Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

У нарисі аналізуються особливості пастирського служіння православного військового духовенства у контексті відносин держава — церква — суспільство.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Євсєєва, Т.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185499
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох / Т.М. Євсєєва // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 304-328. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185499
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1854992022-09-23T01:26:30Z Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох Євсєєва, Т.М. У нарисі аналізуються особливості пастирського служіння православного військового духовенства у контексті відносин держава — церква — суспільство. В очерке анализируются особенности пастырской деятельности православного военного духовенства в контексте взаимоотношений государство — церковь — общество. The paper analyzed specific of clergy activity of chaplaincy in the context of triangle relationships: state — church — society. 2013 Article Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох / Т.М. Євсєєва // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 304-328. — Бібліогр.: 110 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185499 uk Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У нарисі аналізуються особливості пастирського служіння православного військового духовенства у контексті відносин держава — церква — суспільство.
format	Article
author	Євсєєва, Т.М.
spellingShingle	Євсєєва, Т.М. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
author_facet	Євсєєва, Т.М.
author_sort	Євсєєва, Т.М.
title	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
title_short	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
title_full	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
title_fullStr	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
title_full_unstemmed	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
title_sort	православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185499
citation_txt	Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох / Т.М. Євсєєва // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 304-328. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.
series	Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
work_keys_str_mv	AT êvsêêvatm pravoslavnevíjsʹkoveduhovenstvovídnosinizvladoûnaperehrestíepoh
first_indexed	2025-07-16T06:12:33Z
last_indexed	2025-07-16T06:12:33Z
_version_	1837782903261495296
fulltext	Євсєєва Тетяна 304 Євсєєва Тетяна (Київ) ПРАВОСЛАВНЕ ВІЙСЬКОВЕ ДУХОВЕНСТВО: ВІДНОСИНИ З ВЛАДОЮ НА ПЕРЕХРЕСТІ ЕПОХ У нарисі аналізуються особливості пастирського служіння православного військового духовенства у контексті відносин держава — церква — суспільство. Ключові слова: військове і морське духовенство, протопресвітер армії і флоту, військове керівництво, тилове ополчення. Серед кліру та у структурі дореволюційної РПЦ існувала особлива категорія священнослужителів і спеціальний підрозділ: військове і морське духовенство Відомства протопресвітера армії і флоту на чолі з головним військовим свя- щеником — протопресвітером армії і флоту. Цю категорію духовенства партія більшовиків у 1918 р. ліквідувала найпершою, єдиним законом позбавивши соціального статусу, місця служіння, грошового утримання, пенсій та навіть кількамісячної допомоги через втрату роботи, на яку мали право промислові робітники. Українські уряди гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри нама- галися комплексно вирішити проблеми полкових панотців, але стала на заваді коротка тривалість української державності. Штучно атеїзоване радянське сус- пільство забуло про існування інституту військового і морського духовенства, адже формування кадрового складу військових підрозділів Червоної армії не передбачало його наявності. Функції, які в царській армії виконувало духо- венство, звісно, з поправкою на потреби комуністичної влади, взяв на себе інститут червоних комісарів. Цікаво, що сам термін «комісар» хоча й прийшов до лексики російських комуністів з історії Великої французької революції, мав «церковне» походження. У часи розквіту католицької інквізиції «коміссаріями» називалися призначені інквізитором до будь-якого міста підконтрольної округи заступники (вікарії) котрі мали широкі повноваження і право діяти в інтересах Конгрегації віри незалежно від місцевого єпископа. Коміссарії від імені інк- візиції слідкували за особами, підозрюваними у єресі, проводили арешти, допитували і піддавали ув’язнених тортурам, ухвалювали їм вироки1. Проблематика військового духовенства залишилася практично поза увагою дослідників історії церкви повоєнного часу та вітчизняних науковців доби незалежності. На сьогодні пастирське служіння, відносини з владою та сус- пільством — у війську до жовтневого перевороту 1917 р., а потім з кому- ністичною владою та штучно атеїзованим суспільством є однією з найменш досліджених наукових проблем. Його історія присутня лише у вигляді порівняно невеликих за обсягом сюжетів у комплексних працях, присвячених іншим проблемам історії церкви в Україні першої третини ХХ ст. Наприклад, у монографіях В. Ульяновського2, Б. Андрусишина3, Г. Надтоки4, А. Стародуба5 Т. Євсєєвої6, Ю. Хитровської7. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 305 Дещо більше уваги проблематиці військового духовенства приділили росій- ські історики. Загалом їхні роботи можна поділити на три групи: праці дожовтневого, радянського та пострадянського періодів. Праць істориків першої групи загалом близько сотні й стосуються вони історії військових пастирів від часу створення самого інституту до кампанії 1914–1917 рр. Основна увага авторів зосереджена на висвітленні вірності пастирським обов’язкам та жер- товності полкового священства. Кількість праць, що вийшли у період з 1918 по 1990 рр., дуже невелика — лише 31. Коло висвітлених проблем також дуже обмежене — це діяльність військового духовенства у період воєн 1812 р., 1904–1905 рр., 1914–1918 рр., 1941–1943 рр. Найпомітнішими серед них є праці Б. Кандідова та О. Василенка8, присвячені кампанії 1914–1918 рр., революції 1917 р. та громадянській війні. Вони містять значний обсяг фактичного матеріалу, але пастирське служіння під час військових дій й, особливо, проблематика позабогослужбових бесід, під час яких відбувались зіткнення християнства та комуністичної доктрини у реальних умовах, висвітлена фрагментарно. Основна увага зосереджена на настроях у війську в період від зречення імператора до більшовицького перевороту та службі тієї частини духовенства, що приєдналася до Білої гвардії. Останню і найчисленнішу групу складають дослідники, чиї монографії вийшли вже після розпаду СРСР. Це переважно військовослужбовці постра- дянської Росії. Звертатися до проблематики історії інституту військового і морського духовенства їх примусив крах комуністичної ідеології і потреба обґрунтування моральних основ служби в армії. Одними з перших були пуб- лікації В. Галайко і В. Новікова, які практично дублювали дореволюційні ви- дання9. З часом інтерес до даної тематики різних історичних періодів виявили фахові історики. Наукові статті та монографії Т.Г. Фруменкової10, Л.В. Жу- кової11, Е.В. Ісакової12, Л.В. Мельникової13, С.В. Алєксєєвої14, С.Л. Фірсова15, А.А. Кострюкова16 вирізняються аналітичним підходом. З 2000-х років почали з’являтися дослідження з історії мусульманського, інославного та іновірного духовенства у російській армії, а також праці, присвячені міжконфесійному миру і толерантності в армії та на флоті. У 2008 р. побачила світ велика монографія російського дослідника К. Капкова «Памятная книга российского военного и морского духовенства ХІХ — начала ХХ веков. Справочные мате- риалы», а 2009 — її скорочена версія «Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи ХVІІІ — начала ХХ веков: Итоги к 1917 году»17. В «Памятной книге» автор подав історію православного і неправо- славного військового та морського духовенства від кінця ХІХ ст. до часу ліквідації самого інституту в 1918 р., висвітливши різні її аспекти — від побуту, освіти, умов пастирського служіння і до військових нагород у кампанії 1914– 1918 рр. Окремі розділи цієї фундаментальної роботи присвячено персоналіям Відомства протопресвітера та православним військовим і морським храмам, а також ґрунтовному аналізу архівних джерел з історії військового кліру. Джерела з історії військового і морського духовенства від початку ХVІІІ ст. і до 1919 р. зберігаються переважно у Російському державному історичному Євсєєва Тетяна 306 архіві у Санкт-Петербурзі у фондах канцелярії Св. Синоду (ф. 796) та обер- прокурора Св. Синоду (ф. 797). Документи періоду 1875–1919 рр. знаходяться у фонді Духовного правління при протопресвітері військового і морського духо- венства (ф. 806). Це архівні справи, що містять різноманітну інформацію за весь період існування військового і морського священства, як окремої категорії кліру: сповідальні, метричні, клірові відомості, послужні списки особового складу вій- ськового та морського духовенства; укази Св. Синоду; журнали засідань Духов- ного правління при протопресвітері, відомості про військові храми і причти. Послужні списки особового складу пастирів періоду Першої світової війни, справи про нагороди зберігаються у Російському державному військово-істо- ричному архіві у Москві, фф. 2044, 2082, 15566. Частина інформації, що стосується персоналій морського духовенства, — послужні списки, атестації на особовий склад, призначення та нагороди — відклалася у фондах 283 та 417 Російського державного архіву Військово-морського флоту. У Державному архіві Російської Федерації (ф. 3696) зберігається інформація про військове духовенство періоду громадянської війни. Деякі справи, що дотично стосуються даної теми, зберігаються у ф. 3431 серед матеріалів Всеросійського помісного собору18. Документи, що стосуються історії військового духовенства російської армії та війська УНР періоду 1917-1920 рр., зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ф. 1071 та ф. 1072), Центральному державному історичному архіві у м. Києві (ф. 182). Це документи Ради міністрів українських урядів гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри, Міністерства ісповідань, Військового міністерства при цих урядах, канцелярії Київського митрополита, Всеукраїнського собору. Отже у контексті дослідження проблеми відносин влади, церкви та сус- пільства варто подати характеристику цієї категорії православного кліру, хоча б у вигляді короткого загального нарису з акцентом на період 1916–1920 рр., з кількох причин. 