Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.

Подана стаття охоплює таку частину національного світогляду українців, як віра у чари, забобони, та ставлення Церкви до подібних явищ. Спеціальні приписи для християн зафіксовано в сповідальній літературі. Наші предки споконвіку вірили в зв’язок із потойбічним світом і виражали свій страх перед ни...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2022
1. Verfasser:	Соколюк, Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2022
Schriftenreihe:	Сiверянський літопис
Schlagworte:	Церковна старовина
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187003
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. / Ю. Соколюк // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 29-35. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-187003
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1870032022-12-05T01:26:07Z Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. Соколюк, Ю. Церковна старовина Подана стаття охоплює таку частину національного світогляду українців, як віра у чари, забобони, та ставлення Церкви до подібних явищ. Спеціальні приписи для християн зафіксовано в сповідальній літературі. Наші предки споконвіку вірили в зв’язок із потойбічним світом і виражали свій страх перед ним у різноманітних обрядах і забобонах, котрі стосувалися широких сфер життя. Деякі з них слугували оберегом від злих сил. Окремі мали на меті привернути в оселю щастя й добробут. Ставимо за мету, застосовуючи текстологічний аналіз, дослідити відповідальність за гріх чарування і мотив його спокути на матеріалі сповідальної літератури, ілюструючи прикладами з давньої української літератури й архівними записами. Нами використано справи міських і магістерських судів із книг Ковельського магістрату, Подільської губернії, видані В.Б. Антоновичем. Із поданої розвідки доречний висновок: віра в чари має таке давнє походження, що міцно закарбована в підсвідомість людини. Церква боролася з потягом своїх парафіян до магічних практик, починаючи з часів Старого Заповіту. Так, у книзі Левита 20:6 зазначено: «А душа, що звертається до померлих духів та до чарівників, щоб блудити за ними, – то Я зверну Своє лице проти тієї душі – і винищу того з-посеред народу його». This article covers such a part of the national worldview of Ukrainians as the belief in charms, superstitions and beliefs and the attitude of the church to such phenomena. Special precepts for Christians are recorded in the confessional literature. From time immemorial, our ancestors believed in the connection with the afterlife and expressed their fear of it in various rituals and superstitions that concerned a wide sphere of life. Some of them served as a talisman against evil forces. Some aimed to bring happiness and prosperity to the home. We aim to use textual analysis to investigate the responsibility for the sin of witchcraft and the motive for its atonement on the material of confessional literature, illustrating with examples from ancient Ukrainian literature and archival records. We used the cases of city and master courts from the books of the Kovel magistrate, Podolsk province, published by Volodimir B. Antonovich. From the submitted intelligence it is appropriate to conclude that the belief in magic has such an ancient origin that it is firmly ingrained in the human subconscious. The church has struggled with the attraction of its parishioners to magical practices since Old Testament times. Thus, Leviticus 20:6 states, «But the soul that cometh to the dead spirits, and to the sorcerers, to go a whoring after them, I will set my face against that soul, and will cut it off from among his people». 2022 Article Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. / Ю. Соколюк // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 29-35. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.7009932 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187003 821.161.2-3+ 2’01 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Церковна старовина Церковна старовина
spellingShingle	Церковна старовина Церковна старовина Соколюк, Ю. Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. Сiверянський літопис
description	Подана стаття охоплює таку частину національного світогляду українців, як віра у чари, забобони, та ставлення Церкви до подібних явищ. Спеціальні приписи для християн зафіксовано в сповідальній літературі. Наші предки споконвіку вірили в зв’язок із потойбічним світом і виражали свій страх перед ним у різноманітних обрядах і забобонах, котрі стосувалися широких сфер життя. Деякі з них слугували оберегом від злих сил. Окремі мали на меті привернути в оселю щастя й добробут. Ставимо за мету, застосовуючи текстологічний аналіз, дослідити відповідальність за гріх чарування і мотив його спокути на матеріалі сповідальної літератури, ілюструючи прикладами з давньої української літератури й архівними записами. Нами використано справи міських і магістерських судів із книг Ковельського магістрату, Подільської губернії, видані В.Б. Антоновичем. Із поданої розвідки доречний висновок: віра в чари має таке давнє походження, що міцно закарбована в підсвідомість людини. Церква боролася з потягом своїх парафіян до магічних практик, починаючи з часів Старого Заповіту. Так, у книзі Левита 20:6 зазначено: «А душа, що звертається до померлих духів та до чарівників, щоб блудити за ними, – то Я зверну Своє лице проти тієї душі – і винищу того з-посеред народу його».
format	Article
author	Соколюк, Ю.
author_facet	Соколюк, Ю.
author_sort	Соколюк, Ю.
title	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.
title_short	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.
title_full	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.
title_fullStr	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.
title_full_unstemmed	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.
title_sort	мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі xviii ст.
