Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука
Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко. Частина 2. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2022. 392 с.
Gespeichert in:
| Datum: | 2023 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2023
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190283 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука / Р. Харчук // Слово і Час. — 2023. — № 1. — С. 110-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-190283 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1902832023-05-28T17:03:27Z Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука Харчук, Р. Рецензії Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко. Частина 2. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2022. 392 с. 2023 Article Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука / Р. Харчук // Слово і Час. — 2023. — № 1. — С. 110-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190283 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Харчук, Р. Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука Слово і Час |
| description |
Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. Під «Знаком
Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко.
Частина 2. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2022. 392 с. |
| format |
Article |
| author |
Харчук, Р. |
| author_facet |
Харчук, Р. |
| author_sort |
Харчук, Р. |
| title |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука |
| title_short |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука |
| title_full |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука |
| title_fullStr |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука |
| title_full_unstemmed |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука |
| title_sort |
романи олеся ульяненка в теоретичному висвітленні фелікса штейнбука |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2023 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190283 |
| citation_txt |
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука / Р. Харчук // Слово і Час. — 2023. — № 1. — С. 110-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT harčukr romaniolesâulʹânenkavteoretičnomuvisvítlennífelíksaštejnbuka |
| first_indexed |
2025-07-16T13:07:06Z |
| last_indexed |
2025-07-16T13:07:06Z |
| _version_ |
1837808985107857408 |
| fulltext |
110 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727)
ССііЧЧ
РЕЦЕНЗІЇ
Роксана ХАРЧУК
РОМАНИ ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА
В ТЕОРЕТИЧНОМУ ВИСВІТЛЕННІ
ФЕЛІКСА ШТЕЙНБУКА
Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. Під «Знаком
Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко.
Ча с т и н а 2.
Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2022. 392 с.
Творчість Олеся Ульяненка завжди захоплювала й досі захоплює
багатьох літературознавців і критиків. Навіть ті, хто не сприймає
доробок прозаїка через натуралізм, тілесність, визнають багатство
його мови й потугу його стилю, позначеного трансцендентністю.
Можливо, в Ульяненкових книжках читачів найбільше вражає саме
зудар духовного і тілесного в людині. Цю вибухову суперечність
мистець розглядає в релігійному, християнському контексті. При
цьому релігійний пафос Ульяненка ніколи не звучить агітаційно,
ніколи не є дешевим. А це дуже цінна риса на тлі нинішньої деваль-
вації будь-якого пафосу — соціального, патріотичного, мистецько-
го. Зрештою, скандальнішого письменника в українській літературі
доби Незалежності годі знайти. Адже за роман «Знак Саваофа»
на нього начебто наклала анафему УПЦ МП, хоча не лише в цьо-
му творі прозаїк зобразив російську церкву гротескно. Можливо,
найкоротший і найпристойніший опис класу попів у ранній укра-
їнській державі подано в романі «Жінка його мрії»: «Ворота у сті-
ні [Києво-Печерської лаври. — Р. Х.] відкрилися раптово, і звідти
хлинули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільника-
ми, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг» [5]. Армія
в чорних сутанах розсідалася по іномарках. У романі «Знак Сава-
офа» знаходимо іншу характеристику істинно православного цер-
ковного кліру: «…де шастали шестисоті мерседеси, а батюшки ситі,
впевнені, що піддавали анафемі буржуазний західний світ, муркали
у мобільні телефони, користалися телевізорами виключно з Ні-
меччини, заводили коханок, далеких від православ’я, віддавалися
сумнівним утіхам та бесідам з тонкошиїми келійниками» [6, 269].
