Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках

Метою дослідження є узагальнення досвіду української історичної думки та сприяння формуванню наукового погляду на історію релігійно-церковного життя в Україні в перші поберестейські десятиліття, з чітким донесенням того, що «поєднання Руси з Руссю» під сильною владою незалежного патріарха в XVII ст....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2022
Автор:	Токарська, Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2022
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Церковна старовина
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185107
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках / Ю. Токарська // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 37-48. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185107
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1851072022-09-03T01:26:47Z Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках Токарська, Ю. Церковна старовина Метою дослідження є узагальнення досвіду української історичної думки та сприяння формуванню наукового погляду на історію релігійно-церковного життя в Україні в перші поберестейські десятиліття, з чітким донесенням того, що «поєднання Руси з Руссю» під сильною владою незалежного патріарха в XVII ст. мало об’єктивну історичну зумовленість. Наукова новизна. Досліджується проблематика, яка виявляє джерела непереборної перешкоди на шляху до єдності Церков Київської традиції. Висновки. Історія України XVI–XVII ст. була, по суті, історією релігійних заворушень. Ці явища більшою чи меншою мірою характеризували історію всіх тогочасних за- хідноєвропейських народів, але в історії нашого краю вони мали одну важливу відмінну рису – ця боротьба майже відразу вийшла за межі церковної сфери й була пов’язана з нагальними інтересами політичного, громадського й навіть економічного життя регіону. Віра проникала в саму сутність руського народу; відтак її захист ототожнювався із захистом глибинних основ народу, на які посягав сторонній національний елемент під виглядом обрядів чи догматів Католицької Церкви. Тому руська віра стала знаменом, під яким об’єднувалося все руське населення Речі Посполитої, відстоюючи недоторканність національних, станових, політичних, економічних та інших прав та інтересів, а в підсумку – народження національної (регіональної) ідентичності «народу руського». Але шлях до усвідомленої необхідності єдності «народу руського» пролягав через величезні випробування в подоланні дезорганізації церковно-ієрархічних відносин і авторитету Церкви в південно-західній Русі. Вдавшись до унії з «єдиноначальствующим римським архієреєм», найкращі люди тогочасного суспільства «виправляли у Церкві беззаконня». Берестейська унія (1596) відразу покінчила з хаотичним станом церковних відносин, проте зруйнувала давно вироблені тут природним плином життя церковно-суспільні порядки й відносини та довела Церкву до глибокої органічної кризи. Унійна й православна сторони продовжили боротьбу, розпочату в церковних колах раніше. Розуміння шкоди, яку приносило взаємне поборювання Церков, швидко було усвідомлене в руському суспільстві. До єдності в «Річі Посполитій Народу Руського», яку не осягнула унія, тепер мали допровадити змагання до з’єднання Церков під зверхністю патріарха. Їх хронологічні межі визначаються 1623–1646 рр. У цій важливій справі її прихильники, у більшості вища ієрархія, не сягнули успіху. Справа велася тільки на «верхах» і не стала справою вірних. Вони були залишені поза процесом усієї багаторічної підготовки, тому, коли маси отримали слово засобом Хмельниччини, сказали «ні» реформі, яка передбачалася. Старання двох великих історичних постатей – митрополита Петра Могили та короля Владислава IV – запровадити «універсальну унію» зійшли нанівець. The purpose of the publication is to summarize the experience of Ukrainian historical thought and promote the formation of a scientific view of the history of religious and ecclesiastical life in Ukraine in the first decades of Brest, with a clear indication that «the combination of Rus with Russia» under the strong power of the Independent Patriarch in the XVII c. had an objective historical conditionality. Scientific novelty. Issues that reveal sources of insurmountable obstacles on the way to the unity of the Churches of the Kyiv tradition are studied. Conclusions. History of Ukraine XVI–XVII c. was, in fact, a history of religious confusions. These phenomena to a greater or lesser extent characterized the history of all the peoples of Western Europe at that time; but in the history of our region, they had one important distinctive feature – this struggle almost immediately went beyond the church sphere and was associated with the pressing interests of political, social and even economic life of the region. Faith penetrated into the very essence of the people of Rus; therefore, its protection was equated with the protection of the deep foundations of the Russian people, which were encroached upon by a foreign national element in the form of rites or dogmas of the Catholic Church. Therefore, the Russian faith became the banner under which the entire Russian population of the Rich Pospolita was united, defending the inviolability of national, caste, political, economic and other rights and interests, and ultimately – the birth of national (regional) identity of the «Russian people». But the path to the conscious need for the unity of the «Russian people» lay through enormous trials in overcoming the disorganization of church-hierarchical relations and the authority of the Church in southwestern Russia. By resorting to a union with «the sole bishop of Rome», the best people of the society of that time «corrected iniquities in the Church». The Union of Brest (1596) immediately put the end to the chaotic state of ecclesiastical relations, but destroyed the long-established church and social orders and relations and brought the Church to a deep organic crisis. The union and the Orthodox parties continued the struggle that had begun in church circles earlier. The understanding of the harm brought about by the mutual struggle of the Churches was quickly realized in Russian society. The unity in the «Commonwealth of the Russian People», which was not achieved by the union, now had to lead to the unification of the Churches under the supremacy of the patriarch. Their chronological boundaries are determined by the years 1623–1646. In this important matter, its supporters, mostly the highest hierarchy, did not succeed. The case was conducted only at the «top» and did not become a matter of the faithful. They were left out of the process of many years of preparation, so when masses got the floor by the way of Chmelnichina, they said «no» to the reform that was envisaged. The efforts of two great historical figures – Metropolitan Peter Mohyla and the king Wladyslaw IV – to establish a «universal union» were in vain. 2022 Article Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках / Ю. Токарська // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 37-48. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.6753217 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185107 271.2-67-9+272-67-9 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Церковна старовина Церковна старовина
spellingShingle	Церковна старовина Церковна старовина Токарська, Ю. Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках Сiверянський літопис
description	Метою дослідження є узагальнення досвіду української історичної думки та сприяння формуванню наукового погляду на історію релігійно-церковного життя в Україні в перші поберестейські десятиліття, з чітким донесенням того, що «поєднання Руси з Руссю» під сильною владою незалежного патріарха в XVII ст. мало об’єктивну історичну зумовленість. Наукова новизна. Досліджується проблематика, яка виявляє джерела непереборної перешкоди на шляху до єдності Церков Київської традиції. Висновки. Історія України XVI–XVII ст. була, по суті, історією релігійних заворушень. Ці явища більшою чи меншою мірою характеризували історію всіх тогочасних за- хідноєвропейських народів, але в історії нашого краю вони мали одну важливу відмінну рису – ця боротьба майже відразу вийшла за межі церковної сфери й була пов’язана з нагальними інтересами політичного, громадського й навіть економічного життя регіону. Віра проникала в саму сутність руського народу; відтак її захист ототожнювався із захистом глибинних основ народу, на які посягав сторонній національний елемент під виглядом обрядів чи догматів Католицької Церкви. Тому руська віра стала знаменом, під яким об’єднувалося все руське населення Речі Посполитої, відстоюючи недоторканність національних, станових, політичних, економічних та інших прав та інтересів, а в підсумку – народження національної (регіональної) ідентичності «народу руського». Але шлях до усвідомленої необхідності єдності «народу руського» пролягав через величезні випробування в подоланні дезорганізації церковно-ієрархічних відносин і авторитету Церкви в південно-західній Русі. Вдавшись до унії з «єдиноначальствующим римським архієреєм», найкращі люди тогочасного суспільства «виправляли у Церкві беззаконня». Берестейська унія (1596) відразу покінчила з хаотичним станом церковних відносин, проте зруйнувала давно вироблені тут природним плином життя церковно-суспільні порядки й відносини та довела Церкву до глибокої органічної кризи. Унійна й православна сторони продовжили боротьбу, розпочату в церковних колах раніше. Розуміння шкоди, яку приносило взаємне поборювання Церков, швидко було усвідомлене в руському суспільстві. До єдності в «Річі Посполитій Народу Руського», яку не осягнула унія, тепер мали допровадити змагання до з’єднання Церков під зверхністю патріарха. Їх хронологічні межі визначаються 1623–1646 рр. У цій важливій справі її прихильники, у більшості вища ієрархія, не сягнули успіху. Справа велася тільки на «верхах» і не стала справою вірних. Вони були залишені поза процесом усієї багаторічної підготовки, тому, коли маси отримали слово засобом Хмельниччини, сказали «ні» реформі, яка передбачалася. Старання двох великих історичних постатей – митрополита Петра Могили та короля Владислава IV – запровадити «універсальну унію» зійшли нанівець.
format	Article
author	Токарська, Ю.
author_facet	Токарська, Ю.
author_sort	Токарська, Ю.
