Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії
Стаття є продовженням попередніх авторських спроб дослідження глибинного зв’язку історії та психології. У цій розвідці аналізуються перспективи збагачення когнітивного потенціалу сучасного історіописання, можливості використання здобутків когнітивної науки й, зокрема, когнітивної психології. Висвіт...
Gespeichert in:
| Datum: | 2021 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schriftenreihe: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/188878 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2021. — Вип. 30. — С. 177-206. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-188878 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1888782023-03-25T22:16:25Z Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії Горенко, О. Проблеми теорії та методології історії Стаття є продовженням попередніх авторських спроб дослідження глибинного зв’язку історії та психології. У цій розвідці аналізуються перспективи збагачення когнітивного потенціалу сучасного історіописання, можливості використання здобутків когнітивної науки й, зокрема, когнітивної психології. Висвітлюються особливості феномена когнітивної історії, специфіка його тлумачення та наукового функціонування у просторі інформаційного суспільства. Розглядається концепція когнітивної історії, розроблена О.М. Медушевською, пропонується оцінка її інформаціологічної спрямованості та пізнавальних пріоритетів. Констатується неухильне зростання когнітивної конкуренції на глобальному та національному рівнях на сучасному етапі переходу від біосфери до ноосфери та епістемологічна актуальність класичних підходів В.І. Вернадського та П. Тейяра де Шардена. Акцентується глобальна потреба переосмислення базових підходів гармонізації біосферних процесів з урахуванням потреб сталого розвитку й окреслюються когнітивні аспекти взаємозв’язку всесвітньої та національної історії. Наголошується на назрілості посилення когнітологічного виміру загального процесу вдосконалення теоретико-методологічного інструментарію сучасного історіописання як ключового напрямку акумуляції історичного досвіду. Підкреслюється нагальна необхідність нової історико-методологічної рефлексії поняття емпатії як в інтересах продуктивного дослідницького сприйняття історичної реальності задля гуманістичного діалогу поколінь, так і з метою адекватної адаптації до викликів ноосферної цивілізації. The article is a continuation of the author’s previous attempts to investigate profound ties between history and psychology. The perspectives to enrich cognitive potential of modern historiography as well as possibilities to apply cognitive science achievements and, in particular, cognitive psychology, are being analysed in this study. Special attention is paid to so called “cognitive history”, peculiarity of its interpretation and scientific functioning in the paradigm of Information society. The concept of cognitive history, put forward by O. Medushevska is studied; the estimation of its informational goals and cognitive priorities is proposed. Steady growth of cognitive competition on global and national levels in the period of transition from biosphere to noosphere as well as epistemological topicality of classic approach of V. Vernadsky and P.T. de Chardin are stated here. The necessity to reconsider basic approaches of harmonizing biospheric processes with consideration of steady development requirements is accentuated and cognitive aspects of interaction between world and national history are outlined. The need to significantly strengthen the cognitive dimension of the general process of updating the theoretical and methodological tools of modern historiography as a key area of accumulation of historical experience is emphasized. The urgent need for a new historical and methodological reflection on the concept of empathy is emphasized both in the interests of productive research perception of historical reality and in order to adequately adapt to the challenges of noosphere civilization. 2021 Article Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2021. — Вип. 30. — С. 177-206. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2415-7198 DOI: doi.org/10.15407/mzu2021.30.177 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/188878 (930.1+159.9) uk Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми теорії та методології історії Проблеми теорії та методології історії |
| spellingShingle |
Проблеми теорії та методології історії Проблеми теорії та методології історії Горенко, О. Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| description |
Стаття є продовженням попередніх авторських спроб дослідження глибинного зв’язку історії та психології. У цій розвідці аналізуються перспективи збагачення когнітивного потенціалу сучасного історіописання,
можливості використання здобутків когнітивної науки й, зокрема, когнітивної психології. Висвітлюються особливості феномена когнітивної історії, специфіка його тлумачення та наукового функціонування у просторі інформаційного суспільства. Розглядається концепція когнітивної історії, розроблена О.М. Медушевською, пропонується оцінка її інформаціологічної
спрямованості та пізнавальних пріоритетів. Констатується неухильне
зростання когнітивної конкуренції на глобальному та національному рівнях
на сучасному етапі переходу від біосфери до ноосфери та епістемологічна
актуальність класичних підходів В.І. Вернадського та П. Тейяра де Шардена.
Акцентується глобальна потреба переосмислення базових підходів гармонізації біосферних процесів з урахуванням потреб сталого розвитку й окреслюються когнітивні аспекти взаємозв’язку всесвітньої та національної
історії. Наголошується на назрілості посилення когнітологічного виміру загального процесу вдосконалення теоретико-методологічного інструментарію сучасного історіописання як ключового напрямку акумуляції історичного
досвіду. Підкреслюється нагальна необхідність нової історико-методологічної рефлексії поняття емпатії як в інтересах продуктивного дослідницького сприйняття історичної реальності задля гуманістичного діалогу поколінь,
так і з метою адекватної адаптації до викликів ноосферної цивілізації. |
| format |
Article |
| author |
Горенко, О. |
| author_facet |
Горенко, О. |
| author_sort |
Горенко, О. |
| title |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| title_short |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| title_full |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| title_fullStr |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| title_full_unstemmed |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| title_sort |
людина в історії vs історія в людині – ч. 3: ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Проблеми теорії та методології історії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/188878 |
| citation_txt |
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2021. — Вип. 30. — С. 177-206. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| work_keys_str_mv |
AT gorenkoo lûdinavístoríívsístoríâvlûdiníč3noosfernatransformacíâempatíâífenomenkognítivnoíístoríí |
| first_indexed |
2025-07-16T11:09:54Z |
| last_indexed |
2025-07-16T11:09:54Z |
| _version_ |
1837801610874454016 |
| fulltext |
ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ ІСТОРІЇ
ISSUES OF THE THEORY
AND METHODOLOGY OF HISTORY
DOI: https://doi.org/10.15407/mzu2021.30.177
УДК (930.1+159.9)
Олег Горенко
канд. іст. наук, старш. наук. співроб.
Інститут історії України НАН України
01001, Україна, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4
Е-mail: vsesvit_vid@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5943-5111
ЛЮДИНА В ІСТОРІЇ VS ІСТОРІЯ В ЛЮДИНІ –
ч.3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен когнітивної історії
Стаття є продовженням попередніх авторських спроб дослідження гли-
бинного зв’язку історії та психології. У цій розвідці аналізуються перспек-
тиви збагачення когнітивного потенціалу сучасного історіописання,
можливості використання здобутків когнітивної науки й, зокрема, когнітив-
ної психології. Висвітлюються особливості феномена когнітивної історії,
специфіка його тлумачення та наукового функціонування у просторі інфор-
маційного суспільства. Розглядається концепція когнітивної історії, розроб-
лена О.М. Медушевською, пропонується оцінка її інформаціологічної
спрямованості та пізнавальних пріоритетів. Констатується неухильне
зростання когнітивної конкуренції на глобальному та національному рівнях
на сучасному етапі переходу від біосфери до ноосфери та епістемологічна
актуальність класичних підходів В.І. Вернадського та П. Тейяра де Шардена.
Акцентується глобальна потреба переосмислення базових підходів гармоні-
зації біосферних процесів з урахуванням потреб сталого розвитку й окрес-
люються когнітивні аспекти взаємозв’язку всесвітньої та національної
історії. Наголошується на назрілості посилення когнітологічного виміру за-
гального процесу вдосконалення теоретико-методологічного інструмента-
рію сучасного історіописання як ключового напрямку акумуляції історичного
досвіду. Підкреслюється нагальна необхідність нової історико-методологіч-
ної рефлексії поняття емпатії як в інтересах продуктивного дослідницького
сприйняття історичної реальності задля гуманістичного діалогу поколінь,
так і з метою адекватної адаптації до викликів ноосферної цивілізації.
Ключові слова: ноосфера, ноосферна цивілізація, емпатія, інформація,
інформаційне суспільство, знання, свідомість, когнітивістика, когнітивна
історія, мислення.
© «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки», 2021
Oleg Gorenko
PhD in History, Senior Researcher
Institute of History of Ukraine
the National Academy of Sciences of Ukraine
4, Mykhailo Hrushevskyi Street, Kyiv, 01001, Ukraine
E-mail: vsesvit_vid@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5943-5111
HUMAN BEING IN HISTORY VS HISTORY IN HUMAN BEING –
Part 3: Noospheric Transformation, Empathy and Phenomenon
of Cognitive History
The article is a continuation of the author’s previous attempts to investigate
profound ties between history and psychology. The perspectives to enrich cognitive
potential of modern historiography as well as possibilities to apply cognitive sci-
ence achievements and, in particular, cognitive psychology, are being analysed
in this study. Special attention is paid to so called “cognitive history”, peculiarity
of its interpretation and scientific functioning in the paradigm of Information so-
ciety. The concept of cognitive history, put forward by O. Medushevska is studied;
the estimation of its informational goals and cognitive priorities is proposed.
Steady growth of cognitive competition on global and national levels in the period
of transition from biosphere to noosphere as well as epistemological topicality of
classic approach of V. Vernadsky and P.T. de Chardin are stated here. The necessity
to reconsider basic approaches of harmonizing biospheric processes with consi-
deration of steady development requirements is accentuated and cognitive aspects
of interaction between world and national history are outlined. The need to sig-
nificantly strengthen the cognitive dimension of the general process of updating
the theoretical and methodological tools of modern historiography as a key area
of accumulation of historical experience is emphasized. The urgent need for a new
historical and methodological reflection on the concept of empathy is emphasized
both in the interests of productive research perception of historical reality and in
order to adequately adapt to the challenges of noosphere civilization.
Keywords: noosphere, noospheric civilization, empathy, information, informa-
tion society, knowledge, consciousness, cognitivistics, cognitive history, thinking.
⁎ ⁎ ⁎
Інтелектуальний вимір славнозвісної «іронії історії» стає більш ніж
очевидним, коли після трьох десятиліть української національної незалеж-
ності раптово актуалізується вікопомна теза часів «перебудови» недобудо-
ваного СРСР про необхідність «нового мислення для нашої країни й усього
світу». Здатність мислити по-новому в кожній новій історичній ситуації –
Олег Горенко178
важлива ознака виду Homo Sapiens. Саме ця здатність, у підсумку, й забез-
печила кроманьйонцям перемогу над неандертальцями. І в умовах ниніш-
нього етапу складної цивілізаційної трансформації вже від нас самих
залежить те, у розряді яких Homo опиняться майбутні покоління українських
громадян. Серед нових кроманьйонців чи серед нових неандертальців? Нації
і народи, кожний на свій манер, здійснюють рішучий колективний стрибок
у загадковий простір ноосфери, простір людської думки, що настирливо пе-
ретворює всю планету. Здійснюють або не здійснюють. Або залишаються
знесиленими спостерігачами. З урахуванням можливостей сучасної інфор-
маційної доби, когнітивна конкуренція націй, народів і особистостей набуває
небаченої гостроти. З боку професійної наукової спільноти істориків це ви-
магає адекватного осмислення зростаючого впливу когнітивних чинників
цивілізаційного поступу і предметного дослідження ключових когнітивних
аспектів історіописання та історичної освіти. Одним із можливих і логічних
кроків на цьому шляху видається уважніша ревізія методологічного потен-
ціалу «когнітивної історії». Пандемія коронавірусу лише радикально заго стри -
ла проблему згаданої вище глобальної когнітивної конкуренції. Перепустку
у світле Царство Глобального Розуму отримають лише розумні. Ті народи,
які не мають високоякісного людського капіталу, які зухвало нехтують розвит-
ком власного науково-технічного потенціалу, приречені на убоге животіння
у статусі прохача й попихача. Вони заціпеніють на порозі несподіваного но-
вого гетто й будуть змушені великою кров’ю купувати жалюгідну крихту
свободи. Як слушно зауважив видатний американський психолог В. Джемс,
«свідомість ніколи не малюється самій собі подрібненою на шматки. Вирази
на кшталт «ланцюга» або «ряду» не малюють свідомість так, як вона уявля-
ється самій собі. У ній немає нічого, що могло би зв’язуватися, вона тече.
