Грицько Чупринка
Збережено в:
| Дата: | 2019 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2019
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190057 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Грицько Чупринка / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 11. — С. 86-92. — Бібліогр.: 13 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-190057 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1900572023-05-18T20:16:06Z Грицько Чупринка Ковалів, Ю.І. Літературні силуети 2019 Article Грицько Чупринка / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 11. — С. 86-92. — Бібліогр.: 13 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190057 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературні силуети Літературні силуети |
| spellingShingle |
Літературні силуети Літературні силуети Ковалів, Ю.І. Грицько Чупринка Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Ковалів, Ю.І. |
| author_facet |
Ковалів, Ю.І. |
| author_sort |
Ковалів, Ю.І. |
| title |
Грицько Чупринка |
| title_short |
Грицько Чупринка |
| title_full |
Грицько Чупринка |
| title_fullStr |
Грицько Чупринка |
| title_full_unstemmed |
Грицько Чупринка |
| title_sort |
грицько чупринка |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Літературні силуети |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190057 |
| citation_txt |
Грицько Чупринка / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 11. — С. 86-92. — Бібліогр.: 13 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT kovalívûí gricʹkočuprinka |
| first_indexed |
2025-07-16T12:47:52Z |
| last_indexed |
2025-07-16T12:47:52Z |
| _version_ |
1837807774850875392 |
| fulltext |
Слово і Час. 2019 • №1186
ГРИЦЬКО ЧУПРИНКА
Грицько Чупринка (27 листопада 1879 р. –
28 серпня 1921 р.) стрімко ввірвався в українську
літературу, приголомшивши каскадом своїх
збірок: “Огнецвіт” (1909), “Метеор” (1910),
“Ураган” (1911), “Сон-трава” (1911), “Білий гарт”
(1911), “Контрасти” (1912), “Поезії” в 3-х томах
(1918), поеми “Лицарь-Сам” тощо. Сучасники
уявляли його “метеором на обрії української ночі”
(О. Коваленко). Він поставав “віщуном-співцем”,
заглибленим у “тайни волховання”, як зазначав
М. Вороний у панегіричній епіграмі “Грицькові
Чупринці” (1911), вважав, що його не можна
порівняти з жодним поетом. М. Сріблянський не
без перебільшення зізнався: “Поезія Г. Чупринки –
контраст всьому тому, що ми мали раніш, навіть
контраст до нас самих”.
Динамічна лірика Г. Чупринки, витворюючи враження ненастанного руху,
постійної зміни, найповніше відповідала естетиці “Української хати”, концепції
символізму з притаманними цьому стилю словами. Серед них домінував храм
як метафізичний код (“Там, де храму нема, де престолу нема, / Годі бути великій
святині”), котрий судилося дешифрувати лише поету, наділеному рисами
провидця і генія (“Ти пророк, ти світлий геній…”), “лицаря Божого”, “природи
щирого сина”, незбагненного для довкілля, адже: “Хто нам скаже, хто покаже, /
Звідкіль геній воду п’є?”. Сакралізація категорії естетичного відбувалася в стані
внутрішнього самозосередження, усамітнення апологета краси, асоційованою
з міфемою саду як божественної гармонії в земному світі-у-собі (“В самоті”),
котре спиралося на розуміння, що справжня творчість можлива за межами
буденного (“Дума”). “В вільних гімнах Аполлону” виявлялося автентичне
буття поета, виражене, якщо послатися на Ф. Ніцше, через “екстатичні звуки
діонісійського свята з його привабливими чарівними наспівами”.
Мистецтво стало для автора-модерніста сенсом життя, свободою
духовно-естетичного утвердження самоцінної особистості, її визначальним
екзистенційним вибором (“Ліра”, “Звуки”, “Золотий дощ”, “До музи”),
усвідомленням протеїчної сутності поезії, у якій “нема переконання, / В ній єсть
і літо, і зима; / В ній фарби, звуки, настрої, бажання, / В ній єсть і щастя, і палкі
бажання, / Але постійності нема”. Виголошуючи сповнене полемічним запалом
розуміння поезії в дусі модернізму, автор заперечував традиційну практику
підверстування її під позалітературні інтереси, логічні схеми, убачав у ній вічне
оновлення, універсальний засіб осягнення всеєдності буття. Візійний символ
Огнецвіту з однойменної першої збірки означував доцентровий духовний
космос, креативний міф ненастанного світотворення в “чудову низку – /
По перлині, по зернині – / Ріска в ріску, бризка в бризку”.