Утіхи одного з отців із келійником у цьому творі описано натураліс-
тично й карикатурно. Тема московського православ’я і суспільства з
юродивою вірою, ширше — тема віри і безвір’я, отже, і моральності,
на якій зростає добробут західної цивілізації, і аморальності, що є
основою російського суспільства з культом насильства і злиднів, в
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727) 111
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука
Ульяненка наскрізна. Він, як і його попередники Петро Чаадаєв і Тарас Шевченко,
котрі нищівно оцінили Московську церкву в ХІХ ст., дає зрозуміти, що лицемірне
суспільство з фарисеями в рясах не має жодного шансу. Воно приречене на дикість, а
його існування завжди невіддільне від збочення. Московським попам він протиста-
вив українську автокефальну і греко-католицьку церкви. Недаремно вже згаданий
роман «Знак Саваофа» закінчується картиною, коли священник Лаврентій скликає
мешканців Соснівки, що уособлює всю постсовкову Україну, до новозбудованого
храму, який нищили й московські монахи, і мормони, і нові українські бізнесюки із
чиновниками і братками. І це храм УГКЦ.
Роман «Жінка його мрії» заборонила натомість Національна експертна комісія
із захисту моралі з огляду на неприйнятні картини сексу й порнографічний зміст, хоча
насправді твір далекий від порнографії. Ці факти не в останню чергу спонукали Фелікса
Штейнбука написати про талановитого й суперечливого письменника Ульяненка три
книжки. Перша (про його малу прозу) під назвою «Інкубація “Яєць динозавра”» по-
бачила світ 2016 р. За цю працю автор отримав премію імені Олександра Білецького.
Однак читачі знають Ульяненка передусім як романіста. Уважається, що він працював
в одному жанрі, бо йому належить 14 завершених і один незавершений роман. Тож ав-
тор поставив перед собою значно амбітніше завдання — проаналізувати масив романної
спадщини письменника. Наступна монографія «Під “Знаком Саваофа”, або “Там, де…”
Ульяненко» складається із двох частин, кожна з яких є окремим дослідженням. У першій,
опублікованій 2020 р., науковець розглянув романи Ульяненка крізь призму тілесно-
міметичного методу. Ця праця постала як альтернатива до літературного портрета
прозаїка авторства Ольги Пуніної «Самітний геній» (2016). У другій він зосередився
на поетикальних особливостях романів: стильовій самобутності, жанровій своєрідності,
сюжетно-композиційній (не)конвенційності, проблематиці, образності, хронотопі,
а також на топосах. При цьому Штейнбук ототожнив поетикальну градацію із засада-
ми теології — Loci communes. Подібна постмодерна гра загалом притаманна авторові
монографії. Наприклад, у заголовках майже всіх розділів першої частини іронічно
використано цитати з «Об’явлення Івана Богослова». Нагадаю, що й Шевченко на-
звав Апокаліпсис «боговдохновенной галиматьей» [9:5, 135]. Цим Ф. Штейнбук хоче
підкреслити, що апокаліпсис, містицизм і моралізаторство не мають нічого спільного
або мають дуже мало спільного з Ульяненком, бо вони пропущені через сито авторської
іронії. Літературознавець також заперечує релігійність мистця, обстоює поєднання в
його романах соціології з тілесністю, не помічає зудару віри — духовного життя людини із
плоттю, постулює перетворення соціологічного мислення й тілесності на екзистенційні
маркери. Чи так це? Я спробую теж відповісти на це запитання.
Ф. Штейнбук уважає, що Ульяненко культивував жанр роману, бо останній давав
йому змогу проникнути в онтологічні підвалини людської екзистенції, передусім тілесної.
