Донбас та його міста в першій половині XIX ст.

Одним з найголовніших факторів, що вплинули на розвиток промисловості Донецького басейну був технічний переворот, що знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, які значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю. Велике значення в розвитку різ...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Довжук, І.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2018
Назва видання:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Теми:	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185725
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Донбас та його міста в першій половині XIX ст. / І.В. Довжук // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2018. — Вип. 28. — С. 23-36. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185725
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1857252022-10-08T01:27:01Z Донбас та його міста в першій половині XIX ст. Довжук, І.В. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Одним з найголовніших факторів, що вплинули на розвиток промисловості Донецького басейну був технічний переворот, що знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, які значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю. Велике значення в розвитку різних соціально-економічних перетворень у регіоні мала постійно зростаюча урбанізація. У Донбасі на початку ХІХ ст. виник потужний вугільно-металургійний комплекс, який представляли на перших етапах два казенних підприємства — Луганський ливарний завод і перша кам'яновугільна копальня в Лисичій Балці. На середину XIX ст. Луганський ливарний завод стає великим центром технічної думки і промислової діяльності на Півдні України. Цей завод зосередив у своїх лабораторіях і цехах відомих фахівців — інженерів, металургів, висококваліфікованих робітників, та мав доволі розвинену соціальну інфраструктуру. One of the most important factors influencing the development of the Donets Basin industry was a technological coup that marked the massive introduction of steam engines, which greatly accelerated the production process and partially replaced manual labor. The ever-increasing urbanization was of great importance in the development of various socioeconomic transformations in the region. In the Donbas, at the beginning of the ХІХ century, a powerful coal-and-steel complex emerged, which was represented in the first stages by two state-owned enterprises — the Lugansk Foundry and the first coal mine in Lisichii Balka. In the middle of the XIX century Lugansk Foundry Factory becomes a major center of technical thought and industrial activity in the South of Ukraine. This plant concentrated in its laboratories and workshops of renowned specialists — engineers, metallurgists and trained personnel in all sectors of the coal and iron and steel industry. The company also had a well-developed social infrastructure. 2018 Article Донбас та його міста в першій половині XIX ст. / І.В. Довжук // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2018. — Вип. 28. — С. 23-36. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185725 94(477.6-21) “180/185” uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
spellingShingle	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Довжук, І.В. Донбас та його міста в першій половині XIX ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	Одним з найголовніших факторів, що вплинули на розвиток промисловості Донецького басейну був технічний переворот, що знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, які значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю. Велике значення в розвитку різних соціально-економічних перетворень у регіоні мала постійно зростаюча урбанізація. У Донбасі на початку ХІХ ст. виник потужний вугільно-металургійний комплекс, який представляли на перших етапах два казенних підприємства — Луганський ливарний завод і перша кам'яновугільна копальня в Лисичій Балці. На середину XIX ст. Луганський ливарний завод стає великим центром технічної думки і промислової діяльності на Півдні України. Цей завод зосередив у своїх лабораторіях і цехах відомих фахівців — інженерів, металургів, висококваліфікованих робітників, та мав доволі розвинену соціальну інфраструктуру.
format	Article
author	Довжук, І.В.
author_facet	Довжук, І.В.
author_sort	Довжук, І.В.
title	Донбас та його міста в першій половині XIX ст.
title_short	Донбас та його міста в першій половині XIX ст.
title_full	Донбас та його міста в першій половині XIX ст.
title_fullStr	Донбас та його міста в першій половині XIX ст.
title_full_unstemmed	Донбас та його міста в першій половині XIX ст.
title_sort	донбас та його міста в першій половині xix ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185725
citation_txt	Донбас та його міста в першій половині XIX ст. / І.В. Довжук // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2018. — Вип. 28. — С. 23-36. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT dovžukív donbastajogomístavperšíjpoloviníxixst
