Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Saved in:
| Date: | 2002 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Series: | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185890 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. / З.І. Зайцева // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 142-154. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-185890 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1858902022-10-25T01:26:54Z Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Зайцева, З.І. Проблеми вітчизняної урбаністики 2002 Article Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. / З.І. Зайцева // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 142-154. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185890 uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми вітчизняної урбаністики Проблеми вітчизняної урбаністики |
| spellingShingle |
Проблеми вітчизняної урбаністики Проблеми вітчизняної урбаністики Зайцева, З.І. Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| format |
Article |
| author |
Зайцева, З.І. |
| author_facet |
Зайцева, З.І. |
| author_sort |
Зайцева, З.І. |
| title |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. |
| title_short |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. |
| title_full |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. |
| title_sort |
вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця хіх - початку хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2002 |
| topic_facet |
Проблеми вітчизняної урбаністики |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185890 |
| citation_txt |
Вчені архівної комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. / З.І. Зайцева // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 142-154. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| work_keys_str_mv |
AT zajcevazí včeníarhívnoíkomísíískladovačastinaukraínsʹkoínaukikíncâhíhpočatkuhhst |
| first_indexed |
2025-07-16T06:45:59Z |
| last_indexed |
2025-07-16T06:45:59Z |
| _version_ |
1837785006959755264 |
| fulltext |
Ç.².Çàéöåâà
(Êè¿â)
Â×ÅͲ ÀÐÕ²ÂͲ ÊÎ̲Ѳ¯ – ÑÊËÀÄÎÂÀ ×ÀÑÒÈÍÀ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊί
ÍÀÓÊÈ ê³íöÿ Õ²Õ – ïî÷àòêó ÕÕ ñò.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дослідження, що мали своїм об’єктом
Україну, регіони останньої та різні періоди її історичного розвитку, велися
рядом наукових закладів й товариств. Одні з них були створені у 40 – х рр.
ХІХ ст., як Київська археографічна комісія, а деякі – у 1914 р., як, приміром,
Київська вчена архівна комісія. Поряд з цими урядово-офіційними установа-
ми в Україні діяли й національні наукові товариства. Вказані категорії науко-
вих інституцій загалом мали різну частку свободи наукової творчості, фінан-
сові та видавничі можливості. Офіційно декларовані ними цілі не збігалися,
але їх об’єднувала спільна сфера зацікавлень – наука.
В Україні діяло сім губернських учених архівних комісій: Таврійська у
Сімферополі (1887 – 1923), Чернігівська (1896 – 1919), Херсонська (1898 –
1910; 1915 – 1918), Катеринославська (1903 – 1916), Полтавська (1903 – 1919),
Харківська (1915 – 1916) і Київська (1914 – 1916). Остання мала Подільський
та Волинський відділи (1915 – 1916). Це була низка урядово–офіційних уста-
нов архівно–археографічної сфери, які підпорядковувалися Міністерству
внутрішніх справ й Археологічному інститутові в Петербурзі. На практиці
члени вищеназваних комісій проводили різнопланову дослідницьку роботу,
що виходила за межі архівної справи. Цілий ряд обставин сприяв перетво-
ренню їх у наукові інституції з широкою комунікативною інфраструктурою.
Хоча вони й змушені були використовувати лексику казенного російського
патріотизму, але по суті здійснювали широку українознавчу роботу. Їх ді-
яльність мала певне значення у пожвавленні перебігу процесів інституціона-
лізації української науки
Саме через офіційний характер цих інституцій та неможливість здійснення
ними відкритої програми українознавчих досліджень національна історіогра-
фія 20–х рр. оцінювала їх дещо скептично. Приміром, О.Ю.Гермайзе зазначав:
“Українська наукова провінція пішла в дореволюційну добу шляхом загаль-
норосійської практики. В Україні в губерніальних, не університетських містах
закладаються оті, з легкої руки Калачова засновані, “ученые архивные комис-
сии”1. В автора явно бринить незадоволення тим, що в Україні у галузі архів-
ної справи не було створено оригінальних окремих, позаросійських форм.
Однак учені архівні комісії створювалися в Україні, як правило, за ініціа-
тивою місцевої наукової громадськості, яка була заінтересована у досліджен-
ні краю. Вони мали контакти з відповідними товариствами, у тому числі й на-
ціональними, що діяли в Росії та за її межами – Українським науковим това-
риством у Києві (УНТ) і Науковим товариством ім. Шевченка у Львові
(НТШ). Це додавало їм духу демократичності й свободи наукового пошуку у
галузі української археографії, збереження та вивчення культурних пам’яток.
З огляду на сказане певний інтерес становить раніше не порушуване питання
про взаємодію цих інституцій на грунті українознавчих досліджень, міру їх на-
142
лежності до української науки.
Як уже зазначалося, створення губернських учених архівних комісій
пов’язане з ім’ям історика, юриста, архівіста, професора Московського та
Санкт–Петербурзького університетів М.В.Калачова (1819 – 1885). Він уперше
у Росії сформував в архівній установі (Московському архіві міністерства юс-
тиції, 1865 р.) з осіб, що мали вищу освіту й могли на наукових засадах вести
опис документів, особливий “вчений відділ”. За його ж ініціативою, в 1877 р.
у Петербурзі було створено Археологічний інститут (на зразок, як він вважав,
паризької Ecole des Chartes) для підготовки фахівців–архівістів2. Опікуючись
долею архівної справи, М.В.Калачов бажав поставити її на відповідний нау-
ковий рівень і в провінції. З цією метою, як засвідчують його виступи на архе-
ологічних з’їздах, він закликав науковців та адміністрацію створювати на міс-
цях архіви та історичні товариства. Але тривалий час ця ідея не отримувала
підтримки від влади. І лише у березні 1884 р. у дещо перетвореному вигляді її
схвалив уряд Олександра ІІІ, й розроблене М.В. Калачовим “Положення про
губернські архіви та вчені архівні комісії” було затверджене.
Різниця між первісним задумом і остаточним варіантом полягала у тому,
що замість товариств, бул обрано нову форму “вчених архівних комісій”. В
умовах російських традицій розвитку й організації науки, які відрізнялися
централізмом та офіційністю, такий вибір став неминучим. Однак він був не
найгіршим, оскільки забезпечував організаційну прив’язку вчених до архівної
справи у провінції й уможливлював надання субсидій, принаймні з боку
земств, для розгортання їх діяльності. Державний статус архівних комісій мав
не останнє значення в забезпеченні систематичності їх документозберігаючої,
науково–дослідної та видавничої роботи.
Спочатку такі комісії створювалися у тих губерніях, де не було університе-
тів, наукових товариств й архівна справа залишалася без необхідного кваліфі-
кованого догляду, що призводило до втрат цінних документів як історичного
так і поточного характеру. На початку ХХ ст. мотиви їх створення дещо змі-
нилися. Враховуючи вкрай незадовільний стан архівної справи та пропозиції
місцевої наукової громадськості, Міністерство внутрішніх справ й Археоло-
гічний інститут давали час від часу дозвіл на відкриття нових комісій. Напере-
додні першої світової війни було вирішено створити їх в усіх губерніях.