Г. Чупринка змушений “сотворити свою поезію з самого себе тільки” [8, 70].
Він переживав не тільки радість творчих злетів (“В царстві висот”, “Льот”), а
й страждання, уподібнене до містеріального шляху Ісуса Христа, убачав у
Ньому ідеал, з яким неможливо зрівнятися, хіба що наблизитися (“Самовлада”,
“Загубений рай”, “Криваві квіти”). Для цього ліричний герой зрікається навіть
“світлого раю” кохання (“Гордість співця”, “Ні слова”). Першорядне значення для
автора (та автогероя) мали етичні принципи: “І огнем свого страждання / Зло
в добро перетворю”. Прагнучи гармонії антитетичностей, Г. Чупринка розумів
87Слово і Час. 2019 • №11
екзистенційну суперечність художньої свідомості. Тому його символістська
палітра часто покривалася опозиційними контрастами богині чарівної й оргії
дикої, притаманними романтичному світосприйманню, невротичної “музи
кривавого сміху” (“Моя муза”).
Поет не приховував своєї зневаги “до тупості юрби”, що в його ліриці означена
яскравіше, ніж у Лесі Українки. Іноді егоцентричний принцип “наймогутнішого
власного Я” заповнював простір художньої дійсності (“Маніфест”), як і
обстоювання права самоцінної особистості обрати власний спосіб життя за
велінням серця, позбутися деспотичного тиску Super-ego народницького,
мілітарного, соціального змісту. Виправдання іманентної свободи,
протиставленої безликому “натовпу туш”, заманіфестовано в епатажній поемі
“Лицарь-Сам”. Одчайдушний бунт індивідуалізму, інакомислення суспільство
сприйняло як виклик, як валенродизм, адже поет виправдовував дезертирство,
обґрунтовуючи ним естетичний ідеал “самотньої, але впевненої в своїх діях
людини” [12, 6], списаний із себе. І в особистому житті поет не терпів “утертих
шляхів” та “громадської дисципліни”, був “правдивим бурлакою”, “своєрідним
і одиноким представником української літературної богеми” (В. Дорошенко).
За спостереженням М. Сріблянського, обстоювання індивідуальності стала для
Г. Чупринки “кульмінаційним пунктом нашої сучасної громадсько-філософської
думки, що досягла загальнолюдського рівня і значення”.
Автор поеми послідовно обстоював християнське положення “не убий”,
особливо актуальне в пацифістських віршах періоду Першої світової війни
(“Війна”, “Лист з війни”, цикл “Війна” тощо). Містичне призначення такої
лірики відповідало світоглядним настановам і ідіостилю Г. Чупринки, його
символістському типу мислення, що мало профетичні ознаки. Особливо
цінували сучасники торований Г. Чупринкою шлях індивідуалізму як
екзистенційної самодостатності (“Я щасливий і один / Сам з собою в повній
згоді”), коли українська поезія стала виразом “осамотнілої душі сучасного
українця з інтелектом в голові”, котрий, на припущення М. Сріблянського,
“проповідником юрби не буде”. Критик мав на увазі такі декларації Г. Чупринки,
як “О ні, Поет – не гладіатор, / Що бавить натовп цирковий! / Поет – мотор.
Поет – новатор / І вільний мучень життьовий”. Вони епатували представників
народницької концепції літератури, обстоювали абсолютну свободу творчості в
дусі модернізму, не заангажовану позалітературними інтересами та культами:
“Не твори собі кумира – / Мій улюблений девіз”. Очевидно, М. Сріблянський
помилився, адже Г. Чупринка не зупинявся на хворобливій амбівалентності
романтичного героя на відміну від Конрада Валенрода з однойменної поеми
А. Міцкевича, маніфестуючи певні крайнощі в розумінні “мистецтва для
мистецтва”. Український поет знайшов у собі цілісну натуру. Його ліричний
герой відтворював лише ймовірний життєвий вибір, відмінний від авторового.