first_indexed	2025-07-16T06:31:48Z
last_indexed	2025-07-16T06:31:48Z
_version_	1837784114858557440
fulltext	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 23 УДК 94(477.6-21) “180/185” І. В. Довжук доктор історичних наук, професор, кафедра документознавства, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди (м. Переяслав-Хмельницький, Україна), i.v.dovzhuk@ukr.net ДОНБАС ТА ЙОГО МІСТА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. Одним з найголовніших факторів, що вплинули на розвиток промисловості Донецького басейну був технічний переворот, що знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, які значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю. Велике значення в розвитку різних соціально-економічних перетворень у регіоні мала постійно зростаюча урбанізація. У Донбасі на початку ХІХ ст. виник потужний вугільно-металургійний комплекс, який представляли на перших етапах два казенних підприємства — Луганський ливарний завод і перша кам'яновугільна копальня в Лисичій Балці. На середину XIX ст. Луганський ливарний завод стає великим центром технічної думки і промислової діяльності на Півдні України. Цей завод зосе- редив у своїх лабораторіях і цехах відомих фахівців — інженерів, металургів, висококваліфікованих робітників, та мав доволі розвинену соціальну інфраст- руктуру. Ключові слова: Донбас, промисловість, металургія, видобуток вугілля, місто, шахта, рудник, завод. I. V. Dovzhuk Doctor of Historical Sciences (Dr. hab. in History), Professor, Document Science Department, Pereiaslav-Khmelnytsky Hryhorii Skovoroda State Pedagogical University (Pereiaslav-Khmelnytsky, Ukraine), i.v.dovzhuk@ukr.net DONBAS AND ITS CITY IN THE FIRST HALF OF THE XIX CENTURY Abstract One of the most important factors influencing the development of the Donets Basin industry was a technological coup that marked the massive introduction of © І.В. Довжук, 2018 ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 24 steam engines, which greatly accelerated the production process and partially replaced manual labor. The ever-increasing urbanization was of great importance in the development of various socioeconomic transformations in the region. In the Donbas, at the beginning of the ХІХ century, a powerful coal-and-steel complex emerged, which was represented in the first stages by two state-owned enterprises — the Lugansk Foundry and the first coal mine in Lisichii Balka. In the middle of the XIX century Lugansk Foundry Factory becomes a major center of technical thought and industrial activity in the South of Ukraine. This plant concentrated in its laboratories and workshops of renowned specialists — engineers, metallurgists and trained personnel in all sectors of the coal and iron and steel industry. The company also had a well-developed social infrastructure. Keywords: Donbas, industry, metallurgy, coal mining, city, mine, factory. Історія Донбасу модерної доби тісно пов’язана зі становленням важ- кої індустрії. У зв’язку з цим одним із найголовніших факторів, що вплинули на розвиток промисловості краю, був технічний переворот, котрий знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, які значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю. Значний вплив на розвиток різних соціально- економічних перетворень у регіоні в минулому мала постійно зростаюча урбанізація. На початку XIX ст. в економіці Донецького басейну відбулася подія, що справила вирішальний вплив на подальший розвиток усього регіону — тут виник потужний вугільно-металургійний комплекс. Спочатку його представляли два казенних підприємства — Луганський ливарний завод і перша кам’яновугільна копальня в Лисичій Балці. Відповідно до указу Катерини II (від 14 листопада 1795 р.) “Об устроении литейного завода в Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля”1, на р. Лугані побудували ливарний завод — перше в Україні металургійне підприємство. Для забезпечення Луганського казенного заводу кам’яним вугіллям на землі села Верхнє (Третя Рота) поблизу балки Лисичої була закладена шахта. Це була перша шахта Донбасу, що поклала початок промисловій розробці кам’яного вугілля в регіоні. У квітні 1796 р. вона дала перше вугілля2. У 1801 р. в селищі майстрових вугільної ломки (як тоді називали рудник) уже мешкало 556 осіб3. ——————— 1 Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). — Собр. 1. — Т. 23. — С. 815. 2 Лопатин Н. В. У колыбели Донбасса. — Луганск, 1960. — С. 5–8. 3 Державний архів Луганської області (Держархів Луганської обл.), ф. 1, оп. 1, спр. 117, арк. 110–112. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 25 З уведенням у дію (1799 р.) Луганського чавуноливарного заводу здійснювалася по суті технічна революція в металургії. Це усвідомлював і Карл Гаскойн (1737–1806) — шотландський інженер, якому було дору- чено урядом будівництво заводу. Він писав, що завод є “абсолютно новим у своєму роді підприємством, бо всі роботи в ньому будуть проводитися кам’яним вугіллям, і спосіб цей донині в Російській імперії не тільки не застосовувався, але й був невідомий”4. 