Відкриттю кожної архівної комісії передувала організаційна робота
дослідників, ентузіастів, учених–аматорів, керівників місцевих наукових то-
вариств. Існуючі товариства наукового та більш широкого спектру діяль-
ності – культурно–освітнього, просвітницького спрямування брали на себе
левову частку праці у справі заснування архівних комісій. Саме їх наполег-
ливості завдячують останні своїм відкриттям. Так, ідею заснування в Кате-
ринославі вченої архівної комісії вперше було сформульовано у місцевій
пресі ще в 1887 р., коли святкувався 100 – літній ювілей міста. У 1895 р. во-
на жваво обговорювалася в середовищі місцевої інтелігенції, що групувала-
ся навколо “Екатеринославских губернских ведомостей”, але через відсут-
ність фахівців археографів не могла бути реалізована. І лише у 1902 р. з іні-
ціативи місцевого Наукового товариства, створеного професорами Вищого
гірничого училища, яке відкрилося в місті у 1900 р., справа з відкриттям уче-
ної архівної комісії набрала реальних обрисів.
Наукове товариство Катеринослава згуртувало навколо себе “представ-
ників місцевої інтелігенції різних становищ та спеціальностей, об’єднуваних
науковими інтересами”, – зазначав активний промотор цієї справи А.Синяв-
ський3. Крім природничих секцій, воно мало в своєму складі історичну, керів-
143
ництво якої сподівалося отримати права вченої архівної комісії з тим, щоб ма-
ти доступ до архівосховищ й розпочати пошукову та науково–видавничу ді-
яльність на документально–джерельній базі. Однак Міністерство внутрішніх
справ, у віданні якого знаходилося питання відкриття відповідних комісій,
відхилило цю пропозицію, мотивуючи своє рішення тим, що право розбору
архівних справ і документів різних відомств, а тим більше їх подальше збері-
гання не може бути надане таким громадським об’єднанням, якими є товарис-
тва. Ця відповідь спонукала А.С.Синявського до іншого шляху дій. Від імені
ініціативної групи він подав губернаторові прохання про відкриття вченої ар-
хівної комісії, на яке Міністерство внутрішніх справ дало схвальну відповідь.
Після полагодження всіх формальностей 16 березня 1903 р. відбулося перше
зібрання останньої, урочисто відкрите губернатором Ф.Е.Келлером.
У Києві ініціатором створення архівної комісії виступило місцеве товарис-
тво охорони пам’яток старовини та мистецтва, яке в своєму складі мало висо-
кокваліфікованих спеціалістів і вчених. Серед них, приміром, були В.С.Ікон-
ников (голова), М.В.Довнар–Запольський, І.М.Каманін. На своїх перших за-
сіданнях у березні–грудні 1911 р. товариство заслухало кілька повідомлень,
зокрема О.І.Мердера, про недбале поводження з документами в губернських
та повітових архівах краю. Щоб поправити справу, вирішено було створити у
межах товариства архівну комісію з відповідними повноваженнями. З точки
зору генези останніх в Україні дана обставина є прикметною.
Головний рушій справи відкриття такої інституції в Києві, архіваріус архі-
ву при Університеті Св. Володимира І.М.Каманін підготував “Записку про
заснування у Києві вченої архівної комісії”, в якій він, торкаючись її організа-
ційної структури зазначав, що “у даному (Київському – З.З.) разі вона повин-
на організуватися за зразком наукових товариств взагалі, складаючись з по-
чесних і дійсних членів, а також кореспондентів та змагальників”4. Під клопо-
танням про відкриття вченої архівної комісії у Києві підписалися представни-
ки практично всіх міських наукових установ і товариств. 20 лютого 1914 р.
відбулись її установчі збори.
Отже, ініціатива створення вчених архівних комісій йшла від місцевих уче-
них, які вболівали за долю історичних пам’яток. Домагаючись їх заснування,
наукова громадськість прагнула нейтралізувати бодай деякі наслідки кризо-
вої ситуації в архівній справі, що склалася у Росії через загальну невпорядко-
ваність місцевих архівосховищ, їх вузько–відомчу приналежність, нищення
архівних справ, спричиненого некомпетентністю працюючих з ними осіб, по-
гані умови зберігання матеріалів, вивіз з України до Москви й Петербурга
особливо цінних документів та ін. Наукова інтелігенція України усвідомлюва-
ла необхідність повсюдного створення національних архівних фондів. Не
менш важливим спонукальним мотивом була зацікавленість дослідників у
нормальному доступі до документальних джерел, оскільки значення індексу
цитування архівних матеріалів зростав у тодішній науці й був прикметною оз-
накою наукових комунікацій.
Як офіційні організації, що підпорядковувалися Міністерству внутріш-
ніх справ, згадані комісії мали дозвіл на “негайний та без будь–яких переш-
код” доступ до архівів усіх губернських і повітових закладів – так званих
“присутствених місць” за тодішньою адміністративною лексикою, й монас-
тирських та церковних архівосховищ. Головним їх завданням був відбір до-
кументів, що за походженням та інформативною цінністю підлягали довіч-
ному зберіганню. На практиці ж вони займалися значно ширшим колом пи-
тань – збирали та обробляли етнографічний матеріал, опікувалися музеями,
144
готували археологічні з’їзди й ін.
Будучи установами державно–урядового характеру, вчені архівні комісії в
своїй діяльності не могли обійтися без елементів, властивих дещо іншим інсти-
туціям, якими є наукові товариства, що створюються і працюють на громад-
ських засадах, а всі питання їх функціонування декларуються у статутах. Та-
кого документа вчені архівні комісії не мали. Діяльність останніх регламенту-
валася згадуваним калачовським “Положенням”, яке мало стислий характер
та питання про членство в них і поповнення взагалі не порушувало. Впродовж
чверті століття більш вагомої законодавчої підтримки, потреба в якій час від
часу відчувалася досить гостро, вони не мали 5.
Невизначеність статусу вчених архівних комісій не в останню чергу ста-
ла джерелом “розмаїтих” характеристик їх сучасниками та дослідниками.
Так, є в’їдливо критична оцінка директора Московського архіву Міністерс-
тва юстиції Д.Я.Самоквасова (“зібрання “учених” в особі чиновників,
справників, неписьменних попів, відставної кози барабанщиків та недорос-
лів”). Він розробив проект радикальної реформи архівної справи у Росії й з
1902 р. вимагав ліквідації комісій як шкідливих для установ, які до того ж
відволікаються на інші напрями роботи. Існує оцінку останніх з боку історі-
ографії 30 – 40–х рр. ХХ ст. (“осередки та ідеологічні опори царату”), а та-
кож істориків другої половини 60 –х – початку 90 –х рр. (“своєрідні громад-
сько–політичні осередки”, “напівсамодіяльні організації, центри гуртуван-
ня прогресивних суспільно–політичних сил”).
