Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну

Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Рихло, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2009
Назва видання:	Питання літературознавства
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18503
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-18503
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-185032011-03-31T12:04:27Z Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну Рихло, П. Рецензії Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с. 2009 Article Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр. XXXX-0058 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18503 uk Питання літературознавства Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Рихло, П. Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну Питання літературознавства
description	Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с.
format	Article
author	Рихло, П.
author_facet	Рихло, П.
author_sort	Рихло, П.
title	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
title_short	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
title_full	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
title_fullStr	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
title_full_unstemmed	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
title_sort	духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18503
citation_txt	Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр.
series	Питання літературознавства
work_keys_str_mv	AT rihlop duhovnoestetičnívimírinímecʹkomovnogomodernu
first_indexed	2025-07-02T19:31:30Z
last_indexed	2025-07-02T19:31:30Z
_version_	1836564811063754752
fulltext	344 РЕЦЕНЗІЇ Петро Рихло ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ВИМІРИ НІМЕЦЬКОМОВНОГО МОДЕРНУ Рецензія на монографію Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с. Література західноєвропейського (особливо ж німецького) модернізму вже віддавна воліє в Україні свого глибшого осягнення і теоретичного узагальнення, оскільки саме тут, завдяки традиції дослідження цього феномену, закладеній широкомасштабними працями академіка Д.В. Затонського, вона стала одним із магістральних напрямків розвитку вітчизняної германістики. Євгенія Волощук, будучи талановитою ученицею і гідною продовжувачкою наукових ідей видатного українського літературознавця, у своїй монографії „Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша” робить спробу підсумувати наявні в цій галузі здобутки й окреслити можливі шляхи подальшого вивчення цього складного й суперечливого явища. Проблема модернізму в німецькомовних літературах не є для автора науковою цілиною. Ще в 1994 р. Є. Волощук успішно захистила в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ кандидатську дисертацію на тему „Людина і світ у творчості Франца Кафки”, яка сигналізувала появу в нашій літературознавчій германістиці перспективної молодої дослідниці. Відтоді нею написано й опубліковано низку наукових праць, які стосуються дискусійних питань німецького, австрійського й швейцарського модернізму, серед яких варто насамперед виділити монографію „Хроника странствий духа. Этюды о Франце Кафке” (К., Юниверс, 2001) У новій книзі авторка дещо відходить від свого багатолітнього кумира й зосереджується на інших іменах німецькомовного модернізму. В цьому також простежується – вже особистісна – спадкоємність наукового пошуку, поступове, поетапне заглиблення у предмет дослідження, яке, власне, й здатне сформувати фахівця найвищої кваліфікації, котрий спроможний не тільки вистояти у жорстокій конкурентній боротьбі сучасного світу, але й зробити власними інноваційними ідеями й відкриттями вагомий внесок у подальший розвиток своєї наукової галузі (побіжно тут ще хочеться додати, що Євгенія Волощук – автор низки підручників із зарубіжної літератури для _______________________________________ © Рихло П., 2009 середніх навчальних закладів, у яких проявилися її непересічні дидактичні нахили й здібності). Рецензована монографія має чітко продуману структуру, спрямовану на всебічне висвітлення природи й сутності літературного модернізму. В найзагальнішому плані вона виглядає як надзвичайно струнка й добре вибудована логічна схема: універсальна картина модернізму – його національна специфіка – родова й жанрова природа – історична стадіальність – основні напрямки духовних пошуків. Така побудова