Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження

Досліджуються історіософські погляди оригінального українського мислителя, історика, літератора П. Куліша в контексті українського національного відродження. Українське національне відродження розглядається авторами як процес перетворення українського етносу в сучасну спільноту зі спільною мовою,...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
Hauptverfasser:	Медвідь, Ф.М., Твердохліб, А.І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2019
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша)
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185800
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження / Ф.М. Медвідь, А.І. Твердохліб // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 260-274. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185800
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1858002022-10-14T01:25:19Z Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження Медвідь, Ф.М. Твердохліб, А.І. За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша) Досліджуються історіософські погляди оригінального українського мислителя, історика, літератора П. Куліша в контексті українського національного відродження. Українське національне відродження розглядається авторами як процес перетворення українського етносу в сучасну спільноту зі спільною мовою, спільною концепцією історії і свідомістю спільної долі. При зіставленні різних точок зору на феномен “національне відродження”, його трьох періодів та трьох етапів: академічного, культурного і політичного автори доходять висновку, що сучасний етап українського національного відродження, включаючи етап культурний і політичний, триває. Культурна фаза українського національного відродження на українських землях у складі Росії пов’язана з діяльністю культурних діячів нового покоління — М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка. Історіософія виступає як релігійно-філософські, містичні уявлення про історичний процес та схеми його розвитку. Історіософські погляди П. Куліша відкидають романтичну ідею месіанства для українського народу, а навертають до раціонального осмислення соціального поступу України. Сам П. Куліш філософські погляди, що виражають насамперед питання культурно-історичного буття народу, назвав “хутірською філософією”, що мала на меті показати як реформувати українське суспільство на основі збереження традиційних соціальних і політичних інституцій і цінностей. Вихідною засадою історіософської концепції П. Куліш взяв неоплатонічний принцип — основа світу ірраціональна, проте виявляє себе в природі, народі, в людині як раціонально, так і ірраціонально. Вища сила формує субстанцію народного життя, якою на думку мислителя, є “народний дух”, що не зводиться ні до способу мислення, ні до пізнання, а передусім є в народі, як первісна матриця сприйняття світу — “голос крові”. Суспільство П. Куліш розглядав з позиції позитивістського органічного підходу, що у своєму історичному поступі воно проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження — дитинство — зрілість — старість. The historiographical views of the original Ukrainian thinker, historian, writer P. Kulish in the context of Ukrainian national revival are explored. The Ukrainian national revival is regarded by the authors as the process of transforming the Ukrainian ethnos into a modern community with a common language, a common concept of history, and a consciousness of a common destiny. When comparing different points of view on the phenomenon of "national revival", its three periods and three stages: academic, cultural and political authors conclude that the current stage of Ukrainian national revival, including the cultural and political stage, is ongoing. The cultural phase of Ukrainian national revival on the Ukrainian lands in Russia is related to the activities of the new generation of cultural figures  M. Kostomarov, P. Kulish, and T. Shevchenko. History philosophy emerges as a religious-philosophical, mystical conception of the historical process and patterns of its development. P. Kulish’s historiographical views reject the romantic idea of messianism for the Ukrainian people, and turn to rational understanding of the social progress of Ukraine. P. Kulisch himself called philosophical views that express the issues of cultural and historical existence of the people as “village philosophy”, which aimed to show how to reform Ukrainian society on the basis of preserving traditional social and political institutions and values. P. Kulish took the neo-Platonic principle — the basis of the world is irrational, as the starting point of the historiographical concept, but manifests itself in nature, in the people, in man both rationally and irrationally. The higher power forms the substance of the people’s life, which, according to the thinker, is the “people’s spirit”, which is not reduced to a way of thinking or cognition, but above all to the people, as the primordial matrix of perception of the world — the “voice of blood”. P. Kulisch society viewed from the standpoint of the positivist organic approach that in its historical progress it goes through the same stages as the individual: birth — childhood — maturity — old age. 2019 Article Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження / Ф.М. Медвідь, А.І. Твердохліб // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 260-274. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185800 (477)–043.96 П. Куліш uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша) За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша)
spellingShingle	За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша) За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша) Медвідь, Ф.М. Твердохліб, А.І. Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	Досліджуються історіософські погляди оригінального українського мислителя, історика, літератора П. Куліша в контексті українського національного відродження. Українське національне відродження розглядається авторами як процес перетворення українського етносу в сучасну спільноту зі спільною мовою, спільною концепцією історії і свідомістю спільної долі. При зіставленні різних точок зору на феномен “національне відродження”, його трьох періодів та трьох етапів: академічного, культурного і політичного автори доходять висновку, що сучасний етап українського національного відродження, включаючи етап культурний і політичний, триває. Культурна фаза українського національного відродження на українських землях у складі Росії пов’язана з діяльністю культурних діячів нового покоління — М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка. Історіософія виступає як релігійно-філософські, містичні уявлення про історичний процес та схеми його розвитку. Історіософські погляди П. Куліша відкидають романтичну ідею месіанства для українського народу, а навертають до раціонального осмислення соціального поступу України. Сам П. Куліш філософські погляди, що виражають насамперед питання культурно-історичного буття народу, назвав “хутірською філософією”, що мала на меті показати як реформувати українське суспільство на основі збереження традиційних соціальних і політичних інституцій і цінностей. Вихідною засадою історіософської концепції П. Куліш взяв неоплатонічний принцип — основа світу ірраціональна, проте виявляє себе в природі, народі, в людині як раціонально, так і ірраціонально. Вища сила формує субстанцію народного життя, якою на думку мислителя, є “народний дух”, що не зводиться ні до способу мислення, ні до пізнання, а передусім є в народі, як первісна матриця сприйняття світу — “голос крові”. Суспільство П. Куліш розглядав з позиції позитивістського органічного підходу, що у своєму історичному поступі воно проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження — дитинство — зрілість — старість.
