Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”

Розглянуто „Ренесанс Верді”, який відбувся в німецькій культурі в 20-х рр. ХХ ст., як феномен “європейської культурної діалектики” (Т. Манн). Представлено інтерпретаційну модель, суть якої полягає у тлумаченні посиленого інтересу до італійського композитора Дж. Верді в німецькому культурному простор...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Маценка, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2009
Schriftenreihe:	Питання літературознавства
Schlagworte:	Інтертекст. Компаративістичний дискурс
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18484
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді” / С. Маценка // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 172-179. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-18484
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-184842011-03-31T12:03:59Z Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді” Маценка, С. Інтертекст. Компаративістичний дискурс Розглянуто „Ренесанс Верді”, який відбувся в німецькій культурі в 20-х рр. ХХ ст., як феномен “європейської культурної діалектики” (Т. Манн). Представлено інтерпретаційну модель, суть якої полягає у тлумаченні посиленого інтересу до італійського композитора Дж. Верді в німецькому культурному просторі як реакція на культ Р. Ваґнера, наслідком чого було різке протиставлення обох композиторів та їхніх концепцій мистецтва. Відтак проаналізовано оригінальну естетичну позицію австрійського письменника Ф. Верфеля, який у творі “Верді. Роман опери” наполягав на легітимності гетерогенних концепцій, чим, з одного боку, сприяв позитивній переоцінці творчості італійського композитора, з іншого – оновленню сучасного мистецтва та обґрунтуванню ідеї культурної багатоманітності. In diesem Artikel wird die „Verdi-Renaissance“, die im Deutschland der 20er Jahre des XX. Jhts entstand, als Phänomen der „europäischen Kulturdialektik“ (Th. Mann) erläutert. Es wird ein Interpretationsmodel vorgestellt, dessen Sinn in der Darstellung des verstärkten Interesses an dem italienischen Komponisten G. Verdi im deutschen Kulturraum als Reaktion auf den Kult von R. Wagner liegt und als Folge die krasse Gegenüberstellung beider Komponisten und deren Kunstauffassungen hat. Hierin wird die originelle ästhetische Position des österreichischen Schriftstellers F. Werfel analysiert, der in „Verdi. Roman der Oper“ auf der Legitimität heterogener Konzeptionen bestanden hat. Dadurch hat er, einerseits, zu der positiven Umwertung des Schaffens des italienischen Komponisten und andererseits, zu der Erneuerung der modernen Kunst und der Begründung der Idee von der kulturellen Vielfältigkeit beigetragen. The article considers the 1920’s „Verdi Renaissance” in German culture as a phenomenon of the “European cultural dialectics” (T. Mann). The paper presents an interpretive model based on the explanation of an increased interest in the Italian composer G. Verdi within German cultural space. The latter emerged as a reaction to R. Wagner’s cult and resulted in fierce opposition between the two composers and their concepts of art. Hence, the article analyzes the original aesthetic position of the Austrian writer F. Werfel. In his „Verdi: Novel of Opera” he insisted on the legitimacy of heterogeneous concepts and, on the one hand, encouraged a positive reevaluation of the Italian composer’s work, while on the other promoted a renewal of modern art and the idea of cultural heterogeneity. 2009 Article Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді” / С. Маценка // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 172-179. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. XXXX-0058 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18484 316.75:792.54 uk Питання літературознавства Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Інтертекст. Компаративістичний дискурс Інтертекст. Компаративістичний дискурс
spellingShingle	Інтертекст. Компаративістичний дискурс Інтертекст. Компаративістичний дискурс Маценка, С. Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді” Питання літературознавства
description	Розглянуто „Ренесанс Верді”, який відбувся в німецькій культурі в 20-х рр. ХХ ст., як феномен “європейської культурної діалектики” (Т. Манн). Представлено інтерпретаційну модель, суть якої полягає у тлумаченні посиленого інтересу до італійського композитора Дж. Верді в німецькому культурному просторі як реакція на культ Р. Ваґнера, наслідком чого було різке протиставлення обох композиторів та їхніх концепцій мистецтва. Відтак проаналізовано оригінальну естетичну позицію австрійського письменника Ф. Верфеля, який у творі “Верді. Роман опери” наполягав на легітимності гетерогенних концепцій, чим, з одного боку, сприяв позитивній переоцінці творчості італійського композитора, з іншого – оновленню сучасного мистецтва та обґрунтуванню ідеї культурної багатоманітності.