книги засвідчує всеохопний характер підходу до предмета дослідження і є запорукою його проблемної вичерпності. Разом з тим сама постановка проблеми в авторському формулюванні передбачає розкриття цілісної картини німецького модернізму через специфічну призму „гармонійної” і „дисгармонійної” тенденцій його розвитку. Таке розмежування чітко каналізує ці два виміри німецької модерністської літератури, а авторське схиляння до першого з них („гармонійна тенденція”) добре обґрунтоване як оглядом загального стану проблеми, так і нинішніми уподобаннями дослідниці. Про виважену концептуальність дисертації, засновану на поєднанні загального й окремішного, універсального й індивідуального, свідчить також інший аспект, зумовлений принципом економної вибірковості: дослідження розгортається не в рамках якоїсь однієї з національних німецькомовних літератур, а відразу трьох – австрійської, німецької та швейцарської, але при цьому, як pars pro toto, відібрано по одному з їхніх найвидатніших репрезентантів – Райнера Марію Рільке, Томаса Манна, Макса Фріша, які, до того ж, майже par excellenсe втілюють три основні роди літератури – лірику, епос і драму. Проте – й це ще не абсолютний вінець дослідницької винахідливості – виявляється, що обрані в такий вигадливий спосіб автори символізують три найважливіші площини духовних шукань модерністської свідомості – царину онтології (Рільке), координати мистецтва (Т. Манн) і сферу приватного життя (М. Фріш). Останнє, до речі, має свою промовисту градацію, вибудувану за принципом поетичної фігури антиклімаксу: від духовних обширів божественних субстанцій – через постать митця яко посередника між Богом і людьми – і до „людського, надто людського” – буття людини у звичних, приземлених формах. На мій погляд, треба віддати належне „архітектурним” здібностям авторки, яка з дивовижною майстерністю укладає весь цей різноопірний матеріал у міцний підмурівок і стрілчасті склепіння, що нагадують химерне плетиво готичного собору, багатократно зближуючи землю з небом і небо з землею й цементуючи водночас своє дослідження єдиним наскрізним задумом і єдиною всепроникною ідеєю. Одним із найбільш дискусійних питань сучасного модернознавства (дослідниця запроваджує такий термін вже на перших сторінках своєї книги) є питання генези й хронологічних меж Модерну. Щоб з’ясувати цю проблему, вона виокремлює сім основних моделей його датування й часового тривання – від епохи Відродження до середини ХХ століття. Проаналізувавши всі версії, запропоновані 346 зарубіжними й вітчизняними вченими, дослідниця приходить до обґрунтованого висновку, що феномен Модерну розмежовується на добу Модерну й літературний напрям модернізму, а останній локалізується в часовому відношенні поміж зламом ХІХ-ХХ століть і закінченням Другої світової війни. При цьому в роботі присутній увесь повний спектр сучасних тлумачень модернізму – як стилю, течії, напряму, руху, доби, типу культури, духовного стану, що є вже якоюсь мірою свідченням редундантності інтерпретацій, яка панує сьогодні на цьому інтерпретаційному полі. Цікаво й переконливо простежені в монографії складні взаємостосунки між двома виявами доби Модерну – авангардизмом і модернізмом, які, маючи чимало спільних точок дотику, відрізнялися „градусом радикальності впровадження цих концепцій і технік у художню й життєтворчу практику” і де авангардизм завжди відзначався екстремальнішим характером. Цілком виваженою є також думка про генетичне коріння літературного модернізму, який сягав своїми витоками романтизму й був підготовлений усім шерегом подальших художніх течій і напрямів – від імпресіонізму й натуралізму до символізму й неоромантизму, – являючи собою синтетичний спосіб художнього мислення і письма. У руслі цих надзвичайно цікавих міркувань дослідниця врешті-решт доходить висновку про існування в модернізмі тих двох протилежних тенденцій, які вона умовно означує як „дисгармонійну” та „гармонійну” і маркує першу з них іменами Ф. Кафки, Р. Музіля, Р. Вальзера, П. Целана, Ф. Дюрренматта, а другу – іменами Р.