Сучасні дослідники вчених архівних комісій акцентують увагу на тому, що
вони відігравали роль наукових товариств краєзнавчого спрямування, але ба-
зують цю тезу на основі аналізу розроблюваної останніми тематики. Тобто
автори акцентують увагу на краєзнавчому наповненні змісту їх роботи. Не
відкидаючи цей незаперечний факт, детальніше зупинимося на тих моментах
організації й діяльності архівних комісій, які наближали їх структуру та прин-
ципи діяльності до наукових товариств, робили їх більш відкритими для кон-
тактів з останніми й потенційно здатними збагатити науку.
По–перше, у вчених архівних комісіях, як і в наукових товариствах,
de–facto діяв принцип членства: обиралися їх дійсні й почесні члени. Пол-
тавська архівна комісія, заснована у жовтні 1903 р., на початку 1905 р. налі-
чувала 60 дійсних та 19 почесних членів66 У Чернігівській комісії на 1 січ-
ня 1915 р. було відповідно 20 і 136 7, а через рік кількість дійсних членів
зменшилася на 26 осіб і становила 110 чол.8 Катеринославська архівна ко-
місія в 1913 р., тобто через десять років після заснування, мала 10 почесних
і 61 дійсного члена9. У Київській комісії, за її звітом про роботу впродовж
1914 р., налічувалося 55 дійсних членів10.
Серед почесних членів архівних комісій певну частку становили особи, які
ставали ними за запрошенням, так би мовити, з огляду на ввічливість. Серед них
були, як правило, директори Петербурзького та Московського археологічних
інститутів, графиня П.С. Уварова, а далі – залежно від особистих контактів опі-
куна конкретної комісії – почесними членами могли бути відставні міністри на-
родної освіти, внутрішніх справ, члени чи обер–прокурори Синоду та ін.
Однак у категорії почесних членів вирішальне значення мали авторитетні
дослідники. На правах останніх запрошувалися визначні вчені з українських
наукових центрів – Києва, Львова, Харкова, Одеси. На першому засіданні
Полтавської вченої архівної комісії почесними членами було обрано В.Б. Ан-
тоновича, І.Є. Забєліна, на другому – Д.І. Яворницького, О.І. Левицького,
Д.І. Багалія, М.Ф. Сумцова, О.Я. Єфименко, М.П. Дашкевича, А.І. Лебедин-
145
цева11. 1913 р. Полтавська комісія мала 28 почесних членів. До вже названих
додалися професори університету Св. Володимира В.С. Іконников, Новоро-
сійського – І.А. Линиченко, Київської Духовної Академії – М.І. Петров й ін.12
Почесними членами Катеринославської комісії окрім авторитетних місце-
вих учених Д. Яворницького та Я.Новицького, стали також відомі українські
історики – В.Б.Антонович, Д.І.Багалій, М.С.Грушевський, В.М.Перетц,
В.І.Пічета, М.Ф.Сумцов, які проживали поза регіоном13.
Авторитетні науковці консультували місцевих дослідників у спірних пи-
таннях, зокрема про встановлення точної дати заснування того чи іншого
міста, як це було у випадку з відзначенням 1000–ліття Чернігова, допомага-
ли включатися їм у підготовку археологічних з’їздів, особливо Чернігів-
ського, Харківського та Катеринославського, рецензували їх праці. Пол-
тавська комісія зверталася в Київ до М.І.Петрова дати відзив на працю
В.П.Леонтовського про Г.Сковороду, яку була згодом надруковано в п’ято-
му випуску її “Трудов”14. Чернігівська комісія просила доцента університе-
ту Св. Володимира В.Є.Данилевича порекомендувати студентів–філологів,
знайомих з архівною справою й здатних здійснювати обстеження архівосхо-
вищ повітових установ під час літніх канікул15.
У перший рік роботи Полтавської комісії безпосередню участь в її засідан-
нях брав Д.І.Яворницький. 4 грудня 1903 р. він виступив у комісії з доповіддю
про результати археологічних розкопок у Катеринославській і Херсонській
губерніях16. Олександр Матвійович Лазаревський, будучи почесним членом
Чернігівської вченої архівної комісії, участі в її засіданнях не брав, але завдя-
ки листуванню з її головою П.М.Тихановим був у курсі справ останньої, ро-
бота якої в той час серйозно загальмувалася через некомпетентне керівниц-
тво17. Олександр Матвійович звертав увагу чернігівців на необхідність ре-
тельного обстеження повітових архівів. На його думку, вони мали містити уні-
кальні документи, варті опублікування.
Д.І.Яворницький у Катеринославі, займаючись переважно справами істо-
ричного музею імені О.Поля, брав участь також у роботі місцевої архівної ко-
місії, членом якої був у 1903 – 1916 рр., (з лютого 1909 р. – почесним). Маючи
солідний досвід археографічної роботи, він на початку роботи останньої про-
понував розпочати обстеження архівосховищ одного з найстаріших козаць-
ких монастирів – Самарського Пустельно–Миколаївського, місцевої духовної
семінарії, губернського правління, а також родинних архівів Синельникових,
Алексєєвих, Маламів, Байдаків18. Подальші публікації свідчать, що орієнта-
ція науковця була слушною.
Участь в архівних комісіях видатних учених піднімала діяльність цих уста-
нов на достатньо високий рівень, розширювала географічні й інтелектуальні
межі їх наукового простору.
Найчастіше саме від почесних членів установи отримували цінні даруван-
ня у вигляді старовинних рукописів і рідкісних видань. О.Я.Єфименко подару-
вала Полтавській комісії рукописи оригінальних справ, що велися Генераль-
ним малоросійським судом з 1727 по 1739 р.19 Г.А.Милорадович віддав у ко-
ристування Чернігівській архівній комісії 26–томне видання “Историко–юри-
дических материалов», Ф.М.Уманець – монографію «Гетман Мазепа» та інші
книги. У 1902 р. бібліотека останньої налічувала 2500 книг20.
Аналогічною до категорії почесних членів була категорія дійсних. Її ста-
новили не лише вчені, які мали відповідні інтерес і науковий доробок, а й зап-
рошені особи, котрі займали провідні посади в адміністрації. Серед них – ке-
рівники місцевих фінансових, залізничних, освітніх закладів та церкви.
146
Так, дійсними членами Київської вченої архівної комісії за запрошенням
стали голови місцевої казенної палати, округу шляхів сполучення, окружного
суду, попечитель учбового округу й інші посадові особи. Членство останніх
полегшувало доступ фахівцям до відомчих архівів, результати обстеження
яких часто були досить плідними. Навіть у випадку з Київською вченою архів-
ною комісією, яка, зорганізувавшись у лютому–березні 1914 р., не встигла роз-
горнути всебічну роботу, вони були вражаючими. У листопаді 1914 р. І.Кама-
нін звітував на засіданні Ради архівної комісії про результати розбору архівос-
ховища Київської казенної палати. З переглянутих справ за 1810–1848 р.р. він
відібрав для зберігання в архіві комісії 326. На зберігання йому ж було пере-
дано ще десять пачок справ кінця ХУІІІ ст., які містили дві книги “Рум’янцев-
ського опису Малоросії (Київського і Переяславського полків)" та інші доку-
менти з історії краю21.