title	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
title_short	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
title_full	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
title_fullStr	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
title_full_unstemmed	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
title_sort	акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Церковна старовина
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185107
citation_txt	Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках / Ю. Токарська // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 37-48. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT tokarsʹkaû akcíâpravoslavnokatolicʹkogozamirennâv16231628rokah
first_indexed	2025-07-16T05:37:31Z
last_indexed	2025-07-16T05:37:31Z
_version_	1837780700092170240
fulltext	Siverian chronicle. 2022. № 1 37 ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА УДК 271.2-67-9+272-67-9 Юлія Токарська • АКЦІЯ ПРАВОСЛАВНО-КАТОЛИЦЬКОГО ЗАМИРЕННЯ в 1623–1628 роках DOI: 10.5281/zenodo.6753217 © Ю. Токарська, 2022. CC BY 4.0 Метою дослідження є узагальнення досвіду української історичної думки та сприяння фор- муванню наукового погляду на історію релігійно-церковного життя в Україні в перші поберестей- ські десятиліття, з чітким донесенням того, що «поєднання Руси з Руссю» під сильною владою не- залежного патріарха в XVII ст. мало об’єктивну історичну зумовленість. Наукова новизна. До- сліджується проблематика, яка виявляє джерела непереборної перешкоди на шляху до єдності Церков Київської традиції. Висновки. Історія України XVI–XVII ст. була, по суті, історією релігій- них заворушень. Ці явища більшою чи меншою мірою характеризували історію всіх тогочасних за- хідноєвропейських народів, але в історії нашого краю вони мали одну важливу відмінну рису – ця бо- ротьба майже відразу вийшла за межі церковної сфери й була пов’язана з нагальними інтересами політичного, громадського й навіть економічного життя регіону. Віра проникала в саму сутність руського народу; відтак її захист ототожнювався із захистом глибинних основ народу, на які по- сягав сторонній національний елемент під виглядом обрядів чи догматів Католицької Церкви. Тому руська віра стала знаменом, під яким об’єднувалося все руське населення Речі Посполитої, від- стоюючи недоторканність національних, станових, політичних, економічних та інших прав та ін- тересів, а в підсумку – народження національної (регіональної) ідентичності «народу руського». Але шлях до усвідомленої необхідності єдності «народу руського» пролягав через величезні випробу- вання в подоланні дезорганізації церковно-ієрархічних відносин і авторитету Церкви в південно-за- хідній Русі. Вдавшись до унії з «єдиноначальствующим римським архієреєм», найкращі люди того- часного суспільства «виправляли у Церкві беззаконня». Берестейська унія (1596) відразу покінчила з хаотичним станом церковних відносин, проте зруйнувала давно вироблені тут природним плином життя церковно-суспільні порядки й відносини та довела Церкву до глибокої органічної кризи. Унійна й православна сторони продовжили боротьбу, розпочату в церковних колах раніше. Розу- міння шкоди, яку приносило взаємне поборювання Церков, швидко було усвідомлене в руському сус- пільстві. До єдності в «Річі Посполитій Народу Руського», яку не осягнула унія, тепер мали допро- вадити змагання до з’єднання Церков під зверхністю патріарха. Їх хронологічні межі визначають- ся 1623–1646 рр. У цій важливій справі її прихильники, у більшості вища ієрархія, не сягнули успіху. Справа велася тільки на «верхах» і не стала справою вірних. Вони були залишені поза процесом усієї багаторічної підготовки, тому, коли маси отримали слово засобом Хмельниччини, сказали «ні» ре- формі, яка передбачалася. Старання двох великих історичних постатей – митрополита Петра Могили та короля Владислава IV – запровадити «універсальну унію» зійшли нанівець. Ключові слова: Київська митрополія, уніати, православні, з’єднання церков, «універсальна унія». Для Київської митрополії поунійні реалії були періодом виживання. Королівський універсал від грудня 1596 р. поставив поза законом Православну Церкву, яка не була в унії з Римом1. Основним оплотом православ’я, яке переслідували, стала українська шлях- та. Обрання 1599 р., за сприяння князя Василя-Костянтина Острозького, архімандритом 1 «Унія також призвела до кризи національної ідентичності та самосвідомості в руському соціумі, які мали ви- разні етнорелігійні ознаки. Водночас приклад Західної Європи показує, ... що церковні конфлікти та примирення можуть виступати таким самим важливим фактором у творенні модерної національної свідомості, як і геогра- фічні бар’єри та державні кордони» (Скочиляс І. Рецепція Берестейської унії у Львівській єпархії в першій поло- вині XVII ст. (спростування одного історіографічного міфу). Чтиво. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Skochylias_ Ihor/Retseptsiia_Beresteiskoi_unii_u_Lvivskii_ieparkhii_v_pershii_polovyni_XVII_stolittia_sprostuvannia_odnoho_ist oriohrafichnoho_mifu.pdf). Сіверянський літопис. 2022. № 1 38 Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького2, змушувало визнати реальним той факт, що православні з власною ієрархією та монастирями надалі були частиною Речі Посполи- тої3. Впевненості православним додав союз із протестантами й успіхи, які гарантувала та- ка опозиція до польського короля. Тож князеві Острозькому та його спільникам вдалося зберегти структуру Церкви, а існування двох Церков візантійського обряду в Речі Поспо- литій польським королем було визнано де-юре. На початку XVII ст. українському православ’ю загрожувала втрата власної ієрархії: 1607 р. помер львівський єпископ Гедеон Балабан, у 1608 р. – князь Костянтин Острозь- кий, у 1609 р. (чи 1610 р.) відійшов у вічність єпископ перемишльський Михайло Копис- тенський. Але православні отримали більш потужного й рішучого оборонця, ніж колишня дрібношляхетська клієнтела чи навіть колишня православна магнетерія, – запорізьке ко- зацтво. Вирішальний момент зближення та політичній консолідації православної еліти й козацького проводу припав на 1620–1621 рр., коли військова потуга козаків перетворила- ся на політичну потугу, дозволивши їм взяти нову православну ієрархію під власну про- текцію. Відновлення православної ієрархії уможливив візит 1620 р. в Україну Єрусалимсько- го патріарха Феофана ІІІ. Патріарх Константинопольський уповноважив Феофана ІІІ роз- в’язувати проблеми будь-якої Церкви, підпорядкованої Константинополю, отже, він міг висвячувати ієрархів у Київській митрополії. Це друге втручання Константинопольського престолу, після невдалої спроби Єремії II, на цей раз сповіщало про більш позитивний ре- зультат: приїзд Феофана ІІІ гарантував консолідацію православних навколо своєї Церкви в Київській митрополії. 10 вересня 1620 р. (за порадою багатьох благочестивих панів і всіх посполитих християн, а найбільше гетьмана війська Запорозького Петра Сагайдачно- го й під захистом козацького війська) патріарх Єрусалимський завершив процес віднов- лення православної ієрархії на українських землях, висвятивши Київського митрополита та шістьох єпископів. Осідком нововисвяченого православного митрополита Йова Бо- рецького став Київ – до того, від XV ст., осідком київських митрополитів було білоруське містечко Новогрудки4. «Ми, громадяни своєї землі, добре і чесно в домах шляхетних уроджені, в ній осідок і оселі свої маємо … і взяли ми лише те, що нам предки наші запо- відали», – напишуть автори5 в «Протестації» (1621)6. Знак «притомності Духа Святого» здійметься над Руською Церквою, а скоро й над самим Києвом, як пізніше напише Захарія Копистенський7. Але відновлення православної ієрархії посилило протистояння між унійною та пра- вославною Церквами й примусило владу Речі Посполитої шукати компромісу, який би примирив «народ руський», позаяк боротьба «Руси проти Руси» не гарантувала стабіль- ності польській державі. Думка про зближення між православними й уніатами в першій половині XVII ст. знаходила прихильників серед людей протилежних таборів8. До неї схилялися уніати, «обмануті в пишних обіцянках католиків, які дивилися на унію як на перехід до латинст- 2 Іпатій Потій, із 1599 до 1605 рр. унійний архімандрит Києво-Печерської лаври, лаврою не керував. 3 Православні домоглися права правити службу Божу та дарувати маєтності православним храмам і монастирям. 4 Там осідав також уніатський митрополит. 5 Авторами «Протестації» були Йов Борецький, Ісайя Копинський (наступник Борецького) та єпископ Йосиф Курцевич. 