format	Article
author	Маценка, С.
author_facet	Маценка, С.
author_sort	Маценка, С.
title	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”
title_short	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”
title_full	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”
title_fullStr	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”
title_full_unstemmed	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”
title_sort	інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „верді. роман опери” франца верфеля та „ренесанс верді”
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Інтертекст. Компаративістичний дискурс
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18484
citation_txt	Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді” / С. Маценка // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 172-179. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Питання літературознавства
work_keys_str_mv	AT macenkas ínteresdoínšogoâkobgruntuvannâídeíkulʹturnoíbagatomanítnostíverdíromanoperifrancaverfelâtarenesansverdí
first_indexed	2025-07-02T19:30:41Z
last_indexed	2025-07-02T19:30:41Z
_version_	1836564760142807040
fulltext	172 УДК 316.75:792.54 Світлана Маценка ІНТЕРЕС ДО „ІНШОГО” ЯК ОБҐРУНТУВАННЯ ІДЕЇ КУЛЬТУРНОЇ БАГАТОМАНІТНОСТІ: „ВЕРДІ. РОМАН ОПЕРИ” ФРАНЦА ВЕРФЕЛЯ ТА „РЕНЕСАНС ВЕРДІ” Розглянуто „Ренесанс Верді”, який відбувся в німецькій культурі в 20-х рр. ХХ ст., як феномен “європейської культурної діалектики” (Т. Манн). Представлено інтерпретаційну модель, суть якої полягає у тлумаченні посиленого інтересу до італійського композитора Дж. Верді в німецькому культурному просторі як реакція на культ Р. Ваґнера, наслідком чого було різке протиставлення обох композиторів та їхніх концепцій мистецтва. Відтак проаналізовано оригінальну естетичну позицію австрійського письменника Ф. Верфеля, який у творі “Верді. Роман опери” наполягав на легітимності гетерогенних концепцій, чим, з одного боку, сприяв позитивній переоцінці творчості італійського композитора, з іншого – оновленню сучасного мистецтва та обґрунтуванню ідеї культурної багатоманітності. Ключові слова: „Ренесанс Верді”, Ф. Верфель, дихотомія „Верді-Ваґнер”, культурна багатоманітність. У німецькій музично-критичній літературі феномену „Ренесанс Верді” приділено значну увагу. Він не втрачає своєї вагомості й дотепер, свідченням чого є ґрунтовне дослідження Г. Маутнер „Кітч стає мистецтвом. Про значення Франца Верфеля у німецькому „Ренесансі Верді”, яке вийшло друком 2000 р. [5]. Оскільки цей музикальний феномен має загальнокультурне значення, він викликає інтерес і літературознавців, і філософів, і мистецтвознавців. Саме прикладом такого міждисциплінарного вивчення предмета є книга Г. Маутнер. Авторка зазначає, що для позначення посиленого інтересу до творчості італійського композитора Джузеппе Верді (1813-1901) у 20-х роках ХХ ст. у німецькому культурному просторі загальноприйнятим стало поняття „Ренесанс Верді”, під яким розуміють розширення репертуару композитора на німецькій сцені, а також проблеми рецепції, композиції та музичної естетики [5, с. 82]. Його важливим аспектом, однак, була зміна образу композитора, що, своєю чергою, стало передумовою того, що знову введені в репертуар німецьких театрів опери Дж. Верді мали надзвичайний успіх. Прикметно, що в зміні образу мизиканта чи не найважливішу роль відіграв літератор. У 1924 р. австрійський письменник Ф. Верфель (1890-1945) опублікував біографічний твір „Верді. Роман опери” („Verdi. Roman der Oper“). Автор переклав німецькою та опрацював лібрето опер „Сила долі”, „Симон