1) Кадровий склад Відомства протопресвітера армії і флоту Російської імперії від часів заснування комплектувався переважно з малоро- сійського/українського духовенства. Воєнна кампанія 1914–1918 рр. за мас- штабами була безпрецедентною в історії людства. «Війна народів» з російського боку не лише озброїла й організувала мільйони селян. Вона «перепустила» через бойові дії і безпрецедентну кількість кліриків — і кадрових військових, і єпархіальних. За підрахунками останнього протопресвітера російської армії і флоту Г. Шавельського їхня кількість становила близько 5 тисяч осіб. Велика війна та армія стали, якщо можна так висловитися, ареною і аудиторією, де відбулося перше велике зіткнення християнства та комуністичної доктрини у її російській радянській формі. Ліквідацію релігії та церкви на теренах колишньої імперії більшовики по- чали саме з Відомства протопресвітера армії та флоту: військове священство та їхні родини першими залишилися без засобів до існування. 16 січня 1918 р. наказом Народного комісаріату військових справ «Про розформування усіх управлінь духовного відомства» священнослужителів усіх віросповідань звіль- Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 307 нили зі служби та розформували всі управління військового духовенства, при- пинивши, таким чином, саме існування цього інституту в армії19. Основний документ, що мав визначити подальші стосунки комуністичної держави та церкви, Раднарком ухвалив 20 січня/2 лютого 1918 р., оприлюднивши в «Извес- тиях ВЦИК» 21 січня/3 лютого 1918 р. під назвою «Про свободу совісті, церковні і релігійні товариства». В урядовій «Газете Рабочего и Крестьянского Правительства» від 23 січня/5 лютого 1918 р. цей же документ отримав назву «Декрет Ради Народних комісарів РСФСР про відокремлення церкви від дер- жави і школи від церкви» й став основним законом країни рад у царині відносин держави, церкви та суспільства на весь період існування комунізму в СРСР. 2) Після ліквідації Відомства протопресвітера його кадри повернулися пере- важно до України. Частина з них увійшла до складу священнодіячів інших православних конфесій України або пішла служити до військових частин, що приєдналися до Білого руху. Інша частина військового кліру від початку рево- люційних подій 1917 р. була ініціатором реформи церковного життя в Україні, тим активним ядром у церкві та війську, яке обстоювало ідею відродження Помісної церкви в Україні20. Митрополит (на той час — архієпископ Волин- ський — авт.) Євлогій (Георгієвський) пізніше згадував, що у 1917–1918 рр. у Києві українські військові священики приходили «стриженими, голеними, у шинелях та з гвинтівками» на передсоборні наради Всеукраїнського помісного собору та на аудієнції до Київського митрополита Антонія (Храповицького)21. Бажаючі, з числа колишніх військових панотців, продовжили пастирське слу- жіння у новоствореному українському війську та пізніше розділили долю інтернованого козацтва на еміграції, заснувавши у польському місті Тарнуві під час свого з’їзду українську християнсько-демократичну партію «для впливу в парламенті, серед народу та на державний механізм і соціальну політику»22. Решта долучилася до процесу відновлення в Україні Помісної церкви. Який відсоток від загальної кількості колишніх військових кліриків приєднався до священнодіячів УАПЦ та їх персональний склад ще належить встановити, адже далеко не всі вони у своїх реєстраційних картках зразка 1923 р. вказували попереднє місце служіння чи згадували свою службу у відомстві протопре- світера армії та флоту і участь у військовій кампанії 1914–1918 рр. Православне військове і морське духовенство Російської імперії ХІХ — початку ХХ ст. було особливою групою священно- і церковнослужителів з власним управлінням і підпорядкуванням Військовому та Морському відом- ствам. Органічною складовою російської армії і флоту та фактично окремим інститутом у державі і церкві воно стало за Петра І під час підготовки та проведення затяжної шведської кампанії. Тоді виникла політична потреба уком- плектувати нові полки та судові команди не просто освіченими проповідниками, але ієреями, освітній ценз яких «по своей культурности более пригодный для западной России и западной Европы, ставших театрами военных действий»23. З цієї нагоди 1719 р. князь Рєпнін у своєму листі з Риги до митрополита Стефана (Яворського) вимагав відрядити до діючої армії «добрых и благочестивых свя- щенников на перемену тем, которые там в его полках весьма роспились и Євсєєва Тетяна 308 безчинствуют с немалым соблазном и в своем звании отнюдь не пребывают»24. Крім цього князь просив «начальника над попами такого прислать, который бы и слово Божие проповедывал, и попов надсматривал, и безчинных смирял всяким образом»25. Оскільки на той час рівень освіти випускників малоро- сійських духовних шкіл та академій був набагато вищий, ніж у московського духовенства, то й найбільший контингент військових священиків та ієромонахів флоту постачала саме тогочасна Україна. Це переважання серед кадрового складу вихідців з України стало стійкою традицією, яка зберігалася до ліквідації самого інституту військового духовенства у 1918 р.26. Управління військовим духовенством у мирний час було складовою час- тиною місцевого єпархіального управління і належало до компетенції архієрея тієї церковно-адміністративної одиниці, де квартирувався полк. Але під час військових походів флоту або армії для нагляду за духовенством призначалися обер-ієромонахи або обер-священики (від нім. «ober» — старший). Вдоскона- лення управління військовим і морським духовенством відбулося у період правління Павла І. Указ від 4 квітня 1800 р. перетворив посаду польового обер- священика на постійну і підпорядкував йому весь штат духовенства армії та флоту. Останній отримав право самостійно призначати, переміщувати, звільняти та робити подання для нагороди священнослужителів свого відомства. Для військових пастирів визначили обсяг регулярного державного утримання та пенсії. Також указ наділив першого обер-священика П. Озерецьковського уні- кальними повноваженнями: окрім призначення членом Св. Синоду, він отримав право особистої аудієнції у імператора без відома й посередництва обер- прокурора та врегулювання кадрових питань безпосередньо з єпархіальними архієреями, не доповідаючи Синоду27. В 1815 р. було утворене окреме управ- ління обер-священика Головного штабу та військ гвардії, яке згодом, увібравши гренадерські полки, стало практично незалежним від Синоду. У 1835–1883 рр. обер-священики очолювали придворне духовенство та були духівниками імператора. Нова реорганізація відбулася у 1890 р. Закон «Про управління церквами й духовенством військового відомства» підпорядкував служіння цієї категорії кліру військово-духовній управі на чолі з головним військовим священиком — протопресвітером військового і морського духовенства. Під час Першої світової війни останній протопресвітер Г. Шавельський знаходився у Ставці головно- командуючого і вперше отримав право бути присутнім на військовій раді. Відповідно до штатного розкладу з 1889 р. ієрархічна градація серед військового кліру відповідала градації військових рангів. Так, головний свя- щеник гвардії гренадерів за своїм становищем та обсягом прав знаходився на одному щаблі з генерал-лейтенантом, штатний протоієрей та благочинний від- повідали чину полковника, ієрей — капітана, диякон прирівнювався до поруч- ника, позаштатний дяк — до підхорунжого28. Відтак полковий священик знаходився у подвійному підпорядкуванні: у церковних справах підлягав про- топресвітеру, в інших питаннях — військовому керівництву. Подібно до прак- тики заміщення архієрейських кафедр у Російській православній церкві, тривала Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 309 служба клірика в одному й тому ж полку російської армії також була явищем рідкісним. Зазвичай священнослужителів переміщували з полка у полк і з одного кінця імперії в інший кожні п’ять років. Якщо серед парафіян стаціонарної полкової церкви були цивільні особи, священик перебував у підпорядкуванні трьох відомств: Військового і Морського відомства, протопресвітера армії і флоту та архієрея тієї єпархії, на території якої знаходився храм. З огляду на специфіку підпорядкування, військове керівництво нерідко сприймало духовних осіб як своїх пересічних підлеглих і часто втручалося у питання призначення священиків або безпосередньо у процес виконання їхніх пастирських обов’язків: редагуючи тексти проповідей, визначаючи теми позабогослужбових бесід або призначаючи клірикам покарання за проступки. Фінанси полкової церкви пере- бували під спільним наглядом настоятеля та призначеного командиром полку ктитора, а витрачалися за їхньою обопільною згодою і з дозволу командира. Тож навколо церковної каси нерідко спалахували конфлікти між духівництвом та командуванням військових частин. Атестація священика у формулярних списках також була прерогативою військового керівництва: від останнього залежали представлення і отримання нагород, просування по службі та обсяг грошового утримання священнослужителя. Утримання кліриків військового відомства складалося з грошового окладу, квартирних, столових коштів, прибутків від виконання треб. За службу у від- далених регіонах імперії і вислугу 10-ти та 20-ти років у відомстві вони з 1875 р. почали отримувати