6 Протестація 1621 р. Ізборник. URL: http://litopys.org.ua/suspil/sus46.htm. 7 У 1620 р. відродилася майже забута від 1610 р. літературна полеміка. Речником православних на цей раз став Мелетій Смотрицький. Митрополит Йов Борецький та ієромонах Києво-Печерського монастиря Захарія Копис- тенський напишуть кілька творів, що стануть програмовими для діячів київського церковного кола – надалі для Петра Могили та його оточення. Так, осідаючи в Києві, Борецький та Копистенський сконструювали основний каркас ідеологічної батьківщини мешканців України-Руси, спільної і для князя, і для купця, і для ремісника, і для козака. Тому від початку XVII ст. можемо говорити про новий суб’єкт української історії – руський народ як етнічну сукупність, на противагу руському народові, ототожненого з «руською шляхтою», а отже про процеси централізації та об’єднання, що від ідеї об’єднання українських Церков призвели до ідеї утворення українського незалежного патріархату в першій половині XVII ст. 8 Щоправда, картина дійсності все ж відображала протиборство сторін у різний зі способів, що мали довести слушність за своєю Церквою. Відомо, наприклад, як у 1610 р. православне духовенство звернулося до козацько- го гетьмана Григорія Тискиневича за допомогою у розв’язанні конфлікту з ігуменом Видубицького монастиря (офіціала (намісника) уніатського митрополита Іпатія Потія) Антонієм Грековичем, який заборонив православ- ним священикам проводити Богослужіння в Софійському соборі, поки не визнають греко-католицького владику. Про своє рішення він повідомив митрополита листом від 1 березня 1610 р. (Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІА). Ф. 182. Оп. 2. Спр. 64, 1–1 зв.). Гетьман у листі-відповіді від 10 травня того ж року дозволив київському підвоєводі Холоневському «вбити того офіціала Грековича як пса, де колвек здибавши» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт-Петербург, 1865. Т. II: 1599–1637. С. 66). Ігуменові тоді вдалося уникнути смерті. У 1615 р. справу розглядав Люблінський коронний суд, який у декреті змушений був констатувати відмову київських пра- вославних священиків визнати уніатського митрополита (ЦДІА. Ф. 182. Оп. 2. Спр. 66. Арк. 1–2). Врешті-решт у 1618 р. козаки утопили А. Грековича у Дніпрі. Siverian chronicle. 2022. № 1 39 ва, як щось заледве терпиме в умовах папської влади»9: «мы, – наказують вони депутатам, відрядженим до Києва з метою ведення переговорів, – планъ примиренія съ православны- ми заховавши, за добрый бытъ разумѣем, а за спольною намовою и згодою старатися о томъ хочемъ»10. Плани з’єднання з уніатами обговорювалися в православних колах: «унія проклятая, – говорить один із сучасників, – так потурбувала панство тое спокойное, же не тылко въ краинахъ, в князствахъ, повѣтахъ, в мѣстахъ, мѣстечкахъ и в селахъ селянинъ, мѣщанъ зъ мѣщанами, жолнеровъ зъ жолнерами (бо изъ козаками внутрная непотребная война о томъ была), пановъ зъ подданными, родичовъ зъ дѣтками, а и духовныхъ зъ ду- ховными, на остатокъ монаховъ зъ монахами – до гнѣву непогомонованого приводила, приводитъ и нещасливе разжариваетъ»11. До неї приставав і польський уряд: литовський канцлер Лев Сапіга в листі до архієпископа Полоцького Йосафата Кунцевича назвав унію сварливою й неспокійною подругою, яка спричиняє чисельні непорозуміння, та невгамов- ною спільницею, яка приносить державі багато бід12. У колах красного письменства роз- почалася затята полеміка, учасники якої не перебирали словами й аргументами. Дуже швидко справа набрала вигляду боротьби за права й привілеї боярства та втру- чання світських чинників (міщанства) у справи Церкви. Церковна унія не принесла споді- ваної консолідації, а навпаки, – призвела до роз’єднання руського народу. У шпарини бо- ротьби «Русі з Руссю» проникли сторонні, зовнішні, національні, громадські, станові інте- реси та навіть державні і політичні справи. Майже на кожному сеймі й сеймику православна шляхта вимагала усунути з держа- ви «Берестейське з’єднання», на що негативно реагувала державна й церковна влада з ка- толицькою більшістю. Напруженими в цьому сенсі були й 1605–1609 рр., і, згодом, 1620– 1630 рр. У першому десятилітті справу відхиляли через різні інші причини, а назву «люди старої грецької віри» кожна сторона пояснювала на свою користь. Від 1620 р., з моменту відновлення православної ієрархії, об’єктом примирення стала справа визнання право- славної ієрархії з боку держави та визнання церковних маєтків. Майже щорічно держав- ний сейм виносив загальну конституцію такого змісту: «Заспокоєння з’єднаних у грецькій вірі людей, з уваги на невідкладні справи Річі Посполитої, відкладаємо до наступного сей- му, а нині зберігаємо спокій усіх сторін, як для духовних, так і для світських людей усяко- го звання і положення»13. Таку конституцію виносили сейми в 1623, 1624, 1625, 1626, 1627, 1628, 1629 і 1631 рр., відповідаючи так на всі петиції, оскарження й домагання пра- вославної шляхти, братств, міщанства, козацтва та ієрархії. Довге правління Сиґизмун- та ІІІ стало гарантією цієї релігійної політики протягом майже 45 років, і лише після його смерті в 1632 р., у часі вибору його наступника Владислава IV, справа зрушила з місця; але протягом усього XVII ст., окрім деяких, швидше фактичних, ніж юридичних посту- пок, справа залишалася нерозв’язаною. Берестейське церковне з’єднання відбувалося за чітко визначеними умовами церков- ного й цивільного змісту. Цивільною умовою, поставленою перед польською владою, бу- ло допущення українських єпископів до сенату, де латинська ієрархія посідала провідне місце; умова набула сили лише в 1791 р., коли до сенату був допущений Київський мит- рополит. Але Річ Посполита занепадала, через чотири роки вона втратила самостійність, а київські ієрархи свій привілей. Хоч і не виразно, але ті умови польський уряд щоразу по- рушував; польська державна й церковна політика змагалася швидше за ліквідацію україн- ського католицизму, ніж за виконання умов з’єднання. Уже в 1622 р. польський латин- ський єпископат пропонував скасувати унію, а її вірних перевести на латинський обряд. Відомий ще й інший факт: у розпалі боротьби «Русі з Руссю» багато людей шляхетського стану переходили до польського табору, приймаючи латинський обряд14. Проти цього протестував у Римі митрополит Йосиф Венямин Рутський, і внаслідок цього 7 лютого 1624 р. папа Урбан VIII видав декрет, яким строго забороняв латинським духовним осо- 9 Маркевич Н. История Малороссии. Москва, 1842. С. 119; Голубев С. Петр Могила и Исайя Копистенский. Вступление Петра Могилы на Киевскую митрополию и его отношение к Исайе Копистенскому. Москва, 1874. С. 10. 10 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт- Петербург, 1851. Т. 4. С. 224. 11 Русская историческая библиотека. Санкт-Петербург, 1878. Т. IV. Кн. 1. С. 113–114. 12 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт исторического исследования). Киев, 1883. Т. I С. 82. 13 Нагаєвський І. Об’єднання Церкви й ідея патріархату в Києві: Історико-богословська студія. Торонто, 1961. С. 267. 14 У рецензії Дмитра Гордієнка на книгу Віри Ченцової «Київська митрополія між Константинополем і Моск- вою. 1686» також читаємо: «Дійсно, католицькі впливи були відчутними в українському православ’ї, однак “Требник” Петра Могили, за яким жило київське й загалом українське духовенство, був затверджений Вселен- ською патріархією й використовувався в Російській Православній Церкві» (Гордієнко Д. Рецензія: Ченцова В. Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686. Київ: Дух і Літера, 2020. 623 с. Сіверянський літопис. 2021. № 2 (158). С. 134–139). Сіверянський літопис. 