Сам письменник під час національної революції став козаком полку імені
Б. Хмельницького, керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині
(1919), 23 червня 1921 р. був заарештований київським губчека, засуджений
(разом з І. Андрухом) як член київського Всеукраїнського центрального
повстанського комітету, пов’язаного з Холодноярською республікою, до
розстрілу, що стався 28 серпня 1921 р. [13].
Поет був вимогливим до себе (“Ти не смієш жить на світі, / Раз твій жервенник
потух”), “свідомість самого себе <…> стає джерелом його поезії, дає йому
щось із чару ясновидіння і остаточно творить всю його трагедію” [6, 559–560].
“Ти пророк, ти світлий генній, / Ти блискучий метеор! / Ти не смієш буть на
сцені, / Як освистаний актор!” – зауважував Г. Чупринка. Він не заперечував
романтичної концепції поета-пророка в соціумі, пишучи вірші на кшталт “Могила
Слово і Час. 2019 • №1188
співця”, “Великі роковини”, вважав, що талант покликаний вести “натовп
постатей без душ” (“Лірники”) “в небесну світлу далечінь” (цикл “Казка. Quasi
una fantasia”, “Останній звук моєї ліри…”).
Інерція народницького дискурсу засвідчила сецесійний тип творчості
Г. Чупринки. Вона найбільше позначилася на ранньому етапі його поетичної
еволюції, коли митця непокоїла “зубожена ненька Україна” (“Пісня”, “Пісня
надії”, “Поетові”, “Майбутність”). Та й дебютував він на сторінках газети “Рада”
віршем “Моя кобза” (1907), декларуючи власну громадянську позицію після
поразки революції 1905 р. Поет не вважав вірші на кшталт стилізованого
під народну пісню твору “Ой, нуте косарі” за поезію. У його доробку чимало
національно й соціально маркованих творів, як-от “Боротьба”, “Віра”, “В час
борні”, “З нами!”, “Відродження”, що дало підстави І. Дзюбі твердити, що “з-поміж
ранніх символістів Г. Чупринка, мабуть, найбільш політично ангажований поет”
[9, 151]. І в цьому немає суперечності, радше то була прикметна властивість
раннього українського модернізму, який урівноважував критерії краси й правди.
Тому в ліриці Г. Чупринки, окрім домінантної символістської поетики, часто
трапляються традиційні предметно-чуттєві образи.
Залюблений у миттєві нюанси, поет захоплювався чистим рухом (“Рух
нестримний – мій закон”) як метою освоювання простору, де предметні
“атрибуції” здавалися малоістотними (про це мріяли й футуристи). Він прагнув
справжньої повноти існування, що постає через порив “генія” до онтологічних
таємниць “гірного миру”, “духу надземного”, абсолюту “гармонії небесної”
(“Звуки тайни”, “Хто в блакитному просторі…”, “Тайна генія”, “Тайни”, “Летюча
зоря”, “Дух шукання”). Критика (М. Шаповал) мала підстави говорити про “тонкі
по змісту і формі” вірші, що “складають образ поета-естета з філософічними
екскурсами в сферу загадок життя і природи”.
В екстатичній ліриці Г. Чупринки знаходили філософську концепцію
інтуїтивізму А. Берґсона, “Гамсунову душу” (В. Юринець). Найчастіше поет як
володар таємничого “огнецвіту”, тобто істинного знання, апелював до архетипів
на кшталт вогню як символічного втілення ідеалу, самотрансцендентування
свідомості за межі реалій повсякдення. Це спостерігається у віршах “Метеор”,
“Симфонія сонця”, “Горіння”, “Memento”, у циклі “Казка. Quasi una fantasia”
тощо. Іноді міфема вогню знаходила втілення у фольклорній квітці папороті
(“Огнецвіт / В ніч під Купала”).
Л. Голомб на підставі аналізу низки поезій Г. Чупринки (“Смереки”, “Творчість”,
“Муки творчості” тощо) дійшла висновку про екзистенційне мислення
поета – від метафізичного жаху (“Снохода”, “Жах”) до утвердження тут-і-зараз,
у ситуації “ось-буття” (“Натхнення”, “Дилема”), подовженого в ситуацію тут-і-
завжди. Тому проблема смерті не має трагічного сенсу, радше означає перехід
незнищенної душі в інше буття, в інші форми існування, для чого завдяки
оніричним можливостям треба зірвати “Дивне зілля самовтіхи – / Таємничу
Сон-Траву”:
Я бажаю смерті-сну,
Переходу
В світлу вроду,
В сині шати небозводу,
В далеч, зорями рясну!