спеціальну надбавку до окладу. З 1829 р. духовенству, що супроводжувало військо в походах за межами Росії, держава призначила под- війний оклад асигнаціями. З нагоди збільшення обсягу утримання офіцерському складу у 1899 та 1911 рр. військовим та морським священикам також виділили додаткові кошти. Причому збільшення утримання у 1911 р. поширювалося тільки на стройові офіцерські кадри, стройове і фортечне духовенство. З 1 січня 1917 р. держава підняла фінансування морського духовенства до рівня 1911 р., а псаломщикам Морського відомства виділила додаткове утримання обсягом 120 руб. на рік. На початок ХХ ст. одноразова виплата за згоду на духовну службу у російській армії становила одну тисячу рублів. Також на початку ХІХ ст. військові пастирі отримали право на одноразову державну компенсацію обсягом від 100 до 500 руб. на випадок хвороби або «разорения неприятелем» майна. З 1831 р. священики або диякони, що прослужили у війську від 20 до 30 років, отримували пенсію, яка дорівнювала третині окладу, від 30 до 35 років — половину; той, хто віддав військовій службі понад 35 років мав право на пенсію, рівну повному окладові. З 1875 р. клірики домоглися участі в емеритурі вій- ськового відомства, де посада священика була прирівняна до чину майора29. Після смерті клірика пенсійне утримання зберігалося за його вдовою та дітьми30. В останні роки ХІХ ст. на військове духовенство поширилися: право корис- туватися відпустками зі збереженням утримання, пенсія по хворобі, лікування у санітарно-лікувальних станціях нарівні з офіцерами та цивільними службовцями військового відомства31. Від початку ХІХ ст. штатний розклад передбачав наяв- ність у військового священика денщика. Загалом на 1914 р. на утримання Євсєєва Тетяна 310 духовенства Відомства протопресвітера армії і флоту державна скарбниця Російської імперії асигнувала 950 тис. руб.32. Крім православного кліру з кінця ХVІІІ ст. штати військового відомства передбачали наявність духовенства інших християнських, а пізніше — і нехристиянських сповідань. Виняток складали лише старообрядці (єдиновірці). Попри велику кількість пастви, посада старообрядницького священика в армії не передбачалася. До 1913 р. єдиновірницькі священнослужителі у Росії не вважа- лися духовними особами, а воїни-старообрядці до кінця існування імперії не отримували офіцерських звань. Відповідно до указу від 27 серпня 1853 р. ієреї- старообрядці не мали права отримувати ордени за бойові звитяги. Вперше посади єдиновірницьких військових священнослужителів запровадив начальник морського штабу Верховного головнокомандувача наказом від 15 липня 1916 р. на Балтійському та Чорноморському флотах. Імператор Микола ІІ затвердив цей наказ з резолюцією «не підлягає оголошенню»33. Імовірно, їх заклика́ли на військову службу таємно. Принаймні, такий висновок можна зробити, ана- лізуючи справу про нагороду священика-єдиновірця, що перебував при штабі армій Західного фронту, від 4 серпня 1916 р. орденом св. Анни ІІІ ступеня з мечами34. Неправославних та нехристиянських священнослужителів російської армії нагороджували за тими ж критеріями, що і православних. Кількісний склад священнослужителів у російській армії визначався затвердженим військовим відомством штатним розкладом. У 1800 р. при полках несли церковну службу 140 осіб, у 1885 р. — 500, у 1913 р. — 766, а на кінець 1915 р. у лавах військового духовенства нараховувалося близько 2 тисяч ієреїв (приблизно 2% від загальної кількості священнослужителів імперії)35. Що ж стосується вікового цензу, то на початок 1914 р. на службі у Відомстві про- топресвітера перебували протоієреї у віці від 39 до 83 років; ієреї — від 25 до 74; диякони — від 21 до 66; псаломщики — від 20 до 56 років36. Загалом же, за спогадами протопресвітера Г. Шавельського, за роки Першої світової війни в армії відслужило від чотирьох до п’яти тисяч кліриків37. Однак, незважаючи на безупинне зростання чисельності пастирських кадрів, масштаби кампанії вима- гали регулярного збільшення особового складу армії та формування нових час- тин і військо постійно відчувало дефіцит священнослужителів. За підрахунками А. Керсновського за час кампанії 1914-1918 рр. особовий склад (солдатів та офіцерів) піхотних полків повністю змінювався 6 разів, а іноді — 10 разів і більше. Через лейб-гвардії Гренадерський полк від серпня 1914 по серпень 1917 р. пройшло 11 повних особових складів; штат 48 піхотної дивізії повністю змінювався 12 разів. Новобранці не встигали отримати достатньої підготовки й це призвело до зміни обличчя армії: вона стала «озброєним народом»38. За таких обставин підтримання бойового духу військовиків покладалося повністю на священика. В інструкції для підлеглих Г. Шавельський писав, що за без- перервної, а у деяких частинах майже повної зміни офіцерського корпусу саме духовенство залишається носієм полкових традицій, має найбільше засобів та часу для морального воїнського виховання і для підтримання бойового духу в частинах39. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 311 Бойові втрати серед духовенства теж були досить значними: на весну 1917 р. від початкового кадрового складу Відомства протопресвітера в строю залишилося близько 10% кліриків. Решта вакансій заповнювалася за рахунок заклику єпархіальних кадрів, однак, повністю компенсувати втрати все ж не вдавалося. Г. Шавельський зазначав, що загалом в армії перебувало до 700 священно- і церковнослужителів постійного складу; близько 3000 закли- каних з єпархій та 80 священно- і церковнослужителів морського духовенства40. Попри це переважна більшість артилерійських бригад, саперних, залізничних батальйонів, новосформованих піхотних полків, санітарних загонів і шпиталів не мали власних священиків. На осінь 1917 р. половина посад від штатного складу проповідників при штабах армій також була вакантною41. Що стосується місць служіння, то у ХVІІІ ст. у юрисдикції обер-священика перебували лише похідні церкви при полках. Протягом ХІХ ст. у підпоряд- кування протопресвітера армії і флоту постійно переходили стаціонарні культові споруди: при військових навчальних закладах, шпиталях, портах, фортецях та звичайні парафіяльні храми, які знаходилися на території, що приєднувалася до Російської імперії під час військової експансії. На 1914 р. їх кількість становила 671 храм. Престоли військових храмів освячувалися на вшанування тезоіме- нитих імператорам святих, на пам’ять про визначні події у житті імператорських родин, на честь подій, пов’язаних з історією установи або закладу, чи з військовими перемогами полків. Військовий храм, будучи культовою спорудою, також служив своєрідним музеєм бойової слави та меморіалом жертвам усіх військових кампаній: на стінах багатьох полкових та училищних церков крі- пилися меморіальні дошки з іменами загиблих військовиків. Як правило, офіце- рів називали поіменно, солдатів — загальним переліком. Там же зосереджу- валися знаме́на та різноманітні військові реліквії. Під час військових кампаній полки супроводжували похідні храми. Зазвичай громіздкі та маломісткі розбірні конструкції, що перевозилися у складі обозів, були незручними для проведення богослужінь і ускладнювали оперативні пересування військових підрозділів. Тому на кінець ХІХ ст. полковому духо- венству дозволили проводити богослужіння на переносних антимінсах42 і скла- да́них престолах, розташованих у спеціально обладнаних палатках. На початку ХХ ст. спеціальна комісія уклала перелік церковного та богослужбового на- чиння, необхідного для проведення богослужінь у похідних умовах, та визна- чила правила і порядок розміщення церковних речей у ящик для обозів піхотних і кавалерійських полків43. Загалом же проекти нового типу армійського похідного храму Військове міністерство розглядало аж до 1917 р. включно. Під час війни 1914–1918 рр. журнал «Вестник военного и морского духовенства» постійно подавав на своїх шпальтах оголошення від майстерні інтенданта імператорського двору І. Жевержева про наявність військово-похідних церков з повним комплектом богослужбового начиння у ящику відповідно до вимог, затверджених Військовою радою 26 липня 1912 р.44. Коштував такий храм у продажу близько 425 руб. і придбати його міг далеко не кожен священик, а державні кошти на розгортання похідних церков при шпиталях або у частинах, Євсєєва Тетяна 312 сформованих під час війни, не виділялися. Зрештою священнослужителі мусили облаштовувати полкові похідні храми власними силами. Загалом за період Першої світової війни освятили близько однієї тисячі похідних церков45. Пастирські обов’язки військового священика визначалися насамперед нака- зами військового міністра і були такими: у точно визначений командуванням час відправляти богослужіння у неділю та святкові дні; за погодженням з коман- дуванням полку у визначений час готувати військовослужбовців до сповіді та прийняття святих Христових Таїн; звершувати таїнства для військових; керувати церковним хором; настановлювати військові чини в істинах православної віри і благочестя; втішати та настановлювати у вірі хворих; ховати померлих; викла- дати закон Божий та, за погодженням із військовим керівництвом, проводити позабогослужбові бесіди на цю тематику. Проповідувати слово Боже перед вояками душпастиреві належало «усердно и вразумительно… внушать любовь к вере, Государю и Отечеству и утверждать в повиновении властям»46. Під час Першої світової війни обов’язки пастиря у діючій армії істотно розширив спеціальною інструкцією останній протопресвітер російської армії і флоту. Г. Шавельський зобов’язав полкового священика: допомагати лікареві перев’язувати поранених; опікуватись винесенням з поля бою убитих та пора- нених; сповіщати рідних про загибель воїнів; організовувати у своїх частинах товариства допомоги родинам загиблих та інвалідів війни; опікуватися під- триманням порядку на військових могилах і кладовищах; влаштовувати похідні бібліотеки47. До обов’язків шпитального священика належало служити Літур- гію48 якомога частіше; щодня з антидором49 і хрестом обходити палати