Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)

Метою дослідження є визначення місця й ролі купців у київському міському самоврядуванні після впровадження міської реформи 1870 р., з’ясування кількісного складу купців-гласних у міській думі, мотивації їх участі в її роботі, висвітлення на найбільш яскравих прикладах ефективності діяльності купецт...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2019
Автор:	Донік, О.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2019
Назва видання:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Теми:	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185786
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.) / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 32-65. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185786
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1857862022-10-14T01:25:18Z Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.) Донік, О.М. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Метою дослідження є визначення місця й ролі купців у київському міському самоврядуванні після впровадження міської реформи 1870 р., з’ясування кількісного складу купців-гласних у міській думі, мотивації їх участі в її роботі, висвітлення на найбільш яскравих прикладах ефективності діяльності купецтва в реалізації важливих соціокультурних напрямів функціонування міського самоврядування Києва. Під час дослідження було використано методи історико-генетичний, порівняння, контекстного аналізу, біографічний та типологізації. Аналіз складу реформованої Київської міської думи засвідчує, що найвищий рівень представництва в ній купців спостерігався з 1870-х рр. до кінця ХІХ ст., відколи виразно почали домінувати професура, чиновництво і представники вільнонайманих професій. Виявлено, що помітне скорочення купецької верстви після податкової реформи 1898 р. відчутно зменшило його вплив у міському самоврядуванні. Політизація громадського життя після 1906 р., коли почали превалювати різні політичні погляди, та поглиблення економічної кризи з 1901 р., яка об’єктивно підривала реалізацію підприємницьких ініціатив у соціокультурній сфері зі зменшенням економічної ваги купецтва, призвели до остаточної втрати ним значення самостійної сили в управлінні містом. З’ясовано, що завдяки муніципальній політиці київського самоврядування після запровадженням Міського положення 1870 р., за активного сприяння підприємців місто перетворилося на регіональний культурно-промисловий центр. Дума була тим простором, який сприяв соціокультурній інтеграції купців до громадського життя Києва. Як її гласні та члени управи вони розпоряджалися додатковими ресурсами економічного і громадського впливу, отримали змогу нагромаджувати соціальний та культурний капітал як для себе, так і міської громади. Досить високий рівень участі в міському самоврядуванні забезпечував представникам купецтва вплив на розвиток інфраструктури, комунікативних мереж та інших сегментів соціально-економічного й культурно-громадського життя Києва. Завдяки своїй діяльності купці-гласні сприяли суспільному згуртуванню міської громади, ставали відомими місцевими діячами. The purpose of the study is to determine the place and role of merchants in Kyiv city self-government after the introduction of the urban reform of 1870, to find out the quantitative composition of merchants-vowels in the city council, factors for motivating their participation in such public work, highlighting the most striking examples of their effectiveness in realization of important socio-cultural directions of work of city self-government of Kyiv. The study used the methods of historical-genetic, comparison, contextual analysis, biographical and typologization. The analysis of the composition of the reformed Kyiv City Duma shows that the highest level of representation in the merchants was observed from 1870 to the end of the nineteenth century. It was found that the noticeable reduction of the merchant class after the tax reform of 1898 significantly reduced its influence in urban selfgovernment. The politicization of public life after 1906, when different political views began to prevail, and the deepening economic crisis of 1901, which objectively weakened the implementation of entrepreneurial initiatives in the socio-cultural sphere with the diminishing economic weight of merchants, led to the final loss of the value of independent power in the management of the city. It is found that, thanks to the municipal policy of Kyiv self-government, after the introduction of the City Regulation in 1870, with the active assistance of entrepreneurs, the city became a regional cultural and industrial center. The Duma was the space that contributed to the socio-cultural integration of merchants in the public life of the city. As its members of the town council and members of the board, they used additional resources of economic and social influence, to accumulate social and cultural capital both for themselves and the city community. A sufficiently high level of participation in urban self-government provided the merchants with influence on the development of infrastructure, communication networks and other segments of Kyiv’s socio-economic and cultural-public space. Through their activities, the merchants who were members of the town council contributed to the public unity of the Kyiv city community became known to local public figures. 2019 Article Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.) / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 32-65. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185786 94(477) “18/19” uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
spellingShingle	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії Донік, О.М. Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.) Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	Метою дослідження є визначення місця й ролі купців у київському міському самоврядуванні після впровадження міської реформи 1870 р., з’ясування кількісного складу купців-гласних у міській думі, мотивації їх участі в її роботі, висвітлення на найбільш яскравих прикладах ефективності діяльності купецтва в реалізації важливих соціокультурних напрямів функціонування міського самоврядування Києва. Під час дослідження було використано методи історико-генетичний, порівняння, контекстного аналізу, біографічний та типологізації. Аналіз складу реформованої Київської міської думи засвідчує, що найвищий рівень представництва в ній купців спостерігався з 1870-х рр. до кінця ХІХ ст., відколи виразно почали домінувати професура, чиновництво і представники вільнонайманих професій. Виявлено, що помітне скорочення купецької верстви після податкової реформи 1898 р. відчутно зменшило його вплив у міському самоврядуванні. Політизація громадського життя після 1906 р., коли почали превалювати різні політичні погляди, та поглиблення економічної кризи з 1901 р., яка об’єктивно підривала реалізацію підприємницьких ініціатив у соціокультурній сфері зі зменшенням економічної ваги купецтва, призвели до остаточної втрати ним значення самостійної сили в управлінні містом. З’ясовано, що завдяки муніципальній політиці київського самоврядування після запровадженням Міського положення 1870 р., за активного сприяння підприємців місто перетворилося на регіональний культурно-промисловий центр. Дума була тим простором, який сприяв соціокультурній інтеграції купців до громадського життя Києва. Як її гласні та члени управи вони розпоряджалися додатковими ресурсами економічного і громадського впливу, отримали змогу нагромаджувати соціальний та культурний капітал як для себе, так і міської громади. Досить високий рівень участі в міському самоврядуванні забезпечував представникам купецтва вплив на розвиток інфраструктури, комунікативних мереж та інших сегментів соціально-економічного й культурно-громадського життя Києва. Завдяки своїй діяльності купці-гласні сприяли суспільному згуртуванню міської громади, ставали відомими місцевими діячами.
format	Article
author	Донік, О.М.
author_facet	Донік, О.М.
author_sort	Донік, О.М.
title	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)
title_short	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)
title_full	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)
title_fullStr	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)
title_full_unstemmed	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)
title_sort	купці в київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок хх ст.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185786
citation_txt	Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.) / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 32-65. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT doníkom kupcívkiívsʹkíjdumírealízacíâsocíokulʹturnihínícíativ1870rpočatokhhst
first_indexed	2025-07-16T06:40:24Z
last_indexed	2025-07-16T06:40:24Z
_version_	1837784656729079808
fulltext	ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 32 УДК 94(477) “18/19” О. М. Донік кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ — початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна), donnik@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1155-161X КУПЦІ В КИЇВСЬКІЙ ДУМІ: РЕАЛІЗАЦІЯ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ІНІЦІАТИВ (1870 р. — ПОЧАТОК ХХ ст.) Метою дослідження є визначення місця й ролі купців у київському міському самоврядуванні після впровадження міської реформи 1870 р., з’ясування кіль- кісного складу купців-гласних у міській думі, мотивації їх участі в її роботі, висвітлення на найбільш яскравих прикладах ефективності діяльності купецтва в реалізації важливих соціокультурних напрямів функціонування міського само- врядування Києва. Під час дослідження було використано методи історико- генетичний, порівняння, контекстного аналізу, біографічний та типологізації. Аналіз складу реформованої Київської міської думи засвідчує, що найвищий рівень представництва в ній купців спостерігався з 1870-х рр. до кінця ХІХ ст., відколи виразно почали домінувати професура, чиновництво і представники вільнонайманих професій. Виявлено, що помітне скорочення купецької верстви після податкової реформи 1898 р. відчутно зменшило його вплив у міському самоврядуванні. Політизація громадського життя після 1906 р., коли почали превалювати різні політичні погляди, та поглиблення економічної кризи з 1901 р., яка об’єктивно підривала реалізацію підприємницьких ініціатив у соціокультурній сфері зі зменшенням економічної ваги купецтва, призвели до остаточної втрати ним значення самостійної сили в управлінні містом. З’ясовано, що завдяки муніципальній політиці київського самоврядування після запровадженням Міського положення 1870 р., за активного сприяння під- приємців місто перетворилося на регіональний культурно-промисловий центр. Дума була тим простором, який сприяв соціокультурній інтеграції купців до громадського життя Києва. Як її гласні та члени управи вони розпоряджалися додатковими ресурсами економічного і громадського впливу, отримали змогу нагромаджувати соціальний та культурний капітал як для себе, так і міської громади. Досить високий рівень участі в міському самоврядуванні забезпечував представникам купецтва вплив на розвиток інфраструктури, комунікативних мереж та інших сегментів соціально-економічного й культурно-громадського життя Києва. Завдяки своїй діяльності купці-гласні сприяли суспільному згур- туванню міської громади, ставали відомими місцевими діячами. © О.