Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова

Предметом статті є генеза українсько-церковнослов’янського гібридного мовлення, популярного в кінці XVII—XVIII ст., та підстави його поширення в літературі. На думку автора, звернення до церковнослов’янської мови як до релігійно-культурного маркера, що має статусні переваги, не було основним і нез...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2022
Автор:	Кисельов, Р.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2022
Назва видання:	Слово і Час
Теми:	Ad fontes!
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/189484
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова / Р. Кисельов // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 3-17. — Бібліогр.: 26 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-189484
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1894842023-04-13T20:09:48Z Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова Кисельов, Р. Ad fontes! Предметом статті є генеза українсько-церковнослов’янського гібридного мовлення, популярного в кінці XVII—XVIII ст., та підстави його поширення в літературі. На думку автора, звернення до церковнослов’янської мови як до релігійно-культурного маркера, що має статусні переваги, не було основним і незалежним чинником у розвиткові цієї практики. Так само не мав вирішального значення російський вплив. Найбільше стимулював т. зв. слов’яноруську мову саме латинсько-польський мовний макаронізм, який і завдяки традиції послуговуватися таким типом мовлення, і через освіту був закріплений у суспільній свідомості як норма. А отже, творення гібридних українсько-церковнослов’янських текстів було для українців ще одним способом реалізації своєї-таки розумової звички, виробленої регулярним використанням польсько-латинської мовної суміші. The paper focuses on the genesis of Ukrainian-Church Slavonic hybrid language, popular at the end of the 17th and during the 18th century among Ukrainian writers. Usually, this new love for the Church Slavonic, which led to the emergence of a hybrid literary form, is explained by two factors: piety to the Church Slavonic and the influence of Russian tradition, where the practice of mixing Church Slavonic with the vernacular was stable and almost unalterable. According to the paper’s author, the use of Church Slavonic as a religious and cultural marker, which had status advantages, was not a major and independent factor in the development of this practice. The poor knowledge of Church Slavonic in society and the lack of eff orts to learn it, even among priests, undermine the notion that the sacralization of this language could lead to the creation of hybrid forms by itself. The Russian infl uence was not crucial as well, which is confi rmed, in particular, by the proliferation of similar language use in the Right Bank Ukraine, free from tendencies of russifi cation. The so-called ‘slovianoruska mova’ (Slavonic-Ruthenian language) was stimulated above all by the Latin-Polish macaronic mix, which, due to the local tradition of using such a language, and, importantly, through education, has been established in the public consciousness as a norm. The rhetoric courses and the practice of delivering occasional orations in Polish ensured the development of the trend. Therefore, both in Ukraine under Russian rule and in the Right Bank Ukraine within the Polish-Lithuanian Commonwealth, the creation of hybrid Ukrainian-Church Slavonic texts was just another way of actualizing one’s mental habit, produced by the regular use of the Polish-Latin language mixture. 2022 Article Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова / Р. Кисельов // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 3-17. — Бібліогр.: 26 назв. — укp. 0236-1477 DOI: doi.org/10.33608/0236-1477.2022.04.03-17 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/189484 [811.124+811.162.1]:[811.161.2+811.161.3] uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Ad fontes! Ad fontes!
spellingShingle	Ad fontes! Ad fontes! Кисельов, Р. Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова Слово і Час
description	Предметом статті є генеза українсько-церковнослов’янського гібридного мовлення, популярного в кінці XVII—XVIII ст., та підстави його поширення в літературі. На думку автора, звернення до церковнослов’янської мови як до релігійно-культурного маркера, що має статусні переваги, не було основним і незалежним чинником у розвиткові цієї практики. Так само не мав вирішального значення російський вплив. Найбільше стимулював т. зв. слов’яноруську мову саме латинсько-польський мовний макаронізм, який і завдяки традиції послуговуватися таким типом мовлення, і через освіту був закріплений у суспільній свідомості як норма. А отже, творення гібридних українсько-церковнослов’янських текстів було для українців ще одним способом реалізації своєї-таки розумової звички, виробленої регулярним використанням польсько-латинської мовної суміші.
format	Article
author	Кисельов, Р.
author_facet	Кисельов, Р.
author_sort	Кисельов, Р.
title	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
title_short	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
title_full	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
title_fullStr	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
title_full_unstemmed	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
title_sort	польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Ad fontes!
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/189484
citation_txt	Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова / Р. Кисельов // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 3-17. — Бібліогр.: 26 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT kiselʹovr polʹsʹkolatinsʹkijmakaronízmíslovânorusʹkamova
first_indexed	2025-07-16T11:57:19Z
last_indexed	2025-07-16T11:57:19Z
_version_	1837804596122091520
