Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.)
Рецензія на книгу: Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.). – Дрогобич: Коло, 2020. – 796 с....
Збережено в:
| Дата: | 2022 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2022
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184666 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 231-235. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184666 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1846662022-06-25T01:26:14Z Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) Старченко, Н. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.). – Дрогобич: Коло, 2020. – 796 с. 2022 Article Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 231-235. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184666 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди |
| spellingShingle |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди Старченко, Н. Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) Український історичний журнал |
| description |
Рецензія на книгу: Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби.
Осередки. Література та книжність (XVI – перша
третина XVII ст.). – Дрогобич: Коло, 2020. – 796 с. |
| format |
Article |
| author |
Старченко, Н. |
| author_facet |
Старченко, Н. |
| author_sort |
Старченко, Н. |
| title |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) |
| title_short |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) |
| title_full |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) |
| title_fullStr |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) |
| title_full_unstemmed |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) |
| title_sort |
тимошенко л. руська релігійна культура вільна. контекст доби. осередки. література та книжність (xvi – перша третина xvii ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2022 |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184666 |
| citation_txt |
Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 231-235. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT starčenkon timošenkolrusʹkarelígíjnakulʹturavílʹnakontekstdobioseredkilíteraturataknižnístʹxviperšatretinaxviist |
| first_indexed |
2025-07-16T05:04:00Z |
| last_indexed |
2025-07-16T05:04:00Z |
| _version_ |
1837778590843797504 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2022. – №2
На початку української ранньомодерної історії є дві важ-
ливі події, які визначають спосіб писання про минуле –
Люблінська унія (1569 р.), прийнята за точку відліку ново-
го часу, і Берестейська унія (1596 р.), постульована як одна з
фундаментальних причин козацької революції. Обидві по-
дії забезпечують відповідний «жертовний» дискурс нашої
історії, що до сьогодні превалює в історіографії. Але якщо підходи до Люблінської
унії вже суттєво переглянуті, то історіографічна деконструкція Берестейської унії все
ще чекає свого часу, зокрема й через масштабність такого завдання. «Замахнутися» ж
бо доведеться на низку позірно аксіоматичних тверджень, освячених понад двохсот-
літнім триванням.
Монографія Леоніда Тимошенка, що теоретично мала б обертатися передусім
довкола Вільна, насправді є чи не першою масштабною спробою такої деконструк-
ції. За початковим задумом автора мета роботи була куди скромнішою, хоч і цілком
амбітною – аналіз усієї книжкової спадщини, що постала у Вільні як одному із цен-
трів православного світу Речі Посполитої, по суті «столиці» Київської митрополії,
від останньої третини XVI до першої третини XVII ст. Однак контекст – обов’язко-
вий елемент будь-якого монографічного дослідження – з формальності перетворив-
ся на чи не головний авторський здобуток. (Від початкового задуму залишилися хіба
висновки, вужчі від сукупного матеріалу монографії). У центрі авторського нара-
тиву опиняється низка фундаментальних питань: чи є підстави для твердження про
глибоку кризу, в якій перебувала православна церква Речі Посполитої напередодні
Берестейської унії, та про її стаґнацію потому; чи варто розглядати право патронату
світських осіб над церквою як причину її «тяжкого занепаду» (що звучить навіть на
рівні шкільного підручника); чим була Берестейська унія – варіантом реформування
православної церкви, чи утвердженням домінантного становища католицької церкви
(так званим «гнітом» у стилістиці українського ґранднаративу). Відповіді на ці ніби-
то суто академічні питання насправді за своєю масштабністю здатні підважити тради-
ційне історієписання, створене в рамках російського імперського дискурсу в XIX ст.,
де українці поставали переважно об’єктами гноблення з боку чужої для них держави.
Власне, окреслені питання й низка похідних від них виникли цілком закономірно,
адже пояснити інтелектуальний вибух, що фіксується, зокрема, у книгодрукуванні на тере-
нах Київської митрополії на зламі століть, у рамках старої парадигми неможливо. До фор-
мулювання цих принципово важливих завдань української історіографії Л.Тимошенко
йшов не одне десятиліття, так чи так проговорюючи їх у своїх попередніх працях.