Бокканеґра” та „Дон Карлос”. Разом із П. Штефаном він підготував до друку німецькомовне видання листів Дж. Верді, яке з’явилося у 1926 р. До _______________________________________ © Маценка С., 2009 того ж Ф. Верфель написав низку статей та есе про Дж. Верді. Цікаво, що предствлені Ф. Верфелем у художній формі музично-естетичні ідеї та позиції стали важливою складовою музично-теоретичного дискурсу того часу. Так, у зв’язку із постановкою „Сили долі” у Дрездені Л. Шмідт писав: „Привід до репетицій подав Франц Верфель, який з моменту появи свого відомого Верді-роману виявляє живий інтерес до великого італійця й має на меті щонайменше відродження його пізніх творів на німецькій сцені. Обробка ним „Сили долі” є першим кроком на цьому шляху й заслуховує на схвалення в ім’я порятунку музики” [цит. за: 5, с. 83]. На велике рецептивно-історичне значення досягнутого Ф. Верфелем вказує також Г. С. Робінс Ландон, який зазначає у вступі до своєї „Невеликої книги про Верді”: „Авторитет Верді був щонайменше в німецькомовних країнах перемінним. Але тепер після піонерської роботи Ф. Верфеля вже не буде нікого, хто б заперечував виняткове становище Верді” [8, с. 24]. При однозначному визнанні заслуг австрійського письменника у популяризації творчості італійського композитора дослідники окреслюють низку питань, пов’язаних передусім зі створеним Ф. Верфелем образом митця, його естетичною позицією та на цій підставі – критикою тогочасної культури. Концептуальною проблемою, порушеною в романі, слід вважати нове розуміння мистецтва. Враховуючи передумови „Ренесансу Верді” у Німеччині 20-х рр., особливості музично-естетичного дискурсу ХІХ ст. та вплив літературно-філософської традиції, важливо продемонструвати здобуток австрійського письменника, який через зображення панівної у німецькій музично-есетичній думці дихотомії „Верді – Ваґнер” зумів не лише критично представити сучасну йому культурну епоху, а й запропонув продуктивний шлях її розвитку завдяки взаємозбагаченню національних культур. По суті значним досягнення Ф. Верфеля в романі „Верді. Роман опери” було формулювання ідеї „європейського мистецтва” в умовах його різко визначеної національної своєрідності. Очевидно, що необхідність змін у самому музичному мистецтві того часу була зумовлена комплексом причин: кризою опери, плюралізмом мистецьких стилів як симптомом кризи, соціально- історичною ситуацією. У статті „Опера в Америці” К. Вайль із цього приводу писав: „Музиканти, критики і публіка раптом пізнали, які несподівані цінності були приховані у цій музиці, в який неповторний спосіб була розв’язана формальна проблема опери. Вплив відродження Верді на композиторів повоєнного часу відбувався паралельно з усвідомленням того, що опера має знову знайти зв’язок із театром і з цією метою має повернутися до простішої, прозорої, прямої музикальної мови” [11, с. 25]. Подібну думку формулює також П. Штефан: „Нерозумні напади на Ваґнера впродовж років шкодили розумінню того, ким є Верді. Але тоді прийшла війна, туга за простішим щастям, з’явилася нова музика, яка знову прагне бути мелодією та оперою” [10, с. 25]. Ці зауваги пояснюють, чому італійського композитора в Німеччині проголосили ідеалом. Великою мірою йшлося про нове розуміння мистецтва та його функцій у цілому, оскільки пафос 174 Р. Ваґнера, який до того часу був панівним у німецькій культурі, у кризовій ситуації, що склалася після Першої світової війни, став сумнівним. „У Німеччині, де в результаті поразки та економічної кризи повернення до життя було запеклішим та рішучішим, витоками Ренесансу Верді