fulltext	ССііЧЧ Ци т у в а нн я: Кисельов Р. Польсько-латинський макаронізм і «слов’я- но руська» мова // Слово i Час. 2022. № 4 (724). С. 3—17. https://doi. org/10.33608/0236-1477.2022.04.03-17 © Видавець ВД «Академперіодика» НАН України, 2022. Статтю опубліковано на умовах відкритого доступу за ліцензією CC BY-NC- ND (https://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/). https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.04.03-17 УДК [811.124+811.162.1]:[811.161.2+811.161.3] Роман КИСЕЛЬОВ, кандидат філологічних наук Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України вул. М. Грушевського, 4, Київ, 01001 e-mail: kyselyov@yahoo.com ORCID https://orcid.org/0000-0002-6777-9229 ПОЛЬСЬКО-ЛАТИНСЬКИЙ МАКАРОНІЗМ І «СЛОВ’ЯНОРУСЬКА» МОВА Предметом статті є генеза українсько-церковнослов’янського гібридного мовлення, популярного в кінці XVII—XVIII ст., та підстави його поши- рення в літературі. На думку автора, звернення до церковнослов’янської мови як до релігійно-культурного маркера, що має статусні переваги, не було основним і незалежним чинником у розвиткові цієї практики. Так само не мав вирішального значення російський вплив. Найбільше стиму- лював т. зв. слов’яноруську мову саме латинсько-польський мовний мака- ронізм, який і завдяки традиції послуговуватися таким типом мовлення, і через освіту був закріплений у суспільній свідомості як норма. А отже, творення гібридних українсько-церковнослов’янських текстів було для українців ще одним способом реалізації своєї-таки розумової звички, виро- бленої регулярним використанням польсько-латинської мовної суміші. Ключові слова: слов’яноруська мова, макаронічне мовлення, латинсько- польський макаронізм, церковнослов’янська мова, проста мова, курси риторики. ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 3 AD FONTES! Починаючи приблизно з 80-х років XVII ст. українськими землями ширилася мода на використання, зі стилістичною метою, значної кількості церковнослов’янських слів і ви- разів у творах українською мовою, або й уживання гібрид- ного українсько-церковнослов’янського мовлення — т. зв. 4 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ слов’яноруської мови 1 замість раніше взвичаєних, обмежених кодифіко- ваною нормою чи узусом української, польської, церковнослов’янської або латинської. У статті я хочу розглянути версію про генетичний зв’язок «слов’яноруської» мови з польсько-латинським макаронічним мовлен- ням. Для цього я розділю її на дві частини: у першій звернуся до витоків і побутування латинсько-польської макаронічної мови на українських зем- лях, а в другій зупинюся на питаннях генези т. зв. слов’яноруської мови та, зокрема, на її спорідненості з польсько-латинським макаронізмом. І. Згадаймо відому промову Енеєвого посла перед царем Латином із «Енеїди» І. Котляревського: Енеус ностер маґнус панус І славний троянорум князь, Шмигляв по морю, як циганус, Ад те, о рекс! прислав нунк нас. Роґамус, доміне Латине, Нехай наш капут не загине. Пермітте жить в землі своєй, Хоть за пекунії, хоть ґратіс, Ми дяковати будем сатіс Бенефіценції твоєй. Як правило, цей літературний прийом у Котляревського називають макаронічною мовою. Енциклопедія «Українська мова» визначає ма- каронічну мову як «механічну суміш слів чи висловів з різних мов або переінакшення їх на іноз. лад» (авторка статті К. В. Ленець) [6, 299]. Не спиняючись детально на цьому питанні, маю зауважити, що згада- ний термін побутує у двох значеннях. Первісно ним позначали змішу- вання мов з метою досягти певного комічного ефекту; безпосередньо термін походить від назви поеми Тіфі дельї Одазі (Tifi degli Odasi) «Macaronea» (1489), у якій автор, змішуючи італійські діалекти з ла- тинською мовою, пародіював тогочасну «латинську вченість». При- чому визначальною рисою цієї «класичної» макаронічної мови, окрім комічного вжитку, є гібридні новотвори, в яких до національної основи додано латинські закінчення [20, 50] (на кшталт циганус, панус у Котля- ревського). А друге, ширше, значення, яке давно й регулярно надають цьому термінові, можна окреслити як часте використання в мовленні іншомовних слів та виразів з метою досягнення будь-якого стилістич- ного ефекту, що, залежно від інтенсивності, залишається стилістичним прийомом або водночас призводить до появи гібридних текстів з не- визначеною мовною характеристикою. Проте, на відміну від інших ти- пів гібридного мовлення, причина і мета макаронічної мови завжди є стилістична. Зазвичай до такої практики вдаються, аби надати мовлен- 1 Оскільки назву «слов’яноруська мова» іноді вживають і стосовно церковно- слов’янської мови української редакції (класичної церковнослов’янської мови з усталеними українськими особливостями вимови та орфографії, меншою мірою — граматики та лексики), хочу наголосити, що я маю на увазі не її, а саме гібридні українсько-церковнослов’янські тексти, де елементи двох мов довільно змішані. ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 5 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова ню вищого рівня з погляду його статусної соціальної оцінки від загалу. Тобто такий тип мовлення завжди є навмисним, а мовна суміш — но- востворюваною, тоді як, скажімо, суржик має відносно сталий узус і зазвичай не пов’язаний із якимось стилістичним наміром. Після цих вступних зауваг я хочу насамперед поставити питання про взірці, які пародіював Котляревський у цьому й подібних фрагмен- тах. Класичною відповіддю є вказівка на традицію «старобурсацьких пародій на високостильні схоластичні твори» [9, 298]. Вплив цієї тра- диції годі заперечити, однак сам об’єкт пародій Котляревського і його попередників-бурсаків тут вказано не достатньо виразно. Що це за висо- костильні твори? І чи бурсаки, а слідом за ними Котляревський, пароді- ювали тільки взірці зразкової латини, чи, може, варто пошукати іншого, непародійного мовного макаронізму, який був для них джерелом іроніч- ного наслідування? Насамперед маємо відповісти на питання, чи існував власне латин- сько-український макаронізм. У згаданій статті з енциклопедії «Україн- ська мова» К. Ленець зазначає, що в Україні в середині ХVII ст. макаро- нічною мовою були написані деякі актові книги, щоправда (очевидно, у зв’язку з енциклопедичним форматом статті) без уточнення, які саме і про суміш яких саме мов ідеться. Якщо про українську та латинську, то, не заперечуючи існування таких прикладів, усе-таки можна сказати, що в ратушах і канцеляріях Речі Посполитої і, згодом, Гетьманщини, які послуговувалися українською мовою в діловодстві, глибоке змішуван- ня української (за тодішніми назвами — «простої», «руської») та ла- тинської мов не було загальною практикою. Використання латинських термінів та юридичних фразових кліше, записаних кирилицею чи ла- тинкою (персоналитер, иллеитиме, инъ казу, инъ тото, виωленто модо, инъ инстанти, юре дикътанте і под.2), було повсюдним, але цей ужиток пов’язаний лише з вузькою процедурною тематикою, а не мовою загалом і рідко може ставити під сумнів типологічну характеристику мови тек- сту. І, хоча не всі латинські вкраплення в ділових документах зумовлені потребою термінологічної ясності, усе-таки перемикання мовного коду тут викликане саме професійною сферою застосування й тенденцією до термінологізації цих виразів. Навіть у польській юридичній практиці (від якої, певна річ, і походить цей звичай українських канцеляристів) «демакаронізація» ділової мови відбулася найпізніше. Якщо в другій половині XVIII ст. польсько-латинську мову в художньому й публіцис- тичному стилі вже часто висміювали, у юридичній сфері вона ще була звичайною, і зміни там відбувалися значно повільніше [26, 19—20]. Що ж до українсько-латинської гібридної мови, то, поза бурсацькими паро- діями і, в окремих випадках, діловою документацією, якихось інших груп текстів, що регулярно демонстрували б у XVII, XVIII, та й будь-якому ін- шому столітті таку практику, немає. 