format	Article
author	Медвідь, Ф.М. Твердохліб, А.І.
author_facet	Медвідь, Ф.М. Твердохліб, А.І.
author_sort	Медвідь, Ф.М.
title	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження
title_short	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження
title_full	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження
title_fullStr	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження
title_full_unstemmed	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження
title_sort	історіософська концепція пантелеймона куліша в контексті українського національного відродження
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	За матеріалами конференції «Я в усьому світі не находжу спокою…» (до 200-ліття Пантелеймона Куліша)
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185800
citation_txt	Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження / Ф.М. Медвідь, А.І. Твердохліб // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 260-274. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT medvídʹfm ístoríosofsʹkakoncepcíâpantelejmonakulíšavkontekstíukraínsʹkogonacíonalʹnogovídrodžennâ AT tverdohlíbaí ístoríosofsʹkakoncepcíâpantelejmonakulíšavkontekstíukraínsʹkogonacíonalʹnogovídrodžennâ
first_indexed	2025-07-16T06:41:23Z
last_indexed	2025-07-16T06:41:23Z
_version_	1837784717577945088
fulltext	ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 260 УДК94 (477)–043.96 П. Куліш Ф. М. Медвідь доктор наук в галузі політології, кандидат філософських наук, доцент, професор МКА, професор кафедри теорії держави і права та конституційного права, Міжрегіональна академія управління персоналом (м. Київ, Україна), fedirmedvid86@gmail.com А. І. Твердохліб аспірант кафедри теорії держави і права та конституційного права, Міжрегіональна академія управління персоналом (м. Київ, Україна), anatolitv@gmail.com ІСТОРІОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Досліджуються історіософські погляди оригінального українського мисли- теля, історика, літератора П. Куліша в контексті українського національного відродження. Українське національне відродження розглядається авторами як процес перетворення українського етносу в сучасну спільноту зі спільною мовою, спільною концепцією історії і свідомістю спільної долі. При зіставленні різних точок зору на феномен “національне відродження”, його трьох періодів та трьох етапів: академічного, культурного і політичного автори доходять висновку, що сучасний етап українського національного відродження, вклю- чаючи етап культурний і політичний, триває. Культурна фаза українського національного відродження на українських землях у складі Росії пов’язана з діяльністю культурних діячів нового покоління — М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка. Історіософія виступає як релігійно-філософські, містичні уявлення про історичний процес та схеми його розвитку. Історіософські погляди П. Куліша відкидають романтичну ідею месіанства для українського народу, а навер- тають до раціонального осмислення соціального поступу України. Сам П. Куліш філософські погляди, що виражають насамперед питання культурно- історичного буття народу, назвав “хутірською філософією”, що мала на меті показати як реформувати українське суспільство на основі збереження традиційних соціальних і політичних інституцій і цінностей. Вихідною засадою історіософської концепції П. Куліш взяв неоплатонічний принцип — основа світу ірраціональна, проте виявляє себе в природі, народі, в людині як раціо- нально, так і ірраціонально. Вища сила формує субстанцію народного життя, якою на думку мислителя, є “народний дух”, що не зводиться ні до способу мислення, ні до пізнання, а передусім є в народі, як первісна матриця сприй- © Ф.М. Медвідь, А.І. Твердохліб, 2019 За матеріалами конференції 261 няття світу — “голос крові”. Суспільство П. Куліш розглядав з позиції пози- тивістського органічного підходу, що у своєму історичному поступі воно проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження — дитинство — зрілість — старість. Ключові слова: П. Куліш, українське національне відродження, історіо- софія, “хутірська філософія”, “народний дух”, “голос крові”, українське сус- пільство. F. M. Medvid Doctor of Science in Political Science, Candidate of Philosophy, Associate Professor, Professor of ICA, Professor of the Department of State Theory and Law and Constitutional Law, Interregional Academy of Personnel Management (Kyiv, Ukraine), fedirmedvid86@gmail.com A. I. Tverdokhlib Postgraduate Student, Department of Theory of State and Law and Constitutional Law, Interregional Academy of Personnel Management (Kyiv, Ukraine), anatolitv@gmail.com THE HISTORIOSOPHICAL CONCEPT OF PANTELEIMON KULISH IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN NATIONAL REVIVAL Abstract The historiographical views of the original Ukrainian thinker, historian, writer P. Kulish in the context of Ukrainian national revival are explored. The Ukrainian national revival is regarded by the authors as the process of transforming the Ukrainian ethnos into a modern community with a common language, a common concept of history, and a consciousness of a common destiny. When comparing different points of view on the phenomenon of "national revival", its three periods and three stages: academic, cultural and political authors conclude that the current stage of Ukrainian national revival, including the cultural and political stage, is ongoing. The cultural phase of Ukrainian national revival on the Ukrainian lands in Russia is related to the activities of the new generation of cultural figures  M. Kostomarov, P. Kulish, and T. Shevchenko. History philosophy emerges as a religious-philosophical, mystical conception of the historical process and patterns of its development. P. Kulish’s historiographical views reject the romantic idea of messianism for the