Тому метафора «річка» або «потік» найприроднішим чином змальовує сві-
домість»1. Одне лише врахування цієї обставини демонструє, наскільки
складним є процес спостереження й усвідомлення «великого ланцюга
буття», який люди називають історією. Адже випадає налагодити взаємодію
двох нестримних потоків – внутрішнього й зовнішнього, причому за допо-
могою інструменту, який сам зазнає постійних змін.
Ноосферна трансформація
й доля гуманістичного антропоцентризму
У своєму черговому цікавому дослідженні проблематики цивілізацій-
ного вибору України відомі українські вчені С. І. Пирожков та Н. В. Хамітов
абсолютно слушно наголошують на потребі досягнення «стану соціальної
емпатії та партнерства» як визначальної передумови формування атмосфери
вільної інноваційної діяльності громадян, котра, своєю чергою, є наріжним
чинником цивілізаційної суб'єктності в умовах демократії2. І навряд чи
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 179
найзавзятішим прихильникам прискореної європеїзації, євразіїзації, україні-
зації або русифікації вдасться спростувати цю очевидну істину глобальної
конкуренції. Адже, як переконливо довела прадавня спроба реалізації інно-
ваційного будівельного проєкту в біблійному Вавилоні, без прийнятного взає-
морозуміння у трудовому колективі нічого оригінального ніколи не збудуєш.
Автори дослідження вже вкотре протягом останніх років акцентують
потребу досягнення нового рівня зрілості світоглядної суб’єктності. Надзви-
чайно важливо, на їхню думку, правильно розуміти «закон взаємодії націо-
нальної безпеки країни та її цивілізаційної суб’єктності в сучасному світі –
національна безпека країни є тим більшою, чим більшою є її суб’єктність –
за умови усвідомлення меж суб’єктності, за якими вона породжує міжна-
родні конфлікти або ж означає дисбаланси внутрішнього розвитку»3. Ме-
жами, за якими формальна суб’єктність як модель втрачає історичну
перспективу, цивілізаційну конкурентоспроможність і практичний соціаль-
ний сенс, дослідники вважають «інноваційність» і «гуманістичність». «Руй-
нація цих меж (і параметрів)», на переконання вчених, руйнує суб’єктність
України, породжуючи «імітаційні й утопічні форми суб’єктності, а тому
нищить безпекові можливості нації»4. Адже, як слушно зазначається в під-
сумку, «справжня безпека й суб’єктність країни – це гармонійне здійснення
національних інтересів і національних цінностей. При цьому належить ро-
зуміти, що національна безпека існує заради збереження та розвитку циві-
лізаційної суб’єктності країни, а остання – заради вільної самореалізації
громадян. Зміна такого світоглядного порядку смислів і цінностей може
призводити до дегуманізації суб’єктності й відродження небезпечних проя-
вів авторитаризму та до втрати як суб’єктності, так і безпеки»5.
Ноосферна трансформація України розгортається попри усі соціально-
економічні негаразди та заплутані політичні ігрища як частина глобального,
планетарного процесу «інтелектуального олюднення» біосфери. Як не фан-
тастично виглядає вона за нинішніх надскладних внутрішньополітичних,
економічних, соціальних, безпекових та й загалом геополітичних обставин,
але схоже, що таки і справді це не лише історичний виклик, який потребує
адекватної відповіді, а й, можливо, наш єдиний реальний шанс не танцю-
вати під чужу гармошку, дудку, волинку або навіть солодкоголосу арфу.
Набір інструментів оркестру зовнішнього політичного навіювання втрачає
життєву актуальність, коли ганебно велика кількість українських громадян
занадто довго залишається голою як бубен і чує тільки барабани. Тож є
більш ніж серйозні резони в тому, щоби мобілізувати залишки вітчизняної
науки, реформувати й суттєво наростити власний науково-технічний потен-
ціал та здійснити справжній глобальний прорив. Адже з нами чи без нас
глобальна ноосферна цивілізація неодмінно утвердиться на планеті. І автори
дослідження цілком слушно пропонують заздалегідь подбати про гідне
Олег Горенко180
місце України у її конкурентному лоні. Без тверезого врахування специфіки
загального історичного процесу будь-які амбітні національні проєкти вияв-
ляться недостатньо реалістичними.
Глибинний логічний взаємозв'язок понять «емпатії» та «суб'єктності» у
просторі ноосферної цивілізації є незаперечним фактом реального історич-
ного буття людських спільнот. Не менш очевидною є й потреба уважнішого
врахування взаємодії «чистого» та «практичного розуму» у процесі освоєння
потужних масивів історичного досвіду. Адже дуже важливо на етапі інтег-
рації до глобальної ноосферної спільноти таки зберегти свою персональну
суб'єктність, не заціпеніти в полоні стрімко прогресуючого трансгуманізму.
Ноосфера – це не якийсь фантасмагоричний Солярис далекоглядного пись-
менника-фантаста, а цілком реальний плід еволюції колективної розумової
діяльності людства.
Коли Мейнеке розмірковував про виникнення історизму, він перебував
у безмежному морі неідентифікованої історичної інформації. Для того, щоби
зрозуміти те або інше явище, потрібно було самому докопуватися до його
прадавнього коріння, до його походження. Історизм став стилем мислення
цілих поколінь, які прагнули завдяки такому стилю мислення визначити на-
явний потенціал розвитку, розгледіти закони й тенденції і, за можливості,
самостійно здійснити той або інший «історичний вибір». У додатку до праці
Мейнеке можна знайти його меморіальну промову, виголошену 23 січня
1936 р. у стінах Прусської академії наук. Характерно, що тогочасний істо-
ричний момент характеризувався промовцем як епоха «нечуваних історич-
них і духовних сил». Окрім того, на той момент патріотичними німецькими
інтелектуалами ще не була втрачена надія на консолідацію цивілізованого
європейського Заходу у рамках оригінальної «романо-германської нації».
Інтеграційні і глобалістичні ілюзії ще теплилися у закутках свідомості ко-
лективного європейського розуму.
Цікаво, що на думку дослідників спадщини В.І. Вернадського (див., зок-
рема, цікаву монографію Л. В. Воробйової «Володимир Вернадський і
фізична економія». Київ: КНЕУ, 2019), саме в цей час, також у 1936 р. він
уперше використав термін «ноосфера» у своїй кореспонденції (у листі
до Б.Л. Личкова від 7 вересня 1936р. з Карлсбада). Він, зокрема, писав:
«Я приймаю ідею Леруа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу.
Ноосфера утворилася у постпліоценову епоху – людська думка охопила біо-
сферу й змінює усі процеси по-новому, а в результаті енергія, активна,
біосфери збільшується». Вже у 1937 р. він уперше публічно використав
цей термін у доповіді «Про значення радіогеології для сучасної геології»
на 17 сесії Міжнародного Геологічного конгресу. У цій доповіді вчений за-
значив наступне: «Ми живемо в епоху, коли людство вперше охопило у бутті
планети всю Землю. Біосфера, як вдало висловився Леруа, перейшла у новий
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 181
стан – у ноосферу». У 1945 р., після смерті вченого, у журналі «American-
Scientist» вийшла його стаття «Біосфера і ноосфера», котра мала широкий
резонанс у наукових колах. Однак найповніше уявлення В.І. Вернадського
про ноосферу презентуються в його праці «Наукова думка як планетне
явище» (уперше опублікована в 1977 р.)6.
У працях В.І. Вернадського ми знаходимо системне авторське бачення
передумов становлення ноосфери: 1. Заселення людиною усієї планети;
2. Радикальне оновлення засобів зв'язку й обміну між різними країнами;
посилення зв'язків, у тому числі політичних, між усіма державами Землі;
4. Домінування геологічної ролі людини над іншими геологічними проце-
сами, що відбуваються в біосфері; 5. Розширення кордонів біосфери й
вихід у Космос; 6. Відкриття нових джерел енергії; 7. Рівність усіх рас
і релігій; 8. Збільшення ролі народних мас у вирішенні питань зовнішньої
і внутрішньої політики; 9. Свобода наукової думки й наукового пошуку
від тиску релігійних, філософських та політичних конструкцій і створення
в межах суспільного й державного ладу умов, сприятливих для вільної на-
укової думки; 10. Підвищення добробуту трудящих. Створення реальних
можливостей для недопущення недоїдання й голоду, зубожіння, для
послаблення впливу хвороб; 11.Розумне перетворення первісної природи
Землі в інтересах задоволення усіх матеріальних, естетичних та духовних
потреб чисельно зростаючого населення; 12. Усунення війни з життя
суспільства7. До речі, останню передумову вчений вважав особливо важ-
ливою.
Безперечно, мають рацію зацікавлені читачі вже згадуваного нами до-
слідження С.І. Пирожкова та Н.В. Хамітова про актуальні проблеми цивілі-
заційної суб’єктності України, коли звертають увагу на перспективність
авторської пропозиції щодо діалектичного поєднання концептів «ноосфер-
ної цивілізації» та «метаантропологічного потенціалізму» (Див. розділ 8.2
«Феномен ноосферної цивілізації в контексті метаантропологічного потен-
ціалізму»)8. Зазначимо одразу, що спеціальний окремий аналіз цих двох кон-
цептів не є метою нашої статті. Адже такі питання є надто складними й
багатоаспектними, аби зачіпати їх мимохідь. Навіть просте визначення цих
двох понять (а скоріше складних ідей) невідворотно залишає відчуття не-
довершеної рефлексії, зухвало обірваної на пів слові. З огляду на потреби
оцінки перспектив посилення когнітивної складової вітчизняного історіо-
писання видається доцільним більшу увагу звернути на внутрішній взає-
мозв’язок цих понять, акцентований авторами з далекосяжною метою
адаптації багатовимірного теоретичного пошуку до реалій історичного
етапу еволюції глобального людського суспільства.
Дослідники, зокрема, пропонують наступне визначення «ноосферної
цивілізації»9:
Олег Горенко182
Ноосферна цивілізація – це нова якість діяльності та життя
людства на засадах гармонійних відносин з природою, гуманістичних
наукових, духовно-культурних і технологічних інновацій, консенсусу і
всесвітньої консолідації задля подолання глобальних проблем і війн в ім’я
гідного розвитку й самореалізації людини. Така цивілізація означає більшу
цілісність людства, яке сьогодні поділене на цивілізаційні світи, що часто-
густо перебувають у стані протистояння. І це не просто більша кількість
цілісності, яку ми могли б визначити як планетарну цілісність, це нова
якість цілісності – гуманістична цілісність. Очевидно, що перший крок до
такої цілісності – в подоланні проблем війн і голоду, про що писав ще В.