Збірка “Сон-трава” розкривала натхненний трагізм. Напередвизначена
метафізична природа буття, залежна від незбагненних для людського розуму
вічних законів “в колі тайних меж”, позначилася на ціннісній семантиці лірики
Г. Чупринки. Властиве йому екзистенційне світобачення прикметне й для
любовної лірики, формульованої переважно в дусі петраркізму. Сердечні
89Слово і Час. 2019 • №11
почуття інтерпретовані як духовна сутність, як вияв творчого потенціалу
природи (“Оркестр”), а жіночий образ сягає божественного зразка вічної
жіночості (“Найвища сила”, “Найближчій”, “Над життям”). Ліричний герой –
відвертий кардіоцентрист (“серце манять, серце морять…”) – не відкидає й
еротичних переживань, що їх лібідозний шал сповитий в естетичну символіку
натяків (“Пал огненний в’ється, свище, / Не торкайся ж ти до мене, / Бо зведе
на попелище / Душу полум’я шалене”) та відвертостей “натхнення і літання /
Десь у вічності страшній”, запевнень: “Я не спочину в коханні”. Г. Чупринка
переконаний у незнищенності любові як духовної, метафізичної цінності (“А
кохання? Як кохання / Без одчаю, без вагання / Може знищить чоловік?”). Про
це йдеться у вірші “Дух шукання”, де діють архетипні персонажі Дух шукання,
Розум-Дід, Фея. Перший образ – “дух рухливий, дух живий”, спраглий “чути вічну
красоту”, своїм пізнавальним неспокоєм, поривом у таємничі трансценденції
протистоїть раціональному принципу (“Тільки воля, тільки воля / Над собою і в
собі”), відображає конфлікт між логоцентричною, аполлонійською традицією й
кардіоцентричною, діонісійською стихією, близькою світовідчуванню символіста
Г. Чупринки, на твір якого впала тінь “Фауста” Й.-В. Ґете. Поет, збагнувши сенс
гріховності людської натури (“Гріх землі – моя стихія!”), шукав “огонь очищення”,
що надає його ліриці “інтенсивності розмаху” (М. Сріблянський), навіть подиву:
“Хтось прекрасний, хтось великий / Проявив могутній гріх <…>”.
Основою ідіографічного письма, неординарного ідіостилю Г. Чупринки
була “незрівняна віртуозність вірша, – його гнучкість, мелодійність, глибина
нюансів і несподіваність музикальних фігур” [3, 478]. Чистий звуковий образ,
домінуючи в ліричному сюжеті, визначає жанрову специфіку низки віршів
(“Гімн”, “Дніпрові серенади”, “Симфонія сонця”, “Етюди”, “Осіння мелодія”,
“Вечірні звуки”, “Звуки тайни” тощо), адже “Б’ють по серцю ніжні звуки”, “Звуків
сипляться каскади”, “Дрижать, біжать живі акорди”. Подвійна семіотична
природа експресивного образу зумовила гносеологічну двоплановість у
спіритуалістичному й антропоцентричному аспектах [10, 255], спонукала
митця до “стирання” речей в експресивних потоках музичного слова. Поет
формував евфонічні структури динамічного вірша: “Палом-жаром, / Жартом-
сміхом, / Ніжним чаром – / співом тихим / Чорну тишу розведи”. Конструктивним
чинником такої неканонічної строфи виступає “наскрізне” (однакові, переважно
точні, флексивно-суфіксальні рими в межах довгої строфи) римування, ужите
поряд із “ланцюговим” (перехід однакових рим із однієї строфи в іншу).