Ukrainian people, and turn to rational understanding of the social progress of Ukraine. P. Kulisch himself called philosophical views that express the issues of cultural and historical existence of the people as “village philosophy”, which aimed to show how to reform Ukrainian society on the basis of preserving traditional social and political institutions and values. P. Kulish took the neo-Platonic principle — the basis of the world is irrational, as the ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 262 starting point of the historiographical concept, but manifests itself in nature, in the people, in man both rationally and irrationally. The higher power forms the substance of the people’s life, which, according to the thinker, is the “people’s spirit”, which is not reduced to a way of thinking or cognition, but above all to the people, as the primordial matrix of perception of the world — the “voice of blood”. P. Kulisch society viewed from the standpoint of the positivist organic approach that in its historical progress it goes through the same stages as the individual: birth — childhood — maturity — old age. Keywords: P. Kulish, Ukrainian national revival, historiosophy, “village philo- sophy”, “folk spirit”, “voice of blood”, Ukrainian society. Історія процесу перетворення українського етносу в сучасну спіль- ноту зі спільною мовою, спільною концепцією історії і свідомістю спіль- ної долі була винятково складна, важка і повна внутрішніх суперечностей і зовнішніх перешкод. Вона триває й сьогодні. Термін “національне відродження” в теперішній українській історіографії вживається дуже широко, часом змішується або підмінюється терміном “національно- культурне відродження”, який за своїм обсягом значно вужчий і сто- сується лише однієї (духовної) сфери суспільного життя. Подібну точку зору відстоює відомий мовознавець Лев Полюга, який вважає, що до- цільно уточнити саме поняття “українське національне відродження”. Адже відроджувати можна те, що було і перестало існувати. А в історії українською народу не переривалась тяглість єдиної мови, народних традицій, єдність національної свідомості народу... і тому хоч і допус- каємо існування терміну “українське національне відродження”, все ж вважаємо, що доцільніше було б говорити про зростання національної духовності, національної свідомості, які в історії України неодноразово спалахували і з різних причин притухали, але ніколи не зникали1. Підхід до аналізу українського національного відродження як певного однобічного процесу зростання національної свідомості, що виникає спочатку в середовищі інтелігенції, а тоді поступово передається масам має певну традицію в українській історіографії2. ——————— 1 Полюга Л. М. Українська мова в процесі духовного відродження українського народу (про збереження і тяглість національної свідомості) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Київ, 1992. Вип. 1. С. 209–210. 2 Грушевський М. Ілюстрована історія України. Вінніпег, 1924. С. 477–519; Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів: Світ, 1991. С. 496–509. За матеріалами конференції 263 Другий підхід розглядає українське національне відродження як дещо складніший розвиток, що характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по-різному інтерпретують3. Інша крайність полягає в тому, що “національне відродження є процесом в першу чергу політичнім, бо його кінцевим результатом є за- воювання національної незалежності та утвердження національної дер- жави, бо зрозуміло, хто краще зможе захистити національну культуру, господарські і політичні інтереси народу, як не власна держава”4. Відомий дослідник В. Євтух віддає перевагу терміну етнополітичний ренесанс, що близький, на його думку, до терміну “національне відрод- ження” і розуміється ним як процес завоювання належного місця укра- їнською етнічністю та змагань за побудову суверенної української націо- нальної держави5. Окремо дискутується питання початку і причин національного від- родження. За схемою М. Гроха, підтриманою Р. Шпорлюком і значною групою дослідників, національне відродження почалося із збирання спад- щини, вивчення історії, мови, тобто зі сфери духовної, культури6. Відомий український історик і політолог Ярослав Дашкевич вважає, “що перше національне відродження (як і інші. — Ф. М.), як результат знову лавиноподібного наростання національної свідомості, не було в першу чергу культурним; воно почалося у воєнно-політичній сфері і лише на дальшій стадії перейшло у сферу культури”7. Керівник проекту “Українське національне відродження в Галичині XIX — поч. XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп”8 і директор Інституту історичних досліджень при Львівському університеті Ярослав Грицак скрупульозно зібрав використання терміну ——————— 3 Лисяк-Руднидький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Т. 1. / Пер. з англ. М. Бадіак, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. Київ: Основа, 1994. С. 145–171; Магочий П. Українське націо- нальне відродження. Не аналітична структура // УІЖ. 1991. № 3. С. 97–107; Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII — початку XIX століть // Україна. Наука і культура. Київ, 1991. С. 159–161. 4 Грицак Я. Українське національне відродження: тяглість і перервність традицій // Зустрічі. 1991. № 2. С. 21–29. 5 Євтух В. Етнополітичний ренесанс в Україні // Guо vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Київ, січень, 1992 р.). Одеса: Маяк, 1992. С. 205. 6 Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. Київ: Либідь, 1999. С. 277–279. 7 Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. Київ, 1993. Вип. 26/27. С. 51. 8 Вісник Інституту історичних досліджень. Рік І. Число І. Березень 1993 року. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 264 “національне (національно-культурне) відродження” в новій та новітній українській історіографії для означення періодів національного підне- сення в Україні: а) кін. XVI — першої половини XVI ст.; б) кін. XVIII — поч. XX ст.; в) 1920-х рр. на Радянській Україні (період “українізації” та “розстріляного відродження”); г) перших місяців німецької окупації; Східної України 1941 р.; д) часів хрущовської “відлиги” та кількох на- ступних за нею років (до поч. 1970-х рр.); є) останніх двох–трьох років у зв’язку з так званою перебудовою радянської системи9. Цілком очевидно, що таке широке вживання поняття: “національне відродження” для різночасових і багато в чому відмінних між собою процесів до певної міри є умовним і не зовсім коректним, а сам термін потребує більш точного окреслення його змісту. На думку відомого американського політолога Р. Шпорлюка, націо- нальне відродження — це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу10. Українське національне відродження, на наш погляд, носить комп- лексний характер і виступає як цілісний процес становлення і розвитку власної національної державності, пробудження національної самосві- домості і гідності, розвитку національної культури і мови, утвердження економічної незалежності11. Згідно з таким визначенням українське національне відродження нараховує три періоди: 1) XVIII ст. (існування козацької держави на Запорізькій Січі); 2) 1920-ті роки (“українізація”); 3) 1980-ті роки. На думку Мирослава Гроха, професора Празькою університету, істо- рії національних рухів, національних відроджень, процес формування нації на етнічному ґрунті проходив у три етапи: академічний, культурний і політичний12. Хронологічні межі трьох етапів відродження на українських землях у складі Російської імперії такі: 1) етап збирання спадщини, 17801840 рр.; 2) організаційний етап, 18401900 рр.; 3) політичний етап, 1900 1917 рр.13 ——————— 9 Грицак Я. Національне відродження як об’єкт наукового дослідження // Етнічна самосвідомість: національна культура (Тези Респ. наук-теорет. конф. Київ, 21–23 березня 1991 р.). Київ, 1991. С. 36. 10 Шпорлюк Р. Зазнач. твір. С. 159. 11 Медвідь Ф. Українське національне відродження: суть, основні етапи та особ- ливості // Гуманізм. Людина, Культура: Тези доповідей людинознавчих філософських читань. Дрогобич, 1992. С. 78. 12 Шпорлюк Р. Зазнач. твір. С. 159–160. 13 Магочий П. Зазнач. твір. С. 103. За матеріалами конференції 265 На західноукраїнських землях порядок етапів можна хронологічно окреслити так: 1) етап збирання спадщини, 18161847 рр.: 2) організа- ційний етап, 18481860 рр.; 3) політичний етап, 18611918 рр.14 На академічному етапі відродження аматори-дослідники збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, досліджують звичаї і віру- вання, складають словники, досліджують історію. Шукання українського історичного минулого пов’язане з найвідомішим історичним трактатом цього періоду — “Історією Русів”, яку О. Оглоблин назвав “вічною книгою незалежності українського народу”. Перший етап перетворення українського етносу в націю, сучасну спільноту почався саме в той час, коли було скасовано рештки автономії України в складі Росії (явище, характерне для більш загальних процесів у Європі XVIII ст.), тобто хронологічно близько до тієї ж фази в історії чеського і словацького національного пробудження. Етап збирання спадщини на західноукраїнських землях пов’язаний з діяльністю М. Шашкевича, Я. Головацького і І. Вагилевича, які згодом стали відомі як “Руська трійця”. Культурна фаза характеризує стан національного розвитку, коли мова, яка на першій фазі є сама предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Мова ви- кладається в школах, вживається в науці, технічній літературі, в політиці, громадському житті і побуті. На українських землях у складі Росії друга фаза пов’язана з діяльністю нового покоління культурних діячів україн- ського національного відродження — М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка. У Галичині культурний етап почався в 1830–1840 рр. і відбувався дуже швидко, бо вже в 1848–1849 рр. на нього “наклався” етап полі- тичний. На політичному етапі національного відродження нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, авто- номії, а зрештою й самостійності. Незважаючи на неповність організа- ційного етапу, політична фаза на українських землях у складі Росії почалася з XX ст. створенням кількох українських політичних партій (Революційна українська партія, 1900 р.; Українська народна партія, 1902 р.; Українська демократична партія, 1904 р.; Українська соціал- демократична спілка, 1904 р.; Українська соціал-демократична робітнича партія, 1905 р.), які ставили за мету культурну і політичну автономію або незалежність України. Політичний етап завершився подіями 1917– ——————— 14 Там само. С. 105. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 266 1920 р., конкретними спробами здобути спершу автономію, а потім і незалежну українську державу (УНР). Політичний етап на західноукраїнських землях пов’язаний з діяль- ністю громадсько-політичних організацій (Руська рада, 1870 р.; Народна рада, 1885 р.) і партій (Українська радикальна партія, 1890 р.; Народно- демократична партія, 1899 р.; Руська народна партія, 1900 р.), які вису- вали за умов обмеженого демократичного парламентаризму Австро- Угорщини українські справи, і завершився створенням на цих теренах власної національної держави (ЗУНР). Подальший процес консолідації української нації після включення західноукраїнських земель до складу УРСР був загальмований і дефор- мований сталінською антинаціональною політикою тоталітарного режи- му, політикою геноциду, спрямованого проти українського народу, значної частини української інтелігенції, великодержавною політикою русифікації. Це й призвело до значної денаціоналізації української нації: фактичної втрати національної державності, пограбування і варварської експлуатації національних багатств, глибокого руйнування