Вернадський. Другим кроком може стати реальна, а не декларована
консолідована позиція світу щодо вирішення екологічних проблем. Третім
кроком стає подолання бідності у світі та створення умов для гідної
освіти й креативної самореалізації будь-якої людини.
Фундаментальне значення для концептуалізації адекватного історичним
вимогам цивілізаційного проєкту України має, у розумінні авторів, і поняття
«метаантропологічного потенціалізму»10:
Метаантропологічний потенціалізм постає як методологія розвитку
життєвого потенціалу і посилення суб’єктності особистості, нації,
людства від буденних до вищих граничних та метаграничних проявів.
(…) Якщо мова йде про самостійний і свідомий вибір шляху розвитку в
координатах метаантропологічного потенціалізму в тріаді «буденне, гра -
нич не, метаграничне», категорію «буденне» доцільно замінити на
категорію «наявне». На цьому підґрунті маємо такі принципи (етапи
реалізації) даної методології в осмисленні потенцій тієї чи іншої
соціальної системи й людини в цій системі відносно розкриття цих
потенцій до стану суб’єк тності:
1. Аналіз параметрів наявного (теперішнього) буття тієї чи іншої
соціальної системи та людини в цій системі, а також оцінка їхніх
потенцій.
2. Побудова проєкту метаграничного (позамежного) буття
соціальної системи, який принципово виходить за межі наявного, але
відображає його потенції і при цьому є гуманістичним – гідна само -
реалізація людини в цьому проєкті є метою, а не засобом. Це є модель
бажаного стану суб’єктності, яка одночасно виражає реально мож -
ливий стан.
3. Оформлення цілісної стратегії втілення проєкту метаграничного
(позамежного) буття соціальної системи та людини в ній через перехід
потенціального в актуальне, можливого в дійсне, а тому практичного
набуття стану суб’єктності, що передбачає граничне буття цієї
системи.
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 183
Відповісти на питання, які потенції соціальної системи та людини в ній
можуть бути реальними, а які – утопічними, можна лише завдяки ґрунтов -
ному компаративістському аналізу результатів першого і другого теоретич -
них етапів. Такий аналіз має бути концептуально скерованим категоріями
«можливість – дійсність», «потенціальне – актуальне», «суще – належне».
При цьому саме пара «наявне – метаграничне (позамежне)» дає змогу
усвідомити світоглядно-ціннісний, людиновимірний вектор трансформації
потенцій у реальність суб’єктності, створивши такий проєкт і образ
оновлення буття людини в суспільстві, який дозволить витримати всі
граничні випробування на шляху оновлення (…).
Однак, як відомо, на базі однієї лише «історії понять» реальна історія
не твориться. Потрібна поява суб’єктів історичного процесу, які розуміють
характер взаємодії цих понять, і які в принципі здатні до системного істо-
ріотворчого мислення. Та ще й такі, які не втрачають почуття гумору, коли
славнозвісній «іронії історії» вкотре вдається зіграти з ними якийсь свій
черговий злий жарт. До адекватнішого розуміння історичних перспектив
«ноосферної цивілізації» підводить, на нашу думку, наступний фрагмент
дослі дження С.І. Пирожкова та Н.В. Хамітова, у якому окреслюється взає-
мозв’язок «ноосферного підходу» та «метаантропологічного потенціалізму»11:
Поєднання запропонованого нами метаантропологічного потенціалізму
з ноосферним підходом В. Вернадського дає змогу усвідомити процес
набуття метаграничного буття людини й філософського світогляду як
закономірний етап еволюції нашої планети. Є виразна кореляція усвідом -
леного таким чином підходу метаантропологічного потенціалізму та
останніх розробок Римського клубу. Зокрема, в Ювілейній доповіді 2017 р.,
написаній двома президентами клубу – Ернстом Вайцзеккером і Андерсом
Війкманом, в якій, за словами авторів, досліджуються передусім «філо соф -
ські корені поточного стану світу», йдеться про необхідність фундамен -
таль ної трансформації мислення, результатом якої «має стати цілісний
світогляд» [19]. Цей світогляд має бути гуманістичним, проте вільним від
антропоцентризму, відкритим розвитку, але таким, що «цінує стійкість і
піклується про майбутнє» [19]. (Див.: https://politcom.org.ua/rimskij-klub-ju-
bilejnyj-doklad-verdik)
Як на нашу думку, у контексті ключової ідеї доповіді Римського клубу
про необхідність «нового Просвітництва», потребує додаткового прояс-
нення наведена вище оригінальна пропозиція щодо формування світогляду,
який «має бути гуманістичним, проте вільним від антропоцентризму». На
пересічного читача ця теза справляє враження загадкової «людяності, котра
звільняється від орієнтації на людину». Проте С.І. Пирожков та Н.В. Хамі-
тов у наведеному нижче фрагменті конкретизують бачення можливостей
розширення звичних рамок наявної суперечливої антропоцентричності12:
Олег Горенко184
Метаантропологічний потенціалізм, який ставить проблему розвитку
за межі наявних «антропоцентричних» проявів людського, в цьому кон -
тексті може не лише виступити варіантом такого нового світогляду, а й
бути дієвим методологічним інструментом його досягнення, а на цій основі
– інстру ментом гуманістичної трансформації людства. (…) По суті, мова
йде про необхідність «примирення протилежностей і баланс» у всіх сферах
люд ського буття – від політичної й економічної до духовно-культурної й
особистісної. Подібне «примирення протилежностей» (на відміну від анта -
гонізмів і боротьби) є фундаментальною ознакою того виміру людського
буття, який у координатах метаантропологічного потенціалізму нази -
вається «метаграничне (позамежне) буття людини» (…), і який характе -
ри зується волею до толерантності, партнерства й співтворчості.
Як далі слушно наголошують дослідники13: …метаантропологічний
потенціалізм, який доповнюється концептом і концепцією ноосфери, набуває
нового, глобального звучання, ноосфера, своєю чергою, усвідомлюється в
контексті глибинних потенцій комунікативно-цивілізаційних вимірів люд -
ського буття. (…) Гуманістичний, духовний і душевний розвиток людини,
яка здатна бути відкритою до всього сущого, постає і метою, і сенсом но -
осферної цивілізації. Це зумовлює процес консолідації людства без приму -
сового об’єднання через війни, політичний та економічний тиск. Ноосферна
цивілізація значною мірою означає гуманістичність консолідації будь-якої
країни й розумну «відкритість проектам консолідації інших країн» (…).
У професійних істориків невідворотно виникає питання про долю й сенс
історичної науки у специфічному просторі ноосферної трансформації. Одним
із цікавих варіантів інтелектуальної відповіді на виклики новітнього етапу
глобалізації видається радикальне посилення загального когнітивного потен-
ціалу і загалом когнітивної функції історичної науки. У цьому плані на більшу
дослідницьку увагу безперечно заслуговує феномен «когнітивної історії».
По-перше, її фундатор, відома російська дослідниця О.М. Медушевська цен-
тральним сюжетом свого підходу проголошує т.зв. «інформаціосферу», котрій
надається рівнозначний статусу із біосферою та ноосферою. Характерно, що
здійснюючи такий крок, авторка не пропонує його, здавалося б цілком логіч-
ного, обґрунтування в контексті підходів В.І. Вернадського або П. Тейяра де
Шардена (хоча назва першого розділу монографії О.М. Медушевської «Теорія
і методологія когнітивної історії» є абсолютно ідентичною назві класичної
праці П’єраТейяра де Шардена – «Феномен людини»).
2. Когнітивна історія як дзеркало ноосферної еволюції
Так само, як популярний герой Мольєра, пан Журден був страшенно
вражений інформацією про те, що він, геть того не відаючи, усе своє сві-
доме життя розмовляв прозою, так і невгамовні новатори історичного цеху
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 185
нещодавно відкрили для себе, що їхній професійний процес наполегливого
й послідовного осмислення минулого насправді є когнітивним процесом.
Замінивши давно знайоме, а тому вже відчутно рутинізоване, слово «знан -
ня» на мелодійніше й безперечно більш звабливіше слово «cognitio»,
сміливі дослідники розгледіли чергові якісно нові горизонти в царині
історіописання. У підсумку навіть проголошено цілий новий напрямок
теоретико-методологічної рефлексії історичного процесу – «когнітивну
історію».
Попри певний скепсис щодо сучасних понятійних ігрищ із перевдяган-
ням старих істин, сьогодні, як на нашу думку, існує достатньо підстав для
уважної ревізії наявного когнітивного потенціалу історичної науки (послу-
говуючись широким тлумаченням феномена когнітивності). У вирі постмо-
дерної свободи єдине річище професійної історичної рефлексії уже
тривалий час розпадається на безліч струмків і струмочків. Великою мірою,
у цьому не має нічого поганого, коли до цього прагматично ставитися як
до певного епістемологічного акценту, зручного дослідницького «кута
атаки» на цілісний історичний матеріал. Однак, коли історичний матеріал
втрачає свою цілісність і прагматичну людську цінність, то чи не втрачає
сам процес історичного мислення свій головний сенс унаслідок того, що
вже не народжує живого людського досвіду в інтересах виживання. При-
міром, чи такою вже самодостатньою й повноцінною з погляду формування
функціональної історичної свідомості є безперечно цікава для логічного
розуму інтелектуальна історія, відокремлена від історії живих людських
емоцій? Адже, зрештою, чого насправді варті видатні ідеї, які «не оволо-
дівають масами»? Хіба навіть найдотепніші інтелектуали здатні перетво-
рити історію вельми багатоманітної і неоднозначної людської поведінки на
гуманітарний аналог генетики?
У цьому сенсі використання істориками накопиченого потенціалу ког-
нітивної науки видається достатньо симптоматичним явищем на тлі ниніш-
ньої вільної трансформації теоретико-методологічних засад історіописання.
На нашу думку, це ще одна спроба пошуку нової людської цілісності істо-
ричного процесу у якісно новому інформаційному середовищі, у якісно
новій, радикально глобалізованій і технологічно трансформованій пізна-
вальній ситуації. Питання лише в тому, наскільки адекватно буде, зрештою,
розтлумачений та задіяний зазначений потенціал у процесі наукового ви-
робництва й наступного розповсюдження якісного історичного знання.
Коли протягом буремних 1941–1943рр. Карл Поланьї наполегливо пра-
цював у Сполучених Штатах над своєю «Великою трансформацією», він
безперечно відчував особливий когнітивний зміст нової епохи, епохи соціо-
гуманітаристики більш радикального міждисциплінарного синтезу. І це, на
його думку, потребувало перегляду та реконфігурації усіх базових теорій14.
Олег Горенко186
Адже склалася парадоксальна ситуація: на теренах ноосферної цивілізації
радикально загострилася проблема довіри до самого розуму. Світова війна
стала справжнім «горем з розуму» нечуваних масштабів.
Для адекватнішої оцінки сучасного дискурсу когнітивістики у просторі
історичної науки видається корисним нагадати деякі важливі, на нашу думку,
міркування добре відомого історикам Ж-Ф. Ліотара про новітню роль
«знан ня» і деякі особливості його функціонування у просторі постмо-
дерну. Зазначені міркування, особливо висновки щодо інформаційного ви-
міру пост модерну, видаються важливими для формування більш адекватного
уявлення про когнітивні перспективи сучасного історіописання.