2022. № 1 40 бам чинити таке перетягування15. Знаючи про труднощі, які спіткали Польщу при спробах налагодити внутрішнє співжиття з козаччиною і сусідське співжиття з Московщиною16, маємо аргумент на користь того, що саме невирішеність руського церковного питання спричинилася до занепаду Польщі наприкінці XVIII ст. Незважаючи на те, що руська ієрархія прийняла порозуміння з Римом, велика части- на руського народу залишилися й твердо трималася православного віросповідання. І ця ситуація потребувала залагодження на користь вірних православної Церкви. У перше тридцятиліття після унії Польща толерувала лише половинчасті розв’язки: в 1607 р. у Львові, у 1610 р. в Перемишлі, у 1620 р. в Києві не визнавала правомірність відновлення патріархом Феофаном православної ієрархії – нехтуючи запевненнями православних в ло- яльності до уряду й у гармонії Східної і Західної Церков. У творі «Гармонія Восточной Церкви съ костелом Римскимъ 1608 года» йшлося: «…такъ Греческое, яко Рымское, на которыхъ грунтъ и самая истинность належить, ку показанью ясному того, ижъ церковь светая Восточная за всими церымоніями своими естъ такъ близкая церкви Заходной Рим- ской, же и напростѣймый то сознати будетъ мусѣмъ, лжъ то завжды были едина светая ка- толическая апостольская церковъ, которую и в симболѣ вѣры нашое хрестіанское вызна- ваемъ»17. Одразу після смерті Сиґизмунда ІІІ такий стан справ змінився, й на виборному сеймі 1632 р. православна ієрархія домоглася визнання польським урядом. Важливо, що головною особою в цій події з боку православних був Петро Могила, під ту пору архіман- дрит Києво-Печерської лаври. На сеймі він виступав як представник Київського митропо- лита Ісайї Копинського18. Постанова сейму відома під назвою «Статей для заспокоєння руського народу»: православним дозволено обирати митрополита та чотирьох єпископів. Зволікання призвели до того, що ще десять років справа не була до кінця розв’язаною; а тим часом православні розпочали наполегливо шукати нові ідеї та згоджуватися на ком- проміси. Перша спроба порозуміння між православними й уніатами, як вважають дослідники, була в 1623 р.19 Про це писав архієпископ Мелетій Смотрицькиий у «Паренезісі або пора- ді» («Paraenesis abo Napomnienie»), створеному в 1629 р., після «Aпології мандрівки до східних країв»20 («Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych»), у відповідь на критику Андрієм Мужиловським: «Od roku 1623 zanosić buło poczęnto na traktaty do zgody międ- zy… z Uniatami»21. Думка про спільний Собор виникла в часі перебування православного митрополита Борецького й архієпископа Смотрицького у Варшаві на Генеральному сеймі 1623 р. На Соборі домоглися рішення про припинення відвертого гоніння православних, відміни від- повідних декретів, майнових захоплень тощо. Король Сиґизмунд ІІІ скликав спеціальну комісію для вивчення справи Церков. Тоді ж виник проєкт, що в разі примирення уніатів і православних вони виберуть собі патріарха, і «таким чином їх Церква сама, без втручання греків чи москалів, зможе самостійно вирішувати свої справи»22. Однак православний єпископ Копинський розіслав свої послання проти такого примирення й проєкту. Комісія запропонувала, щоб православні й уніяти створили спільний собор єпископів для пола- годження всіх спірних справ, але коли митрополит Йосиф Венямин Рутський прийняв цю пропозицію, Борецький та Смотрицький її відкинули. Православні владики заявили, що собор цей не може відбутися інакше, як під проводом Царгородського патріарха. Справа 15 Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1953) In. 2 vol. Vol. I.: 1075–1700 / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. S. 456–457. 16 «Саме через церковну хвіртку щораз частіше встрявала й важко натискала на Польщу за царів Олексія, Пет- ра І, Катерини ІІ Романових» (Великий А.Г. З літопису Християнської України: церковно-історичні радіореляції з Ватикану. Рим, 1999. Т. 5: XVII ст. С. 269). 17 Русская историческая библиотека. Т. VII. Кн. 2. C. 171. 18 Титов Ф. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт церковно-исторического исследования С. Т. Голубева. Киев, 1883. С. 8. 19 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила… Т. I. С. 83; Коялович М. Литовская церковная уния. Иссле- дование. Санкт-Петербург, 1861. Т. IІ. С. 120. 20 Трактат Мелетія Смотрицького «Аpologia» (1628) був засуджений на Київському соборі 1628 р. за участю Іова Борецького, Ісайї Копинського, Петра Могили та ін. Його визнано таким, що суперечить православній догмати- ці. Смотрицький в «Апології» описав свою подорож на Схід, а в «Додатку» зазначив різниці між Східною і За- хідною Церквами. Він різко обвинувачує православних, які, як стверджує, заразилися різними єресями. Упадок Православної Церкви на Сході пояснював тим, що вона спротивилися прийняти унію. Критику Православної Церкви Смотрицький проводив виключно з точки зору католиків, більше того, звинувачував православних, що у полеміці з католиками вони наводять аргументи протестантів. Тож, висновує Смотрицький, для православних єдиним рятунком є тільки унія з Римською Церквою. Православні були спантеличені тим, що знаменитий право- славний богослов, ієрарх на старості літ об’явив, що йшов за єресями Стефанія Зизанія, Філалета, Клирика Острозького, Теофіла Ортолога; з точки зору православних то була неприпустима помилка (Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. Рим–Торонто, 1977. С. 215). 21 Smotrickiy M. Parenesis, 1629. С. 30. 22 Нагаєвський І. Об’єднання Церкви… С. 14. Siverian chronicle. 2022. № 1 41 здавалася безнадійною. Як резюмував М. Грушевський: не було чого й дебатувати, бо для релігійних диспутів не було жодних підстав23. На подальший перебіг подій вплинуло вбивство 12 листопада 1623 р. у власній рези- денції у Вітебську унійного єпископа Полоцького Йосафата Кунцевича24. Подія справила неабияке враження на супротивні табори. Православні Вітебська зазнали переслідувань; десять горожан стратили; заборонили будувати православні церкви тощо. «Моральним спричинником» повстання юрби проти Кунцевича у Вітебську був Смотрицький. Яків Су- ша25 пише про це так: «Його листам пощастило відірвати дуже багато вірних Полоцької єпархії від послуху Йосафатові та св. Римській Церкві. Витебщани аж надто далеко загна- лися у нетрі розгнузданого зухвальства та варварського безбожництва…»26 Ця подія стала межовою в житті одного з ініціаторів церковного з’єднання – Мелетія Смотрицького, але також і в справах церковних: «Смотрицький жив у сумнівах щодо правильности своєї по- ведінки з уніатами, і помимо через “універсальну унію” закінчити братоненависницьку боротьбу, але він не мав сили іти тоді за голосом розуму, свого богословського знання та свого сумління»27. Майже одночасно з від’їздом Смотрицького на Схід28, у Царгород, у січні 1624 р. унійний митрополит Рутський уповноважив своїх делегатів під час поїздки до Києва до православних властей обговорити питання примирення Церков й утворення окремого пат- ріархату, як то було учинено в Москві29. Настанови Рутського складали 8 пунктів. У пер- шому – Рутський хоче об’єднатися з православними «яко съ сынами и братьею въ одном народѣ россійском рожоного»; в другому – наказує дізнатися в православних: «щырым ли сердцемъ желают они соединенія, яко на рожныхъ мисцяхъ съ теми ся одзывали и въ друкъ поддавалы»; в третьому – вимагає, щоб православні з’їхалися на відоме місце «безъ выразной пленипотенцыи отъ Братствь своихъ, а если не могут, та даремна праця наша»; в четвертому – визначав місце Собору; в п’ятому – називає число депутатів від сторін: «быть наименшой личбы – два духовныхъ а один свѣтский»; у шостому – говорить про обрання для обох сторін патріарха; в сьомому – наказує «втлумачувати» православним, що єдність викликана «не какимъ либо пострахомъ, чымъ ся они хлюбитъ позвыкли, але съ повынности пастырской»; у восьмому – Рутський перефразовує перший пункт30. Сте- фан Барановський, витяги зі статті якого щойно цитували, звинуватить Рутського в при- творстві, мета якого – всепоглинання Римом, а найголовніше, що Рутський бачив патріар- хом лише себе31. Восени 24 листопада 1624 р. відбулася спільна конференція, у якій взяли участь усі католицькі владики, три архімандрити та особи нижчих духовних санів. Право- славних представляв архієпископ Мелетій Смотрицький та шляхтичі, від королівської ко- місії – князь Олександр Заславський. Інші православні владики не прийшли, можливо, че- рез згадане вище послання Копинського. Конференція не мала успіху. Світські люди литовсько-польської держави також уклали оригінальний план релі- гійного примирення. Він був простий: православні й уніати повинні зібратися на спільний собор і разом вибрати патріарха. Ініціатори цього плану мали насамперед політичну мету. Вибір спільного патріарха значно полегшив би зв’язки литовсько-руського народу як з Московією, так і з Заходом. Релігійна самостійність Руських земель служила б тоді додат- ковою гарантією нерозривності її з Польщею32. Натомість латинська ієрархія звернулася до нунція Ланцелотті (1622–1627) з вимо- гою довести до відома папи Григорія XV (1621–1623), що русинів легше примирити через індивідуальне навернення на латинство, аніж через унію їх Церкви з Римом. Такий висно- вок випливав також із листів єпископа Рутського до папської канцелярії та новоствореної 23 Грушевський М.С. Історія України-Руси. Київ–Львів, 1913. Т. 8. Ч. 1: 1626–1638. С. 13. 