М. Рільке, Т. Манна, Г. Броха, М. Фріша, Г. Гессе. Я б сказав, що це доволі умовний спосіб диференціації світоглядно-естетичних позицій, який далекий від абсолюту, оскільки майже у кожного з названих авторів, віднесених до однієї категорії, можна при бажанні знайти елементи, притаманні іншій категорії. Але, до честі дослідниці, вона й сама проявляє тут необхідну гнучкість, коли застерігає від будь-яких оціночних конотацій та нагадує про специфічність модерністських уявлень про гармонію. Інакше кажучи, тут ідеться лише про очевидне превалювання, про певну домінанту, про загальну тенденцію, і при такому розкладі (адже літературознавство – це не математика й не хімія, і критерії дозованої до міліметрів чи міліграмів точності тут непридатні) існують усі необхідні підстави для такого висновку – тим паче, що він виявляється вельми продуктивним для загальної концепції рецензованої праці, власне є її становим хребтом. Сама по собі ця ідея начебто й віддавна лежала на поверхні, проте тут вона по- новому відкривається й стає функціональною. Першим переконливим виявом „гармонійної” тенденції німецькомовного модернізму авторка вважає творчість австрійського поета Р.М. Рільке. Вже в дослідженні ранніх збірок поета Є. Волощук наголошує на потребі увиразнення онтологічного досвіду, при аналізі роману „Нотатки Мальте Лаурідса Бріґґе” й двотомної збірки „Нові поезії” вона виводить цей онтологічний досвід, що формується в горнилі людських борінь і страждань, на трансцендентальний рівень осягнення субстанції Бога, який втілюється поетом як універсальний закон буття й іманентно присутній у кожному об’єкті матеріального світу й живої природи (звідси постали знамениті рількевські „Ding- Gedichte“ (вірші-речі). Цей духовний струмінь досягає свого апогею у таких пізніх ліричних циклах поета, як „Дуїнські елегії” та „Сонети до Орфея”, в яких особливо відчутне рількевське уславлення гармонії світобудови. На прикладі детального аналізу вірша „Орфей, Еврідіка, Гермес”, у якому сублімовані основні мотиви й філософські ідеї рількевської поезії, дослідниця показує органічний зв’язок кохання і творчості, життя і мистецтва, духу і природи, життя і смерті, які зливаються у примирливому, гармонійному акорді буття, демонструючи невичерпне багатство його форм. Слід відзначити, що за глибиною проникнення в сутність рількевської лірики, майстерністю відтворення прихованого потенціалу її образного світу, діапазоном прочитання інтертекстуальних зв’язків запропоновані інтерпретації віршів австрійського поета можна вважати взірцевими. Велика увага відводиться в монографії проблемі мистецтва й самореалізації митця у творчості Т. Манна. Тут авторка вводить нас у густо населений світ новел і романів видатного німецького письменника, а заодно й у світ німецькомовної модерністської прози. Просякнута пафосом реабілітації традиційних гуманістичних цінностей європейської культури й цивілізації, творчість Т. Манна водночас розвивалася, як відомо, під суттєвим впливом песимістичної філософії А. Шопенгауера, Р. Вагнера та Ф. Ніцше. Тому велику роль у його творах відіграє декадентська парадигма „занепаду”, непримиренний конфлікт між мистецтвом і життям. Письменник нерідко вирішує його, вдаючись до стратегії міфотворчості, символізації образів і сюжетів, інтелектуально-філософських рефлексій, виводячи конкретику своїх, на перший погляд, цілком міметичних ситуацій на рівень універсальних узагальнень, що, зрештою, і формує модерністський вимір його прози. Розглядаючи новели Т. Манна „Трістан”, „Тоніо Крьоґер”, „Смерть у Венеції”, „Маріо і чарівник”, а також його романи „Доктор Фаустус” і „Лотта у Ваймарі”, дослідниця зосереджується саме на цих аспектах творчості письменника. Разом з тим вона настійливо підкреслює відмінність „гармонійного” зображення дійсності у його творах від картини світу в тих модерністських авторів, які тяжіють передусім до деструктивного, „дисгармонійного” первня, хоча й зазначає, що деструктивні елементи часом опановують окремі твори Т. Манна, які тематизують проблематику тоталітарного суспільства й нацистської ідеології (напр., „Маріо і чарівник”, „Доктор Фаустус”). Однак, на думку дослідниці, нещадна критика духовно-культурної спадщини декадансу й породжених ним гострих суперечностей життя поєднується у творчості Т. Манна з прагненням до їх примирення і досягнення нової цілісної гармонії, що особливо чітко втілено в маннівському ідеалі „гармонійного” митця, яким він постає в романі 348 „Лотта у Ваймарі”. Не менш цікаві й спостереження над композицією і формою маннівських романів, їх музичною, „контрапунктною” структурою й поліфонічним характером. Вражає також кількість тих німецькомовних критичних джерел, на які посилається і з якими полемізує в цьому розділі Є. Волощук. Тут особливо