пора- нених, утішаючи та настановляючи. Поза основними обов’язками, у кампанію 1914–1918 рр. ієрей мав збирати відомості про подвиги військовослужбовців своєї частини усіх рангів та критично аналізувати їх50. Військові священики вели й зберігали різноманітну офіційну документацію: описи полкових церков та їхнього майна, прибутково-витратні книги, клірові відомості, сповідальні роз- писи, метричні книги та звіти про моральний стан війська51. Масштаби бойових дій на фронтах Першої світової уперше у російській історії примусили державу озброїти й організувати у великі колективи мільйони селян. Воювати за чужі інтереси, віддаючи своє життя та здоров’я, вони не бажали. Вперте небажання воювати прибирало різноманітні форми: неуважне ставлення до зброї, нанесення поранень самому собі, свідоме порушення дис- ципліни, масова здача у полон, розмови про необхідність встановлення миру та зміни існуючих порядків, братання з німецькими солдатами, дезертирство. Забезпечення дисципліни та належного морально-психологічного стану в армії і на флоті у цей період лягло переважно на духовенство і вимагало кро- піткої пастирської праці, проведення регулярної роз’яснювальної роботи серед солдатів про причини війни, святість військового обов’язку тощо. Відомство головного військового священика вже на 1915 р. склало детальну інструкцію для підлеглого кліру з зазначенням бажаної тематики проповідей та бозабого- службових бесід. Відповідно до неї «Предметами для бесед с нижними чинами должны служить: огромное значение нынешней войны, решающее участие Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 313 народов; высота воинского служения вообще и в особенности в настоящее время; святость воинского подвига или клятва именем Божиим; преступность нарушенной клятвы и наказание клятвопреступников по суду божескому и человеческому; любовь к Царю и Отечеству; поведение воина, обязанного хранить чистоту души и беречь правду; преступность для воина грабежа, воровства и всякого насилия; преступность добровольной сдачи в плен, нака- зываемая и здесь на земле жестоким обращением врагов с нашими пленными… и презрение честных граждан к добровольно сдавшимся в плен; преступность саморанения и пр.»52. У брошурі полкового священика Львова «Что должен помнить каждый воин», яка вийшла друком 1916 р., наведено зразки таких бесід: «…Що сказати і як розцінити вчинки тих, хто сам собі завдає поранень, аби утекти від святої справи захисту Батьківщини і повернутися додому з гідністю людини, яка пролила кров за Вітчизну? Це не просто зрадники. Ні це гірше. Це — найзапекліші негідники і пройдисвіти, що обманюють Царя, Вітчизну, рідних і друзів, сміються над Богом. Таких злодіїв, котрі втратили і совість, і сором руський народ має право розтоптати ногами, як ядовитих гадів і мер- зенних плазунів»53. Стосовно встановлення миру: «…Тільки зрадники Царя, віри і Вітчизни можуть бажати тепер миру й говорити про нього, і нехай будуть вони прокляті і на цьому, і на тому світі. Мир може бути тільки тоді, коли злочинне плем’я розбійників буде дощенту розбите, так, щоб і ста років йому мало було, щоб оговтатися. Не про мир з німцями тепер потрібно вести розмову, а про страшну, безжальну боротьбу до останньої краплини крові, до останнього подиху остан- нього чоловіка, який може тримати зброю, останньої жінки, яка може вдарити ворога хоча б каменем»54. Від часів Петра І держава, в особі монарха, зобов’язала усіх православних мешканців імперії витримувати всі належні пости, причащатися Святих Таїн та ходити до сповіді у священика свого парафіяльного храму щонайменше один раз на рік. Для контролю над цивільною паствою та виконанням пастирських обов’язків у 1722 р. запровадили спеціальні «сповідальні розписи» на основі яких щороку клірики складали звіти. Тогочасний державний службовець мусив також щороку надавати довідку від священика про виконання обов’язку сповіді і причастя. За пропуск сповіді накладали штраф, а до неплатоспроможних осіб застосовували тілесні покарання. З 1765 р. їх замінили духовними, а з 1801 р. замість штрафу призначали публічну єпитимію55. В армії вимога тримати пости, причащатися Святих Таїн, ходити до сповіді й відвідувати кожне богослужіння була закріплена уставом, а перед святами обов’язково підтверджувалася наказами по військах. Від часу встановлення інституту військового духовенства за відсутність на богослужінні до пересічного солдата застосовували тілесні покарання, на офіцера накладався штраф грошима56. Зрештою практика відві- дання церковних служб за наказом призвела до того, що за його відсутності навіть фельдфебель не вважав за потрібне вести підлеглих до церкви. Офіційний примус до «належного» сповідання «офіційного православ’я», помножений на тягар війни, у 1917 р. позначився катастрофічним чином на Євсєєва Тетяна 314 ставленні не лише до духовенства у війську, але й до церкви та християнської моралі загалом. «Я таким дурненьким був, що лягаючи спати, руки на грудях хрестом складав: на випадок, якщо уві сні переставлюсь. А тепер ні Бога, ні чорта не боюся!»; «На Румунському фронті на початку війни як гаряче молились, зі сльозами на очах, на колінах, ревно, через те, що дуже вже важке становище було: ні окопів, ні обмундирування доброго, ні харчів. А потім почали лаятися: і в Бога, і в Богородицю, і в усіх святих, раз від них жодної допомоги немає. Лаялися, але спочатку остерігалися — не покарав би Господь. А потім і боятися перестали, і дуже віра у нас послабшала. Піп — навіть не показуйся» — згадували ветерани цієї кампанії57. Тож діяльність агітаторів різних політичних партій, котрим у березні 1917 р. відкрився безперешкодний доступ у роти, знаходила в армії сприятливий ґрунт і солдатські ради й комітети почали визначали поведінку солдатських мас на передовій та у запіллі. Випуск радами «Декларації прав солдата», яка оголосила відвідування богослужінь у храмі та домашні молитви у казармі необов’яз- ковими, звів до мінімуму і без того непевну християнську дисципліну військо- вослужбовців. Один із гарнізонних благочинних у рапорті відзначав із цього приводу: «На жаль, не так багато з військових чинів відвідували служби і бесіди, оскільки — за невеликим винятком — вони були зайняті організацією зборів, мітингів та інш., а тому на пастирські нагадування не забувати Бога та церкву нерідко відповідали: «Тепер немає вільного часу»58. «Настали часи усіляких свобод і жодних обов’язків» — сумно констатував у своєму річному (за 1917 р.) звіті священик 113 бригади державного рушення59. Як наслідок, багатоміль- йонна царська армія почала розповзатися і вчорашні захисники Вітчизни перетворилися на озброєних бандитів. Описуючи дії дезертирів під час літнього відступу 1917 р. на Південно-Західному фронті, генерал П. Скоропадський занотував у своїх спогадах: «Грабунки, вбивства, насилля і всілякі інші неподобства стали звичайним явищем. Не жаліли жінок і маленьких дітей»60. Тож, попри особисту доблесть більшості військових пастирів, зупинити роз- кладання армії духовенство не змогло. Генерал А. Денікін згодом напише про це так: «Духовенству не вдалося викликати релігійне піднесення в армії. У цьому, звісно, воно аж ніяк не винне, адже у світовій війні, в яку було втягнуто Росію, відігравали роль надзвичайно складні економічні і політичні причини, й зовсім не було місця для релігійного екстазу. Однак, серед моральних елементів, які підтримували дух російської армії, віра не стала чинником, що спонукав би її на подвиг або стримав би згодом розвиток у неї звірячих інстинктів»61. Захист Вітчизни в усі часи для усіх народів вважався святою справою. Однак православна покаянна дисципліна не має однозначного підходу до цієї проблеми. Дискусії, що точилися ще у часи Св. Отців, і досі не знайшли остаточного вирішення. З одного боку вбивство — смертний гріх; з іншого — «іноді вбивство прирівнюється до правди, саме тоді, коли не будемо просто судити про справу, але будемо уважно вникати в час, причину, намір, у відмінність осіб і в усі інші обставини» (Іоан Золотоустий). Відтак злочин убивства розрізняється як такий, що вчинений зі злого наміру та ненавмисний. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 315 Убивство, звершене намірено, має бути покараним суворою єпитимією, «невіль- не ж убивство визнане достойним поблажливості, але не похвальним»62. «Не дозволяється вбивати, але вбивати ворогів на полі битви і законно, і похвали достойно»63. Тому звичайний солдат, що вбивав ворога під час війни, мав три роки утримуватися від прийняття Св. Тайн64. Священнослужителям та ченцям 83-є правило Св. Апостолів та 7-е правило ІV Вселенського Собору забороняє військову службу зі зброєю65. Але в усі часи з різних причин деякі священики та ченці, як легендарний святий Ілля Муромець, чиї нетлінні мощі перебувають у Києво-Печерській Лаврі, зі зброєю у руках боронили фортеці та монастирі. Не стали винятком і поля битв Першої світової: серед духівництва знайшлося чимало бажаючих добровільно служити в армії зі зброєю у руках. У 1915 р. Св. Синод категорично заборонив священикам іти до армії на недуховні посади66. На теренах України також знайшлося чимало добровольців виконувати пас- тирські обов’язки. За підрахунками Б. Кандідова, на фронтах знаходилося 6% псаломщиків, 5% дияконів, 4% священиків, щонайменше 2% ченців та послуш- ників монастирів від загального складу кліру українських єпархій РПЦ. Загалом діюча російська армія нараховувала у своїх лавах до 1200 кліриків — вихідців з України67. Тільки з Києво-Печерської Лаври, братія якої на 1914 р. складала 1117 осіб, добровольцями на фронт пішло 316 послушників та 20 священиків68. Слід зазначити, що ієрархія РПЦ досить послідовно і наполегливо боронила принцип добровільного поповнення пастирського корпусу в армії, відкинувши урядову пропозицію запровадити військову повинність для семінаристів69. Активну підготовку до мобілізації відомство протопресвітера армії і флоту розпочало ще у квітні 1914 року, скликавши у Петербурзі перший з’їзд військово-морського