24 30 квітня 1624 р. єзуїти зробили подання у Конгрегацію пропаганди віри щодо започаткування процесу беа- тифікації Рутського. Результатом трьох процесів (1628, 1637 і 1639 рр.) стало проголошення 16 травня 1643 р. беатифікаційного декрету, за яким Йосафат Кунцевич причислений до чину блаженних. Канонізаційний декрет Кунцевича підписав папа Пій ІХ аж через двісті років – 29 червня 1867 р. (Добош О. Унія в особистостях її най- визначніших діячів – митрополита Йосифа Вельяміна Рутського та Йосафата Кунцевича. Труди Київської духов- ної академії. Київ, 2009. № 10. С. 193). 25 Яків Суша – унійний єпископ Холмський і Белзький; написав 1666 р. перший життєпис Мелетія Смотрицько- го. Книгу видано у Римі. 26 Цит. за: Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. С. 192. 27 Там само. С. 193. 28 Ще під час переговорів про унію архієреї вимагали від короля видачі універсалу, який би уневажив грамоти, даровані патріархом церковним братствам, і про підпорядкування братств місцевим єпископам, а також, щоб мирянам було заборонено втручатися в духовні справи (Архив Юго-Западной России. Ч. І. Т. VI. С. 96). 29 Acta S. Gongreations de Propaganda Fide Ecclesiam Cathlicam Ucrainae et Bielaruslae spektantia / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. V. I. С. 10. 30 Барановский С. Дерманский настоятель Мелетий Смотрицкий. Волынские Епархиальные Ведомости. 1875. № 13. С. 755–756. 31 Барановский С. Дерманский настоятель… С. 756. 32 Коялович М. Литовская церковная уния… Т. IІ. С. 120. Сіверянський літопис. 2022. № 1 42 Конгрегації пропаганди віри, у яких він викривав становище уніатів: «…від прийняття ру- синами унії дотепер (1624 р.) понад двісті дітей шляхти змінили обряд на латинський … і щороку принаймні сто осіб шляхетського походження кидає унію і приймає латинство»33. Такого змісту листи надходили в Рим, де з недовірою ставилися до лементу унійного мит- рополита. Та коли польський нунцій Ланцелотті, за дорученням Конгрегації пропаганди віри, проаналізував ситуацію, його висновок примусив задуматися: «як у Римі жидів, так тут поляки трактують унію, а їхні церкви трактують нарівні з біжинцями»34, – повідомляв він. Однак папа і кардинали Бандіні й Барберіні (згодом папа Уран VIII) не погодилися з таким розумінням справи35. З листа Конгрегації від 25 січня 1625 р. пересвідчуємося, що новий папа Урбан VIII (1623–1644) підтримав ідею заснування окремого патріархату36. Однак Конгрегація пові- домила нунція, що не бачить можливості втілити цю мету через скликання Собору37. До- шукуючись причин такого рішення, припускаємо, що католикам була неприйнятна тради- ція участі мирян у Соборах, на Заході світські люди не могли хоч якось втручатися в спра- ви Церкви; до того ж Рим дотримувався постанов Флорентійського собору (1438–1445, з перервами) й вимагав від православних змінити сповідання віри відповідно до його при- писів. Мелетій Смотрицький повернувся в Україну в 1625 р. у середовище ворожих до ньо- го братчиків, мирян і козаків. Заяви Касіяна Саковича, який під ту пору перейшов у като- лицизм, про унійні симпатії Смотрицького лише посили вороже ставлення до єпископа Мелетія. Унаслідок чуток про патріарші грамоти й «зраду» православ’я, він не зміг повер- нутися до свого монастиря у Вільні. Відтак попросив князя Олександра Заславського дати йому номінацію на архімандрію в Дермані на Волині. Князь звернувся до Київського мит- рополита Рутського, який саме тоді гостив у нього. Та Рутський відмовив, позаяк вважав Мелетія розкольником, а також вказав на його напружені стосунки з королем. Натомість Рутський намовив князя долучити здібного Смотрицького до справи з’єднання Церков, і це була умова надання йому Дерманської архімандрії. Після повернення Смотрицького король Сиґизмунд ІІІ знову проголосив універсал, в якому доручив провести спільний Собор католиків і православних, тепер, мабуть, на про- хання митрополита Рутського. Цей Собор мав відбутися у містечку Кобрині 26 вересня 1626 р.38 Митрополит Рутський скликав на нього своє духовенство, але православні знову не з’явилися, вказавши, що в королівському універсалі не було виразної згадки про них. Тоді архієпископ Смотрицький зголосився взятися до справи. Уже в червні 1626 р. було відо- мо, що Смотрицький пережив метаморфозу після повернення зі Сходу й готовий перейти в католицьку віру39. Однак просив князя Заславського уникнути дочасного розголосу для успіху задуманої справи. Цю таємницю знав митрополит Рутський, про що повідомив па- пу Урбана VIII. Він вказував, що це може посприяти примиренню руських Церков і про- сив його прийняти умови Смотрицького, тобто тримати це в секреті, позаяк так можна ви- гідніше працювати над справою. Рутський писав також, що під час подорожі на Схід Ме- летій мав із собою «Катехизм» православної віри проти кальвінізму, але на його публіка- цію повинна дати згоду православна ієрархія. Отже, якщо звістка про його приєднання до Католицької Церкви стане публічною, то справа рухне. Митрополит арґументував це дав- ньою практикою Церкви говорити з не-католиками в справі єдності; а часом дозволялося грецьким прихильникам єдності приймати хіротонію з рук православних владик40. Папа визнав, що Рутський мав рацію. Смотрицький, вірогідно, сподівався на підтримку близьких йому людей – Йова Бо- рецького та Петра Могили. На підставі сучасних досліджень і самого розвитку тогочасних подій можна припустити, що обидвоє православних ієрархів не цуралися зближення з уні- атами. Але обидва добре розуміли, що без точно окреслених умов цього примирення й без належної підготовки народу не можна сподіватися на успіх. Смотрицький «кинув» заманливий клич про «поєднання Руси з Руссю»41. Він звер- нувся насамперед до Царгородського патріарха (серпень 1627 р.). Його лист до Кирила 33 Likowski E. Unia Brzeska (r. 1596): opowiedziana przez Ks. Edwarda Likowskiego. Warszawa, 1907. S. 264. 34 Цит. за: Добош О. Унія в особистостях… С. 181. 35 Рожденственский С. Петр Могила, митрополит Киевский. Чтения в ИО истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1877. Кн. 1 (100). С. 30. 36 Litterae S. C. de Propaganda Fide… S. 26. 37 Litterae S. C. de Propaganda Fide… S. 52, 57. 38 Акты, относящиеся к истории… Т. 4: 1588–1632. С. 226; Голубев С. Киевский митрополит... С. 91–92. 39 Susza Jakob Jan (biskup uniat. chelm.). Saulus et Paulus Ruthenae Ecclesiae, sanguine B. Josaphat tranformatus, sive Meletius Smotriscius, archiep. Hieropolitanus … ex tenebris in iucem prolatus. Romae, 1666. С. 35–69. 40 Нагаєвський І. Об’єднання Церкви… С. 22. 41 Голубев С. Киевский митрополит… С. 324. Siverian chronicle. 2022. № 1 43 Лукаріса містив доволі цікавий момент: наприкінці зазначалося, що Руська Церква остан- нім часом дещо заблукала (йшлося про деякі полемічні листи, наприклад, Транквіліона Ставровецького), і що він бачить єдиний вихід для неї у згоді та єдності з Римом. І сам патріарх Лукаріс приніс би багато добра цілій Східній Церкві, якби пристав на загальне примирення. Інакше, тепер чи в майбутньому, вона буде відірвана від його влади42. Патрі- арх не відгукнувся. Чи варто доводити, що Смотрицький після подорожі на Схід і не спо- дівався позитивної відповіді Лукаріса й, напевно, цей крок мав формальний зміст. Відтак Мелетій вирішив оприлюднити свої погляди на Соборі, на якому сподівався отримати підтримку українських ієрархів, насамперед Борецького, а також Могили, який під ту пору вже був печерським архімандритом. Такий «вужчий» Собор відбувся 8 верес- ня 1627 р. у присутності Смотрицького, Борецького, Могили. На ньому з’ясувалося, що Смотрицький у своїх унійних домаганнях зайшов аж надто далеко, тому православні іє- рархи вимагали від нього виготовити відповідний «катехизис», який би пройшов цензуру. Щоб полегшити своє завдання, Смотрицький запропонував видати власні міркування що- до шести розбіжностей між Церквою Східною і Західною, що й було прийнято Собором. Водночас Смотрицький вів унійні переговори з Дубенським архімандритом Іваном Дубо- вичем, який мав такі повноваження від митрополита Рутського. Щоб вплинути на суспільну думку, Смотрицький пустив поголос, буцімто уніати го- тові відмовитися від верховенства папи та знову об’єднатися з православними, а також про заходи короля щодо утворення спільного патріархату43. Одночасно з підготовкою ієрархії, переговори між уніатами й православними велися в польському сеймі в листопаді 1627 р. Обидві сторони знаходили спільну мову завдяки розважливим судженням волинського депутата Лаврентія Древинського44. Із листа Смотрицького до митрополита Рутського, який повністю опублікував Ми- хайло Коялович45, читаємо між іншим про погляди