Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення

Ця стаття покликана ввести в український науковий дискурс поняття «сергіянства» – підпорядкування Московського патріархату в 1927 р. атеїстичній радянській державі, внаслідок якої РПЦ МП стала складовою та одним із важливих пропагандистських рупорів внутрішньої та зовнішньої політики СРСР та його п...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2022
Автор:	Мос, В-Е.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2022
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Церковна старовина
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185108
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення / В-Е. Мос // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 49-57. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185108
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1851082022-09-02T01:25:57Z Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення Мос, В-Е. Церковна старовина Ця стаття покликана ввести в український науковий дискурс поняття «сергіянства» – підпорядкування Московського патріархату в 1927 р. атеїстичній радянській державі, внаслідок якої РПЦ МП стала складовою та одним із важливих пропагандистських рупорів внутрішньої та зовнішньої політики СРСР та його правлячої партії – КПРС. Одним із проявів сергіянства є поширення в церковному середовищі культу Сталіна та пов’язаного з ним релігійного культу «ВОв» («великой отечественной войны») або «релігії перемоги», що замінив у сучасній Російській Федерації ідеологію комунізму. «Релігія перемоги» як замаскована форма сталінізму є офіційною державною і церковною доктриною в РФ, що виправдовує ідеї «совєтського реваншизму» та агресивну політику уряду Російської Федерації. Стаття має не тільки науковий, але й практичний характер, її мета полягає в тому, щоб привернути увагу наукової спільноти та громадськості в Україні до проблеми сергіянства, оскільки церковна спільнота в Україні відіграє значну роль, проте процеси декомунізації її майже не торкнулися. Наукова новизна полягає в тому, що такі поняття як «церковний сталінізм», «релігія перемоги» та пов’язані з цим проблеми вперше вводяться в український науковий дискурс. The given article is called to introduce into Ukrainian scientific discourse the concept of “sergianism” – the subjection of the Moscow Patriarchate in 1927 to the atheist Soviet state, as a result of which the ROC MP became a component part and one of the important propagandist mouthpieces of the internal and external politics of the USSR and its ruling party, the Communist Party of the Soviet Union. One of the manifestations of sergianism is the spreading in the church milieu of the cult of Stalin and, linked with it, the religious cult of the “GFW” (“Great Fatherland War”) or “the religion of Victory”, which in the contemporary Russian Federation has taken the place of the ideology of communism. The “Religion of Victory” as a disguised form of Stalinism is an official state and ecclesiastical doctrine in the RF, which justifies the ideas of “Soviet revanchism” and the aggressive politics of the government of the Russian Federation. The article has not only a scientific, but also a practical character; its aim consists in drawing the attention of the scientific community and society in Ukraine to the problem of sergianism, insofar as the ecclesiastical community in Ukraine plays a significant role. However, the processes of decommunization have scarcely touched it. The scientific novelty consists in the fact that such concepts as “ecclesiastical Stalinism” and “the religion of Victory”, and the problems associated with it are being introduced into Ukrainian scientific discourse for the first time. 2022 Article Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення / В-Е. Мос // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 49-57. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.6739886 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185108 235.3 32.03 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Церковна старовина Церковна старовина
spellingShingle	Церковна старовина Церковна старовина Мос, В-Е. Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення Сiверянський літопис
description	Ця стаття покликана ввести в український науковий дискурс поняття «сергіянства» – підпорядкування Московського патріархату в 1927 р. атеїстичній радянській державі, внаслідок якої РПЦ МП стала складовою та одним із важливих пропагандистських рупорів внутрішньої та зовнішньої політики СРСР та його правлячої партії – КПРС. Одним із проявів сергіянства є поширення в церковному середовищі культу Сталіна та пов’язаного з ним релігійного культу «ВОв» («великой отечественной войны») або «релігії перемоги», що замінив у сучасній Російській Федерації ідеологію комунізму. «Релігія перемоги» як замаскована форма сталінізму є офіційною державною і церковною доктриною в РФ, що виправдовує ідеї «совєтського реваншизму» та агресивну політику уряду Російської Федерації. Стаття має не тільки науковий, але й практичний характер, її мета полягає в тому, щоб привернути увагу наукової спільноти та громадськості в Україні до проблеми сергіянства, оскільки церковна спільнота в Україні відіграє значну роль, проте процеси декомунізації її майже не торкнулися. Наукова новизна полягає в тому, що такі поняття як «церковний сталінізм», «релігія перемоги» та пов’язані з цим проблеми вперше вводяться в український науковий дискурс.
format	Article
author	Мос, В-Е.
author_facet	Мос, В-Е.
author_sort	Мос, В-Е.