Це сприяє ритміко-інтонаційній виразності вірша, як і енжамбемани, зміна
довжини версів, окреслення слова чи групи слів окремим рядком. Ліриці
Г. Чупринки, за спостереженням О. Кудряшової, “властива повторюваність,
своєрідна одноманітність образів”, при чому “повторення, розвиток мотивів,
тем, образів, конструкцій, інтонацій у поета вибудовується за принципом
спіралі: повертаючись, він щоразу нарощує нову художню якість”, тому “мотиви
виникають як наслідок зіткнення в одному контексті смислових одиниць, що не
мають між собою предметних або прямих логічних зв’язків” [12, 5]. Віршовий
текст немовби набуває мерехтливого протеїчного вигляду, як той “огонь
заблудлий в полі”, що
Глянь – дрижить,
Біжить,
Палає,
В далеч промінь посилає,
Миготить,
Летить,
Як дух!..
Глянь – потух!
Слово і Час. 2019 • №1190
Лише упереджена критика, на думку О. Кудряшової, могла заявляти, що
строфа у віршах Г. Чупринки “не те що різноманітна, а здебільша дуже
нескладна, легка тільки назверхнім ефектом” [12, 5]. Поет уподобав вишукані
сходинки, тобто ступінчасте графічно закріплене членування віршового рядка
на окремі ритміко-інтонаційні та експресивно-смислові, синтаксичні фрагменти
задля увиразнення поетичного мовлення. Окремим словам чи групам слів
надавалося більше інтонаційної самостійності, фразовості з посиленням
функціонального навантаження пауз – їх розглядають як допоміжний засіб,
що доповнює логічне членування речення емоційним членуванням. Така
віршова форма вже існувала в українській поезії, зокрема у творах Т. Шевченка
(наприклад, “Наймичка”). Г. Чупринка обрав її (віршову форму) невипадково.
Вона якнайповніше відповідала його поетичному темпераменту, відкривала
нові зображально-виражальні обрії в поезії, ставши справді свіжим струменем,
сміливим версифікаційним експериментом, тому “заслуга Чупринки для техніки
нашої творчості – дуже велика” (В. Юринець).
У літературознавців склалося враження, ніби поет, будучи новатором
форми, творцем нових, оригінальних ритмів і рим”, особливого звукопису,
виводив “смислову орієнтацію вірша” на периферію [5, 31]. Г. Чупринку
менш за все цікавив зміст (“Як божественно бринить / Дивна лірика без
змісту”), він занурювався в “заворожуючий потік музики”, що “часом немовби
маскує, приховує, втягує в себе поетове “розумування”, стирає чіткі обриси
семантичних значень слова” [4, 199]. Йому також не муляли рясні поетизми
(“дзвін”, “офіра”, “фея”, “співець”, “дух”, “пісня”, “кров”, “страждання”), хоч серед
них були чуттєво-предметні, зооморфні, ботаноморфні образи (найчастіше –
квітів і дерев, “ніжні твори Феї-флори”), наділені подвійною семантикою.
Ромашки та осокори видавалися примарними, радше вказували на ідею квітки
чи дерева, що, як і вся природа, сугестувалася в ліриці Г. Чупринки в “цілий
ряд естетичних емоцій” [6, 449]. У цьому полягало його нетрадиційне пізнання
онтологічної сутності, “прагнення осягнути таємниці Універсуму”. Недарма
автор постійно звертався до езотеричної семантики Святого Письма (“Останній
звук моєї ліри…”, “Смертію смерть”, “Великий храм”, “Благословення” тощо),
переконаний, що “все минає, все іде, / Юна ж віра зостається…”. Його уяву
іноді охоплювали трагічні завбачення (“Геній могутній, / Страдник майбутній /
Стане жертвою людей”), але в ліриці переважала гармонія божественної
світобудови. Г. Чупринку захоплював чистий, лагідний чи стрімкий рух задля
руху, переданий засобами поетичного мовлення, де панує “Ритм і рима…
Ритм і рима…”.