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Церковна старовина
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/187003
citation_txt	Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. / Ю. Соколюк // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 29-35. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT sokolûkû motivspokutizagríhčaruvannâuspovídalʹníjlíteraturíxviiist
first_indexed	2025-07-16T08:21:19Z
last_indexed	2025-07-16T08:21:19Z
_version_	1837791004785115136
fulltext	Siverian chronicle. 2022. № 2 29 ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА УДК 821.161.2-3+ 2’01 Юлія Соколюк • МОТИВ СПОКУТИ ЗА ГРІХ ЧАРУВАННЯ У СПОВІДАЛЬНІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVIII СТ.1 DOI: 10.5281/zenodo.7009932 © Ю. Соколюк, 2022. CC BY 4.0 Подана стаття охоплює таку частину національного світогляду українців, як віра у чари, за- бобони, та ставлення Церкви до подібних явищ. Спеціальні приписи для християн зафіксовано в сповідальній літературі. Наші предки споконвіку вірили в зв’язок із потойбічним світом і виражали свій страх перед ним у різноманітних обрядах і забобонах, котрі стосувалися широких сфер життя. Деякі з них слу- гували оберегом від злих сил. Окремі мали на меті привернути в оселю щастя й добробут. Ставимо за мету, застосовуючи текстологічний аналіз, дослідити відповідальність за гріх чарування і мотив його спокути на матеріалі сповідальної літератури, ілюструючи прикладами з давньої української літератури й архівними записами. Нами використано справи міських і магіс- терських судів із книг Ковельського магістрату, Подільської губернії, видані В.Б. Антоновичем. Із поданої розвідки доречний висновок: віра в чари має таке давнє походження, що міцно закарбована в підсвідомість людини. Церква боролася з потягом своїх парафіян до магічних практик, починаю- чи з часів Старого Заповіту. Так, у книзі Левита 20:6 зазначено: «А душа, що звертається до по- мерлих духів та до чарівників, щоб блудити за ними, – то Я зверну Своє лице проти тієї душі – і ви- нищу того з-посеред народу його». Ключові слова: забобони, повір’я, чари, побутова магія, виробнича магія, сповідні відомості, требник. Темою статті обрано таку особливу частину християнського життя, як покарання за зізнання в чарах і вірі в забобони в сповідальній літературі XVII–XVIII ст. Тлумачний словник подає визначення, що забобони – це віра в існування надприрод- них сил, у долю, ворожіння, віщування й інше, в основі якої лежать або релігійні уявлен- ня, або пересуди. Теми забобонів і чарів торкалися багато дослідників, серед них: В. Антонович, М. Сумцов, І. Нечуй-Левицький, Хв. Вовк, І. Огієнко, М. Сперанський, І. Франко. Сповід- ні відомості досліджували Н. Лобко та І. Скочиляс. Матеріалом до вивчення цієї теми в нашому дослідженні стали сповідальні книги і Требники, видані у типографії Почаївського монастиря, а також сповідні відомості, в яких священики вели реєстр сповідей своїх парафіян. Історики утвердилися в думці, що необхідність вести так звані сповідні відомості ви- никла в Росії від 1690 р. й започаткована новгородським митрополитом Корнилієм з ме- тою виявлення розкольників, котрі не сповідалися в никоніанських церквах. В Україні ве- дення сповідних відомостей виникло значно раніше і пов’язане з ім’ям митрополита Пет- ра Могили. У виданні «Требника» 1646 р. він наголосив на необхідності запровадження нового документа – реєстру парафіян. «Метрика церковна» 1675 р. митрополита Антонія Винницького за незначними відмінностями повторює видання Петра Могили2. Н. Лобко зазначає, що за часів Петра І сповідні відомості запроваджувалися й із фіс- кальною метою. Так, виявлені розкольники повинні були сплачувати підвищені податки, а 1 Доповідь була виголошена на міжнародній науковій конференції «Феномени каяття та спокути в історії та ху- дожній літературі», яка відбулася 10 грудня 2021 р. в Національному університеті «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка. 2 Див.: Скочиляс І. Запровадження метричних книг у Київській православній митрополії в др. пол. XVII ст. Гене- алогічні записки. Біла Церква, 2002. Вип. ІІ. С. 77–87. Сіверянський літопис. 