title	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення
title_short	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення
title_full	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення
title_fullStr	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення
title_full_unstemmed	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення
title_sort	культ сталіна в московському патріархаті: витоки та сьогодення
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Церковна старовина
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185108
citation_txt	Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення / В-Е. Мос // Сіверянський літопис. — 2022. — № 1. — С. 49-57. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT mosve kulʹtstalínavmoskovsʹkomupatríarhatívitokitasʹogodennâ
first_indexed	2025-07-16T05:37:36Z
last_indexed	2025-07-16T05:37:36Z
_version_	1837780704684933120
fulltext	Siverian chronicle. 2022. № 1 49 УДК 235.3 32.03 Володимир-Ентоні Мос • КУЛЬТ СТАЛІНА В МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТІ: ВИТОКИ ТА СЬОГОДЕННЯ1 DOI: 10.5281/zenodo.6739886 © В-Е. Мос, 2021. CC BY 4.0 Ця стаття покликана ввести в український науковий дискурс поняття «сергіянства» – підпо- рядкування Московського патріархату в 1927 р. атеїстичній радянській державі, внаслідок якої РПЦ МП стала складовою та одним із важливих пропагандистських рупорів внутрішньої та зов- нішньої політики СРСР та його правлячої партії – КПРС. Одним із проявів сергіянства є поширен- ня в церковному середовищі культу Сталіна та пов’язаного з ним релігійного культу «ВОв» («вели- кой отечественной войны») або «релігії перемоги», що замінив у сучасній Російській Федерації ідео- логію комунізму. «Релігія перемоги» як замаскована форма сталінізму є офіційною державною і церковною доктриною в РФ, що виправдовує ідеї «совєтського реваншизму» та агресивну політику уряду Російської Федерації. Стаття має не тільки науковий, але й практичний характер, її мета полягає в тому, щоб привернути увагу наукової спільноти та громадськості в Україні до проблеми сергіянства, оскільки церковна спільнота в Україні відіграє значну роль, проте процеси декомуніза- ції її майже не торкнулися. Наукова новизна полягає в тому, що такі поняття як «церковний ста- лінізм», «релігія перемоги» та пов’язані з цим проблеми вперше вводяться в український науковий дискурс. Ключові слова: культ Сталіна, сталінізм, репресії в СРСР, гоніння на Церкву, Московський патріархат, сергіянство, релігія перемоги, Катакомбна Церква. У секретній промові перед Комуністичною партією 1956 року Хрущов засудив «культ особи» Сталіна. На жаль, Російська Православна Церква Московського патріарха- ту (РПЦ МП) не дослухалася до цього застереження, хоча в усьому іншому підкорялася Комуністичній партії, виконувала її розпорядження й була важливим знаряддям внутріш- ньої та міжнародної політики КПРС і її карного підрозділу НКВС/КДБ. Розглянемо де- тальніше етапи формування в СРСР та його правонаступниці Російській Федерації цер- ковного культу Сталіна, що пустив глибоке коріння у світогляд ідеологів та адептів Мос- ковського патріархату. Принаймні з часів Другої світової війни Московський патріархат (далі – МП) не пе- реставав прославляти Сталіна найганебнішим чином, ставши по-справжньому «совєт- ською церквою», державною церквою більшовицького режиму. Церковний культ Сталі- на, – ймовірно, найбільшого гонителя в історії Церкви, – досяг ідолопоклонницьких мас- штабів. Сталін був «защитником Церкви», «новым Константином», «гением гениев» то- що. Номери «Журнала Московской Патриархии» – офіційного друкованого органу МП – були наповнені пишними вихваляннями «данного Богом Верховного лидера». Попри все Сталін ніколи не зраджував своєму ворожому ставленню до Церкви. У 1947 році він пи- сав Суслову: «Не забывайте об атеистической пропаганде в народе»2. І кровопролиття в таборах тривало… Разом із культом Сталіна в МП прийшло захоплене прийняття комуністичної ідео- логії та усвідомлена відмова від споглядання величезного масштабу її богохульств та жорстокостей. Так, одразу після війни церковний офіціоз висловився щодо виборів до Верховної Ради СРСР: «В этот день во всех соборах, церквях и монастырях нашей страны будет принесена бескровная Жертва, начало которой положил Тот, Кто принес в мир идеи любви, справедливости и равенства. Глубоко тронутые служители церкви выйдут на ам- воны и благословят своих детей поспешить из церквей к урнам для голосования. Они бла- гословят их отдать свои голоса за кандидатов блока коммунистов… Они сами отдадут свои голоса… Идеал такого человека – Сталин…»3 1 Публікація англійською мовою: Moss V. The Church cult of Stalin. Essays in True Orthodox Christianity. 2021. Vol. 9. Pp. 272–284. Український варіант статті розширений і доповнений. 2 Nikolai Savchenko, in Vertograd-Inform, September, 1998, Bibliography, pp. 1–2. 3 Zhurnal Moskovskoj Patriarkhii (The Journal of the Moscow Patriarchate), N 1, 1946; quoted in Obnovlentsy i Mos- kovskaia Patriarkhia: preemstvo ili evoliutisia? (The Renovationists and the Moscow Patriarchate: Succession or Сіверянський літопис. 2022. № 1 50 Апофеоз культу Сталіна в Московському патріархаті припав на день народження ти- рана в 1949 році, коли до нього від імені всієї Церкви було надіслано «Приветствие Вож- дю народов СССР»4. «Без малейшего колебания, – пише о. Гліб Якунін і група православних християн, – мы можем назвать это обращение самым позорным документом, когда-либо составлен- ным от имени Церкви за всю историю существования христианства, и тем более за тыся- челетнюю историю христианства на Руси»5. І РПЦЗ, і Катакомбна Церква в СРСР засудили культ Сталіна в МП. Так, у відповідь на вихваляння Московським патріархатом Сталіна як «избранника Господня, ведущего наше отечество к процветанию и славе», митрополит Анастасій (Грибановський), першо- ієрарх РПЦЗ, написав, що це був той момент, «когда раболепие человека уже граничит с богохульством»6. Справді, хіба можна «мириться с тем, что человеку, запятнанному кровью с головы до ног, покрытому преступлениями, как проказой, и глубоко отравлен- ному ядом безбожия, должно называться “избранным Господом”, которому может быть суждено привести нашу родину “к процветанию и славе”? Разве это не равносильно кле- вете и оскорблению Самого Всевышнего Бога, Который в таком случае был бы ответстве- нен за все зло, которое уже много лет творится на нашей земле, управляемой большевика- ми во главе со Сталиным? Атомная бомба и все другие разрушительные средства, изобре- тенные современными технологиями, действительно менее опасны, чем моральное разло- жение, которое высшие представители гражданской и церковной власти своим приме- ром вложили в русскую душу. Разрушение атома приносит с собой только физическое опустошение и разрушение, тогда как разложение ума, сердца и воли влечет за собой ду- ховную смерть целого народа, после которой нет воскресения (курсив наш – В-Е.