2 Див. допоміжний список латинських слів і виразів з їх перекладом у вид. «Ді- лова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. (Збірник актових документів)» [2, 309—315]. 6 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ Однак пародія Котляревського таки має значно щедріший ґрунт в Україні ІІ половини XVII і XVIII ст. Насамперед варто пильніше по- глянути на зміст дисципліни «риторика», яка була обов’язковим склад- ником навчального процесу в єзуїтських колегіумах на всіх землях Речі Поспо литої (звісно, й на українських), а також в освітніх установах, ство- рених за взірцем єзуїтських колегіумів. Такими були, зокрема, й Києво- Могилянський та Чернігівський колегіуми. Серед кількох десятків могилянських курсів риторики XVII і XVIII ст., що збереглися донині в студентських конспектах, на жаль, уве- дено в науковий обіг лише курс Теофана Прокоповича (1706/1707 нав- чальний рік) [11; 12]. Маємо також незавершений (чернетковий) переклад більшої частини курсу Йосифа Кононовича-Горбацького (1635/1636 навчальний рік) [5]. Через неопрацьованість джерел украй бракує і більш-менш вичерпних узагальнювальних досліджень укра- їнської шкільної риторики, оскільки ті нечисленні праці, що існують [7; 8; 19, 251—280], знов-таки, зосереджені переважно на курсі Т. Про- коповича. Найбільше матеріалу з інших авторів використав В. Маслюк, однак він аналізує насамперед теоретичні положення, а не зразки крас- номовства, що містяться в цих курсах. Деякі узагальнення щодо змісту дає змогу робити деталізований опис збережених курсів риторики, що його виконав 1972 р. В. Литвинов [16, 11—151]. Інтерес до курсу риторики Т. Прокоповича зрозумілий. Попри спра- ведливо негативну оцінку діяльності автора як співтворця російської ім- перської ідеології, яку йому дає українська історія із сьогоднішньої пер- спективи, годі заперечити його винятковий інтелект, що давав добрі чи згубні, але рясні й вагомі плоди — в усіх сферах знання й культури, до яких був дотичний Прокопович. І у своєму курсі «Про риторичне мис- тецтво» Т. Прокопович дуже виразно виявляє свою виняткову творчу особистість. У викладі теорії риторики він критично оцінює деякі авто- ритетні класифікації, дозволяє собі перегляд багатьох теоретичних по- ложень і, головне, практичних настанов попередників, зокрема і щодо мови. Але, як це часто буває з видатними людьми, ряд ідей викладача ри- торики Прокоповича різко констрастує з інтелектуальним тлом епохи, а отже, робити на їх підставі висновки про загальні уявлення й тенденції не є коректно. Як і всі інші основні курси, риторику викладали латинською мовою. Однак взірці для наслідування і в XVII, і в першій половині XVIIІ ст. викладачі пропонували як латинською, так і польською мовами. Церковнослов’янські тексти в межах шкільної риторики радше були ви- нятком. Про риторичні взірці українською мовою в межах навчальних курсів у нас поки взагалі немає відомостей. Польську мову риторичних взірців добре характеризують слова того-таки Прокоповича: ...поляки тільки на тому базують мистецтво красномовства, щоб промова була на- сичена щонайчисленнішими латинськими, італійськими, французькими та інши- ми чужомовними словами. А хто робить інакше, того вони приймають зі сміхом ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 7 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова та реготом (хоч вони й самі смішні) як неосвіченого. Тому більшість з них складає промову, яку не можна назвати ні латинською, ні польською [11, 245]. І далі: ...всі їхні костьоли, всі сеймики і суди лунають ще й нині такими недоречностями. Причиною цього недоліку є те, що численні, переважно з кола всезнайків, вида- ють себе в той спосіб за красномовців і досвідчених мовознавців. Вони переко- нали недосвідчену юрбу і своїм прикладом псують також молодь. Ось так поволі в’яне справжнє красномовство [11, 246]. Прокопович тут покликається і на лексикографа Ґжеґожа Кнапсько- го, який у передмові до свого славетного польсько-латинсько-грецького словника «Th esaurus Polonolatinograecus» (1621) про одного з таких авторів-«макароністів» писав: «Він так переплітає латинські та польські слова, перекручені та зіпсовані, з іншомовними запозиченнями, що його промову не зміг би зрозуміти ні латинянин, ні поляк» [11, 246]. Про- копович щиро дивується, що «авторитет такого великого мужа і його невтомний труд у навчанні своїх земляків досі не мали жодного успіху» [11, 246]. Але так само, як мовні смаки видатного польського філолога не відображали суспільних і мало на них упливали, уявлення самого Про- коповича теж були вельми далекі від уподобань актуального для нього товариства. Зазирнувши в поки що маловідомі рукописи могилянських риторик, неважко в цьому переконатися. Так, курс викладача Іларіона Ярошевицького «Oriens illustrissimus Iasinscianae Cynthiae...» («Яскраве світило Ясинсціянської Цинтії»), прочитаний у 1702/1703 н. р., містить десятки зразків промов макаро- нічною польською мовою. Причому аж ніяк не можна сприймати ці тек- сти лише як навчальні вправи. Це реальні промови кінця XVII — пер- ших років XVIIІ ст., виголошені з різних святкових та урочистих нагод і адресовані більш і менш відомим діячам церкви, державної сфери тощо. Наведу кілька фрагментів із таких промов 3, замінивши для наочності польський текст українським перекладом, а латинський лишивши без жодних змін: 1) (фрагмент вітання з Різдвом, адресованого гетьманові Івану Мазепі) Усе те мудра в далекоглядності, розсудлива consiliis, поважна regimine, не- чувано могутня Kasikermensi tryumpho, з’єднана з новонародженим Богом через новофундовані Йому ж таки in ecclesiis трони clementissimi Ducis nostri чинить dexteritas. До якої per illustrissima domus luminaria спустившись, Бог сонце hostium ferrata, vasto lucidoque diruit agmina impetu, даючи знати, що завжди manus Dñ i ясновельможному як у здоров’ї, так і in regimine, a Rege regum буде подавана, чого я покірно зичу [22, 20 inn. v.] 4. 