стала реакція на героїчну риторику ваґнеріанства й на манірну вишуканість музичного імпресіонізму. Розкрити велич Верді означало викрити іншу оману зарозумілої культури, яка призвела до війни”, – зазначає італійський критик М. Міла [6, с. 89]. Відтак наслідком зусиль, спрямованих на естетично-драматургічну переоцінку Дж. Верді у 20-х рр., стало загострення дискусії навколо „двох найбільших володарів музичної драми їхньої епохи” (Р. Шпехт) – Дж. Верді та Р. Ваґнера. Панувало уявлення, що Верді як протилежність до Ваґнера міг бути реабілітованим лише тоді, коли Ваґнер втратить свою однозначну позитивну оцінку та його перестануть розглядати як єдиного музичного генія недосяжного естетичного рангу. Важливу роль при цьому відіграла критика Ваґнера Ф. Ніцше, який у праці 2Випадок Ваґнера” („Der Fall Wagner”, 1888) окреслює позицію не лише супроти ваґнерівського ідеалу, але й німецької музики у цілому, виступаючи за „легшу” південнішу музику, яка відрізняється від важкої музики Півночі. Центральною у розумінні „Ренесансу Верді” як реакції на культ Р. Ваґнера була інтерпретаційна модель „або-або”, яка лише поступово втратила своє значення. І у цьому також полягає велике надбання Ф. Верфеля, який у своєму романі вдало інтерпретує „різницю” поміж двома митцями й на цьому ґрунті переконливо констатує „різноманітність” у культурі та її продуктивність для „європейської культурної діалектики” (Т. Манн). Дихотомію як мисленнєву модель Г. Маутнер розглядає як типову в історії компаративістичних студій італійської та німецької музики. Більше того, мислення на основі чітко окреслених протилежностей дослідниця називає характерним німецьким феноменом. Саме за принципом дихотомії побудований важливий документ італійської музичної естетики ХІХ ст. – праця „Філософія музики” („Filosofia della musica“, 1835) Джузеппе Мадзіні, до якої як до парадигматично важливої щодо формулювання нової концепції мистецтва в 20-х рр. ХХ ст. звертається Г. Маутнер. Та й сам Ф. Верфель у романі згадує Дж. Мадзіні як суспільного діяча, засновника „Молодої Італії” та борця за національну єдність. Буудчи не лише людиною активної суспільної позиції, а й видатним музикознавцем, Дж. Мадзіні вважав гармонію типовою ознакою німецької музики, яка знаходить своє вираження переважно в інструментальній музиці. Гармонія здатна передати соціальну думку та ідею, вважає автор, проте існує небезпека наголошення на ідеальному, відтак німецька музика має нахил до містицизму. Натомість італійська музика, яка передусім базується на переданій людським голосом мелодії, втілює індивідульність. „У досконалій гармонії цих двох основоположних понять будь-якої музики – у посвяті цієї гармонії високій меті, священній місії – полягає таємниця мистецтва, концепт справжньої європейської музики, якої ми всі, свідомо чи несвідомо, палко бажаємо” [цит. за: 5, с. 36-37]. Так Дж. Мадзіні проголошує ідею європейської музики як синтезу італійської та німецької, що означало б об’єднання індивідуального й універсального. У Німеччині така ідея синтезу була неможливою саме в результаті панівного тут дихотомічного мислення, чіткого протиставлення мелодії та гармоної й естетичного принципу „або-або”. Із поширенням праць Р. Ваґнера уявлення про синтез італійської та німецької музики стало взагалі неприйнятним. Як наслідок, у музикально-естетичному дискурсі ХІХ ст. встановилися чіткі пари протилежностей: „штучність” – „природність”, „правдивість” (вираження) – „краса” (приємність, насолода), „дух” (розум, ідея) – „чуттєвість”. „У межах музикальної естетики категорія „духу”, унаочнена