М.)»7. 5 березня 1953 року Сталін помирав. «Його обличчя було знебарвлене, – писала доч- ка Сталіна Світлана Аллілуєва, – риси його обличчя стали невпізнанними... Він буквально задихнувся до смерті, поки ми дивилися. Передсмертна агонія була жахлива... В останню мить він розплющив очі. Це був жахливий погляд, чи божевільний, чи злий, і сповнений страху смерті»8. «Несподівано ритм його дихання змінився, – продовжує Себаг-Монтефіоре Саймон, один із провідних дослідників історії СРСР на Заході. – Медсестра подумала, що це “як привітання”. Він, “здавалося, або вказував кудись угору, або загрожував нам усім…” – за- уважила Світлана. Швидше за все, він просто хапав повітря у пошуках кисню [або вказу- вав на демонів, що приходять по його душу]. “Потім наступного моменту його дух після останнього зусилля відірвався від тіла”. Жінка-лікар розплакалася й обійняла спустошену Світлану»9. І в цьому полягала трагедія для Росії і всього світу: так багато людей все ще любили цього тирана, одного з найлютіших в історії людства. Бо в наступні дні мільйони людей ринули до Москви, щоб оплакати руйнівника своєї країни та Церкви. Істерія була настіль- ки велика, що сотні людей були розчавлені на смерть. Їхнє горе було щирим – і тому по- карання землі тривало. І до тепер гнів Божий над російською землею не вщухає… Чингіз Айтматов розповів історію, у якій частково знаходимо пояснення психологіч- ного стану радянських людей та їх сліпої любові до тирана: «Сталин собрал совет ЦК и рассказывал, как обращаться с народом. Ему принесли живую курицу. Сталин на глазах у ЦК ощипал ее живую. Прямо до кожи, полностью, пока на ее голове не остался только гребень. “А теперь смотрите”, – сказал он и отпустил курицу. Он вышел из зала, курица побежала за ним. Затем сказал: “Видите, теперь курице и на солнце слишком жарко, и в тени слишком холодно”. Бедная птица могла только прижиматься к сапогам Сталина. А потом он бросил ей горсть зерна, и птица последовала за ним, куда бы он ни пошел. Вот такая была история. В противном случае она бы умерла от голода. “Вот так, – сказал он своим ученикам, – вы можете управлять нашим народом”»10. Навіть якщо це літературний анекдот, він дуже схожий на правду і дає пояснення церковному культу Сталіна в середо- вищі Московського патріархату. Звичайно, по всьому світу було багато тих, хто зробив хорошу кар’єру завдяки сталі- нізму: вони, можливо, і не любили Сталіна, але не були схильні радіти його смерті. Од- Evolution?), Suzdal, 1997, p. 13. 4 Zhurnal Moskovskoj Patriarkhii (The Journal of the Moscow Patriarchate), N 12, 1949. 5 Cited in Potapov, What is False is also Corrupt, p. 223. 6 I.M Andreyev, Is the Grace of God present in the Soviet Church? Wildwood, Alberta: Monastery Press, 2000, pp. 32– 33 (with some changes in the translation). 7 Ibid. 8 Montefiore, Stalin. The Court of the Red Tsar, London: Phoenix, 2004, p. 663. 9 Montefiore, Stalin. The Court of the Red Tsar, London: Phoenix, 2004, pp. 663–664. 10 Cited in Potapov, What is False is also Corrupt, p. 223. Cf. JMP, 1949, N 12, pp. 5–11. Siverian chronicle. 2022. № 1 51 ним із таких був знаменитий німецький драматург Бертольд Брехт, який, як пише Пол Джонсон, «завжди і часто публічно підтримував всю політику Сталіна, у тому числі ху- дожню… Коли Сталін нарешті помер, Брехт прокоментував це так: “Пригноблені всіх п’яти континентів… мабуть, відчули, як зупинилося їхнє серцебиття, коли вони почули, що Сталін мертвий. Він був утіленням їхніх надій”. 1955 року Брехт був радий отримати Сталінську премію миру. Більшість із 160 000 рублів надійшла прямо на його швейцар- ський рахунок. І він поїхав до Москви, щоб отримати її, і попросив Бориса Пастернака, який, вочевидь, не підозрював про своє вразливе становище, перекласти його вступну промову. Пастернак був радий зробити це, але пізніше (премія тим часом була переймено- вана) проігнорував прохання Брехта перекласти кілька його віршів на честь Леніна. Брехт був стривожений поширенням секретної промови Хрущова на засіданні про злочини Ста- ліна й рішуче виступив проти її публікації. Він пояснив свої аргументи одному зі своїх учнів: “У мене є кінь. Він кульгавий, облізлий і жмуриться. Хтось підходить і каже: але кінь косить, він шкутильгає і, подивіться сюди, він гидкий. Він має рацію, але яке мені до цього діло? У мене немає іншого коня. Іншого немає. Я думаю, що найкраще – якнаймен- ше думати про його недоліки…”»11 Одним із небагатьох, хто не оплакував смерть Сталіна, був Лаврентій Берія, жорсто- кий грузинський кат та голова радянських спецслужб. Не виключено, що він убив Сталі- на, щоб урятувати себе (Сталін послідовно знищував керівників НКВС, звинувачуючи їх у «перегибах» – до Берії були Г. Ягода та М. Єжов; існує припущення, що у самий розпал антиєврейського процесу в СРСР – т. зв. «дела врачей-вредителей» – Сталін запідозрив, що Берія насправді не грузин, а єврей). За свідченням Молотова, Берія начебто сказав: «Я покончил с ним, я спас вас всех»12. Звичайно, він відкрито радів смерті Сталіна, у той час як навіть Молотов, чия дружина Поліна все ще перебувала у концтаборі, коли Сталін по- мер, щиро оплакував його. За іронією долі Берія, можливо, був єдиним радянським сатра- пом, хто справді не вірив у комунізм – зрештою він хотів, щоб його онуки навчалися в Оксфордському університеті13. Московський патріархат був зовсім іншим: він не послаблював свого поклоніння Сталіну навіть після смерті тирана. Так, 10 березня 1953 року в «Известиях» з’явився лист патріарха Алексія (Сіманського) Раді Міністрів СРСР: «От своего имени и от имени Рус- ской Православной Церкви выражаю глубочайшие и искренние соболезнования в связи с кончиной незабвенного Иосифа Виссарионовича Сталина, великого строителя народного счастья. Его смерть – тяжелое горе для нашего Отечества и всех народов, населяющих