Акцентована Ж.-Ф. Ліотаром проблема легітимації є багатовимірною і
стосується не лише влади. Історична наука на новому етапі «глобалізованої
націоналізації» у епоху постмодерну також покликана значно переконли-
віше доводити свою «корисність для життя». Причому не лише за рахунок
радикального посилення традиційного ідейно-виховного сегменту соціаль-
ної взаємодії. Багатоаспектність проблеми суспільної легітимації давно стала
об’єктом предметної уваги європейських науковців. Ж.-Ф. Ліотар у своєму
«Стані постмодерну» тверезо констатує, що сама віра в панування розуму,
правову свободу й соціальний прогрес виявилась суттєво підірваною.
На думку реалістичних епістемологів, спроба Ліотара наділити один
лише дискурс усіма владними повноваженнями є продовженням лінії ме-
тафізики. У цьому сенсі, перетворення історичного наративу на самодос-
татній і всевладний дискурс, концентрація всієї уваги на його функції
конструювання минулої соціальної реальності – це своєрідний добровіль-
ний метафізичний полон історичної думки. На нашу думку, значно більшу
методологічну перспективу має заклик філософа до самостійного переос-
мислення статусу знання. Це питання є суто практичним, оскільки йдеться
не про автоматичне визнання дискурсу науковим знанням, а про додатковий
поглиблений аналіз наукового знання як дискурсу. Дискурс ще має завою-
вати статус знання. Сучасні претензії на статус знання, що декларуються з
боку «розкручених», але малозмістовних за своєю суттю загальносуспіль-
них дискурсів, є лише претензіями їхніх ініціаторів і спонсорів на легіти-
мацію власного впливу в дезорієнтованому суспільстві. У цьому контексті
для майбутнього вітчизняної історичної науки особливого значення набуває
проблематика «ефективності питання», «ефектів дискурсу» і, безперечно,
«ефективності держави»15.
За будь-якої напруги нищівної критики історицизму існують можли-
вості для дієвого опору славнозвісній «параної» здорового глузду (М. Гор-
кгаймер). Однак, як слушно зауважує Ж.-Ф. Ліотар, не варто ігнорувати
«реальне існування систематичної саморегуляції системи» або «замкненого
кола явищ та інтерпретацій» на підставі сповідування якогось прихованого
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 187
(можливо надуманого) погляду16. Нам видається симптоматичним, що філо-
соф звертає спеціальну увагу на історичну ситуацію, за якої держава просто
змушена відмовлятися від «ідеалістичної або гуманістичної легітимуючої
оповіді» в інтересах продуктивності.
Радикально «наративізована» Україна у своїх амбітних євроінтеграцій-
них планах на диво майстерно уникає важливого дискурсу продуктивності.
Так само, як і переконливих оцінок небезпеки дискурсу з позиції сили, зав-
дяки якому люди опиняються «у царині терору, де соціальний зв'язок руй-
нується». Ж.-Ф. Ліотар вважає цілком слушними міркування Н. Лумана про
«заміщення нормативності законами ефективності процедур у постіндус-
тріальних суспільствах» і наводить у цьому зв’язку важливий коментар К.
Мюллера про те, що «у розвинутих індустріальних суспільствах законно-
раціональна легітимація замінена технократичною легітимацією, що не
надає жодного значення (significance) ні переконанням громадян, ні самій
моральності»17.
Описуючи процедуру взаємодії науки з буттям, Ж.-Ф. Ліотар наголошує,
що «реальність» забезпечує докази для наукової аргументації і результати
для «приписів і обіцянок правового, етичного і політичного порядку». На
його думку, саме тоді, коли стають «хазяїном реальності», оволодівають і
науковою аргументацією, і згаданими приписами. Посилюючи технічні при-
йоми, «посилюють» реальність, а значить і шанси бути справедливим і пра-
вим. І навпаки: технічні прийоми посилюються тим краще, чим більше є в
розпорядженні знань і можливості ухвалювати рішення. Власне у такий спо-
сіб легітимація й оформлюється через продуктивність. Продуктивність як
така є, у цьому разі, не лише гарною результативністю, а ще й гарною ве-
рифікацією та гарним заключенням. Саме у такій іпостасі вона легітимує
науки через їхню ефективність. Окрім того це є також система, налаштована
на оптимізацію своїх результатів. Філософ вважає це формою «контролю
над контекстом, який має забезпечувати узагальнену інформатизацію». На
його думку, нині продуктивність та її самолегітимація проходять через «ви-
робництво, збереження, доступність та операційність інформації»18.
Аналізуючи «прагматику наративного знання», Ж.-Ф. Ліотар наводить
два аргументи проти «некритичного сприйняття концепції інструменталь-
ного знання» у найрозвинутіших суспільствах. Він наголошує на тому, що
«знання» – це не наука, особливо у її сучасній формі. На його думку,
знання не зводиться навіть взагалі до пізнання. Пізнання він тлумачить як
сукупність висловлювань, що вказують на предмети або описують їх, і по
відношенню до яких можна сказати, що вони є істинними або хибними.
Наука у цьому сенсі є, на його думку, сферою пізнання. Зауважується, що
однією з найголовніших рис знання є «творення» компетенції. Тобто, знан-
ням є те, що робить когось «здатним». Окрім усього іншого консенсус у
Олег Горенко188
цьому питанні дозволяє розрізняти того, хто знає, від того, хто не знає.
Отже, знання може виступати і як освіта, і як культура19. Прагматика нара-
тивного знання передбачає врахування тієї обставини, що «мовні акти»
здійснюються не лише тим, хто говорить, але й тим, до кого звертаються, а
також третьою особою, про яку говориться. Йдеться про «потрійну компе-
тенцію» – вміння говорити, слухати й робити.
Саме через наративи передається комплекс тих прагматичних правил,
що конструюють соціальний зв'язок. Наративи визначають критерії компе-
тенції і/або ілюструють її застосування. Вони, у такий спосіб, визначають,
що має право говоритися й робитися в культурі, і оскільки вони самі ста-
новлять її частину, то тим самим виявляються легітимними. Це що сто-
сується наративного знання.
Прагматиці наукового знання Ж.-Ф. Ліотар присвятив окремий розділ.
У класичній концепції прагматики наукового знання розрізняють дослід-
ницьку гру і навчальну гру. Історичне знання підкорюється вимогам обох
типів прагматики, оскільки є наратологічним здобутком науки і науковою
іпостассю наративу одночасно. Тож головне методологічне завдання істо-
ричної науки полягає у ефективному поєднанні згаданих типів прагматики.
Воно стосується не лише власне прагматичного історіописання, а всіх без
виключення його типів. У цьому сенсі поглиблене розуміння когнітивних
аспектів історичного пізнання є, на нашу думку, важливим кроком на шляху
інтелектуальної адаптації до якісно нових історичних умов суперечливої ін-
формаційної доби, доби нових викликів і можливостей.
Повертаючись від ліотарівського аналізу проблеми «знання» в епоху по-
стмодерну до нашого аналізу перспектив когнітивної актуалізації історичного
знання, вважаємо за необхідне коротко зупинитися на деяких загальновідомих
понятійних характеристиках сучасної когнітивістики. Вважається, що по-
няття «когнітивні (лат. cognitio – «знання») можливості» є вищими фун-
кціями мозку, які забезпечують людині можливість бути людиною. Сюди
відносять мислення, просторову орієнтацію, розуміння, розрахунки, на-
вчання, мову, здатність формулювати судження. Першими ознаками зни-
ження цих спроможностей медики вважають порушення уваги й пам’яті.
Якщо стан продовжує погіршуватися, то можуть з’явитися ознаки, котрі
свідчитимуть про певні когнітивні порушення, і згодом справа може навіть
дійти до розвитку деменції (слабоумства). (Загальновідомою є при цьому
особлива шкідливість вільних радикалів, які викликають пошкодження клі-
тин головного мозку…!)
Сучасному гуманітарію варто уважніше ставитися до методологічних
пропозицій когнітивної психології, котра є достатньо перспективною га-
луззю багатоманітної психологічної науки. Когнітивні психологи орієнту-
ються на експеримент та математичне моделювання мислення, наполегливо
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 189
досліджують пізнавальні процеси (такі, як пам’ять, увага, почуття¸ уявлення
інформації¸ логічне мислення, уява, здатність до ухвалення рішень). Клю-
чові положення когнітивної психології слугують методологічним фунда-
ментом психолінгвістики, використовуються в царині соціальної психології,
психології особистості, психології освіти й, зрештою, швидко прогресуючих
напрацювань у сфері систем штучного інтелекту. Одним із цікавих для
історика методологічних набутків когнітивної психології є, зокрема, такий
інструмент як «когнітивна мапа». Когнітивне мапування – це прикладна
методика, що дозволяє з’ясувати структуру міркувань автора політичного
тексту (що чому сприяє/перешкоджає, що з чого випливає, і т.п.) і на підставі
цього зробити висновок про мислення автора тексту та його бачення полі-
тичної ситуації. Ця методика фактично дозволяє визначити фактори, які вра-
ховує той чи інший політик під час ухвалення рішень. Стратегія вибору
чинників задає можливу типологію політичного мислення. Фактори оби-
раються на підставі загального смислу представленого тексту або окремих
ключових фраз.
Усе більшої популярності набуває й так звана «когнітивістика» у шир-
шому сенсі, «когнітивна наука», котра є динамічним міждисциплінарним
науковим напрямком, який поєднує теорію пізнання, когнітивну психоло-
гію, нейрофізіологію, когнітивну лінгвістику¸ невербальну комунікацію і
теорію штучного інтелекту. Нині в когнітивній науці послуговуються
двома основними підходами до моделювання когнітивних систем: символі-
цизм (що вважається класичним варіантом) і пізніший метод – коннекціо-
нізм. Символіцизм ґрунтується на припущенні про подібність людського
мислення до мислення комп’ютера з центральним процесором, котрий по-
слідовно обробляє одиниці символьної інформації. Коннекціонізм, навпаки,
спирається на припущення, що людське мислення не може бути уподібне-
ним центральному цифровому процесору внаслідок несумісності з даними
нейробіології, а може імітуватися за допомого. штучних нейронних мереж,
котрі складаються з «формальних» нейронів, що виконують паралельну об-
робку даних.
Після такого занадто побіжного, але концептуально необхідного зна -
йомства з поняттям когнітивного наші подальші міркування щодо фено-
мена когнітивної історії можливо виглядатимуть більш зрозумілими та
обґрунтованими. Інтелектуальною опорою дискурсу щодо когнітивної іс-
торії як нового перспективного напрямку розвитку історичної теорії на сьо-
годні слугує солідна праця відомого російського джерелознавця, нині
покійної професорки РДГУ (колишнього Історико-архівного інституту)
О.М. Медушевської «Теорія і методологія когнітивної історії» (М., 2015)20.
Згадана праця фактично є системним узагальненням багаторічних авто-
рських досліджень низки фундаментальних проблем історичного знання й,
Олег Горенко190
зокрема, безпосередньо методології аналізу та інтерпретації історичних
джерел. Для нас особливо цікавим є те, що предметом головного інтересу
дослідниці і своєрідним концептуальним стрижнем було класичне питання
самої можливості отримання достовірного знання про людину. Насамперед
ідеться про знання про когнітивні характеристики людини та роль історич-
ної науки у їх вдосконаленні.
Послідовники та наукові шанувальники О.М. Медушевської висловлю-
ють переконання, що саме у її концепції когнітивної історії обґрунтовується
поняття «емпірична реальність історичного світу». Одночасно наголошу-
ється на значній ролі, яку відіграли новаторські праці О.М. Медушевської
у справі рецепції неокантіанської епістемології історичного пізнання у Росії,
традицію якої справедливо пов'язують з іменем А.С. Лаппо-Данилевського.