Представники місцевого істеблішменту вважали за честь бути членами
вчених архівних комісій. Попечителями їх були, як правило, генерал–губерна-
тори (губернатори) або голови дворянських зібрань. Останні інколи очолюва-
ли комісії. Так, у Катеринославі головою комісії спочатку був обраний пред-
водитель зібрання губернського дворянства М.І.Миклашевський, його това-
ришем (заступником) А.С.Синявський, які практично керували діяльністю
створеної установи. Через деякий час головою Катеринославської комісії став
новий предводитель місцевого дворянського зібрання, сенатор, член Держав-
ної ради князь М.П.Урусов. Через дворян – членів комісій швидше надходили
відомості про цінні історичні матеріали у приватних фамільних архівах, через
духовенство – про документи монастирів та церков, і вже потім розпочинала-
ся робота фахівців з ними.
Отже, вчені архівні комісії за своїм членським та керівним складом були
своєрідним симбіозом науковців і репрезентантів місцевої станово–привілейо-
ваної, фінансової й церковної еліти, кожна зі сторін якого мала власний інте-
рес та зацікавлення в функціонуванні цих закладів.
Членський склад комісій, робоче ядро яких становили місцеві краєзнавці,
загалом сприяв вирішенню організаційно–наукових питань, веденню цілес-
прямованої пошукової праці, збереженню й відтворенню кола дослідників ук-
раїнської проблематики. Шлях від аматорства до професіоналізму у науці ба-
гато провінційних дослідників долали саме в цих установах. Так, викладач іс-
торії в Полтавському кадетському корпусі І.Ф. Павловський у місцевій архів-
ній комісії реалізувався як плодовитий автор та організатор наукових дослід-
жень. Він був правителем справ (ученим серкретарем) комісії, редактором усіх
випусків “Трудов” (1903–1919), активно залучав до творчої роботи молодих.
Інший член Полтавської вченої архівної комісії В.І.Василенко – службо-
вець місцевого кредитного банку – тривалий час займався вивченням сіль-
ських верств населення регіону, їх майнового стану, розвитку кустарних про-
мислів й ін. На основі власних експедиційних обстежень, документальних да-
них архіву Полтавської казенної палати, Рум’янцевського опису, подвірних
книг 1841–1867 рр. і перепису 1897 р. остнній проводив порівняльно–статис-
тичні дослідження. В основу його студій, як він зазначав, покладено власно
вироблені комбіновані таблиці та форми подвірних карток22. Деякі його пуб-
лікації були у бібліотеках, підвідомчих Міністерству народної освіти.
Цікаво, що свою науково–дослідницьку роботу В.І. Василенко починав у
Київському Відділі Російського географічного товариства. “Я один з дійсних
членів Юго–Западного Отдела Императорского географического общества,
довелося бути в гуртку піонерів полтавської статистики, а також першим дос-
147
лідити кустарні сільські промисли на рідній Полтавщині “, – писав він у листі
до М.С. Грушевського як голови УНТ23. З часу закриття у 1876 р. Київського
Відділу Російського географічного товариства змогу працювати в певній нау-
ковій інституції В.І. Василенко отримав лише після заснування у Полтаві гу-
бернської архівної комісії. Він був членом редакції видань останньої24.
Про свої дослідження й наукові проекти В.І.Василенко доповідав на засідан-
нях комісії, друкував в її виданнях матеріали з історії землеволодіння на Полтав-
щині252У грудні 1908 р. він за рекомендацією М.С. Грушевського був прийнятий
до УНТ26, а в 1910 р. увійшов до його статистично–економічної секції27.
У Полтавській архівній комісії починав пошуково–наукову роботу випус-
кник Московського університету П.А. Гнедич. Він вивчав фольклор Роменсько-
го повіту28.
Добре відомо, яку роль відіграло членство В.Л. Модзалевського в архів-
них комісіях (Чернігівській – з 1903 р. і Полтавській – з 1904 р.) для становлен-
ня його як вченого. О.П. Оглоблин, зазначивши, що він був аматором в істо-
ричній науці, вирізняє, як найважливіший, чернігівський період його творчої
біографії. “Саме у Чернігові, – писав він, – В.Л. Модзалевський знайшов ши-
роке поле для науково–дослідної роботи як у царині генеалогії та археографії,
так і в царині історії Гетьманщини, а згодом й геральдики та історії україн-
ського мистецтва”29.
До генерації українських учених, творчий шлях яких починався у вчених
архівних комісіях, належав і Дмитро Іванович Дорошенко. У становленні
цього історика й одного з перших історіографів української національної
науки винятково важливу роль мала його діяльність у Катеринославській
архівній комісії. Отримавши за рекомендацією А.С. Синявського посаду
вчителя історії місцевій комерційній школі, Дмитро Іванович переїхав 1909
р. у Катеринослав та одразу включився в роботу архівної комісії, членом
якої став 14 листопада того року. Одразу він був обраний секретарем остан-
ньої30 й перебував на цій посаді аж до свого від’їзду в Київ у жовтні 1913 р.
Д.І.Дорошенко брав участь у редагуванні її альманаху “Летопись”31. Пра-
ця в комісії була його першою архівно–джерелознавчою школою, в якій він
мав доступ до оригінальних історичних документів і літератури. Тут він
познайомився з Д.І. Яворницьким. Учених пов’язували наукові інтереси та
особисті симпатії. У Києві Д.І. Дорошенко ввійшов у коло членів–засновни-
ків місцевої вченої архівної комісії32.
Ще кілька рис, притаманних архівним комісіям споріднювала їх з науко-
вими товариствами. Серед них – сплата членських внесків, проведення засі-
дань і загальних зборів, заслуховування й обговорення доповідей та рефератів
й ін. Як і в наукових товариствах, дослідники тут мали певну творчу свободу
у розробці тематики відповідно до авторських уподобань та нахилів, і це від-
бивалося на проблематиці публікацій. Однак існувало одне негласне правило
– не виходити поза межі місцевої тематики, особливо – не зачіпати будь–які
загальнонаціональні факти, події. Всі дослідження трактувалися як такі, що
ведуться на “благо розвитку російської вітчизняної науки”. Декларативний
конформізм був формою виживання українознавчих студій.
