Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
Авторка статті обґрунтовує кореляцію між полемічними мотивами віршованих текстів і метафізичним принципом причиновості, дослідивши, що опору полемічного дискурсу становлять, власне, образи, якими Бог (Причина всього сущого, згідно з ученням середньовічної метафізики) оприявнює свою присутність у...
Gespeichert in:
| Datum: | 2022 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2022
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184762 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. / Б. Криса // Слово і Час. — 2022. — № 1. — С. 52-68. — Бібліогр.: 19 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184762 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1847622022-07-10T01:23:59Z Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. Криса, Б. Ad fontes! Авторка статті обґрунтовує кореляцію між полемічними мотивами віршованих текстів і метафізичним принципом причиновості, дослідивши, що опору полемічного дискурсу становлять, власне, образи, якими Бог (Причина всього сущого, згідно з ученням середньовічної метафізики) оприявнює свою присутність у світі. Це дає підстави трактувати емоційну напругу полемічного дискурсу, властиві йому фігури зниження чи спрощення не як альтернативу внутрішньому метафізичному сенсу, а лише як різновид його децентрування, переклад на мову інших обставин або на мову особистого духовного досвіду. Метафізичний вимір полемічних віршів співвідноситься з перспективою відновлення їх ширшого літературного контексту й повнішої рецепції. The aim of the paper is to justify the correlation between polemical motifs in verses and the metaphysical principle of causation. It is possible due to revealing that the mainstay of polemical discourse lies in the images by which God, as the Cause of all things, manifests His presence in the world, according to the teachings of medieval metaphysics. This gives grounds for interpreting the emotional tension of polemical discourse and its inherent figures of reduction or simplification not as an alternative to the inner metaphysical sense but only as a kind of decentralizing and translating it into the language of other circumstances or the language of personal spiritual experience. The metaphysical dimension of polemical poems correlates with the prospect of restoring their broader literary context and broader reception. The paper is to investigate the extent to which the structure as a choice, focused on the publication and perception of texts in certain historical circumstances, makes it possible to manifest certain metaphysical factors by causing a special nonlinear nature of interrelationship, the reverberation of individual motifs and voices between the texts, which are quite different from each other. The historical-literary and hermeneutic approaches let us observe the manifestation forms of metaphysical sense not only in relation to the literary subtext but also in terms of the development and functioning of sovereign metaphysical motifs. Interpretation of the praxis of religious life and the nature of church confrontations and heresies discloses the ‘inner’ image of the individual in the light of Christology and the Christian concept of the Word. The study of the metaphysical foundation of polemical verse complex determines general tendencies in Ukrainian poetry and their transformation in certain milieus. At the same time, it testifies to the changes and development of poetic discourse, the awareness of God’s Word, and human responsibility for the said and written. 2022 Article Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. / Б. Криса // Слово і Час. — 2022. — № 1. — С. 52-68. — Бібліогр.: 19 назв. — укp. 0236-1477 DOI: doi.org//10.33608/0236-1477.2022.01.52-68 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184762 821.161.2-1-92 ‘’158/159’’.09 :11 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ad fontes! Ad fontes! |
| spellingShingle |
Ad fontes! Ad fontes! Криса, Б. Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. Слово і Час |
| description |
Авторка статті обґрунтовує кореляцію між полемічними мотивами
віршованих текстів і метафізичним принципом причиновості, дослідивши, що опору полемічного дискурсу становлять, власне, образи, якими
Бог (Причина всього сущого, згідно з ученням середньовічної метафізики)
оприявнює свою присутність у світі. Це дає підстави трактувати емоційну напругу полемічного дискурсу, властиві йому фігури зниження чи
спрощення не як альтернативу внутрішньому метафізичному сенсу, а
лише як різновид його децентрування, переклад на мову інших обставин
або на мову особистого духовного досвіду. Метафізичний вимір полемічних
віршів співвідноситься з перспективою відновлення їх ширшого літературного контексту й повнішої рецепції. |
| format |
Article |
| author |
Криса, Б. |
| author_facet |
Криса, Б. |
| author_sort |
Криса, Б. |
| title |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. |
| title_short |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. |
| title_full |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. |
| title_fullStr |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. |
| title_full_unstemmed |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. |
| title_sort |
метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років xvi ст. |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2022 |
| topic_facet |
Ad fontes! |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184762 |
| citation_txt |
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст. / Б. Криса // Слово і Час. — 2022. — № 1. — С. 52-68. — Бібліогр.: 19 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT krisab metafízičnípídvalinivíršovanogopolemíčnogokompleksu8090hrokívxvist |
| first_indexed |
2025-07-16T05:10:52Z |
| last_indexed |
2025-07-16T05:10:52Z |
| _version_ |
1837779022697725952 |
| fulltext |
52 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
ССііЧЧ
Ци т у в а нн я: Криса Б. Метафізичні підвалини віршованого полеміч-
ного комплексу 80—90-х років XVI ст. // Слово i Час. 2022. № 1 (721).
С. 52—68. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.01.52-68
https:/doi.org//10.33608/0236-1477.2022.01.52-68
УДК 821.161.2-1-92 ‘’158/159’’.09 :11
Богдана КРИСА, доктор філологічних наук, професор
Львівський національний університет ім. Івана Франка
вул. Університетська, 1, Львів, 29001
e-mail: bohdanakrysa@gmail.com
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7266-2797
МЕТАФІЗИЧНІ ПІДВАЛИНИ
ВІРШОВАНОГО ПОЛЕМІЧНОГО
КОМПЛЕКСУ 80—90-х років XVI ст.
Авторка статті обґрунтовує кореляцію між полемічними мотивами
віршованих текстів і метафізичним принципом причиновості, дослі-
дивши, що опору полемічного дискурсу становлять, власне, образи, якими
Бог (Причина всього сущого, згідно з ученням середньовічної метафізики)
оприявнює свою присутність у світі. Це дає підстави трактувати емо-
ційну напругу полемічного дискурсу, властиві йому фігури зниження чи
спрощення не як альтернативу внутрішньому метафізичному сенсу, а
лише як різновид його децентрування, переклад на мову інших обставин
або на мову особистого духовного досвіду. Метафізичний вимір полемічних
віршів співвідноситься з перспективою відновлення їх ширшого літера-
турного контексту й повнішої рецепції.
Ключові слова: полемічний мотив, метафізика, структура, христо-
логія, пневматологія, монастирське письмо.
AD FONTES!
Композиція віршованого полемічного комплексу 80—90-х
років XVI ст. — це вибір можливого, зреалізований у про-
цесі публікації трьох циклів — «Скарги нищих до Бога»
й віршів із Києво-Михайлівського та Загоровського збір-
ників [18, 71—136]. Зі вступної статті до видання 1978 р.
[6, 25—55] можна довідатися, що на послідовність подачі
текстів впливало кілька чинників, об’єднаних спробою на-
близитися до їх імовірної спільної основи, яка вгадується
і в загальній тональності, і в дослівних повторах, та про-
стежити ширший спектр «похідних» явищ.
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 53
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
Проблематичність такої спроби компенсує ґрунтовний текстоло-
гічний розгляд: аналіз філіграней, водяних знаків паперу, історії папі-
рень, різних рукописних версій, їх фрагментів і раніших публікацій.