образами „висоти” й „глибини”, стала знаком для музики, фактура якої пов’язана із раціональними роздумами й яку слід сприймати, активно інтерпретуючи. Натомість „чуттєвість” описує вид музики, яка виникла в результаті натхнення й має насамперед розважати й радувати слухача. Відповідною до цієї музики рецептивною позицією є пасивна насолода”, – пояснює Г. Маутнер [5, с. 39-40]. У контексті порівняння італійськой та німецької музики категорію „духу” приписували німецькій музиці, пов’язаній із поняттям освіти, яке було обґрунтовано і філософськи, й літературно. Саме у цьому й полягала складність, як вказує історик культури В. Г. Ріль: „У Німеччині до неповторної індивідуальної школи додається ще одна визначна риса – загальна естетична освіта. Однак пізнання та його продукт освіта остаточно руйнують стан невинності й призводять до надзвичайно складного внутрішнього розколу” [7, с. 40]. Музику Верді ототожнювали не просто з „італійською”, а з „мелодією”, „чуттєвістю” й „насолодою” та водночас протиставляли категоріям „гармонії”, „духовного мистецтва”, „свідомій рецепції мистецтва”. У 1913 р. у статті з нагоди сторіччя з дня народження Дж. Верді Р. Шпехт писав: „Мистецтво Верді не такого високого рівня, як мистецтво Бетховена чи Ваґнера, воно – не молитва, не релігія, не звільнення. Воно повністю по цей бік, повністю втілює земну любов поряд із тою небесною. Субстанцію його зовсім не спекулятивної музики, яка цілком виходить від чуття й до нього повертається, часто відхиляють. Вона, звичайно, не завжди „чиста”, часто містить надто багато решток землі. Однак колодязь, з якого вирує цей мелодійний струмінь, не живить жодна штучна помпа. А лише природна сила. І тому він ще не скоро вичерпається” [9, с. 46]. Поняття, які використовує Р. Шпехт для характеристики музики Дж. Верді, є напрацюванням філософсько- літературного дискурсу про музику ХІХ ст. Вони слугували для обґрунтування музики як „високого”, ідеального, абсолютного мистецтва, наголошуючи на тому, чому деякі композитори до нього не належали. Отже, порівняння Ваґнера й Верді було не лише протиставленням двох митців, двох творчих особистостей. Воно розширилося до об’ємного культурного протиставлення, яке включало думку про національно визначені стилі, так що антитезу „Верді – 176 Ваґнер” розглядали в контексті ідеї гегемонії німецької музики. Відтак роман Ф. Верфеля був написаний у специфічній німецькій культурній ситуації, для якої характерною була кризова свідомість, представлена через сферу музичного мистецтва. У літературній формі письменник звертається до естетичних дебатів ХІХ ст., норми якого втратили свою обов’язковість поступово лише у 20-х роках ХХ ст. Саме у контексті потужної мисленнєвої традиції у Німеччині „Верді. Роман опери” Ф. Верфеля заслуговує на особливу увагу. За задумом автора, „роман про митця” мав віднайти вищу „містичну правду” Верді. Із цією метою письменник розширює протиставлення „Верді-Ваґнер” до основоположного культурного напруженого зв’язку. Йдеться не лише про діалектику опери й музичної драми, але також про діалектику Півночі й Півдня, гуманізму й науково- природничого мислення. „Тим самим роман відзначається схрещенням біографії й музичної естетики, у своїй основі схожій до дихотомічної мисленнєвої моделі німецької музичної естетики, яка впродовж ХІХ ст. спричинилася до розколу музичної культури на „мистецтво” й „не- мистецтво” [5, с. 158]. Згідно із законами жанру, основна увага у творі приділена Дж. Верді. Р. Ваґнер зображений лише в декількох епізодах і фактично перетворений на антипода Дж. Верді здебільшого в уяві