2022. № 2 30 ті, що не сповідалися – штрафи. Розмір штрафу тим, хто не відвідував сповіді, був вста- новлений наказом 1718 р.: для селян – від 5 до 15 коп., для купців, міщан та різночинців – від 1 до 5 руб. Кожний мав «бути на сповіді та причасті, починаючи з 7 років, у свого свя- щеника». За відсутності парафіянина вдома більше року він мав сповідатися в іншого свя- щеника, де тимчасово перебував. Також подати до церкви за місцем проживання довідку, що сповідався3. Але до 1737 р. сповідні відомості в парафіях Російської імперії практично не велися. Більшість священиків не хотіли виконувати зайву роботу, а парафіяни були невдоволені штрафами за пропуск сповідей4. Отже, до сповідальних книг записувалося все православне населення, яке було поді- лене на групи (з 1737–1742 рр.): «духовні», «військові», «приказні», «різночинці», «посад- ські», «дворові», «поселяни»5. Сповідні відомості не враховували регулярну армію. При складанні відомості застосовувався подвірний принцип обліку. Записувалося прізвище та ім’я парафіянина й членів його родини, також зазначали вік та соціальний стан. Якщо парафіянин був відсутній на сповіді, у відомості вказувалася причина його від- сутності – малолітство, тимчасова відлучка, переселення, служба в армії тощо. Цікаво, що про розкольників також складався розпис, який містив повну інформацію про них. Фор- муляр, який був встановлений в 1737–1742 рр., залишався майже незмінним до 1917 р.6 Щодо важливості сповіді читаємо у архимандрита Києво-Печерської лаври, ректора Києво-Могилянського колегіуму, богослова й філософа XVII ст. Інокентія Ґізеля. У части- ні першій богословського трактату «Миръ c Богом человѣку, или Покаяніє святоє...» (Ки- їв, 1669 р.), присвяченій покаянню, він пише: «Сповідь – це виявлення й засудження своїх гріхів перед відповідним священиком»7. Гізель виділяє 16 властивостей сповіді: вона по- винна бути «спішна», тобто для швидкого звільнення від влади диявола; часта; добровіль- на; нелицемірна; таємна (тільки священику); смиренна; сльозна; викривальна; проста; яс- на; соромлива; мужня; вичерпна; правдива; розсудлива; слухняна8. Далі богослов зазначив, що гріх може діятися не тільки через дію, але й шляхом без- діяльності, співучасті, причетності, наказу, схвалення, надання прихистку злочинцю, мов- чання, неперешкоджання, нерозголошення9. У частині другій, яка має назву «Про пока- яльника», у главі 3-й під назвою «Про гріхи проти десяти заповідей Божих», Ґізель писав: «У першій заповіді, яка містить слова ці: нехай не буде в тебе інших Богів, крім Мене, за- боронені гріхи ворожбитів, чари, замовляння, віщування, шепти й інші неподобства, що ними Божа влада бісові приписується. Заборонені ж вони, щоб хтось їх не тільки сам не чинив, не сприяв, радячи, або поради шукаючи, або іншим яким способом заохочуючи. Знати ж тут належить, що коли прості через незнання щось подібне чинять, не грішать смертельно; але коли дізнаються, що то є великий гріх, тоді смертельно грішитимуть...»10 У контексті нашого дослідження цікаво зазначити, що однією із перешкод для хрис- тиянського шлюбу Ґізель вказує «велику лють і гнівливість чоловіка або чарівництво дру- жини»11. Розглянемо книжку «Чин іерейскаго наставленія в пути вічныя жизни, болізнующих: с приложеніем подробнаго по всім заповідем о грісіх испытанія, вкупі же образ настав- ленія осужденых на смерть оузников», яку видруковано у Почаїві 1776 р. Зазначимо, що Требники, видані в Почаєві, хоч і укладені були в василіянській пара- фії, повторювали Требник Петра Могили, їх повсюдно використовували й у православних церквах. Р. Кисельов вважає «Чин ієрейського наставленія» цікавим матеріалом для до- слідження історії української мови й подає важливі історичні відомості щодо різних ви- дань сповідальної літератури12. «Чин ієрейського наставленія» складається з двох частин. У першій містяться пропо- новані для священика питання до сповіді й причастя перед смертю. У тексті «Чину ієрей- 3 Лобко Н.