3 Більше прикладів див. у [4]. 4 «Усе те чинить мудра в далекоглядності, розсудлива в замірах, поважна в правлінні, нечувано могутня в Казикерменській звитязі, з’єднана з новонародженим Богом че- рез новофундовані Йому ж таки по церквах трони умілість нашого наймирнішого князя. До якої через найясніші світила дому спустившись, Бог сонце могутнім і слі- пучим поривом залізні полчища ворогів розсіяв, даючи знати, що завжди рука Гос- 8 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ 2) (вітання з народженням нащадка) Як багато зичливих родичів, сповнених надій стосовно гостя довгожданого і щасливих паростків, ім’ярек змушує exultare! Молитви наші, зосереджені дов- кола praesciâ futurorum naturâ, а нині tractabilitate sortis підкріплені, зав’язь того вузла Гордієвого prosperrime розірвавши, facilem для втіхи adinveniunt campum [22, 6 inn. v.] 5. 3) (геральдична промова, що має заголовок «Вітання ігуменові у зв’язку з гербом “Три ріки”») Важко, на прозорі води gemmei coloris задивившись, із власним, нібито інак- шим, обличчям не привітатися. А отже, певно й достеменно, що не так сильно nostram condunt obliwia mentem ut pieat meminisse probi, а натомість преславні ріки, невпинно in oratoria fl umina впадаючи, excitant venientem placato faedere speciem [22, 16 inn. r.] 6. Варто нагадати, що, попри схоластичну теоретичну частину, риторика була чи не найбільш прикладним предметом у тогочасних колегіумах. Осо- бливо затребуваним було епідейктичне, або ситуаційне, красномовство. Серед частини суспільства, яка мала певну освіту, практика виголошування промов була неодмінною рисою всіх більш-менш значних подій родинно- го та суспільного життя. Свята, іменини, народження і смерть, початок або завершення подорожі чи навчання, заручини і весілля, здобуття певного становища чи посади — усе мало супроводжуватися відповідними ритор- ськими виступами. У згаданому курсі риторики Іларіона Ярошевицького подано дуже деталізовані настанови щодо різних тематичних груп орацій. Наприклад, настанови щодо промов, які славлять наполегливе навчання юнака, містять підпункти, що розглядають окремо похвалу за успіхи в нав- чанні, старанність і наполегливість, знання історії, здібності, грамотність, красномовність. У шлюбному тематичному циклі окремо розглянуто різ- новиди промов, що присвячені конкретним подарункам на заручини (ві- нець, намисто, колечко, марципани, чаші, діаманти). Не бракувало й друкованих посібників та збірників зразкових про- мов на всі випадки життя. Для Речі Посполитої це були, зокрема, дво- томове видання «Mowca Polski...» Яна Стефана Писарського (Каліш, 1683) і «Orator Polonus» Самуеля Висоцького (Варшава, 1740), що рясніють макаронічними промовами, нехтуючи давнім осудом Ґжеґожа Кнапського і догоджаючи суспільним смакам. Як сказав історик латин- ської мови в Польщі, «латина, замість сприяти, як раніше, формуванню національної мови, робилася знаряддям її зіпсуття, а потім була рушієм подня ясновельможному як у здоров’ї, так і в правлінні від Царя царів буде подавана, чого я покірно зичу». 5 «Як багато зичливих родичів, сповнених надій стосовно гостя довгожданого і щас- ливих паростків, радує ім’ярек! Молитви наші, зосереджені довкола очікуваного майбутнього, а нині підкріплені полегкістю, зав’язь того вузла Гордієвого якнайус- пішніше розірвавши, віднаходять зручну царину для втіхи». 6 «Важко, на прозорі води кольору самоцвітів задивившись, із власним, нібито інак- шим, обличчям не привітатися. А отже, певно й достеменно, що не так сильно за- буття огорнуло наш розум, аби [нам] соромно було згадати про добре, а натомість преславні ріки, невпинно впадаючи в ораторські потоки, мирним союзом виводять на яв [цей] образ». ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 9 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова майже цілковитого занепаду» [23, 10]. Один із ранніх видавців поль- ської рукописної старовини так характеризує мову публікованого автора ІІ половини XVII ст.: «Як майже кожний польський шляхтич того часу, він знався на латині, а щоб не відрізнятися від інших, також і до поль- ської мови латину приплітав» [24, 2]. Тим часом українці, котрі, як відомо, серед інших мов, у сфері високої культури активно використовували польську і на шкільній лаві, і в повсяк- денному житті, засвоюють цю практику насичення польських текстів ла- тиною як нормальний і дієвий спосіб стилізації, піднесення мови над по- всякденністю. Можна сказати, що латинсько-польська макаронічна мова була складником свідомості кожного освіченого українця ІІ пол. XVII — XVIII ст. незалежно від того, чи він проживав на підросійській Україні, чи на Правобережжі, у Речі Посполитій. Тим паче, що таке мовлення було цілком узвичаєним і в листуванні, яке вже напевно було неодмінною части- ною життя більшості: подібно писали свої листи навіть такі високоосвіче- ні люди, як Пилип Орлик [19, 148] та Димитрій Туптало [19, 229]. Суттє- вою є заувага М. Трофимука про те, що «українська шляхта користувалася в побуті “макаронічною латиною”, що, без сумніву, впливало на стилістику всіх видів мовлення і писемності усіма мовами, які тоді традиційно були у вжитку в різних реґіонах України» [19, 257]. ІІ. Пам’ятаючи сказане вище, погляньмо на ситуацію з церковно- слов’янізмами в українських (= «староукраїнських», «про сто мовних», «руськомовних») творах чи навіть українсько-церковнослов’янські гібридні тексти, яких маємо вдосталь у ІІ половині XVII і XVIII ст. Уже з XIV ст. чітке розмежування «руської» та церковнослов’янської літературних мов не підлягає сумніву. А з кінця XVI ст. староукра- їнська, чи, інакше, «проста» мова доволі широко використовуєть- ся вже в усіх основних стилях і жанрах та виказує незалежність від церковнослов’янської граматичної і лексичної системи (що, звісно, не виключає поміркованого стилістичного вжитку церковнослов’янських лексем в окремих випадках). Ця теза чинна і стосовно творів релігійної тематики, про що свідчить, зокрема, ряд українськомовних острозь- ких видань. Особливо показовим є «Лѣкарство на оспалый умыслъ чоловѣчїй» (1607) — двомовне видання, де твори Йоанна Золотоусто- го та Василія І Македонянина подані паралельно церковнослов’янською та українською мовами. Незалежність від церковнослов’янської