Спираючись на попередній досвід Амвросія Добротворського й Софії
Щеглової, на співпрацю з Володимиром Крекотнем, Вікторія Колосова
доклала немало зусиль, щоб увести вірші з рукописних збірників до їх
часового континууму, акцентуючи увагу на ознаках, важливих для пов-
нішої реконструкції літературного процесу останніх десятиліть XVI —
початку XVII ст. І ці джерелознавчі студії залишаються підставою для
нового прочитання відомого, здавалось би, літературного матеріалу, в
чому переконує, наприклад, доповідь Миколи Сулими «Український
вір шований полемічний комплекс кінця XVI ст. у “війні” з аріанством»
на міжнародному конгресі «Guerras poetizadas y escritura polémica en la
Edad Moderna» (Бухарест, 10—12 вересня 2020 р.).
Власне, досліджуючи метафізичні мотиви в давніх українських ві-
ршах, авторка статті також не насмілилася обійти цей комплекс, зустрів-
шись із певною дилемою: виразна заанґажованість, з одного боку, тут
найменше асоціюється з «метафізичною надбудовою національної істо-
рії» [10, 97]. А з іншого, — метафізика, у найближчому для цього контек-
сту сенсі, отже, як «розуменя и упатрованя в прироженю и над прироже-
ня невѣдомых речій» [14, без пагін.], стає тією прихованою підвалиною
чи фундаментом, що дає змогу незнаним авторам захищати історичну
пам’ять і гідність своєї спільноти.
Мета статті — дослідити метафізичну основу цього комплексу, який
на тлі віршованої літератури вирізняється полемічним змістом, а на тлі
конфесійної полеміки — незвичним ритмічним способом викладу. Зав-
дання полягає в тому, щоб виявити можливі кореляції між метафізикою
і літературою, котрі складалися на основі вчення отців церкви, як, ска-
жімо, «Богословіє» Івана Дамаскина, що відчитується в «Зерцалі бого-
словія» Кирила Транквіліона Ставровецького [8, 79].
Образи, якими Бог оприявнює людині свою присутність, становлять
вічну тему, тож поезія щоразу знаходить інші можливості, щоб повідо-
мити про це. Однак для ранніх українських віршів, навіть із найближчої
барокової перспективи, таке повідомлення має раціональний характер
і випливає зі загального знання про Божественну дійсність. Саме тому
важливо простежити, як формується й міняється спосіб дискурсу, як
«комунікують» між собою віршовані цикли, об’єднані дослідницькою
концепцією, та увиразнюються певні тенденції чи з’являються нові озна-
ки. Не менш важливо так само виявити зв’язки між текстами, які відразу
«вийшли у світ», і тими, що, як вірші полемічного комплексу, довше пе-
ребували на «запасних» шляхах письменства.
Постійне, немов рух думки, оновлення метафізики не завжди збі-
галося зі станом віршованої мови, а критичне сприйняття віршованого
тексту не раз викликало асоціації з «метафізикою» як зі «штучніс-
тю» чи «схематичністю» вислову. Зауваження Д. Чижевського про
те, що давніші дослідники «взагалі не вміли цінувати поезії бароко»
54 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
[19, 263], треба розуміти, очевидно, як потребу акцентувати на істо-
ричності форми. На перший погляд, такий підхід мало торкається по-
лемічного комплексу, та насправді протиставлення між метафізикою і
не метафізикою актуальне й тут, бо налаштовує на певний ступінь роз-
різнення, отже, і на споглядання взаємодії між ними. Коли Іммануїл
Кант, докладаючи зусиль, щоб розвивати метафізику як науку, проти-
ставляв розсудок і чуттєву інтуїцію, порівнюючи її з рапсодією, «де ні-
коли не знати, чи того, що маємо, вже досить, або чи і де ще може щось
не вистачати» [3, 183], то, попри філософський скепсис, таке мірку-
вання трохи прояснює метафізичну природу вірша як явища сингуляр-
ності, того початкового моменту, в якому подив уможливлює зустріч із
невідомим і незвичайним.
Очевидно, друковані й недруковані вірші 80—90-х років ХVІ — по-
чатку XVII ст. тісніше, ніж будь-коли, пов’язані між собою вузьким ав-
торським колом, вихованим у тій самій традиції, школі чи на тій самій
лектурі. «Паралельне» буття друкованих і недрукованих текстів суттє-
во увиразнює їх спільний історичний контекст, ускладнюючи спроби ви-
значити, що було першим, а що наступним, тим паче — що було кращим.
А ось увага до того, що було інакшим, — це вже певна можливість зро-
зуміти Цілість як проєкт метафізики, для якого «інакшість» стає про-
явленням і доповненням, бажанням повернутися до «вихідних засад»
[7, 36]. Власне, так виникає можливість споглядати процес формування
дискурсивного плану, на якому в різний спосіб позначається сенс і про-
мовлюваність трансцендентальних ідей (І. Кант) як таких, що вможлив-
люють практично-моральний досвід.
Можна збагнути, що впорядники першої академічної публікації, по-
містивши полемічний комплекс після творів Герасима Смотрицького й
Андрія Римші та перед анонімною «Просфонемою», керувалися моти-
вами атрибуції текстів. А запримічені спроби перекомпонувати умовну
первісну основу, виокремити й акцентувати семантичні поля додатково
ускладнювали це завдання, виказуючи неможливість лінійного підходу,
бо й саме поняття «комплексу» передбачає багатоплановість простору,
відлуння мотивів, «заломлення» голосів. Зрештою, навіть сам порядок
публікації впливає на сприйняття кожної із частин цього комплексу, на-
даючи їй додаткових структурних конотацій. Із цього погляду заслуговує
на увагу пояснення Вікторії Колосової:
Логічно було б за «Скаргою нищих до Бога» подавати вірші Загоровського збір-
ника, бо цей рукопис найповніше відтворює весь кількісний склад першотвору та
його структуру і за ідейно-образною системою своїх віршів стоїть значно ближче
до авторського складу, ніж кардинально перероблені вірші Києво-Михайлівського
збірника [6, 26].
Однак порядок публікації 1978 р. визначило те, що зі Загоровського
циклу збереглася лише та частина, яку переписав 1851 р., а згодом опу-
блікував професор Волинської семінарії Амвросій Добротворський, по-
давши також і назви віршів, яких не переписував [6, 36]. А що деякі ки-
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 55
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
ївські вірші мали ті самі назви, то їх було сприйнято як імовірну підставу
для повніших уявлень про втрачене.
Утім, логічний підхід проявлявся так чи так: і тоді, коли слідом за
А. Добротворським В. Колосова вважала Загоровський збірник «ко
пією, списком, редакцією» [6, 36], і тоді, коли підверджувала, що ки-
ївські вірші виходять поза традиційне полемічне поле. Тим паче нело-
гічним постає твердження, що загоровські вірші так відрізняються від
київських, як оригінал від копії [6, 44]. У цьому формулюванні, крім
можливої помилки чи особистих уподобань дослідниці, відчитуються
українські реалії 1970-х років, коли розмову про духовні вірші полегшу-
вало їх «укриття» православною риторикою.
Власне кажучи, вірші Києво-Михайлівського збірника істотно виріз-
няються в полемічному контексті. І треба віддати належне В. Колосовій,
бо її спостереження над структурно-композиційними й мовними озна-
ками цього циклу виявляють не лише сліди віддалення від полемічної
традиції, але також і сліди повернення до її праджерел.