В. Сповідні відомості церков: інформаційний потенціал та особливості використання при реконструк- ції родоводів. Сумський історико-архівний журнал. 2014. № 23. С. 5–10. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Siaj_2014_23_3. 4 Там само, С. 7. 5 Там само, С. 8. 6 Там само, С. 8. 7 Гізель І. Вибрані твори: У 3 т. / Ін-т філософії ім. Г. Сковороди НАН України [та ін.]. Київ–Львів: Свічадо, 2012. Т. 1. С. 84. 8 Там само. С. 84–88. 9 Там само. С. 98–100. 10 Там само. С. 117. 11 Там само. С. 194. 12 Кисельов Р. Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря XVIII – п. трет. XIX ст. Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. Львів: Львівський нац. ун–т ім. І. Франка, 2006. Вип. 1. С. 72–88. Siverian chronicle. 2022. № 2 31 ського наставленія» є нові україномовні додатки. «Окрім уже згадуваного канонічного на- становного діалогу пароха з тяжкохворим, що походить з Требника Петра Могили (арк. 27 зв. – ЗО; у вид. 1646 р. – с. 550–552), книжною українською мовою подано “Крат- кое собранїе противи коейждо заповеди грехо(в)” (арк. 36–38 зв.)»13. Укладені ці додатки відповідно до змісту заповідей і окремо згруповані згідно з цер- ковним вченням про гріхи. Тож чарування й віра в забобони віднесені до найтяжчих грі- хів проти Бога, що заперечують свідоме й повне покладання на милість Божу. Так парох питає сповідника: «Ежели когда не отдавал себе діаволу? Ежели мимо Бо- га, не удавался когда в бедах, до чаров, забобонов? Ежели того не научал других или ра- дил?.. Или от излишнего на милосердіє Божіе упованія, мовячи: добрый Пан Бог, отпус- тит мне, допускался грехов? Ежели в забобоны не веровал?»14. «Яко то єдучи, или идучи с порожнем переходе: пес перебег; птах перелетев; веро- вал, що снилося: постив, хотячи доведатися о пришлих речах?»15 «Єжели молитвы забобонній умєєт, і тій мовляв, й других научав?»16. «Єжели книг волшебных не читав? Волхованіє творил? Инклюза при собе не носив? Єжели Бєса на кого насилал? Єжели не уживав святых вещей на чары, либо на забобо- ны?». При цьому на священика покладався обов’язок бути справедливим і розважливим при допиті узників, ув’язнених за чари: «Кающагося узника, найпаче за чари связаннаго, вопрошати достонте, не оклеветал ли от тоє ж чаровство и других неповинных?»17 Друга частина книжки – опис обрядових дійств і молитов, котрі застосовувались до засуджених до страти. Ці треби є перекладними «с иностранного языка на Русскій» і нази- ваються «Образь іерейскаго наставленія в пути вечныя жизни осужденных на смерть узников». «Тексти священицьких настанов і молитви, лише за винятком кількох коротких уривків, подано тут книжною українською мовою, а коментарі до них, адресовані ієреє- ві, – церковнослов’янською (надруковані дрібнішим шрифтом)»18. Тут пропонуються зразки молитов «коли в’яжуть руки», тобто арештовують, покаян- ні молитви перед різними видами страти. На середньовічне походження цього уривка вка- зують і різновиди страти: четвертування, спалення, «сокрушеніе костей». Викликає жах примітка для ієрея меншим шрифтом, що він має встигнути прочитати молитву при «со- крушенії костей», бо засуджені дуже швидко помирають. У цій частині книжки міститься цікаве пояснення кари на четвертування, коли засуд- жений «на четыри части имать быть разсечен». Молитва пов’язана з чотирма стихіями: землею, водою, вогнем і повітрям; чотирма частинами світу; а також із чотирма частина- ми Хреста Божого, де засуджений має «прибити» частини свого тіла19. Відомо, що до засуджених за чарівництво часто застосовували тортури. Проте торту- рували тільки тих, кого звинувачували двоє свідків, не враховуючи самих постраждалих. Піддавати звинуваченого такому випробуванню дозволялося лише тричі. Якщо людина не зізнавалася, то її мали відпустити. Тортури застосовувались рідко, тому що