У науковому просторі побутує думка, що саме А.С. Лаппо-Данилевський
свого часу розвинув концепцію А.І. Введенського про зовнішнє, матері-
альне, тобто, об'єктивне оприявлення чужого душевного життя. Не менш
симптоматичним видається, у цьому разі, і поважне ставлення О.М. Меду-
шевської до міркувань представника Баденської школи неокантіанства
Г. Ріккерта про шляхи пошуку особливої ідеографічної логіки історичного
дослідження (оскільки, на думку останнього, саме «логіка історії є вихідним
пунктом і основою усіх філософсько-історичних міркувань взагалі»). Від-
повідним чином питання про суб'єкт історичного пізнання набуває суттє-
вого значення для адекватного розуміння загального концепту когнітивної
історії. (Навіть попри те, що, на думку М.Ф. Румянцевої, самі новітні фун-
датори концепції когнітивної історії не встигли приділити цьому питанню
достатньої уваги.) Більшість дослідників переконані, що синтезуючи у свій
спосіб етичну та епістемологічну складові наукового знання, когнітивна іс-
торія невідворотно залишається у загальному річищі сучасної гуманітарис-
тики. Не менш слушними видаються й зауваження дослідників про суттєвий
світоглядний вплив феноменології Е. Гуссерля на сам процес формування
методологічної ідеологеми когнітивної історії. Невипадково О.М. Медушев-
ська у своїх працях звертала спеціальну увагу на традиційне протиборство
наративної логіки історіописання та історії як суворої науки21.
Варто зауважити, що запропонована концепція когнітивної історії має
не лише широке коло поціновувачів, але й певну кількість уважних крити-
ків. Як на нашу думку, з огляду на відомі вимоги попперіанського фальси-
фікаціонізму, для будь-якої теорії або комплексної ідеї таке випробування
на міцність шляхом спроби спростування є абсолютно нормальним, навіть
необхідним. Приміром, у своїх історико-філософських міркуваннях щодо
когнітивної історії та застосування інформаційно-когнітивного підходу ро-
сійський дослідник К.А. Юдин звертає увагу на суперечливий характер са-
мого походження когнітивістики як напрямку історичних досліджень. Адже
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 191
з одного боку, це поняття є достатньо новим і «відбиває сучасні можли-
вості, пов’язані з комп’ютерними технологіями, способами швидкої, компл-
ексної аналітичної діяльності, обробки інформації». Проте з іншого боку,
сам когнітивний підхід «як певний формат інтелектуальної активності, що
передбачає схильність до віднайдення загальних тенденцій, закономірнос-
тей, виявлення констант в історичному процесі», має тривалу історію, не-
залежну від штучного операційного інструментарію. Завдяки цьому, на
думку дослідника, когнітивний підхід також презентує не лише суто «ін-
формаційну», а й фундаментальну «історико-філософську призму мис-
лення, спрямовану на витворення цілісної картини сприйняття». Таке
тлумачення передбачає, своєю чергою, подальше з’ясування феномена люд-
ського мислення, аналіз функціонування свідомості в різних умовах та
ситуаціях. Тобто «когнітивна історія – це наука про людину мислячу,
творчу. Наука про таку людину, котра формує свою «другу культуру», ан-
тропогенну, інтелектуальну реальність, відмінну від природної. Когнітивна
історія в цьому контексті фактично стає тотожною філософії історії, «філо -
софією людського буття в історії». К.А. Юдін при цьому акцентує ключову
роль, яку відіграла у формуванні концепції когнітивної історії О.М. Меду-
шевської загальновідома теза Лаппо-Данилевського – «історичне джерело
– реалізований продукт людської психіки»22. Звісно, що О.М. Медушевська
розвинула й універсалізувала зазначений постулат, включивши до розряду
такого роду «продуктів» будь-яку діяльність людини, як у формі інтелек-
туального самовираження у вигляді ідей або концепцій, так і у формі без-
посередньої матеріалізації у вигляді витворів мистецтва, архітектури,
живопису тощо. Уся ця діяльність, незалежно від її рівня, якості та інтен-
сивності, залишає по собі сліди, треки, які є продуктами життєдіяльності.
Й ці сліди, згідно з концепцією О.М. Медушевської, у своїй сукупності
«формують інформаційне поле, або інформаціо-сферу, по аналогії з біо-
або ноосферою23. У подібному авторському тлумаченні специфіки об’єкта
історичного спостереження дослідники теоретико-методологічної спад-
щини О.М. Медушевської вбачають осердя її інформаційно-когнітивної
концепції історіописання. Водночас, як уже зазначалося вище, лунають і
критичні міркування з приводу такого підходу. (Хоча, на нашу думку, ве-
ликим питанням залишається те, наскільки правомірними є, приміром, зви-
нувачення дослідниці у гріхах надмірної сциєнтизації. Особисто в нас
складається враження, що насправді скоріше навпаки – базовій концепції
когнітивної історії ще й досі бракує справжньої глибини епістемологічного
опрацювання у просторі міждисциплінарного синтезу).
На окрему увагу безперечно заслуговують закиди критиків щодо вибору
О.М. Медушевскою як критерія прогресу в історії посилення інформацій-
ного обміну як такого. На переконання того ж К.А. Юдіна, за такого підходу
Олег Горенко192
метою дослідників минулого стає інформація заради інформації. Хоча,
чесно кажучи, нам не зовсім зрозуміло, чому це раптом такою вже ганеб-
ною (як на погляд деяких критиків) має вважатися задеклароване «когні-
тивістами» прагнення історичної науки до «виявлення нової інформації про
феномен людини й людства, життєво необхідної людині для визначення
перспектив свого місця у всесвіті, своєї долі і шляхів виживання»24? З часів
Геродота предметна увага до «незліченних експериментів індивідуальних
доль» завжди була фундаментом ідеографічного підходу. І таки дійсно «єди-
ним реальним матеріалом для осмислення феномену людини у світі жи-
вого». Насправді, геть безглуздо заперечувати, що «у світі живого» йдеться
про живих людей, які залишаються дуже різними, попри будь-яке насиль-
ство з боку «психології мас». Можливо, тому ці самі «маси» так часто й
розвіювалися немов пісок у глибинах історії, полишаючи по собі лише ок-
ремішні індивідуальні поховання, покликані збуджувати жадібний інтерес
у прийдешніх копачів історичної істини. Будь-який дослідник історії давно
переконався на власному досвіді, що номотетичний підхід «виймає» лю-
дину з «живого світу» й на крилах науки логіки переносить у світ феноме-
нології Духу. І хіба ці два класичних підходи історіописання колись
виявлялися абсолютно несумісними у найкращих зразках професійного
історичного мислення?
Можна констатувати, що поява концепції когнітивної історії, м’яко
кажучи, не викликала завеликого ажіотажу у середовищі українських до-
слідників теорії та методології історичної науки. Ключові її аспекти й досі
залишаються недостатньо відрефлектованими. Однією з причин є, очевидно,
справжня навала свіжих методологічних пропозицій у царині сучасного
історіописання й очевидна конкурентність вільного вибору дослідницьких
пріоритетів. Концепція когнітивної історії виявилася лише одним з багатьох
новаторських починань, осмислення яких відбувається, на жаль, «мимо-
хідь», у широкому річищі теоретико-методологічної трансформації. Певною
мірою, до критичного сприйняття цієї методологічної пропозиції спонукала
і її внутрішньосистемна незбалансованість. Приміром, В.Г. Косміна, відо-
мий український дослідник «історії як зв’язного процесу» і визнаний фахі-
вець у царині системної теорії Н. Лумана, з приводу концепції когнітивної
історії лаконічно висловився наступним чином:
«Цікавий джерелознавчий проект висунула О.М. Медушевська. На її
погляд, макрооб’єктом історичної науки є вся сукупність інтелектуальних
продуктів (речей), створених у ході «цілеспрямованої людської діяльності
протягом еволюційно й глобально цілісного історичного процесу». Але
пропонована нею когнітивна історія – це лише «наука про людське мис-
лення, котре проявляє себе створенням інтелектуального продукту зовні».
З огляду ж на неможливість прямо аналізувати чужу свідомість, не є дивним,
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 193
що розроблена автором методологія нової науки в практичній площині не
йде далі «побудови гіпотез інтерпретації смислу» створення вказаного про-
дукту»25.
Віддаючи належне дипломатичній делікатності наведеної вище загальної
оцінки концепції когнітивної історії з боку системно мислячого українського
дослідника, усе ж, на нашу думку, когнітивний вимір історіописання вартує
суттєво більшої уваги. Головна «когнітивна» праця О.М. Медушевської за-
лишає тонкий присмак «фундаментальної самобутності». Складається вра-
ження, що для дослідниці під час написання основних розділів монографії
практично не існувало абсолютної більшості дотичних до її постановки про-
блеми фундаментальних «інтелектуальних продуктів», вироблених цілою
плеядою непересічних представників мислячого людства, які тривалий час
уперто напружували свої треновані мізки у царині теорії пізнання, психоло-
гії, теорії інформації і, зрештою, різних видів логіки (й, зрештою, філософії
науки, історії філософії та, зрозуміло, вже абсолютно банальної в умовах по-
стмодерну філософії історії). Адже скупа згадка декількох шанованих мис-
лителів (без супутнього вдумливого аналізу особливостей впливу їхніх
теорій) далеко не вичерпує інтелектуальну генетику когнітивістики. Та на-
віть цей недолік можна було б легко пробачити самостійно теоретизуючому
автору, коли б у ході розлогих і насичених оригінальною термінологією тео-
ретичних міркувань принаймні відбулася реалізація задекларованого у
Вступі цієї праці достатньо логічного авторського підходу до з’ясування уні-
кальної ролі когнітивних чинників у справі пізнання минулого та у процесі
раціонального використання колективного історичного досвіду. Як на наш
погляд, цього, на жаль, не сталося. Ще більш «самобутньою» виглядає та об-
ставина, що й послідовні прихильники підходу О.М. Медушевської також
цього не зробили протягом наступних років, віддавши перевагу наполегливій
популяризації готового інтелектуального бренду когнітивної історії як такої.
Однак, на нашу думку, сучасне професійна історична спільнота не має
морального права отак просто «забалакати» когнітивну специфіку якісно
нової епохи. Колись таки варто виконати важливу роботу щодо переосмис-
лення й радикального зміцнення реального когнітивного потенціалу істо-
ричної науки та, відповідно, її когнітивного впливу на процес витворення
вільної особистості й нової демократичної спільноти. Й, можливо, нічого
страшного немає в тому, що реалізацію такого складного міждисциплінар-
ного проєкту в царину теорії та методології історичної науки випадає роз-
починати практично з самого початку. Таке «герменевтичне коло» піде на
користь історичній думці.
Тим більше, що, як вже нами зазначалося, у Вступі до «Теорії і мето-
дології когнітивної історії» О.М. Медушевської декларуються цілком адек-
ватні стартові постулати дослідження когнітивного виміру історіописання.