Очевидно, зв’язок між трьома частинами комплексу залежить від
«пункту погляду», кажучи словами Д. Чижевського. А припущення сто-
совно невідомого протографа залишається лише здогадом. Отже, треба
виходити з того, що найбільше збережений літературний текст, котрий
надається на роль протографа («Скарга нищих до Бога»), постає на тлі
православно-візантійських полемічних писань як їх добре зінтегрована
версія чи віршований еквівалент першої полемічної хвилі, що набула в
Острозі особливої висоти.
«Острозький» слід удається простежити й у складі рукописної части-
ни конволюта, де «Скарга нищих до Бога» збереглася разом із бесідами
Івана Золотоустого, друкованими в Острозі, з «Отписом на лист в бозѣ ве-
лебного отца Ипатія...» до Костянтина Острозького, «Зерцалом» («По-
чинається зерцало живота вѣчного…»). Та й паперовий знак той самий, що
й у книжках, виданих під протекторатом Костянтина Острозького в пер-
ших роках ХVІI ст.: «Топір, зверху орел» [6, 30]. Острозька тональність і
перегук із прозовими передмовами до Острозької Біблії впізнаються в ряд-
ках: «Научил нас господь таких вълков знати, / именем таким их достоить
называти. / Котрыє тылом а не дверми входять» [18, 71].
Отже, «Скарга нищих до Бога» — це скарга Божого народу, який
усім життям утілює заповідь Христових блаженств і блаженство вбогості
насамперед:
Събраніє нищих въпієт къ тебѣ,
владико господи, прійми въ слух собѣ.
Бѣдныи нужници, але рабы твои,
иже провожають въ скоръби лѣта свои [18, 71].
Можна припустити, що назва твору якоюсь мірою асоціювалася з го-
ловним опонентом, Петром Скаргою, і його тезами про непридатність
церковнослов’янської мови для ведення полеміки чи про неосвіченість
православного духівництва. І появу «Скарги нищих до Бога», і форми
56 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
її функціонування зумовили події релігійно-церковного життя, що на-
кладалися на канву біблійної історії як на універсальну матрицю прояв-
лення семантики цих подій.
На широкому полемічному полі «Скарга нищих до Бога» стає тією
ритмічною формою, що маркує релігійні протистояння як явище світо-
вої марноти, акцентує на потребі християнської єдності, тобто на повер-
ненні до «потаємної сутності» джерела. І мотив «шестисот літ», пов-
торюваний у загоровських віршах, указує на тривалий шлях до християн-
ської зрілості та право захищати християнські цінності.
Незалежно від того, чи вірші з’являлися водночас із полемічними
трак татами, чи слідом за ними, вони спрямовують потік мовлення по-
над що денністю: віршована форма так чи так «контрапунктно спе ре-
ча ється зі “змістом”, із людським голосом, що говорить своє, пристрас-
не, болюче, немилосердне, протиставляючи йому метричність як
нага дування про “все”, про “універсум”, про “Божий світ”» [1, 410].
І якщо ритм як теодицея (С. Аверинцев) сам по собі несе подолання
протистоянь і поділу, то на полемічному полі це набуває особливого
значення.
Очевидно, рівень «поетичного» у формі давнього вірша співвідно-
ситься передусім із рівнем «етичного» і тримається на близькості мета-
фізичного і релігійного сенсів. Однак у метафізиці, що розглядає Бога
як Причину, Начало всіх речей, ініціатива належить людині, котра ра-
ціонально дошукується основи того, що відбувається, а «на завершення
свого пошуку» може зустрітися з Богом [9, 14]. У релігії ініціатива на-
лежить Богові, до якого людина наближається через побожне визнання
Його участі у своєму житті, через поклоніння й молитву. Вірші полеміч-
ного комплексу засвідчують тісне співіснування раціо й емоціо. І якщо
художня форма загалом потребує розуміння й тлумачення, то це особли-
во стосується такого вірша як своєрідного поперемінного «перекладу»
божественного сенсу на людські уявлення й переживання. Це процес
тлумачення, що заховує в собі історичні форми метафізики й віршовано-
го, тобто особливого мовлення.
Навіть крізь полемічно-емоційну напругу «Скарги нищих до
Бога» виразно проступають знаки Божої присутності у світі — Свя-
те Письмо, образи Сина Божого Ісуса Христа, святих апостолів, із ко-
трих вийшли перші єпископи («их же обырали, як честныи снопы»),
праведників, що дотримуються Божих настанов і «тѣсною стезею до
Христа приходять». І так само виразно постає образ світу, що для
свого утвердження в Істині потребує людської віри й духовної співп-
раці, зречення того шляху, на якому ангел світла став сином темряви.
Картина «мирскої бути» (пихи. — Б. К.) виписана з такою повнотою,
що залишається актуальною для літератури всього наступного періоду
українського бароко.
Віршований текст, переконуючи, що лише практика християнського
життя засвідчує вірність Творцеві та присутність «великого в малому»,
спроєктований на духовну основу. Напругу релігійних протистоянь між
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 57
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
різними таборами або й ступінь «православності» між своїми надовго
визначає тлумачення складної метафізично-богословської проблеми —
походження Святого Духа. Інша річ, що в полемічно-риторичній страте-
гії тут особливо увиразнюється фігура спрощення: і саме питання («Якій
єванъгелист так тебе научил, / дабы и от сына дух святый походил?»), і
відповідь на нього служить для того, щоб навести низку прикладів пору-
шення Божих заповідей. Насправді підставою для оскарження є не те, як
вірити, а як поводитися, бо апостол Петро знехтував благами світу, на-
слідуючи свого Учителя, а ті, що вважають себе його наступниками, «все
противноє дѣлают Христови, и не послѣдують святому Петрови, И бо-
жую славу мирскою прикрили, и духовный розум плътским помрачили»
[18, 74]. Отже, «народний голос» сповіщає про порушення аналогії між
Учителем і учнем, між апостолом Петром і Папою Римським, унаслідок
чого місто, яке вважає себе другим Сіоном, перетворюється на торжище
світової марноти.
У подібний спосіб експліковано і проблему чистилища («Не важив
ся кламства [облуди. — Б. К.] на свѣт удавати / и в чистець по смеръти
души посылати…» [18, 82]; «Але то[го] чистъцу, яко Рим повєдаєт,
святый Петръ и Павелъ не проповєдаєт…» [18, 83]), і літургійний обряд
(органи, труби, що «яко смокы [дракони.— Б. К.] рыкають», облачення
католицьких єпископів, недотримання постів). Усе разом постає ближчим
до світу, ніж до Бога, утрачаючи таїнство, «метафізику звичаїв» (І. Кант).
А на противагу цьому «гласы ж безчисленыи въздух наполняють, / а по-
том, яко дым, поставы нѣ мають», терпіння і вбогість, пам’ять про бать-
ків, котрі ходили Христовими дорогами й, найголовніше, пам’ять про
київську традицію святості, яку започаткували «Володымер Великий»,
«преподобный Анътоній» і «блаженъный Феодосій». Власне, київська
святість — останній аргумент скарги-молитви, бо «аще мы умолчим, каме-
ніє возопієт, / и блажащих злобу гнѣв божій побієт» [18, 83].