послуги ката коштували дуже дорого й не кожне місто мало на нього гроші. Ката мали змогу утримува- ти тільки Львів, Кам’янець, Кременець, Житомир. У Києві свого ката не було, у разі по- треби його запрошували з Житомира20. Необхідно наголосити на тому, як ставилися суди в Україні до звинувачень у чарах і відьомстві. К. Диса подає статистику, що «до кари на горло було засуджено 13 осіб із 223 обвинувачених»21. Зазвичай суди карали винних різками або присудженням штрафу на користь суду або Церкви. На наших теренах відьомство вважалося «жіночою» справою. Тільки 22% чоловіків були звинувачені в чарах. Гендерний аналіз, узятий із англомовного дослідження К. Ди- сою, свідчить, що найбільше чоловіків чарували у Фінляндії (50%), Естонії (60%), Росії (XVII ст. – 70%) та Ісландії (90%)22. 13 Там само. 14 Чин іерейскаго наставленія в пути вічныя жизни, болізнующих: с приложеніем подробнаго по всім заповідем о грісіх испытанія, вкупі же образ наставленія осужденых на смерть оузников. Почаїв: Друкарня Успенського монастиря, 1776. [2]. 96 арк. Цитуємо за: Кисельов Р. Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря… С. 10. 15 Там само. С. 12. 16 Там само. С. 13. 17 Там само. С. 101–102. 18 Кисельов Р. Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря... С. 101–102. 19 Чин ієрейскаго наставленія в пути вічныя жизни... Цитуємо за: Кисельов Р. Жанровий репертуар… С. 179. 20 Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХVІІ–ХVІІІ ст. Київ: Критика. 2008. С. 43. 21 Там само. С. 64. 22 Там само. С. 63. Сіверянський літопис. 2022. № 2 32 Більшість проповідників називали чарування одним із смертних гріхів. Так вважав Іоанікій Галятовський, бо «хто звертається по допомогу до Єлецької Богоматері і водно- час до бабок, не отримає порятунку від Діви Марії»23. У проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського чимало історій про чари і відьом- ство. Описані відьми і засоби для вчинення ними їхніх темних справ: вогонь, вода, обруч- ки, дзеркала тощо. Є такі записи і у Петра Могили. Він стверджує, що надмірна віра у за- бобони вважається не меншим гріхом, аніж чарування24. Цікавим забобоном є віра в угоду з дияволом. К. Диса подає промовисту консисто- рійну справу (ЦДІАК, ф. 59, оп. 1, спр. 3088, арк. 1–8), котра розглядалася у 1757 р. По- слушник Грицько Сердюковський, 16-ти років, під дією оковитої вирішив написати листа дияволові й попросити у нього 50 рублів в обмін на його (Грицькову) душу. Зрештою лис- та не відправив, а ще й признався про гріх на сповіді своєму духівнику отцю Алімпію. Ко- місія постановила, що Сердюковський нікого не зачарував, а повірив у забобони, тому йо- му було присуджено публічно покаятися25. Багато матеріалів щодо використання козаками чарів зібрав І. Франко в дослідженні «Хмельниччина 1648–1649 рр. у сучасних віршах»26. Успіхи публічних осіб або державних діячів часто пов’язували з магією. Так говори- ли, що мати київського воєводи Адама Киселя була відьмою, що послугами ворожок ко- ристався Богдан Хмельницький. Ніби гетьман мав «особисту» відьму на ім’я Солоха, кот- ра захищала його від зурочення й чарів. За інформацією від польських очевидців, Солоху захопило коронне військо, її піддали катуванню, під час якого вона весь час засинала, – а потім спалили. До звинувачених у чародійстві застосовували кару на спалення або утоплення особ- ливим чином, тож щодо цих видів покарання теж були особливі молитви. Записані В. Антоновичем матеріали міських і магістерських судів дають багатий ма- теріал для вивчення й характеристики народних вірувань щодо чарів і забобонів та пока- рань, застосованих до винних. Дослідник зазначив, що прямо переслідувати відьом і чак- лунів почали з XIII ст. Далі особливо відзначився батько 7 позашлюбних дітей папа Іно- кентій VIII, у буллі «Summis desiderantes» (5 грудня 1484). У 1487 р. Якоб Шпренгер зібрав усі ознаки відьом у Malleus maleficatum. Згодом за- кони про чародійство, запозичені з кодексу Карла V, були внесені до