Могили на унійні справи, які він вис- ловив під час зустрічі з Мелетієм у Дермані. Виявляється, Могила довший час мав сумні- ви щодо добра унії для православних, особливо в частині підпорядкування папі, але Смот- рицькому таки вдалося переконати «чисту, побожну, покірну, розумну людину», і відтоді архімандрит міцно тримався думки про заснування Київського патріархату46. Собор відбувся перед Великоднем 1628 р. у Городку на Волині, де був маєток Києво- Печерської лаври. У ньому взяли участь Борецький, Смотрицький, єпископ Луцький Іса- кій Борискович, єпископ Холмський та Белзький Паїсій Іполітович та архімандрит Петро Могила. Смотрицький представив обіцяний матеріал про різницю між Східною й Захід- ною Церквами. Ієрархи вирішили винести це питання на Помісний собор, у якому взяли б участь також представники духовенства й мирян, шляхта й міщани. Організацією собору зайнявся сам митрополит Борецький, який грамотою від 26 травня 1628 р. запрошував на Собор до Києва, на Храмове свято Печерської лаври – Успіння Богородиці (15 серпня 1628 р.) – зацікавлених духовних і світських осіб47. Щоб надати Соборові державне схва- лення, було віднайдено серединну формулу – сеймовим універсалом православне духо- венство закликалося прибути на Собор, щоб вирішити питання про участь «руських не- уніатів» в субсидіях на державні видатки у справі порятунку Речі Посполитої. У Городку було визначено, що Смотрицький підготує проєкт згоди між православними й уніатами, який видрукують і розішлють перед Собором. Натомість Смотрицький написав великий трактат про занепад Православної Церкви, взявши за претекст свою подорож на Схід, до- давши розділ про різницю між Східною й Західною Церквами. У творі, названім «Apolo- gia peregrinatieyi do kraiów wschodnych», Смотрицький звинувачує Православну Церкву в тому, що вона відійшла від справжньої православної віри, переповнена єресями; всю кри- тику витримано в річищі католицької науки. Причину занепаду Православної Церкви Смотрицький вбачав у неприйнятті унії та в тому, що православні в полеміці з католика- ми користувалися арґументами протестантів. До занепаду Грецьку й Руську Церкви довів розрив між католицькою та православною Церквами. Хтось може сказати, як же нам від- ступитися від Константинопольського патріарха і визнати Папу? Отож, потрібно старати- ся, щоб і патріархи об’єдналися з Папою. Урешті, потрібно більше коритися Богу, як на- лежить людям, а Бог хоче єдності й любові. Змалював Смотрицький і матеріальні привілеї заходу: матимуть тоді світські люди всі духовні й світські блага, які втратили раніше; 42 Голубев С. Киевский митрополит… С. 153. 43 Архив Юго-Западной России. Киев, 1883. Ч. 1. Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго- Западной России (1322–1648 гг.). С. 244. 44 Жукович П. Сеймовая борьба западно-русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). Санкт-Петербург: Тип-фия Маркушева, 1912. Т. 6. (1629–1632 гг.). С. 128. 45 Коялович М. Литовская церковная уния… С. 366–373. 46 Там же. С. 369. 47 Грушевський М. Історія України-Руси…Т. 8. Ч. 1: 1626–1638. С. 73. Сіверянський літопис. 2022. № 1 44 Церкви піднімуться з упадку, народ руський поверне собі давні вольності; шляхетному станові відкриються двері до земських і сенаторських урядів; міщан допустять до міських урядів; збудують школи, прикрасять церкви, покращать монастирі. Нарешті всьому наро- дові руському, бідному й замученому з цієї причини, по містах і селах утруть його щоден- ні сльози. Ще на цьому світі народ руський втішатиметься дарами небесними, а після цьо- го минущого щастя удостоїть вічної втіхи в Царстві Небеснім48. «Апологія» справила на православних гнітюче враження. Навіть після століть вели- ких принижень українського православ’я вона сприймається як велика образа почуттів православного християнина-українця. З тими ж пригніченими почуттями Борецький і Мо- гила відмовилися від об’єднання Церков за планом Смотрицького. Архієпископ Мелетій прибув до Києва 18 серпня 1628 р., тоді вже засідав Собор у Печерському монастирі і саме обмірковував «Апологію». Від Смотрицького вимагали зректися свого твору. Про перебіг розмови й хід Собору є дві реляції: одна православна – «АПОЛЛЕІА АПОЛОГІІ»49, друга – «Протестація» – Смотрицького, які по-різному висвіт- люють зустріч і сам Собор. У будь-якому разі, після тривалих переговорів й обстоювання власних поглядів, Смотрицький погодився привселюдно покаятися і на другий день, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, під час літургії було проголошено анафему «Аполо- гії», деталі якої містяться в «АПОЛЛЕІА АПОЛОГІІ» та «Протестації»50. 24 серпня з’явив- ся пастирський лист, який сповіщав вірним про соборні події. Вірогідно, що за згодою владик архієпископ виїхав із Києва до Дермані. Він писав 28 вересня до Лаврентія Древинського, великого підчашого, який був затятим оборонцем православних, про свої намагання помирити «Русь з Руссю». У листі проглядається щи- рість бажання єдності руському народові. В апеляції до суду Смотрицький підтвердив свої погляди, викладені в «Апології». Тепер уже нічого не стояло на перешкоді оприлюд- нення його переходу до Католицької Церкви. Папа Урбан VIII виправдав його слабку по- зицію на Соборі, надіслав йому привітання й надав титул архієпископа Гієрополісу. Після цих подій Смотрицький уже не проявляв активності аж до своєї смерті 27 вересня 1633 р.51 Можемо припустити, що для Могили та Борецького проблема єдності Церков не бу- ла кон’юнктурною (так само, як і для Смотрицького), тоді цілком очевидно, що «Аполо- гія» глибоко зворушила їхні релігійні й патріотичні почуття. Усі подальші дії Могили є яскравим підтвердження цього. Якщо ставлення Могили до Смотрицького раптово зміни- лося відразу після прочитання «Апології», а разом і до його планів об’єднання Церков, то причина полягає в двох різних площинах бачення «універсальної унії»52. Для Смотрицького, як і загалом для католиків, єдиною справжньою була лише Като- лицька Церква, всіма єресями «хворіла», на їхню думку, супротивна сторона, тому унія мислилася тільки як безапеляційне підпорядкування Римській Церкві. Як вірний син Пра- вославної Церкви, Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, тому саме він 14 серпня 1628 р. вимагав від Смотрицького підписати анафему на «Апологію», що той і зробив, а 15 серпня роздав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології», щоб спалити її на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні планів Смотрицького – це протест проти приниження й невірного трактування Православної Церкви та проти її підпорядкування Католицькій. Проблема зближення Церков у розумін- ні Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та з потреби релігій- ного миру, а не взаємного поборювання та самознищення. Це мало бути не поглинання однієї Церкви іншою, а добровільне об’єднання для зміцнення загальної Христової Церк- ви. Про унійну акцію 1629 р. маємо докладні документи з різних джерел: С. Голубєв по- дає православні матеріали53, П. Жукович опублікував акт із колишнього архіву унійних митрополитів, що зберігалися в архіві Св. Синоду в Петербурзі54, І. Крип’якевич опри- 48 Там само. С. 77 49 АПОЛЛЕІА АПОЛОГІІ, книжки діалектом русским написанои, полским зась ве Лвове друкованои, вкоротце а правдивее зсумнованая… Киев: Друк. Киево-печерськох лаври, 1628. 9 арк. Видрукувана також у Голубєва (Го- лубев С. Киевский митрополит… С. 302–315). 50 Докладно див.: Макарий (Булгаков), епископ. История Русской Церкви. Санкт-Петербург, 1879. Т. 9: История Западно-Русской или Литовской митрополии. 1458–1596 гг. С. 356–357. 51 Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1953) In 2 vol. Vol. I.: 1075–1700 / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. XX. С. 401; Litterae Nuniiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes 1550– 1850 / Оpr. A. Welykyj. Romae, 1959. Vol. I. С. 109–114. 52 Жуковський А. Петро Могила і питання єдності Церков. Київ: Мистецтво, 1997. С. 119. 53 Голубев С. Киевский митрополит… С. 353–371. 54 Жукович П. Киевский Собор 1629 г. (По новым материалам). Христианское чтение. 1911. № 1. С. 74–92; Жукович П. Львовский собор 1629 г. в связи с политическими обстоятельствами времени. Христианские чте- Siverian chronicle. 