Концепція полемічного комплексу безпосередньо спирається на
тісніше чи вільніше співіснування і співпроєкцію трьох циклів. Із цьо-
го погляду вірші Загоровського збірника, навіть попри фрагментарність
збереження, висвітлюють особливу ситуацію, коли той самий «зміст»
у процесі формальних змін веде до помітних «збоїв». Це виявляється
насамперед у зіставленні з віршами «Скарги нищих до Бога»: інша по-
слідовність тих самих мотивів, ослаблення опозиції між логічними ар-
гументами і емоційною тональністю й виразний дидактично-виховний,
прикладний характер. А те, що в процесі копіювання тексту та підготов-
ки його до публікації 1863 р. не обійшлося без технічних помилок або й
без перекручень [6, 53], ілюструють рядки, в яких зникає образ «мир-
ської бути« (пихи) як семантичне ядро розділу «О отступных пастырох
от святои вѣри и церкви въстъчнои» [18, 76]: «О мірская! будто богу
догожаєш / и умиленіє зъ людей выганяєш» [18, 119].
Попри це, на рівні визнання русько-візантійської християнської
традиції як основи «нашої» святості, загоровська редакція засвідчує
не лише збереження конвенційності, а й розширення аргументаційного
58 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
поля, акцентуючи, усупереч тим, чий «дух не з Богом, а зі земною му-
дрістю», на первозванності апостола Андрія:
Не бѣ въ нем гордости, ниже златолюбства,
але нам оставил чины братолюбства [18,132].
Інакше, ніж у «Скарзі нищих до Бога», розгортається й мотив
«святих книг», виказуючи традиційний консерватизм щодо античної
спадщини:
Книги — солнце душам, мысли освѣщають.
книги грѣхов черность въ людєх убѣляють,
Книги въ юности премудрыми творять.
простых и невѣжов ритори сотворять.
Ни Платон, ни Пифагор, ниже Аристотель,
не обрѣтаєтся духовный сказатель,
Съ которых латины наук ся повчають
и безумную Русь къ собѣ потягають [18, 131].
Неприйняття античної вченості неабияк резонує з поглядами Івана
Вишенського. На відміну від нього, інтенсивна інтелектуальна праця ост-
розьких книжників успішно долала цивілізаційні стереотипи: у віршах
Герасима Смотрицького чи Дем’яна Наливайка репліки щодо античного
досвіду були або нейтральними, або позитивними.
Отже, загоровські вірші, з одного боку, дають змогу спостерігати за
«пригодами» прототексту, зумовленими сприйняттям монастирського
православного середовища. А з другого, — і ці вірші, і весь віршований
полемічний комплекс як функціональна частина дискурсу маркує пев-
ний рух і розвиток через низку вічних, здавалось би, протиставлень і
віднаходить свою мету в розбудові Цілого. Прикладів чимало, а серед
них — рядки з другої частини «Скарги нищих до Бога» під назвою «О
отступных пастырох от святой вѣри и церкви въстъчнои» [18,75] та їх
повторення в загоровському вірші «Вѣра что єсть» [18, 118]:
Златоструйны[й] поток, любимици, пійте,
отческую ж вѣру хранити умѣйте,
Як святыи книги нам оповєдають
и всякую єресь явно обличають.
Саме цей «золотострумний» потік, що, напевне, є алюзією на вчен-
ня Івана Золотоустого, розливаючись і виблискуючи чи не вперше у
львівській «Просфонемі» (1591), виводить до обрію, на якому «комп-
лексне» співбуття текстів не лише сприяє розрізненню характеру кож-
ного з них у міру віддзеркалення морально-практичного й літературного
досвідів, а й переконує в існуванні прихованих ліній літературного роз-
витку, зумовлених незнаними джерелами чи обставинами. І тому поле-
мічні чинники варто сприймати як лише одні з тих, що стверджують не-
подільність Цілого.
Власне, у такому контексті Києво-Михайлівський віршований цикл
дає змогу розгледіти складнішу літературну перспективу з «витриманою
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 59
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
і стрункою» черговістю віршів, з українськими граматичними ознака-
ми церковнослов’янської мови, з увиразненням мовленнєвих форм, що
нагадують «зав’язь» оказійної декламації, зразком якої стала та сама
«Просфонема» [6, 46, 49], не єдиний, мабуть, анонімний твір, що дає
підстави припускати авторство Кирила Транквіліона Ставровецького
[17]. Утім, важливішою з огляду на цю перспективу є зміна полемічної то-
нальності, що помітно збігається з головним творчим наміром Кирила:
«всякоє нечестїє и беззаконїє отсѣкающи хуленїй єретическихъ» [15,
без пагін.]. Власне, не так зміна, як повернення й ампліфікація мотиву,
що звучав у передмові до Острозької Біблії, — мотиву зброї проти тих,
які «приникши закону господню оутро, въ вечер же оучителми зватися
изволяющи» [11, 15]. Так само вірші Києво-Михайлівського збірника
суголосні з метафізичними інтенціями Кирилового «Зерцала богосло-
вії» — відкрити «світ розуму» [13, без пагін.] Очевидно, упізнаваність
індивідуальних авторських ознак тут дещо нагадує міражі в гірському
тумані: очікуване з’являється не з того боку й не в той момент, на який
сподіваєшся. Проте сам процес упізнавання стає неминучим способом
осмислювати книжну традицію за її відбитками на індивідуальній твор-
чій постаті, бо, репрезентована фрагментарно, традиція оживає в тих
небагатьох текстах, кожен із яких входить до першої «антології» літе-
ратурної реальності, виказуючи можливості її розвитку й на формаль-
ному, і на тематичному рівнях.
Києво-Михайлівський віршований цикл заховує в собі цікавий про-
цес структурування, що виявляється, зокрема, у повторенні окремих вір-
шів чи їх фрагментів. В. Колосова мала рацію, коли заперечила припущен-
ня Софії Щеглової, першої публікаторки київського циклу, що такі по-
вторення могли бути наслідком імовірної технічної неуважності [6, 34].
Помітне тяжіння до декламаційно-мовленнєвої цілісності, основу якої
становить бажання осягнути духовну Цілість, пов’язане з молитовністю
як осяганням неосягненного. І презумпція неуявності — «невидимый
ангелом со нами быст явно» («О доброти сына божия») — це джерело
непроминального метафізичного переживання, коли єдиною достой-
ною відповіддю на Його велич може бути прославлення й подив. Рядки
«Молитви до Христа»: «Разбойнику за вѣру рая отверзаєш, / блудниць
и мытарей з грѣхов оцищаєш. / Тому вси вѣрнии величиє дайте, / славу
и похвалу весело спѣвайте», — повторюються дослівно у вірші «О ли-
кованию всей твари [1]». А шість із восьми рядків вірша «О ликованию
всей твари [11]», що мовиться слідом за «О ликованию всей твари [1]»,
дослівно повторюють початок попереднього, значно довшого віршова-
ного тексту:
Да играєт нынѣ и небесная твар,
приходить бо вѣчный къ Сионови цар.
Вы же всѣ вѣрныє господа витайте,
и послушность єму чистую подайте.
Священици з людми п[ок]лон приносѣте,
и старци и дѣви богови служѣте.