мов- ної системи засвідчує і «Учительне Євангеліє» в перекладі Мелетія Смотрицького, і друковані казання — зокрема Петра Могили, Захарії Копистенського, і багато полемічних творів — «Ключ Царства Не- бесного» Герасима Смотрицького, «Пересторога» анонімного автора тощо. Звичайно, в окремих авторів і тоді була схильність до залучен- ня значної кількості церковнослов’янських одиниць в україномовні за своєю основою тексти (наприклад, «Зерцало Богословії» К. Т. Став- ровецького), але загальну тенденцію добре передали ченці Віленського Святодухівського монастиря — автори передмови до руськомовного видання «Учительного Євангелія» в перекладі Смотрицького: 10 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ То(й) ко(ш)то(в)ный а пе(к)ный в(ъ) Єυ(анге)лїи Учите(л)нω(м) словенского языка скритостю закопаный кле(й)но(т), тепе(р) (за ласкою и помочю Б(о)жею) руского языка поняте(м) ω(т)копаный и до пе(р)шого пожи(т)ку и оужива(н)я приве(р)нены(й) и поданы(й) [3, 3 нн. зв.]. Якщо ж звернутися до ділової документації судів, ратуш тощо XVI—XVII ст. — ми тим паче там не виявимо залежності від церковнослов’янської мови чи якихось проблем типологічного відмежу- вання від неї. Отже, якщо йдеться не про період Київської Русі, ми ніяк не мо- жемо представляти історичний розвиток української літературної мови як процес її поступового звільнення від церковнослов’янської «материнської» літературної форми і дотягувати це «змагання» аж до Котляревського. Вторинність церковнослов’янського складника в пізніх староукраїнських текстах не підлягає сумніву. Проблемнішим є питання мотивів гібридизації мовлення, що призвели до появи літера- турномовного явища, яке називають «слов’яноруська мова». В. Руса- нівський пише про неї так: ...цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковно- слов’янська мова, яка зафіксована в працях М. Смотрицького і П. Беринди [ідеть- ся про відомі граматику ц.-сл. мови та ц.-сл.-укр. словник. — Р. К.]. Ім’я їй — слов’яноруська (словенороська). Зародившись наприкінці XVII — на початку XVIII ст., вона пишним цвітом розквітає після 1720 р., зокрема в великодній дра- мі М. Довгалевського «Властотворний образ человѣколюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи c Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.» [14, 127]. Слов’яноруську мову, що була в літературному вжитку в Україні у ІІ пол. XVII — XVIII ст. паралельно з українською (= староукраїнською, руською, простою), церковнослов’янською, польською та, наприкінці періо- ду, з російською, можна визначити як гібридну літературномовну форму, що не має кодифікованої норми або виразного узусу і в якій на ґрунті україн- ської фонетики поєднуються українські й церковнослов’янські граматичні, лексичні та фразеологічні елементи. Ця форма може включати будь-які оди- ниці, окрім тих українських, які, з погляду конкретного автора, є стилістично марковані як надто просторічні, і тих церковнослов’янських, які, знов-таки, в оцінці автора, можуть ускладнити розуміння тексту для адресата. Як і у випадку з польсько-латинським макаронізмом, існують тексти, де використання іншомовних одиниць не набуває критичного обсягу, а отже, вони лишаються «простомовними», і такі, де ступінь гібридизації вже не дозволяє визначати текст як український. За приклад перших можуть слугувати деякі проповіді Антонія Ради- виловського. Хоча в окремих фрагментах і він заходить далеко: ...Іώ сифъ, прославле́нный в Єгύптѣ, взѧ(л) за жену́ Асене́тъ, дщеръ Путифа́ра жерца Гелїωпо́л(ь)ского, а Гелїωпо́ль толку́е(т)сѧ градъ со(л)неченъ. Хс̃, прославле́нны(й) в(ъ) Нб̃ѣ, взѧ(л) себѣ̀ за невѣ́сту Цр̃кω(в) ѿ язы(к), кото́рои фѣґу ́рою была̀ Асене́т(ъ), дщеръ Путифа́ра же(р)ца. А взѧлъ не з(ъ) и ́наго гра́да, ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 11 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова ты́лко з(ъ) гра́да солне́чна, я́ко той, кото́ры(й) пре(д) вѣ́ки в(ъ) сл̃нцу Бг̃у Ѿцу, по(д) лѣ́ты // зась в(ъ) Мр ̃їи Бц̃и, кото́раѧ єстъ избра́нна я́кω сл̃нце, положѝ селе́нїе своѐ [13, 58—58 зв.]. Зрозуміло, що положѝ селе ́нїе своѐ — цитата, нехай избра́нна — це епітет Богородиці. Але навіщо толку́е(т)сѧ, дщеръ, градъ со(л)неченъ, ѿ язы(к), и́наго, лѣ́ты (О. в.), я ́кω? А якщо це церковнослов’янська мова, то до чого тут такі форми, як за невѣ́сту, кото ́рои, фѣґу́рою, ты́лко, зась? Зазвичай оцю нову любов до церковнослов’янської мови, що при- звела до появи гібридної літературномовної форми, пояснюють двома чинниками: пієтетом до церковнослов’янської мови і впливом росій- ської традиції, де практика змішування церковнослов’янської мови з народною була сталою і майже безальтернативною, що врешті й дало в результаті сучасну російську мову. Треба погодитися, що ці спонуки таки спричинилися до популяризації «слов’яноруського» гібридного мовлення, але навряд чи були визначальними. В. Русанівський пише: «Здавалось би, широке проникнення власне української лексики в літературну мову знизить інтерес до церковно- слов’янської мови. Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вва- жали її священною мовою, а тому дбали про її впорядкованість» [14, 94]. Натомість Памво Беринда в передмові до свого церковнослов’янсько- українського словника підкреслює: «...широкїй и великославный языкъ славенскїй... тру(д)ности теж(ъ) слωвъ, до выро зумѣня темныхъ, многїи въ собѣ маетъ, зачимъ и самаа ц(е)рк(о)въ Россíйскаа многи(м) власным(ъ) сынωмъ свои(м) в(ъ) ωгиду приходит(ъ)» [1, арк. 2 нн.]. Так, окремі осві- чені українці справді дбали про впорядкованість церковнослов’янської мови і, власне, підтримували її існування, оскільки на тлі суспільних ви- кликів вона була вкрай потрібна — як символ і клейнод православ’я. Та ледве чи зусилля й успіхи групи ентузіастів можуть характеризувати на- цію загалом. Видавці згадуваного «Учительного Євангелія» в руськомов- ному перекладі М. Смотрицького у 1616 р. писали, порівнюючи його по- передній, церковнослов’янський, варіант та новий руський: «...пре(з) не- знаемость и неумѣетность языка слове(н)ского мнωгихъ, мнωги(м) мало потребе(н) и пожиточе(н) ставшися, знову переложе(н)емъ єго на язы(к) на(ш) простый рускїй, якобы з мертвы(х) вскрешо(н)» [3, 3 нн. зв.]