Дослідник виокремив такі особливості роману прозаїка: нехтування кількісними чин-
никами, ангажованість у тілесно-антропологічний підмурівок онтологічної проблема-
тики, намагання здолати обмеженість людської екзистенції. Мабуть, роман, навіть під
назвою «Зимова повість» (зазначу, що в українському письменстві часів Незалежності
жанр повісті взагалі вимер), — це епічний твір, який дає авторові найбільше можливо-
стей сказати про людину в певному часі й на певній території, і ця історична, соціальна,
національно-психологічна й культурна модель являє собою окремий варіант буття. У
літературі не існує онтології взагалі. Навіть у фентезі й у фантастиці вона має свою ге-
незу. Літературна онтологія завжди конкретна, і цю конкретику зазвичай розкривають
примітки. В Ульяненка примітки теж будуть колись доречними, щоб розтлумачити
читачеві, хто такий диктор Левітан, генсек Микита Хрущов, кого називали «стукачем»,
яким був дрескод кримінального середовища в ранніх 1990-х, що таке велика інфляція
1990-х і т. д. Одна з героїнь Ульяненка Ілона, вислухавши пояснення свого косметоло-
га про те, що його предок-пристосуванець урятувався, працюючи в кочегарці спершу
112 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727)
Роксана ХАРЧУК
для Центральної Ради, а потім для Муравйова, прямо запитує: «А що таке Централь-
на Рада? І що таке кочегарки?» [6, 195]. І в цьому безхитрісному запитанні міститься
ключ до сучасного українського літературознавства, яке оперує безліччю теорій, забу-
ваючи про конкретний зміст твору, його історизм навіть у деталях. У вітчизняній науці
складається парадоксальна ситуація, коли дослідник підганяє твір і доробок того чи
того письменника під чергову модну теорію, повністю ігноруючи історизм і спонуки,
завдання й мету самого автора. Інша річ, що конкретна онтологія відображає досвід лю-
дей, котрі належать до певного типу цивілізації і культури, до певного типу суспільства,
зокрема патріархального, постімперського, постсовєтського тощо. І цей досвід зазвичай
пов’язаний із певним типом естетики. У випадку Ульяненка йдеться, безперечно, про
світ постсталінізму, що його нині називають рашизмом, світ, із яким в Україні постійно,
а після проголошення Незалежності дуже гостро точиться боротьба, котра зрештою на-
брала форми повномасштабної війни, у якій вигадливе, химерне й відверто божевільне
зло протистоїть банальному добру. І Ульяненко позиціонував себе як свідка протистоян-
ня двох світів — українського і російського, передусім російського, вщепленого в Україну.
Його романи — про підставну Україну, Україну в російському варіанті, що являла собою
антидержаву. Щоб зобразити її адекватно, письменник звернувся до певної естетики.
Ідеться про «чорнуху» російського зразка, що відрізняється й від нуару Едгара По, і від
галицьких готичних романів Галини Пагутяк. Однак «чорнуха» Ульяненка своєрідна й
не така суцільна, як видається на перший погляд.
Монографії Штейнбука бракує не тільки історизму, а й диференційованого
підходу до авторського стилю, який усе ж таки «чорнухою» не обмежується. В опи-
сах Ульяненка завжди чимало поетизмів. У романі «Квіти Содому» кисть руки одно-
го з персонажів «розквітла на сонячному промінні трояндою» [7, 6]. Андрій Лямур,
герой роману «Знак Саваофа», браток і романтик, «неповторно красивий, аж зуби
зводило від тієї вроди з якимось потойбічним, майже інфернальним сумом загна-
ного демона» [6, 175]. Загалом Ульяненко любить зображувати фатальне кохання,
погибельну любов — недосяжну й чисту, як у Горіка до Нілки у «Сталінці», або зга-
даного Андрія Побіденка, або ж Лямура до Ілони у «Знакові Саваофа». В останньо-
му творі минущість життя ототожнюється із «сучою скороминучістю». Однак цей
бруталізм сполучається із сизим вітром, «що нагадує яскраві балахони спідниць та
суконь, відкриваючи чорний таємний вхід до життя» [6, 19]. Евфемізми, як бачимо,
у прозаїка теж поетичні. У романі «Знак Саваофа» зустрічаємо гротескний і химер-
ний, у стилі Франсіско Ґої, образ смерті: «Дзінь-дзінь, це не поштар, а смерть з удав-
кою, з позором та злиднями, з підвішеними до костяниці кредиторами або мінтами»
[6, 20]. Ульяненко, безперечно, майстер експресивного опису. Ось літній пейзаж:
«...попереду лежав степ з купами рафінадних хмар». «Рафінад хмар» перетворюється
на сталий образ, бо спершу він, як і належиться цукру, тане за горизонтом, тоді,
здається, розтанув, але це тільки ілюзія, бо й далі «рафінади хмар» «колошкали-
ся ватою і провалювалися за горизонт» або «зсипалися за горизонт». Завдяки
сонцю «зробилося чисто і світло, повітря не ворухнулося. Пощезла ця туга вітру,
але сама туга висіла великими полотнищами над жовтою вовною трави» [6, 47].