Огляд двохсотлітньої історіографії, присвяченої становищу Київської митропо-
лії в Речі Посполитій рубежу XVI–XVII ст., не обмежується лише початковою части-
ною монографії – він присутній в усіх її розділах. Автор веде затяту полеміку не лише
з тими, хто в XIX ст. в межах Російської імперії закладав підвалини сьогоднішніх «ак-
сіом», а й зі своїми сучасниками, які працюють у рамках російської, польської, біло-
руської та литовської історіографій. Масив робіт, з якими Л.Тимошенко вступає в діа-
лог, вражаючий. Водночас ці історіографічні екскурси є добрим путівником по темі,
Тимошенко Л.
Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби.
Осередки. Література та книжність (XVI – перша
третина XVII ст.). – Дрогобич: Коло, 2020. – 796 с.
Український історичний журнал. – 2022. – №2
232 Рецензії й огляди
зокрема й для початківців: автор ретельно фіксує всі добре досліджені місця своєї те-
риторії, висловлює власні думки щодо надійності запропонованих колеґами маршру-
тів, попереджає про глухі кути й ті ділянки, які все ще чекають наукового аналізу.
Безпосередньо аналізу руського книжкового репертуару ранньомодерного Вільна
присвячено чотири розділи (3–6) з восьми. Автор нотує всі видання зазначеного пе-
ріоду, що кількісно (128 одиниць) перевершували продукцію всіх інших разом узятих
видавничих руських центрів, дає їм короткі характеристики, інформує читача про
наявність збережених екземплярів та їх місцезнаходження, врешті укладає «генеа -
логію» полемічних творів, уважно досліджуючи витоки ідей, виклики та відповіді.
Л.Тимошенко звертає увагу на жанрове розмаїття книговидання, яке засвідчує конку-
рентність православних щодо католиків і протестантів, зокрема у виданні біблійних
текстів; водночас він зауважує нерозробленість окремих жанрів, скажімо, богослов-
ських і гомілетики. Автор також констатує, що серед ініціаторів книговидання фіґу-
рували як приватні особи, так і духовні ієрархи. Зайве говорити, що матеріал цих роз-
ділів є результатом багаторічної пошукової роботи. І можна хіба пожалкувати через
брак аналогічних досліджень по Львову та Києву, які могли б суттєво доповнити кар-
тину руського культурного життя Речі Посполитої. До слова, у монографії згадано
багато моментів, що засвідчують тісну співпрацю Віленського й Львівського братств,
цих колективних патронів православної церкви.
Два розділи (один майже 100, а інший понад 70 стор.) присвячені детальному
аналізу окремих пам’яток – практично не введеного до наукового обігу полемічно-
го тексту Іпатія Потія про Берестейський собор (1597 р.) та панегірика Льва Кревзи
на погреб Йосафата Кунцевича (1625 р.). Майстерно виконаний щільний аналіз цих
текстів – контексту постання (історичного та жанрового), «професійної» вправно-
сті авторів, структури і внутрішньої композиції пам’яток, окремих сюжетів – засвід-
чує високий рівень ранньомодерних письменників, що належали до руської культури.
Ці дві пам’ятки вперше публікуються як додатки до монографії.
Дослідження книговидання служить добрим претекстом для ширшої розмо-
ви, зокрема воно постає як обґрунтування для авторського твердження про відсут-
ність тотальної кризи православної церкви в досліджуваний період. Ба більше, цер-
ква демонструє свій великий потенціал і стійкість у справді критичний час, коли її
частина, що визнавала зверхність Константинопольського патріарха, опинилася поза
законом. Автор пропонує розглядати становище православ’я в Речі Посполитій в по-
рівнянні з ситуацією в католицький церкві, яка від 1560-х рр. тільки починала процес
реформування після дошкульних втрат, завданих Реформацією. Він підкреслює, що ті
ж таки вади, які фіксуються у середовищі православного духівництва, є характерни-
ми й для католицької ієрархії. Очевидно, не слід забувати, що головним конкурен-
том католиків були протестанти, і саме проти них спрямовувалося вістря тогочасно-
го релігійного протистояння. Ті кілька праць католицьких авторів доберестейського
періоду (Петра Скарґи, Бенедикта Гербеста) з критикою православної церкви, які об-
ґрунтовували необхідність об’єднання двох гілок християнства, навряд чи варто оці-
нювати як наступ католицизму. Контрреформація, спрямована на подолання розко-
лу всередині католицької церкви, хіба злегка зачепила православних Речі Посполитої.