Олег Горенко194
Відзначається, зокрема, що «філософія, наука і повсякденне знання, при
всій різниці способів судження і дій, спрямовані на досягнення загальної
мети – осягнення властивостей і параметрів світового універсуму, систем-
них зв’язків навколишнього світу. Усі вони виходять із властивості світо-
вого універсуму, котрий передбачає наявність і функціонування в ньому
людини, здатної мислити й пізнавати. … людське мислення як особливий
феномен, своєю чергою, виступає як наукова проблема, дослідження якої
потребує взаємодії наук про природу, наук про життя і наук про людину».
Далі констатується, що ці науки отримали назву «когнітивні» й у підсумку
сформували спільний дослідницький простір когнітивістики. До розряду
таких наук авторка цілком обґрунтовано зараховує когнітивну психологію,
когнітивну лінгвістику, комп’ютерні науки, теорію інформації, інформа-
ційні науки, галузь дослідження штучного інтелекту, низку нових підходів
природничих наук. Як не менш слушно наголошується далі, «проблема
людського мислення – центральна проблема філософії та емпіричних наук,
насамперед наук про людину». Наголошуючи, що «когнітивістика, когні-
тивні науки окреслюють міждисциплінарний простір наук, котрі розгляда-
ють феномен людського мислення з різних сторін», авторка висловлює
цікаві міркування про особливості пізнавального потенціалу різних наук
цього циклу і про об’єктивні причини певної обмеженості їхньої експери-
ментальної бази, а отже й обмеженості їхньої реальної репрезентативності.
У підсумку таких міркувань авторка оголошує науку історію єдиною на-
укою, «об’єктом якої є в принципі весь рід людський, від його початку до
сучасності, у його еволюційній і глобальній єдності». Історична наука, на
переконання дослідниці, єдина є «адекватною людству». А історичний про-
цес визначається при цьому як «місце і час реалізації людського мислення
і поведінки як універсального явища». Тож, підсумовує далі дослідниця,
«лише в разі залучення історичної науки когнітивістика зможе отримати
адекватний своїй меті об’єкт». Як далі наголошується, «спільнота, що по-
діляє ідею гуманітарного знання як істинно суворого знання, опиняється
перед необхідністю визначити свою позицію подвійним чином: з одного
боку, як філософської проблеми людини, людської природи і з іншого боку –
як проблеми меж і можливостей емпіричного знання про людину (тобто
знання, що ґрунтується на безпосередньому спостереженні та експери-
менті). Точніше кажучи, знайти шляхи поєднання й логічно несуперечли-
вого переходу від філософії до емпіричного знання й від нього – до
філософського узагальнення, тобто вишукувати, розпізнавати в реальних
об’єктах, доступних безпосередньому систематичному вивченню, ті ознаки
і властивості, які вказують на глибинний механізм функціонування реаль-
них процесів. Щодо історичної науки ця позиція усвідомлюється як філо-
софська проблема про загальні (універсальні) константні параметри
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 195
людської діяльності й, відповідно, історичного процесу у його єдності й
цілісності. Своєю чергою, питання про діяльність є питанням про феномен
людського мислення, людського способу пізнання. (…) Відповідно, коли
підходити до проблеми в такий спосіб, то в центрі уваги історичної науки
опиняється людська діяльність як прояв способів людського мислення, дії
і поведінки. Отже, вона опиняється у просторі когнітивних наук». Авторка
цілком слушно далі наголошує, що «історія й досі не розкрила своїх мож-
ливостей діяльної участі в метадисциплінарних дослідницьких проєктах у
просторі когнітивістики»26.
Із таким висновком О.М. Медушевської важко не погодитися. Ба
більше, у середовищі українських теоретиків і методологів історії ще у «бу-
ремні 90-ті» визрівало розуміння необхідності нового осмислення ролі ког-
нітивних чинників у дослідженні історичних явищ і процесів. Як, зокрема,
слушно наголошував Л.О. Зашкільняк у своїй цікавій узагальнюючій праці,
присвяченій методологічним проблемам історіописання, на пострадян-
ських теренах уже усвідомлювалася необхідність загальноісторичної теорії,
котра би, «не маючи метафізичного змісту, давала синтетичне уявлення
про історичний розвиток і зміни. Така теорія, в центрі якої стоїть Людина
у всіх її життєвих проявах в часі і просторі, повинна синтезувати дані ба-
гатьох наук». За підсумками Всеукраїнської наукової конференції «Істо-
рична наука на порозі ХХІ століття: підсумки і перспективи» (Харків,
листопад 1995 р.) учений із сумом констатував очевидний брак теоретичної
історії в Україні. На його переконання, цей факт негативно впливав на роз-
виток історичної думки наприкінці ХХ ст., «змушуючи її, в кращому ви-
падку, тупцювати на місці, наслідуючи зразки минулого, а в гіршому –
творити нову міфологізовану етноісторію». Невипадково цей досвідчений
методолог і викладач апелює до цікавого зарубіжного досвіду й пише про
впливи «когнітивної соціології» на історичний світогляд Ю. Габермаса та
приділяє предметну увагу проблематиці взаємодії історії й інформатики,
ролі та методологічному потенціалу популярного концепту «інформацій-
ного суспільства», перспективам використання нових інформаційних тех-
нологій, необхідності аналізу проблематики «штучного інтелекту». Ще тоді
вчений акцентував увагу вітчизняної наукової спільноти на евристичних
можливостях новонародженої науки «соціальної когнітології», прихиль-
ники якої вважають, що «дослідження інформаційних механізмів людської
творчості змушує переглянути й переосмислити вихідні методологічні по-
ложення соціальної та історичної діяльності в цілому»27. У цьому сенсі,
можна констатувати, що на вітчизняних теренах основні епістемологічні
виклики «когнітивного повороту» є вже давно артикульованими, й лише
інерційність теоретичної думки стоїть на заваді назрілих теоретико-мето-
дологічних зрушень.
Олег Горенко196
* * *
Нова духовна ситуація часу створює нестандартні виклики в царині істо-
ричної епістемології. Поінформованого гуманітарія інколи навіть починає три-
вожити дурне питання: «А чи, бува, не означає епоха ноосфери реінкарнації
найгіршого історицизму в умовах нового тотального контролю свідомості?»
Саме тому, на нашу думку, не завадить трохи картезіанського реалізму
у ставленні до самого історичного мислення. Відчутно актуалізується по-
треба нового осмислення його емоційної та логічної складових. За нових
умов радикально зростає роль «емоційного інтелекту». У цьому сенсі ак-
центуація дослідниками нової суспільної ролі емпатії є абсолютно до-
речною і своєчасною. Адже саме від цього феномена вже в найближчому
майбутньому багато в чому залежатиме існування незалежної української
спільноти громадян. Власне, непересічний вплив цього феномена на полі-
тичну історію є очевидним уже сьогодні.
Добре відомий теоретикам комплекс питань, пов'язаних із т.з. «логікою
історії» та «чинником людських емоцій в історичному процесі» набуває
якісно нового методологічного значення в умовах стрімкого поступу інфор-
маційного суспільства. Саме питання про «людину в історії» та «історію в
людині» стає дедалі умовнішим. Ці два виміри нині не просто взаємодіють
як дві сполучені ємності, не просто перетікають один в одного, досягаючи
тимчасової рівноваги, а вже фактично існують в одній посудині. Концен-
трація і співвідношення обох феноменів, обох «розчинів історичного часу»
набуває вирішального значення. Сприйняття історичного часу людиною має
залишатися свідомим і динамічним. Перевантажений людський мозок і люд-
ська совість повинні встигати переробляти набуту історичну інформацію,
піддавати її критичному осмисленню й після такої перевірки правильно роз-
поділяти її на «полицях» пам'яті, формуючи у такий спосіб свій власний
зручний каталог персонального історичного досвіду.
Із психологічного погляду надзвичайно важливо зберегти прийнятні
пропорції відрефлексованої історичної інформації. Адже якщо у клінічній
психології існує поняття «філософської інтоксикації», то з не меншими під-
ставами можна, мабуть, говорити і про «історичну інтоксикацію». Тим
більше, що саме на основі масового сполучення цих двох типів «інтоксика-
ції» і формується, на нашу думку, славнозвісний «історицизм» як гріховна
пропаганда диктатури долі, свята віра в погано відрефлексовані закони іс-
торичного поступу й черговий заклик до бездумної фаталістичної жертов-
ності. Йдеться про «історицистську диктатуру», котра підступно підмінює
собою здоровий «історизм», а саме: форму зваженого осмислення історич-
ного досвіду як передумову раціональної поведінки. Така підміна зазвичай
і призводить до чергових етапів безглуздих, часом смертельно небезпечних
історичних експериментів збитих з пантелику індивідів і мас.
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 197
Характерно, що демократична відкритість історичної інформації та не-
звична свобода інтерпретацій породила величезну масу політично ангажова-
них «істориків-фрілансерів» практично в усіх сферах суспільного життя.
Чимало є прикладів, коли навіть вузькі фахівці з якихось конкретних питань
державного управління або цілком конкретного напряму забезпечення життє-
діяльності соціуму замість того, аби представити і професійно реалізовувати
чітку та зрозумілу стратегію в конкретній галузі, раптово перетворюються на
джерело животрепетних коментарів із найрізноманітніших питань контровер-
сної історичної минувшини. Багато століть тому Лукіан із Самосати у відомій
розвідці «Як потрібно писати історію» описав схожу ситуацію: « … з того
часу, як розпочалися теперішні події, війна з варварами, поразка у Вірменії та
постійні перемоги, немає людини, яка б не писала історії, – ба більше, усі в
нас стали Фукідідами, Геродотами і Ксенофонтами, тож, мабуть, вірно було
сказано, що «війна – мати всього», коли вона одним рухом породила стільки
істориків. (…) Щоправда, більшість вважає, що не потрібно ніяких настанов
у цій справі, так само як не потрібно вміння для того, щоби ходити, дивитися
або їсти, і вважає, що писати історію – справа зовсім легка, проста й доступна
будь-кому, хто тільки спроможний викласти усе, що прийде йому в голову»28.
Нещасну Кліо досить часто змушують заповнювати актуальні інформа-
ційні дірки в головах заклопотаних громадян, які когнітивно не встигають
за швидкими змінами правил гри в царині економіки, права, науки й техно-
логій, культурно-мистецької комунікації, багатоаспектних міжнародних від-
носин тощо. У своїх знаменитих «Міркуваннях про метод» іронічний
раціоналіст Рене Декарт цілком слушно акцентував увагу на тій обставині,
що «принадність вигадок оживлює розум; що пам'ятні історичні діяння його
вивищують, і що знайомство з ними в розумних межах розвиває здатність
судження». Словосполучення «в розумних межах» нам видається, у цьому
разі, вельми симптоматичним. На переконання фундатора картезіанства,
«читання гарних книг і є ніби бесідою з їхніми авторами – найдостойні-
шими людьми минулих століть, і при цьому бесідою змістовною», а «вести
бесіду з письменниками інших століть – те саме, що й подорожувати» задля
корисного знайомства зі звичаями інших народів. Однак, водночас, філософ
попереджає, що «коли витрачати забагато часу на подорожі, можна в кінце-
вому підсумку стати чужим своїй країні, а той, хто занадто цікавиться спра-
вами минулих століть, зазвичай сам стає невігласом у тому, що відбувається
у його час». На думку філософа, варто зважати на те, що навіть у найдосто-
вірніших історичних описах автори, аби привернути увагу читачів, «майже
завжди замовчують принизливе та менш гідне слави, й унаслідок цього
решта постає не такою, як була насправді. Тому ті, хто співвідносить свою
моральність із такими зразками, може легко вдатися до навіженості лицарів
наших романів і замишляти справи, що перевищують їхні сили».