60 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
І лише останні рядки («Они бо кровию прачи [битви. — Б. К.] зна-
менали, / мы же знамениє крестноє приняли» [18,90]) виконують у дру-
гому варіанті функцію своєрідної суплікації-ствердження:
Мудрость сый и сила от отча състава
святей єго церкви и пастыр и глава [18, 91].
Подібним чином пов’язані вірші «Чадонаказателєм [1]» і «Чадо-
наказателєм [11]» (у квадратних дужках подано варіанти в публікації),
де другий вірш складається зі шести рядків, чотири з яких дослівно пов-
торюють початок першого вірша, а два останні рядки замість «Єсли ми
умолчим, камень возопиєт, / а непокоривых гнѣв божий побиєт» [18,
102] звучать так: «На увѣрениє хулным єретиком, / а на веселиє вѣрным
человѣком» [18, 103]. Власне, повторення в цьому випадку виказує
ситуативно-оказійний характер тексту, «перемикання» з полемічної то-
нальності на святкову.
На «ясном позори» Києво-Михайлівського циклу чи не вперше по-
стають теми Різдва й Воскресіння Ісуса Христа. Третина з усіх 52 віршова-
них текстів безпосередньо пов’язана з різдвяною подією, і ще кілька з них
несуть на собі знак «різдвяної префації» — сприйняття та переживання
у видимому невидимого, переконуючи в їх святковій приуроченості, на
що слідом за С. Щегловою вказує В. Колосова. І водночас наскрізний, хоч
і менш виражений, також воскресний мотив, що починається з першого
вірша — «Господь гряде», щоб зруйнувати «преисподний Ад» («Упа-
док Сатаны і Ада»), а зі всією повнотою проявляється у віршах «О во-
скресении Христовом», «О чести Воскресения», «О чудах Господних»,
«О крестѣ Господнєм», «О радости сионян».
Христологічні рефлексії безпосередньо пов’язані з усвідомленням
змін людської дійсності — з появою «роду духовного»: Синові-бо на-
лежить «Отчую же волю паки съвершити. / І тѣми єстество наше обожи-
ти» [18, 93]. Містерія сповнення Божого Промислу і Божого Слова, про
що «всѣ пророцѣ свѣдецтво давали, / И патриархове увидѣти ждали»
[18, 93], відбувається «днесь», обдаровуючи торжеством радості люд-
ську душу, здатну відповідати на Божий прихід достойністю чистоти, по-
сту й ревної праці на духовній ниві.
Насправді ці віршовані тексти виразно засвідчують зустрічний рух
христології «згори» і христології «знизу» і можуть бути аргументом
на користь того, що «метою теологічно осмисленої христології “знизу”
не є звільнення від класичної христології “згори” і протиставлення їй як
цілком нової христології» [5, x]. Інша річ, що завжди існує та історична
конкретика, у якій проявляє себе цей зустрічний рух.
Сенс христології у віршах Києво-Михайлівського циклу збігається
з повнотою тлумачення Святої Трійці. У контексті полемічного комп-
лексу це та освітлена вершина, що виказує усвідомлення єдності Отця,
Сина і Духа Святого, нерозділених щодо природи і розділених щодо
прикмет, на чому також акцентував Кирило Ставровецький у «Зерцалі
богословія». Що більше, ці вірші розкривають ту повноту об’явлення
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 61
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
в Ісусі Христі тринітарного таїнства, яка стала предметом сучасних
богословсько-філософських студій (Баттіста Мондін):
Сущий от сущаго, иже свѣт от свѣта,
Измѣряя вѣки и съдержа лѣта,
Отцеви и духу бозством съєдинен,
Треипостасного собства нераздѣлен
Им же Бог пребый яже небу прият
И нашого своистова въ онѣх въсприят [18, 92—93].
Помітно, що особливої переконливості в досвіді віри набуває метафі-
зика світла, яке супроводжує сходження й піднесення Ісуса Христа, про-
свічує кожну людину, визначає її співучасть і свідчення («Но приймѣте
вкусити животного древа, / Дѣвичого Сына, Божиєго Слова» [18, 106]),
проявляється у великому й у малому.
Два найголовніші християнські сюжети — Різдво й Воскресіння —
творять взаємну проєкцію початку і завершення. Христові сліди марку-
ють дорогу «з невѣрия въ вѣру избранну». І таворське світло потракто-
вано як прообраз Воскресіння:
Слѣпыи бо свѣтлость в него получили,
и разслабленыи им ся улѣчили.
Иже на Фаворѣ божество объявил,
и на крестѣ главу святую преклонил [18, 91].
Попри генетичні й ситуативні зв’язки із двома іншими текстами по-
лемічного комплексу, Києво-Михайлівський віршований цикл оприяв-
нює повноту духовного життя, бо той, хто поєднав у собі божественність
і людськість, у Слові і Словом творить незнищенність Цілого:
На престолѣ седиши сый на херовѣмех,
въ троици божества славим в серафимех.
Здѣ малыи дѣтии осанна спѣвають,
а там ся въ вышних страшно удивляють
Небесныя силы, иже тя предстоять,
отца и сына и святый дух немолчено славять [18, 89].
Хто підіймається вгору, той мусить бути пильним: «Смотрити дяво-
ла яко не лѣниться а вас, яко птицу, половити тщится» («До лѣнивых»)
[18, 101]; розуміти схильність людини до гріха: «...писмо оглашаєт в вас
живущих волков, кламлывоє вѣры єретицких дѣтей» («Осторожность
от єреси») [18, 102]; боротися зі спокусами, бо «хитро дявол половил,
угодных собѣ» («На чревоугодных») [18, 109]. І шукати Царства Божо-
го: «Єгда Царство єго над нами трываєт, тогда дѣмон з вами, якъ прах,
ищезаєт» («На идолы») [18, 104]. А коли «властво нынѣ мира сего»
захоплює князь темряви, то «на тот час бѣсове триумфы мѣвають»
(«О князю тмѣ» [18, 110], «Зрада єритиком» [18, 110]), і в цьому бе-
руть участь «дѣти Ариєвы»: «Вѣрою бо бога видѣти сказують, а уста
хулныє пики отверзають» [18, 111]. Лжеучителі та лжепророки («Отца
обычають, духа похуляють, сына от божества они отдѣляють» [18, 111]).
62 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
збирають навколо себе «нововірців», які, не прийнявши «тройческую
свѣтлость», не можуть осягнути Божої Премудрості.
Самі назви цих віршів («О лжепророках», «О лжеучитєлєх»,
«На нововѣрци») асоціюються зі сповненням видінь апостола Івана
про переслідування Христової церкви: «звір із землі — лжепророки»
(Об. 13:11—18); з гірким докором апостола Павла за те, що «так швид-
ко покинули того, хто вас покликав Христовою благодаттю, і перейшли
на іншу євангелію» (До галатів, 1:6).
Утім, тема відступництва сприймається як частина Божого допус-
ту: «Почто бо ангели тебе не вмолили, / єгда з сатаною себе отлучили /
Но въскори отпали от твоєя славы / и тако погнали, якъ бурею плѣвы?»
[18, 111]. І в цьому контексті євангельські слова «коли мовчатимуть люди,
то заволає каміння» (Лк. 28:40), що повторюються у двох інших циклах
полемічного комплексу, набувають особливої актуальності, бо підкреслю-
ють людське покликання стати на захист істини, що є, власне, єдиним за-
хистом і для того, хто наважується говорити [2, 89]:
Нехай же заплаты сея ожидають,
иж Христа и церков, бѣдни, отступають.