подібного кодексу Магдебурзького права. В Україні за чародійство зазвичай призначали штраф на користь Церкви або єпити- мію. «Народний погляд на чародійство був не демонологічний, а виключно пантеїстич- ний»27. Більшість розглянутих В. Антоновичем справ по суті є обмовлянням або плітками сусідів один про одного. Що тільки не вчиняли звинувачені у чаклунстві: підливали воду під поріг і переливали впоперек шляху, підсипали дивний порошок, від якого навіть соба- ки «роспухали й дохли». За В. Антоновичем, Книга Ковельського Магістрату за 1705 р. [№ 1453, лист 102– 103] свідчить, що звинувачені у відьомстві походжали простоволосі з запаленою свічкою в дворах своїх ворогів, а потім ставили цю запалену свічку в соборі й ламали навпіл, пек- ли ритуальний калач і вішали на гілля в садку сусідів. У 1720 р. у м. Красилів Волинського повіту стався спалах морової виразки. Місцеві селяни звинуватили у цьому 120-річну бабку Пріську Каплунку28. ЇЇ син був мельником, тобто жив недалеко від греблі. А в українців вважалося, як зазначав І. Нечуй-Левицький, що «вода буває найлюбішим чортячим місцем і вода нечиста, темна: болота з багном, ков- бані під греблями, повні гною й грязюки. Чорти вночі вилазять з води, сідають на греблях, під мостами й на мостах, гуляють у млинах і в фабриках, в очеретах, в лісах, часом сидять у старих руїнах хат і тим нагадують свого родича домовика»29. Після публічних звинувачень Пріську Каплунку закопали по шию на перехресті, на голові розклали багаття й запалили. Зверху привалили жорнами, принесеними з млина її сина. Наявні народні забобони, що мельник знається з нечистим, що відьму треба страти- ти на перехресті та інші. 23 Галятовський І. Скарбниця потребная. Ключ розуміння. Київ: Наукова думка, 1985. С. 352. 24 Требник Митрополита Петра Могили: У 2–х т. Репринтне видання. Київ, 1996. Т. 2. С. 115. 25 Диса К. Історія з відьмами... С. 107. 26 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. Т. 31. С. 250. 27 Антонович В.Б. Колдовство: документы, процессы, исследование. Санкт-Петербург, 1877. С. 7. 28 Там само. С. 17. 29 Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. Львів, 1876. С. 77. Siverian chronicle. 2022. № 2 33 Подібний страшний випадок стався у 1770 р. в с. Ярмолинці Подільської губернії під час чуми. Захожого з Туреччини Іосифа Мароніта спалили за чародійство у бочці смоли. Ймовірно, ця людина була лікарем. Підозрювану в спричиненні засухи Яворську (справа Дубенського магістрату 1711 р.) селяни піддали народному суду. Зв’язали особливим чином: великий палець пра- вої руки прив’язали до великого пальця лівої ноги, великий палець лівої – до великого пальця правої. До жінки була застосована кара водою, її прикріпили до дрючків і топили у воді. Яворська тонула, тому була визнана невинною30. У народі вважалося, що «завитки» на пшениці робили на шкоду в хазяйстві, на смерть домашніх тварин. У поданих В. Антоновичем справах є багато таких випадків. Цікаво, що у прадавні часи «завитки» робили, щоб умилостивити духів поля; у М. Сумцова31 описані подібні ритуали. При чому існували вони майже у всіх хлібороб- ських народів Європи: у Німеччині, Швеції, Франції. У такий «завиток» закладали шмато- чок хліба, щедро присолений. Це був своєрідний дар житньому духові, якому не залиши- ли місця сховатися, зібравши весь урожай. В. Антонович також подає надзвичайно цікаві випадки побутової магії, яку викорис- товували цехові майстри: шевці, ткачі, гончарі. Станки окурювали спеціальними травами, запихали в отвір частинку мотузки вішальника – на щастя і добрий заробіток32. Звинувачені в чаклунстві на суді не називали використаних ними трав, відмовляю- чись загальним поняттям «зілля». Зазвичай знахарки брали корінь полину від безсоння, чемерицю – від ревнощів. У своїх чарах відьми використовували й тварин: жабу, шкіру змії, курку. У народі вважалося, якщо каструєш кота, то зашкодиш його хазяїну. Гноєм від тварин або калом замазували рота упиреві перед стратою. Використання