. Якщо подивимося на річпосполитське унійне Правобережжя, то у вида- ному в Супраслі 1722 р., після Замойського собору, церковнослов’янсько- польському словнику (що потім двічі був передрукований в Почаєві на Волині) зазначено в перед мові: Съ неисчетною болестїю срдца, и язвою оутробы неоудоб исцѣлною, изωбрѣли Искусителїе, или Еξаминаторове, поставлѧемыхъ въ іерейство людей, яко сотный іерей єдва славенскїй разумѣетъ языкъ, не вѣдѧй что чтетъ въ Бжестве(н)ной службѣ… и мнозѣ ѿриновенни ѿ рукоположенїѧ на іерейство, сеѧ ради вины, изобрѣтошасѧ. Якщо навіть освічені люди і священники не знали мови, до якої, за зга- даною ідеєю, мали б відчувати пієтет, то навряд чи цей сентимент сам по 12 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ собі міг зумовити загальну моду на церковнослов’янську. Про якусь сакра- лізацію церковнослов’янського тексту Біблії теж годі говорити, оскільки, навіть лишаючи поза увагою переклади біблійних книг, пов’язані з про- тестантськими рухами, маємо численні випадки перекладу (іноді досить вільного) цитат зі Святого Письма у проповідях (детальніше див.: [21]). Інший стимул до поширення «слов’яноруської» практики у ІІ поло- вині XVII і, особливо, XVIII ст., що його відзначають автори загальних курсів історії української мови, — вплив російської традиції. «З року 1654-го в Києві засів московський воєвода, і він помітно впливав на Київ- ську академію, заохочуючи її творити мову, зрозумілішу й на Москві», — пише Іван Огієнко [10, 171—172]. І справді, чинник російських взірців на Лівобережжі не можна не визнати. Він позначився і на канцелярській мові, яка у XVIII ст., ще до початку відчутної русифікації, починає напо- внюватися церковнослов’янщиною. Під російським впливом, але, знов- таки, за польським взірцем. Наприклад, у рукописній збірці зразкових листів початку XVIII ст., відомій під титулом «Книга, глаголемая Лис- товня», можна легко впізнати практичні частини могилянських курсів риторики, як і подібні за структурою друковані польські видання згаду- ваних Писарського й Висоцького. І традиції польсько-латинської мака- ронічної мови, по-українсько-церковнослов’янському перелицьованої: Суплѣка в прозбѣ ведлугъ якой причини, до кого. / Мнѣ велце ласкави мосцѣ п. [імр.], а особливи благодѣтелю! Благий во щедротах Богъ и неизречений во ми- лости, устраяючи мира сего устрои всю вещъ. Да яко же рѣки и вси источники водныя, аще би от неисчерпаемаго источника моря (не) имѣли помощи, певне // би от своего течения престали; и звѣзди небесныя, аще би всегда земной не бе- ручи свѣтлости, певне би оздобу свою утратили; такожде и во человѣцех: раби отъ своихъ господиновъ животъ провождають свой токмо благодѣянием от своих благодѣтелей, всегда подаваемымъ, с которих и аз, нижайший рабъ, до вашмости, мосцѣ пана и добродѣя моего, утѣкаю до милостивой ласки вашой, упрошаючи [о чомъ, тутъ пиши] [15, 16—17]. Певно, головною перешкодою, яка не дозволяє припускати, що слов’яноруська мова і загалом нова тенденція до насичення текстів церковнослов’янськими мовними одиницями (а це не тільки лексика, а й ряд форм відмінювання й дієвідмінювання та синтаксичних кон- струкцій, чужих тогочасній українській мові) спровокована передусім російським впливом, є аналогічна практика на унійному Правобереж- жі. У Почаєві на Волині у XVIII ст. видають чимало богословської (пе- реважно катехітичного спрямування) літератури і проповідей, які, ли- шаючись в основі україномовними, нерідко виразно засвідчують тен- денції до «макаронізації». Для демонстрації такої практики найкраще взяти великий за обсягом почаївський збірник проповідей «Сім’я слова Божого», у довгій бароко- вій церковнослов’янській назві якого вказано, що це книга, «простымъ ѧзыкомъ, простѣйшагω ради иже по весехъ народа, сложєнаѧ». Тобто видання містить проповіді для селян, які жодної іншої мови, крім укра- їнської, не використовують і достатньо не розуміють. Попри це, уже в ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 13 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова першому виданні збірника (1772 р.) виразно виявлена тенденція до суто декоративного використання церковнослов’янізмів. Готуючи друге ви- дання, доповнене і перероблене, видавці неабияк попрацювали над мо- вою, пропонуючи в ряді текстів «простійшому по весех народові» вже типовий українсько-церковнослов’янський гібрид — слов’яноруську мову. Наприклад (видання 1772 р.): То оужѐ , возлю́бленнїи, чу́ли єсмы̀ ѿ писа ́нїѧ ст̃а́гω, якъ съ гнѣвни ́ми поступова́ти подоб́аетъ: чу ́ли єсмы̀ и ѿ при́кладωвъ тогώ жь писа́нїѧ, якъ Бг̃обо́йнїи лю́дїе поступа́ли, когда̀ на себѐ я ́рость чїю̀ постереглѝ : чу́ли єсмы̀, якъ мнώ гимъ на пожи́токъ было̀, на сопроти ́въ не ѿвѣщева́ти, но илѝ молча́ти, илѝ съ поко́рою что́ либо кро ́ткω ѿвѣща́ющи проще́нїѧ проси́ти. Да пока ́жутъ оу́бо намъ, на яко́мъ фундаме́нтѣ ґрунту ́ютсѧ тíи, кото́рїи ω ко́е ли бо сло́во себѣ̀ при́крое на неутоли́мїй гнѣвъ подви ́гшесѧ, въ де́сѧтеро и бо́лше, // словеса ̀ досажда́ющїи ѿ оустъ свои ́хъ произно ́сѧтъ... [17, 223—224]; і те саме у виданні 1781 р.: То оужѐ , возлю́бленнїи, слы́шасте ѿ сщ̃е́ннагω писа́нїѧ, якъ съ гнѣ ́вными поступа́ти подоб́аетъ: слы́шасте и ѿ при ́кладωвъ тогώ жь писа́нїѧ, якъ Бг̃обо́йнїи лю́дїе съ ярѧ́щимисѧ на и́хъ поступа́ли? слы́шасте, якъ мнώ гимъ пожито́чно бы́ло, не ѿвѣщева́ти на сопроти́въ, но илѝ молча́ти, илѝ съ поко́рою что́ либо кро́ткω ѿвѣща́вши проще ́нїѧ проси́ти. Да пока ́жутъ оубо намъ, на яко́мъ фундаме́нтѣ ґрунту́ютсѧ тíи, кото́рїи ω ко́е ли бо сло́во себѣ̀ жесто́кое на неутоли́мый гнѣвъ подви́гшесѧ, въ де́сѧтеро и бо́лше, // словеса̀ досади́тельнаѧ ѿ оустъ свои ́хъ произно ́сѧтъ... [18, 39 II рах.] Очевидно, що і в першому виданні читачеві / слухачеві пропону- ють безладну українсько-церковнослов’янську суміш. Але видавцям, очевидно, вона здалася таки занадто простацькою. Тому наявний у західноукраїнських говорах перфект чу ́ли єсмы ̀ перетворився на ц.- сл. аорист слы́шасте, ѿ писа́нїѧ ст ̃а́гω на ѿ сщ̃е́ннагω писа́нїѧ, при ́крое на жесто́кое. При цьому українські лексеми і словоформи, явно чужі церковнослов’янській мові (ѿ при ́кладωвъ, Бг̃обо́йнїи, съ поко́рою, на яко́мъ, фундаме́нтѣ, ґрунту́ютсѧ, въ де́сѧтеро) теж були на своєму міс- ці. Адже видавці аж ніяк не прагнули привести текст у відповідність до норм церковнослов’янської мови (коли таке завдання дійсно було, у по- чаївських василіян не виникало з цим особливих проблем 7), а лише нада- ти нібито все-таки «простій» мові поважного звучання. Шукаючи пояснень для «слов’яноруської» мовної моди кінця XVII—XVIII ст., звісно, не можна виключати й російського впливу, і апе- ляції до церковнослов’янської мови як до релігійно-культурного маркера, що має статусні переваги. Але наявність ранішої і доволі потужної тра- диції української літературної мови, вільної від церковнослов’янського впливу, і всюдисущі зразки польсько-латинської гібридної мови, закрі- 7 Серед багатьох, можна назвати такі почаївські видання церковнослов’янською, як «Образъ примиренїѧ грѣшнагω человѣка съ Богомъ» (1756) Й. Торжевсько- го, «Краткїй катихíсмъ историческїй» (1756) перекладний збірник проповідей «Бесѣды парохїалнїѧ» (1789). 