духовенства. Форум визнав основним обов’язком військо- вого пастиря піднесення бойового духу російської армії70. Суспільна вага пас- тирської роботи та міра її впливу на особовий склад підкреслювалася пуб- лікаціями у церковній періодиці. Г. Шавельський у статті «Священник на войне» переконував підлегле духовенство, що «та жива справа, на яку перетворюється війна після пастирського слова, настільки зрозуміла, що ні про яке розслаблення волі й мови не може бути. Навпаки, ясно зрозуміла мета боротьби робить останню випробуванням, що гартує характер воїна, привчаючи його до сер- йозного виконання обов’язку, який стоїть поза особистими інтересами. Живе слово священика перетворить суспільне служіння на особисту справу й значно поглибить його…»71. Однак, служба у діючій армії зазвичай не обмежувалася власне виконанням пастирських обов’язків. Чимало кліриків разом з офіцерами та солдатами пере- бувало в окопах, виявляючи солдатську відвагу. В 1914–1917 рр. священ- нослужителі нерідко очолювали піші та кінні атаки, але без зброї, тільки з хрестом у руках. До літа 1917 р. у бойових діях постраждав 181 священно- служитель, у полоні побували або продовжували перебувати 104 православних клірики. Керуючий Кіровоградською єпархією (1958–1962 рр.) митрополит Нестор (Анісімов), будучи у 1914 р. ігуменом, пішов добровольцем у діючу Євсєєва Тетяна 316 армію, організувавши санітарний поїзд «Первая помощь под огнем врага». Сам владика про це згадував так: «Я отримав дозвіл [від свого єпархіального архієрея — Т.Є.] надавати посильну христолюбиву допомогу пораненим воїнам у лазаретах і на передових позиціях діючої армії. Я сформував і очолив санітарний загін (у складі лікаря та санітарів), після чого приступив до надання першої медичної допомоги воїнам кавалерійських та інших частин на фронті, але найбільше моєму санітарному загонові довелося потрудитися при лейб-гвардії драгунському полку. Мені, як начальнику санітарного загону, доводилось їздити верхи на коні вздовж лінії вогню і керувати не лише санітарним персоналом, а й обозом з медикаментами. Не раз випадало дивитися в очі смерті й під зливою куль, серед фугасів та снарядів, що гулко розривалися, втішати останньою молитвою помираючих російських воїнів-страстотерпців, а пораненим полегшувати страждання опера- тивною медичною допомогою. Любов до ближнього і Батьківщини перемагали, притлумлювали у мені спалахи страху перед смертю і людськими страждан- нями. З таким же жертовним настроєм я нерідко виконував покладені на мене командуванням військові доручення, відправляючись на передові позиції зі сторо́жею. Доводилось чимало часу перебувати в окопах серед солдатів, на- становляючи їх молитвою на воїнський подвиг за Батьківщину, за руську землю. Досить часто мені доручали, як вістовому, терміново, під смертоносним вогнем перевозити секретні донесення, а також бувати у розвідці і брати участь у кінній атаці. Протягом двох воєнних років я терпляче витримував увесь тягар фрон- тового життя. За участь у бойових операціях у період перебування в діючій армії, а також за організацію санітарного загону я отримав найвищу для свя- щеннослужителя військову нагороду: Хрест на Георгіївській стрічці, а також ордени св. Анни ІІІ та ІІ ступеню, св. Володимира ІV і, затверджений імпера- тором у період війни, орден св. Миколая (всі з мечами та бантами)»72. Священик В. Морачевський допомагав на перев’язочному пункті, а під час бою 5 жовтня 1914 р. виніс з-під вогню трьох поранених військовиків73. Виконання пастирями невластивих їм функцій заохочувалося церковним та військовим керівництвом. В окопах Першої світової, як прості священики, певний час несли пастирське служіння і представники єпископату українських єпархій РПЦ. Так, під час бойових дій на Волині єпископ Крем’янецький Діонісій (Валединський) узяв на себе обов’язки полкового священика74. Бойові звитяги кліриків у кампанії 1914–1918 рр. відзначалися відповідними нагородами. Власне систему нагород військового духовенства формували та контролювали імператори, але оцінки пастирської роботи полкових священиків та рекомендації до заохочення майже завжди залежали від військового коман- дування. Отже, у даному випадку службове просування священнослужителів та їхній матеріальний стан багато у чому залежали від світської влади. На початок ХХ ст. порядок нагород для білого духовенства був таким: набедреник; скуфія фіолетового кольору; камилавка фіолетового кольору; наперсний хрест від Св. Синоду; орден св. Анни ІІІ-го ступеня; сан протоієрея; орден св. Анни ІІ-го ступеня; орден св. Володимира ІV-го ступеня; палиця; Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 317 орден св. Володимира ІІІ-го ступеня; золотий наперсний хрест з кабінету Його Імператорської Величності; золотий наперсний хрест з прикрасами з кабінету Його Імператорської Величності; орден св. Анни І-го ступеня; митра. Для чер- нецтва з наведеного переліку виключалися скуфія, камилавка, сан протоієрея, але додавався сан ігумена (після отримання ордена св. Володимира ІV-го ступеня) і сан архімандрита (після отримання палиці або ордена св. Володимира ІІІ-го ступеня). Кавалер ордену св. Володимира ІV-го ступеня мав право пода- вати клопотання про отримання спадкового дворянства. За Першу світову війну до 1917 р. військовим священикам було видано бойових орденів: св. Анни ІІІ-го ступеня з мечами — понад 300; без мечів — близько 5000; орденів ІІ-го ступеня з мечами — понад 300, без мечів — понад 200; орденів св. Анни І-го ступеня з мечами та без мечів — близько 10. Орденів св. Володимира ІІІ-го ступеня з мечами — більше 20; без мечів — близько 20; Орденів св. Володимира ІV-го ступеня з мечами — більше 150; без мечів — близько 100. Наперсним хрестом на Георгіївській стрічці з 1914 р. до березня 1917 р. нагородили 243 священнослужителя. Орденом св. Георгія за той же період нагороджено — 10 осіб. Ордени св. Георгія та наперсні хрести на Георгіївській стрічці, як найвищі бойові нагороди, на відміну від інших світських нагород, священнослужителі мали право носити поверх риз і під час богослужінь. Бойові звитяги, за які священика могли нагородити орденами з мечами або наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, дослідники на основі реальних нагородних практик розподілили на кілька типів. Насамперед це подвиг свя- щеника, котрий з хрестом у піднятій руці у вирішальні хвилини надихнув солдат продовжити бій і, ризикуючи власним життям, повів за собою бійців. Таке траплялося коли офіцери гинули або діставали важкі поранення. Відомі сотні подібних випадків. Наприклад, цей подвиг здійснив священик 318 Чорнояр- ського полку О. Тарноуцький (загинув); старець ієромонах Богородицько-Пло- щанської пу́стині Брянського повіту, котрий служив у 289-му Коротоякському піхотному полку, Євтихій (Тулупов) (загинув). Священик 9-го драгунського Казанського полку В. Шпичак на коні першим повів полк в атаку75. Іншим типом відзнаки військового священика вважалося виконання пастир- ських обов’язків в особливих умовах війни. Такими були випадки, коли наста- нови та причащання поранених воїнів, благословіння перед боєм священики виконували, ризикуючи власним життям, а причащаючи поранених безпо- середньо на полі бою, самі діставали важкі поранення. Часто доводилося проводити богослужіння під час обстрілів супротивником і за певних обставин ієрей діставав високу нагороду. До прикладу, священик 115-ї бригади дер- жавного ополчення М. Дебольський не перервав службу, коли ворожий аероплан, що несподівано з’явився, скинув кілька бомб поруч із солдатами, присутніми на богослужінні. Іноді священики гинули, готуючи поховання воїнів під час бою. Уперше в історії духовенства російської армії у військову кампанію 1914– 1918 рр. нагороду орденом з мечами отримали кілька архієреїв. Євсєєва Тетяна 318 Єпископ Таврійський і Сімферопольський Димитрій (Абашидзе), котрий з 6 травня 1915 р. по 9 квітня 1916 р. виконував обов’язки штатного суднового священика на одному з військових кораблів Чорноморського флоту і був учас- ником усіх бойових походів76. Єпископ Дмитровський Трифон (Туркестанов), що добровольцем виконував обов’язки благочинного 42-ї піхотної дивізії та обов’язки полкового священика 168-го Миргородського полку77. Єпископ Холм- ський і Люблінський Анастасій (Грибановський) «за доблесну діяльність під час воєнних дій» та вікарій Волинської єпархії, єпископ Діонісій (Валединський)78. Крім орденів Св. Олександра Невського з мечами архієреї Трифон (Туркес- танов), Діонісій (Валединський) та Димитрій (Абашидзе) отримали рідкісні нагороди Відомства протопресвітера — панагії79 на Георгіївській стрічці80. Подібно до того, як будь-який пересічний солдат під військовим одностроєм залишався просто людиною, яка мала власне розуміння і ставлення до військової кампанії загалом та власного місця в ній зокрема, військові клірики також під ієрейськими ризами були просто звичайними людьми, що дуже по-різному виконували свої пастирські обов’язки. Поряд із самовідданим служінням, нерідко траплялось і протилежне. Протопресвітер армії і флоту Г. Шавельський із цього приводу зазначав, що надходили «скарги на декого зі священиків, котрі не бажали ні поділяти небезпеки війни зі своєю паствою, ані належним чином служити їй»81. Тож, намагаючись дисциплінувати кадри, у зверненні до підві- домчого духовенства він наголошував: «Усіх священиків, котрі під час бою залишаються у запіллі або взагалі далеко від санітарних пунктів; залишають під час битви загиблих — без поховання, помираючих — без настанови, страж- денних — не втішеними, воюючих — без підбадьорення, — …вважатиму такими, що не бажають виконувати свій пастирський обов’язок, злочинцями перед Богом та Батьківщиною»82. Лютневу революцію військове духовенство, як і переважна більшість пра- вославного кліру, зустріло якщо не співчутливо, то, принаймні, спокійно. Вочевидь, позначилася спроба Миколи ІІ стати Всеросійським патріархом часів Передсоборного присутствія 1906 р. та затягування ним справи скликання Все- російського помісного собору. Вже 9 березня 1917 р. в усіх військових храмах зачитали акти зречення Миколи ІІ та послання Синоду з цієї нагоди. ІІ Все- російський з’їзд військового духовенства (липень 1917 р.) вітав революцію, як «важливий історичний момент, що відкрив перед російським народом світлі перспективи оновленого політичного та церковно-суспільного життя, побудо- ваного на євангельських засадах свободи, любові, рівності, братерства»83. Як і слід було чекати, світлі революційні гасла швидко обернулися гіркими розчаруваннями у реальному житті. Порівняно з попереднім роком у війську збільшилася кількість агітаторів від різних політичних партій. Звичні бого- служіння і позабогослужбові бесіди змінилися мітингами та дискусіями на політичні теми. Видана солдатським радами «Декларація прав солдата» ого- лосила відвідування богослужінь та домашні молитви у казармах необов’яз- ковими і, таким чином, звела їх відвідуваність до мінімуму: з 200–400 осіб приходило від трьох до десяти84. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 319 Негативу у ставлення армії до полкового священства додала підтримка урядової ідеї зберегти вірність зобов’язанням Росії перед союзниками по анти- німецькій коаліції. 11 травня 1917 р. за участю протопресвітера Г. Шавельського, священиків І. Єгорова та О. Боярського (які пізніше стали засновниками та активними учасниками обновленського руху в РПЦ) відбулася нарада у Ставці, на якій Відомство протопресвітера армії і флоту офіційно приєдналося до пропозиції О. Керенського зберегти вірність міжнародним зобов’язанням Росії85. Хоча за війну до перемоги висловилася більшість єпархіальних з’їздів духо- венства і мирян, що відбулися навесні-влітку 1917 р., включно з тими, що стояли на українських національних засадах, а у липні того ж року — Всеросійський з’їзд духовенства і мирян86. У середовищі єпископату перспективам продов- ження «війни до переможного кінця» також давали абсолютно реальну оцінку: на початку червня 1917 р. Київський митрополит Володимир (Богоявленський) зупинив роботу над проектом масштабного Собору на честь перемоги над Німеччиною87. Патріотична підтримка урядового курсу протопресвітером у Ставці вкрай ускладнила пастирську діяльність польового священства, що перебувало серед парафіян в одностроях. Адже настрої солдатського загалу повністю розходилися з планами уряду та закликом з’їзду, а оприлюднювати цю інформацію у полках було обов’язком кліру. Атмосфера у війську досягла такого рівня напруги, що вигнання та навіть убивства священиків стали нерідкісним явищем. З цього приводу головний священик Чорноморського флоту протоієрей Г. Спаський писав: «Матроси — більшість з робітників, "свідомі". Багато з них захоплені сектантством… Політика, що захопила флот, постійні мітинги, релігійна свобода одразу звели майже нанівець церковне життя на кораблях… Де-не-де вдавалося звершити обідниці, та й то лише у присутності 10–20 осіб (із 800–1000) з випадковими півчими. З великими труднощами у свята над кораблями під- німався молитовний прапор. Щоб виявляти релігійність, треба було мати певну мужність. Нечисленних відвідувачів молитви, що зробилась необов’язковою, на деяких кораблях просто цькували; з них постійно знущались безвідповідальні крикуни: "Попівські прихвосні!", "Ду́рні!" тощо летіло їм навздогін. Багато хто потай приходив до священика у каюту і говорив: "Перехреститися не можемо, засміють". Псаломщик із матросів, прийшовши у неділю вранці до священика, заявив: "Не буду більше ставити церкву на палубі. Женуть і лаються брудною лайкою"… Нестерпне становище офіцера, якому не довіряли, а ще нестерпніше становище "попа", якому не лише не довіряли, але й ставилися до нього з презирством. …Наближаються часи, коли пастирство та сповідництво стануть тотожними. "Будемо терпіти — доводилося говорити братам-ієреям — будемо терпіти за історичні гріхи церкви, за свою власну недосконалість, а головно, за прикладом нашого Великого пастиреначальника Ісуса Христа"»88. Іноді сол- датське презирство переростало в убивство. Так, 16 червня 1917 р. на російській позиції, неподалік від штабу полка знайшли вбитим благочинного 185-ї піхотної дивізії священика М. Петровського, котрий три роки прослужив разом із пол- ком. З панотця зняли чоботи, брюки, капелюха, годинник, золотий жетончик- Євсєєва Тетяна 320 погон полка, забрали кишенькові речі89. У таких умовах повсякденна пастирська діяльність перетворилася майже на подвиг. Під час липневих подій 1917 р., коли за наказом генерала Л. Корнілова в армії закрили більшовицькі газети та вилучили агітаційну літературу, саме полковим священикам доводилося проводити контрпропагандистську роботу й активно пояснювати причини поразки. 12 липня газета «Всероссийский цер- ковно-общественный вестник» у статті «Отечество в опасности» писала: «Робота зрадників, що отримали німецькі гроші і називають себе більшовиками, принесла свої плоди. Своїми брехливими промовами вони розбестили деякі частини нашої армії на фронті і дали можливість німцям завдати нам жорстокої поразки. …Росію продали ті, хто обіцяв народу всілякі блага та закликав миритися з німцями. Насправді ці люди просто бажали зруйнувати армію, щоб німцям було простіше перемогти нас… Зрадники мають бути покарані»90. Більшовицьке керівництво не забуло цього протистояння. 16 січня 1918 р. наказом Народного комісаріату військових справ «Про розформування усіх управлінь духовного відомства» священнослужителів усіх віросповідань вій- ськового відомства звільнили зі служби та розформували всі управління вій- ськового духовенства, припинивши, таким чином, саме існування цього інс- титуту в російській армії91. Комуністична держава повністю позбавила військове духовенство, що не мало цивільних парафій, засобів до існування. Втрутитися у ситуацію зробив спробу діючий на той час Всеросійський помісний собор РПЦ. На засіданні 31 березня/13 квітня делегати ухвалили «зберегти надалі, до особливого розпорядження Вищої церковної влади, особливе управління вій- ськового і морського духовенства, залишивши на чолі управління протопре- світера Г. Шавельського»92. Але після націоналізації капіталів Св. Синоду та конфіскації церковних земель реальної фінансової допомоги Собор надати не міг. Мало вплинуло на становище військового кліру і доручення Собору єпар- хіальним преосвященним «взяти особливу участь у влаштуванні на єпархіальні місця військових і морських священиків»93. Вільних місць на парафіях було вкрай мало. Сам о. Георгій у листі до більшовицького наркомату військових справ від 29 січня 1918 р. звертався з проханням зберегти за військовими священиками тимчасове державне утримання протягом кількох місяців, застосувавши до них порядок звільнення робітників94. Обґрунтовуючи таку потребу, він писав: «Більше 40 священиків вбиті або загинули від ран на полі бою нарівні з рядовими захисниками Вітчизни, більше 200 осіб мають пора- нення та контузії… багато священиків, котрі всю війну перебували на позиціях з бойовими частинами, стали непрацездатними інвалідами»95. Відповіді не отримав. Натомість 25 липня 1918 р. РНК РСФРР видав декрет, згідно з яким всі громадяни, що не підлягали заклику до РСЧА, були закликані до тилового ополчення, куди серед інших «позбавленців» притягнули й ченців та «духовних служителів церков». Всеросійський собор рішуче відмовився виконувати цей закон, мотивуючи тим, що виконання декрету призведе до втягнення духо- венства братовбивчу війну96. Непрацездатним за віком або станом здоров’я колишнім військовим клірикам, що повернулися до розорених чи зліквідованих Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 321 монастирів, стаціонарних храмів на території колишніх військових частин чи просто на малу батьківщину довелося жебракувати. Майбутній історик обнов- ленського руху А. Краснов-Левітін, згадуючи реалії повсякдення 1920-х рр., писав: «Біля дверей храмів — жебраки… Першим ви побачите священика у ризі та з наперсним хрестом. З чашечкою у руці. Це батюшка із закритої домашньої церкви. Серед тих, хто просить милостиню, найбільше колишніх полкових священиків. Пам’ятаю одного такого батюшку з наперсним хрестом на Геор- гіївській стрічці. Він просив спокійно, з гідністю; останнього разу бачив його біля Олександро-Невської лаври у престольне свято 12 вересня 1929 року. Він стояв біля воріт і повторював: «святий Олександр Невський, моли Бога за нас»… Особливо колоритними були флотські ієромонахи: у клобуках, але у коротких ризах, вони просили енергійно, вимогливо, але без жодної запо- падливості...»97. Аналогічно складалися долі 57 кліриків, що потрапили у полон і повер- нулися у 1917–1918 рр.. За міжурядовою угодою Росії та Німеччини військо- вополоненим клірикам німецька сторона зобов’язувалася надавати готове хар- чування, квартиру та грошове утримання. Однак, перебування у полоні було випробуванням. За свідченням ієрея 249-го піхотного Дунайського полку Ми- коли Болбочана, з належних за конвенцією грошей німецька сторона «обов’яз- ково утримує 60 марок за те, що у них називається їжею: вранці — «кава» зі зварених тертих диких каштанів і цикорію без цукру і молока; о 12 год. — варений горох, бруква або кормова морква; о 6 год. вечора гаряча страва з кукурудзяного борошна або «кава», на добу — 300 гр. хліба, випеченого з домішкою 25% дерев’яних опилок. Отримувати харчування поза табором у багатьох місцях заборонено. З цих же коштів також утримується 10–12 марок за ту кімнатку, що її займає ієрей. Виділеного харчування достатньо лише для того, аби полонені вимирали не одразу, а поступово. Єдиним порятунком для них є посилки. Особливо страждають полонені ієромонахи, яким з Росії ніхто нічого не надсилає»98. У питанні здійснення фінансових виплат німецька сторона також не завжди виконувала умови конвенції з утримання військовополонених пастирів. До жовтневого перевороту Відомство протопресвітера робило все можливе, аби вплинути на ситуацію позитивно. Крім цього, ІІ з’їзд військового духовенства постановив 11 липня 1917 р. «видавати сім’ям