его. Его смерть была воспринята с глубокой скорбью всей Русской Православной Цер- ковью, которая никогда не забудет его благожелательного отношения к нуждам Церкви. Его светлая память никогда не изгладится из наших сердец. Наша Церковь воспевает ему “вечную память” с особым чувством непрестанной любви»14. А 1955 року Алексій заявив про незмінну вірність своєї церкви наступникам Сталіна: «Русская Православная Церковь поддерживает абсолютно мирную внешнюю политику нашего правительства не потому, что Церкви якобы не хватает свободы, а потому, что советская политика справедлива и соответствует христианским идеалам, которые проповедует Церковь»15. У дуже різкому контрасті до позиції Московського патріархату Архієрейський Си- нод РПЦЗ заявив: «Смерть Сталина – это смерть величайшего гонителя веры Христовой в истории. Преступления Нерона, Диоклетиана, Юлиана Отступника и других негодяев бледнеют перед лицом его ужасных деяний. Никто не может сравниться с ним ни по ко- личеству его жертв, ни по его жестокости по отношению к ним, ни по его хитрости в до- стижении своих целей. Казалось, что всё сатанинское зло воплотилось в этом человеке, и что он в ещё большей степени, чем фарисеи, заслуживает звания сына диавола»16. Марксизм-ленінізм вийшов із моди після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Але комуністичний дух в Російській Федерації ніколи не вмирав: наприкінці ліберальної епохи 1990-х років він відродився у формі «націонал-більшовизму» – крайньої націоналіс- тичної форми старого комунізму з додаванням «совєтської ортодоксії», але без марксиз- му. Ця модернізована форма старої ідеології прагне виправдати радянське минуле у всьо- му його безпрецедентному злі та відкинула каяття в своїх гріхах як зраду нації. 11 Johnson, Intellectuals, London: Harper Perennial, 1988, 2007, p. 191. 12 Stone, Europe, p. 103. 13 Якби Берія хотів, щоб його онуки поглибили свої знання про марксизм, він віддав би перевагу Кембриджсько- му університету, головному гнізду сталінських шпигунів, або Лондонській школі економіки. 14 Див.: Речь Святейшего Патриарха Московского и Всея Руси Алексия перед панихидой по И.В. Сталине, ска- занная в Патриаршем соборе в день его похорон 9 марта 1953 года. URL: http://leontjev-danila.livejournal. com/10723.html. 15 Quoted in Christopher Andrew and Vasili Mitrokhin, The Mitrokhin Archive, London: Allen Lane the Penguin Press, 1999, p. 635. 16 Tserkovnaia Zhizn’, 1953, NN 3–4, pp. 63–65. Сіверянський літопис. 2022. № 1 52 У перше ця нова форма «совєтчини» була оприлюднена в статті «Религия Победы», у якій новий російський релігійно-політичний блок «За победу!» представив свою програ- му. Перемога, про яку йдеться, була перемогою радянських військ над нацистською Ні- меччиною в 1945 році; за твердженням авторів програми, кров загиблих солдат Червоної армії мала «мистический, священный смысл», будучи «главной эмблемой русского исто- рического сознания». Політичні та економічні аспекти програми блоку – комуністичні, але ще тривожнішими були її націоналістичні та релігійні аспекти. Єльцина та його колег звинуватили в тому, що вони зрадили 1945-й рік та «поистине гениальные» досягнення повоєнного совєтизму. Згодом «религия победы» стане головною складовою («духовной скрепой», за висловом патріарха МП Кирила Гундяєва) офіційної неосовєтської ідеології, проголошеної президентом РФ В. Путіним та благословенною Московським патріарха- том. «Врагу (тобто т. зв. «колективному Заходу» – В-Е.М.), – писав Валентин Чікін, депу- тат Держдуми РФ та головний редактор газети «Советская Россия», – не удалось уничто- жить нашу Победу. Победа – это та духовная сила, которая поможет нам возродиться. Из Победы, как из плодоносящего дерева, вырастут новые технологии, вырастут новые шко- лы, укрепится оборона, выработается мировоззрение. И новая общность, охватывающая всю нацию, подтвердит Победу 1945-го года в ХХІ веке. … Не забудем: в сороковые годы произошло удивительное слияние русских эпох. Языческой, с князем Святославом (“про- клятим”, як називає його православна Церква – В-Е.М.), отбившим хазар. Православной, в которой действовали великие русские полководцы и святые – Александр Невский и Дмит- рий Донской. Монархической – с Петром, Суворовым, Кутузовым. В дыму сражений Оте- чественной войны они сочетались с блистательными “красными” Жуковым, Василевским, Рокоссовским, о чем так ясно и громко возвестил с Мавзолея Иосиф Сталин. … Идеоло- гия блока “За победу!” – это долгожданная национальная идея… Победа – это также то священное слово, которое переполняет русское сердце гордостью и свободой»17. Олександр Проханов – ще один впливовий сучасний ідеолог РФ – продовжив цю те- му й надав їй ще більше релігійного змісту: «Победа – не просто национальная идея. По- беда – это вероучение, особое религиозное умонастроение русских. Под куполом Победы найдет себе место и православный, и мусульманин, и атеист, и страстно верующий чело- век. Конечно, для того чтобы раскрыть это вероучение, нужны свои провозвестники, та- кие как Иоанн Богослов. Необходимы свои строители и организаторы. В создании этой религиозной философии есть место художникам и ваятелям, социологам и политологам, историкам и политикам. … Еще предстоит выстроить это великое русское вероучение – Победа! В нем веками ожидаемое чудо, которое от волхвов передавалось из уст в уста, из Киевской Руси в Мос- ковское княжество, из империи царей в красную империю вождей. Это упование на все- ленское добро, на вселенскую любовь. Понимание того, что миром правят не слепые силы материи, а Справедливость, Божественная правда…»18 Православні автори кинулися підтримувати цю ідеологію. Виникли рухи за каноніза- цію таких «сильних національних лідерів» як Іван Грозний та Григорій Распутін. З’явили- ся «ікони» Сталіна. І, що є найжахливішим і блюзнірським, річниця радянської перемоги 9 травня 1945 р. стала представлятися сучасними ідеологами РФ як «праздник праздни- ков», подібний до Великодня – і навіть як сам Великдень! Так, у статті на впливовому веб-сайті Московського патріархату читаємо: «“Безбожный” СССР, смертию смерть по- прав, воскресил и спас мир. Только потому, что “божные” и “безбожные” солдаты милли- онами умирали, живём сегодня мы и живо всё мировое население, всё человечество. И не будет никаким преувеличением считать, что та страшная и Великая война и Великая По- беда в той Великой войне стала первым социологически-масштабным мировоскресением, воспроизведением народами СССР подвига Христа. Этот факт требует всеобщего осмыс- ления и некалендарного отношения к праздникам, поскольку в основе любого праздника всегда лежит событие, а не дата. 9 мая 1945 года стало самым убедительным свидетельст- вом того, что две тысячи лет назад Христос воскрес. Поэтому наша Великая Победа – это праздник праздников, это Пасха»19. А популярний в СРСР ще з 1970-х років священик Московського патріархату Димит- рій Дудко продовжив цю тему, проклавши доріжку від «релігії перемоги» до церковного культу Сталіна: «Теперь вот настало время реабилитировать Сталина. Впрочем, не его 17 Chikin, Relyhyia Pobedy (The Religion of Victory). Zavtra, № 32 (297), 1999, p. 2. 