М. Донік, 2019 Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 33 Ключові слова: купець, Київська дума, гласний, міська реформа 1870 р., благодійність, соціокультурна діяльність, громадський діяч. O. M. Donik Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ – early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), donnik@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1155-161X MERCHANTS IN THE KYIV DUMA: REALIZATION OF SOCIO- CULTURAL INITIATIVES (1870 — the beginning of the ХХ century) Abstract The purpose of the study is to determine the place and role of merchants in Kyiv city self-government after the introduction of the urban reform of 1870, to find out the quantitative composition of merchants-vowels in the city council, factors for motivating their participation in such public work, highlighting the most striking examples of their effectiveness in realization of important socio-cultural directions of work of city self-government of Kyiv. The study used the methods of historical-genetic, comparison, contextual analysis, biographical and typologization. The analysis of the composition of the reformed Kyiv City Duma shows that the highest level of representation in the merchants was observed from 1870 to the end of the nineteenth century. It was found that the noticeable reduction of the merchant class after the tax reform of 1898 significantly reduced its influence in urban self- government. The politicization of public life after 1906, when different political views began to prevail, and the deepening economic crisis of 1901, which objectively weakened the implementation of entrepreneurial initiatives in the socio-cultural sphere with the diminishing economic weight of merchants, led to the final loss of the value of independent power in the management of the city. It is found that, thanks to the municipal policy of Kyiv self-government, after the introduction of the City Regulation in 1870, with the active assistance of entre- preneurs, the city became a regional cultural and industrial center. The Duma was the space that contributed to the socio-cultural integration of merchants in the public life of the city. As its members of the town council and members of the board, they used additional resources of economic and social influence, to accumulate social and cultural capital both for themselves and the city community. A sufficiently high level of participation in urban self-government provided the merchants with influence on the development of infrastructure, communication networks and other segments of Kyiv’s socio-economic and cultural-public space. Through their activities, the merchants who were members of the town council contributed to the public unity of the Kyiv city community became known to local public figures. Keywords: merchant, Kyiv Duma, deputy, urban reform of 1870, charity, socio- cultural activity, public figure. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 34 Міська реформа 1870 р. у Російській імперії, яка запроваджувала все- станову виборність, самоврядність і фінансову самостійність, ставила за мету залучити містян до впорядкування їхнього господарського й соціо- культурного середовища. Верховна влада допускала до управління містом тих, хто мав значний економічний, освітній ценз, наповнював і формував бюджет, був здатен уміло розпорядитися та спрямувати кошти для розвитку міської інфраструктури. Головним джерелом поповнення лав міської буржуазії було купецтво, яке відігравало непересічне значення в господарському житті міст, особливо в торгівлі, здійсненні фінансових операцій. В умовах економічного зростання, прискореної урбанізації з остан- ньої третини ХIX ст. роль купецтва у громадському житті міст, не дивлячись на його нечисленність у складі міського населення українських губерній (за переписом 1897 р. становило 2,19%)1, залишалася вагомою. Ця група, соціальне становище якої визначалося законодавчими нормами, виходячи із суто економічного становища кожного її представника, не тільки зберігала за собою значення провідної сили в торгово-фінансовій і промисловій сферах, а й громадському житті. У перші пореформені десятиліття купці, насамперед у найбільших економічних центрах, від- чутно конкурували з представниками інших соціальних груп в органах міського самоврядування, і не мали рівних у фінансуванні соціокуль- турної сфери. Матеріальні можливості підприємців, депутатство та по- сади в міському управлінні якнайкраще сприяли нарощуванню власного соціального й культурного капіталу. Така ситуація яскраво проглядалася на прикладі Києва — адміністративного центру Південно-Західного краю та “цукрової столиці” Російської імперії. Незважаючи на інтерес до історії підприємництва, формування модер- ного міста, що виник в останні десятиріччя та вилився у вагомі наукові напрацювання2, у вітчизняній історіографії історія купецької верстви за- лишається ще недостатньо розробленою, у тому числі й у напрямі її ——————— 1 Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). Київ, 2008. С. 50. 2 Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860–1914 рр.: Індустріалізація і соці- альна комунікація на Півдні Російської імперії. Київ–Донецьк, 2008. 496 с.; Ніколаєва Т. М. Підприємці в культурно-освітньому просторі України (остання третина ХІХ — початок ХХ ст.). Київ, 2010. 208 с.; Куліков В. О. Підприємства й суспільство в завод- ських і шахтарських поселеннях Донбасу та Придніпров’я в 1870–1917 рр. Харків, 2019. 388 с.; Водотика Т. С. Культура підприємництва в містах Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). Київ, 2018. 237 с.; Від мурів до бульварів: творення модерного міста в Україні (кінець XVIII — початок XX ст.) / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова). Київ, 2019. 608 с. та ін. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 35 соціокультурної діяльності. На цьому тлі значна увага приділяється регіо- нальному аспекту у вивченні діяльності купецтва як специфічної соціаль- ної групи з типовими заняттями, побутовими традиціями, культурною орієнтацією й роллю в господарському і громадському житті3. З’явилися наукові студії про окремих найбільш відомих в Україні підприємців купецького походження4, в яких зроблено наголос на їх соціокультурній діяльності. У контексті нашого дослідження цінними є напрацювання Ю. Глизя з питань роботи Київської міської думи пореформеного періоду, яка відіграла важливу роль у створенні міської інфраструктури5. Визначення місця купців-гласних та їх ролі в міському самовря- дуванні Києва не стало предметом цілісного наукового дослідження, а тому постає завдання з’ясувати склад купців-гласних у Київській міській думі, їхню мотивацію до громадської активності, простежити на найбільш яскравих прикладах ефективність діяльності в реалізації важливих соціо- культурних напрямів роботи міського самоврядування. Право брати участь у врядуванні міської громади за купецьким ста- ном закріплювала ще “Грамота на права та користі містам Російської імперії” (“Жалувана грамота містам”) від 21 квітня 1785 р.6 Купецтво, як невід’ємна складова “міських обивателів” або “середнього роду людей”, було частиною міської громади, що користувалася відносним самовря- дуванням і відала адміністративно-господарськими питаннями свого поселення7. До того ж досить часто неможливо було провести межу між міським самоврядуванням та становим купецькими зібранням. Маючи солідні економічні позиції, особливо в торгівлі, купецтво в умовах існування станового принципу у виборчому процесі було про- ——————— 3 Гуржій І. О., Гуржій О. І. Купецтво Києва та Київщини XVII–XIX ст. Київ, 2013. 284 с.; Бєліков Ю. А. Купецтво Харківської губернії (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Харків, 2003. 267 с. та ін. 4 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. 2-е изд., доп. Киев, 1998. 528 с.; Его же. Семья Терещенко. Киев, 2003. 388 с.; Донік О. М. Родина Терещенків в історії добро- чинності. Київ, 2004. 314 с.; Шудрик І. О., Даниленко Л. А. Династія Харитоненків. Суми, 2003. 192 с.; Григорий Григорьевич Маразли: меценат и коллекционер: Сб. ст. Одесса, 1995. 288 с. та ін. 5 Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871– 1914 рр.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. Київ, 2016. 234 с.; Його ж. Київська міська дума: розбудова модерного міста. Київ, 2019. 328 с. 6 Грамота на права и выгоды городам Российской империи // Российское законо- дательство Х–ХХ веков: В 9-ти т. Т. 5: Законодательство периода расцвета абсолютизма. Москва, 1987. С. 68–128. 7 Докладніше див: Дитятин И. И. Устройство и управление городов в России. Т. 2. Ярославль, 1877. С. 143–242. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 36 відною силою дореформеного міського громадського управління. Київ серед інших губернських центрів вирізнявся тим, що до грудня 1834 р. користувався привілеєм відповідно до статей маґдебурзького права (надане місту ще наприкінці ХV ст.), які було скасовано указом Миколи І. Імператор “визнав за благо” для управління міським господарством за- провадити в Києві, за прикладом інших міст імперії, міську думу, а магістрату надати всі ті права та обов’язки, які мають інші на підставі загальноімперських законів. І коли 19 березня 1835 р. відбулися перші вибори до думи, а на міського голову балотувалися купці П. Дегтерьов, С. Личков, П. Єлисєєв та І. Ходунов, найбільше голосів здобув саме останній. Але генерал-губернатор В. Левашов у багатьох питаннях не поділяв поглядів цього принципового купця, а тому не захотів бачити його на чолі думи, відповідно й не затвердив результатів виборів. Через десять днів міським головою було обрано П. Дегтерьова8. Із часу ліквідації “маґдебурґії” місце купців, корінних киян, таких, як Балабухи чи Григоровичі-Барські, які брали участь у міському само- врядуванні за маґдебурзьким правом, заступили комерсанти, що прибули з Росії, передусім із Калуґи. Серед київського купецтва було чимало старообрядців, іноземців, а на кінець ХІХ ст. більшість місцевих купців мали єврейське походження. Утім, користуючись підтримкою держави, керівну роль у міському врядуванні весь час відігравали купці росій- ського походження. Поряд із тими ж Дегтерьовими слід назвати Ходу- нових, вихідців з Ярославської губернії. Так, купець 1-ї гільдії І. Ходунов, власник свічних і миловарних заводів, великий домовласник, ініціатор відкриття першої народної школи, був київським міським головою аж три каденції (1838–1841, 1844–1847, 1851–1853 рр.)9. Чимало купців сприймали “службу по виборах” не як громадський обов’язок, а як обтяжливу повинність. Причиною цього були обмеженість кругозору, брак освіти, сконцентрованість на отриманні зиску. У середині XIX ст., за словами сучасника, побутував і такий погляд: “Серед купецтва тоді ще твердо трималася думка, що громадськими справами займається тільки той, у кого погано йдуть власні”10. Зокрема після затвердження на посаді міського голови П. Дегтерьов склав присягу: “Обіцяю і клянуся Всемогутнім Богом, перед святим його Євангелієм у тому, що хочу й повинен при виборі у встановлені громадські посади, для виконування ——————— 8 Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта — до мера. Київ, 2004. С. 24. 9 Паталєєв О. В. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. Київ, 2013. С. 397; Третьяков А. П. Купцы города Киева. Киев, 2017. С. 5, 7, 417. 10 Скальковский К. Воспоминания молодости: 1843–1869. С.-Петербург, 1906. С. 293. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 37 правосуддя й інших справ, за чистим моїм сумлінням та честю, без упередження і власної користі, усуваючи ворожнечу та зв’язки порід- нення і дружби, обирати з моїх товаришів таких, яких, за рисами розуму й сумління їх, уважаю я найздатнішими та найдостойнішими й від яких сподіваюсь, що вони виявлять себе ревними щодо користі громадської”11. До міської реформи 1870 р. київські купці повністю контролювали міське громадське управління, яке перебувало у залежності від місцевої адміністрації. Стосунки купців із державною владою, чий авторитет вони не піддавали сумніву, відбувалися в рамках усталеної системи соціальних відносин, а критика висловлювалася зазвичай у внутрішньому колі, об’єктом якої була переважно економічна політика уряду. У період реформ 1860-х — 1870-х рр. було впроваджено нову систему міського управління (Міське положення від 1870 р.), яка з певними змі- нами (нове Положення від 1892 р.) проіснувала до падіння Російської імперії. В основу формування соціальних відносин відтоді було покла- дено не юридично закріплений становий, а буржуазний матеріально- фінансовий принцип. Положення від 16 червня 1870 р.12 передбачало перетворити міське громадське управління на дієвий інститут самовря- дування, який не мав станового поділу, залучивши до нього приві- лейовані, заможні й освічені прошарки населення (дворянство, купецтво, чиновництво, професуру, представників вільнонайманих професій, викла- дачів, домовласників). Думи одержали нові, конкретніші, повноваження, власний бюджет, муніципальну нерухомість та право розпоряджатися прибутками й видатками з міської скарбниці. Право участі в міських виборах отримували всі фізичні та юридичні особи, що сплачували на користь міста збір із нерухомого майна або додаткові відрахування з торгово-промислових документів. У законо- давчому акті зазначалося, зокрема, те, що одне гільдійське свідоцтво надавало право участі у виборчих зборах тільки одній особі (або тій, на чиє ім’я воно видавалося, або за його дорученням кому-небудь із членів родини). Однак закон не забороняв купецьким родичам брати участь у виборах як власникам нерухомості, тимчасовим купцям тощо. Вибори проводилися окремо по трьох категоріях (куріях) — великих, середніх і дрібних платників податків, кожна з яких обирала 1/3 гласних міської думи. Тобто один голос великого платника податків дорівнював кільком голосам середніх і кільком десяткам дрібних. Крім того, закон дозволяв ——————— 11 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. 