Олег Горенко198
Як чесно зізнавався Декарт, найбільшою користю, котру він отримав у
період ознайомлення з досвідом інших народів, було те, що він навчився «не
ду же довіряти тому, що було йому передано лише з допомогою прикладу та
зви чаю». Витративши певний час на вивчення книги світу і спробувавши здобу -
ти певний запас досвіду, одного дня він ухвалив рішення «вивчити самого себе
й використати усі сили розуму, аби обрати шляхи, якими йому потрібно ру-
хатися далі»29. Саме таке рішення й дозволило Декарту вибудувати класичну
модель філософії раціоналізму як універсального методу пізнання. У рамках
цієї моделі розум має критично оцінювати дослідні дані й виводити з них при-
ховані істинні закони, що формуються математичною мовою. Хоча іншою
складовою картезіанського підходу виявився механіцизм тлумачення світу як
сукупності елементарних часток. Третім ключовим моментом системи став,
як відомо, скептицизм у вигляді критики попередньої схоластичної традиції.
Нам видається, що сучасні спроби ноосферної концептуалізації цивілі-
заційного поступу є намаганням скористатися інтелектуальними здобутками
раціоналізму у справі осмислення глобальних процесів та їхнього впливу
на формування нової національної спільноти в межах нової української дер-
жавності. У цьому сенсі доопрацювання, «домислення» концепції когні-
тивної історії є своєчасним кроком у напрямку збільшення корисності
історії для життя. Звісно що майбутній новий варіант когнітивної історії має
продемонструвати більше розуміння безглуздості механістичної перемоги
розуму над серцем, безперспективність інтерпретацій людського мислення
у відриві від людських емоцій і почуттів, які насправді в кінцевому підсумку
і визначають рух історії у кожний окремий момент історичного часу. Адже
будь-який схоластично досконалий аналіз людського мислення за межами
аксіологічного простору людського буття ніколи не дозволить сформувати
адекватний масив історичного досвіду. У цьому сенсі українська концепція
гуманістичного антропоцентризму, як самобутня філософська інтерпретація
класичної ідеї прав людини, ще далеко не вичерпала свій теоретико-мето-
дологічний потенціал у царині сучасного історіописання.
Наостанок, повертаючись до особливого значення мирного співісну-
вання народів у ноосферному концепті В.І. Вернадського, варто згадати кла-
сичний трактат І. Канта «До вічного миру». Відштовхуючись від назви свого
твору, філософ іронічно запитує, а до кого ж, власне, звернений «цей са-
тиричний напис на вивісці одного голландського трактирника поряд із зоб-
раженням на цій вивісці кладовищем? Чи то взагалі до людей, чи зокрема,
до голів, які ніколи не можуть пересититися війною, чи може тільки до фі-
лософів, яким сниться цей солодкий сон?»30 На думку Канта, питання так
і залишається відкритим. Водночас, на глибоке переконання В.І. Вернад-
ського, питання миру між народами було й завжди буде ключовим для про-
дуктивної реалізації ноосферного проєкту невгамовного людства.
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 199
Приклад Канта є переконливим свідченням невмирущості людського
духовного досвіду, вкрай важливого на етапі ноосферизації історичного по-
ступу людства. Гуманізація ноосфери потребує консолідації представни-
ків гуманітарних і природничих дисциплін, свавільно розкиданих історією
у мерехтливому часо-просторі. Розумні люди – це головний скарб будь-якої
цивілізації і головна надія прийнятного ноосферного майбутнього. Адже гос-
трота логічного мислення і здатність до повноцінного розуміння – це і рід-
кісний дар природи, і наслідок наполегливого суспільного виховання та
самовиховання. Тож, і не варто занадто соромитися, а тим більше особливо
жахатися уявної зради свого звичного наукового цеху або ж свого традицій-
ного інструментарію в разі обґрунтованої потреби застосування міждис -
циплінарних підходів. Не личить уникати використання кращих думок
золотоголових і чесних представників інших наук. Зрештою, істина одна, і
вона є спільною метою. Історики усе більше усвідомлюють, що звичний
поділ на науки про природу й науки про культуру нині стрімко втрачає сенс,
а в окремих випадках навіть прямо шкодить розумінню реалій вельми тим-
часового перебування людини у світі. Між біосферою та ноосферою немає
нездоланної прірви. Тим більше за часів, коли нова інформаційна доба ра-
дикально полегшила доступ до загальнолюдської інтелектуальної скарбниці,
відкрила нові горизонти у справі досягнення недосяжної раніше свободи
синтезу й аналізу проблем буття та часу. Головне завдання нинішнього
етапу – виробити спільні правила продуктивної комунікаційної взаємодії і
одночасно сформувати ефективну модель адекватного розвитку когнітивного
потенціалу окремої особистості. На етапі становлення ноосферної цивіліза-
ції це стає ключовим моментом практичного втілення універсальної ідеї прав
людини. Це є свідченням чесного ставлення до нащадків.
Торкаючись питання сучасної потреби нового глобального етосу, варто
згадати про повчальній приклад кантіанства, доля якого на початку ХХ ст.
виявилася не дуже щасливою. Рішучий наступ матеріалістів давався взнаки.
Особливо в періоди революційних потрясінь та військових конфліктів. При
цьому цікаво, що найзавзятіші матеріалісти зробили так багато для утвер-
дження схематизованого ідеалізму у свідомості широких трудящих мас,
скільки не вдалося зробити усім попереднім ідеалістам, разом узятим. Одним
із тих мислителів, які розгледіли історично небезпеку подібної духовної си-
туації часу, був Густав Шпет. Як він зізнався у вступі своєї оригінальної праці
«Історія як проблема логіки», «ми вступали до університету зачаровані ради-
калізмом і простотою того розв’язанні історичної проблеми, яке обіцяв при-
вабливий тоді історичний матеріалізм. (...) Більш поглиблене вивчення історії,
ознайомлення з джерелами історичної науки та методами обробки історичного
матеріалу розбивало багато схем, але найголовніше – наочно виявляло ту бід-
ність та обмеженість, котрі вносилися в науку їх удаваною «простотою».31.
Олег Горенко200
Як нам видається, на порозі ноосферної цивілізації дослідники, котрі
серйозно захопилися пошуками логіки історії та відповідної логіки самої
історичної науки, опинилися у дещо схожій пізнавальній ситуації. Оче-
видною є гостра потреба в такій суміші матеріалізму та ідеалізму, котра до-
зволяла б, стоячи обома ногами на усе більш грішний землі, підніматися,
водночас, до нових висот узагальнення незвичних абстракцій сучасної ін-
формаційної сфери, прискореними темпами засвоювати якісно нову і
значно більш динамічну модель семіотики історії.
Ноосферний виклик радикально актуалізує класичну кантианську про-
блематику оптимального співвідношення чистого і практичного розуму, за-
гострює і без того гостре питання якості критичного мислення та суспільних
можливостей його використання для своєчасної корекції історичного роз-
витку не завжди обачного людства. Приміром, згадуваний нами Г. Шпет
вважав, що дійсність усе ж таки не варто зводити до сурогату у «предметі».
Філософ не визнавав постулату, згідно з яким «істинне пізнання рухається
цілковито у сфері «утворення понять», всередині кола суджень, не лише
відокремленого точними кордонами від дійсності, а ще й такого, що усе
більше від неї віддаляється в міру наближення до істини»32. Нам видається,
що «ноосферна цивілізація» як перспективний концепт потребує швидкого
й переконливого аналізу сучасної та майбутньої ролі теоретичного розуму,
саме завдяки якому людина й опинилася в центрі природи. І попередній до-
свід осмислення кожної історично нової пізнавальної ситуації безперечно
буде в нагоді, враховуючи високий рівень логічної культури та наукового й
філософського рівня багатьох цікавих напрацювань. Від якості вирішення
цього складного завдання ревізії інтелектуального й морально-етичного
спадку залежатиме, у підсумку, нова роль людського розуму в новому,
ноосферному просторі майбутнього, конкурентоспроможність індивідуаль-
ного й колективного людського мислення в умовах усе ширшого викорис-
тання можливостей штучного інтелекту. Від цього залежатиме реальний
«людський зміст» ноосферної цивілізації, ступінь її реальної людяності як
головної гарантії людської свободи.
Сучасна криза біосфери потребує радикально нових підходів до регу-
лювання суперечливих ноосферних впливів. Акцентована Г. Шпетом думка
Ш.-Л. Монтеск'є про «багато речей, які правлять людьми: клімат, релігія,
закони, максими уряду, приклади минулого, устої, звичаї: звідкіля утворю-
ється загальний дух (un esprit général), як результуюча» набуває сьогодні
якісно нового змісту, оскільки відчутно змінюється конфігурація факторів
впливу. Якщо за часів Монтеск'є і навіть за часів самого Шпета ще можна
було з певною умовністю стверджувати, що «природа та клімат майже одні
панують у дикунів», то на сьогодні ми маємо ситуацію, коли зазначені чин-
ники усе частіше визначають долю начебто вже давно цивілізованих
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 201
народів. Народів, які у процесі невпинного задоволення своїх зростаючих
матеріальних потреб поводяться з природою та собі подібними значно гірше
за дикунів.
У цьому сенсі на окрему увагу безперечно заслуговують міркування
Г. Шпета щодо філософсько-історичних поглядів Й.-Г. Гердера. Гердерів-
ська інтенція до поєднання історії природи та історії людини за нинішніх
умов непростих взаємовідносин біосфери та ноосфери виглядає значно
прагматичнішою, ніж вишукані дильтеївські проєкти побудови історичного
світу на засадах повної суверенності. Хоча суто з теоретичного погляду кон-
цепт В. Дильтея зберігає свій пізнавальний потенціал і в умовах станов-
лення ноосферної цивілізації. Адже схоже, що історичний світ – це така
цікава штука, яку людський розум має змогу змінювати на свій розсуд коли
завгодно і як завгодно. У періоди чергового розгулу «волі та уявлення»
вкотре переконуєшся, що ноосферизм релігійного філософа П. Тейяра де
Шардена виник далеко не на порожньому місці, а з глибокої релігійної тра-
диції тверезого гносеологічного скептицизму. Адже якщо вірити Книзі
Буття, досконала ноосфера Божественного Розуму існувала задовго до
створення природи й людини. І потім не було меж могутності Думки у
справі зміни пропорцій та характеристик свіжовитвореного буттєвого про-
стору… У своїй класичній праці Шарден говорить про недооцінку людини
і її планетарної ролі: «Попри незначний масштаб анатомічного стрибка,
із гомінізацією розпочинається нова ера. Земля «змінює шкіру». Ба більше,
вона отримує душу. (...) Історична сходина рефлексії має важливіше зна-
чення, ніж будь-який зоологічний розрив...»33.
Актуальна демографічна ситуація в Україні свідчить про вельми не-
безпечну «дегомінізацію» мальовничих просторів нашої Батьківщини. Тож
у який спосіб ми, зрештою, впишемося у «ноосферний сектор Європи»
після остаточної і безповоротної євроінтеграції, якщо ми до того «телепор-
туємо» за межі держави усіх здатних до рефлексії? Або ж якщо задля сум-
нівної політичної гармонії раптом розпочнемо вкривати мокрим рядном
вільну людську думку? Чи не будемо ми у пудсумку приречені тихо конати
в ганебній «ноосферній дірці»? Деінтелектуалізація етногенезу в умовах
сучасної карколомної еволюції непередбачуваного світового Логосу – це
концептуально глухий кут будь-якого націотворення.