національної культури, зведення! української мови до побутової говірки, розмиття національної самосвідомості і втрати почуття національної гідності15. За умов розбудови незалежної Української держави і пов’язаних з нею процесів повернення історичної пам’яті, пробудження національної самосвідомості і гідності, духовного відродження українського народу особливого значення набуває статус української мови як національної, як рідної і як державної. Зупинимося на аналізі української мови як важливому атрибуті розбудови української нації, українського національного відродження. Мова, на думку відомого німецького філософа Й. Гердера, є важливим “будівельним блоком” національної ідентичності: “Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови  значить позбавити його єдиного вічного добра”16. Із позицій сучасної науки цілком очевидно, що мова є унікальним інструментом і водночас продуктом культури. Виняткове значення мови в житті спільноти зумовлене найбільшою універсальністю і присутністю її коду порівняно з іншим, глибшим зв’язком з процесом мислення. ——————— 15 Медвідь Ф. М. Українське національне відродження як суспільно-політична проблема // Політологічний вісник: Науково-аналітичний збірник. Київ, 1994. Вип. 3. С. 67–72. 16 Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Куль- чицького. Київ: Либідь, 1991. С. 207. За матеріалами конференції 267 Оскільки у мові акумульований інтелектуальний досвід та весь духовний розвиток нації, її втрата веде до втрати національної ідентичності і загибелі нації як свого роду цілісного організму. Мова найефективніше встановлює “природні” межі нації, виступає не лише засобом спілкування завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, але також дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні. Зіставлення визначальних факторів становлення і ґенези української нації свідчить, що саме українська мова протягом століть була почат- ковим і основним чинником її консолідації, підтримувала дух народу, віру в існування нації, її єдність і водночас зберегла її носіїв як народ, як націю, що підтверджується всією українською історією17. Якщо на початковому етапі українського національного відродження мова сама виступала об’єктом дослідження, то на культурницькому етапі мова дедалі ширше використовується у всіх сферах суспільного життя, а на політичному  нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичної самостійності. Сучасний етап українського національного відродження також почи- нався з мови і завершився на фазі проголошення власної національної держави, яка повинна створити належні умови для реалізації завдань академічного (вивчення мови, складання словників, прийняття єдиного правопису) і культурницького (повернення в повному обсязі комуніка- тивних функцій українській мові на всіх теренах України) етапів. Декларація про Державний суверенітет України, Акт про незалеж- ність і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. стали вихідними віхами на шляху реального відродження і подальшої консолідації укра- їнської нації за умов творення незалежної Української Держави. Таким чином, українська нація, формування якої з усіма її атрибутами залишилось незавершеним і після поразки визвольних змагань 1917– 1920 рр., і навіть після возз’єднання всіх українських земель під штан- дартами радянської імперії, вступає у фазу переходу від незавершених академічного і культурного етапів до політичного. У цьому сенсі можна вважати, що українське національне відродження триває. Історіософія (від історія та …софія) виступає як релігійно-філософ- ські чи філософсько-ірраціонально-містичні уявлення про історичний процес та відповідні теоретичні схеми розвитку такого процесу і способи теоретизування. Будь-яка історіософська концепція виходить з того, що існує історичний процес як такий, але першопричини історичного руху ——————— 17 Полюга Л. М. Зазнач. твір. С. 208–224. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 268 принципово не можуть бути до кінця раціонально осмислені та логічно концептуалізовані. Цим фундаментальним обмеженням можливостей нау- кового поступу в пізнанні історичного процесу історіософський підхід кардинально відрізняється від філософії історії на зразок просвітницької традиції, геґельянства, марксизму або еволюціонізму. Історіософія перед- бачає “ірраціональний залишок” історичного буття, який унаслідок своєї ірраціональності не може бути осягнений розумом, а лише відчутий чи сприйнятий або через віру, зокрема завдяки причетності до певної релі- гійної традиції, основи якої здебільшого творчо інтерпретуються, або через інтуїцію. Проте чіткої межі між історіософією та філософією історії не існує, тому досить часто її визначають як один із напрямів — ірра- ціоналістичної — філософії історії, але навіть у цьому випадку їх не ототожнюють18. Одним із найдавніших зафіксованих у писемних джерелах історіо- софських уявлень є уявлення про божественну визначеність людської історії, що міститься в Старому Заповіті, частково вже в Книзі Буття, але головно — у книгах пророків: Ісаї, Єремії та Єзекіїля. Першу завершену, монументальну історіософську концепцію створив 413–426 рр. блажен- ний Августин у праці “De civitate Dei” (“Про Град Божий”)19. У ній опис плину конкретної історії людства (держав, народів, видатних осіб) поєд- наний з розкриттям глибини, божественних шарів історичного буття, до яких причетні праведні обранці. Августинівська історіософія виявилася настільки відповідною культурі згідно християнського середньовіччя, що впродовж кількох наступних століть визначала суть розуміння тогочас- ними людьми власної історії. Її відлуння було відчутним навіть у ХVІІ ст. (Ж.-Б. Боссюе), коли в Європі вже почали формуватися підвалини ра- ціоналістичної філософії історії (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс), що стала панівною до кінця ХІХ ст. (Ш.