Титулом Христовым злости их покрыли,
а истинны єго и любви забыли.
Єсли мы умолчим, камень възопиєт,
а непобожников гнѣв божий побиєт [18, 111].
Узагальнений образ релігійних протистоянь випливає з усвідом-
лення руйнівної хвилі єресей як виклику для всіх християнських спіль-
нот. Полемічна напруга не спадає, але риси конфесійно-обрядового
плану — відмінності в літургійній практиці, визнання чи невизнання
чистилища — утрачають вагу, бо сама людина шукає можливості ста-
ти «яко живыя гусли», немов «псалтыр десятострунен», пройти че-
рез піст і молитву, підкорити духові «плотеския мысли». Власне, життя
святих — приклад віри «неотмѣнным» словам Євангелія, що ожива-
ють у вчинках. Тепер мотив святих книг, імовірно у відповідь на про-
тестантське вчення про Святе Письмо як єдине джерело Об’явлення
[2, 83], розгортається навколо потреби чесної праці «за любов Христо-
ву» («Достойность чистоты»). Ставати «живою книгою» означає «оде-
жити в ризу нетлѣния нову» і «чисто в тѣли пробывати» («Достойность
дѣвства»). І лише так відкривається духовна перспектива — «превыше
мирная съдѣлайся книга, и тако станеш тогда близ Бога» [18, 96].
Отже, між Божою книгою і «книгою світу» з’являється своєрід-
на проєкція: зібрання мотивів, що розвиватимуться впродовж століть,
викликаючи асоціації не лише з текстами Кирила Транквіліона Став-
ровецького. Мотив «вѣрно работати Христу» нагадує вибір Віталія
Дубенського, а постанова себе «молчанием обучити» як рефлексія на
вчення ісихазму про божественну таємницю, що зберігається в мовчан-
ні, — духовну практику Івана Вишенського та Йова Княгиницького.
Внутрішній ритм оновлення вибудовується на співвідношенні мови і
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 63
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
мовлення, і «Бесіду старця з молодиком» можна сприйняти як своєрід-
ний «золотий переділ» усієї композиції:
Молю отийти вас неже испытати,
не дѣйте мя, старца, много глаголати.
Молчания хощу себе обучити,
не достоить же ми тайну объявити.
Прости, бога ради, бѣгу въ пустыню
упросити бога о єго простиню [18, 96].
Вірші Києво-Михайлівського збірника засвідчують появу особливо-
го монастирського письма, яке, випливаючи зі Святих Книг, стверджує
можливість почути «с писания истинную мову», отже, служить христо-
логічному обґрунтуванню антропології — народженню нової людини.
Аскетичний мотив — «Веселися пустыни, ижес породила, / без болѣзни
чада многии сплодила» [18, 94] — має своїм джерелом «христологічну
рефлексію, що ґрунтується на духовному досвіді», на «здійсненні пнев-
матологічної христології» як дії «божественного Духа в єдності Отця
і Сина» [5, ххііі]. Віршований ритм немовби відновлює «вічне само-
розкриття Отця в Синові» та вплив Йоанової теології Логосу на зміни
людської дійсності [5, xii]:
Да предстанет с нами мудрости источник
апостол Иоан, небесный вѣнечник.
Рѣка богословии, небесныя уста,
любезный Христови и вѣры красота.
На ясном позори у Христова свѣта,
открыти на земли вышнєго совѣта.
Іже бѣ исперва без телесѣ слово,
свѣт от свѣта и въ плоти божество Христово.
И слово бѣ у бога нам свидѣтельствуєт,
и бог бѣ слово ясно извѣствуєт.
Въ нѣдрєх сый отчиих пред вѣки родися,
второє же на земли з матерє явися [18, 101].
На основі євангельського читання вірш безпосередньо транслює
процес «укоріненості» чи причетності людини до «незбагненної таєм-
ниці» [4, 44]. І те, про що свідчить апостол Йоан («мудрости источник,
рѣка богословии, небесныя уста»), звістуючи про два народження Бога-
Сина — предвічне й земне, відкриваючи таїнство Божого Задуму в його
послідовності та триванні, повторюється наново для кожного, хто праг-
не чистоти помислів і звершень, хто стає людиною слова — почутого,
написаного і сповненого, людиною, яка орієнтується на «ідеал розутіле-
ної самості», культивуючи в собі здатність «абстрагуватися не лише від
навколишнього світу, але також від своїх власних емоцій і схильностей,
страхів і непереборних бажань, і через це спроможної досягати певної
відстороненості й стриманості, які дозволяють їй діяти розумно, “ра-
ціонально”» (Ч. Тейлор) [16, 37]. Знаками наведення (лапками) автор
акцентує на зміні значення «раціонально» [16, 37]. Власне, процес ро-
зутілення — відмови від тілесних потреб і підпорядкування їх духовним
64 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
випробуванням — у києво-михайлівських віршах стає такою раціональ-
ною відповіддю людини на втілення Слова Божого: щоденність немину-
че маліє і стає воднораз спасенним шляхом наближення до себе самого.
Отже, вірші Києво-Михайлівського циклу — це спроба окреслити ду-
ховний простір, у якому триває втілення Слова Божого в людському сло-
ві й людському житті. І попри те що основа цього процесу вибудовується
здебільшого на «первісній рефлексії», себто на редукції та об’єктивізації
канонічного біблійного тексту, тут можна спостерегти також і явище «дру-
гої рефлексії» — поновлення біблійного сенсу на рівні живого досвіду
[12, 9]. Це проявляється у відчутті особливої моральної єдності та близькос-
ті зі Сином Божим. І якщо у «Скарзі нищих до Бога» та у віршах Загоров-
ського збірника слова «більше не прийде» (про Спасителя) звучать немов
присуд, то тут, навпаки, Ісус Христос є тим буттям, яке оберігає від «ду-
шевного потопу». І в питанні «Где ты нынѣ живеш съ святым ти отцем?»
[18, 99], яке майже дослівно повторить Григорій Сковорода, звучить надія
на Боже милосердя — прилучити «грѣшнаго твоєй благостинѣ» [18, 99].
Очевидно, цю скромну мову «раціональної віри» легко пов’язати з
монашим станом авторів, із їх зануреністю у Святе Письмо, з бажанням
бути Христовими «робітниками», для котрих найбільшим нещастям
було б «відпасти від віри». Варта уваги прозора аналогія між «послуш-
ністю моря», яке «от словес єго волны укротило», і послушниками, які
«немов вінець» прийняли «спасенні обіти». І, як «Богови ученик»,
кожен із них прагне наслідувати «доброту Сина Божого» [18, 91]. Вірш
щоразу стає «рапсодією» (І. Кант), справджуючи повноту метафізично-
го переживання єдності у Христі Божественного і людського — нескін-
ченності і скінченності, духовності і тілесності:
Єго же безлѣтно отець порожаєт,
И въ пророцєх Святый Дух о нем въспѣваєт
З безлѣтного безлѣтный, плотный и безплотный.
Бог неописаный, Господь неизреченый… [18, 92].