14 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ плювані й через освіту, як на мене, не залишають сумніву, що коріння цієї практики треба шукати саме у звичаях наших західних сусідів. Оскільки польсько-латинський макаронізм, як наголошено вище, був для українців не стороннім явищем, а їхньою власною практикою, я вважаю основною підставою, що зумовлювала т. зв. слов’яноруську мову, а по суті — існування гібридних українсько-церковнослов’янських тек- стів, навіть не бажання скопіювати шлях польсько-латинського макаро- нічного мовлення, а просто нагоду ще в один спосіб реалізувати свою- таки (!) розумову звичку, вироблену цим явищем. Практика гібридного мовлення ніколи не минає для жодної системи без сліду. Польсько-латинський макаронізм, зокрема, позначився не тіль- ки на лексичному фонді польської мови, а й, хоч і далеко не так суттєво, на рівнях фонологічному (напр., поява груп приголосних bj- (Euzebiusz), -cj- (Alicja), -dj- (Klaudiusz), -fj - (Zofi a), -gj- (Sergiusz), -lj- (Wergiliusz) і т. д. в середині слів) [25, 145—150], морфологічному (напр., поява но- вого типу відмінювання для запозичених латинських іменників на -um) [Ibidem], синтаксичному (напр., свого часу в польській мові були поши- рені конструкції типу accusativus cum infi nitivo) [Ibidem]. І це при тому, що йдеться про не споріднені близько мовні системи. Можна тільки уяви- ти, як невпізнавано змінилася б українська мова, якби «слов’яноруська» мода свого часу перемогла народнорозмовну стихію й витворила літера- турну норму. На щастя, цього не трапилося. ЛІТЕРАТУРА 1. Беринда П. Леξіконъ славенорωсскїй… Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1627. [2] арк., 475 шп., с. 476—477. 2. Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. (Збірник актових документів) / підгот. В. В. Німчук та ін. Київ: Наукова думка, 1981. 316 с. 3. Євангеліε Учительноε. Єв’є: Друкарня Віленського Святодухівського братства, 1616. [4], 173, 351 арк. 4. Кисельов Р. 12 імениннних вітань викладачам Києво-Могилянської академії // Із- борник 2012—2016. Дослідження. Критика. Публікації. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. С. 280—313. 5. Кононович-Горбацький Й. Могилянський оратор / пер. В. Маслюка. Київ: Медіє- віст, 2014. 150 с. 6. Ленець К. Макаронічна мова // Українська мова: Енциклопедія. Київ: «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2000. С. 299. 7. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. Київ: Наукова думка, 1983. 234 с. 8. Наливайко Д. Українські поетики й риторики епохи бароко: типологія літературно- критичного мислення та художня практика // Наукові записки. Т. 19, Філологіч- ні науки / Національний університет «Києво-Могилянська академія». Київ, 2001. С. 3—17. 9. Нахлік Є. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст — інтертекст — кон- текст. Львів: Інститут Івана Франка НАН України, 2015. 544 с. 10. Огієнко І. Історія української літературної мови. Київ: Наша культура і наука, 2004. 434 с. 11. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво... // Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1979. С. 101—476. ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 15 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова 12. Прокопович Т. Риторика: уривки / перекл. З. Куньч // Прокопович Т. Філософські праці. Вибране / Упор. В. Литвинов. Київ: Дніпро, 2012. С. 163—190. 13. Радивиловський А. Вѣнецъ Христовъ. Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1688. [20], 544 арк. 14. Русанівський В. Історія української літературної мови. Київ: АртЕк, 2001. 392 с. 15. Старинный малорусскій письмовникъ: «Книга Глаголемая Листовня» / съ предисловіемъ Б. Д. Гринченко. Черниговъ: Типографія Губернскаго Земства, 1901. XIV, 41 с. Текст узято з: http://litopys.org.ua/rizne/hrinch.htm 16. Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко B. A. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. Киев: Наукова думка, 1982. 347 с. 17. Сѣмѧ слова Божіѧ, на нивѣ сердецъ человѣческихъ сѣѧннагω… Почаїв: Друкарня Успенського монастиря, 1772. [6], 643 с. 18. Сѣмѧ слова Божіѧ, на нивѣ сердецъ человѣческихъ сѣѧннагω… Почаїв: Друкарня Успенського монастиря, 1781. [3], 242, [1], 233, 4 арк. 19. Трофимук М. Латиномовна література України XV—XIX ст.: жанри, мотиви, ідеї. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. 380 с. 20. Demo Š. Social context and extreme linguistic forms: Th e case of neo-Latin macaronics // Metodologija i primjena lingvističkih istraživanja. Zbornik radova s međunarodnoga znanstvenog skupa Hrvatskoga društva za primijenjenu lingvistiku održanoga od 24. do 26. travnja 2015. godine u Zadru. Zagreb: Srednja Europa; HDPL, 2016. S. 49—61. 21. Dovha L., Kyselov R. Principles of Quoting the Holy Scriptures in Works by 17th Century Ukrainian Authors: Approaching the Issue // Studi Slavistici. XV, 2018. P. 87—110. URL: https://oaj.fupress.net/index.php/ss/article/view/2021 22. Jaroszewicki I. Oriens illustrissimus Iasinscianae Cynthiae... [1703]. (Інститут рукопису НБУВ, ДС/п242.) 23. Mecherzyński K. Historya języka łacińskiego w Polsce. Kraków: W Drukarni Uniwersy- tetu, 1833. 169 s. 24. Pamiętnik sandomierski / wyd. T Ujazdowski. Vol. 1. Warszawa: W drukarni Xięży Piiarów, 1829. 335 s. 25. Safarewicz, J. Wpływ łaciński na system gramatyczny polszczyzny // Polonicae in hono- rem Stanislai Jodłowski. Wrocław, 1972. S. 145—150. URL: http://zhjp.amu.edu.pl/ teksty/Saf2.pdf 26. Szczepankowska I. Kultura języka prawnego w XVIII wieku — przyczynek do ewolucji zasad techniki ustawodawczej (od oświecenia po czasy współczesne) // Studia nad pol- szczyzną epoki stanisławowskiej. Białystok: Wydawnictwо Uniwersytetu w Białystoku. 2004. S. 11—60. Отримано 15 квітня 2022 р. REFERENCES 1. Berynda, P. (1627). Leksykon slavenorosskii… Kyiv: Printing House of Kyiv-Pechersk Lavra. [in Church Slavonic and Ukrainian] 2. Nimchuk, V. V. et al. (Eds.). (1981). Dilova mova Volyni i Naddniprianshchyny XVII st. (Zbirnyk aktovykh dokumentiv). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian] 3. Yevanheliіe Uchytelnoіe. (1616). Yevie: Printing House of Vilnius Holy Spirit Brotherhood. [in Ukrainian] 4. Kyselov, R. (2018). 