16 жовтня 1800 р. з чавуну першого завантаження домни № 3 (малої порівняно з великою № 1) на заводі були відлиті ядро, бомба і граната, які, як висловився будівничий перших доменних печей шотландський майстер Джон Уолкер, “перші у цій імперії відлиті, за допомогою коксу (кам’яновугільного — І. Д.)”5. Тому 16 жовтня 1800 р. можна справед- ливо вважати днем заснування металургійної промисловості Донбасу й України загалом. Наприкінці 1804 р. англійський механік Маклі встановив на Луган- ському заводі першу парову машину на спеціальному верстаті (“млині”) для свердлення стовбурів гармат. Потому Луганський завод стає великим підприємством, де були три домни, дві вагранки, п’ять повітряних печей, парові машини, водяні турбіни та ін. За часів К. Гаскойна (1801 р.) був проведений кращий експеримент з виплавки місцевого чавуну на домні № 3, яка видала за плавку 3581 пудів чавуну6. Важливою перешкодою, яка не дозволяла працювати заводу на повну силу, стала відсутність під’їзних шляхів і взагалі погана якість доріг. Так, протягом 1802–1805 рр. працювала тільки домна № 3 і то зі значними перервами. Але уряд вимагав від Гаскойна виконання взятих на себе зобов’язань. У рапорті в Берг-колегію від 17 жовтня 1805 р. він обіцяв, що завод запрацює у повну силу в 1806 р., але йому так і не судилося здійснити задумане. 20 липня 1806 р. Карл Гаскойн раптово помер. Після його смерті Луганським заводом керували Яків Християнович Нілус (1806–1822 рр.) і Густав Густавович Гесс-де-Кальве (1822–1826 рр.). У 1826 р. директором підприємства став гірничий інженер Іван Васи- льович Ільїн. У 1835 р. гірничим начальником Луганського заводу при- значено Федора Павловича Мевіуса, якого надалі змінили Володимир Костянтинович Бекман (1840–1847 рр.), Федір Іванович Фелькнер (1847– 1853 рр.) і Микола Терентійович Летуновський (1853–1861 рр.). ——————— 4 Фесенко В. О. 130 років Луганського ливарного заводу. — Луганськ, 1930. — С. 6. 5 Там само. — С. 5. 6 Там само. — С. 21–22. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 26 Луганський завод на початку 40-х рр. ХІХ ст. мав високий рівень технічного оснащення, і безсумнівно відповідав високим європейським стандартам того часу, особливо що стосувалося експлуатації шахт та рудників. Але незважаючи на це, підприємство постійно відчувало не- стачу залізної руди високої якості. З цієї причини воно перейшло на переробку чавуну з брухту, а також споживало привізний уральський чавун майже до 1856 р. І хоча завод став збитковим щодо виробництва чавуну, війни Російської імперії з Наполеоном (до 1815 р.) і Туреччиною (1828–1829 рр.), довготривала боротьба на Кавказі, нарешті, Кримська кампанія (1853–1856 рр.) змушували імперський уряд підтримувати Луганський ливарний завод. Важко переоцінити внесок Луганського заводу в оборону Севасто- поля під час Кримської війни. Підприємство виготовляло до 3-х тис. пудів снарядів на добу. Поручик Савченков у “Звіті про огляд Луганського ливарного заводу в 1855 році” свідчив, що продуктивність заводу досягла “гігантських розмірів”; у звичайний час підприємство мало відливати щорічно тільки 22 тис. пудів снарядів; у 1855 р. тут тільки впродовж липня і серпня було виготовлено 116,9 тис. пудів снарядів, тобто дво- місячна продуктивність заводу більш ніж у п’ять разів перевищила звичайну річну7. Луганський завод, незважаючи на всі труднощі, у 50-х рр. ХІХ ст. досяг успіху не тільки у виробництві воєнної продукції, але й у ху- дожньому литті. Давні кладовища Луганська, поміщицькі садиби й церк- ви всієї Слов’яносербії були прикрашені чавунними хрестами, пам’ятни- ками, ґратами, дзвонами, відлитими на Луганському заводі. Усім відомі надмогильна плита й штахети над могилою В. Кочубея й І. Іскри в Києво- Печерській лаврі, також були відлиті на цьому заводі. Тут виготовляли чорнильниці, підсвічники, статуетки, барельєфи, зокрема й такі відомі, як портрета-бюста К. Гаскойна й зображення Олександра І на момент смерті в Таганрозі 19 листопада 1825 р.8 У Луганському обласному краєзнав- чому музеї й досі зберігається статуетка, відлита на Луганському ли- варному заводі, — “Перший коваль Луганського заводу”9. Мало кому відомо, що пам’ятник Слави, установлений у Полтаві на честь перемоги Петра І над шведами, також відлитий на Луганському ——————— 7 Довжук І. В. Індустріальний Донбас в історії розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). — Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2009. — С. 33. 8 Там само. 9 Луганський комунальний обласний краєзнавчий музей. Відділ фондів. КП 6263/ЖСК 661. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 27 заводі. Тут же виготовлені деталі пам’ятника князю Володимиру в Києві. Нарешті, Луганський завод блискуче виконав велике урядове замовлення на виготовлення та встановлення великого монумента вагою 14 334 пуди 13 фунтів у пам’ять “Поразки Удіно й Сен-Сіра графом Вітгенштейном” при Полоцьку 5 і 6 серпня 1812 р. Робота над пам’ятником була розпочата в 1846 р. й закінчена в червні 1849 р. У 1850 р. він був установлений у Полоцьку луганськими майстрами на чолі з унтершихтмейстером 1-го класу Федором Бровкіним10. Слід підкреслити, що до середини ХІХ ст. для Луганського заводу це був окремий напрям промислової діяльності, бо його литво жваво збувалося по містах та ярмарках України. У 1857 р. Луганський завод мав 11 цехів, оснащених 17 печами, 32 горнами, 50 верстатами й паровими машинами. На ньому працювало 5160 осіб, а на трьох його рудниках — Лисичанському, Успенському й Городищенському — 6327 осіб. На підприємстві виготовлялися снаряди для артилерії, залізні комплектуючі для арсеналів і фортець, а також “різного роду механічне приладдя для всіх галузей промисловості Ново- російського краю”11. За період свого існування з 1799 по 1857 р. завод виробив: гармат — 184,7 тис. пудів, снарядів — 2002,8 тис. пудів, цистерн — 155,8 тис. пудів, інших виробів — 832,3 тис. пудів, усього 3175,6 тис. пудів. Утримання заводу коштувало 7056,8 тис. руб., прибуток становив — 7727,1 тис. руб., а загальний прибуток за названий період дорівнював 670,3 тис. руб.12 Отже, на середину XIX ст. Луганський ливарний завод, незважаючи на всі суперечності й труднощі, став великим центром технічної думки і промислової діяльності на Півдні України. Цей завод зосередив у своїх лабораторіях і цехах відомих у кам’яновугільній галузі фахівців — ін- женерів, металургів і висококваліфікованих робітників. Підприємство мало також розвинену соціальну інфраструктуру. Зокрема, були шпиталь, аптека, магазин, навчальні заклади. Завод мав велику на той час бібліо- теку, а також свій музей, де зберігалися різні зразки гірських порід і мінералів13. Луганський ливарний завод відіграв значну роль у розвитку гірни- чозаводського виробництва не тільки в Донецькому басейні, але й у всій ——————— 10 Держархів Луганської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 87, арк. 14, 28, 753–762. 11 Журнал Министерства Внутренних Дел. — 1857. — Ч. 31. — С. 9–11. 12 Довжук І. В. Вказ. праця. — С. 34. 13 Там само. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 28 Наддніпрянській Україні, поклавши початок масштабному освоєнню природних багатств краю. У 30–50-х рр. XIX ст. на Донбасі йшов інтенсивний видобуток кам’яного вугілля. Видобували його не лише казені шахти, але й помі- щики, селяни, приписані до заводів (для перевезення вугілля) і наділені землею, козаки. Уже у 20-х роках розробки кам’яного вугілля велися на 23 копальнях, головним чином Бахмутського і Слов’яносербського по- вітів Катеринославської губернії. Наприкінці 30-х років на селянських шахтах сіл Залізне, Червоний Кут, Зайцеве, Олександрівка і Щербинівка видобувалося понад 200 тис. пудів вугілля за рік. При цьому вугілля із селянських виробок розвозилося скупниками на великі відстані: із с. Залізне головним чином до Дніпра, а із Щербинівки — у м. Бахмут14. У 1853 р. у с. Успенському (Слов’яносербський повіт) розробка ву- гілля здійснювалася, з одного боку, відомством Луганського заводу, а з другого — селянами поміщиків Козловського і Масловича. Луганський ливарний завод щорічно видобував 30 тис. пудів, а селяни — до 70 тис. пудів вугілля. Мінеральне паливо, видобуте на казенних шахтах, кошту- вало на місці 4 коп. за пуд. Вугілля селян йшло на опалювання будинків, випалювання вапна, винокуріння та інші потреби. Селяни також про- давали вугілля і Луганському заводу по 13–15 коп. за пуд, а на місці видобутку — по 10 коп. за пуд15. Зазначимо, що селянські шахти були досить примітивними. Їх копали на невеликій глибині до горизонту ґрунтових вод короткими галереями. Машин для підйому вугілля на-гора не існувало; очищення шахт від води і газів також не проводилося, не було навіть ліхтарів, що призводило до частих нещасних випадків. Шахти будувалися близько одна від одної. Видобуток вугілля здійснювався вдень. Більшість селянських шахт мала в середньому чотирьох робітників. Вони користувалися такими знаряд- дями, як лопата, кайло, молоток, ручний коловорот, мотузок і корзина для підйому вугілля. Його собівартість становила 1,5 коп. за пуд, а продажна ціна — 3 і більше копійок за пуд16. Поряд із селянськими існували і шахти поміщиків. Так, наприкінці 30-х років у селі Іванполе на річці Кривий Торець існувала шахта поміщика Плещеєва продуктивністю до 15 тис. пуд. за рік. На річці Білій ——————— 14 Бакулев Г. Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. — Москва, 1955. — С. 80. 15 Описание каменноугольной разработки близ села Успенского в Славяносербском уезде Екатеринославской губернии // Горный журнал. — 1854. — Ч. 2, кн. 4. — С. 82. 16 Довжук І. В. Вказ. праця. — С. 29. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 29 працювала шахта Штерича, де видобувалося 10 тис. пудів вугілля за рік. У селі Іванівка (Слов’яносербський повіт) діяла шахта поміщика Міло- радовича продуктивністю 10 тис. пуд. за рік. Вугілля продавалося в Таганрозі для побутового опалювання. У селі Успенському працювали шахти поміщика Масловича загальною продуктивністю в різні роки від 12 до 15 тис. пуд. за рік. На Краснокутській антрацитовій шахті поміщика Панкова видобувалося за рік 25 тис. пудів. На Рубіжанському руднику поміщика Богдановича видобуток вугілля почався з 1857 р. і в 1864 р. він становив 90,9 тис. пудів17. У районі Лозової Павлівки (територія сучас- ного міста Брянка Луганської області) у 1851–1861 рр. виникла низка вугільних копалень, що належали в основному поміщикам: “Ломоватка”, “Краснопілля”, “Оленівка” та ін.18 Необхідно підкреслити, що велике значення мало Грушевське родо- вище, розташоване на відстані 32-х верст від Новочеркаська. Це родо- вище знаходилося на території Війська Донського. Розробка вугілля дозволялася тут на ділянках, які відводилися військовим начальством, з оплатою по 0,5 коп. за пуд видобутого антрациту. Видобутком останнього займалося переважно місцеве населення. У своїй більшості антрацитові шахти були дрібними. До 1856 р. тут існувало 124 шахти, які займали приблизно 80 дес. землі19. Мінеральне паливо видобувалося регулярно тільки на п’яти родови- щах: у селищі Лисичанськ (Бахмутський повіт), у маєтку поміщика Шид- ловського в Олександрівці (Слов’яносербський повіт), у селі Успенка на землі Луганського ливарного заводу, на Катеринославських і Грушев- ських антрацитових копальнях. Виробництво останніх у середині XIX ст. досягло 2,5 млн пудів за рік. Слід підкреслити, що Лисичанський ка- зенний рудник у 40-х роках досяг найвищого рівня видобутку вугілля — до 700 тис. пудів за рік. Це було пов’язано з появою нового великого споживача вугілля — Чорноморського пароплавства. На руднику працю- вало близько 500 шахтарів. На Лисичанському руднику з 1844 р., уперше в Донецькому басейні, відвід води здійснювався підйомним насосом, що приводився в дію 12-сильною машиною20. ——————— 17 Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні. — Т. 1. — Київ, 1959. — С. 350. 18 Лопатин Н. Город наш Кадиевка. — Москва, 1964. — С. 12. 19 Обзор различных отраслей мануфактурной промышленности России. В 2-х т. — Т. 2. — СПб., 1863. — С. 102–104. 20 История технического развития угольной промышленности Донбасса. — Т. 1. — Киев, 1969. — С. 31–32. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 30 Отже, у середині ХІХ ст. у Донбасі вже достатньо активно велися розробки мінеральних копалень, у тому числі грушевського антрациту. У 1860 р. по всій Російській імперії було видобуто 18,2 млн пудів вугілля, а в Донецькому басейні — майже 6 млн пудів, або 1/3 загального ви- добутку імперії. Проте організувати тут велике металургійне виробництво не вдалося, оскільки позначилася загальна відсталість промисловості країни як в технічному плані, так і в організації виробництва. Але не- зважаючи на це, у досліджуваний період на Півдні України — у Донбасі — було закладено основи найбільшої вугільно-металургійної бази Російської імперії. Слід підкреслити, що число міст Донбасу в першій половині XIX ст. обмежувалося центрами повітів: Бахмутом, Слов’яносербськом і Маріу- полем. До Донбасу тяжіли також Слов’янськ і Старобільськ, які нині входять у його кордони. Це були порівняно невеликі, молоді, як і сам Донбас, поселення, що виділилися в адміністративні центри повітів. Самим старшим з них за віком був Слов’янськ. Місто Слов’янськ засновано 1676 р. (під назвою “Соляний”) як центр солепромислу. Ще його називали Тором від назви фортеці на Торських озерах. У 2016 р. йому виповнилося 340 років. У 1784 р. Тор перей- менували у Славенськ (у народі називали місто Слов’янськом), зробивши його центром повіту. У зв’язку із закриттям в 1782 р. солепромислу розвиток міста дещо загальмувався. На початку XIX ст. тут були дрібні ремісничі виробництва — кузні, шкіряні, шевські й ткацькі майстерні. У 1837 р. в місті було 15 вулиць і провулків (немощених), 2 майдани, 3 дерев’яні мости, 967 дерев’яних будинків. Населення міста складало 5850 осіб: 2918 чоловічої і 2932 жіночої статі. З них духовного стану — 63, дворян і чиновників — 120, службовців (військового відомства) і від- ставних — 62, службовців цивільного відомства — 94, різночинців — 36, купецтва — 213 (тільки 3-ої гільдії), міщан і посадських — 1781, інозем- ців — 11, нижніх військових чинів (в основному відставних) — 205, дворових (при будинках панів) — 122, селян — 3299, з яких 3289 казенних. Жителі Слов’янська займалися садівництвом і городництвом, торгів- лею, промисловим виробництвом. У місті налічувалося 52 сади, 35 горо- дів, 37 лавок, зокрема хлібних — 1, з “красним” товаром — 8, залізних — 2. У місті було 2 трактирні заклади, погріб для продажу вина, 18 шинків. Проводилося 3 ярмарки. У місті існувало 16 фабричних закладів та 33 вітряні млини. Тут працювало 36 ремісників, у тому числі кравців — 9, чоботарів — 14, ковалів — 12. У місті був 1 навчальний заклад. У