-Л. Монтеск’є, Вольтер, А.-Р. Тюрго, М.-Ж. Кондорсе, К.-А. Сен-Симон, О. Конт, Ґ.-В. Геґель, К. Маркс, Г. Спенсер). Історіософський підхід до осмислення руху людства був притаманним і східно-християнській традиції. Найяскравіше він втілився в “Слово про ——————— 18 Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посібник. Вид. 2-е, стереотипне / Відп. ред. та автор вступного слова С. Крим- ський. Київ: Либідь, 1999. С. 17–36; Його ж. Історіософія, історіософські концепції // Енциклопедія історії України. Т. 3: Е–Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України, Інститут історії України. Київ: Вид-во “Наукова думка”, 2005. С. 591. 19 История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. и общ. ред. Г. Г. Демиденко. Харьков: Факт, 1999. С. 60–65. За матеріалами конференції 269 Закон і Благодать” Іларіона Київського (ХІ ст.)20. У період безперечного домінування в культурі Західної Європи раціоналістичної філософії історії (ХVІІІ–ХІХ ст.), історіософські за своїм духом концепції роз- вивали Дж. Віко, Й.-Ґ. Гердер та німецькі романтики (насамперед Ф. Шлеґель), згодом — Ф.-В. Шеллінґ. Історіософських поглядів дотримувалися члени Кирило-Мефодіїв- ського братства, зокрема його чільний діяч і один із його фундаторів Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), що був однією з яскравих постатей доби першого національного відродження України. У 1843–1845 рр. Пантелеймон Куліш жив у Києві, викладав у дворянській школі на Подолі, паралельно займався літературною діяльністю і під- тримував дружні стосунки з Т. Шевченком, М. Гулаком, О. Маркевичем, В. Білозерським. Із кінця 1845 р. Пантелеймон Куліш став одним з фундаторів Кирило-Мефодієвського братства — таємного гуртка, що мав на меті скасування самодержавства і кріпацтва, національне визволення слов’янських народів і об’єднання їх у демократичну федеративну дер- жаву21. Як оригінальний український мислитель Пантелеймон Куліш був відомим громадським діячем, істориком, літератором, організатором чи- малої низки українських видань (зб. “Записки о Южной Руси”, альманах “Хата”, разом з В. Білозерським та М. Костомаровим організував і редагував перший загальноукраїнський журнал “Основа”), етнографом, публіцистом, автором поетичних збірок, оповідань, першого українського роману “Чорна рада”, який І. Франко назвав “найліпшою історичною повістю в нашій літературі”, та абетки, що отримала назву “кулішівка”, і правопису української мови, перекладачем українською мовою творів Шекспіра — ось далеко не повний перелік сфер діяльності цієї непе- ресічної і суперечливої натури. У 1867–1870 рр. він разом з А. Вахня- нином керував львівським народовським журналом “Правда”22. За сло- вами І. Франка, у плеяді вітчизняних літературних корифеїв П. Куліш був “першорядною звіздою”. ——————— 20 Медвідь Ф. М., Чорна М. Ф. “Слово про Закон і Благодать” Митрополита Ілларіона як визначна пам’ятка християнської думки // Українська держав і Церква: філософські, теологічні та практичні аспекти співпраці в інтересах людини: Матеріали науково-практичної конференції, м. Київ, МАУП, 19 травня 2016 р. Київ: ДП “Вид. дім “Персонал”, 2016. С. 169–187. 21 Кирило-Мефодіївське товариство. Збірник документів і матеріалів: у 3-х тт. Київ: Наукова думка, 1990. 22 Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. Київ: Наукова думка, 1996. С. 160. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 270 Після ліквідації Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш як чільний його сподвижник і один із головних розробників ідеології товариства переосмислив вихідні ідеї історіософської концепції “Книги буття українського народу” і по-новому підійшов до розуміння історичної долі України. Для романтиків Україна починалася з Козаччини. П. Куліш побачив у козацтві одну з причин занепаду України. Правда з цією тезою не погоджувалися ні його сучасники, ні нащадки: “Куліш, — писав С. Єфремов, — не розгадана загадка не тільки для сучасників, а й для нащадків”23. Річ в тім, що “в Куліша, на думку С. Томашівського, була розвинута одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себто сміливість висловити свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові…”24. У своїй історіософії П. Куліш відкидав романтичну ідею месіанства, згідно з якою, Бог поклав на український народ особливу історичну місію. Саме П. Куліш, на наш погляд, перший з українських інтелектуалів здійснив поворот від романтизму до раціоналізму в осмисленні проблем соціального поступу України. Він корегував світоглядні основи історіо- софії з урахуванням ідей популярної в другій половині ХІХ ст. раціо- налістичної філософії позитивізму, проте, зі збереженням таких концептів неоплатонічної філософії: а) основою всього сутнього є Вища сила; б) спосіб життя народу та його історична доля визначені Провидінням; в) в основі життя нації лежить ієрархія християнських цінностей. Свої філософські погляди, що виражають насамперед питання куль- турно-історичного буття народу й буття людини, П. Куліш назвав “хутірською філософією”, ідеї якої виклав у творі “Хутірська філософія та віддалена від світу поезія”(1879) та в “Листах з хутора”. Поняття “хутір” має у нього подвійне значення. “Хутір” воднораз реальність і метафора. Щоб зрозуміти ту роль, яку відводить П. Куліш хутору в осмисленні громадянського життя, слід насамперед погодитися з тим, що традиційно хутори в Україні, так само як і міста (більшість з яких ще в ХІV ст. жили за Магдебурзьким правом), були елементами соціальної, культурної та адміністративної інфраструктури25. Однак із середини ХVІІІ ст. “міста стають осіддям іноземного війська й накинутої адміністрації абсолю- тистської імперії, осереддям церков, де священників перетворено на зви- ——————— 23 Єфремов С. Історія українського письменства: у 2 т.: Підручник. Київ: Логос, 1999. Т. 2. С. 55. 