Поет удався до семантики чистого звукового образу (“Пахнуть квіти, сад
шумить / Як мелодія без змісту”), на що звернув увагу навіть С. Єфремов,
вражений тим, як автор “і сам зачарований, і інших може зачаровувати отією
різноманітністю тонів, музикою ритму й рим, яку посідає його ліра”, і запас яких
“просто таки невичерпний” [7, 587]. “Віртуоз звукопису” [4, 185] Г. Чупринка був
новатором у словесній музикальності, суто звукових вражень, тому сучасникам
здавалося, що лише “в багатстві звуків – сила” поета [6, 587]. Він надавав
особливого значення ритму як структуротвірному чиннику, що розгортав
повну шкалу темпів – від тихих до рвійних, як у вірші “Льодолом”, гіпнотизував
тонкою мелодійністю, дзвінким переливом тонів, інверсованою нестягненою
формою прикметників, оказіональних рим, мелодійним передзвоном
алітерацій, настроєвих асоціацій, що в цілокупності витворюють пластичний
образ (“Заблудлий огонь”). Стрімкі ритми динамізували синтаксичну структуру
вірша, стимулювали явище асидентону (безсполучниковості), зумовлюючи
стисле мовлення з пружною інтонацією, застосування додаткового метричного
91Слово і Час. 2019 • №11
наголосу, як у вірші “Годинник”: “Стуком сонним, / Мóно-тóнним, / Мов кивком
пот´у-сторóннім, – / Тик, так…”.
Поет часто вдавався до синтаксичного паралелізму, до прийому повторів,
зокрема до анафор як на початку версів (“Серцем обраний”), так і в середині
тексту (“Лета”), іноді через інтервал між версами й навіть строфами (“Одчай”).
Трапляються випадки, коли анафора править за основу об’єднання віршових
періодів, як у вірші “І гріховна, і свята…”, де останні два рядки повторюються
наприкінці кожної строфи (їх всього п’ять) “В млі горить моя мета – / І гріховна,
і свята”, ставши лейтмотивом всього твору. Так само змістове навантаження
накладається й на епіфору (“Свічка”).
Найчастіше ритмомелодійну основу гетерометричних віршів, їх фонічне
багатство забезпечувала притаманна фольклору багатоваріативна модифікація
нерівноскладового хорея (“Мої квіти”), членування чотиристопного хорея на
окремі відрізки, яке створювало ефект зміни розміру на ямб (“Заблудлий
вогонь”), що М. Богданович назвав “розсипаним метром” [1, 273–274].
Чотиристопний, двостопний, різностопний хорей – найпоширеніший розмір у
віршовому доробку Г. Чупринки, що охопив, за підрахунками О. Кудряшової,
45% його творів [12, 16]. Альтерований ритм чотиристопного хорея,
найулюбленішого розміру поета, набуває особливого розмаїття у звучанні не
стільки завдяки “варіюванню ритмічних форм, скільки завдяки композиційно-
строфічній вигадливості” [11, 177]:
Звуки струн моїх дрижать,
В стіни, в вікна б’ються градом,
То каскадом,
Водоспадом
Набіжать
І одбіжать.
Мелодійність і динамізм поетичного мовлення Г. Чупринки, за спостереженням
О. Камінчук, зумовлені також використанням чотири-тристопного дактиля з
паросиктонними клаузулами, як у романсовій ліриці (“Чари ночі”), чотири-
двостопного амфібрахія з мотивом емоційних контрастів (“Поезія”) – обидва
розміри підкреслюють урочисте звучання вірша.
Покрита серпанком артистичної сугестії, пейзажна лірика Г. Чупринки, апелює
до космогонічних алюзій та світотвірних елементів (“Льодолом”, “Свято весни”,
“Творчі сльози”, “Закон життя”, “Цар-огонь”), до перманентного оновлення
“життя божественної поеми” (“Не аравійським ураганом…”). Іноді довкілля
постає в екзотичній проекції щирого одивнення, як у вірші з компонентом
анадипосису “Льон” (“Льон, льон! / Синій, синій, білий, білий, / Пишним цвітом
квітне льон”), або у зграйних імпресіях (“Хмарки”: “Линуть, / Плинуть / Хмарки
літні, / Хмарки радісні блакитні, / Розпливаючись в повітрі, / Наче фарби на
палітрі”), або в елегійній тональності (“Ноктюрн”, “Вечір”, “Дума осіння”).
Поет, на відміну від реалістів, показує, а не оповідає, як у вірші “Осінь”
(“Чорний степ на виднокрузі…”): повтори імітують монотонний осінній дощ,
який, здавалося, “ніби злився в чорній тузі / з сірим небом океан”, наскрізна
алітерація на “с” увиразнює чорно-білу із сірим відтінком тональність (“чорний
степ”, “сивий килим”), витворює враження депресії та приреченості, хоч
останній рядок відкриває гіркотний просвіток: “Прийде владарка-зима”.