18 Prokhanov, Іdeolohіia Russkoi Pobedy (Ideology of the Russian Victory). Zavtra, Moscow, August 9, 1999. 19 Krupnov, Pobeda – еto Paskha – Rossyia Noev Kovcheh (Victory is Easter – Russia Noah's Ark). Russkaia Narodnaia Lynyia, Moscow, May 10, 2006. Цю статтю як програмну розтиражували російські СМІ різного рівня, й навіть журнал «Народное образование» опублікував її розширений варіант під назвою «Воспитать поколение победи- телей»: URL: https://cyberleninka.ru/article/n/vospitat-pokolenie-pobediteley/viewer/. Siverian chronicle. 2022. № 1 53 только, но само понятие государственности. Сегодня мы сами воочию можем увидеть, ка- кое преступление есть безгосударственность и какое благо – государственность! Как ни кричат, что в советское время много погибло в лагерях, но сколько гибнет сейчас без суда и следствия, безнаказанно, безвестно, ни в какое сравнение не идет та гибель. Весь ограб- ленный и обманутый народ теперь вздыхает: был бы Сталин, не было б такой разрухи. Сталин с внешней стороны атеист, но на самом деле он верующий человек, это мож- но было бы показать на фактах, если бы не рамки нашей статьи. Не случайно в Русской православной Церкви ему пропели, когда он умер, даже вечную память… Но самое глав- ное все-таки, что Сталин по-отечески заботился о России. И поэтому Сталин, по крайней мере для меня, законным образом стоит рядом с Суворовым…»20 «Церковний сталінізм» у Московській патріархії навіть у наш час, коли вона вже ви- вільнилася від радянського тиску, став найстрашнішим знаком відсутності покаяння МП у сергіянстві (підпорядкуванні та співпраці з атеїстичною владою в її політичних цілях). У 2010 році ця нерозкаяність стала офіційною ідеологією Московської патріархії. Її новий лідер патріарх Кирил заявив, що «мы должны проникнуться специальным пониманием очистительного значения Великой Отечественной Войны – и это религиозное понимание (курсив наш – В-Е.М.)». Кирил звинувачує істориків, які вважають, що зло на радянській стороні було не меншим, ніж на стороні нацистів: із їх «примитивным и греховным анализом», стверджує він, вони не бачать «Божественной перспективы». Згідно з цією доктриною, завдяки про- литій крові мільйонів радянських громадян, які загинули на війні, Росія в 1945 р. «духов- но возродилась». Тому колишні громадяни СРСР та їх нащадки мають урочисто відзнача- ти 9 травня саме як церковне свято21. Так, з благословення патріарха МП Кирила (Гундяє- ва) в Російській Федерації остаточно сформувався державний релігійний «культ ВОВ» («великой отечественной войны»). Розглянемо, що ж насправді сталося на цій війні, а також у період до і після неї. У період із 1917 по 1941 рр. відбулися найжорстокіші, масові, криваві та руйнівні гоніння на Православну Церкву протягом усієї її історії. Вкажемо лише на жахливу статистику: згідно з російськими урядовими джерелами, тільки в 1937 р. було заарештова- но 136 900 священиків, із яких 106 800 було вбито22. Разом зі знищенням власних грома- дян у безпрецедентних масштабах (рахунок йде на мільйони вбитих та десятки мільйонів, які відбували термін у концтаборах), Радянський Союз підписав пакт із нацистською Ні- меччиною та з її «благословення» приєднав до своєї території частину Польщі (Західну Україну та Західну Білорусь) і балтійські держави, на території яких було запроваджено комуністичний терор, у тому числі й проти Церкви. Отже, як зазначив польський прем’єр-міністр Матеуш Моравецький, пакт Молотова- Ріббентропа від 23 серпня 1939 року був набагато більшим, ніж договір про ненапад між двома державами. Усього за п’ять днів після того, як 17 вересня радянські війська вторг- лися до Польщі, «у Брест-Литовську відбувся великий військовий парад — відзначення спільної перемоги нацистської Німеччини та Радянської Росії над незалежною Польщею. Такі паради не організують сторони пактів про ненапад – їх організують союзники та дру- зі…»23 Напад Німеччини на СРСР у День всіх святих, які в землі Руській просіяли, на думку багатьох людей того часу, звільнив Україну, Білорусь та західну Росію від радянського гніту й вітався з неприхованим ентузіазмом більшістю жителів цих територій. Були роз- пущені колгоспи (табори рабської праці в усьому, крім назви), відкрито церкви, охрещено багато людей. Відновилася законна церковна ієрархія у формі Автономних Православних Церков України та Білорусії тощо. Проте для тих, хто залишався на радянській території, події розвивалися по-іншому. Переслідування християн, особливо катакомбників, які відмовлялися визнавати радянську владу «Богом даною» та воювати за «достижения Октября» і «за Сталина», не припиняли- ся. Багато хто був убитий за відмову служити в Червоній армії, тисячі відправлені до та- борів. 20 Dudko, Bohodannyi Vozhd (God-given Leader), Russkyi pravoslavnyi patryot, № 3, December, 1999. 21 “Bogoslovie ‘Pobedy’”, Nasha Strana (Buenos Aires), no. 2891, May 8, 2010. 22 Документ Комісії при Президентові Російської Федерації з реабілітації жертв політичних репресій від 5 січня 1996, Service Orthodoxe de Presse, № 204, January, 1996, p. 15 (in French). За іншим джерелом, з жовтня 1917 р. по червень 1941 р. включно було вбито 134 000 священнослужителів, у тому числі більшість (80 000) було вбито період із 1928 по 1940 рр. (“’Nasha Strana’ – konechno zhe ne Vasha”, Tserkovnyie viedomosti, URL: http:/ /catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=print_page&pid=771). 23 “Statement by the Prime Minister of Poland Mateusz Morawiecki”, December 29, 2019, URL: https://premier.gov.pl/ en/news/news/statement-by-the-prime-minister-of-poland-mateusz-morawiecki.html. Сіверянський літопис. 