12 imenynnnykh vitan vykladacham Kyievo-Mohylianskoi akademii. Izbornyk 2012—2016. Doslidzhennia. Krytyka. Publikatsii (pp. 280—313). Kyiv: Vydavnychyi dim Dmytra Buraho. [in Ukrainian] 5. Kononovych-Horbatskyi, Y. (2014). Mohylianskyi orator (Vitalii Masliuk, Transl.). Kyiv: Mediievist. [in Ukrainian] 6. Lenets, K. (2000). Makaronichna mova. In Ukrainska mova: Entsyklopediia (p. 299). Kyiv: “Ukrainska entsyklopediia” imeni M. P. Bazhana. [in Ukrainian] 16 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Роман КИСЕЛЬОВ 7. Masliuk, V. (1983). Latynomovni poetyky i rytoryky XVII — pershoi polovyny XVIII st. ta yikh rol u rozvytku teorii literatury na Ukraini. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian] 8. Nalyvaiko, D. (2001). Ukrainski poetyky y rytoryky epokhy baroko: typolohiia litera- turno-krytychnoho myslennia ta khudozhnia praktyka. Naukovi zapysky. Filolohichni nauky, 19, 3—17. [in Ukrainian] 9. Nakhlik, Ye. (2015). Perelytsovanyi svit Ivana Kotliarevskoho: tekst — intertekst — kon- tekst. Lviv: Instytut Ivana Franka NAN Ukrainy. [in Ukrainian] 10. Ohiienko, I. (2004). Istoriia ukrainskoi literaturnoi movy. Kyiv: Nasha kultura i nauka. [in Ukrainian] 11. Prokopovych, F. (1979). Pro rytorychne mystetstvo... In F. Prokopovych, Filosofski tvory (Vols. 1—3, Vol. 1; pp. 101—476). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian] 12. Prokopovych, T. (2012). Rytoryka: uryvky (Z. Kunch, Transl.). In T. Prokopovych, Filo- sofski pratsi. Vybrane (V. Lytvynov, Ed.; pp. 163—190). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian] 13. Radyvylovskyi, A. (1688). Vinets Khrystov. Kyiv: Printing House of Kyiv-Pechersk Lavra. [in Ukrainian] 14. Rusanivskyi, V. (2001). Istoriia ukrainskoi literaturnoi movy. Kyiv: ArtEk. [in Ukrainian] 15. Starinnyi malorusskii pismovnik: “Knyha Hlaholemaia Lystovnia”. S predisloviem B. D. Hrinchenko. (1901). Chernihiv: Printing house of the Provintial Zemstvo. http://litopys.org.ua/rizne/hrinch.htm. [in Ukrainian and Russian] 16. Stratii, Ya., Lytvynov, V., & Andrushko, V. (1982). Opisanie kursov fi losofi i i ritoriki pro- fessorov Kievo-Mohilianskoi akademii. Kyiv: Naukova dumka. [in Russian] 17. Simia slova Bozhiia, na nyvi serdets chelovicheskykh siiannaho… (1772). Pochaiv: Print- ing House of the Assumption Monastery. [in Ukrainian] 18. Simia slova Bozhiia, na nyvi serdets chelovicheskykh siiannaho… (1781). Pochaiv: Print- ing House of the Assumption Monastery. [in Ukrainian] 19. Trofymuk, M. (2014). Latynomovna literatura Ukrainy XV—XIX st.: zhanry, motyvy, idei. Lviv: LNU im. Ivana Franka. [in Ukrainian] 20. Demo, Š. (2016). Social context and extreme linguistic forms: Th e case of neo-Latin macaronics. In Metodologija i primjena lingvističkih istraživanja. Zbornik radova s međunarodnoga znanstvenog skupa Hrvatskoga društva za primijenjenu lingvistiku održanoga od 24. do 26. travnja 2015. godine u Zadru (pp. 49—61). Zagreb: Srednja Europa; HDPL. 21. Dovha, L., & Kyselov, R. (2018). Principles of Quoting the Holy Scriptures in Works by 17th Century Ukrainian Authors: Approaching the Issue. Studi Slavistici, XV, 87—110. https://oaj.fupress.net/index.php/ss/article/view/2021 22. Jaroszewicki, I. (1703). Oriens illustrissimus Iasinscianae Cynthiae... (NBUV Manu- script Institute, DS/p242.). [in Latin] 23. Mecherzyński, K. (1833). Historya języka łacińskiego w Polsce. Kraków: W Drukarni Uniwersytetu. [in Polish] 24. Ujazdowski, N. (Ed.). (1829). Pamiętnik sandomierski (Vol. 1). Warszawa: W drukarni Xięży Piiarów. [in Polish] 25. Safarewicz, J. (1972). Wpływ łaciński na system gramatyczny polszczyzny. In Polonicae in honorem Stanislai Jodłowski (pp. 145—150). Wrocław. http://zhjp.amu.edu.pl/tek- sty/Saf2.pdf [in Polish] 26. Szczepankowska, I. (2004). Kultura języka prawnego w XVIII wieku — przyczynek do ewolucji zasad techniki ustawodawczej (od oświecenia po czasy współczesne). In Studia nad polszczyzną epoki stanisławowskiej (pp. 11—60). Białystok: Wydawnictwo Uniwer- sytetu w Białystoku. [in Polish] Received 15 April 2022 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 17 Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова Roman Kyselov, PhD Shevchenko Institute of Literature 4 M. Hrushevskoho st., Kyiv, 01001 e-mail: kyselyov@yahoo.com ORCID https://orcid.org/0000-0002-6777-9229 POLISH-LATIN MACARONIC MIXTURE AND ‘SLAVONIC-RUTHENIAN’ LANGUAGE Th e paper focuses on the genesis of Ukrainian-Church Slavonic hybrid language, popular at the end of the 17th and during the 18th century among Ukrainian writers. Usually, this new love for the Church Slavonic, which led to the emergence of a hybrid literary form, is ex- plained by two factors: piety to the Church Slavonic and the infl uence of Russian tradition, where the practice of mixing Church Slavonic with the vernacular was stable and almost unalterable. According to the paper’s author, the use of Church Slavonic as a religious and cultural marker, which had status advantages, was not a major and independent factor in the development of this practice. Th e poor knowledge of Church Slavonic in society and the lack of eff orts to learn it, even among priests, undermine the notion that the sacralization of this language could lead to the creation of hybrid forms by itself. Th e Russian infl uence was not crucial as well, which is confi rmed, in particular, by the proliferation of similar language use in the Right Bank Ukraine, free from tendencies of russifi cation. Th e so-called ‘sloviano- ruska mova’ (Slavonic-Ruthenian language) was stimulated above all by the Latin-Polish macaronic mix, which, due to the local tradition of using such a language, and, importantly, through education, has been established in the public consciousness as a norm. Th e rhetoric courses and the practice of delivering occasional orations in Polish ensured the development of the trend. Th erefore, both in Ukraine under Russian rule and in the Right Bank Ukraine within the Polish-Lithuanian Commonwealth, the creation of hybrid Ukrainian-Church Slavonic texts was just another way of actualizing one’s mental habit, produced by the regu- lar use of the Polish-Latin language mixture. Keywords: ‘slovianoruska mova’, macaronic language, Latin-Polish macaronic language, Church Slavonic language, Ruthenian language, Old Ukrainian language, courses of rhetoric.

Польсько-латинський макаронізм і «слов’яноруська» мова

Репозитарії

Схожі ресурси