2-е изд. Киев, 1998. С. 183. 12 Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). Собр. 2-е. Т. 45, ч. 1. № 48498. С. 821–839. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 38 виборцеві однієї курії балотуватися у гласні на зборах іншої, що надавало заможним містянам можливість контролювати вибори в нижчих куріях. Загальна кількість гласних у Київській міській думі становила 72 особи. Обрані понад визначене число автоматично ставали канди- датами у гласні. Функції думи були не тільки розпорядчими, а й зако- нодавчими — вона отримала право видавати обов’язкові постанови, що мали силу закону для містян. Дума обирала членів виконавчого органу — управи, а також міського голову, який очолював обидві установи. На ці посади могли претендувати всі городяни, які володіли правом голосу (не обов’язково гласні). Термін повноважень органів міського самовряду- вання визначався чотирма роками. Контроль над законністю діяльності міського самоврядування здійснював губернатор, а розгляд скарг на міську владу доручався спеціально створеному губернському в міських справах присутствію. Проте у сфері наданої реформованій міській думі компетенції, насамперед місцевого господарства, вона діяла цілком само- стійно. Отже із запровадженням майнового цензу за Міським положенням право обирати здобули лише кияни, котрі сплачували податки. У 1871 р. до виборчих списків було внесено 3222 особи, а на вибори з’явилися всього 530 (16%). Повторне скликання зборів мало ще більш невтішні результати, коли прийшло знову мало виборців. Особливістю перших виборів до Київської міської думи було й те, що гласних обирали, не знаючи їхніх достоїнств і діловитості, містяни були позбавлені перед- виборчих зустрічей. Заможні кандидати першої і другої категорії через агітацію та підкуп нав’язувалися виборцям третьої, і в результаті близько 3 тис. київських міщан-виборців під час перших виборів до думи серед 72 гласних не отримали свого представника13. Гласними тоді було обрано 26 купців, 21 чиновник, 14 професорів, 7 військових і по 2 протоієреїв та інженерів14. Списки до міської думи 1879 р. зафіксували трохи більше виборців — 4157, що становило близько 3% усіх мешканців Києва. Із них 57 (7%) значилися домовласниками, а 42,3% — торговцями. Однак на вибори з’явилися тільки 692 особи (у відсоткову відношення майже стільки ж, як і в 1871 р.). За соціальним складом у перші три каденції (1871–1875, 1875–1879, 1879–1883) в Київській думі чітко проглядалася тенденція, що купецтво мало більшість: відповідно 26, 35 і 36 мандатів. Другу позицію попе- ——————— 13 Киевлянин, 1871. 21 октября. С. 3. 14 Державний архів м. Києва (Держархів м. Києва). Ф. 163. Оп. 39. Спр. 211. Арк. 98–99. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 39 ремінно поділяли між собою чиновництво і професура. Зокрема серед останніх було обрано 14, 13 і 17 гласних15. Такому їх значному числу дума завдячувала Університету св. Володимира. Сучасники невипадково наголошували, що професорсько-купецький елемент весь час панував у реформованій Київській думі. Купці-гласні об’єктивно могли суттєво впливати на ухвалення рішень думи та розподіл державних і міських замовлень між приватними під- приємцями. Зокрема членами міської управи в 1871 р. стали такі купці, як М. Попов, Є. Чернов, Ф. Дитятин, О. Некрасов, що були зафіксовані в купецькому реєстрі того року16. Першим головою оновленої думи став промисловець, нащадок відомої купецької родини, камер-юнкер імпера- торського двору П. Демидов. Саме за його каденції в 1874 р. на Думській площі (тепер — майдан Незалежності) розпочалося будівництво нового приміщення думи, яке було завершене через два роки. А вже 1878 р. у ньому засідали гласні17. Ця споруда на багато років стане символом влади в місті. Сюди прагнули потрапити найвпливовіші та найамбітніші кияни. Статус думського гласного не лише додавав громадського престижу, але й передвіщав матеріальні вигоди. Залишалося лише заручитися симпа- тіями містян. Натомість варто визнати й той факт, що чимало гласних, у тому числі купці, розглядали депутатство, як і раніше, що воно буде почесним, тож намагалися не лише уникати праці в комісіях управи, а й не з’являтися на засідання думи18. Якщо більшість представників міщанства, селянства та цехових, як правило, узагалі ігнорували вибори, а освічені прошарки населення не виявляли особливого інтересу до участі в міському самоврядуванні, купці, які тут лобіювали власні інтереси, за традицією продовжували ставитися до думи як до власної станової установи. Місце в ній їм забезпечувало володіння значною власністю, унаслідок чого вони потрап- ляли до списків виборців перших двох категорій. Купці виділялися ще й соціальною активністю, а тому за них віддавали голоси виборці третьої категорії, замість того, щоб обирати власних кандидатів. Так, за другої каденції в думі майже всю третю категорію було представлено середнім і дрібним купецтвом19. До того ж підприємці користувалися недоскона- ——————— 15 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 39. Спр. 211. Арк. 98–99; Записка сенатора А. Половцева о состоянии общественного управления и хозяйства в городах Киевской губернии. С.-Петербург, 1882. Ч. 1. С. 165, 178. 16 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 55. Спр. 19. Арк. 74–77. 17 Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта — до мера. С. 29–30. 18 Обзор деятельности городской думы за 1871–1882 гг. Киев, 1883. С. 4. 19 Киевлянин. 1875. 10 января. С. 3. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 40 лістю виборів за Міським положенням 1870 р., скуповуючи довіреності для обрання в думу лояльних до себе гласних. Тому не дивно, що дума першочергово розвивала центр Києва, де у власних садибах проживали заможні гласні20. У 1880-х рр. владу цікавила залежність активності гласних від їх соціального походження. Зокрема сенатор О. Половцев, перебуваючи в Києві, узявся за підрахунок зайнятості гласних у роботі комісій зі вра- хуванням категорії, від якої ті були обраними. Виявилося, що купці домінували із вагомою часткою у 45% складу всіх гласних, тоді як домо- власники — 28,1% від першої категорії, 40,5% — від другої та 31,4% — від третьої21. Частка купців в органах міського самоврядування найбільшою була у великих торговельних центрах, де вони становили найзаможнішу та найвпливовішу соціальну групу. Так, відсоток купців і почесних грома- дян із купецького стану (із правом особистого голосу й за дорученням) у складі дум найбільших українських міст за четверту каденцію (1883– 1886 рр.) у середньому становив 48,2%22. Із посиленням ролі місцевого самоврядування купці стали важливою його складовою як гласні думи та члени управ. Купецтво, котре поряд із дворянством представляло най- більш заможні прошарки міста, не тільки продовжувало зберігати за собою значення самостійної сили в нових соціально-економічних умовах, а й, більш того, посилювало свою роль у громадському житті. У перші каденції роботи дум угруповання гласних формувалися за станово-професійно-освітнім принципом. Як правило, одне з них консо- лідувалося навколо купецтва, до якого долучалися підприємці з інших соціальних верств, а друге — охоплювало представників чиновництва й інтелігенції, які здебільшого були дворянами або різночинцями23. На середину 1880-х рр. дедалі чіткіше почала проявлятися недос- коналість виборчої системи. Немало сучасників були розчаровані в її дієвості. Так, один із них, О. Цитович, нарікав: “Суспільна вакханалія, що називається виборами, або інакше школа суспільної аморальності [...] переконала всіх в повній неспроможності принципу міського самовря- ——————— 20 Володько В. Как киевляне Думу избирали. URL: https://kiev24.ua/articles/kak- kievlyane-dumu-izbirali-45 21 Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871– 1914 рр.). С. 60–61. 22 Дані взято: Нардова В. А. Городское самоуправление в России в 60-х — начале 90-х годов ХІХ в. Правительственная политика. Ленинград, 1984. С. 70. 23 N. N. Наше городское представительство [письмо в редакцию] // Вестник Европы. 1882. Т. 6, кн. 11. С. 378–384. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 41 дування. Збирання доручень, споювання, дармове частування виборців, упрошування, наклеп практикуються найменш сумлінними, хижацькими елементами — пройдисвітами, що беруть гору над усім чесним та інтелігентним, і які потрапляють у громадські діячі. Це є тим, що жартома називається громадським самоврядуванням... Гласними стають переважно пройдисвіти, тому депутати мають призначатися начальником губернії”24. 11 червня 1892 р. набуло чинності нове Міське положення25, за яким, серед іншого, посилювався контроль місцевої адміністрації за діяльністю органів міського самоврядування. Справедливо визнаючи вади виборчої системи, законодавці пішли шляхом не розширення, а скорочення складу виборців через обмеження останніх із незаможних та малоосвічених, які не виявляли активності як під час виборів, так і у званні гласних та найбільше піддавалися маніпулюванню. Право голосу зберегли фізичні та юридичні особи, що мали майновий ценз, зокрема в губернських центрах не менше 1,5 тис. руб., до списку виборців вносилися наймачі квартир, ліквідовувався один зі шляхів підкупу голосів — передача довіреностей представникам від установ, товариств, компаній, монастирів і церков. Якщо раніше право голосу мали всі платники податку, то за новим положенням коло виборців звузилося до заможних киян — промисловців, купців 1-ї і 2-ї гільдій та великих домовласників. Із посиленням економічного становища купців для них дедалі більшої ваги набувало право виборчого цензу. Поряд із цим глибше входження до суспільного життя міст давало можливості неформального впливу на обрання чи переобрання в органах самоврядування. У багатьох містах на рубежі століть розпочиналася епоха перетворення купецтва, у цілому під- приємницького прошарку, на місцевих громадських діячів. На перших виборах за новим законодавством у 1893 р. відбулася зміна в розстановці сил у Київській міській думі: першість тепер складали чиновники і гласні інтелектуальних професій, котрі отримали 47 ман- датів, тоді як купці — лише 20 (також було обрано 8 військових, по 1 священику й міщанину)26. Серед тих, кому кияни віддали свій голос і право працювати на благо міста, були такі авторитетні підприємці, як купець-старообрядець М. Дегтерьов, цукрозаводчик Ф. Терещенко, влас- ник великого дріжджево-спиртового заводу М. Чоколов та ін. Відтоді в Києві спостерігалося зниження частки купецтва серед гласних міської думи. Якщо за Міським положенням 1870 р. в думі найбільше було ——————— 24 Киевское слово. 1887. № 55. С. 3. 25 ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 12. № 8708. С. 430–456. 26 Киевлянин. 1893. 5 декабря. С. 3. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 42 купців, то вже на початку ХХ ст. — чиновників, професорів і пред- ставників вільнонайманих професій. Верховна влада через зміни у зако- нодавстві усунула від управління містом соціально-пасивну частину виборців. У 1897 р. право голосу в Києві мали всього близько 3 тис. із 258,2 тис. мешканців, тобто трохи більше 1% населення. Вузькі межі волевиявлення міського населення продовжували зберігатися й на по- чатку ХХ ст. Аналіз складу гласних дає також уявлення про територіальну спе- цифіку Києва, адже вони віддзеркалювали соціальний профіль окремого виборчого округу. Зокрема в Подільському було розташовано не лише чимало підприємств — тут щорічно відбувався Контрактовий ярмарок. Тож звідси до міської думи обиралися здебільшого купці. Зокрема весь час зберігала свою присутність як гласні така відома купецька династія з Подолу, як Кобці (три місця вони мали ще в першій думі)27. Із запровадженням нового Міського положення, у порівнянні з попе- реднім, суттєво змінився склад міських дум не лише в Києві, а й інших великих українських містах. За підрахунками В. Нардової по Одесі, Хар- кову, Катеринославу та Києву найменша частка купців-гласних була саме в останньому — 22,2%. Лише у Харкові за новим виборчим законом питома вага купців не зменшилася й вони продовжували становити біль- шість28. У складі Київської думи за підсумками виборів 1902 р. першість (серед 78 гласних) посідали чиновники — 45%, водночас ще донедавна домінуюча група купців склала лише 18%29. Найбільшими здобутками завдяки своєму професійному й освітньому рівням відзначилися гласні каденцій 1887–1902 рр. Саме на кінець ХІХ ст. припав найбільший економічний і культурний поступ Києва — за міського голови С. Сольського (1887–1900 рр.), професора Київської ду- ховної академії, який вирізнявся демократичними поглядами й відданістю справі благоустрою рідного міста, активно виступав за впровадження в міське господарство новинок техніки. У цей час було вдало вирішено багато назрілих економічних і соціальних проблем: збудовано першу міську електростанцію й централізовану каналізацію, пущено перший у Російській імперії електричний трамвай, облаштовано Київську гавань, що стала однією з найбільш зручних на Європейському континенті, засновано політехнічний інститут, проведено Київську сільськогоспо- ——————— 27 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 7. Спр. 1780. Арк. 179. 28 Нардова В. А. Самодержавие и городские думы в конце ХІХ — начале ХХ века. С.-Петербург, 1994. С. 35. 29 Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871– 1914 рр.). С. 64–65. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 43 дарську і промислову виставку (1897 р.), яка отримала солідний статус усеросійської, споруджено київський театр “Соловцов”, відкрито пам’ят- ник Богданові Хмельницькому, а також завершено спорудження Воло- димирського собору й у цілому здійснено значне культурно-освітнє будівництво. І до всіх цих справ активно долучалося місцеве купецтво, представники якого в думі ухвалювали рішення щодо фінансування або виявляли власну підприємницьку ініціативу, спонсорство, доброчинність у заснуванні, розбудові того чи іншого об’єкта (як у випадку з тим самим політехнічним інститутом)30. Найбільшим успіхом відзначилися гласні тих каденцій, які забез- печували наповнення бюджету, а отже стабільний розвиток міського господарства. Ними стали насамперед купці, які мали досвід професійної діяльності й упроваджували нові технології, що їх потребувала міська інфраструктура. Практичне та консервативне ставлення купецтва до міського самоврядування сприяло розвитку благоустрою міста. Узагалі стабільність складу Київської думи в кілька каденцій поспіль зумов- лювала ухвалення більш перспективних і практичних рішень на користь міста, чому допомагав підприємницький досвід купців, які працювали в ній, і повна відсутність міжпартійної боротьби. Водночас упровадження податкової реформи, згідно з “Положенням про державний промисловий податок” від 8 червня 1898 р.31, призвело до значних змін у правовому становищі не тільки купецтва, а й усіх підприємців, що дозволило займатися торгово-промисловою діяльністю без вибірки гільдійських свідоцтв. Тепер об’єктом обкладання ставав не підприємець, а підприємство. Для здійснення торгово-промислової діяль- ності не треба було бути купцем — право на неї надавали промислові свідоцтва. Податки бралися з кожного промислового чи торговельного підприємства, незалежно від їх кількості у власника. Державному про- мисловому податку підлягали всі види підприємств — промислові, торго- вельні, транспортні, кредитні, страхові, а також приватна підприємницька діяльність. Положення 1898 р. зобов’язувало сплачувати за право корис- тування становими привілеями, крім основних податків, ще й гільдій- ський32. Таким чином, станові засади у сфері підприємницької діяльності скасовувалися, обривався прямий зв’язок між підприємництвом і належ- ністю до купецтва, що неминуче вело до скорочення його чисельності. ——————— 30 Державний архів Київської області (Держархів Київської області). Ф. 9. Оп. 12. Спр. 65. Арк. 1–45. 31 ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 18, ч. 1. № 15601. С. 489–515. 32 Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). С. 25–26. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 44 Відповідно зменшувався і його вплив у київському самоврядування, хоча на межі ХІХ–ХХ ст. воно все ще було досить чисельною групою в надзвичайно строкатій за своїм соціальним складом міській думі. Революційні події початку ХХ ст. сприяли кардинальним змінам у складі думи. Боротьба на виборах, як і робота під час засідань, набули “партійного” характеру. У 1906 р. під час агітації точилася гостра боротьба між “партією проценкістів” (група попереднього голови думи В. Проценка), “прогресистів” (очолювані І. Дьяковим) та “добрининців” (гласного М. Добриніна). Широко про себе заявили чорносотенці на чолі з гласним Ф. Ясногурським, а також у цілому монархічні партії. Унаслідок активної виборчої діяльності так званого “лівого” спрямування було обрано 42 особи, натомість “правого” — 30. У новообраній думі першість посідали професори й викладачі, котрих було 21, за ними йшли чиновники — 17 та купці — 1333. На наступних виборах боротьба розгорілася між партіями “прогре- систів” і так званих “націоналістів”, фактично — російських. Перші робили наголос на шовіністичних поглядах своїх опонентів, тоді як ті доводили, що “прогресисти” не розуміються на міському господарстві й тільки займаються “політиканством”. У результаті жорсткої передвибор- чої боротьби до думи пройшла більшість саме за списками “націона- лістів”. Таким чином, політичне життя Києва після 1906 р. відзначалося появою виборчих партій, які гостро конкурували між собою. Слід визнати, що з кінця ХІХ ст. до Київської думи обиралося дедалі більше державних чиновників, професорів університету, викладачів і представників “вільних” професій. Утраті купцями значення самостійної сили в управлінні Києва зі зменшенням їх питомої ваги в міському самоврядуванні сприяли і як помітна політизація громадського життя після 1905 р., так економічна криза, що розпочалася 1901 р., яка дещо звужувала матеріально-фінансовий потенціал підприємців. Головну роль у міській думі на початку ХХ ст. почали відігравати не міжстанові суперечності, а різні політичні погляди. Купецтво більше не було нероз- дільною групою в міському самоврядуванні, тепер певну вагу мали лише окремі його представники, що діяли на боці різних “партій” і “блоків”. Ослаблювало вплив купців у думі й щораз більше залучення їх до діяльності різних професійних об’єднань, які відстоювали економічні інтереси останніх на місцевому та міжрегіональному рівнях. ——————— 33 Ясногурский Ф. Н. Характеристика деятельности киевского общественного управ- ления за истекшеее четырехлетие 1906–1910 гг. Киев, 1910. С. 20, 23, 26; Киевлянин. 1906. 16 февраля. С. 3. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 45 Бачити купця міським головою у Києві до 1870-х рр. було звичним явищем. Утім із розширенням прав і компетенції органів міського само- врядування репрезентанти цієї верстви втратили монополію. Із погляду ієрархії цінностей тих представників купецтва, які перебували на від- повідальній громадській роботі, посада міського голови сприймалася вод- ночас і як державна служба, і як служіння загальногромадському, загаль- номіському “благу”, що відповідало службовій етиці, запровадженій у Росії разом із “Табелем про ранги”. Серед відомих голів реформованої Київської міської думи слід згадати купця 1-ї гільдії, грека за похо- дженням, І. Толлі (1884–1887 рр.), який був гласним із першої її каденції. Про нього сучасник писав, що відсутність відповідної освіти компен- сувалася “видатним практичним розумом”, що допомагало йому успішно справлятися зі своїми обов’язками. Спадковий почесний громадянин, комерції радник, власник пивоварного заводу, голова правління Київ- ського земельного банку, він був також благодійником, зокрема будів- ничим Благовіщенської церкви на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Своє жалування як міського голови передавав на потреби міста34. Після І. Толлі жоден купець у Києві більше не обирався на посаду міського голови, навіть попри той факт, що на цей час представники купецької верстви становили не менше чверті від усіх гласних думи. Зокрема міськими головами почергово були С. Сольський (1887– 1900 рр.) — професор Київської духовної академії, виходець зі свяще- ницької родини; В. Проценко (1901–1906 рр.) — доктор медицини, дво- рянин; І. Дьяков (1906–1916 рр.) — чиновник, дворянин; Ф. Бурчак (1916–1917 рр.) — лікар, виходець із міщан35. За міськими положеннями думи були зобов’язані дбати про добробут і здоров’я містян, забезпечувати їх початковою освітою, підтримувати культуру, сприяти благодійництву. Російська імперія переймала досвід прогресивних методів господарювання, починаючи лише з ліберальних реформ 1860-х — 1870-х рр. Упродовж усього ХІХ ст. благоустрій міста лягав нелегким тягарем на киян, особливо на підприємців. Купці брали участь у думських дискусіях як гласні, що ухвалювали рішення про розподіл громадських коштів, і як претенденти, підрядники чи платники податків, будучи пов’язаними нормами договорів та при- писами. Основним джерелом достатку Києва був його економічний потенціал, торгівля і промислове виробництво, які водночас розвивали ——————— 34 Ковалинський В. В. Київські мініатюри. Книга п’ята. Київ, 2006. С. 445; Ярон С. Г. Киев в восьмидесятых годах. Воспоминания старожила. Киев, 1910. С. 73. 35 Салій І. Обличчя столиці в долі її керівників. Київ, 2008. С. 39–44. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 46 сферу послуг, що піднімала ціни на нерухомість. Предметом першо- чергової турботи міських дум завжди був збалансований бюджет. На практиці поліетнічне за своїм складом купецтво в Київській міській думі відстоювало інтереси як громадські, так і своєї верстви та особисті. Воно визначало обличчя міста, активно розвиваючи місцеву торгівлю, промисловість, транспорт, підтримуючи розбудову міського господарства, а також спорудження об’єктів соціального, культурно- освітнього, релігійного призначення — училищ, лікувальних закладів, притулків для безпритульних і престарілих, церков та ін. Важливим мірилом оцінки діяльності думи були будівельні проекти, завдяки яким інфраструктура міста значно покращувалася. Урбаністич- ний характер вулиць і бульварів, нові адміністративні й торгово-фінансові споруди, прокладання каналізації, забезпечення водопостачанням, а зго- дом і електроенергією стали основними індикаторами культурності Києва. Діяльність купців, у цілому підприємницького прошарку, спрямо- вана на вирішення нагальних проблем збіднілого населення, підвищення освітнього рівня містян, задоволення їхніх духовно-культурних потреб стала важливим фактором у наданні художньої виразності зовнішньому вигляду Києва та забезпеченні його соціальної інфраструктури36. Міські управи, поряд з іншим, здійснювали нагляд за спорудженням нових підприємств та промислових комплексів. Будівництву передувала процедура аукціону. Створені з членів міської управи комісії здійснювали інспектування об’єкту. Остаточний дозвіл отримували лише ті підпри- ємці, які письмово могли гарантувати випуск певних обсягів продукції або надання необхідних послуг і не заперечували проти запропонованої ціни. Купцям дозволялося будувати фабрики в межах міста лише за погодженням із міською владою та після сплати вартості оренди землі. Території заводів, як правило, орендувалися. Натомість великі підприємці намагалися придбати землю здебільшого в повному обсязі майнових прав. Але і їм доводилося проходити шлях через органи міської управи, а згодом — чекати затвердження на рівні губернії та відповідного мініс- терства. Депутатство в міській думі давало купцям можливість швидше долати бюрократичну тяганину щодо створення торговельних закладів або про- мислових підприємств, розширення наявних виробництв. Узагалі, коли підприємець звертався до губернського правління з клопотанням про спорудження заводу або нового фабричного корпусу, то міг розрахо- вувати на дозвіл лише тоді, коли це не вимагало від держави фінансових ——————— 36 Донік О.