2022. № 1 45 люднив акти, що належали папському нунцієві Антонієві Санта Кроче, який перебував у Польщі в 1627–1630 рр.55, Андрій Великий опублікував документ із архівів Конґрегації Пропаганди Віри56. Відтак у нашому розпорядженні низка документів, що з’ясовують пи- тання об’єднавчих потуг у 1629 р. Отже, Смотрицький спричинив кризу в переговорному процесі. До цієї ідеї неодно- разово поверталися, але інші люди з іншими засобами впливу. Митрополит Йосиф Веля- мин-Рутський – масштабна особистість, отримав підтримку від папи, якому через проку- рора василіан, о. Миколу Новака, переслав звіт про стан своєї митрополії. Він продовжив працювати над ідеєю об’єднання Церков під верховенством одного патріарха. Із Рима Рутський отримав катехизм патріарха Лукаріса, у якому відчувалася симпатія до кальві- нізму57, і хотів використати це як арґумент у дискусії з православними. Основою подаль- ших дискусій був новий проєкт примирення, віднайдений в актах Львівського братства, датований 1629 р. О. Нагаєвський вважає, що за стилем мови цей проєкт має належати православним, найближчому оточенню Петра Могили, і наводить дещо відмінну (у порів- нянні з працями С. Голубєва та М. Грушевського) редакцію пунктів примирення58. Проєкт містив такі положення: 1) наука про походження Св. Духа визнається за ней- тральну; 2) православні мають прийняти догмат про Чистилище, але вони можуть вірити чи не вірити в очищення вогнем; 3) православні мають також вірити в блаженство правед- них душ перед Страшним Судом; 4) латинники не мають права сумніватися в правильнос- ті таїнств Східної Церкви та її ієрархії; 5) Русь має визнавати першість папи і його зверх- ність над Церквою; 6) зверхність царгородського патріарха над Руською Церквою залиша- ється в силі, але за умови, щоб кожний новий патріарх звітував перед польським урядом, що він правильно вибраний і правовірний, на доказ чого має прислати своє credo59. Ось цей проєкт і став основою, довкола якої оберталися унійні розмови в 1629 р. Однак като- лицька сторона могла мати певні застереження щодо тривалості такого проєкту, зважаю- чи на тогочасні стосунки з Константинополем, але про критику чи спротив положенням проєкту нічого не знаємо. Ініціатива православних послів Кропивницького і Древинського на варшавському сеймі в лютому 1629 р. щодо проведення Собору православних й уніатів увінчалася уні- версалом короля в березні 1629 р. про спільний Собор. Проте, все вказувало на те, що Со- бор не виправдає сподівань ініціаторів. Іов Борецький виявив велику поступливість і при- хильність до королівських ініціатив, аж так, що викликав обурення й протести православ- них шляхтичів, які були на війні зі шведами під Мальбургом й заявляли про готовність «кров свою пролити за віру і правду»60. Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які вислали своїх депутатів Лагоду та Сосимовича для нагляду за ієрархією. Насамкінець, православна шляхта протестувала проти зловживань короля, який мету Собору із «успо- коєння» релігійної справи перетворив на об’єднання з Римською Церквою. Шляхта забо- роняла митрополитові Борецькому «синодувати», а короля просила, «щоб релігійна спра- ва була вирішена сеймом, а не тими синодами»61. Ці протести вплинули на перебіг Київ- ського Собору. Загальна ситуація виглядала так, що митрополит Борецький взагалі вагав- ся, чи не закрити Собор. Протягом першого дня тривали суперечки; козаки, яких, окрім двох представників, не запросили до участі, почали погрожувати кровопролиттям. Архи- мандрит Могила гірко плакав, коли виголошував своє слово на третій день роботи Собо- ру, просив примиритися, але безуспішно. Сльози Могили викликали слова одного з коза- ків: «Буде унія господарникові (архімандритові) та й Борецькому така, як війтові впер- ше»62. Без шляхти Собор не міг продовжувати працювати, про що сповістили короля й просили призначити час другого Собору63. У І. Нагаєвського читаємо: «Отже цей синод терпів невдачу через натиск простолюддя, яке мало визнавалося на догматичних справах та натискало на свою єрархію не йти на ніяку угоду, бо в цьому проєкті добачало якусь ін- триґу, за якою крилися наміри латинізації українського і білоруського народів»64. ния. 1911. № 5–6. С. 661–684; Жукович П. Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г. Санкт-Петербург, 1911. 55 Крип’якевич І. Нові матеріали до історії соборів 1629 р. Зошити Наукового Товариства імені Шевченка. Львів, 1913. Т. 116. Кн. 1. С. 5–39. 56 Litterae S. C. de Propaganda Fide… 332 p. 57 Dokumenta Pontificum Romanorum hsatoriam Ucrainae. С. 401; Litterae Nuniiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes 1550–1850. С. 109–114. 58 Нагаєвський І. Об’єднання Церкви… С. 32–33. 59 Грушевський М. Історія України-Руси… С. 97. 60 Голубев С. Киевский митрополит… С. 365–368. 61 Там же. С. 364–365. 62 Крип’якевич І. Нові матеріали… С. 26; Жукович П. Материалы для истории… С. 11. 63 Крип’якевич І. Нові матеріали… С. 24–25. 64 Нагаєвський І. Об’єднання Церкви… С. 35–36. Сіверянський літопис. 2022. № 1 46 Православна ієрархія низкою дій цілком довела свою прихильність до об’єднання роз’єднаних українських Церков, але мала глибокі сумніви, що, визнавши першість папи, втратить права, обряди, привілеї. «Вони хотіли засісти за одним столом з опонентами – посередині між Римом і Константинополем (навіть незважаючи на кальвіністську освіту патріарха), але як рівні з рівними»65. Представникам православної ієрархії бракувало щирості й віри у власну силу, пере- конаності у важливості справи. Їх, очевидно, відлякувала також практика стосунків між католиками й уніатами: католики мали звичку змушувати уніатів переходити до Като- лицької Церкви, і митрополит Рутський неодноразово скаржився на такі дії католиків папі Урбанові VIII. А примас в Ґнезні, архієпископ Ян Венжик, отримав доручення папи на- вчити своє духовенство не називати руські Церкви синагогами66. Надто заангажованим у церковному об’єднанні виглядав Сиґизмунд ІІІ. Православних також насторожувало те, що після 30 років від проголошення унії українські католицькі владики не отримали обі- цяних місць у законодавчих палатах, щоб там захищати права своєї Церкви. І навіть за та- ких обставин справа єдності Церков у 1629 р. в переговорному процесі між уніатами й православними здавалася вирішеною. Носієм такого переконання був митрополит Рутський. Для нього навіть негативний перебіг Київського православного зібрання мав свій результат. Було очевидно, що дві го- ловні особи – митрополит Іов Борецький та архимандрит Петро Могила – щиро співчува- ли справі. Щоб заохотити православних, Рутський вкотре порушив питання створення патріархату для русинів: «Звичайний нарід дуже бажає патріарха; тільки й знає в релігій- них справах, що йти за патріархом: чи не було б вказано утворити гідність патріарха, об- садити її відповідним чоловіком і при його помочі привести православних до унії»67. Кан- дидатом на патріарший престол Рутський вважав архимандрита печерського, «який, вида- ється, прихильний до унії, міг би перейти на унію, спочатку приватно при певних свідках, а потім вести пропаганду»68. Але всі заходи й сподівання митрополита Рутського перервала постанова Конґрегації Пропаґанди Віри й нунція Санта Кроче, який у листі до Рутського заборонив спільне про- ведення Собору з православними (18 серпня 1629 р.)69. Це був великий удар по унійній акції Рутського. Про католицькі симпатії Могили було відомо ще від часу боротьби за вакантний пост архімандрита Києво-Печерської лаври, що розпочалася після смерті 21 березня 1627 р. Захарії Копистенського70. Могила був одним із чотирьох претендентів, і вибір бра- тії схилявся не на його користь; Могилу з-поміж іншого звинувачували в приязних сто- сунках зі Смотрицьким, якого ченці підозрювали в католицьких симпатіях71. Своїм успі- хом – висвяченням на Києво-Печерську архімандрію в грудні 1627 р. – Петро Могила за- вдячував Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Відомо також, що Йов Борецький непрямо назвав своїм наступником Могилу72. Отже, між ієрархами таки існували тісні взаємини, й вони спільно дбали про долю україн- ської Церкви. Могилі від самого почату довелося включитися у загальноцерковні справи, актуальні під ту пору, а саме в акцію релігійного примирення з уніатами; бути одним із чільних представників Православної Церкви, які намагалися навести лад у релігійному житті руського народу Речі Посполитої, накреслити план згоди між роз’єднаними Церквами. Акцію замирення православних із католиками у ватиканських документах названо «універсальною унією». Відстежуються п’ять періодів її реалізації: протягом 1623– 1627 рр. виникла ідея релігійної самостійності Західної Росії. Її підтримували й унійні, в особі митрополита Рутського, і православні кола, в особі архієпископа Мелетія Смотриць- кого. Цей політичний за своєю суттю план служив додатковою гарантією нерозривності руського народу з Річчю Посполитою, тому був вигідний також третій стороні – польсь- кому королю. У 1623–1626 рр. реалізовувалися два проєкти зближення Церков: 1623– 65 Там само. С. 36. 