відчувається, що творчість Т. Манна належить до її улюблених об’єктів – це помітно в численних авторських відступах і попутних коментарях, які читаються з неослабним інтересом і додають дослідженню неповторного, сказати б, граціозного шарму. Завершальний розділ книги присвячений осмисленню модерністського духовного досвіду в драматургії швейцарця М. Фріша. Тут знову здійснюється важливий перехід, ба навіть подвійний стрибок – до нової національної літератури – швейцарської – й до нового літературного роду – драматичного. Драматургія М. Фріша, що являє собою „останній спалах модернізму в німецькомовному культурному просторі”, розглядається на тлі процесів модернізації європейської драматургії ХХ століття (експресіоністська драма, „епічний театр” Б. Брехта, французький театр абсурду, постмодерністська і неоавангардистська тенденції Т. Бернгарда і П. Гандке). Дуже доречною видається тут порівняльна характеристика полярно протилежних драматургічних манер М. Фріша й Ф. Дюрренматта, оскільки ці два швейцарські літературні „діоскури” давно вже немислимі один без одного. Вододіл, що існує між ними як представниками „гармонійної” та „дисгармонійної” тенденцій, показаний в монографії доволі чітко, з усіма світоглядними, естетичними й поетологічними нюансами. Разом з тим цілком справедливо стверджується, що драматична творчість М. Фріша балансує десь на грані модерного і постмодерного мислення, особливо його „театр можливостей” („Dramaturgie der Permutation“), що заснований на принципі довільної перестановки й комбінування ситуацій, котрий у такий спосіб вже наближається до постмодерної гри. Ця ігрова іпостась найчастіше реалізується у парадигмі „гри з біографією” у таких п’єсах Фріша, як „Санта Крус”, „Дон Жуан, або любов до геометрії”, „Андорра”, „Граф Едерланд”, „Біографія. Гра”, що аналізуються в монографії у контексті модерністських духовних шукань. В них ідеали доби Модерну вже нерідко піддаються прихованій критиці, проте вона не набуває ще форми повного заперечення, а є, так би мовити, бунтом всередині самої модерністської свідомості, тоді як моделювання ситуацій виходу за межі своїх людських можливостей не завершується реальним проривом, а обмежується вічним поверненням на круги своя. І тут не завадило було б, на мій погляд, провести дещо ширше й концептуальніше зіставлення з абсурдистською драмою, хоча вона, безперечно, не належить до „гармонійної” форми модерністської свідомості. Але ж і пізні п’єси М. Фріша вже відверто виламуються з неї, що є зайвим доказом умовності існуючої тут віртуальної межі. Головною, хоча, можливо, й не надто широко задекларованою метою монографії Є. Волощук є прагнення вивести „гармонійну” тенденцію німецькомовного модернізму з маргінесу в епіцентр. Гадаю, що з цим завданням дослідниця чудово впоралася – віднині модернізм значно більшою мірою асоціюється у нашій свідомості з представниками його конструктивного крила, ніж це було можливим досі, себто розширився його філософсько-світоглядний і естетично- художній діапазон, суттєво змістилися звичні акценти, заповнена ще одна важлива лакуна в осягненні цього складного й суперечливого феномена. Певна річ, що в окремих місцях можна було б зробити деякі доповнення. Так, при чудовому, надзвичайно тонкому аналізі автоепітафії Рільке „Rose, oh reiner Widerspruch, Lust / Niemandes Schlaf zu sein unter soviel / Lidern“ можна було б згадати назву збірки П. Целана „Die Niemandsrose“, яка експліцитно кореспондує з нею; наведений пасаж із монографії Рільке „Ворпсведе” про схожість людського обличчя з пейзажем доповнив би рількевський же вірш „Смерть поета”, де це порівняння має концептуальне значення; роздуми про наявність чоловічої „душі” в жінці й жіночої – в чоловікові увиразнили б міркування Отто Вайнінґера з його книги „Стать і характер” тощо. Загалом книгу Є. Волощук можна вважати суттєвим кроком у вітчизняному дослідженні німецькомовного модернізму, позаяк вона синтезує усі попередні напрацювання у вивченні цього надзвичайно складного явища – окреслює його хронологічні й естетичні межі, формулює глибинні закономірності його модифікацій і трансформацій, показує його роль в художньому розвитку новітнього часу. Немає сумніву в тому, що книга української дослідниці стане надійним компасом для всіх, хто цікавиться проблемами літературної модерни.

Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну

Репозитарії

Схожі ресурси