калу людини в давні часи було пов’язане з чорною магією, накладан- ням порчі. Аби запобігти використанню продуктів життєдіяльності людини в чорних ритуалах, Церква зазначала, що людина створена за образом і подобою Божою, тому все, що від лю- дини походить, не може слугувати злу. Певно тому на теренах України кал почали вико- ристовувати як оберіг від нечистої сили й порчі, а також у магічній медицині. Водою лікували переляк, посуху (поливали придорожні хрести). Обрізані нігті і во- лосся людини могли слугувати як для лікування хвороб, так і для завдання шкоди. Не можна було дозволити вкрасти з хати цеглинку з печі, бо піч вважалася оберегом родини. Велике значення у ворожбитстві мав віск: його виливали у воду й вдивлялися в обри- си. Наприклад, виноград символізував кохання, дружбу, удачу, достаток. Гриб був знаком життєвої сили і довголіття. Яблуко – символ життя, мудрості, здоров’я. Чим більше була схожа фігура на яблуко, тим важливіше було її значення. Яйце – древній символ прихова- ного, непроявленого. Сміття в народному уявленні мало містичну силу: не можна було виносити сміття з хати після заходу сонця. Сміття, підсипане сусідам чи ворогам, могло передати їм хворо- би чи нестатки. Наші предки вірили, що чхання приносить людині хворобу, тому в Україні одразу вимовляють: «На здоров’я!» Про давність цього забобону свідчать слова Феодосія Печер- ського в його проповідях за згадкою Іпатіївського літопису (1078 р.): «Друзии же к чиха- нию вѣруєть, же бываєть на здравьє головѣ»33. Забобон «щасливо» існує й досі в україн- ському суспільстві. Побіжно згадано віру в забобони й у студентському рефераті І. Франка «Лукіан і йо- го епоха» (1877 р., латин. мов.). І. Франко вважав, що віра в потойбічне зникне тоді, коли людство досягне вищого ступеню розвитку34. «Лукіан висміює і ганить забобонність, дурість і мужицький вигляд простих людей», проте завжди заступається за них перед господарями. Зі статті І. Франка «Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831» можна дізнатися, що така страта існувала в народі аж до середини XIX ст.35 Викорінити забобони з людської свідомості неможливо, страшно, що люди вдавалися до самосуду. Хоча державні устано- ви й боролися з подібними випадками, але позбутися їх не могли. Запідозрених у чарах і насиланні хвороби, в рідному селі І. Франка піддали жорстокому катуванню. 30 Там само. С. 27. 31 Сумцов Н. Хлеб в обрядах и песнях. Харьков: Тип-фия М.Ф. Зильберберга, 1885. URL: https://rusneb.ru/catalog/ 000199_000009_003649353/. 32 Там само. С. 30. 33 Повесть Временных Лет по Ипатскому списку. Санкт-Петербург: Издание Археографической Комиссии, 1871. С. 120. 34 Франко І. Зібрання творів… T. 45. С. 15. 35 Там само. Т. 46. Кн. 1. С. 565–581. Сіверянський літопис. 2022. № 2 34 На проблему захоплення людей чарами й забобонами вказував болгарський письмен- ник-просвітитель X ст. Козьма Пресвітер. І. Франко у незакінченій «Історії української лі- тератури», в розділі «Староболгарське письменство» (ІЛ. Ф. З. № 570–571), наводить пе- рекладену українською мовою цитату із Козьми Пресвітера: «Тепер книги замикають на з’їжу пліснятині та страву черв’якам. Тепер люди купами біжать на забави замість церкви і далеко більше люблять кошуни та блуд, ніж книги. Що то за християни, що з гуслями і плюсканням і піснями бісовськими п’ють вино і вірять у стрічу та в сни та усякі сатанин- ські навчання»36. Час показав, що забобонність і віра в чари настільки глибоко закарбована в людській підсвідомості, що не зникає ані від надмірної освіченості, ані від статків, ані від розвитку науково-технічного прогресу. Отже, з вищенаведеного робимо висновок, що віра в чари й забобони була частиною життя українця-християнина. Церква і її служителі приділяли боротьбі з цими поганськи- ми звичками належну увагу в проповідях і богослужебних виданнях. References Dysa, K. (2008). Istoriia z vidmamy. Sudy pro chary v ukrainskykh voievodstvakh Rechi Pospolytoi ХVІІ–ХVІІІ [A story with witches. Magic courts in the Ukrainian voivodships of the Rzeczpospolita in XVII–XVIII c.]