2022. № 1 54 Більш того, попри всі спроби радянських пропагандистів подати цю війну як «Вели- ку Вітчизняну», справжнього відродження російського патріотизму не відбулося, була ли- ше спекуляція більшовиків на національних почуттях росіян, оскільки в перший рік війни виникла реальна загроза поразки СРСР та падіння комуністичної влади. Для ілюстрації сказаного наведемо розлогу цитату зі статті «О советско-германской войне» сучасного ро- сійського історика Антона Кузнєцова, тим більш доречну, що, по-перше, в РФ ця точка зору піддається остракізму й підпадає під політичні карні статті «об экстремизме» та «ис- кажении истории и пересмотре итогов Великой Отечественной войны», а по-друге, в українському науковому середовищі цей погляд на радянсько-німецьку війну російських істориків, які намагаються чинити опір офіціозу у своїй країні, майже невідомий: «С самого начала большевики показали себя как антирусская власть, для которой не существует понятий Родина, Отечество, честь и долг ... За 24 года своего владычества большевицкая (“советская”) власть добилась огромных успехов в деле уничтожения исто- рической России. Были последовательно истреблены все сословия: дворянство, купечест- во, крестьянство, духовенство, образованный слой … и разрушены все государственные институты прежней России: армия, полиция, суд, местное самоуправление, благотвори- тельные учреждения и т. д. … Называться национальной властью такой режим не имеет никакого права. Он должен быть определен как антинациональная оккупационная власть, свержение которой каждый честный патриот может только приветствовать. … Антина- циональная и антинародная сущность Красной (Советской) армии ясна каждому, кто бо- лее или менее близко с этой армией соприкоснулся. … Эта армия в Гражданскую войну обесчестила себя мародерством, убийствами … и неслыханными насилиями над русским народом. При своем создании она пополнялась преступным сбродом … а также китайца- ми, мадьярами, латышами и другими “интернационалистами”. В комсоставе Красной ар- мии коммунисты составляли: в 1920 – 10,5%; в 1925 – 40,8%, в 1930 – 52%, а с конца 1930-х годов коммунистами или комсомольцами были заняты все командные должности. Эта армия была пропитана доносчиками НКВД и политруками, … она представляла со- бой не национальную армию, а партийное войско ВКП(б)–КПСС. … Эта армия изначаль- но создавалась не для защиты, а для порабощения нашего Отечества и превращения его в “плацдарм мировой революции”, с которого она должна была вести наступательную вой- ну за распространение богоборческого коммунизма по всему миру… Но, конечно, самый страшный удар по этому мифу (стосовно радянсько-німецької війни як «великої вітчизняної» – В-Е.М.) наносит Русское освободительное движение Второй мировой войны, называемое у советских патриотов “власовским”. Уже сам тот факт, что в составе германского Вермахта служило в разное время около 1 000 000 (одно- го миллиона!) советских граждан, должен пресекать все разговоры о “великой отечествен- ной” войне, ибо действительно: где, когда, во время какой Отечественной войны люди в таком количестве добровольно переходят на сторону противника и воюют в его рядах? … Причем в РОА люди записывались даже в 1945 г., когда крах гитлеровской Германии стал очевиден, а победа Сталина неотвратима»24. Коли в 1941 р. більшовики відступали, «НКВД выполняла программу ликвидации всех заключенных, сидевших в ее застенках. В большой Лукьяновской тюрьме в Киеве тысячи были расстреляны в своих камерах. Но в Ставрополе они еще успели вывезти “контрреволюционеров”, включая старых священников и монахов, за город. “Спецэше- лон” заключённых из областного города Ставрополя прибыл на линию Москва–Кисло- водск. На станции Машук, место дуэли М.Ю. Лермонтова, вагоны отцепили и подали в тупик, в Каменоломню. Священникам и монахам связали руки и завязали глаза. По пятер- кам их подвели к глубокому отвесному обрыву, образующему огромный котлован каме- ноломни и, при содействии солдат, они полетели с большой высоты вниз. Затем крюками оттаскивали бездыханных и укладывали рядами все следующие пятерки. Потом забрасы- вали землей, щебнем и песком и пускали лёгкий трактор уровнять для следующего ваго- на…»25 Німців зустрічали з великою радістю. Олександр Солженіцин пише: «Литва, Латвия и Эстония устроили немцам торжественную встречу. Белоруссия, Западная Украина и первые оккупированные русские территории последовали их примеру. Но наиболее на- глядно расположение народного духа было продемонстрировано Красной Армией: на гла- 24 Kuznetsov, “O Sovietsko-Germanskoj Vojne”, Tserkovnyie viedomosti, URL: http://catacomb.org.ua/modules.php? name=Pages&go=print page&pid=570; A. Soldatov writes: «Память о “власовцах” дорога многим чадам Русской Зарубежной Церкви (РПЦЗ)… На мемориальном кладбище РПЦЗ в Ново-Дивеево под Нью-Йорком стоит обе- лиск, увековечивающий память всех офицеров и солдат Русской освободительной армии, погибших “во имя идеи России, свободной от коммунизма и фашизма”». (“Radosti Paskhi i Skorb’ Pobedy”, Moskovskie Novos- ti and Vertograd, № 520, May 14, 2005). 25 Monk Epiphany (Chernov), “Tserkov’ Katakombnaya na Zemle Rossijskoj” (MS, Woking, England). Siverian chronicle. 2022. № 1 55 зах у всего мира она отступала на протяжении всего 2000-километрового фронта, пешком, но с такой же скоростью, как моторизованные соединения. Ничто не может быть убеди- тельнее того, как эти люди, солдаты в лице своих лучших представителей, проголосовали своими ногами. Численное превосходство было целиком на стороне Красной Армии, у нее была превосходная артиллерия и сильные танковые части, которые, правда, катились назад, – ни с чем не сравнимое поражение, беспрецедентное в анналах российской и ми- ровой истории. В первые несколько месяцев около трех миллионов офицеров и солдат сдалось в руки врага! То есть, народное настроение было сходным – настроение тех народов, из которых некоторые пережили двадцать четыре года коммунизма и тех, которые только один год. Для них весь смысл этой последней войны был в том, чтобы сбросить иго коммунизма. Вполне естественно, что каждый народ прежде всего интересовало не решение каких-ли- бо европейских проблем, а его собственная национальная задача – освобождение от ком- мунизма»26. «В годы войны, – пише Анатолій Красіков, – с согласия германских оккупационных властей было открыто 7547 православных церквей (против 1270 открытых в 1944–1947 с разрешения Совета по делам Русской Православной Церкви)»27. Навіть у повністю радян- ських регіонах, таких як Псков або східна Україна, 95% населення, згідно з німецькими джерелами, ринули у відкриті храми. Однак расова ненависть нацистів до слов’ян призвела до того, що наприкінці війни багато колишніх громадян СРСР були раді відступу німецьких військ. До того ж нацизм і совєтизм були близькі за своїм духом та ідеологією як дві гілки однієї антихристиянської революції. Так що війна між ними не була в жодному разі війною добра і зла, навіть у від- даленому сенсі, але скоріше війною між двома демонічними режимами. І більш зловісний демон виграв... Із просуванням Червоної армії на захід в останні місяці війни почалася чи не найбільша еміграція в людській історії. Мільйони людей різ- них національностей тікали від «апокаліптичного звіра» – особливо українці та росіяни, які точно знали, до чого призведе повернення радянської влади. Серед них була майже вся ієрархія Білоруської та Української Автономних Церков28. Поведінка солдатів Червоної армії на німецьких землях була неймовірно жорстокою. Вона виправдовувалося радянськими пропагандистами, як і сучасними пропагандистами РФ, тим, що солдатам було природно мститися німцям за злочини в СРСР. Але такий аргумент може мати значення для язичників чи комуністів, але не для християн. Найбільш постраждалою частиною німецького населення виявилися жінки. Згідно з Річардом Евансом, почесним професором сучасної історії Кембриджського університету, «жінки і дівчата зазнавали постійного насильства... Насильство часто супроводжувалося тортурами та знущанням і закінчувалося вбивством. Часто, особливо в Берліні, жінок ґвалтували у присутності чоловіків-німців, щоб підкреслити знущання. Чоловіків зазви- чай вбивали, оскільки вони намагалися перешкодити насильству. У Східній Пруссії, По- меранії та Сілезії було зґвалтовано близько 1 400 000 жінок. Насильство було скоріше нормою, ніж винятком. За оцінками двох найбільших берлінських лікарень, щонайменше 100 000 жінок зґвалтували в німецькій столиці. Багато хто захворів на венеричні захворю- вання. Велике число пізніше зробили аборти, або, якщо народили, залишили дітей у лікар- ні. Насильство тривало багато тижнів, навіть після формального закінчення війни. ... Ні- мецькі жінки навчилися ховатися, особливо після настання темряви; або, якщо вони були молоді, брати радянського солдата, переважно офіцера, як коханця та захисника»29. Ось у який спосіб, якщо вірити патріарху Кирилу, доблесні солдати Червоної армії «искупили грехи русских людей»! У такий спосіб Сталін «смертию смерть попрал»! У та- кий спосіб «Христос был прославлен в новой Пасхе»! Насправді результатами війни стало непоправне зло для всіх людей, які потрапили у сферу радянського панування – і навіть для тих, хто опинився за її межами, оскільки Ста- лін змусив союзників насильно видати мільйони колишніх радянських громадян відповід- но до ялтинських угод: «З 1945 по 1947 рр. 2 272 000 людей було передано союзниками до СРСР. Із них понад 600 000 служили у “східних силах” німецької армії. Близько 200 000 змогли залишитися на Заході»30. Однак, як пише Сергій Шумило, «більш ніж 6 000 000 26 Solzhenitsyn, The Mortal Danger, London: The Bodley Head, 1980, pp. 39–40. 27 Krasikov, “’Tretij Rim’ i Bol’sheviki”, in L.M. Vorontsova, A.V. Pchelintsev and S.B. Filatov (eds.), Religia i Prava Cheloveka, Moscow: “Nauka”, 1996, p. 203. 28 А також ієрархи та духовенство УАПЦ – прим. ред. СЛ. 29 Evans, The Third Reich at War, London: Penguin Books, 2009, pp. 710–711. 30 30Soldatov, op. cit., p. 11, footnote 6. Сіверянський літопис. 2022. № 1 56 “східних робітників” (остів), біженців та емігрантів були насильно репатрійовані в СРСР до 1948 р. Більшість з них опинилися у стінах сталінського НКВС»31. Найбільшу категорію тих, хто був насильно репатрійований, становили ті, хто вою- вав у Червоній армії. Вже протягом війни владою було страчено 157 000 червоноармійців (еквівалент 50 дивізій) та майже мільйон заарештовано32. Потім настала черга тих, хто провів війну в нацистських таборах або просто, побачивши добробут на Заході, дізнався про брехливість радянської пропаганди. Протоієрей Михаїл Ардов, священик ІПЦ в Мос- кві, згадував: «я прекрасно помню послевоенные годы, как в 45-м, 46-м году Москва была буквально наводнена калеками, безрукими, безногими солдатами, которые пришли с вой- ны, и вдруг они все исчезли. Я только потом узнал, что их всех, чтобы они вид столицы не портили, схватили и отправили помирать на остров Валаам. Там не было монастыря, вот они там, можно себе представить, в каких условиях до- живали свой век. Они нищенствовали, побирались, – вот, чтоб ничего этого в столице не было, так с ними обошлись. Это я хорошо запомнил. Кроме того, как мы знаем, по вине, в общем-то, самого Сталина, его военачальников, огромное количество советских людей попало в плен. И государство от них сразу отреклось, их сразу объявили изменниками. А впоследствии, когда они по тем или иным причинам возвращались в нашу страну, их не- медленно – по большей части – просто сажали в сталинские лагеря. Вот так они относи- лись к ветеранам…»33 А скільки людей було відправлено в концтабори за «співпрацю з окупантами», а насправді, у більшості випадків, лише за те, що намагалися вижити під окупацією, прогодувати свої сім’ї тощо. Отже, маємо говорити не про звільнення Радянським Союзом поневолених народів від нацистів, а про перемогу ГУЛАГу над Освенцимом та про нове, більш жорстоке поне- волення, яке розтягнулося на кілька десятиліть, а в Росії не скінчилося й досі. Відтак у 1945 р. спеціально підібраних єпископів з найбільш малодушних звезли до Москви для участі в «помісному соборі» й змусили обрати митрополита Алексія (Сіман- ського), найбільш слухняного радянському режимові церковного діяча, патріархом РПЦ МП й погодитися з безпрецедентним в історії контролем держави над Церквою. Сергій Шумило пише: «Зовнішній результат Московського собору 1945 р. був сприятливим для радянського режиму, фактично, завдяки тому, що участь у ньому східних патріархів нада- вала “легітимність” і “канонічність” для натхненних Сталіним виборів. Це ввело в оману не лише частину православної ієрархії за кордоном, а й багатьох істинно-православних пастирів у СРСР, які наївно не підозрювали, що це могло статися з канонічними