М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). С. 192–193. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 47 витрат, гроші вкладалися у власну землю, і від створеного виробництва не очікувалося якихось негативних соціальних наслідків. Міські споруди та житлові будинки купецтва уособлювали симво- лічний капітал нового підприємницького прошарку, який разом із дво- рянством зайняв місце в органах самоврядування, що ухвалювали рішення про їх спорудження. Розмір, обсяг, витрати на будівництво вокзалів, театрів, поштамтів, музеїв, адміністративних і думських буді- вель стали індикатором волі й зусиль міської еліти, до якої належала верхівка місцевого купецтва, до перетворень та формування нового громадського середовища. В архітектурному стилі міст убачалися праг- нення підприємців досягти максимального балансу економічних та суспільних інтересів у своїй самопрезентації37. В останній третині ХІХ ст. в найбільших містах для відпочинку про- мисловців і купців з’явилися спеціальні клуби або зібрання, де влаш- товувалися розважальні, благодійні, культурно-освітні заходи. Так, 1882 р. в Києві на Царській площі (тепер — Європейська), де сходилися шляхи на Поділ, Печерськ, Верхнє місто і до залізничного вокзалу, купецьке зібрання за сприяння голови його ради М. Дегтерьова звело для своїх потреб ошатний особняк за проектом архітектора В. Ніколаєва із найкращим у місті акустичним концертним залом38. Споруда і сьогодні є окрасою Києва, тут розміщується Національна філармонія України. Найбільш величним пам’ятником інвестицій купців Бродських на громадські потреби став критий Бессарабський ринок — одна з най- помітніших споруд комерційного характеру у центрі Києва. Він був побудований на кошти, пожертвувані за заповітом Лазарем Бродським (500 тис. руб.). Торговельний заклад, відкритий у липні 1912 р., складався з 31 магазина по всьому периметру, 165 місць у головній залі та рес- торану на другому поверсі39. Єврейська громада Києва в особі її заможних комерсантів намагалася через благодійність завоювати авторитет у місті. Найбільшою щедрістю вирізнялася саме родина Бродських, члени якої регулярно обиралися до Київської думи й там відстоювали інтереси єврейської громади, а також дбали про розвиток освіти та медицини, асигнуючи на це чималі кошти. Так, купець 1-ї гільдії, комерції радник, “цукровий король” Лазар Брод- ський ще на початку своєї підприємницької кар’єри за наполяганням ——————— 37 Там само. 38 Звід пам’яток історії та культури України: Енциклопедичне видання у 28 т. Київ, 1999. Кн. 1, ч. 1: Київ, А–Л (Ч. 1). С. 504. 39 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 232–233. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 48 власного батька почав займатися доброчинністю, чим здійснив стра- тегічно прораховане входження до кола найповажніших громадян Києва. І хоча доброчинна діяльність як Лазаря, так і його брата Лева була в першу чергу спрямована на інтеграцію в міську спільноту єдиновірців, вони немало жертвували на загальногромадські справи. Тут слід згадати появу завдяки Бродським у центральній частині Києва однієї з най- більших релігійних споруд міста — синагоги, яку місцеві євреї називали за їхнім ім’ям, фінансування будівництва Київського політехнічного інституту ім. імператора Олександра ІІ (Лазар Бродський надав 100 тис. руб., до того ж, він очолював ще й фінансову комісію комітету з його спорудження)40. У житловому будівництві великих міст наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. особливо відчутно виявився вплив приватної власності. Зокрема купці ставали власниками земельних ділянок у престижних міських районах, де зводили власні особняки, значно потіснивши поміщиків, чи- новників, військовослужбовців, професорів. Залежно від достатку госпо- дарів будинки вирізнялися мірою “парадності”. У Києві на цей час припали дві “будівельні лихоманки”, що охопили все місто й особливо район Липок. Зведення нових будинків обумовлювалося пожвавленням ритму економічно-комерційного життя всього краю, набуттям містом статусу важливого торговельно-промислового осередку, насамперед цукроваріння41. Тут було споруджено або перейшли у власність від інших осіб і зазнали перебудови за модерними архітектурними канонами мону- ментальні особняки таких відомих цукрових промисловців, які належали до купецької верстви або походили з неї: М. Гальперін, М. Закс, С. Лібер- ман, І. Зайцев, С. Могилевцев, С. Аршавський, С. Кандиба, Я. Сироткін, родини Бродських, Терещенків та ін. Так, М. Гальперін, придбавши в колезького асесора В. Рубінштейна садибу з будинком на розі вул. Шов- ковичної й Олександрівської (тепер вул. М. Грушевського), за проектом архітектора В. Ніколаєва облаштував особняк, який набув рис венеціан- ських палаццо доби Відродження і став одним із найпривабливіших на ——————— 40 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Ф. 830. Оп. 1. Спр. 102. Арк. 1–39; Кальницкий М. Синагога Киевской иудейской об- щины. 5656–5756. Киев, 1996. С. 16; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 215, 222, 231. 41 Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ–ХХ веков. Киев, 1988. С. 23– 24. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 49 Липках42. Більшість будинків-особняків, що належали родині Терещенків у Києві, є справжніми витворами архітектурного мистецтва43. В останній чверті ХІХ ст. бурхливий розвиток Києва, розширення його території та забудови, збільшення населення гостро актуалізували питання санітарного стану, благоустрою, у тому числі прокладання кана- лізації. У цей час у місті декілька разів спалахували епідемії холери, дизентерії, тифу, тому за рівнем загальної смертності воно займало одне з перших місць у Росії серед великих міських центрів, не говорячи вже про Західну Європу. Не надто привабливим був навіть діловий центр — Хрещатик44. Для реалізації такого нового і складного проекту, як спорудження каналізації, потрібні були значні фінансові можливості, яких місту бра- кувало. Тому за справу взялися заможні громадяни, заснувавши 1892 р. Київське акціонерне товариство каналізації (основний його капітал у розмірі 1 млн 600 тис. руб. створювався винятково на громадських заса- дах). Частину акцій на спорудження каналізації придбали київські до- мовласники, решту витрат узяли на себе найзаможніші кияни. Так, М. Терещенко виділив 161 тис. руб., його брат Ф. Терещенко — 50 тис. руб., а Лазар і Лев Бродські — 261 тис. руб. Сформований київською громадськістю, насамперед купецтвом, капітал дав змогу за досить корот- кий час здійснити справу першочергової важливості, яка стала необ- хідною умовою соціального життя. Уже у грудні 1894 р. передбачена проектом система київської каналізації стала до ладу. Із цього часу місто мало повну роздільну каналізацію, яка була третьою у країні після Одеси та Ялти45. Уже із середини XIX ст. участь купців у доброчинній діяльності на- була форм престижної соціальної поведінки. Така діяльність демонст- рувала чималі громадські потенції купецтва, які яскраво розкривалися в роботі його представників в органах міського самоврядування. Із пере- ходом до сфери їхньої компетенції багатьох лікарень, установ громад- ської опіки й навчальних закладів упродовж останньої чверті XIX ст. ——————— 42 Друг О. Будинки цукропромисловців на вулиці Шовковичній // Янус. Нерухо- мість. 1998. Ч. 4. С. 12. 43 Друг О. Палацики “цукрових королів” // Старожитності. 1995. № 1–2. С. 3. 44 Канализация Киева, 1894–1994 гг. / П. И. Петимко, М. Ф. Царик, П. Л. Кисленко, В. В. Кобзарь. Киев, 1994. С. 7–8. 45 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 48. Спр. 58. Арк. 1–83; Донік О. Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модер- нізації міського господарства України (остання третина ХІХ — початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Київ, 2017. Вип. 26. С. 98. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 50 практика купецької благодійності набула нових стимулів для розвитку. Спектр її мотивів розширювався за рахунок появи нового, що його російська дослідниця Г. Ульянова назвала “мотивом довіри до громад- ського самоврядування”46. Ця практика значною мірою трималася на участі самих купців у муніципальній діяльності. Купецтво брало на себе функції державної опіки ще й з метою посилення своїх позицій у суспільстві. Представники економічної еліти, залучаючись до благодійності, були зацікавлені в нагромадженні симво- лічного капіталу, який з огляду на численні прогалини в державному фінансуванні можна було здобути активною громадською позицією та доброчинною діяльністю. Стратегічною метою купців стала інтеграція у суспільне життя міста, а також у суспільний устрій держави47. Через брак коштів Київська міська дума асигнування на соціальні проекти виділяла вибірково, та й не завжди в необхідних обсягах. У такій ситуації благодійництво купців було одним із засобів самоутвердження у житті міської громади, коли фінансування багатьох соціальних і куль- турних закладів, особливо освітніх і лікувальних, у цілому здійснювалося за рахунок приватних сум. Бажання купецтва до набуття освіти та сприяння її розвитку стало визначальним чинником прискорених змін у житті міської громади Києва. У цій справі громадянська активність купців визначалася двома голов- ними полюсами — підприємницькою зацікавленістю та громадськими інтересами. Сприяння освіті вважалося служінням “загальному благу” і поряд із піклуванням про громадську систему охорони здоров’я було стрижневим напрямом діяльності підприємців. Величезний попит у кваліфікованих кадрах на виробництві, у тор- гівлі, фінансовій сфері був додатковим стимулом пожертвувань на освіту, що спонукало підприємців організовувати загальноосвітнє та професійне навчання як для своїх працівників, так і для суспільного загалу у цілому. Там, де недостатньо або взагалі не реалізовувалася державна освітня політика, а міська дума не була здатна сповна опікуватися освітою, вона ставала справою підприємців. Купці як гласні думи вважали, що підготовлені кадри вкрай потрібні для розвитку місцевої промисловості. Завдяки їхнім зусиллям у розвитку освітньої сфери процеси формування ——————— 46 Ульянова Г. Н. Благотворительность московских предпринимателей. 1860–1914. Москва, 1999. С. 249. 47 Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні: 1860–1914 рр. (Індустріалізація і соці- альна комунікація на Півдні Російської імперії). С. 354. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 51 культурного середовища в Києві з кожним пореформеним десятиліттям набирали ваги. Розвиток ринкових відносин найбільше стимулював таку її галузь, як комерційну, а саме заснування комерційних училищ. До тих, які майже повністю утримувалися на кошти купецтва, належало 1-ше Київське. Рішення про його заснування місцеве купецьке товариство ухвалило 20 листопада 1888 р. у зв’язку з порятунком імператорської родини під час аварії поїзда. Причому вперше виказав думку з цього приводу староста цього об’єднання М. Чоколов п’ятьма місяцями раніше — 22 червня48. Утім минуло майже вісім років, перш ніж у серпні 1896 р. було затверджено статут закладу49. Свою роботу 1-ше Київське комер- ційне училище розпочало у жовтні того року в орендованому приміщенні, а в 1899 р. його учні здобували знання вже у власній, належним чином облаштованій будівлі, зведеній на кошти купців й інших підприємців. Загальна вартість проекту склала 340,5 тис. руб., із них 147,5 тис. ста- новили кошти купецького товариства, а 156 тис. — пожертвування ок- ремих підприємців, серед яких виділявся внесок Лева Бродського — 115 тис. руб.50 Справами училища керувала попечительна рада у складі професора Університету св. Володимира М. Самофалова (голова), купців М. Чоколова (заступник голови), Л. Бродського, С. Могилевцева, Д. Мар- голіна, М. Дегтерьова та Я. Бернера, більшість з яких на той час були гласними Київської думи51. Окремі купці та їх об’єднання, насамперед купецькі товариства, упро- довж другої половини ХІХ — початку ХХ ст. активно сприяли роз- ширенню мережі не тільки спеціальних, а й початкових і середніх загальноосвітніх закладів, будучи зацікавленими в піднятті професійного, та й загальноосвітнього рівня молоді, дорослого населення. Київський педагогічний музей ім. цесаревича Олексія (нині — Київський міський будинок учителя) з’явився в місті 1901 р. завдяки щедрому пожертву- ванню уродженця Брянська, лісопромисловця, купця 1-ї гільдії С. Моги- левцева — голови Київського біржового комітету (з 1900 р.), гласного думи (з 1882 р. впродовж 11 років)52. Педагогічний музей поряд зі спо- рудою Університету св. Володимира став символом Володимирської ——————— 48 Держархів м. Києва. Ф. 94. Оп. 4. Спр. 1 Арк. 1. 