священнослужителів, що пере- бувають у полоні, щомісячну допомогу обсягом у 100 руб.. Для утворення фонду допомоги кожен священнослужитель робить єдиний внесок — 1 руб.. За необхідності видавати родинам військовополонених допомогу. Після вичер- пання фонд підлягав відновленню аналогічним чином. Усі відрахування отці- благочинні мали надсилати до фонду протопресвітера»99. Чи отримав хтось цю допомогу — на сьогодні не встановлено. Однак, відомо, що полонені свяще- ники, які повернулися у 1917 р., отримували по 200 руб. на «придбання одягу та предметів домашнього вжитку»100. Радянський уряд проблемами військовопо- лоненого кліру не переймався і захистом їхніх прав перед урядом Німеччини не займався. Євсєєва Тетяна 322 Знайти розв’язання питання про військове та флотське духовенство, що разом зі своїми частинами опинилося на території України, намагалися укра- їнські уряди гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри. Припинення воєнних дій та розформування військових підрозділів гостро поставило проблему у трьох головних аспектах: статус і майбутній устрій самого інституту військового духовенства; формування штатів, їхній склад, підпорядкування, матеріальне забезпечення; працевлаштування та грошове утримання «безробітних» кадрів101. Навколо вирішення проблеми об’єднали зусилля Українська держава (Військове міністерство спільно з Міністерством ісповідань), церква (Всеукраїнський собор і Київський митрополит) та власне самі військові клірики — 21 травня 1918 р. за їхньої участі було створено спеціальну комісію у справах військового духо- венства. Намагаючись полегшити долю військового духовенства, комісія використо- вувала всі доступні способи. 30 травня 1918 р. вийшов наказ військового міністра України про одноразову грошову допомогу і цим пастирям роздали 10 тис. руб. з фонду колишнього протопресвітера російської армії102. 12 червня гетьман затвердив ухвалу Ради міністрів про виділення 3 млн. українських карбованців для виплати заборгованості з утримання військовослужбовців і одноразової грошової допомоги армійським ієреям103. 8 липня подібним розпо- рядженням було виділено 6 млн. крб.104 29 червня Рада міністрів ухвалила постанову про допомогу військовополоненим. За цим документом священики, повертаючись з німецького та австро-угорського полону, отримували виплати на рівні українських старшин — по 300 крб., а поранені — на 25% вищі та право на безкоштовний проїзд залізницею до місця постійного проживання105. У вересні 1918 р. Військове міністерство підготувало проект тимчасового положення про пенсії та одноразові допомоги військовослужбовцям і військовим клірикам. Однак, врегулювати проблему матеріального забезпечення останніх так і не вдалося. Вже 5–7 серпня 1918 р. до Міністерства ісповідань надійшов перелік з 235 військових священиків, що гостро потребували матеріальної допомоги. Але, «з огляду на повну відсутність коштів у Міністерстві», їм довелося відмовити106. Практично невирішеною залишилася і доля кліриків, що бажали служити в армії Української держави. Так, семеро сімейних священиків, котрі після війни залишилися без засобів до існування, але були готові продовжити службу на Чорноморському флоті, просили особисто гетьмана зарахувати їх до складу резерву нарівні з офіцерами флоту і не «забути під час призначення на посади в армії та на флоті»107. Майже подібним чином склалася доля переважної частини священства сухопутних підрозділів. Призначення на посади у новостворених частинах української армії не відбувалися до затвердження 2/15 вересня 1918 р. військовим міністром відношення Київського митрополита Антонія про порядок призначення священиків до військових частин. Так сталося почасти через досить довгий процес вирішення питання про засади існування та підпорядкування самого інституту військового духовенства, почасти — через коротку тривалість існування української державності. У питанні підпорядкування стикались інте- реси Київського митрополита, яким на той час був колишній голова київської Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 323 організації «Союза русского народа» Антоній (Храповицький) і військових ієреїв, що відстоювали інститут протопресвітерства з білого духовенства; росій- ської та української партій, окремих представників влади. Патріотично налаш- товані військові клірики були активним чинником у спробах відновити само- стійність української Церкви. 18–19 червня 1918 р. у Києві відбувся Всеукраїн- ський з’їзд військового духовенства, на якому з 63 учасників 46 (відповідно до постанови Соборної ради) обрали делегатами на Всеукраїнський собор з наказом: «Признавая в принципі бажаною автокефалію Української Церкви, з’їзд у випадках, не сприяючих цьому обставин на Соборі, дає право делегатам стояти за широке самоврядування Церкви на українських підставах»108. Сто- совно управління делегати ухвалили, що вище управління інститутом військово- морського духовенства України має очолювати протопресвітер із середовища білого духовенства, який може бути представником будь-якої національності, але «українець по переконанням, котрий любить Україну і безумовно спочуває відродженню української Церкви і української незалежної державності»109. Теоретично питання управління військовим кліром вирішилося на користь протопресвітерства за часів Директорії. Однак, проблему матеріального утри- мання не врегулювали належним чином. Директорія відмовила спілці колишніх військових священиків, що діяла з часів Гетьманату, в отриманні постійних компенсацій за службу у діючому війську під час Першої світової війни. Але видавала одноразові допомоги. Так, до прикладу, 24 жовтня 1919 р. за допо- віддю Військового міністра Рада міністрів ухвалила постанову про відкриття Головному штабу Військового міністерства кредиту на 30 тис. карбованців для видачі одноразової допомоги старшинам, урядовцям, лікарям і духовенству колишньої російської армії — громадянам УНР110. З падінням української державності частина військових священиків опи- нилась на еміграції разом із вояками армії УНР, частина увійшла до складу священнодіячів УАПЦ, частина розділила долю представників інших православ- них конфесій. Для всіх, хто залишився на батьківщині, повсякденною реаль- ністю стала побудова комунізму в одній окремо взятій країні. ———————— 1 Григулевич И.Р. История инквизиции (ХІІІ–ХХ вв.) — М., 1970. — С. 103. 2 Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату П. Скоропадського). — К., 1997. — 320 с. 3 Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (Доба Директорії УНР). — К., 1997. — 176 с. 4 Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900–1917 років: соціально-релі- гійний аспект. — К., 1998. — 270 с. 5 Стародуб А. Юрисдикційна політика РПЦ 1917–1921 рр.: український аспект // Дис… канд. іст. наук. 07.00.02. Всесвітня історія. Інститут археографії та джерело- знавства ім. М.С. Грушевського НАНУ. — К., 2000. — 212 с. 6 Євсєєва Т. Російська православна церква в Україні 1917–1921 рр.: конфлікт націо- нальних ідентичностей у православному полі. — К., 2005. — 362 с. Її ж. Православне Євсєєва Тетяна 324 військове і морське духовенство // Велика війна 1914–1918 рр. і Україна. — К., 2013. — С. 590–604. 7 Хитровська Ю. Участь християнських конфесій у суспільно-політичному житті Правобережної України наприкінці ХVІІІ — на початку ХХ ст. — К., 2011. — 471 с. 8 Кандидов Б.П. Церковный фронт в годы первой мировой войны. Изд. 2-е, доп. — М., 1929; Його ж. Релігія в царській армії. — Харків–Одеса, 1930; Його ж. Церковь и февральская революция. Классовая позиция православной церкви в период февраля — августа 1917 г. Материалы и очерки. — М., 1934. — 96 с.; Василенко О. Офицеры в рясах: духовенство в царской армии. — М., 1930; Офицеры в рясах. 2-е изд., доп. и перераб. М., 1933. — 88 с. 9 Наприклад: Новиков В.С. Армия и церковь: Исторический очерк // Сибирские огни. — 1991. — № 6. — С. 269–280; Он же. Армия и Русская Православная церковь // Армия. — 1992. — № 4/5. — С. 60–66. 10 Фруменкова Т.Г. Православное духовенство в годы Крымской войны // Новый часовой. — 1994. — № 2. — С. 13–18. 11 Жукова Л.В. Военное духовенство в период русско-японской войны 1904–1905 гг. // Мое отечество. — 2001. — № 1. 12 Исакова Е.В. Военное духовенство в войне с Японией 1904–1905 гг. // Из истории религиозных, культурных и политических взаимоотношений России и Японии в ХІХ — начале ХХ веков: Сб. науч. ст. / Ред.-сост. Белоненко В.С. — СПб., 1998. — С. 131–148. 13 Мельникова Л.В. Место и роль военного духовенства в русской армии в 1812 году. // Отечественная война 1812 года: Источники. Памятники. Проблемы: Материалы 8 Все- рос. науч. конф.: Бородино, 6–9 сент. 1999 г. — Можайск, 2000. — С. 161–171. 14 Алексеева С.И. Синод и реформа управления военным духовенством // Алексе- ева С.И. Святейший Синод в системе высших и центральных государственных учреж- дений пореформенной России, 1856–1904 гг. — СПб., 2003. — С. 239–253. 15 Фирсов С.Л. Военное духовенство России: (К вопросу о материальном положении священно- и церковнослужителей русской армии и флота последней четверти ХІХ — нач. ХХ ст.) // Новый часовой. — 1994. — № 2. — С. 19–24. 16 Кострюков А.А. Военное духовенство и развал армии в 1917 году // Церковь и время: Научно-богословский и церковно-общественный журнал. — 2005. — № 2 (31). — С. 143–198. 17 Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства ХІХ — начала ХХ веков. Справочные материалы. — М., 2008. — 741 с.; Он же. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи ХVІІІ — начала ХХ веков: Итоги к 1917 году. — М., 2009. — 256 с. 18 Огляд джерел з історії військового духовенства російської армії і флоту, що зберігаються в архівосховищах Російської Федерації подано за: Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства… — С. 7–18. 19 Державний архів Російської Федерації (далі — ДА РФ). — Ф. А353. — Оп. 3. — Спр. 794. — Арк. 28. 20 Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. … — С. 168. 