Спорідненість учених архівних комісій та наукових товариств не обмежу-
валася формально–структурною подібністю. На практиці вони діяли обопіль-
но, реалізуючи практично–функціональні й пізнавальні, тобто посутні зв’язки
та інтереси, притаманні науково–дослідницькій сфері. Чи не найважливішим і
тривало діючим наслідком діяльності комісій були та залишаються їх видан-
ня, які визначили подальшу історіографічну долю їх наукового доробку. Факт
148
наявності чи відсутності періодичних видань визначав тоді й зараз впливає на
обізнаність науковців з діяльністю вчених цих установ і міру впровадження їх
праць у науковий обіг. Так, з діяльністю Київської архівної комісії сучасні дос-
лідники недостатньо обізнані, оскільки вона не встигла розпочати видання
своїх праць. Маловідомою з тієї ж причини залишилася робота Харківської та
Херсонської комісій.
Одним з важелів формування науки виступав фактор взаємообізнаності з
працями різних інституцій, обмін між ними друкованою продукцією. Він був
встановлений зокрема між НТШ у Львові й Чернігівською, Катеринослав-
ською, Полтавською комісіями і мав досить систематичний характер.
Налагоджуючи зв’язки Катеринославської комісії з Науковим товарис-
твом ім. Шевченка, її голова А.С. Синявський та секретар Д.І. Дорошенко
писали: “Наше видавництво, присвячене етнографії та історії українського
люду Катеринославщини, виглядає дуже скромно поруч з високоцінними
публікаціями НТШ, але може й наша “Летопись” дасть цінне для вияснен-
ня питань культурно–історичного життя українського народу, і в тій надії з
особливою приємністю приступаємо до духовних взаємин з науковою інс-
титуцією, що служить огнищем українського наукового і культурно–прос-
вітнього життя”33. У лютому 1909 р. архівна комісія в Катеринославі отри-
мала від Наукового товариства ім. Шевченка сім томів “Жерел до Історії
України–Руси” та два випуски “Хроніки”.
Принагідно згадаємо що й деякі російські архівні комісії та архіви також
мали взаємообмін друкованою продукцією з НТШ. Серед них – Смоленська,
Нижньогородська, Владимирська комісії. На листах–запитах, що надходили
від них до Товариства, збереглися помітки олівцем, зроблені М.С. Грушев-
ським. Приміром, на листі від 11 травня 1900 р. від Нижньогородської архів-
ної комісії, яка надсилаючи свої видання до НТШ, просила вислати їй праці
останнього, рукою Михайла Сергійовича помічено: “Жерела і Пам’ятки”, що
означало відправити по тому з цих серій34. У вересні 1901 р. ця ж комісія по-
відомляла, що нею отримано від Товариства ІІ, ІІІ та ІУ книги шістнадцято-
го тому “Записок НТШ” та п’ятий випуск “Хроніки НТШ” німецькою мо-
вою35. Московський архів Міністерства юстиції в червні 1906 р. отримав від
Товариства дев’ять томів його видань і вислав 23 томи своїх у Львів36.
Петербурзький Археологічний інститут, у віданні якого перебували всі
російські вчені архівні комісії, також досить швидко встановив обмін своїх
видань з Товариством. У жовтні 1898 р., приславши у Львів збірники своїх
праць, інститут просив надіслати йому “Записки НТШ”37. Навесні 1899 р.
його директор М.В. Покровський сповіщав про одержання видань това-
риства й відправку в Львів п’яти випусків “Сборника Археологического
института” та восьми випусків “Вестника археологии и истории”. Отже,
створювалися передумови для просування української наукової продукції у
ширші професійні кола. Зважаючи на те, що в Петербурзі на рубежі ХІХ –
ХХ ст. існувала 1,5–тисячна українська громада, значну частину якої стано-
вили науковці, діяли студентські академічні гуртки з українознавства й бу-
ло відкрито українську книгарню, надіслані до столицї україномовні видан-
ня принагідно могли ними використовуватися.
І все ж офіційні зв’язки архівних комісій з українськими національними то-
вариствами (НТШ та УНТ) були редукованими. Як більш розгорнуті й орга-
нічно сталі їх можна кваліфікувати, лише враховуючи те, що стосунки між ни-
ми набирали не прямих, а опосередкованих форм – шляхом обопільного
членства певного кола вчених у різнотипних наукових інституціях. Так,
149
В.Б.Антонович, М.С.Грушевський, М.І.Петров, В.Є.Данилевич, Л.В.Падал-
ка, М.Ф.Сумцов, В.Л.Модзалевський, А.В.Верзилов, М.П.Василенко та ін.
одночасно були членами кількох архівних комісій, НТШ, УНТ й інших науко-
вих товариств. Завдячуючи їм, на сторінки видань комісій час від часу потрап-
ляла інформація про український науковий рух та його визначних діячів.
Оскільки до складу архівних комісій входили вчені, які одночасно належа-
ли до різних наукових товариств, у тому числі до НТШ у Львові й УНТ у Ки-
єві, давалося здійснювати певні спільні проекти і доводити їх до завершеного
археографічного опрацювання. Так було з новим виданням щоденника ге-
не–ального підскарбія Якова Марковича (1696–1770), який він вів впродовж
1717–1767 рр. Ця пам’ятка – одне з високо оцінюваних фахівцями джерел до
української сторії ХУІІІ ст. В.С.Іконников в останньому томі свого “Опыта
русской историографии”, в основу якого були покладені його лекції для
студентів иївського університету (неопублікований рукопис цього тому
праці досі зберігається у Санкт–Петербурзькому філіалі Російської Академії
наук), зазначав, часина записів Якова Андрійовича Марковича втрачена,
але й те, що залишилося для дослідників має непересічну вагу38. Потреба в
новій (на додаток до вже існуючих осковської 1859 р. – за редакцією Олек-
сандра Михайловича Марковича та київської – за редакцією Олександра
Матвійовича Лазаревського, здійсненої ним упродовж 1893, 1895 та 1897
рр.) публікації Щоденника Я.Марковича зумовлювалася рядом обставин.
По–перше, попередні публікації були неповними. Видання О.М. Маркови-
ча, обіймаючи хронологічно весь щоденник, передавав його текст вибірко-
во. Крім того останній вийшов у перекладі російською мовою. Тритомне
видання, здійснене О.М.Лазаревським, текстуально було більш повним, але
воно включало лише першу частину щоденника. Сам автограф генерально-
го підскарбія зберігався в його нащадків у фамільному архіві й тому фак-
тично був недоступним для дослідників.
Необхідність у новому виданні відчувалася українськими дослідниками
Гетьманщини, коло яких розширювалося, в тому числі й за рахунок галиць-
ких істориків. Питання про нове видання щоденника ініціювалося УНТ,
кілька разів воно обговорювалося в Археографічній комісії НТШ у Львові.
За дорученням цих інституцій, Микола Прокопович Василенко увійшов у
контакт з власником рукопису та отримав згоду на його публікацію. Оригі-
нал був переданий Вадиму Львовичу Модзалевському для редакційного оп-
рацювання. В грудні 1911 р. на загальних зборах УНТ М.П.Василенко до-
повідав про хід справи з виданням щоденника Я.Марковича. Було прийня-
то рішення про передачу його для друку Археографічній комісії НТШ39. На
засіданнях останньої М.С.Грушевський інформував про хід справи, яка на-
бирала затяжного характеру40.