. Kyiv, Ukraine. Kiselyov, R. (2006). Zhanrovyi repertuar ukrainomovnykh vydan Pochaivskoho Uspenskoho monas- tyria XVIII – p. tret. XIX st. [Genre repertoire of Ukrainian-language editions of the Pochaiv Assumption Monastery of the XVIII – first third of the XIX c.]. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia knyhoznavstvo, bibliotekoznavstvo ta informatsiini tekhnolohii – Visnyk of Lviv National University. Series of bibliography, library science and information technology. № 1. P. 72–88. Lobko, N. (2014). Spovidni vidomosti tserkov: informatsiinyi potentsial ta osoblyvosti vykorystannia pry rekonstruktsii rodovodiv [Relevant information of churches: information potential and features of use in the reconstruction of genealogies]. Sumskyi istoryko–arkhivnyi zhurnal – Sumy Historical and Archival Journal. № 23. P. 5–10. Skochylias, I. (2002). Zaprovadzhennia metrychnykh knyh u Kyivskii pravoslavnii mytropolii v dru- hii polovyni XVII st. [Introduction of metric books in the Kyiv Orthodox Metropolitanate in the second half of the XVII c.]. Henealohichni zapysky – Genealogical notes. II. P. 77–87. Соколюк Юлія Іванівна – молодший науковий співробітник, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України (вул. Чорнобильська, 17, м. Київ, 03179). Sokoliyk Iyliya – Jr. Science collaboration, Taras Shevchenko Institute of Literature of National Academy of Sciences (17 Chornobilska Str., Kyiv, 03179, Ukraine). E-mail: lialka_red@ukr.net THE MOTIF OF ATONEMENT FOR THE SIN OF BENCHING IN THE CONFESSIONAL LITERATURE OF THE XVIII C. This article covers such a part of the national worldview of Ukrainians as the belief in charms, su- perstitions and beliefs and the attitude of the church to such phenomena. Special precepts for Christians are recorded in the confessional literature. From time immemorial, our ancestors believed in the connection with the afterlife and expressed their fear of it in various rituals and superstitions that concerned a wide sphere of life. Some of them ser- ved as a talisman against evil forces. Some aimed to bring happiness and prosperity to the home. We aim to use textual analysis to investigate the responsibility for the sin of witchcraft and the motive for its atonement on the material of confessional literature, illustrating with examples from ancient Ukrai- nian literature and archival records. We used the cases of city and master courts from the books of the Kovel magistrate, Podolsk provin- ce, published by Volodimir B. Antonovich. From the submitted intelligence it is appropriate to conclude that the belief in magic has such an an- cient origin that it is firmly ingrained in the human subconscious. The church has struggled with the attrac- tion of its parishioners to magical practices since Old Testament times. Thus, Leviticus 20:6 states, «But the soul that cometh to the dead spirits, and to the sorcerers, to go a whoring after them, I will set my face against that soul, and will cut it off from among his people». Key words: superstitions, popular belief, magic, household magic, industrial magic, confessional information, requiem. Дата подання: 6 червня 2022 р. Дата затвердження до друку: 29 червня 2022 р. 36 Там само. Т. 40. С. 61. Siverian chronicle. 2022. № 2 35 Цитування за ДСТУ 8302:2015 Соколюк, Ю. Мотив спокути та гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст. Сіверян- ський літопис. 2022. № 2. С. 29–35. DOI: 10.5281/zenodo.7009932. Цитування за стандартом APA Sokoliyk, Iy. Motyv spokuty ta hrikh charuvannia u spovidalnii literaturi XVIII st. [The motif of ato- nement for the sin of benching in the confessional literature of the 18th century]. Siverianskyi litopys – Si- verian chronicle, 2022, 2, P. 29–35. DOI: 10.5281/zenodo.7009932.

Мотив спокути за гріх чарування у сповідальній літературі XVIII ст.

Institution

Ähnliche Einträge