італійського митця, тому протиставлення „Верді-Ваґнер” мотивоване передусім психологічно. Німецький композитор у романі є антитезою і фоном водночас. Принципово, що в основі пошуків вищої правди лежить принцип дихотомії. В одному з листів 1928 р. Ф. Верфель характеризує свій роман як такий, що „прагне зобразити запеклу боротьбу духовних сил, це діалектичний твір. Такий твір може відбутися й зацікавити лише тоді, якщо гра цих духовних сил не cфальсифікована, якщо автор не представляє жодну з тенденцій, якщо кожна із сил протистояння озброєна правдою, якщо панує чиста справедливість” [цит. за: 5, с. 159]. Отже, обидва герої в романі є парадигматичними для протилежних тлумачень мистецтва. Щодо створення музики та проблем рецепції вони представляють дві різні позиції. У такий спосіб Ф. Верфель презентує цілу культуру, поділену, однак, на дві полярні мисленнєві системи. Різко критикуючи практику порівнювати творчість Верді з Ваґнеровою, письменник закликає „зазирнути під поверхню”: „Безперечно, Ваґнерова творчість – це тисячогранний поетико-музично-філософський сплав. Але його автор загодя відкидає будь-які межі; розвиваючи своє обдаровання, він немовби відокремлюється від світу. Піднісшись до високості, вільна від усяких обмежень та принизливих тенденцій практичного мислення, підкорена тільки своїм власним законам, творчість ця придбала невимірної форми. Власне кажучи, Ваґнер ніколи не поривався по- справжньому боротися за світ людський, хоча він і домагався визнання своїх творів. Бо він, коли писав, зовсім не намагався писати для якогось реального народу. Він був німець. А бути німцем означає: „Тобі все дозволено, бо тебе ніщо не зв’язує – жодне співвідношення, жодна форма”. Щоправда, він зібрав силу-силенну прихильників. Але то були не його співвітчизники, як він бажав і сподівався, а духовні авантюристи всіх націй, оригінали та романтики, що з усього світу посунули до Байрейта” [1, с. 110]. Натомість Дж. Верді типізований і стилізований як останній представник національного традиційного мистецтва. „Ми – італійці. Засади нашої музики докорінно відрізняються від німецької. Німецька музики базується на так званих темперованих інструментах, як фортепіано і орган, на абстрактних, майже уявних нотах. А наша італійська – на вільному голосі, на співі, на вокальності. Ми повинні знати, хто ми такі” [1, с. 59]. Ф. Верфель вказує на те, що вже у своїй основі творчість Верді є іншою: „У молодого Верді, скромного композитора, що писав на замовлення, до сезону, для тієї чи іншої трупи, слово „мистецтво” (пишномовне звучання якого він ненавидів до кінця свого життя) не мало нічого спільного з такими романтичними поняттями, як обраність, мансардний ідеалізм, місія, надлюдина – одне слово, з усією отою штучною премудрістю, яка, на жаль, ще й досі баламутить голови. Мистецтво посідає своє місце в життєвій структурі людства, бо воно вдовольняє потребу найвищої насолоди. І Верді також був частиною цієї структури, мав служити їй так само, як служили художники в усі епохи розквіту живопису, – адже вони малювали картини не задля того, щоб вирішувати проблеми світла або форми, а тому, що благочестиві потребували картин для ока й серця. Верді писав для людей, а не для витончених умів, – саме для тих людей, що переповнюють теаральні зали Італії... Не відкидаючи старого, освяченого традицією, не йдучи на поступки високоорганізованому новому мистецтву, він відтворював у простодушно-захопливих формах, з яких часто глузували, справді людський світ. Ваґнер, позбавлений коренів, міг ширяти у вільному леті. Верді, в’язень з ядром