Покора Ісуса Христа, який «смерти въкусил за всѣ человѣки»,
якого «терновым вѣнцем с копиєм витали» і який «неправедно судим
єдин справедливый» [18, 90], зобов’язувала до пильнування «даро-
ваний Божих»[18, 112]. На формально-риторичній структурі Києво-
Михайлівського циклу віршів позначилося наближення до того стану,
коли людина «осягає свою сутність як реально стверджену Богом через
Його абсолютну, незворотну обітницю перед Собою. Це саморозкриття
Бога передбачає, що людина приймає його у вільному акті» (В. Каспер)
[4, 45], сподіваючись, що Бог її прийме:
Не отрини мене въ время напасти,
не дай же ми тебе въ вѣки отпасти.
Исполни радости мене оскорблена,
нехай душа моя будет умиленна,
увидѣти тебе въ святых ти градєх
въ вѣчной радости свѣтовидных садєх [18, 99].
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 65
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
Певну частку невпевненості в надії на спасіння зумовлює визнання
Божої таємниці щодо кожного творіння, інакше кажучи, та ж, із люд-
ського погляду, парадоксальність Божого Задуму. Повнота христології
щоразу оновлюється, а головна риторична «фігура сенсу» незмінно ви-
никає на межі подиву й парадоксальності як поєднання непоєднувано-
го («Того бо Іоан Предотеча крестил, он же єго руци и воды освятил»)
[18, 91], виражаючи людську надію на «оный вѣнець», що його «Отець и
владыка, пастыр и младенець» приготував [18, 91]. І немов вершина, чи не
вперше в українському тексті на основі євангельської тези — «Зі слів своїх
будеш виправданий, і зі слів своїх будеш засуджений» (Мт. 12:37) — по-
стає усвідомлення ваги слова й відповідальності перед словом:
От словес своих или оправдишися,
или осудишися. Слово ваше да бываєт въ благодать
солию растворено, сырѣч розумом
духовным, єже отсѣкаєт гнилость
плотскоя мудрости [18, 100].
Духовний досвід неминуче співвідноситься з мовною інтерпретаці-
єю, з мовленням: «Въ дусѣ словеса со страхом изрещи / и к тобѣ вѣрою
в небеса притещи» [18, 101]; з містерією втіленого Слова, прийнятого
через «духовную лучу» апостола Івана, через «рѣку богословии».
Метафізичність літературного тексту — це увага до того, що було й
залишається серцевиною метафізики, — увага до сутності буття. Сучас-
на поезія може, але не мусить звертатись до понять і означень метафі-
зики, повідомляючи про сліди вічності в плині життєвої реальності: у її
художньому арсеналі існує для цього незмірний запас можливостей. На-
томість український вірш від своєї появи в останні десятиліття XVI cт. і
впродовж усього барокового періоду так активно вбирає в себе формули
й поняття «чистого знання», що досвід «першої філософії», або науки
про Бога і Його творіння, відіграє важливу роль у його прочитанні.
Отже, віршований полемічний комплекс 80—90-х років ХVI ст., по-
при всю злободенність тематики, спирається на принцип метафізичної
герменевтики: пояснення актуальних подій відбувається у процесі зі-
ставлення джерел (Об’явлення, апостольських свідчень, усного передан-
ня) з історією християнства. На цій основі відкривається сутність акту-
альних подій, як і потреба стати на захист не людської, а Божої Істини.
Полемічний дискурс, особливо у «Скарзі нищих до Бога», спирається
на послідовність образів, якими Бог відкриває себе людині. І цей ряд по-
требує, щоб його продовжували особисто, свободою власного вибору,
що стверджують, власне, вірші Києво-Михайлівського збірника. Певна
відмінність віршованих циклів проявляється в тому, наскільки цілісна
його метафізична основа. І якщо фрагментарність збереження віршів
Загоровського циклу дає підстави лише для певних припущень, то зага-
лом концепція комплексу вможливлює взаємне відображення і взаємне
доповнення всіх трьох віршованих циклів, у яких проступають також і
сліди літературного досвіду, опертого на концепцію Втіленого Слова та
66 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
на пильнування «ріки богословія» — особистої відповідальності за ска-
зане чи промовчане.
Ні подібність, ні відмінність мотивів «критики світу» не свідчать
про їх альтернативу внутрішньому виміру, а радше стають його допов-
ненням, децентруванням, своєрідним перекладом метафізичних прин-
ципів причиновості на мову історичної реальності й особистого духов-
ного досвіду.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аверинцев С. Ритм как теодицея // Аверинцев С. Связь времен. Київ: Дух і Літера,
2005. С. 408—411.
2. Ісіченко Ігор, архиєп. Поетика трансформації: «Аpologia» Мелетія Смотрицького
(1628) // Смотрицький Мелетій, архиєп. Апологія паломництва до східних кра-
їв / пер. з польс. Р. Паранько. Харків: Акта, 2020. С. 15—123.
3. Кант І. Пролеґомени до кожної майбутньої метафізики, яка зможе виступити як
наука / пер. з нім. за ред. І. Мірчука. Мюнхен: Український вільний університет,
2004. 324 с.
4. Каспер В. Ісус Христос / пер. з нім. Київ: Дух i Літера, 2008. 380 с.
5. Каспер В., Друм Й. Передмова до одинадцятого видання // Каспер В. Ісус Христос
/ пер. з нім. Київ: Дух i Літера, 2008. С. vii—xxix.
6. Колосова В. Віршований полемічний комплекс 80—90-х років XVI ст. // Україн-
ська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / упор. В. П. Колосова, В. І. Креко-
тень. Київ: Наук. думка, 1978. С. 25—55.
7. Лой А. Попереднє слово до видання 2004 року // Кант І. Пролеґомени до кожної
майбутньої метафізики, яка зможе виступити як наука / пер. з нім. за ред. І. Мір-
чука. Мюнхен: Український вільний університет, 2004. С. 30—36.
8. Маслов С. И. Кирилл Транквилион Ставровецкий и его литературная деятель-
ность. Киев: Наукова думка, 1984. 244 с.
9. Мондін Б. Онтологія і метафізика / пер. з італ. Богдан Завідняк. Львів: Місіонер,
2010. 282 с.
10. Пахльовська О. Симбіоз культури та ідеології в Україні XVII ст. // Україна між
Заходом та Сходом Європи. Матеріали І-го українсько-італійського симпозіуму
13—16 вересня 1994. Київ-Венеція. 1996. С. 85—107.
11. Предсловіє // Острозька Біблія. Вступи, гравюри, дослідження / опрацював і під-
готовив до друку єрмнх. архимандрит д-р Рафаїл (Роман Торконяк). Львів, 2005.
С. 11—14.
12. Рікер П. Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість / пер. з франц.
Київ: Дух і Літера, 2002. 114 с.
13. Ставровецький Кирило Транквіліон. До чительника предмова належит // Ставро-
вецький Кирило Транквіліон. Зерцало богословіи. Почаїв, 1618. Без пагінації.
14. Ставровецький Кирило Транквіліон. Лексикон // Ставровецький Кирило Транкві-
ліон. Зерцало богословіи. Почаїв, 1618. Без пагінації.
15. Ставровецький Кирило Транквіліон. Предмова до чительника // Ставровецький
Кирило Транквіліон. Євангелїє учителноє… Рахманів, 1619. Без пагінації.
16. Тейлор Ч. Джерела себе / пер. з англ. А. Васильченко. Київ: Дух і Літера, 2005.
691 с.