середині XIX ст. у місті діяли 12 невеликих приватних солеварень, що виробляли від 22 до 70 тис. пудів солі на рік. У зв’язку зі зростанням Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 31 промисловості, збільшилася й кількість жителів. У 1865 р. населення міста сягало 11 тис. осіб21. Другим за віком містом Донбасу був Бахмут, заснований у 1701 р. солеварами. У 1702 р. для захисту від кочівників було зведено фортецю. На той час населення міста складало близько 150 осіб. У 1710 р. тут було засновано воєводську канцелярію, а 1719 р. Бахмут став центром одно- йменної провінції. На розвитку Бахмута, як і Слов’янська, негативно позначилася ліквідація Бахмутського солепромислу в 1782 р. Що ж являв собою Бахмут до тридцятих років XIX ст.? Його про- тяжність становила 7,5 версти, населення складало (1831 р.) 3174 особи чоловічої та 2739 осіб жіночої статі22. У місті діяло 4 церкви (2 кам’яних і 2 дерев’яних), адміністративні споруди (1 кам’яна, 2 дерев’яних), 1 навчальний заклад, 1 лікарня, налічувалося 835 дерев’яних і 2 кам’яних житлових будинків. Працювали 42 торговельні лавки, 8 шинків, 3 трак- тири, 3 лазні, 25 кузень, 3 застави при виїзді з міста, 1 цегельний завод, що знаходився поза містом, розвивається салотопне виробництво. У 1857 р. тут засновано воскобійний завод. Місто Слов’яносербськ засновано 1754 р. 6-ою ротою слов’яно- сербського полку Йована Шевича23, що розташувалася на правому березі Сіверського Дінця при озерах Кривому і трьох Підгірних. Поселення і шанець по озерах назвали Підгірним. У 1784 р. село Підгірне перей- меновано в місто Донецьк, що стало центром Донецького повіту. У 1797 р. Донецький повіт ліквідовано, а його територію включено до складу Бахмутського повіту. Місто Донецьк стало позаштатним. Проте у 1806 р. повіт відновили, але вже з новою назвою — Слов’яносербський. Центром повіту вирішили зробити нове місто — Слов’яносербськ, якого ще не було в реальності. Воно існувало тільки в уяві ініціаторів створення повіту — дворян цієї місцевості. Побудувати нове місто вирішили на лівому березі р. Лугані, східніше с. Кам’яного Броду. У 1808 р. Олександр I затвердив план Слов’яно- сербська. За ним передбачалося побудувати 30 кварталів з трьома май- данами. На центральному міському майдані мала бути церква. У місті планувалося побудувати торгівельні ряди, будівлі для адміністрації по- віту, острог. Відводилося місце для приватних будинків жителів — купців, міщан, різночинців. Але Слов’яносербськ не був побудований. ——————— 21 Подов В. И., Курило В. С. История Донбасса. В 3 т. — Т. 2: Донбасс в ХІХ веке. — Луганск: Альма-матер, 2004. — С. 108. 22 Записки Одесского общества истории и древностей. — 1844. — Т. 1. — С. 351. 23 Шевич Йован (?–1764) — підполковник австрійської служби і генерал-поручик російської служби; засновник Слов’яносербії. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 32 Причиною тому була повінь, що трапилася в березні 1809 р. Унаслідок інтенсивного танення снігів р. Лугань вийшла з берегів і затопила міс- цевість, що призначалася для будівництва міста. Імператор Олександр I звелів шукати нове місце, захищене від повеней. Після обговорення низки варіантів вирішили центром повіту зробити місто Донецьк. З ряду при- чин, серед яких було нашестя Наполеона, здійснення цього плану затяг- нулося. Тільки в листопаді 1817 р. Олександр І підписав указ про пере- ведення міста Слов’яносербська в м. Донецьк з перейменуванням ос- таннього24. У 30-х рр. XIX ст. у місті діяла Соборна дерев’яна церква. За новим планом намічено ще дві церкви. Із казенних будівель були: тюремний замок для злочинців і провіантський магазин — обидва дерев’яні. Повітовий і земський суди, казначейство, поштова контора, міська полі- ція і лікарня для військовослужбовців були розташовані в житлових будинках. Усього житлових будинків у місті нараховувалося 279, з них 2 кам’яних і 277 дерев’яних. Було 10 торгівельних дерев’яних лавок, 2 шинка, 3 кузні. Місто мало 18 великих вулиць. Тут щорічно прово- дилося 3 ярмарки, тривалістю по 3 дні25. Місто Маріуполь закладено 1778 р. у зв’язку з переселенням греків з Криму на Азовське узбережжя. Уже в 1782 р. тут проживало 2948 осіб. Біля третини населення — ремісники. На початку XIX ст. у Маріуполі функціонували салотопні заводи, кузні, збройові, бондарські, шкіряні й повстяні майстерні, водяні й вітряні млини. Салотопні заводи в 1810 р. витопили 600 пудів сала. У 1824 р. об’єм їхньої продукції подвоївся. У 1834 р. тут було відкрито макаронну фабрику. Жителі міста займалися виробництвом будівельних матеріалів. У середині століття діяли 2 це- гельних заводи, 4 черепичних і вапняний. У цей час тут мешкало 4,5 тис. осіб. Розвивалася рибопромислова галузь. У 20-х рр. XIX ст. у Маріуполі налічувалося близько двох десятків рибозаводів. Маріуполь був відомим центром торгівлі. Уже в 1795 р. у місті нараховувалося 163 заклади торгівлі і заїжджий двір. Щорічно прово- дилися 4 ярмарки. Велику роль у зовнішній і внутрішній торгівлі віді- гравав місцевий порт. Місто Старобільськ виникло в 1797 р. як центр однойменного повіту. З початку XIX ст. на основі сільськогосподарської продукції в місті роз- вивалося ремісниче виробництво і торгівля, діяли 3 салотопні заводи, ——————— 24 Подов В. И., Курило В. С. История Донбасса. — Т. 2. — С. 111. 