порушен- нями»34. Рішення цього собору мали прямі та вкрай негативні наслідки для тих православних християн, які не піддалися радянській пропаганді й залишилися вірними Христу. Як пише професор Іван Андрєєв, який був членом Катакомбної Церкви і під час війни емігрував, «подпольная или Катакомбная Церковь в Советской России подверглась тяжелейшим преследованиям после 4 февраля 1945 г., когда произошла интронизации советского пат- риарха Алексия. Те, кто не признал его, были приговорены к новым срокам заключения и через некоторое время убиты. Те, кто признал его, часто получали освобождение до окон- чания срока и назначения. … Все тайные священники, обнаруженные в советской зоне в Германии, были убиты»35. Цей факт, як пише Михаїл Шкаровський, «частично подтверж- ден документами из архивов тайной полиции. В 1944–1945 гг. в лагерях была сфабрикова- на целая серия дел о контрреволюционных организациях. Многие клирики были пригово- рены к увеличению сроков заключения или расстреляны»36. Ось у такий спосіб сталін- ським режимом була створена сучасна Російська православна церква Московського патрі- архату, тож цілком природно, що культ Сталіна залишився в ній навіть після розвінчання його Хрущовим, а в наш час знову відроджується, набуваючи химерних форм, як от «ре- лігія Перемоги» тощо. Іншим наслідком сталінської «спокути» було підпорядкування Румунської, Болгар- ської, Сербської та Польської Православних Церков НКВС/КДБ та його «філіям», унаслі- док чого було вбито багато єпископів і священиків, тоді як інші стали маріонетками «ко- лективного антихриста» (за висловом богословів Катакомбної Церкви). Потім почалася комунізація населення Східної Європи: і якщо матеріальна та духовна руйнація в цих кра- 31 Shumilo, “Sovietskij Rezhim i ‘Sovietskaia Tserkov’’ v 40-e–50-e gody XX stoletia”, Tserkovnyie viedomosti, URL: http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=678. 32Alexander Yakovlev, A Century of Russian Violence in Soviet Russia, Yale University Press, 2003. 33 Ardov, “Avoiding participation in the Great Victory Services”, sermon given on May 8, 2005, Vertograd, May 18, 2005; translated in The Hoffman Wire, May 18, 2005. 34 Shumilo, op. cit. 35 I.M. Andreev (Andreevsky), “The Catacomb Church in the Russian Land”. 36 Shkarovsky, Russkaia Pravoslavnaia Tserkov’ pri Staline i Khruscheve, Moscow, 2005, p. 205. Siverian chronicle. 2022. № 1 57 їнах не порівняні з тим, що було в Радянському Союзі, то лише тому, що вони були під комуністичним гнітом менший час і вже в основному після смерті Сталіна. Тим часом, у міру того, як «вільне» населення Радянського Союзу страждало від го- лоду, населення ГУЛАГу зросло до небувалих розмірів, що зробило післявоєнний період для народів СРСР ще жахливішим, ніж до війни. * Поклоніння Московського патріархату Сталіну, яке тривало від Другої світової війни до останніх днів комунізму й, у різний спосіб, до сьогодні, є, мабуть, найяскравішою де- монстрацією неканонічності та безблагодатності цієї організації. Звичайно, завжди можна було знайти мужніх окремих православних вірян і навіть священиків; але вони діяли всу- переч, а не з благословення своїх церковних лідерів, які, йдучи за своїми справжніми ліде- рами, Сталіним, Путіним і Сатаною, продовжують прославляти сатанинську перемогу во- йовничих атеїстів у 1945 році. Переклад українською Віталія Шуміла Мос Володимир-Ентоні – бакалавр мистецтв (філософія та психологія; Оксфорд- ський університет, 1970 р.), доктор філософії (Ph.D.) (теорія особистості, особистість Шекспіра; Університет Суррея, 1978 р.), історик Церкви, (Гілфорд, Великобританія). Moss Volodymyr-Anthony – Bachelor of Arts (Philosophy and Psychology; Oxford Uni- versity, 1970), Doctor of Philosophy (Ph.D.) (Theory of Personality, Shakespeare's Personality; University of Surrey, 1978), Church Historian (Guldford, Great Britain). E-mail: vladmoss@aol.com Авторський сайт: www.orthodoxchristianbooks.com THE CULT OF STALIN IN THE MOSCOW PATRIARCHATE: ITS SOURCES AND CONTEMPORARY CONDITION The given article is called to introduce into Ukrainian scientific discourse the concept of “sergia- nism” – the subjection of the Moscow Patriarchate in 1927 to the atheist Soviet state, as a result of which the ROC MP became a component part and one of the important propagandist mouthpieces of the internal and external politics of the USSR and its ruling party, the Communist Party of the Soviet Union. One of the manifestations of sergianism is the spreading in the church milieu of the cult of Stalin and, linked with it, the religious cult of the “GFW” (“Great Fatherland War”) or “the religion of Victory”, which in the con- temporary Russian Federation has taken the place of the ideology of communism. The “Religion of Victo- ry” as a disguised form of Stalinism is an official state and ecclesiastical doctrine in the RF, which justifies the ideas of “Soviet revanchism” and the aggressive politics of the government of the Russian Federation. The article has not only a scientific, but also a practical character; its aim consists in drawing the attention of the scientific community and society in Ukraine to the problem of sergianism, insofar as the ecclesiasti- cal community in Ukraine plays a significant role. However, the processes of decommunization have scar- cely touched it. The scientific novelty consists in the fact that such concepts as “ecclesiastical Stalinism” and “the religion of Victory”, and the problems associated with it are being introduced into Ukrainian sci- entific discourse for the first time. Кey words: the cult of Stalin, Stalinism, repressions in the USSR, persecution of the Church, the Moscow Patriarchate, the religion of Victory, the Catacomb Church. Дата подання: 4 січня 2022 р. Дата затвердження до друку: 20 січня 2022 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Мос, В-Е. Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення. Сіверянський літопис. 2022. № 1. C. 49–57. DOI: 10.5281/zenodo.6739886. Цитування за стандартом APA Moss, V-A. Kult Stalina v Moskovskomu patriarkhati: vytoky ta sohodennia [The Cult of Stalin in the Moscow Patriarchate: its Sources and Contemporary Condition]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2022, 1, P. 49–57. DOI: 10.5281/zenodo.6739886.

Культ Сталіна в Московському патріархаті: витоки та сьогодення

Репозитарії

Схожі ресурси