Чи не найважливіша роль у реалізації проекту належала В.Л.Модзалев-
ському. На той час він займав посаду правителя справ (вченого секретаря)
Чернігівської комісії, мав досвід роботи з фамільними архівами, виробив
власну методику передачі історичних текстів. Окрім того він був членом УНТ
і НТШ, входив до складу Археографічної комісії останнього, й без його учас-
ті даний видавничий проект не був би здійсненим. Оцінюючи внесок у справу
чернігівця, Археографічна комісія НТШ у передмові до публікації щоденни-
ка Якова Марковича зазначала, що “всю видавничу роботу прийняв на себе
член Комісії д. Вадим Модзалевський”41. М.С.Грушевський і М.П.Василенко,
певно, також працювали над текстами щоденника, при підготовці його до
друку та обміювалися думками з приводу методики В.Модзалевського. То-
150
дішнє листування вчених засвідчує, що вони помічали деякі неточності, допу-
щені останнім, і відповідно його поправляли42.
З метою першочергового надання можливості дослідникам вповні корис-
туватися цінною історичною пам’яткою видавці спочатку надрукували другу
частину "Щоденника", яка охоплює 1735–1740 рр., та не публікувалася О.М.
Лазаревським. Отже, завдяки співпраці представників різних наукових інсти-
туцій бул ліквідовано одну з прогалин української археографії.
Пильну увагу наукових товариств й окремих українських видань при-
вертали публікації вчених з архівних комісій. Вони анонсувалися на сторін-
ках “Записок НТШ”, “Літературно–наукового вістника”, “Киевской стари-
ны», “Записок УНТ”, журналу “Україна” та інших часописів. Наукове това-
риство ім. Шевченка не обходило увагою жодну таку публікацію. С.Ф. То-
машівський, крім кількох рецензій на праці Київської Археографічної комі-
сії (1900 р., 1903 р.), надрукував у Записках НТШ рецензійні відгуки на ви-
дання Таврійської вченої архівної комісії43. На засіданні Історично–філо-
софської секції НТШ В.Дорошенко виступив з критичним розбором "Сис-
тематического покажчика до "Кіевской старины", виданого Полтавською
вченою архівною комісією44.
Неабиякий інтерес серед українських наукових кіл викликав виданий 1912 р.
Полтавською вченою архівною комісією “Краткий биографический словарь
ученых и писателей Полтавской губернии с половины ХУІІІ века”, підготовле-
ний досвідченим дослідником старовини І.Ф. Павловським. Це оригінальне ви-
дання подавало біографії 433 письменників, публіцистів, науковців, які походи-
ли з Полтавщини або проживали й творили тут. Інтерес зумовлювався тим, що
ідея підготовки біографічного словника українських діячів була сформульована
вже давно: спочатку В.Б.Антоновичем (1874), згодом П.С.Єфименком (1886), а
матеріали до персоналій готувалися великою кількістю науковців під керівниц-
твом М.С.Грушевського. За мемуарними свідченнями деяких з них, до друку був
готовий перший том, але його видання не відбулося.
У цьому контексті зрозумілішими стають напрями критичних зауважень
рецензентів. Приміром, С.О.Єфремов, який у свій час опрацьовував матері-
али до біографічного словника в гуртку В.Б.Антоновича, у критичній заміт-
ці на Словник І.Ф.Павловського відзначив гостру потребу в працях такого
типу. Однак він зауважив, що вони вимагають копіткої роботи, особливо у
разі, коли готуються одним автором. Побіжно рецензент зазначив, що в
Словнику відсутні матеріали про О.Я.Кониського, Д.Д.Пильчикова,
В.Г.Короленка, І.В.Лучицького, які хоча і не були уродженцями Полтавщи-
ни, але, проживаючи там певний час, залишили слід у місцевому житті45.
С.О.Єфремов висловив побажання при перевиданні праці більш рівномірно
й повно укласти матеріали про окремих діячів з тим, щоб книга більше від-
повідала науковому призначенню довідників.
Інший рецензент – В.В.Дорошенко – також розглядав словник під кутом
зору його українознавчого навантаження, цінності викладених біографіч-
них матеріалів для подальшого дослідження проблеми формування україн-
ської інтелігенції, з’ясування питомої ваги відповідної тематики в автор-
ському доробку полтавчан за півтора століття. Ретельно проаналізувавши
Словник, він виявив, що з 433 осіб, про яких подано біографічні матеріали,
лише 46 можна віднести до числа найвидатніших діячів української культу-
ри, ще 40 – до менш вагомих, але усіх їх разом було значно більше. Дарем-
не, на думку рецензента, укладач залишив поза увагою працівників місцевої
преси, більшість співробітників земських та міських видань, авторами яких
151
були статистики, агрономи, лікарі46.
В.В.Дорошенко слушно зазначив, що “саме видання цією офіційною уря-
довою інституцією (архівною комісією – З.З.) посуває вперед віз українського
національного розвитку”47. Можна припустити, що критичні зауваження бу-
ли сприйняті І.Ф.Павловським. Наступного року Полтавська архівна комісія
випустила підготовлене ним “Первое дополнение к Биографическому слова-
рю писателей и ученых Полтавской губернии с половины 18 века”, яке місти-
ло ще 84 біографії діячів регіону.
Вчені архівні комісії в Україні, як і будь–які наукові інституції, мали вели-
ку інерційну силу. Більшість їх зберігала звичний ритм роботи навіть з почат-
ком світової війни, але не витримала випробовувань лютневої революції 1917
р., коли з крахом старої системи припинилося їх фінансування, порушилися
усталені зв’язки. Важливо зазначити, що фахівці не відійшли від своєї справи.
Вони продовжували свою працю у філіях УНТ, що продовжувало діяти в Ки-
єві та почало створювати свої відділи у провінції. Так, Товариство “перетяг-
ло” до себе чимало сил з Полтавської архівної комісії, й тому 1919 р. став ос-
таннім в її існуванні48.
Отже, розгляд учених архівних комісій в організаційному аспекті дає до-
датковий вимір для оцінки їх місця і ролі у науці. Він підтверджує, що їх твор-
чий членський склад увібрав у себе практично всіх місцевих учених та найви-
датніших представників української науки. Працюючи в різних закладах, во-
ни, притримуючись національних цінностей та проектів, творили своїми пра-
цями, контактами, зв’язками єдиний науковий простір.
Інституційна форма вчених архівних комісій визначалася політич-
но–владним та адміністративним станом суспільства, але, розгортаючись у
практичній діяльності своїх членів, виявляла спорідненість з науковими това-
риствами. Попри певну редукованість архівних комісій як наукових асоціацій
задіяні в них інтелектуальні ресурси надавали стабільної тяглості пошуковій,
авторсько–дослідницькій та видавничій діяльності цих інституцій в Україні.