21 Евлогий (Георгиевский) митрополит. Путь моей жизни. Воспоминания митро- полита Евлогия (Георгиевского), изложенные по рассказам Т. Манухиной. — М., 1994. — С. 284. 22 ЦДАВО. — Ф. 1072. — Оп. 2. — Спр. 100. — Арк. 11. 23 Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — Т. 1. — С. 809. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 325 24 Там само. 25 Там само. 26 Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства... — С. 42. 27 Капков К. Военное духовенство Российской империи // Православие.Ru / Интернет-журнал, 12 ноября 2008 / http:www.pravoslavie.ru/jurnal/28242.htm — С. 1. 28 Кандідов Б. Релігія в царській армії. — С. 19–21. 29 Емеритура в імператорській Росії — спеціальна пенсія, яку видавали відставним державним службовцям з коштів емеритальної каси, нагромаджених із сум обов’язкових відрахувань від їхнього державного утримання. 30 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи… — С. 77. 31 Там само. — С. 72–75. 32 Там само. — С. 79. 33 Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства... — С. 47. 34 Там само. 35 Куфакова Н.Д., Немировская Л.З. Вопросы войны и мира в русском православном богословии. — М., 1989. — С. 19. 36 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи... — С. 53. 37 Шавельский Г., протопресвитер. Русская Церковь перед революцией. — София, 1935. 2 изд. — М., 2005. — С. 418, 444; Шавельский Г. Воспоминания последнего про- топресвитера русской армии и флота. В 2-х т. — Нью-Йорк, 1954. 2-е репринт. изд. — М., 2005. — Т. 2. — С. 93. 38 Керсновский А.А. История русской армии. В 4-х т. — М., 1992–1994. — Т. 4. — М., 1994. — С. 247–248. 39 Руководственные указания духовенству действующей армии. — М., 1916. — С. 37–38. 40 Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800–1917 гг. — М., 1999. — С. 266–268; Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства … — С. 40. 41 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи... — С. 50. 42 Антимінс є православною святинею, рівною за значенням Престолу у храмі. За сакральним значенням це — жертовник, на якому відбувається перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христову і тільки на ньому здійснюється безкровна Жертва Тіла і Крові Христових. Антимінс виготовляли з лляної (в пізнішому часі — з шовкової) прямокутної тканини із зображенням покладення до Гробу Ісуса Христа, знарядь його страти і чотирьох євангелістів по кутах. По краях антимінс обрамляв напис, що засвід- чував його освячення: дату, ім’я престолу, ім’я архієрея, що здійснив чин освячення. На зворотній стороні антимінса була кишеня, куди клали часточку мощів святих мучеників. Як найбільша святиня певного храму, антимінс ретельно оберігався. Його загортали в особливий плат з лляної або шовкової тканини — ілітон. Антимінс розгортався лише в певний момент богослужіння, перед початком літургії вірних, і згортався належним чином після її закінчення. Наявність часток мощів святих мучеників дозволяла у випадку нагальної потреби служити літургію за допомогою антимінса за межами храму / Бокій (Лупій) Т. Літургійні тканини у формуванні сакрального простору православного Євсєєва Тетяна 326 богослужіння // Православ’я в Україні: Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції / [під ред. єп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Єпіфанія (Думенка) та прот. Віталія Клоса]. — К., 2011. — С. 92–93. 43 Котков В.М. Военное духовенство России: Страницы истории. В 2-х т. — СПб., 2004. — Т. 2. — С. 151–156. 44 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи ... — С. 164. 45 Кандидов Б. Церковный фронт в годы Первой мировой войны. — М., 1929. — С. 87. 46 Капков К. Военное духовенство Российской империи. — С. 2. 47 Там само. 48 Літургія — центральне богослужіння добового кола, під час якої відбувається Таїнство Євхаристії (співучасті у Таємній Вечері Господній), священнослужителі та віруючі причащаються / Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. — Львів, 2001. — С. 70, 127. 49 Антидор — залишки агничної просфори (яка після Таїнства Євхаристії пере- творюється на Тіло Христове) після вирізування Агнця, які наприкінці Літургії священ- нослужитель роздає вірним. / Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. — С. 22. 50 Церковные Ведомости. — 1915. — № 43. Часть официальная. 51 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства... — С. 67. 52 Руководственные указания духовенству действующей армии. — М., 1916. — С. 27. 53 Василенко О. Офицеры в рясах. — С. 54–55. 54 Там само. 55 Романова О.О. Сповідь у житті православних мирян Лівобережної України (30– 70-і рр. ХVІІІ ст.): автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Інститут історії України НАН України / Романова Оксана Олексіївна / Київ, 2009. — С. 9. 56 Смирнов А.В., прот. История флотского духовенства. — СПб., 1914. — С. 36, 64. 57 Василенко О. Вказана праця. — С. 54. 58 Там само. — С. 63. 59 Там само. — С. 64. 60 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ–Філадельфія, 1995. — С. 68. 61 Деникин А.И. Очерки русской смуты: Крушение власти и армии: февраль– сентябрь 1917 г. — Париж, 1921–1922. — Репринт. изд., М., 1991. — С. 79, 80. 62 Канонічне послання Св. Григорія, єпископа Ниського, до Литоія, єпископа Мелі- тинського. Правило 5 / Книга правил Св. Апостолів, Вселенських і Помісних соборів і Св. Отців. — К., 2008. — С. 290–291. 63 Послання Св. Афанасія Великого, архиєпископа Олександрійського, до Аммуна ченця. Правило 1 / Книга правил Св. Апостолів … — С. 232. 64 Перше канонічне послання Св. Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадо- кійської, до Амфілохія єпископа Іконійського. Правило 13 / Книга правил Св. Апостолів … — С. 246. 65 Книга Правил Святих Апостолів… — С. 22. Цыпин В. протоиерей. Церковное право. Курс лекций. — М., 1994. — С. 162. 66 Определение Св. Синода № 8401 от 14–17 октября 1915 г. // Церковные Ведо- мости — 1915. — Часть официальная. Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох 327 67 Кандідов Б. Релігія в царській армії. — С. 80–81. 68 ЦДАВО України — Ф. 1072. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 40–50. 69 Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900–1917 років … — С. 199–200. Воинская повинность для семинаристов // Киевское слово. — 1905. — № 6397. — С. 8. 70 Надтока Г.М. Вказана праця. — С.194. 71 Шавельский Г.И. протопресвитер. Священник на войне // Церковь и жизнь. — 1916. — № 2. — С. 26–27; Шавельский Г.И. протопресвитер. Священник на войне // Дворянское собрание: Историко-публицистический и литературно-художественный аль- манах. — 1995. — № 3. — С. 225–235. 72 Нестор (Анисимов), митрополит. Мои воспоминания. Материалы к биографии, письма. — М., 1995. — С. 151–152. 73 Хитровська Ю.В. Участь християнських конфесій у суспільно-політичному житті… — С. 379. 74 Надтока Г.М. Вказана праця. — С. 198–199. Обзор военных действий // Черни- говский церковно-общественный вестник. — 1916. — № 84/85. — С. 4. 75 Капков К. Военное духовенство Российской империи… — С. 4. 76 Биографические сведения о братии Киево-Печерской Лавры, пострадавшей за православную веру в 20 столетии / Составитель Рылкова Л.П. — К., 2008. — С. 50. 77 Церковные Ведомости. — 1915. — № 18/19. — Часть официальная. Там же. — 1916. — № 18/19. — Часть официальная. 78 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи… — С. 153. 79 Панагія — архієрейська нагрудна ікона із зображенням Божої Матері — відзнака архієрейського чину / Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. — Львів, 2001. — С. 91. 80 Биографические сведения о братии Киево-Печерской Лавры… — С. 50; Капков К.Г. Вказана праця. — С. 153. 81 Цит. за: Василенко В.О. Вказана праця. — М., 1933. — С. 52. 82 Там само. — С. 53. 83 Церковно-общественная мысль. — 1917. — № 1. — С. 34–35. 84 Василенко В.О. Вказана праця. — С. 64. 85 Кандідов Б. Релігія в царській армії. — С. 20–21. 86 Надтока Г.М. Вказана праця. — С. 201. 87 Центральний державний історичний архів України. — Ф. 182. — Оп. 1. — Спр. 286. — Арк. 1, 4, 5, 11. 88 Спасский Г. прот. Из жизни церкви Черноморской // Церковно-общественная мысль. — 1917. — № 5. — С. 23–24. 89 Церковно-общественная мысль. — 1917. — № 5. — С. 30–31. 90 Цит. за: Василенко В.О. Вказана праця. — С. 76. 91 ДА РФ. — Ф. А353. — Оп. 3. — Спр. 794. — Арк. 28. 92 Там само. — Ф. 3431. — Оп. 1. — Спр. 87. — Арк. 5. 93 Там само. — Спр. 444. — Арк. 12. 94 Чимаров С.Ю. Вказана праця. — С. 266–268; Капков К.Г. Памятная книга рос- сийского военного и морского духовенства … — С. 60. 95 Чимаров С.Ю. Вказана праця. — С. 266–268. 96 ДА РФ. — Ф. 3431. — Оп. 1. — Спр. 641. — Арк. 12. 97 Краснов-Левитин А. Лихие годы: 1921–1941 гг. — Paris, 1977. — С. 74–75. 98 Церковно-общественная мысль. — 1917. — № 5. — С. 27–28. Євсєєва Тетяна 328 99 Капков К.Г. Очерки по истории военного и морского духовенства Российской империи … — С. 92–93. 100 Там само. 101 Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. … — С. 160–161. 102 Державний вістник, 1918. — № 13. 103 Там само. — № 15. 104 Там само. — № 23. 105 Там само. — № 22. 106 Ульяновський В.І. Вказана праця. — С. 163. 107 ЦДАВО України. — Ф. 1071. — Оп. 1. — Спр. 92. — Арк. 19. 108 Там само. — Спр. 68. — Арк. 59. 109 Там само. 110 Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. … — С. 112. Православное военное духовенство: взаимоотношения с властью на рубеже эпох В очерке анализируются особенности пастырской деятельности православного военного духовенства в контексте взаимоотношений государство — церковь — общество. Ключевые слова: военное и морское духовенство, протопресвитер армии и флота, военное руководство, тыловое ополчение. Orthodox chaplaincy and their relationships with authority on the edge of epoch The paper analyzed specific of clergy activity of chaplaincy in the context of triangle relationships: state — church — society. Keywords: military and naval chaplaincy, protopresbyter of army and fleet, military leadership, rear militia.

Православне військове духовенство: відносини з владою на перехресті епох

Репозитарії

Схожі ресурси