Натомість, як зауважує Л.Тимошенко, загальна атмосфера реформування мусила по-
служити викликом для православних ієрархів, які усвідомлювали існування кри-
зових явищ усередині церкви. До цього їх підштовхували й ініціативи світських па-
тронів, передусім церковних братств, що активно починали виникати в містах. Тож
Берестейська унія була варіантом реформування православної церкви, як воно ба-
чилося православним владикам. Інші учасники тих подій, зокрема князь Костянтин
Український історичний журнал. – 2022. – №2
Рецензії й огляди 233
Острозький, мали власне уявлення про шляхи модерних трансформацій. Різні сце-
нарії модернізації церковного життя, до яких удалися православні, усвідомлено чи
вимушено, позірно розкололи православну Київську митрополію. Однак цей роз-
кол, що виявився у формальному підпорядкуванні її частин різним центрам хри-
стиянства – Константинополю й Риму – посутнісно не позначився на єдності русь-
кої релігійної культури (унія ж бо не перетворювала уніатів на католиків). Світ Slavia
Ortodoxa і Slavia Unita, затято полемізуючи між собою, тим часом модернізувався,
рухаючись в одному напрямі та, врешті, назустріч один одному, що виявиться трохи
згодом, уже за хронологічними межами монографії. Аналіз релігійної культури пра-
вославних й уніатів у взаємодії, як спільний руський простір – дуже важлива, як на
мене, методологічна настанова автора дослідження.
Л.Тимошенко уважно аналізує виникнення історіографічної «аксіоми» про то-
тальну кризу православної церкви. Її постанню прислужилося некритичне прочитан-
ня масиву полемічної літератури – католицької, яка мала підштовхнути православ-
них до унії, та самих реформаторів-православних, що обґрунтовували необхідність
об’єднання церков, серед іншого й буцімто глибоким занепадом православ’я в Речі
Посполитій. Творці цієї «аксіоми» не брали до уваги не лише мотиви авторів цих
текстів, а й жанрові особливості полемічного наративу. Однак чи не важливішим був
вплив на постання історіографічного ґранднаративу в XIX ст. ідеології Російської ім-
перії та потреб синодальної церкви. Варто також згадати і про особливості тодішньо-
го ремесла історика. Минуле характеризувалося крізь призму цінностей, властивих
часам самого дослідника, тож дисциплінована церква, підпорядкована державі, висту-
пала мірилом для XVI–XVII ст. Це порівняння було не на користь минулому з його
позірною невпорядкованістю, пронизаністю самоврядними традиціями, характерни-
ми для всіх сторін життя Речі Посполитої. Ранньомодерний симбіоз духовної ієрар-
хії та мирян, що активно втручалися у церковні справи, був не до прийняття церквою
й державою XIX ст., що спрямовували свої зусилля на дисциплінування та впокорен-
ня вірних.