66 Litterae S. C. de Propaganda Fide… С. 117. 67 Жуковський А. Петро Могила й питання єдності Церков. С. 121. 68 Epistolae Josephi Velamin Rutskyj Metropolitae Kioviensis Catholici (1613–1637) / Еd. Welykyj. Romae, 1956. 410 p. С. 207, 230, 288. 69 Жукович П. Львовский собор 1629 г…. С. 672–673. 70 Дискусію з приводу дати смерті Копистенського 8 квітня 1626 р. чи 21 березня 1627 р. завершено компе- тентною думкою С. Голубєва на користь останньої. Див.: Голубев С. Киевский митрополит… С. 63. 71 Там же. С. 74–77; Жуковський А. Петро Могила… С. 54; Феномен Петра Могили (Біографія, діяльність, пози- ція) / В. Климов, А. Колодинй, А. Жуковський, С. Головащенко, В. Нічик, О. Сарапін, С. Семчинський, Л. Фили- по. Київ, 1996. С. 50. 72 Духовное завещание Иова Борецкого, митрополита Киевского (1631 г.). Киевские Епархиальные Ведомости. 1863. № 21. С. 640–647. Siverian chronicle. 2022. № 1 47 1624 рр. світські люди польсько-литовської держави планували проведення спільного со- бору для узгодження позицій сторін; тоді ж виникла ідея українського патріархату, якому «ні від кого не треба було брати благословення»73. Докладені зусилля зруйнувало вбивст- во Йосафата Кунцевича. Вдруге спроби відновилися в січні 1626 р., коли король Сигиз- мунд ІІІ Ваза, відповідаючи на прохання православних щодо надання їм релігійної свобо- ди, рекомендував скликати спільний собор, але цю справу зірвали православні, не прибув- ши на Собор у Кобрині 26 вересня 1626 р. У 1626–1628 рр. було здійснено третю спробу порозуміння між Церквами. Її ініціював архієпископ Смотрицький, за активної участі Петра Могили. Проте рамки екуменічної акції цих років більше фокусувалися на самій постаті Смотрицького, погляди якого на церковне об’єднання визначали напрямок її роз- витку. А вони суттєво відрізнялися від поглядів на «універсальну унію» Петра Могили. Тож третя спроба мала такий самий негативний результат, як і перші дві. У цілому, спро- би примирення між православними й уніатами тривали до 1646 р., але розбіжності між сторонами тільки поглиблювалися. Фактично протистояли риси устрою Православної і Католицької Церков – соборний проти строго ієрархічного, який був чужим для київської релігійно-церковної традиції. Однією з основних перешкод для зближення було питання примату папи. Католики не могли відмовитися від нього, бо примат папи був для них конститутивним моментом церковної єдності. А православні не могли визнати папського примату у тій формі, в якій його приймає латинська Церква. Метою може бути не якесь одне й остаточне розв’язання проблеми для Сходу і Захо- ду, а радше – прагнення до єдності в різноманітності й різноманітності в єдності. References Baumaister, A. (2012). Bilia dzherel myslennia ta buttia [Near the sources of thinking and existence]. Kyiv, Ukraine. Dobosh, O. (2009). Uniia v osobystostiakh ii naivyznachnishykh diiachiv – mytropolyta Yosyfa Veliamina Rutskoho ta Yosafata Kuntsevycha [Union in the personalities of its most prominent figures – Metropolitan Joseph Veliamin Rutsky and Josafat Kuntsevich]. Trudy Kyivskoi dukhovnoi akademii – Works of the Kyiv Theological Academy. № 10. 175–194. Kyiv, Ukraine. Hordiienko, D., Chentsova, V. (2020). Kyevskaia mytropolyia mezhdu Konstantynopolem y Mosk- voi. 1686 [The Kiev metropolitanate between Constantinople and Moscow. 1686]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle. № 2 (158). P. 134–139. Kyiv, Ukraine. Klymov, V., Kolodnyi, A., Zhukovskyi, A. ta in. (1996). Fenomen Petra Mohyly (Biohrafiia, diial- nist, pozytsiia) [The phenomenon of Peter Mogila (Biography, activity, position)]. Kyiv, Ukraine. Skochylias, I. (2013). Retseptsiia Beresteiskoi unii u Lvivskii yeparkhii v pershii polovyni XVII st. (sprostuvannia odnoho istoriohrafichnoho mifu) [Reception of the Brest Union in the Lviv Diocese in the first half of the XVII c. (refutation of a historiographical myth)]. Lviv, Ukraine. Токарська Юлія Валеріївна – аспірантка кафедри історії України та археології Во- линського національного університету ім. Лесі Українки (пр. Волі 13, м. Луцьк, Україна, 43025). Tokarska Yulia V. – a graduate student of the Department of History of Ukraine and Archeology of the Lesya Ukrainka Volyn National University (13 Volya Ave., Lutsk, Ukraine, 43025). E-mail: yuliya.tokarska@gmail.com ACTION OF ORTHODOX-CATHOLIC RECONCILIATION (1623–1628) The purpose of the publication is to summarize the experience of Ukrainian historical thought and promote the formation of a scientific view of the history of religious and ecclesiastical life in Ukraine in the first decades of Brest, with a clear indication that «the combination of Rus with Russia» under the strong power of the Independent Patriarch in the XVII c. had an objective historical conditionality. Scientific no- velty. Issues that reveal sources of insurmountable obstacles on the way to the unity of the Churches of the Kyiv tradition are studied. Conclusions. History of Ukraine XVI–XVII c. was, in fact, a history of religious confusions. These phenomena to a greater or lesser extent characterized the history of all the peoples of Western Europe at that time; but in the history of our region, they had one important distinctive feature – this struggle almost immediately went beyond the church sphere and was associated with the pressing inte- rests of political, social and even economic life of the region. Faith penetrated into the very essence of the people of Rus; therefore, its protection was equated with the protection of the deep foundations of the Russian people, which were encroached upon by a foreign national element in the form of rites or dogmas of the Catholic Church. Therefore, the Russian faith became the banner under which the entire Russian po- pulation of the Rich Pospolita was united, defending the inviolability of national, caste, political, economic and other rights and interests, and ultimately – the birth of national (regional) identity of the «Russian 73 Акты Западной России. Т. 4. C. 513. Сіверянський літопис. 2022. № 1 48 people». But the path to the conscious need for the unity of the «Russian people» lay through enormous tri- als in overcoming the disorganization of church-hierarchical relations and the authority of the Church in southwestern Russia. By resorting to a union with «the sole bishop of Rome», the best people of the society of that time «corrected iniquities in the Church». The Union of Brest (1596) immediately put the end to the chaotic state of ecclesiastical relations, but destroyed the long-established church and social orders and relations and brought the Church to a deep organic crisis. The union and the Orthodox parties continued the struggle that had begun in church circles earlier. The understanding of the harm brought about by the mutual struggle of the Churches was quickly realized in Russian society. The unity in the «Commonwealth of the Russian People», which was not achieved by the union, now had to lead to the unification of the Churches under the supremacy of the patriarch. Their chronological boundaries are determined by the years 1623–1646. In this important matter, its supporters, mostly the highest hierarchy, did not succeed. The case was conducted only at the «top» and did not become a matter of the faithful. They were left out of the process of many years of preparation, so when masses got the floor by the way of Chmelnichina, they said «no» to the reform that was envisaged. The efforts of two great historical figures – Metropolitan Peter Mohyla and the king Wladyslaw IV – to establish a «universal union» were in vain. Key words: Kyiv metropolitanate, uniates, orthodox believers, union of churches, “universal union”. Дата подання: 17 вересня 2021 р. Дата затвердження до друку: 30 січня 2022 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Токарська, Ю. Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках. Сіверянський літопис. 2022. № 1. C. 37–47. DOI: 10.5281/zenodo.6753217. Цитування за стандартом APA Tokarska, Yu. (2022). Aktsiia pravoslavno-katolytskoho zamyrennia v 1623–1628 rokakh [Action of Orthodox-Catholic Reconciliation (1623–1628)]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2022, 1, P. 37– 47. DOI: 10.5281/zenodo.6753217.

Акція православно-католицького замирення в 1623–1628 роках

Репозитарії

Схожі ресурси