Безумовно, вони своєю досить різноманітною діяльністю розширювали й
урізноманітнювали національний науковий простір. Спрямованість учених
архівних комісій на дослідження власне української проблематики, збережен-
ня й оновлення молодими силами кола її дослідників у всіх регіонах Східної
України посилювали цю функцію.
1 Гермайзе О. Праця Київського Наукового Товариства на тлі наукового життя Над-
дніпрянської України // Київська старовина. - 1992. - № 6. - С. 110.
2 Василенко М. Калачов Николай Васильевич // Энциклопедический словарь Брокгауз
и Ефрон. Биографии: В 12 т. - М. - 1994.- Т. - 5. - С. 495.
3Синявський А.Первое десятилетие существования Екатеринославской губернской уче-
ной архивной комиссии // Синявський А.С. Вибрані праці. - К. - 1993. - С. 99.
4 Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. (ІР
НБУВ) - Ф. 83, од. зб. 11, арк. 8-зв.; Каманин И. Записка об учреждении в Киеве ученой ар-
хивной комиссии. Отд. оттиск из журн. "Военно-исторический вестник". К. - 1912.- Кн. 1.- С.6.
5 Журналы заседаний Черниговской губернской ученой архивной комиссии // Труды
Черниговской губернской архивной комиссии. - 1903.- Вып. 5.- С. 123.
6 Список почетных и действительных членов Полтавской архивной комиссии на 1 ян-
варя 1905 г. Приложение // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. - Полтава. - 1905.
- Вып. 1. - С. 1-3. (римск. паг.)
7 Хроніка. Наукове життя в Чернігові (1914-1924) // Україна. - 1925.- Кн. 3.- С. 181.
152
8 Отчет о деятельности Черниговской губернской ученой архивной комиссии. - Черни-
гов. - 916. -С. 12.
9 Синявський А. Вказана праця. - С. 106.
10 Отчет Киевской ученой архивной комиссии за 1914 год // Публікація І.Симоненка
// Київська старовина. - 2000. - № 4. - С. 146.
11 Протоколы заседаний архивной комиссии // Труды Полтавской ученой архивной
комиссии. - Полтава. - 1903.- Вып. 1.- С. 2. (римск. паг.).
12 Список членов комиссии в 1913 г. Приложения // Труды Полтавской ученой архив-
ной комиссии. - Полтава. - 1914.- Вып. 11. - С. 13.
13 Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (1904-1915). Бібліографіч-
ний довідник. - К. 1991.- С. 3.
14 ІР НБУВ. - Ф. 225, од. зб. 142, арк. 1.
15 Там само. - Ф. ХХІХ, од. зб. 743, арк. 1.
16Протоколы заседаний архивной комиссии // Труды Полтавской ученой архивной ко-
миссии. - Полтава. - 1903. - Вып. 1.- С. 2. (римск.паг.).
17 Журналы заседаний Черниговской губернской ученой архивной комиссии //Труды
Черниговской губернской архивной комиссии. - Чернигов. - 1903.- Вып. 5.- С.77-79.
18 Синявський А. Вказана праця. - С. 102.
19 Астряб М.Г. Процессы Андрея Марковича // Труды Полтавской ученой архивной
комиссии. - Полтава. - 1909. - Вып. 6. - Ч. 1. - С. 80.
20 Журналы заседаний Черниговской губернской архивной комиссии // //Труды Чер-
ниговской губернской архивной комиссии. - Чернигов. - 1903.- Вып. 5.- С. 85.
21 Отчет Киевской ученой архивной комиссии за 1914 год. - С. 147.
22 Василенко В.И. Посполитые Гадячского казачьего полка по описи 1785 г., храня-
щейся в архиве Полтавской казенной палаты // Труды Полтавской ученой архивной комис-
сии. - Полтава.- 1910. - Вып. 6.- Ч. 2.- С. 149.
23 ЦДІА України у Києві. - Ф. 1235, оп. 1, спр. 305, арк. 52.
24 Протоколы заседаний архивной комиссии //Труды Полтавской ученой архивной ко-
миссии. - 1905. - Вып. 1.- С. 7 (римск. паг.)
25 Василенко В. К истории размежевания земель в Полтавской губернии // Труды Пол-
тавской ученой архивной комиссии - 1905.- Вып.1.- С.3-4 (римск. паг); Василенко В.И. Дере-
вянный инвентарь в 1900 г. в Полтавской губернии // Там само. - 1909.- Вып. 6.- С.31-36.
26 ІР НБУВ - Ф. Х, од. зб. 32919, арк. 12- зв.
27 Хроніка "Українського наукового товариства у Київі" // Записки Українського нау-
кового товариства у Київі. - 1911.- Кн. 9. - С. 125.
28 Павловский И.Ф. Отчет архивной комиссии за 1913 год. Приложения // Труды Пол-
тавской ученой архивной комиссии. - Полтава. - 1914. - Вып. 9.-. С.7.
29 Оглоблин О. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Український історик. -
1966 . - Ч. 3-4 (11-12).- С. 13.
30 Протокол № 15 заседаний Екатеринославской ученой архивной комиссии//Летопись
Екатеринославской ученой архивной комиссии. - 1910.- Вып. - 6. - С. 249.
31 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле. 1901-1914.- Вінніпег.- 1949. - С. 124.
32 Отчет Киевской ученой архивной комиссии за 1914 г. - С. 146.
33 ЦДІА України у Львові. - Ф. 309, оп. 1, спр. 156, арк. 15.
34 Там само. - арк. 1.
35 Там само. -арк. 6.
36 Там само. -арк. 10.
37 Там само. - арк. 4.
38 Войцехівська І. Володимир Іконников: джерелознавчі студії. - К.-1999.- С. 142,143.
39 ІР НБУВ. - Ф. Х, од. зб. 32919, арк. 34.
40 Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка. - 1912. - Ч. 52. - С. 15.
41 Від Комісії. Дневник Якова Марковича // Жерела до історії України-Руси. Видає Ар-
хеографічна комісія НТШ. - Київ-Львів. - 1913. - Т. 22. - С. 5 (римск. паг.).
42 ЦДІА України у Києві. - Ф. 1235. - оп. 1. - спр. 375. - арк. 44, 65.
43 Бортняк Н. Матеріали до бібліографії наукових праць Степана Томашівського // За-
писки Наукового товариства імені Шевченка. - 1997. - Т. 233.- С. 274, 276, 283.
44 Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка. - 1912. - Ч. 51. - С. 11.
45 С. Е. [С.Ефремов]И.Ф.Павловский. Краткий биографический словарь ученых и пи-
сателей Полтавской губернии с половины ХУІІІ века. Изд. Полтавской ученой архивной ко-
миссии. Стр.У1 +238. Полтава. 1912. // Украинская жизнь. - 1912. - № 7 - 8. - С. 142.