Чимало творів Г. Чупринки мають мінорний характер, але їм властивий
також вибух енергії “Я кину лозунг – бунт для бунту” (“До своїх”), що немовби
передбачає екзистенціалістські концепти А. Камю та Ж.-П. Сартра. Імовірно,
тому поета часто трактували як анархіста, хоча його експресивна формула
зумовлена екзистенційним вибором протестувальника, особливостями
української душі, що не вкладається в раціональні виміри, часто виявляє
Слово і Час. 2019 • №1192
свою кардіоцентричну стихію. Тому його символістська лірика не сприймала
ту чи ту схему: “Чупринка належить до тих творців, які виявляють себе цілком,
безоглядно, в один момент викладають свою душу, – він подібний тут до людей,
які здібні кожної хвилі без вагання заризикувати всім своїм життям” [6, 497].
Вважаючи поета “найпоказовішою” постаттю в східнослов’янських
літературах, М. Богданович знаходив у ньому рідкісний тип таланту, “риси
якого, попри всю їхню відносну простоту, відзначаються масштабністю, різкою
окресленістю”, де виразність слова притлумлена виразністю “ритму і звуку”
[1, 166]. Лірика Г. Чупринки розкривалася в контексті світового передсимволізму
й символізму, тому в його доробку спостерігається чимало інтертекстуальних
елементів. Так, у віршах “Гріх”, “І гріховна, і свята…”, “Контрасти” прочитується
естетизація гріха, притаманна “Квітам зла” Ш. Бодлера, схильному, поєднуючи
категорії потворного й прекрасного, реалізувати “взаємного зв’язку невидимі
закони”. Серпанкові сугестії “Осінньої мелодії” Г. Чупринки близькі до
елегантної “Осінньої пісні” П. Верлена. Витончене навіювання звукового
образу “Звуків небесних”, “Подзвіння” виникло на підставі поетичного діалогу
з М. Вороним (“Спомини”, “Скрипонька”), ритмомелодійна структура поезії
“Хмарки” передбачала артистичні пошуки П. Тичини (“Гаї шумлять…”, “Арфами,
арфами…”). Лірика Г. Чупринки – концептуальна, виповнена вітальною
енергією, тому що “вносить життя” в літературу, творить “правдиву, конкретну
легенду <…> про надзвичайно цікаву, багату та трагічну індивідуальність
поетичну, яка становить основу буйної творчости” поета [6, 234].
ЛІТЕРАТУРА
1. Богданович М. Грицько Чупринка // Вітчизна. – 1988. – Ч. 7. – С. 164–169.
2. Вороний М. Твори. – Київ: Дніпро, 1989. – 687 с.
3. Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика [упоряд. Т. І. Гундорова]. – Київ: Наукова
думка, 1996. – 706 с.
4. Голомб Л. Із спостережень над українською поезією ХІХ – ХХ століть. – Ужгород: Гражда, 2005. – 380 с.
5. Жулинський М. Метеор на обрії української поезії // Чупринка Г. Поезії. – Київ: Радянський
письменник, 1991. – С. 5–32.
6. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика [упоряд., передмова та прим. Н. Шумило]. – Київ:
Основи, 1998. – 658 с.
7. Єфремов С. Історія українського письменства. – Київ: Феміна, 1995. – 668 с.
8. Ефремов С. В поиках новой красоты (Заметки читателя). – Оттиск из журнала “Киевская старина”.
9. Історія української літератури ХХ ст.: У 2-х т., 3-х кн. / [за ред. В. Г. Дончика]. – Київ: Либідь, Т. 1. –
Кн. 1. – 464 с.
10. Камінчук О. Художній дискурс української поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Київ: Педагогічна
думка, 2009. – 352 с.
11. Костенко Н. Українське віршування ХХ століття. – Київ: ВПЦ “Київський університет”, 2006. – 287 с.
12. Кудряшова О. Поетика Грицька Чупринки (образна система, ритміка, фоніка, строфіка): авторефер.
канд. філолог. наук. – Київ, 2007. – 19 с.
13. Протокол від 9.08.21 р. // Архів АОВ КДБ при Раді Міністрів УРСР. Слідчий фонд. Справа 222596
“Цупком”. – Т. № 8.
|