24 Шокало О. Провісник правди, або добра вість од Пантелеймона // Куліш П. Моє життя. Київ: Ред. журн. “Український світ”, 2005. С. 6. 25 Гуржій О. І. Український хутір ХV–ХVІІІ ст. Історичний нарис. Київ, 2007. С. 4– 12. За матеріалами конференції 271 чайних державних чиновників”26. Цю думку підтверджує ще на початку 90-х років Орест Субтельний, що у ХХ ст. місто за способом життя, мовою, етнічним складом стає антиукраїнським. На зламі ХІХ–ХХ ст. “українці становили менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв, котрі мовою посилювали російський характер міст України”27. Тому, хутірська філософія має на меті показати, якою мірою спосіб освіченості розуму і серця на основі світу природи та народного життя “достатній для того, аби зробити людину мудрою і доброчесною”. П. Куліш у своїй “хутірській філософії” висунув ідеї ре- формування українського суспільства на основі збереження традиційних (тобто історично посталих в українській спільноті) соціальних і полі- тичних інституцій та цінностей. Тому слід пильніше подивитися на збіг історіософської позиції Куліша з європейською консервативною духов- ною традицією. Вона ґрунтується на християнській філософії людини, згідно з якою людина за своєю природою може чинити зло, а тому суспільство мусить мати інституції, що виконують функції стримування та виховання. Основою цієї духовної традиції є органіцистична соціальна філософія, що, як і Куліш розглядає суспільство за аналогією з живим організмом, та філософія історії, яка вбачає в історичному становленні суспільства безперервний процес передачі наступним поколінням тради- ційно усталених елементів культури, набутих знань і досвіду. Цій тра- диції чужі утилітаризм і споживацька ідеологія28. В української еліти (колишньої шляхти) до кінця ХVІІІ — поч. ХІХ ст. консерватизм (традиціоналізм) виявлявся у боротьбі за збере- ження національних і станових прав і вольностей, а в певної її частини — ще й як прагнення надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру з покликанням на традиції Київської Русі. Ця тенденція мала виразний вияв за гетьманування Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи, К. Розумовського29. Зауважимо, що в першій половині ХІХ ст. в Україні заявив про себе романтичний усвідомлений традиціоналізм. ——————— 26 Грабовський С. І. ХХ століття та українська людина. Виклики і відповіді. Київ: Стилос, 2000. С. 72. 27 Субтельний О. Зазнач. твір. С. 243. 28 Медвідь Ф. М., Твердохліб А. І. Історіософія Пантелеймона Куліша в контексті інтелектуальної історії України // Актуальні проблеми історії і філософії у дослідженнях молодих учених: збірник тез учасників конференції молодих учених. Київ: Державна установа “Інститут всесвітньої історії НАН України”, 2019. С. 117–121. 29 Медвідь Ф. М., Медвідь А. М. Українська шляхта як культурно-історичний фено- мен // Шляхетство Полісся України. Стародавні роди Овруцької шляхти: Матеріали науково-практичної конференції, 20–21 квітня 2018 року / за ред. д. ф. н, проф. В. Ф. Баранівського. Київ: Вид-во ТОВ “НПВ ІНТЕРСЕРВІС”, 2018. С. 61–67. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 272 Його гаслом у сфері національно-культурного життя можна вважати заклик до краян представника “Руської трійці” Я. Головацького: “Для того нам єще доконче держатися народної приповідки, котра учить: Нового не запроваджай, / Старого держись!”30. П. Куліш обстоював в історіософській концепції та основні принципи влаштування українського суспільства, які традиційно європейсько-аме- риканській консервативній думці. В Україні крім П. Куліша близькими до ідей європейського консерватизму були також громадські діячі з україн- ської родової шляхти другої половини ХІХ ст., наприклад, Григорій Галаган — відомий меценатською діяльністю в царині української освіти, граф Григорій Милорадович — автор праць з української генеалогії та геральдики, Василь Тарновський, який лишив по собі надзвичайно цінну колекцію старожитностей31. П. Куліш вихідною засадою історіософської концепції взяв неопла- тонічний принцип — основа світу ірраціональна, проте виявляє себе в природі, народі, в людині як раціонально, так і ірраціонально. Вища сила формує субстанцію народного життя, якою є, згідно з Кулішем, “народ- ний дух”. Він не зводиться ні до способу мислення, ні до пізнання, а передусім є в народі, сказати б, первісною матрицею сприйняття світу — це “голос крові”. Над цим ніхто не владний і ніщо не владне: “Голос крові, між тим, не змовкає і відлунює тужливою ноткою в гармонії всього Творення, — вчувається чутливому серцю в гімні літнього ранку і не губиться навіть у дикому концерті осінньої ночі”. Його сила незборима, адже “регулятором усіх людських діянь був цей голос, що апелює на всякий суд… до тієї безперервної правди, яку одні мудреці бачать прикріпленою літерами до паперу, а інші шукають в дитячому серці”32. Народний дух, зосереджуючись у певний історичний час, воднораз формує необхідні зразки для творення в спільності соціально-політичного ладу, економічного й морального життя. Становлення та свій подальший історичний розвиток нація проходить, згідно з Кулішем, ті самі стадії, що й людина. Так, за Кулішем, справжня хутірська людина — це насамперед господар, власник своєї землі й знавець хліборобської справи, “настільки ——————— 30 Головацький І. Б. Вінок русинам на обжинки (ч. 1–2, Відень, 1846–1847). Відень, 1847. Ч. 2: Предисловіє. С. ХІ. 31 Консерватизм // Енциклопедія українознавства. Львів, 1994. Т. 3. С. 1108–1110. 