25 Там же. — С. 112. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 33 пивоварний завод, водяні й вітряні млини. У 1817 р. існували пошта і лікарня. Щорік проводилися 4 ярмарки, було 17 лавок. У 1834 р. в Старобільську проживало 795 осіб чоловічої статі й 590 жіночої, серед яких 108 купців, 348 міщан. У місті було 4 кам’яні і 366 дерев’яних будинків. Поряд з названими центрами повітів, що носили титули міст, з початку XIX ст. в Донбасі отримали розвиток нові поселення — Луганськ і Лисичанськ. Обидва робочі селища виникли у результаті активного розвитку у Донецькому басейні на межі XVIII і XIX століть гірничо- заводської і вугільної промисловості. У Луганська і Лисичанська один рік заснування — 1795-й, схожа у них і доля26. З початком спорудження Луганського ливарного заводу в 1796 р. було закладено і заводське селище. У ньому виділялися дві частини. В одній, призначеній для англійських фахівців, побудували 11 кам’яних будинків, заводську контору. Друга відводилася під житло для робітників, де почалось будівництво казарм і землянок. Першими робітниками, що будували завод і житло для себе були майстрові з Олександрівського заводу (м. Петрозаводськ Олонецької губернії ) і Липецьких металур- гійних заводів, переведені сюди відповідно до указу від 14 листопада 1795 р. У 1799 р. вже було побудовано 45 казарм, де проживало 1016 осіб чоловічої і 988 жіночої статі, усього 2004 особи27. Казарми були дуже перенаселеними і тісними, складалися з 6 кімнат і вміщали 18–20 сімей. В одній кімнаті жили по 2–4 сім’ї. Усі заводські будинки опалювалися кам’яним вугіллям. 1830 р. у селищі, яке називали “Луганський завод”, були 74 казарми і 224 житлові будинки, у тому числі 204 кам’яні й 20 дерев’яних. Із загальної кількості житлових будинків було 184 приватні. У 1831 р. в парафії Миколаївського молитовного будинку при Луганському ливар- ному заводі налічувалося 3211 осіб, у тому числі 1586 чоловіків і 1596 жінок. Це були перші металурги і машинобудівники Донбасу. У селі Кам’яному (Кам’яному Броді), жителі якого в той час уже були майст- ровими заводу, по парафії Петропавлівської церкви налічувалося осіб духовного звання — 11, дворян — 30, відставних солдатів — 34, міщан — 49, колишніх неодмінних працівників — 897, селян — 20, а всього — 1041 особа28. ——————— 26 Подов В. И., Курило В. С. Первенец металлургии Украины. — Луганск, 1998. — С. 40–48. 27 Держархів Луганської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 8, арк. 13. 28 Подов В. И., Курило В. С. Первенец металлургии Украины. — С. 114. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 34 У селищі Луганського заводу функціонували пошта, шпиталь, аптека, бібліотека, музей. У 1823 р. тут відкрили першу на Донбасі гірничу початкову школу для дітей заводських працівників, 1839 р. — гірниче училище, а також початкову гірничу школу в Кам’яному Броді. 1837 р. у заводському селищі з’явилася й перша в регіоні метеорологічна станція. У селищі Луганського заводу жило і працювало багато гірничих інженерів та інших фахівців, які стали знаними діячами науки і техніки. Зокрема, почесний член Петербурзької академії наук, професор Євграф Петрович Ковалевський (1790–1867)29, професор Аполлон Федорович Мевіус (1820–1898)30 та інші. Сюди приїздили провідні діячі гірничої справи, проходили практику випускники Інституту Корпусу гірничих інженерів (Петербург). Усе це висувало селище Луганського заводу у розряд провідних центрів економічного, наукового і культурного життя Донецького басейну. І не випадково вже 1847 р. у губернії обговорю- валося питання про перетворення заводського селища в місто і пере- несення сюди центру повіту зі Слов’яносербська. Проводилися і відпо- відні приготування. Проте титул міста і своє нинішнє ім’я — Луганськ отримав тільки через три десятиліття. Лисичанськ виник у 1795 р. як перше шахтарське селище Донбасу в урочищі Лисича Балка на землі с. Верхнє (Третя Рота). Будували його для себе самі шахтарі. Це були колишні робітники з Олонецьких і Липецьких заводів Росії, а також рекрути на засланні31. 1801 р. у шахтарському селищі в Лисичій Балці вже налічувалося 19 казенних споруд: 3 казенних землянки, 22 приватні будинки і 7 при- ватних землянок. У них проживало 556 осіб, у тому числі 162 чоловіка, 149 жінок і 245 дітей. Селище розташовувалося на північному схилі Лисичої Балки. Будинки і казарми стояли майже впритул один до одного. Біля них не було ні сараїв, ні льохів, ні інших підсобних приміщень. Шахтарі у той час не мали ні землі, ні худоби, жили за рахунок мізерної платні — 20 руб. на рік. Крім того вони отримували по 2 пуди муки та ще один пуд на утриманця на місяць. Тому в 1803 р. було порушено кло- потання про організацію тут торгів. Зважаючи на масові хвороби шах- тарів і їхніх сімей на початку XIX ст. тут були відкриті шпиталь і аптека. ——————— 29 Ковалевский Евграф Петрович (10 (21). 