17. Трунте Г. Двомовні частини «Просфонеми». До проблеми авторства і ство-
рення львівського панегірика 1 лютого 1591 року / пер. з нім. Д. Сироїд //
ПРОSФWNНМА: текст і контекст. (Львівська медієвістика. Вип. 4). Львів: Сві-
чадо. 2013. С. 293—318.
18. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / упор. В. П. Колосова, В. І. Кре-
котень. Київ: Наукова думка, 1978. 412 с.
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721) 67
Метафізичні підвалини віршованого полемічного комплексу 80—90-х років XVI ст.
19. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. Тер-
нопіль: Феміна, 1994. 479 c.
Отримано 10 квітня 2021 р.
REFERENCES
1. Averintsev, S. (2005). Ritm kak teoditseia. In S. Averintsev, Sviaz vremen (pp. 408—411).
Kyiv: Dukh i Litera. [in Russian]
2. Isichenko, I. (2020). Poetyka transformatsii: “Apologia” Meletiia Smotrytskoho (1628).
In Meletiusz Smotrzyski, аrchiepiskop. Apologia peregrinatiey do kraiow Wschdnychy //
Meletii Smotrytskyi, аrkhiiepyskop. Apolohiia palomnytstva do skhidnykh kraiv
(R. Paranko, Trans.; pp. 15—123). Kharkiv: Akta. [in Polish and Ukrainian]
3. Kant, I. Prolegomeny do kozhnoi maibutnoi metafi zyky, yaka zmozhe vystupyty yak nauka
(I. Mirchuk, Ed.; Trans.). Munich: Ukrainskyi vilnyi universytet. [in Ukrainian]
4. Kasper, W. (2008). Isus Khrystos. (Trans.). Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]
5. Kasper, W., & Drum, Y. (2008). Peredmova do odynadtsiatoho vydannia (Trans.). In
W. Kasper, Isus Khrystos. (pp. vii— xxix). Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]
6. Kolosova, V. (1978). Virshovanyi polemichnyi kompleks 80—90-kh rokiv XVI st. In
V. P. Kolosova, & V. I. Krekoten, (Eds.), Ukrainska poeziia. Kinets XVI — pochatok
XVII st. (pp. 25—55). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]
7. Loi, A. (2004). Poperednie slovo do vydannia 2004 roku. In I Kant, I. Mirchuk, Ed.;
Trans.; Prolegomeny do kozhnoi maibutnoi metafi zyky, yaka zmozhe vystupyty yak nauka.
(Trans.; pp. 30—36). Munich: Ukrainskyi vilnyi universytet. [in Ukrainian]
8. Maslov, S. I. (1984). Kirill Trankvilion Stavrovetskii i yego literaturnaia deiatelnost. Kyiv:
Naukova dumka. [in Russian]
9. Mondin, B. (2010). Ontolohiia i metafi zyka (B. Zavidniak, Trans.). Lviv: Misioner. [in
Ukrainian]
10. Pakhlovska, O. (1996). Symbioz kultury ta ideolohii v Ukraini XVII st. In Ukraina
mizh Zakhodom ta Skhodom Yevropy. Materialy I-ho ukrainsko-italiiskoho sympoziumu
13—16 ve res nia 1994 (pp. 85—107). Kyiv—Venice. [in Ukrainian]
11. Priedsloviie. (2005). In R. Torkoniak (Ed.). Bybliia syrěch knyhy vietkhaho i novoho
zavěta… (pp. 11—14). Lviv. [in Church Slavonic and Ukrainian]
12. Ricœur, P. (2002). Intelektualna avtobiohrafi ia. Liubov i spravedlyvist (Trans.). Kyiv:
Dukh i Litera. [in Ukrainian]
13. Stavrovetsky-Tranquillon, K. (1618). Do chytelnyka predmova nalezhyt. In
K. Stavrovetsky-Tranquillon, Zertsalo bohoslovii. Pochaiv. [in Middle Ukrainian]
14. Stavrovetsky-Tranquillon, K. (1618). Leksykon. In K. Stavrovetsky-Tranquillon, Zertsalo
bohoslovii. Pochaiv. [in Middle Ukrainian]
15. Stavrovetsky-Tranquillon, K. (1619). Predmova do chytelnyka. In K. Stavrovetsky-
Tranquillon, Yevanheliie uchytelnoie… Rakhmaniv. [in Middle Ukrainian]
16. Taylor, Ch. (2005). Dzherela sebe (A. Vasylchenko, Trans.). Kyiv: Dukh i Litera. [in
Ukrainian]
17. Trunte, H. (2013). Dvomovni chastyny “Prosfonemy”. Do problemy avtorstva i stvorennia
lvivskoho panehiryka 1 liutoho 1591 roku (D. Syroid, Trans.) In PROSFONEMA: tekst
i kontekst (pp. 293—318). Lviv: Svichado. [in Ukrainian]
18. Kolosova, V. P., & Krekoten, V. I. (Eds.). (1978). Ukrainska poeziia. Kinets XVI —
pochatok XVII st. Kyiv: Naukova dumka. [in Middle Ukrainian]
19.Chyzhevskyi, D. (1994). Istoriia ukrainskoi literatury. Vid pochatkiv do doby realizmu.
Ternopil: Femina. [in Ukrainian]
Received 10 April 2021
68 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 1 (721)
Богдана КРИСА
Bohdana Krysa, doctor of philology, professor
Ivan Franko National University of Lviv
1 Universytetska st., Lviv, 79000
e-mail: bohdanakrysa@gmail.com
ORCID https://orcid.org/0000-0002-7266-2797
METAPHYSICAL FOUNDATIONS IN THE POLEMICAL
VERSE COMPLEX OF THE 1580—90S
Th e aim of the paper is to justify the correlation between polemical motifs in verses and the
metaphysical principle of causation. It is possible due to revealing that the mainstay of polemical
discourse lies in the images by which God, as the Cause of all things, manifests His presence
in the world, according to the teachings of medieval metaphysics. Th is gives grounds for
interpreting the emotional tension of polemical discourse and its inherent fi gures of reduction
or simplifi cation not as an alternative to the inner metaphysical sense but only as a kind of
decentralizing and translating it into the language of other circumstances or the language of
personal spiritual experience. Th e metaphysical dimension of polemical poems correlates with
the prospect of restoring their broader literary context and broader reception.
Th e paper is to investigate the extent to which the structure as a choice, focused
on the publication and perception of texts in certain historical circumstances, makes it
possible to manifest certain metaphysical factors by causing a special nonlinear nature of
interrelationship, the reverberation of individual motifs and voices between the texts, which
are quite diff erent from each other. Th e historical-literary and hermeneutic approaches let
us observe the manifestation forms of metaphysical sense not only in relation to the literary
subtext but also in terms of the development and functioning of sovereign metaphysical
motifs. Interpretation of the praxis of religious life and the nature of church confrontations
and heresies discloses the ‘inner’ image of the individual in the light of Christology and
the Christian concept of the Word. Th e study of the metaphysical foundation of polemical
verse complex determines general tendencies in Ukrainian poetry and their transformation
in certain milieus. At the same time, it testifi es to the changes and development of poetic
discourse, the awareness of God’s Word, and human responsibility for the said and written.
Keywords: polemic motif, metaphysics, structure, Christology, spiritual experience, monastic
writing.
|