біля ноги, маленьким терпужком підпилював грати своєї тюрми” [1, с. 110-111]. Письменник зображає німецьку музику як раціональну, а італійську – як ірраціональну, але при цьому обидва види музичного мистецтва, на його думку, асоціативно так тісно пов’язані між собою, що без урахування цього зв’язку їх не можна схарактеризувати повноцінно. Так поступово окреслюється мисленнєва спіраль самого автора. У процесі роздумів (а він був інтенсивним, що засвідучують різні редакції роману) складається власний творчий принцип: „Справа не в поліфонії, – розмірковує Верді в романі, – а в полівокальності. Кожен голос повинен народжуватися із співу, а отже – бути в розумінні співу справді голосом... Чудо музики полягає в тому, що вона може говорити про багато що відразу. Але головна мета все та сама: щоб із одночасного звучання багатьох голосів народжувався єдиний новий голос, із різнорідності – вища гомофонія, тобто мелодія. Чи ж не в такий спосіб поліфонія семи кольорів дає гомофонію єдиного світла?” [1, с. 116]. На полівокальності побудований Верді-роман. Концептуально можна вважати, що цей принцип основоположний і для нового розуміння мистецтва Ф. Верфеля. Про це свідчить той факт, що в редакції роману 1930 р. автор виступає за толерантність і відкритість естетичних позицій. Із цією метою він дещо по-іншому, ніж у першій редакції роману, узагальнює сцену читання 178 Дж. Верді фортепіанного уривка з Ваґнерового „Трістана”. В результаті сприйняття музики німецького композитора Дж. Верді приходить до переконання, що: „Є дуби й кипариси. Ох, чому дивовижне існування поряд ми завжди сприймаємо як антагонізм” [цит. за 5, с. 164]. Цим образом, пояснює Г. Маутнер, Ф. Верфель модифікує проголошену в першій редакції роману ідею неподібності Верді й Ваґнера. „Завдяки образам північного дуба й південного кипариса категорію протиставлення змінює категорія різниці: з пари протилежностей Верді й Ваґнера постають два незалежних один від одного типи митців, які можуть існувати поряд один з одним, не виключаючи один одного” [5, с. 164]. У такий спосіб Ф. Верфель пропонує проект легітимності існування різних концепцій мистецтва. Саме ця естетична позиція Верді-героя пояснює слова сенатора, друга митця в романі: „Бо він – не одиниця, він – усе! Це ключ до мистецтва” [1, с. 455]. Саме таку вищу правду міг мати на увазі австрійський письменник, пишучи роман про італійського митця, естетична програма якого принципово відрізнялася від тої, яка була панівною в Німеччині початку ХХ ст. „Верді. Роман опери” Ф. Верфеля, безумовно, знаходиться в контексті німецької традиції естетичних дискусій про музику, особливо інтенсивних в епоху романтизму. Послуговуючись установленою системою понять і типовою практикою викладу та аргументації, письменнику вдалося щонайменше поставити під сумнів панівну концепцію мистецтва. Цьому сприяли його велике зацікавлення творчістю італійського композитора ХІХ ст. Дж. Верді, її рецепція, інтерес до особистості митця. Раціоналізоване, абстраговане, позначене досвідом розколотої свідомості й усвідомленням власної неперевершеності, німецьке мистецтво вимагало оновлення й перегляду естетичних позицій. У такій ситуації роздуми над проблемами „іншого” стали підставовими для формування ідеї багатоманітності мистецтва, особливо важливої у німецькому культурному просторі. Ф. Верфель віддає перевагу естетиці натхнення, мистецькій рецепції, в основі якої лежить насолода, мистецтву, пов’язаному з народною традицією, супроти закостенілих норм, успадкованих від музичної естетики ХІХ ст. Йому, як і його кумиру, йдеться про те, щоб залишатися людиною свого часу, нести відповідальність за творчість, бути скептиком, мати сумніви. Тому культурно-критична позиція в романі спрямована також проти раціональності як фундаменту сучасної цивілізації. Відтак проголошена Дж. Мадзіні ідея синтезу італійської та німецької музики як проект європейського мистецтва, очевидно, надихала й австрійського митця. 