Водночас автор формулює ще одне складне питання: як ми маємо оцінювати
геть непрості стосунки православної та католицької церков у Речі Посполитій зламу
XVI–XVII ст. – як суцільний конфлікт, а чи пошуки порозуміння? Власне, історик,
який педалюватиме на конфлікті як головній рисі релігійного співжиття багатокон-
фесійної Речі Посполитій, зможе знайти чимало прикладів гострого протистояння,
утім як і добросусідства. Ключем для розуміння, згідно з твердженням Л.Тимошенка,
має бути поняття толерантності. Цілком погоджуючись із цією думкою, все ж не
можу не висловити свого жалю з приводу відсутності ширшого пояснення, що ма-
ється на увазі. Адже, на відміну від самого автора, його український читач не конче
обізнаний із тривалою дискусією, яка велася в польській історіографії про толерант-
ність у ранньомодерній Речі Посполитій. Толерантність, а чи точніше – терпимість,
була важливою засадою тогочасної політичної культури, що ґрунтувалася на пошуках
компромісу, який міг би задовольнити меншість, у важливих для спільноти питан-
нях. Власне, не можна було знецінити потреби «іншого», якщо вони були ґаранто-
вані правом. Це передусім стосувалося свободи совісті, забезпеченої на юридичному
рівні актом Варшавської конфедерації 1573 р., який водночас складав частину коро-
лівської коронаційної присяги. Однак толерантність не означала сприяння в реаліза-
ції інтересів «іншого», відповідно, не виключала жорсткої конкуренції за душі вірних
між представниками різних конфесій, а з конкуренцією – і конфліктів. Реґулювало
цей стан нестійкої рівноваги передусім право, вихід за межі якого одразу зустрічав го-
стру критику, спрямовану на відновлення попереднього порядку. Тим часом форма,
Український історичний журнал. – 2022. – №2
234 Рецензії й огляди
в якій запроваджувалася Берестейська унія, серйозно порушувала право. До цього
був причетний і король, що нехтував важливою частиною своєї присяги. І саме це ви-
кликало спротив унії не лише православних і протестантів, а й значної частини като-
ликів, котрі вбачали у цьому акті зламання засадничого принципу – свободи совісті,
а водночас і нищення засади шляхетської рівності.
Важливою частиною монографічного дослідження є й порівняння релігійної
культури Київської митрополії та православної церкви Московської держави. Тут
Л.Тимошенко головно полемізує з російським дослідником М.Дмитрієвим, який
упродовж тривалого часу обстоює думку про спільний простір культури православ-
них вірян Речі Посполитої та Московії. На думку М.Дмитрієва, їхню світоглядну єд-
ність забезпечувала належність до православної церкви, яку не могло порушити пе-
ребування в геть відмінних за своїм політичним устроєм та соціальною організацією
державах. Щоправда, попри низку важливих зауваг, цей підрозділ є радше запрошен-
ням до подальшої серйозної розмови, аніж детальним історіографічним аналізом.
Я свідома того, що в моїй рецензії бракує довгого переліку дослідницьких зна-
хідок, яких досить у монографії Л.Тимошенка, зокрема щодо функціонування
Святотроїцького унійного та Святодухівського православного релігійних осередків
на теренах Вільна, участі братств у житті міст, а чи щодо складного співжиття віль-
нян – представників різних конфесій. Неймовірно цікаві спостереження щодо семіо-
тики топосу «богоспасаємого граду», якого вдостоїлося Вільно. А водночас авторо-
ві вдалося завдяки ретельному дослідженню створити цілу мапу таких міст у межах
Київської митрополії. Всі ці питання, поза сумнівом, важливі, і вони ретельно про-
аналізовані фахівцем, за чиїми плечима роки досліджень та сотні наукових праць.
Однак не лише вони визначають важливість цієї монографії, і я би сказала, що голов-
но не вони. Студія Л.Тимошенка – це передусім спроба порахунку з російською іс-
торіографічною традицією, пізніше модифікованою радянською ідеологією, яка до
сьогодні опосередковує наші погляди на ранньомодерне українське минуле. Спроба,
попри часткову невідрефлексованість окремих важливих моментів, вдала. Вона
дуже жива, пульсуюча, полемічна, вся в русі, спрямована на майбутню серйозну ро-
боту. Недаремно книжка Л.Тимошенка була удостоєна 2021 р. Міжнародної премії
ім. І.Франка як найкраще монографічне дослідження у сфері гуманітаристики та соці-
огуманітарних наук.
Саме маючи на увазі майбутні роботи Л.Тимошенка та інших його колеґ, доз-
волю собі висловити кілька зауваг, які залишилися непроаналізовані в монографії.