Найщиріші патріоти мають розуміти, що ноосферна перспектива очікує
на окремі національні спільноти так само, як і на все людство. Ці спільноти
лише частини цілого, хай для конкретних людей і наймиліші. Як би патріоти
не повставали проти ідеї пошуку глобальної гармонії, перебуваючи під
впливом ілюзії цілковитої незалежності від глобальних процесів та природ-
них явищ, невтішна еволюція біосфери триває. Час зрозуміти, що усвідом-
лення вже існуючої глибокої ноосферної кризи (констатованої, зокрема,
Олег Горенко202
авторитетними міжнародними експертами), небезпеки послідовної руйнації
біосфери силою «ніби-то вільної думки», спрямованої на необмежене
споживання дарів природи, – таке усвідомлення і є, у кінцевому підсумку,
проявом справжнього, а не декларативного патріотизму. У цьому сенсі
справжнім патріотам варто було би значно уважніше ставитися до усе по-
мітніших стигматів національної когнітивної катастрофи. Хоча би, примі-
ром, до ганебних результатів ЗНО з математики юних представників
молодої європейської нації, відчутної деградації шкільної математичної ос-
віти та й загалом до незадовільного стану засвоєння молодим поколінням
логічного спадку природничих дисциплін. Не за горами часи, коли мізки
вільної людини почнуть вважатися перепоною для розширення виробництва
та освоєння територій. Чи усі люди виявляться конкурентоспроможними у
порівнянні з андроїдами? І чи не з’явиться десь новий Урфін Джус, якому
вже не потрібно буде стругати дерев’яних солдатів для задоволення своєї
жаги до світового панування? Чи не стане ноосферна цивілізація – за існую-
чого стану суспільної моралі, етики і права – увертюрою до славнозвісного
«кінця історії» (а значить, і кінця істориків)?
Ноосферна доба вимагає поглиблення як власне ноосферного, так і
вже добре знайомого цивілізаційного дискурсу в царині теорії історії. Ког-
нітивний потенціал історичної науки своєю чергою потребує суттєвого
зміцнення. Історична наука має можливості для активної стимуляції люд-
ського розвитку, але для цього потрібно розвивати власний когнітивний
потенціал. Якщо вірити Роберту Солсо, «навіть в епоху, коли інформа-
ційні можливості комп’ютерів просто вражають, здатність людського
мозку зберігати детальну інформацію протягом тривалого часу (і у на-
стільки невеликому об’ємі) залишається неперевершеною»34. Однак, чи
буде ситуація такою завжди? І чи навчиться людина по-справжньому ви-
користовувати свої інтелектуальні ресурси? І що може запропонувати не-
звичному майбутньому наука, яка займається минулим? Певний досвід
поглибленого тлумачення людини в минулому й минулого в людині вже
накопичений. Достатньо згадати автора вельми популярної свого часу «Іс-
торії Англії», який для «розминки» написав два непересічних трактати яс-
краво вираженого когнітивного спрямування – «Трактат про людську
природу» і «Трактат про людське розуміння».
1 Джемс У. Научные основы психологии. Мн.: Харвест, 2003. С. 165.
2 Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Цивілізаційна суб’єктність України: від потенцій
до нового світогляду і бутя людини. Київ, Науково-виробниче підприємство «Вид-во
“Наукова думка” НАН України», 2020. С. 203.
3 Там само. С. 253.
4 Там само.
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 203
5 Там само.
6 Переписка В.И. Вернадского с Б.Л. Личковым. Москва: Наука, 1976. С. 182; Див.
Вернадский В.И. Очерки и речи: в 2-х вып. Петроград: Науч. хим.-техн. изд-во, 1922.
Вып. 1. 123 с.; Вып. 2. 158 с. Цит. за: Воробйова Л.В. Володимир Вернадський і фізична
економія: монографія. Київ : КНЕУ, 2019. С. 37.
7 Див. Сова А. Вчення В.І. Вернадського про біосферу та перехід, становлення її в
ноосферу. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Гео-
логія. 2013. Вип. 3. С.49-50. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_geol_2013_3_14
8 Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Згадана праця. С. 233–247.
9 Там само. С. 246.
10 Там само. С. 50-51.
11 Там само. С. 234.
12 Там само. С. 234-235.
13 Там само. С. 235.
14 Див.: Поланьи К. Великая тра нсформация. СПб.:Алетейя, 2002. 320 с.
15 Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. Пер. с фр. Н.А. Шматко. Москва: ИЭС;
СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1998. С. 32. URL: http://www.philosophy.ru/library/lyotard/postmo-
derne.html
16 Там само. С. 38.
17 Там само. С. 112–113.
18 Там само. С. 114.
19 Там само. С. 51–53.
20 Медушевская О.М. Теория и методология когнитивной истории. Москва:
Директ-Медиа, 2015. 434 с.
21 Румянцева М.Ф. Концепция когнитивной истории Ольги Михайловны Меду-
шевской. Приглашение к дискуссии. Материалы круглого стола «Концепция когни-
тивной истории: интеллектуальные источники, место в структуре современного
гуманитарного знания, перспективы развития», посвященный 90-летию со дня рож-
дения профессора Ольги Михайловны Медушевской (1922–2007). 13 октября 2012 г.
Москва: РГГУ. С. 6–15.
22 Див.: Юдин К.А. Когнитивная история и применение информационно-когни-
тивного подхода к истории сталинизма в новейшей историографии. URL: https://www.
academia.edu/29058298/ ; Медушевская О.М. Згадана праця. С. 163.
23 Медушевская О.М. Згадана праця. С. 345–358.
24 Медушевский А.Н. Теория когнитивной истории и формирование научной кар-
тины мира. Диалог со временем. 2013. Вып. 44. С. 23.
25 Космина В.Г. Методологія історії: Етапи становлення та невирішені проблеми.
Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету.
2012. Вип. XXXII. С. 59.
26 Медушевская О.М. Згадана праця. С. 7–9.
27 Зашкільняк Л.О. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів: Львів-
ський національний університет ім. І. Франка, 1999. С. 192–196, 208–209.
Олег Горенко204
28 Лукиан из Самосаты. Как следует писать историю. Сочинения. Т. 2. Москва:
Алетейя, 2001 г. URL: http://annales.info/ant_lit/lukian/history.htm
29 Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыски-
вать истину в науках. URL: https://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/dekart/
rass_met.php
30 Кант И. К вечному миру. Электронная библиотека «Гражданское общество».
URL: http://www.civisbook.ru/
31 Шпет Г.Г. История как проблема логики. Критические и методологические
исследования. Часть первая. Материалы. М.; СПб.: Лань, 2014. 485 с. URL: https:/
/ua1lib.org/book/2896852/9efe49
32 Там само.
33 Шарден, Пьер Тейяр де. Феномен человека. Перевод и прим. Н.А. Садовского.
Москва: "Прогресс", 1965. С. 74. URL: http://bdn-steiner.ru
34 Солсо Р. Когнитивная психология. 6-е изд. СПб.: Питер, 2006. С.190. URL:
http://yanko.lib.ru
REFERENCES
1. Charden, P.T. de. (1965). Fenomen Cheloveka. Moskva: Progress. Retrieved from
http://bdn-steiner.ru [in Russian].
2. Descartes, R. Rassuzhdenie o metode, chtoby verno napravlyat svoj razum i otyskivat
istinu v naukah. Retrieved from https://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/dekart/
rass_met.php
3. James, W. (2003). Nauchnye osnovy psihologii. Minsk: Harvest [in Russian].
4. Kant, I. K vechnomu miru. Elektronnaya biblioteka Grazhdanskoe obshestvo. Ret-
rieved from http://www.civisbook.ru/ [in Russian].
5. Kosmina, V.G. (2012). Metodologiya istoriyi: Etapi stanovlennya ta nevirisheni
problemi. Naukovi praci istorichnogo fakultetu Zaporizkogo nacionalnogo universitetu, 22
[in Ukrainian].
6. Lyotard, J.-F. (1998). Sostoyanie postmoderna. Moskva. Retrieved from http://www.
philosophy.ru/library/lyotard/postmoderne.html [in Russian].
7. Lukian iz Samosaty. (2001). Kak sleduet pisat istoriyu. Lukian. Sochineniya. (Vol.2).
Moskva: Aletejya. Retrieved from: http://annales.info/ant_lit/lukian/history.htm [in Russian].
8. Medushevskaya, O.M. (2015). Teoriya i metodologiya kognitivnoj istorii. Moskva:
Direkt-Media [in Russian].
9. Medushevskij, A.N. (2013). Teoriya kognitivnoĭ istorii i formirovanie nauchnoĭ
kartiny mira. Dialog so vremenem, 44 [in Russian].
10. Perepiska V.I. Vernadskogo s B.L. Lichkovym. (1976). Moskva: Nauka [in Russian].
11. Polanyi, K. (2002). Velikaya transformaciya. Sankt-Peterburg: Aletejya [in Russian].
12. Py`rozhkov, S.I., & Hamitov, N.V. (2020). Cy`vilizacijna sub'yektnist` Ukrayiny`:
vidpotencij do novogo svitoglyadu i butya lyudy`ny`. Ky`yiv [in Ukrainian].
13. Rumyanceva, M.F. (2012). Koncepciya kognitivnoj istorii Olgi Mihajlovny Medus-
hevskoj. Priglashenie k diskussii. Materialy kruglogo stola Koncepciya kognitivnoj istorii:
Людина в історії vs історія в людині – ч. 3: Ноосферна трансформація, емпатія і феномен... 205
intellektualnye istochniki, mesto v strukture sovremennogo gumanitarnogo znaniya, perspek-
tivy razvitiya, posvyashennyj 90-letiyu so dnya rozhdeniya professora Olgi Mihajlovny Me-
dushevskoj. Moskva: RGGU [in Russian].
14. Shpet, G.G. (2014). Istoriya kak problema logiki. Kriticheskie i metodologicheskie
issledovaniya. Moskva: Lan. Retrieved from https://ua1lib.org/book/2896852/9efe49 [in Rus-
sian].
15. Solso, R. (2006). Kognitivnaya psihologiya. Sankt-Peterburg: Piter, 2006. Retrieved
from http://yanko.lib.ru [in Russian].
16. Sova, A. (2013). Vchennya V.I. Vernads`kogo pro biosferu ta perehid, stanovlennya
yiyi v noosferu. Visny`k Ky`yivs`kogo nacional`nogo universy`tetu imeni Tarasa Shevchenka.
Geologiya, 3. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_geol_2013_3_14 [in Ukrai -
nian].
17. Vernadskij, V.I. (1922). Ocherki i rechi. (Vol.1-2). Petrograd [in Russian].
18. Vorobjova, L.V. (2019). Volody`my`r Vernads`ky`j i fizy`chna ekonomiya: monogra-
fiya. Ky`yiv: KNEU [in Ukrainian].
19. Yudin, K.A. Kognitivnaya istoriya i primenenie informacionno-kognitivnogo po-
dhoda k istorii stalinizma v novejshej istoriografii. Retrieved from https://www.academia.
edu/29058298/ [in Russian].
20. Zashkil`nyak, L.O. (1999). Metodologiya istoriyi vid davny`ny` do suchasnosti.
L`viv [in Ukrainian].
Олег Горенко206
|