46 Дорошенко В. И.Ф.Павловский. Краткий биографический словарь ученых и писате-
153
лей Полтавской губернии с половины ХУІІІ века. Изд. Полтавской ученой архивной комис-
сии. Стр. У1 +238. Полтава. 1912. // Записки НТШ - 1913.- Т. 115. - Кн. 3. - С. 199.
47 Там само. - С. 197.
48 Хроніка. Наукове життя в Полтаві. 1914-1924 // Україна. - 1926.- Кн.1-2.- С. 230.
Î.À Ìàéñòðåíêî .
(Êè¿â)
ÑÒÀÍ ÄÎÇÅÌÑÜÊί ÑÈÑÒÅÌÈ ÎÕÎÐÎÍÈ ÍÀÐÎÄÍÎÃÎ ÇÄÎÐÎÂ’ß
 ÐÎѲÉÑÜÊ²É ²ÌÏÅв¯ 1857 - 1863 ðð.
Початок 60 – х років ХІХ ст. наряду з падінням кріпосного права в Ро-
сії і помітним погіршенням життєвого рівня сільського населення був від-
мічений загостренням епідемічної ситуації в країні, ростом дитячої і загаль-
ної смертності.
В цій ситуації державна система охорони здоров’я, будучи вже достатньо
розгалуженою і добре регламентованою, опинилася недієздатною.
Знайомлячись із системою охорони народного здоров’я дореформеної Ро-
сії, можна зробити абсолютно неадекватні висновки: з одного боку – чітка
регламентація структури і діяльності медичних і карантинних служб, а також
системи їх контролю, наявність своєї медичної структури в кожному із основ-
них відомств імперії, великі томи звітів Медичного Департаменту Міністерс-
тва Внутрішніх Справ (МВС) про проведену роботу, з іншого – хронічний де-
фіцит медичного персоналу в сільській місцевості, розквіт знахарства на селі,
часті та спустошливі епідемії.
Основні положення медичної організації дореформеної Росії викладені в “Лі-
карському Статуті” (включеному до Звіту законів Російської імперії, 1857р.), від-
повідно до якого, вирішення основних завдань по піклуванню про народне здо-
ров’я покладалося на відповідні департаменти МВС. Це не заважало мати свою
медичну організацію Військовому Міністерству, Дворовому та Удільному ві-
домствам, Міністерству фінансів, Гірничому відомству, та іншим.
Акцент в статті буде зроблено на дослідженні тих структур, які безпосе-
редньо обслуговували, або приймали участь у медичному забезпеченні сіль-
ського населення. Розглядаючи дане питання нами були вивчені документи
Міністерства внутрішніх справ (зокрема Лікарський статут), Міністерства
державного майна, Головного управління наділів та ін. Аналізуючи діяльність
кожного з цих відомств ми намагалися показати загальний стан медичного
забезпечення селян у доземський період. Саме така постановка питання є ак-
туальною і претендує на детальне вивчення.
Серед ґрунтовних досліджень ХІХ ст., присвячених питанню забезпечення
населення медичною допомогою в Росії у доземський період особливе місце
належить праці Вільгельма Ріхтера1. На належну увагу заслуговують також і
праці відомих земських лікарів та громадських діячів: Є.Осипова, І.Попова,
П.Куркіна2, Б.Веселовського3 З.Соловйова4, Д.Жбанкова5, С.Ігумнова6, в
яких висвітлюючи земсько-медичний період, автори, в основному для порів-
няння, розглядають і доземський період. Слід відмітити вагомий внесок в роз-
гляд теми і Є.Максимова7, В.Григор”єва8, П.Єфименко9, які досліджуючи ді-
яльність приказів громадської опіки приділяли увагу і питанню медичного
154
Алексей Викторович
Î.À Ìàéñòðåíêî .
(Êè¿â)
ÑÒÀÍ ÄÎÇÅÌÑÜÊί ÑÈÑÒÅÌÈ ÎÕÎÐÎÍÈ ÍÀÐÎÄÍÎÃÎ ÇÄÎÐÎÂ’ß
 ÐÎѲÉÑÜÊ²É ²ÌÏÅв¯ 1857 - 1863 ðð.
Початок 60 – х років ХІХ ст. наряду з падінням кріпосного права в Ро-
сії і помітним погіршенням життєвого рівня сільського населення був від-
мічений загостренням епідемічної ситуації в країні, ростом дитячої і загаль-
ної смертності.
В цій ситуації державна система охорони здоров’я, будучи вже достатньо
розгалуженою і добре регламентованою, опинилася недієздатною.
Знайомлячись із системою охорони народного здоров’я дореформеної Ро-
сії, можна зробити абсолютно неадекватні висновки: з одного боку – чітка
регламентація структури і діяльності медичних і карантинних служб, а також
системи їх контролю, наявність своєї медичної структури в кожному із основ-
них відомств імперії, великі томи звітів Медичного Департаменту Міністерс-
тва Внутрішніх Справ (МВС) про проведену роботу, з іншого – хронічний де-
фіцит медичного персоналу в сільській місцевості, розквіт знахарства на селі,
часті та спустошливі епідемії.
Основні положення медичної організації дореформеної Росії викладені в “Лі-
карському Статуті” (включеному до Звіту законів Російської імперії, 1857р.), від-
повідно до якого, вирішення основних завдань по піклуванню про народне здо-
ров’я покладалося на відповідні департаменти МВС. Це не заважало мати свою
медичну організацію Військовому Міністерству, Дворовому та Удільному ві-
домствам, Міністерству фінансів, Гірничому відомству, та іншим.
Акцент в статті буде зроблено на дослідженні тих структур, які безпосе-
редньо обслуговували, або приймали участь у медичному забезпеченні сіль-
ського населення. Розглядаючи дане питання нами були вивчені документи
Міністерства внутрішніх справ (зокрема Лікарський статут), Міністерства
державного майна, Головного управління наділів та ін. Аналізуючи діяльність
кожного з цих відомств ми намагалися показати загальний стан медичного
забезпечення селян у доземський період. Саме така постановка питання є ак-
туальною і претендує на детальне вивчення.
Серед ґрунтовних досліджень ХІХ ст., присвячених питанню забезпечення
населення медичною допомогою в Росії у доземський період особливе місце
належить праці Вільгельма Ріхтера1. На належну увагу заслуговують також і
праці відомих земських лікарів та громадських діячів: Є.Осипова, І.Попова,
П.Куркіна2, Б.Веселовського3 З.Соловйова4, Д.Жбанкова5, С.Ігумнова6, в
яких висвітлюючи земсько-медичний період, автори, в основному для порів-
няння, розглядають і доземський період. Слід відмітити вагомий внесок в роз-
гляд теми і Є.Максимова7, В.Григор”єва8, П.Єфименко9, які досліджуючи ді-
яльність приказів громадської опіки приділяли увагу і питанню медичного
|