1. Верфель Ф. Верді. Роман опери. – Київ: Дніпро, 1989. – 480 с. 2. Fähnrich H. Verdi in der Deutung Franz Werfels // Neue Zeitschrift für die Musik, 1959. – S. 258-261. 3. Janke P. Zwischen Verdi und Wagner. Franz Werfels Beziehungen zu Giuseppe Verdi // Literatur in Bayern. – 1994. – № 38. – S. 24-30. 4. Mann Th. Franz Werfel // Mann Th. Gesammelte Werke. – Frankfurt am Main, 1974. – Bd. 10. 5. Mautner H. Aus Kitsch wird Kunst. Zur Bedeutung Franz Werfels für die deutsche „Verdi-Renaissance“. – Schliengen: Ed. Argus, 2000. 6. Mila M. Giuseppe Verdi. – Bari, 1958. 7. Riehl W. H. Musikalische Charakterköpfe. Ein kulturgeschichtliches Skizzenbuch. – Stuttgart, 1886. – Bd. 2. 8. Robbins Landon H. C. Das kleine Verdi-Buch. – Reinbek bei Hamburg: Rowohlt, 1976. 9. Specht R. Verdi’s dramatische Technik // Die Musik, 1913. – № 14. – S. 50-62. 10. Stefan P. Verdi erwacht // Musikblätter des Anbruch, 1926. – 8. Jg. – № 1. – S. 2-3. 11. Weill K. Oper in Amerika // Gerhartz L. K. Oper. – Laaber, 1983. – S. 163-170. 12. Werfel F. Verdi. Roman der Oper. – Frankfurt am Main: Fischer, 1979. 13. Werfel F. Zwischen Oben und Unten. – München: Langen Müller, 1975. Zusammenfassung In diesem Artikel wird die „Verdi-Renaissance“, die im Deutschland der 20er Jahre des XX. Jhts entstand, als Phänomen der „europäischen Kulturdialektik“ (Th. Mann) erläutert. Es wird ein Interpretationsmodel vorgestellt, dessen Sinn in der Darstellung des verstärkten Interesses an dem italienischen Komponisten G. Verdi im deutschen Kulturraum als Reaktion auf den Kult von R. Wagner liegt und als Folge die krasse Gegenüberstellung beider Komponisten und deren Kunstauffassungen hat. Hierin wird die originelle ästhetische Position des österreichischen Schriftstellers F. Werfel analysiert, der in „Verdi. Roman der Oper“ auf der Legitimität heterogener Konzeptionen bestanden hat. Dadurch hat er, einerseits, zu der positiven Umwertung des Schaffens des italienischen Komponisten und andererseits, zu der Erneuerung der modernen Kunst und der Begründung der Idee von der kulturellen Vielfältigkeit beigetragen. Summary The article considers the 1920’s „Verdi Renaissance” in German culture as a phenomenon of the “European cultural dialectics” (T. Mann). The paper presents an interpretive model based on the explanation of an increased interest in the Italian composer G. Verdi within German cultural space. The latter emerged as a reaction to R. Wagner’s cult and resulted in fierce opposition between the two composers and their concepts of art. Hence, the article analyzes the original aesthetic position of the Austrian writer F. Werfel. In his „Verdi: Novel of Opera” he insisted on the legitimacy of heterogeneous concepts and, on the one hand, encouraged a positive reevaluation of the Italian composer’s work, while on the other promoted a renewal of modern art and the idea of cultural heterogeneity. Key words: Verdi’s Renaissance, F. Werfel, dichotomy „Verdi-Wagner”, cultural heterogeneity. Стаття надійшла до редколеґії 14.11.2008

Інтерес до „іншого” як обґрунтування ідеї культурної багатоманітності: „Верді. Роман опери” Франца Верфеля та „Ренесанс Верді”

Institution

Ähnliche Einträge