12. 1790 — 18 (30). 3. 1867): [краткая биогр.] // Большая Советская Энциклопедия. — 3-е изд. — Т. 12. — Москва, 1973. — С. 356. 30 Журило А. Г. А. Ф. Мевіус — перший професор металургії чавуну і сталі в Україні // Вісник НТУ «ХПІ»: Історія науки і техніки. — 2008. — № 8. — С. 72–80. 31 Вирський Д. С. Лисичанськ // Енциклопедія історії України. У 10 т. — Т. 6. — Київ: Наукова думка, 2009. — С. 159. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 35 У 1837 р. на копальні працювало 500 осіб. Разом із жителями с. Верх- нього, зарахованими до категорії майстрових, на копальні налічувалося 1415 чоловіків і 1319 жінок32. Зазначимо, що на початку 40-х років ХІХ ст. на копальні застосо- вували відрядну оплату праці, або, як тоді говорили, “задільну”, засто- сування якої було дозволене у 1843 р Гірничою радою. Проте ця система не завжди давала позитивний ефект. Управляючий Лисичанською копаль- нею В. Соколов доповідав у головну контору заводу, що в лютому 1840 р. на шахті № 7 пройдено по дуже міцному вапняку тільки 2 фути і по пісковику півтора фута. За це робітникам належало виплатити всього 13 руб. 99 коп. Витратили ж матеріалів на значно більшу суму. Так що 15 майстрових не лише нічого не заробили, але навіть заборгували 15 руб. 91 коп. Управляючий просив виплатити шахтарям “хоч би окладну платню, зважаючи на те, що ціни на провіант і фураж проти минулого 1839 р. значно підвищилися”33. Із даних про відрядний виробіток за місяць, наданих В. Соколовим, видно, що кожен відпрацював по 29 робочих днів. За цей час штейгер Василь Алферов заробив 2 руб. 51 коп., рядові прохідники Матвій Попов, Роман Кузенко, Петро Зоз, Леон Мустафа, Іван Жуков, Кирило Сюсюра, Герасим Северин та інші заробили по 88 коп. На такому ж рівні заробітки залишалися і в інші місяці, хоча ціни на продукти харчування, порівняно з початком століття, зросли у 2–3 рази. Заслуговує на увагу прізвище прохідника Кирила Сюсюри, наведене в списку. Це прадід нашого земляка, видатного українського поета Воло- димира Сосюри, ім’я якого він не раз згадував у романі «Третя Рота». Саме таке прізвище — Сюсюра, а не Сосюра, — носили предки поета34. Таким чином, одним із найважливіших природних чинників, які сут- тєво вплинули на специфіку і темпи промислового розвитку та урбанізації в Донецькому краї, була наявність тут покладів корисних копалин. Саме географія розміщення розвіданих покладів, перш за все кам’яного вугілля, обумовила те, що на території Півдня впродовж доволі короткого проміжку часу виріс найпотужніший в Російській імперії і Східній Європі центр важкої промисловості — Донецький басейн. Те, що поклади ко- рисних копалин розташовувалися переважно на відстані від офіційних ——————— 32 Подов В. И., Курило В. С. Первенец металлургии Украины. — С. 116. 33 История Луганского края: Учебное пособие / Курило В. С., Бровченко И. Ю., Климов А. А. и др. — Луганск: Альма-матер, 2003. — С. 216. 34 Там же. — С. 217. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2018. Випуск 28 36 міських поселень, закладало важливі передумови поширення урбанізації на неміські території. Величезний вплив на розвиток соціально-економічних перетворень у регіоні мала постійно зростаюча урбанізація, адже саме завдяки модерні- заційним процесам тут виникла низка робітничих селищ, збільшилася концентрація промислового населення в містах. REFERENCES 1. Bakulev, G. D. (1955). Razvitie ugol’noj promyshlennosti Doneckogo bassejna. Moscow. [in Russian]. 2. Dovzhuk, I. V. (2009). Industrial’nyj Donbas v istorii rozvytku ekonomiky Naddniprians’koi Ukrainy (druha polovyna XIX — pochatok XX st.). Luhansk: Vyd-vo SNU im. V. Dalia. [in Ukrainian]. 3. Fesenko, V. O. (1930). 130 rokiv Luhans’koho lyvarnoho zavodu. Luhansk. [in Ukrainian]. 4. Kurilo, V. S., Brovchenko, I. Ju., & Klimov, A. A. et al. (2003). Istorija Luganskogo kraja: Uchebnoe posobie. Lugansk: Al’ma-mater. [in Russian]. 5. Lopatin, N. (1964). Gorod nash Kadievka. Moscow. [in Russian]. 6. Lopatin, N. V. (1960). U kolybeli Donbassa. Lugansk. [in Russian]. 7. Nesterenko, O. O. (1959). Rozvytok promyslovosti na Ukraini (Vol. 1). Kyiv. [in Ukrainian]. 8. Podov, V. I., & Kurilo, V. S. (1998). Pervenec metallurgii Ukrainy. Lugansk. [in Russian]. 9. Podov, V. I., & Kurilo, V. S. (2004). Istorija Donbassa (Vol. 2: Donbass v XIX veke). Lugansk: Al’ma-mater. [in Russian]. 10. Vyrskyi, D. S. (2009). Lysychans’k. In Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 6, pp. 159–160). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 11. Zhurylo, A. H. (2008). A. F. Mevius — pershyj profesor metalurhii chavunu i stali v Ukraini. Visnyk NTU «KhPI»: Istoriia nauky i tekhniky, (8), 72–80. [in Ukrainian].

Донбас та його міста в першій половині XIX ст.

Репозитарії

Схожі ресурси