Це передусім ще один контекстуальний рівень, важливий для глибшого розбору будь-
якої теми, а саме – врахування особливостей устрою Речі Посполитої, суттєво відмін-
ної від модерних держав. На жаль, історики часто нехтують цією різницею, що при-
зводить до істотного спотворення аналізу політичних і соціальних явищ минулого.
Відсутність державної монополії на насильство та чиновницької ієрархічної піраміди,
підпорядкованої єдиному центру влади, самоврядний характер інших владних осе-
редків, дисперсних і теж неієрархізованих – усе це могло загальмувати будь-які пла-
ни короля та його оточення, що не пройшли апробації шляхетським загалом через
сеймики і сейм. Тому унія у формі, планованій від початку, не мала шансів на успіш-
не впровадження.
Поза авторською увагою практично залишився головний владний гравець у тих
процесах, що досліджуються в монографії – шляхетський загал. Очевидно, що Вільно
як основна територія дослідника, задало й певні обмеження, через що до його ува-
ги потрапили передусім міщани. Однак не варто забувати, що ранньомодерне місто
було місцем співжиття представників різних станів, а більшість авторів текстів, які
Український історичний журнал. – 2022. – №2
Рецензії й огляди 235
розглядаються у праці, походили саме зі шляхетського стану, відповідно, були носі-
ями шляхетської політичної культури. Без урахування цих двох контекстів конфлік-
ти на теренах Вільна, ретельно занотовані автором, залишаються без належного по-
яснення. А несофістикований читач навряд чи зрозуміє, що стояло за рішеннями
Трибуналу, самоврядного шляхетського апеляційного суду, та королівського надвір-
ного суду, часто прямо протилежних. Ця війна судових ухвал, де шляхетські представ-
ники у Трибуналі зазвичай обирали сторону бунтівних православних, була важливою
складовою відновлення прав церкви. Такою ж важливою була, власне, і сеймова бо-
ротьба, що практично не представлена на сторінках монографії.
Неможливо витлумачити й характер війни за церкви в королівських містах
Київської митрополії, попередньо не охарактеризувавши природу цих конфліктів.
До того ж брак такого пояснення може призвести до накладання локальних конфлік-
тів у кількох містах на весь обшир митрополії. Натомість незле було б зауважити, що
королівські міста складали дещицю посеред моря приватних міських локацій, недо-
сяжних для королівської влади. Натомість для невеликого числа королівських міст
саме монарх був верховним «подавцею духовних добр»: він не міг змусити міщан пе-
рейти в іншу конфесію, однак він виступав власником і патроном міських храмів. Тож
спротив православних переходу своїх святинь до рук уніатів згідно з королівським
розпорядженням сприймався як бунт проти короля, образа його маєстату та пору-
шення права подавання. Очевидно, що всі зауважені мною моменти зрозумілі авторо-
ві, однак вони не конче відомі українському читачеві, навіть досить професійному, че-
рез їх непроговореність у вітчизняній історіографії.
Мої зауваги, втім, мають радше рекомендаційний характер на майбутнє та не під-
важують знаковості праці Л.Тимошенка. Вона вкрай необхідна, аби нарешті розпоча-
ти давно назрілу розмову про деконструкцію імперського історіографічного спадку
з усіма його «аксіомами», топосами та місцями пам’яті. Монографія, поза сумні-
вом, є фундаментальним внеском у переосмислення нашого минулого та вагомим
кроком у творенні модерної української історіографії, де українці є суб’єктами про-
цесу, а не лише жертвами чужої домінації. Минуле, що постає зі сторінок книжки
Л.Тимошенка, закладає серйозне підґрунтя для «нормалізації» української історії –
перетворення її з суцільної мартирології на розповідь, де є місце вмінню відстоювати
своє, зокрема парламентськими методами, забезпечувати союзників, діяти солідарно,
конкурувати та вигравати.
Наталя СТАРЧЕНКО
докторка історичних наук,
старша наукова співробітниця,
Інститут історії України НАНУ,
Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С.Грушевського НАНУ
(Київ, Україна), interregnum@ukr.net
|