49 Киевское Первое Коммерческое училище, основанное Киевским Купеческим об- ществом. Краткий обзор основания училища и деятельности Попечительного совета. 1888–1913 гг. Киев; Демиевка, 1913. С. 15. 50 Держархів м. Києва. Ф. 94. Оп. 4. Спр. 1. Арк. 25, 42, 47. 51 Там само. Оп. 1. Спр. 2512. Арк. 3. 52 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 425–426. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 52 вулиці. Зокрема саме тут з березня 1917 р. засідала Українська Цент- ральна Рада на чолі з М. Грушевським53. Як громадський діяч С. Могилевцев найбільше уваги приділяв роз- витку освітньої сфери. Був почесним попечителем Київського худож- нього училища, членом правління Товариства розповсюдження комерцій- ної освіти, Товариства сприяння академічному життю учнів у вищих навчальних закладах, членом комітету зі влаштування політехнічного інституту та головою ради комерційного інституту54. Модернізація, яка охопила всі сфери міського життя, у першу чергу промисловість і торгівлю, спонукала Київську думу підтримувати фінан- сові й організаційні зусилля підприємців, серед яких домінували пред- ставники купецького стану, у заснуванні політехнічного та комерційного інститутів. Ще на початку 1890-х рр. промислова й фінансова буржуазія, наукова громадськість наполегливо порушували питання про заснування в Києві технічної школи. Але справа зрушила з місця після зустрічі 1 жовтня 1896 р. міністра фінансів С. Вітте з делегацією, очолюваною міським головою С. Сольським, на якій урядовець завірив, що підтримає конструктивні починання місцевої громадськості у справі заснування технічної школи. 12 жовтня Київська міська дума постановила: “Визнати бажаним відкриття в Києві середнього механіко- і хіміко-технічного училища”55. Уже 25 листопада 1896 р. на квартирі Лазаря Бродського відбулася нарада, в якій узяли участь, крім підприємців, представники міської влади, адміністрації Південно-Західної залізниці, професори універси- тету, інженери. Після обговорення було вирішено заснувати в місті не середній технічний навчальний заклад, а політехнічний інститут, який мав готувати інженерів-технологів, агрономів та керівників великих про- мислових підприємств. До комітету із заснуванню навчального закладу ввійшли такі відомі підприємці Правобережної України, як М. Терещенко та його сини Іван, Олександр, Лазар і Лев Бродські, Я. Бернер, С. Мо- гилевцев, М. Хряков та ін.56 Політехнічний інститут розпочав свою роботу 31 серпня 1898 р. у щойно збудованому приміщенні комерційного училища по вул. Буль- варно-Кудрявській, а на день раніше, 30 серпня, відбулися закладини ——————— 53 Грушевський М. Спомини (Ч. ІІ) // Київ. 1989. № 8. С. 135–136. 54 Третьяков А. П. Купцы города Киева. С. 296. 55 Ц-овский В. Киевский политехнический институт Императора Александра ІІ. Издание Ф. Л. Иссерлиса. Киев, 1898. С. 6–9. 56 Там же. С. 10. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 53 власного корпусу інституту по Брест-Литовському шосе57. У зборі коштів на будівництво КПІ найбільшу участь узяли представники промислово- фінансових і торгових кіл, профільні установи, міська влада. Усього ж пожертвування надійшли від 84 фізичних та юридичних осіб. Із загальної суми 2 млн 451 тис. 234 руб. останні виділили на цю справу понад 1 млн руб. Так, найбільші внески зробили такі установи і приватні особи: Київська міська дума — 300 тис. руб., родина Терещенків — 150 тис., Лазар Бродський — 100 тис., Київський біржовий комітет — 72 тис., Товариство Тростянецького цукрового заводу — 18 тис., нащадки Ф. Терещенка — 15 тис., київські промисловий і земельний банки — по 15 тис. кожний, купці-цукрозаводчики І. Зайцев, К. Фішман, М. Гальперін — по 10 тис. руб.58 У квітні 1902 р. було завершено будівництво шести великих корпусів, які утворили ціле містечко. Інститут мав у своєму розпорядженні голов- ний корпус довжиною 260 м, де розмістилися інженерне, механічне та агрономічне відділення, канцелярію, фундаментальну науково-технічну бібліотеку, інші навчально-допоміжні приміщення. Також звели житлові будинки для викладачів і працівників. Автор проекту архітектор І. Кітнер створив величний комплекс споруд, який кардинально змінив навко- лишню місцевість та роль її у житті міста59. Оскільки заклад готував кадри безпосередньо для виробництва, а це не завжди вабило заможну молодь, у ньому з кожним роком збільшу- валася кількість вихідців із різночинної інтелігенції, міщан, робітників та навіть селян, які потребували першочергової підтримки. Уже на момент відкриття інституту серед засновників стипендіальних капіталів були С. Могилевцев (5 тис. руб.), Лазар і Лев Бродські (18 тис. руб.), М. Дег- терьов (15 тис. руб.), Я. Епштейн (12 тис. 900 руб.)60. Пізніше, у 1903 р., дружина І. Терещенка пожертвувала на заснування стипендій його імені для незаможних студентів капітал у 30 тис. руб.61 Водночас у Києві, де тоді розмістилися відділення комерційних і державних банків, гостро відчувалася потреба у фахівцях комерційно- фінансового профілю. У 1903 р. професор Університету св. Володимира ——————— 57 Обремский В. А. Постройка зданий [Киевского политехнического] института. Киев, 1914. С. 3. 58 Держархів м. Києва. Ф. 18. Оп. 1. Спр. 71. Арк. 6.; Отчет по постройке Киевского Политехнического Института Императора Александра ІІ. Исполнительные сметы по строительным работам. На сумму 2 451 233 руб. 74 коп. Киев, 1902. С. 569–575, 584. 59 Київський політехнічний інститут: Нарис історії / Г. Ф. Бєляков, Є. С. Василенко, М. Ф. Вілков, С. А. Гавриш, Ф. Я. Горовський, М. Л. Завіновський та ін. Київ, 1995. С. 5, 7. 60 Ц-овский В. Указ. соч. С. 39. 61 Киевлянин. 1903. 25 мая. С. 3. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 54 М. Довнар-Запольський за підтримки міського голови І. Дьякова порушив питання про заснування вищих комерційних курсів. Після трирічного обговорення дозвіл на їх організацію було отримано тільки завдяки тому, що витрати на утримання мала нести міська управа й ділові кола. Київські приватні вищі комерційні курси розпочали роботу в 1906 р., а з травня 1908 р. їх реорганізували в комерційний інститут із двома відділеннями — економічним та комерційно-технічним62. Упродовж наступних чотирьох років після заснування Київського комерційного інституту підприємці надали на його потреби 250 тис. руб., з яких 100 тис. пожертвував Лев Бродський. У 1910 р. стипендіальний фонд становив 150 тис. руб. Крім цього, для підтримки навчального закладу київські купці заснували спеціальний збір у розмірі 20% із внеску за реєстрацію купецьких і промислових свідоцтв. Це був перший виш, де в офіційному порядку здобували освіту й жінки63. Не менш значним було фінансування купецтвом будівництва та утри- мання лікувальних закладів і заходів із подолання епідемій. Адже дер- жава майже не надавала коштів на охорону здоров’я для широкого загалу, перекладаючи весь тягар її фінансування на місцеві органи самовря- дування та на фінансово спроможних громадян. Медичне забезпечення було однією з найдошкульніших проблем економічних зрушень в індуст- ріальних регіонах України й міських громадах, коли різке збільшення населення в містах спричинило стрибкоподібне зростання соціальних витрат. Потреба в належному медичному забезпеченні не в останню чергу була гострою ще й тому, що рівень смертності в містах Європейської Росії ХІХ ст. стабільно перевищував середній показник в Європі64. Соціального захисту потребували робітники, які найбільше концент- рувалися у великих містах, а тому міська влада мала створювати умови для праці та проживання. Навіть на початку ХХ ст. заходи Київської думи у цьому питанні були незначними, не говорячи вже про попередні десятиліття, коли в місті засновувалися нові фабрики й заводи. Якщо в 1875 р. їх налічувалося 75, у 1881 р. — 93, то в 1887 р. — уже 157. Гласні спромоглися лише на схвалення обов’язкових правил, які внормовували наявність на заводах і фабриках умивальників та душових65. ——————— 62 Записка о Киевском коммерческом институте (1910). Киев, 1910. С. 2, 7–8. 63 Нарадько А. В. Благодійність у розвитку освіти в Україні (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Полтава, 2002. С. 32. 64 ЦДІАК України. Ф. 442. Оп. 1. Спр. 11 294. Арк. 23. 65 Там само. Оп. 521. Спр. 215. Арк. 50–51; Глизь Ю. Соціальна політика Київської міської думи (1871–1914) // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Київ, 2017. Вип. 26. С. 40. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 55 Переважно на кошти купця-цукрозаводчика, почесного громадянина Києва, гласного міської думи М. Попова та його дружини 1886 р. в Києві було засновано й утримувалася безкоштовна офтальмологічна лікарня на 30 місць. Її поява зумовлювалася незадовільними умовами праці робіт- ників на виробництві66. Натомість Терещенки та інші купці-підприємці, розуміючи надзвичайну важливість пом’якшення проблеми лікування трударів, побудували 1892 р. безплатну “лікарню імені цесаревича Ми- коли для чорноробів”67. Травматизм і профзахворювання серед малогра- мотних робітників були особливо високими й вимагали постійного розширення наявної лікувальної мережі. Купців українського походження, промисловців, землевласників, бла- годійників та колекціонерів творів мистецтва Терещенків, які отримали спадкове дворянство (1870 р.), відразу після переїзду у середині 1870- х рр. до Києва неодноразово обирали гласними Київської міської думи. Так, Микола Артемійович виконував обов’язки гласного в 1875–1881 рр., його двічі висували на посаду міського голови, проте він щоразу від- мовлявся балотуватися, мотивуючи це незадовільним станом здоров’я. Його брат Федір був гласним (1883–1894 рр.) саме у час спорудження безплатної лікарні “для чорноробів”68. На будівництво її центрального корпусу М. Терещенко в 1890 р. пожертвував 74 тис. руб. Через два роки підприємець передав міській владі 150 тис. руб. для зведення ще одного корпусу. Завдяки М. Тере- щенкові та членам його родини, а також купцям М. Попову та М. Дегтерьову, які виділили по 25 тис. руб. кожний, упродовж 1890-х рр. постав комплекс будівель безплатної лікарні “для чорноробів”, розра- хованої на 100 ліжок (тепер — Національна дитяча спеціалізована лікарня “Охматдит”). Жестом щедрості з боку Микола Артемійовича було й те, що він узяв на себе щорічне поточне фінансування закладу в розмірі 12 тис. руб., а всього цей підприємець асигнував на його функціонування 334 тис. руб.69 ——————— 66 Сахновский В. Н. Врачебно-санитарные учреждения г. Киева. Справочная книжка для членов VI Съезда Общества русских врачей в память Н. И. Пирогова. Киев, 1896. С. 215–217; Неезе Э. Н. Глазная больница Поповых. Тринадцать лет больничной дея- тельности (Отчёт). Киев, 1896. 188 с. 67 Проект устава Киевской бесплатной больницы цесаревича Николая для черно- рабочих // Известия Киевской городской думы. Киев, 1892. № 2. С. 1–14. 68 Донік О. М. Родина Терещенків в історії доброчинності. С. 59, 65. 69 Отчёт бесплатной больницы Цесаревича Николая для чернорабочих за 1-ое деся- тилетие (1894–1904). Киев, 1905. Ч. 1. С. 10–11, 82, 150–151. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 56 Також завдяки Терещенкам у Києві з’явилися декілька лікувальних закладів Маріїнської громади сестер милосердя Російського товариства Червоного Хреста та Благодійного товариства. Так, на будівництво клі- ніки амбулаторного лікування Київського благодійного товариства та на спорудження Маріїнської лікарні М. Терещенко пожертвував по 100 тис. руб.70 Більшість цих споруд стали зразками витонченого архі- тектурного смаку й досі відіграють важливу роль у житті міста. Невипадково цю родину підприємців і філантропів увічнено в назві однієї з вулиць столиці України. За розмахом благодійних справ у галузі охорони здоров’я Тере- щенкам не поступалася родина “цукрових королів” Бродських. Із 1885 р. по вул. Багговутівській, 1 працювала безплатна єврейська лікарня, роз- рахована на 142 ліжка, зведена коштом Ізраїля Марковича (165 тис. руб.). Його сини — Лазар і Лев, будучи попечителями лікарні, упродовж на- ступного десятиліття на її території звели ще два спеціальних при- міщення для хворих71. До того ж перший із них пожертвував 132 тис. руб. на спорудження в 1896 р. бактеріологічного інституту на узвозі Протасів Яр (нині тут міститься Інститут епідеміології та інфекційних хвороб НАМН України). Серед численних лікувальних закладів, профінансованих Бродськими в Києві, були також лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям по вул. Бульварно-Кудрявській (1898 р.), Університетська клініка на Бібі- ковському бульварі (1888–1900 рр.), лікарня для хронічно хворих дітей на Парковій дорозі та ін.72 За західноєвропейськими нормами на рубежі ХІХ–ХХ ст. у великому місті передбачалося мати не менше 5 лікарняних місць на 1000 осіб. У 1904 р. в Києві, завдяки активній участі у заснуванні лікувальних закладів насамперед підприємців-купців, 1 лікарняне місце припадало вже на 158 містян. За цим показником у Російській імперії Київ посту- пався лише Одесі, Москві та Варшаві73. За міським положенням дума мала дбати про безпритульних, для котрих 1883 р. було відкрито будинок опіки, на який щорічно виділялося 10–15 тис. руб.74 Поряд із міською владою до вирішення цієї проблеми найбільших зусиль докладали підприємці, намагаючись таким чином ——————— 70 Киевлянин. 1899. 14 октября. С. 2; Донік О.М. Родина Терещенків в історії добро- чинності. С. 113–115, 129–131 71 Сахновский В. Н. Указ. соч. С. 210–211. 72 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 209–213, 217–218. 73 Глизь Ю. Соціальна політика Київської міської думи (1871–1914). С. 43. 74 Там само. С. 39. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 57 пом’якшити соціальну напругу та надати прихисток знедоленим. Нічліжки, богадільні, притулки споруджувалися переважно в робітничих районах міст. Назва Дегтярівської вулиці на Лук’янівці нагадує про доброчинні справи купця 1-ї гільдії, спадкового почесного громадянина, почесного громадянина міста Києва Михайла Дегтерьова, який був глас- ним упродовж 28 років, починаючи з першої каденції реформованої Київської думи75. У 1898 р. він заповів місту свою нерухомість у центрі, яка оцінювалася у 2,5 млн руб., та 2 млн руб. грошима й цінними па- перами. За весь час свого існування Київ не отримував одноразово такого щедрого дару76. Через чотири роки з частини цього капіталу за проектом архітектора В. Ніколаєва було зведено комплекс благодійних закладів на вказаній вулиці, який кардинально змінив вигляд навколишньої місце- вості (тепер тут міститься командування Сухопутних військ Збройних сил України). У цьому “містечку” розташувалися 13 капітальних будівель, які перебували у віданні міської управи й утримувалися на відсотки з капіталу М. Дегтерьова, що перебував на банківських депозитах, та при- бутків від будівель на вулицях Хрещатик, Великій Житомирській і на Подолі. Зберігши своє соціальне функціональне призначення, вони були навіть частково розширені (назву “Дегтерьовської” за рішенням міської думи вулиця отримала в 1906 р.). Зокрема 1912 р. у цих богадільнях і притулках знайшли кров над головою 190 дітей-сиріт та понад 600 неміч- них і хворих дорослих, на утримання яких було витрачено більше 227 тис. руб.77 В умовах прогресуючої урбанізації кияни дедалі більше потребували соціального захисту. Ще задовго до відкриття 1 лютого 1909 р. в орен- дованому будинку на Батиєвій горі міської безкоштовної нічліжки такі заклади заснували брати М. та Ф. Терещенки. Наприкінці ХІХ ст. в Києві функціонували 12 нічліжок, розрахованих на 1280 осіб, тисяча з яких припадала на два притулки, споруджені Терещенками на Бессарабці та Подолі. Крім того, Федір Артемійович у тій самій садибі по вул. Нижній Вал, де знаходився нічліжний притулок, улаштував у 1887 і 1891 рр., відповідно, безплатні квартири для бідних удів із дітьми й одиноких літніх жінок та пологовий притулок. Так було сформовано благодійне ——————— 75 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 186. 76 Благотворительные учреждения [коммерции советника, потомственного почёт- ного гражданина и почётного гражданина г. Киева] Михаила Парфентьевича Дегтерева и приют [потомственной почётной гражданки] Елизаветы Ивановны Дегтеревой за деся- тилетие 1902–1912 г. Киев, 1913. С. 6–8. 77 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 35. Спр. 12. Арк. 21. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 58 містечко на Подолі, на облаштування й подальше функціонування якого промисловець-жертводавець і його рідні витратили майже 250 тис. руб.78 Заснування та становлення наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Київського художньо-промислового й наукового музею (нині — Націо- нальний художній музей України) також було пов’язане з багатьма київ- ськими підприємцями, які належали або походили з купецької верстви, серед них були М. і О. Терещенки, В. Симиренко, Лазар і Лев Бродські, С. Могилевцев та ін.79 Побудоване 1901 р. приміщення музею й досі залишається одним із найкращих серед таких закладів в Україні. Із суми 249 тис. руб. на його спорудження уряд виділив лише 100 тис., решту дали приватні особи та громадські організації (більше за всіх пожерт- вувала родина Терещенків  109 тис. руб.), а з початком роботи (30 грудня 1904 р.) музей неодноразово поповнювався мистецькими тво- рами з колекційних зібрань також і представників купецтва80. Зокрема В. Толлі, син колишнього голови думи, передав до його фондів 28 ху- дожніх полотен, а купець П. Богданов — 105 предметів старовини81. Найзначнішим серед Терещенків меценатом і колекціонером живопису був Іван Миколайович, гласний Київської думи в 1883–1891 рр. Він був головним меценатом рисувальної школи О. Мурашка (також місто виді- ляло субсидії), надавши для її потреб за 25 років 150 тис. руб. Насамперед завдяки йому заклад зміг існувати й розвиватися, перетворившись на початку ХХ ст. у художнє училище. І. Терещенко мав славу “українського Третьякова”, підтримував контакти і замовляв картини в таких живо- писців, як М. Пимоненко, О. Мурашко, С. Костенко, М. Кузнєцов та ін.82 Відомим діячем київського самоврядування був купець 1-ї гільдії, спадковий почесний громадянин М. Чоколов. Майже три десятиліття він був гласним Київської міської думи (1883–1910 рр.), брав участь у роботі багатьох її комісій, а з 1891 р. упродовж чотирьох каденцій поспіль був членом міської управи й короткий час виконував обов’язки міського голови. У 1900 р. балотувався на посаду міського голови, однак посту- пився В. Проценку. М. Чоколов тривалий час був старостою Київського купецького зібрання, одним із засновників Товариства розповсюдження комерційної освіти, Товариства грамотності, Київського товариства кана- лізації. У 1872 р. Микола Іванович разом зі своїм старшим братом Іваном ——————— 78 Донік О. М. Родина Терещенків в історії доброчинності. С. 123–126. 79 ЦДІАК України. Ф. 442. Оп. 658. Спр. 1. Арк. 66. 80 Освящение и открытие Киевского художественно-промышленного и научного музея императора Николая Александровича. Киев, 1905. С. 26, 27. 81 Глизь Ю. Соціальна політика Київської міської думи (1871–1914). С. 48. 82 Донік О. М. Родина Терещенків в історії доброчинності. С. 189–190. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 59 (кілька каденцій також був гласним думи, згодом займався друкарською справою) відкрив дріжджево-спиртовий завод на Подолі, один із най- більших у Києві83. Будівля цього підприємства на вул. Глибочицькій належала до числа пам’яток промислової архітектури, її було зруйновано вже в наші дні. М. Чоколов спричинився до формування цілого району в Києві — Чоколівки. У 1896 р. він підтримав клопотання робітників до міської думи про виділення землі на Солом’янці (тодішній околиці міста) для їхньої артілі. “За допомогою таких артілей зміцнюється підґрунтя для забезпечення економічного становища та більш стійкого соціального по- буту”, — переконував міську владу гласний М. Чоколов. Пристойне й водночас дешеве житло для робітників київських фабрик і заводів, яке можна було б збудувати на відведених містом землях, за його словами, — “головна основа їх матеріального забезпечення і духовно-моральної рів- новаги”84. Але дума виставила кілька умов, здебільшого неприйнятних. Артіль змогла спільними зусиллями викупити лише меншу ділянку (всю територію в 7 дес. дума оцінила майже у 17 тис. руб.). Тоді М. Чоколов додав до спільних артільних 8 тис. свої 9 тис., котрих бракувало, як безвідсоткову позику. Загалом в артілі налічувалося 39 сімей робітників Південно-Західної залізниці та заводу Ґретера і Криванека, що мешкали в темних вогких помешканнях і підвалах. У 1901 р. за сприяння Миколи Івановича артіль отримала кредит у 26 тис. руб., завдяки чому сплатила борг казначейству та М. Чоколову, а також збудувала житло — окремі дві- і трикімнатні будиночки з присадибними ділянками для кожної родини85. Згодом за сприяння цього купця у селищі, що розташувалося біля Кадетського Гаю — пристановища волоцюг і крадіїв, встановився поліцейський нагляд на вулицях. “Артільне селище Чоколова” було від- крите й освячене у серпні 1905 р.86 Від нього згодом і пішла назва історичної місцевості — Чоколівка. Посприяв М. Чоколов і створенню селища Пуща-Водиця, виступивши в 1883 р. з пропозицією облаштувати тут дачний район. Поселення із 600 ділянками з’явилося в Пущі-Водиці лише через десять років. Принцип самоврядування селища нагадував устрій класичного “міста- ——————— 83 Третьяков А.П. Купцы города Киева. С. 429–430. 84 Как богатели на дрожджах // Контракты. 2005. № 51. Декабрь. URL: http://archive. kontrakty.ua/gc/2005/51/32-yak-bagatili-na-drizhdzhakh.html 85 Киевлянин. 1903. 21 марта. С. 3. 86 Там же. 1905. 7 августа. С. 2–3. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 60 саду”: ділянки здавалися приватним особам у довгострокову оренду, а власником лісових угідь залишалася Київська міська дума87. Купець 1-ї гільдії, комерції радник Ф. Дитятин також упродовж трьох десятиліть (1875–1905 рр.) виконував обов’язки гласного Київської думи. Водночас він був почесним попечителем пансіону Левашової та Фун- дуклеївської жіночої гімназії, де членами попечительного комітету були такі купці, як М. Гальперін, Л. Гінзбурґ, М. Дегтерьов, А. Слинко, Лазар Бродський та ін. Окрім того виконував обов’язки почесного старшини школи при Олександрівському притулку, члена Київського губернського попечительства дитячих притулків, брав участь у діяльності Товариства розповсюдження комерційної освіти в Києві, двадцять один рік був ста- ростою Борисоглібської церкви88. Ще одним “старожилом” Київської думи вважався “цегельний ко- роль” і домовласник, купець 1-ї гільдії Я. Бернер. Його найякіснішу в місті цеглу будівельні підрядники (насамперед відома фірма Л. Гінзбурґа) зазвичай швидко розкуповували оптом. Чимало відомих київських буді- вель було зведено саме з цегли, виготовленої на підприємствах Я. Бер- нера, у тому числі театр “Соловцов” (нині — Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка), Педагогічний музей, оперний театр та ін. Двадцять три роки (з 1883 по 1906 рр.) підприємця незмінно обирали гласним Київської думи. Переважно лобіюючи власні комерційні інте- реси, він зробив кілька вагомих пожертв на громадські потреби. Я. Бернер був заступником старости Київського купецького зібрання, дванадцять років очолював міський сирітський суд — офіційну установу, яка захищала майнові права сиріт і матеріально залежних членів родин. Разом з іншими сприяв заснуванню політехнічного інституту. Під час тривалої дискусії в міській думі про вибір майданчика для навчального закладу саме Я. Бернер першим запропонував Шулявку, де згодом і було спо- руджено корпуси. За свої кошти підприємець звів домову церкву бога- дільні М. Дегтерьова, жертвував на будівництво церков Олександро- Невської, Покровської на Солом’янці, Троїцької, Володимиро-Либідської та ін. Заповів місту 100 тис. руб. на заснування притулку для хронічно хворих бідняків89. Не менш відомим київським підприємцем (німецького походження) був купець 1-ї гільдії, гласний думи Ф. Міхельсон — мільйонер, який ——————— 87 О поселке городского типа Пуща-Водица https://web.archive.org/web/2010111 4201156/http://www.pustcha.com/ 88 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 7. Спр. 1061. Арк. 5–7. 89 Кальницкий М. Бизнес и бизнесмены. Кн. 1. Киев, 2011. С. 113–130. Третьяков А.П. Бессарабская площадь. Киев, 2013. С. 137. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 61 належав до першого десятка найзаможніших киян на початку ХХ ст. У думі отримав прізвисько “Безгласного Гласного” за своє постійне мовчання, був членом мостової комісії та комісії із завідування міськими лісами й полями. Власник будинків у центрі Києва, цегельних і скляних підприємств, зокрема йому належала велика цегельня на Куренівці, навколо якої наприкінці ХІХ ст. сформувалася Сирецька робітнича слобода. Крім того Ф. Міхельсон був засновником “народних лазень” на розі вулиць Караваєвської й Пушкінської. У цій садибі, придбаній 1874 р., було облаштовано великий басейн для плавання, сімейні номери90. Тут надавався весь спектр лазневих послуг — від елітних до звичайної парної. Упродовж своєї ділової кар’єри в підприємця простежувався зв’язок зі світом мистецтва, зокрема він тісно спілкувався з такими відомими художниками, як М. Мурашко, М. Жук, Г. Світлицький, К. Малевич. Серед поліетнічного київського купецтва варто згадати українську родину Кобців, котрі успішно розвивали шкіровиробництво на Куренівці. Родоначальником був київський міщанин Яким Кобець, який на початку ХІХ ст. організував підприємство з обробки шкіри, записався до купців 3-ї гільдії. А вже його нащадки примножили розпочату справу, чимало з них стали відомими підприємцями, діячами київського міського само- врядування. Зокрема Олексій Кобець, купець 1-ї гільдії, гласний міської думи з 1898 по 1917 рр., член міської управи, був власником шкіряного заводу по вул. Сирецькій, співвласником торгової фірми “Брати Кобець Олексій і Василь” (вироби зі шкіри продавалися на Хрещатику, 2). У Київській думі О. Кобець виконував обов’язки члена таких комісій: земельної, залізничної, з освітлення міста, училищної, дорожньої, із заві- дування міськими лісами й полями. Також він був членом піклувальної ради міської лікарні для чорноробів, ради із завідування й управління благодійними закладами ім. М. Дегтерьова, дійсним членом Об’єднаного комітету зі спорудження пам’ятника Т. Шевченку (1912–1913 рр.), комісії з питання влаштування в Києві школи садівництва й городництва, попечителем по Плоскій дільниці м. Києва, членом попечительної ради 1-го Київського комерційного училища, головою правління Куренівсько- Пріорського вільнопожежного товариства, членом Київського купецького товариства взаємного кредиту та ін.91 Власником майже цілого кварталу між вулицями Сагайдачного — Ігорівською — Набережно-Хрещатицькою був організатор пароплавства по Дніпру Д. Марголін. Поселившись 1868 р. в Києві, цей єврейський ——————— 90 Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 7. Спр. 508. Арк. 3. 91 Третьяков А. П. Купцы города Киева. С. 216–218. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 62 підприємець 1879 р. був записаний до купців 1-ї гільдії. У місті його знали не лише як капіталіста та домовласника, а й як громадського діяча, благодійника. Про Д. Марголіна його сучасник С. Ярон писав: “Людина незвичайного розуму та невтомної енергії, Д. С. (Дмитро Марголін. — О. Д.) пов’язав поступово своє ім’я з усіма комерційними інституціями, що виникли в Південно-Західному краї за останні тридцять років; газове товариство, товариство водозабезпечення, товариство міських залізниць, електричне товариство і багато інших знайшли в особі Д. С. видатного керівника, котрий зумів повсюди щасливо поєднувати комерційні вигоди справи із загальними вигодами держави й місцевими потребами краю”92. У грудні 1890 р., будучи гласним Київської думи, Д. Марголін підтримав пропозицію інженера А. Струве про створення Товариства київської міської залізниці, яке сам і очолив, ставши згодом головним трамвайником міста. Уже впродовж півтора років було прокладено 11 км трамвайних колій, по яких в обох напрямах курсували 8 спарених вагонів. Київський електричний трамвай, перший на території тодішньої Росій- ської імперії, запрацював для пасажирів 1 травня 1892 р. Про цю подію газета “Киевлянин” писала: “Ура! У славному місті Києві з’явився другий в Європі трамвай. День 1 травня 1892 року став для всіх киян історичним. Це було так красиво, що вважалося нереальним”93. Багаторічний голова правління Товариства київської міської заліз- ниці, власник “Деміївського трамвая”, член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків Д. Марголін був фундатором Другого паро- плавного товариства по Дніпру і його притоках (1888 р.), де обіймав посаду директора-розпорядника. Із 1893 р. обидва товариства пароплав- ства діяли за спільного управління на чолі з Д. Марголіним. Підприємець долучався до роботи в багатьох попечительних радах при навчальних і благодійних закладах, був членом сирітського суду (з 1911 р.), правління Товариства швидкої медичної допомоги (з 1912 р.), Комітету у справах єврейської благодійності при міській управі. На власні кошти по вул. Костянтинівській збудував єврейське початкове училище Талмуд- Тора на 420 учнів і 1908 р. — двокласне початкове училище на Тру- хановому острові на 150 учнів, доповнене 1913 р. ремісничим відді- ленням із добре обладнаними навчальними майстернями й передане у відання Київського благодійного товариства Відомства закладів імперат- ——————— 92 Ярон С. Г. Киев в восьмидесятых годах. Воспоминания старожила. С. 189. 93 Киевлянин. 1892. 3 мая. С. 1. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 63 риці Марії. Задля задоволення духовних потреб мешканців Труханового острова меценат спорудив Свято-Єлизаветинську церкву (1910 р.)94. Доречно згадати і його сина — знаного правника А. Марголіна (1877– 1954 рр.), який став українським політичним і партійним діячем, послом УНР у Великобританії, одним із провідних членів Української партії соціалістів-федералістів. На відомому судовому процесі 1913 р. як адво- кат захищав М. Бейліса. А. Марголін був серед тих українських діячів єврейського походження, які своїм публіцистичним пером боролися з антиукраїнськими упередженнями євреїв і росіян, руйнуючи уявлення про нібито винятковий антисемітизм українців95. Аналіз складу реформованої Київської міської думи засвідчує, що найвищий рівень представництва в ній купців спостерігався з її першої каденції (1871–1875 рр.) до кінця ХІХ ст., відколи виразно почали домі- нувати професура, чиновництво, представники вільнонайманих професій. Помітне скорочення купецької верстви після податкової реформи 1898 р. відчутно зменшило і його вплив у міському самоврядуванні. Різка полі- тизація громадського життя після 1906 р., коли в Київській міській думі почали превалювати не міжстанові суперечності, а різні політичні по- гляди, та поглиблення економічної кризи з 1901 р., яка об’єктивно ос- лаблювала реалізацію підприємницьких ініціатив у соціокультурній сфері зі зменшенням економічної ваги купецтва, призвели до остаточної втрати ним значення самостійної сили в управлінні містом. Ослаблювало позиції купців у думі й дедалі більше залучення їх до різних професійних об’єднань, які відстоювали їхні фінансово-економічні інтереси на місце- вому та міжрегіональному рівнях. Із запровадженням Міського положення 1870 р. Київ почав перетво- рюватися на модерне місто, завдяки муніципальній політиці самовря- дування, активній позиції підприємців, набуваючи ваги регіонального культурно-промислового центру. Дума була тим простором, який сприяв соціальній інтеграції купців до громадського життя. У статусі гласних Київської думи та членів її управи купці мали більші можливості роз- поряджатися додатковими ресурсами економічного й соціального впливу, нагромаджувати соціальний, культурний капітал як для себе, так і міської громади. Високий рівень присутності в органах міського самоврядування забезпечував представникам цієї верстви вплив на розвиток інфраструк- тури, комунікативних мереж та інших сегментів соціально-економічного й культурно-громадського життя. Завдяки своїй діяльності на виборних ——————— 94 Кальницкий М. Бизнес и бизнесмены. С. 99–102. 95 Третьяков А. П. Купцы города Киева. С. 24–25. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 64 посадах купці сприяли суспільному згуртуванню міської громади, ста- вали відомими місцевими громадськими діячами. REFERENCES 1. Bieliakov, H. F., Vasylenko, Ye. S., Volkov, M. F., Havrysh, S. A., Horovskyi, F. Ya., Zavinovskyi, M. L., et al. (1995). Kyivs’kyj politekhnichnyj instytut: Narys istorii. Kyiv. [in Ukrainian]. 2. Bielikov, Yu. A. (2003). Kupetstvo Kharkivs’koi hubernii (druha polovyna XIX — pochatok XX st.) (Candidates thesis). Kharkiv. [in Ukrainian]. 3. Donik, O. M. (2008). Kupetstvo Ukrainy v impers’komu prostori (XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian]. 4. Donik, O. M. (2004). Rodyna Tereschenkiv v istorii dobrochynnosti. Kyiv. [in Ukrainian]. 5. Donik, O. (2017). Vprovadzhennia merezh tsentralizovanoho vodopostachannia i vodovidvedennia iak vazhlyvyj chynnyk modernizatsii mis’koho hospodarstva Ukrainy (ostannia tretyna XIX — pochatok XIX st.). (O. P. Reient, Ed.). Problemy istorii Ukrainy XIX — pochatku XX st., (26), 81–112. [in Ukrainian]. 6. Druh, O. (1998). Budynky tsukropromyslovtsiv na vulytsi Shovkovychnij. Yanus. Nerukhomist’, (4), 12–13. [in Ukrainian]. 7. Druh, O., Kovalynskyi, V., Melnyk, O. (2004). Vid vijta — do mera. Kyiv. [in Ukrainian]. 8. Druh, O. (1995). Palatsyky "tsukrovykh koroliv". Starozhytnosti, (1–2), 1–6. [in Ukrainian]. 9. Hlyz, Yu. I. (2016). Kyivs’ka mis’ka duma: struktura, sklad hlasnykh, diial’nist’ (1871– 1914 rr.) (Candidates thesis). Kyiv. [in Ukrainian]. 10. Hlyz, Yu. I. (2019). Kyivs’ka mis’ka duma: rozbudova modernoho mista. Kyiv. [in Ukrainian]. 11. Hlyz, Yu. (2017). Sotsial’na polityka Kyivs’koi mis’koi dumy (1871–1914). (O. P. Reient, Ed.). Problemy istorii Ukrainy XIX — pochatku XX st., (26), 34–56. [in Ukrainian]. 12. Hurzhii, I. O., Hurzhii, O. I. (2013). Kupetstvo Kyieva ta Kyivschyny XVII–XIX st. Kyiv. [in Ukrainian]. 13. Kalnickii, M. (2011). Biznes i biznesmeny (Vol. 1). Kiev. [in Ukrainian]. 14. Kalnickii, M. (1996). Sinagoga Kievskoj iudejskoj obshhiny. 5656–5756. Kiev. [in Russian]. 15. Kovalinskii, V. V. (1998). Mecenaty Kieva (2th ed.). Kiev. [in Russian]. 16. Kovalinskii, V. V. (2003). Sem’ya Tereshhenko. Kiev. [in Russian]. 17. Kovalynskyi, V. V. (2006). Kyivs’ki miniatiury (Vol. 5). Kyiv. [in Ukrainian]. 18. Kulikov, V. O. (2019). Pidpryiemstva j suspil’stvo v zavods’kykh i shakhtars’kykh poselenniakh Donbasu ta Prydniprov’ia v 1870–1917 rr. Kharkiv. [in Ukrainian]. 19. Lindner, R. (2008). Pidpryiemtsi i misto v Ukraini, 1860–1914 rr.: Industrializatsiia i sotsial’na komunikatsiia na Pivdni Rosijs’koi imperii. Kyiv, Donetsk. [in Ukrainian]. 20. Nardova, V. A. (1984). Gorodskoe samoupravlenie v Rossii v 60-h — nachale 90-h godov XІX v. Pravitel’stvennaya politika. Leningrad. [in Russian]. 21. Nardova, V. A. (1994). Samoderzhavie i gorodskie dumy v konce XІX — nachale XX veka. Sankt-Peterburg. [in Russian]. 22. Nikolaieva, T. M. (2010). Pidpryiemtsi v kul’turno-osvitn’omu prostori Ukrainy (ostannia tretyna XIX — pochatok XX st.). Kyiv. [in Ukrainian]. Сторінки вітчизняної соціально-економічної історії 65 23. Patalieiev, O. V. (2013). Staryj Kyiv. Zi spohadiv Staroho Hrishnyka. Kyiv. [in Ukrainian]. 24. Petimko, P. I., Carik, M. F., Kislenko, P. L., & Kobzar, V. V. (1994). Kanalizaciya Kieva, 1894–1994 gg. Kiev. [in Russian]. 25. Salii, I. (2008). Oblychchia stolytsi v doli ii kerivnykiv. Kyiv. [in Ukrainian]. 26. Skalkovskii, K. (1906). Vospominaniya molodosti: 1843–1869. Sankt-Peterburg. [in Russian]. 27. Smolii, V. A. (Ed.). (2019). Vid muriv do bul’variv: tvorennia modernoho mista v Ukraini (kinets’ XVIII — pochatok XX st.). Kyiv. [in Ukrainian]. 28. Shudryk, I. O., & Danylenko, L. A. (2003). Dynastiia Kharytonenkiv. Sumy. [in Ukrainian]. 29. Tretiakov, A. P. (2013). Bessarabskaya ploshhad’. Kiev. [in Russian]. 30. Tretiakov, A. P. (2017). Kupcy goroda Kieva. Kiev. [in Russian]. 31. Ulianova, G. N. (1999). Blagotvoritel’nost’ moskovskix predprinimatelej. 1860–1914. Moscow. [in Russian]. 32. Vodotyka, T. S. (2018). Kul’tura pidpryiemnytstva v mistakh Naddniprians’koi Ukrainy (druha polovyna XIX — pochatok XX st.). Kyiv. [in Ukrainian]. 33. Yaron, S. G. (1910). Kiev v vos’midesyatyx godax. Vospominaniya starozhila. Kiev. [in Russian]. 34. Yasievich, V. E. (1988). Arxitektura Ukrainy na rubezhe XІX–XX vekov. Kiev. [in Russian]. 35. Yasnogurskii, F. N. (1910). Xarakteristika deyatel’nosti kievskogo obshhestvennogo upravleniya za isteksheee chetyrexletie 1906–1910 gg. Kiev. [in Russian].

Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. — початок ХХ ст.)

Репозитарії

Схожі ресурси