32 Куліш П. Хутірська філософія та віддалена від світу поезія // Хроніка–2000. Наш край. 1–2 (3–4). Київ: Довіра, 1993. № 3–4. С. 86. За матеріалами конференції 273 ж енергійний, наскільки м’який серцем”, “знає життєву силу природи й благоговіє перед її проявами, мов у храмі живого Бога”33. Таким чином, історіософія П. Куліша поєднує у підході до сус- пільства раціоналістичну та ірраціоналістичну філософські традиції. Виникнення народу здійснюється з волі Провидіння — у певний істо- ричний час на конкретній території формується дух конкретного народу, його культура (в Україні — це Княжа доба). Суспільство П. Куліш розглядав з позиції позитивістського органістичного підходу: у своєму історичному поступі воно проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження — дитинство — зрілість — старість34. Отже, протягом усього життя П. Куліш відзначався надзвичайною працездатністю, так як у ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, поль- ських джерел і документів, однаково щиро й палко захоплювався ко- зацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих, однак П. Куліш продовжував завзято трудитися, збагачуючи національну культуру нови- ми перекладами й поемами. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху П. Куліш залишався вірним собі та своїм пере- конанням. REFERENCES 1. Dashkevych, Ya. (1993). Perehuk vikiv: try pohliady na mynule i suchasne Ukrainy. Ukraina. Nauka i kul’tura, (26–27), 44–78. [in Ukrainian]. 2. Demidenko, H. H. (Comp.). (1999). Istoryia politicheskikh i pravovykh uchenyj: Khrestomatia dlia iurydycheskykh vuzov i fakul’tetov. Kharkov: Fakt. [in Russian]. 3. Doroshenko, D. (1991). Narys istorii Ukrainy. Lviv: Svit. [in Ukrainian]. 4. Holovatskyi, I. B. (1847). Vinok rusynam na obzhynky (Ch. 2: Predysloviie). Wien. [in Ukrainian]. 5. Horskyi, V. (1996). Istoriia ukrains’koi filosofii. Kurs lektsij. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 6. Hrabovskyi, S. I. (2000). ХХ stolittia ta ukrains’ka liudyna. Vyklyky i vidpovidi. Kyiv: Stylos. [in Ukrainian]. ——————— 33 Куліш П. Хутірська філософія та віддалена від світу поезія // Хроніка–2000. Наш край. 3–4 (5–6). Київ: Довіра, 1993. № 3–4. С. 121. 34 Скринник М. А. Історіософська концепція Пантелеймона Куліша: від романтизму до консерватизму // Розвиток філософської думки в Україні: Навч. посібник / [за ред. проф. Ю. М. Вільчинського]. 3-тє вид., перероб. і доп. Київ: КНЕУ, 2014. С. 133–145. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 274 7. Hrytsak, Ya. (1991). Natsional’ne vidrodzhennia iak ob’iekt naukovoho doslid- zhennia. Proceedings of the Conference: Etnichna samosvidomist’: natsional’na kul’tura (pp. 36–38). Kyiv. [in Ukrainian]. 8. Hrytsak, Ya. (1991). Ukrains’ke natsional’ne vidrodzhennia: tiahlist’ i perervnist’ tradytsij. Zustrichi, 2, 21–29. [in Ukrainian]. 9. Hurzhii, O. I. (2007). Ukrains’kyj khutir XV–XVIII st. Istorychnyj narys. Kyiv. [in Ukrainian]. 10. Kasianov, H. V. (1999). Teorii natsii ta natsionalizmu. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]. 11. Kulish, P. (1993). Khutirs’ka filosofiia ta viddalena vid svitu poeziia. Khronika–2000. Nash kraj. 3–4 (5–6), 3–4. [in Ukrainian]. 12. Kulish, P. (1993). Khutirs’ka filosofiia ta viddalena vid svitu poeziia. Khronika–2000. Nash kraj. 1–2 (3–4), 3–4. [in Ukrainian]. 13. Lysiak-Rudnytskyi, I. (1994). Rolia Ukrainy v novitnij istorii. In I. Lysiak- Rudnyts’kyj (Author), Istorychni ese (Vol. 1, pp. 145–171). Kyiv: Osnova. [in Ukrainian]. 14. Magocsi, P. (1991). Ukrains’ke natsional’ne vidrodzhennia. Ne analitychna struktura. Ukrains’kyj istorychnyj zhurnal — Ukrainian Historical Journal, 3, 97–107. [in Ukrainian]. 15. Medvid, F. (1992). Ukrains’ke natsional’ne vidrodzhennia: sut’, osnovni etapy ta osoblyvosti. Abstracts of Papers: Humanizm. Liudyna, Kul’tura (pp. 77–78). Drohobych. [in Ukrainian]. 16. Medvid, F. M. (1994). Ukrains’ke natsional’ne vidrodzhennia iak suspil’no-politychna problema. Politolohichnyj visnyk: Naukovo-analitychnyj zbirnyk, (3), 67–72. [in Ukrainian]. 17. Medvid, F. M., & Chorna, M. F. (2016). "Slovo pro Zakon i Blahodat’" Mytropolyta Illariona iak vyznachna pam’iatka khrystyians’koi dumky. Proceedings of the Conference: Ukrains’ka derzhava i Tserkva: filosofs’ki, teolohichni ta praktychni aspekty spivpratsi v interesakh liudyny (pp. 169–187). Kyiv. [in Ukrainian]. 18. Medvid, F. M., & Medvid, A. M. (2018). Ukrains’ka shliakhta iak kul’turno-isto- rychnyj fenomen. Proceedings of the Conference: Shliakhetstvo Polissia Ukrainy. Starodavni rody Ovruts’koi shliakhty (pp. 61–67). Kyiv. [in Ukrainian]. 19. Medvid, F. M., & Tverdokhlib, A. I. (2019). Istoriosofiia Pantelejmona Kulisha v konteksti intelektual’noi istorii Ukrainy. Proceedings of the Conference: Aktual’ni problemy istorii i filosofii u doslidzhenniakh molodykh uchenykh (pp. 117–121). Kyiv. [in Ukrainian]. 20. Pavlenko, Yu. V. (2005). Istoriosofiia, istoriosofs’ki kontseptsii. In Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 3, p. 591). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 21. Pavlenko, Yu. V. (1999). Istoriia svitovoi tsyvilizatsii: Sotsiokul’turnyj rozvytok liudstva: Navch. posibnyk (2th ed.). Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]. 22. Poliuha, L. M. (1992). Ukrains’ka mova v protsesi dukhovnoho vidrodzhennia ukrains’koho narodu (pro zberezhennia i tiahlist’ natsional’noi svidomosti). Ukraina: kul’turna spadschyna, natsional’na svidomist’, derzhavnist’, (1), 208–224. [in Ukrainian]. 23. Shokalo, O. (2005). Provisnyk pravdy, abo dobra vist’ od Pantelejmona. In P. Kulish (Autor), Moie zhyttia. Kyiv. [in Ukrainian]. 24. Skrynnyk, M. A. (2014). Istoriosofs’ka kontseptsiia Pantelejmona Kulisha: vid romantyzmu do konservatyzmu. In Yu. M. Vilchynskii (Ed.), Rozvytok filosofs’koi dumky v Ukraini (3rd ed., pp. 133–145). Kyiv. [in Ukrainian]. 25. Subtelny, O. (1991). Ukraina: istoriia. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]. 26. Yefremov, S. (1999). Istoriia ukrains’koho pys’menstva (Vol. 2). Kyiv: Lohos. [in Ukrainian]. 27. Yevtukh, V. (1992). Etnopolitychnyj renesans v Ukraini. Proceedings of the Confe- rence: Kvo vadis, Ukraino? Odesa: Maiak. [in Ukrainian].

Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження

Institution

Ähnliche Einträge