Сповнений експресії й зимовий урбаністичний пейзаж: «Місто вибухнуло мали-
новим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, ще за хвилину простір просяк
іржавим, обвішавшись низками гірлянд. Руде повітря, синій сніг, розлита криво мас-
лянка ріки» [5], або «фіолетовий зимовий день, де тіні перепліталися з тінями, вітер
стріляв кришталевою пилюкою, все западало в паморочливі сині ями…» [6, 64—65].
І деталі, що запам’ятовуються: мокра березова гілка, що тремтить від холоду —
«суто у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально» [5], або «ба-
вовна хмар», що весело нанизувалася на сонячне проміння, чи «срібна луска озера»
[8, 32]. І ефектні епітети: золотий осінній туман, кришталеві небеса, бурштинові сни.
Як бачимо, не все в прозаїка «чорнуха». Безперечно, портрет, пейзаж й інтер’єр
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727) 113
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука
Ульяненка заслуговують на докладне вивчення. Дослідник не заторкнув ці питан-
ня у своїй книжці, але в ній є цікавий, сповнений конкретики, розділ про інсектну
образність прозаїка. Мухи, що нагадують маленьких монстрів, і рої мух, котрі зни-
кають так само несподівано, як і з’явилися, таргани, що з тріском падають на спин-
ки, усе ж виконують у творах Ульяненка роль магічну й містичну. Можливо, прозаїк
мав за зразок символіку термітів-руйнівників Ґабріеля Маркеса. Однак, як уже було
сказано, Ф. Штейнбук відкидає містику у творчості Ульяненка, хоча релігійний пись-
менник, зокрема християнський, без містики неможливий. Зрештою, сам прозаїк
в одному з інтерв’ю прямо сказав: «Я — містичний письменник» [3]. Можливо,
літературознавцям видніше, яким насправді є мистець. І в такій ситуації існує один
спосіб дізнатися істину — звернутися до тексту.
Науковець намагається з’ясувати, які різновиди роману Ульяненко практику-
вав, окрім урбаністичного, на чому наголошували практично всі дослідники його до-
робку, але не акцентує на відмінностях між ранніми романами і творами пізнішого
часу. Поминає він також досвід схрещування чи змішування різних романних
піджанрів, наприклад релігійного роману із кримінальним і соціальним («Знак
Саваофа») або любовного з детективом з елементами роману жахів («Жінка його
мрії»). Статичність Ульяненка, намагання розглядати його творчість поза будь-
яким літературним й історичним контекстом, винятково в межах універсальної
онтології — найслабша, як на мене, сторона рецензованого дослідження. Іноді, як
бачимо, теорія змушує літературознавця відмовлятися від очевидних речей, у ви-
падку Ульяненка — від містичності й релігійної проблематики. Рання «Богемна
рапсодія» — твір поетичний, із сильним ліричним струменем, сліди якого спора-
дично трапляються й у пізніших текстах. Особливо яскраво це виявляється в назвах.
Наприклад, «Жінка його мрії» — титул, що пасує драмі й любовному роману. Зреш-
тою, в різних бібліотеках ця книжка фігурує серед еротики й сексу. На практиці ця
назва гротескна, бо жіночі персонажі твору — Іва, про яку мріє лейтенант, або Лада,
що відіграє роль маяка в інший світ для «генерала» (котрий насправді лише май-
ор у відставці, проте нагадує патріарха Маркеса), у реальності виявляються жінками
підступними і злочинними, жінками-месницями. Частково їхнє зло пояснюється в
романі тим, що в радянському й пострадянському суспільствах жінка завжди була
сексуальним об’єктом, а не особистістю, про безсмертну душу взагалі забуто. Хоча
у згаданому творі чимало сексу і плотських утіх у найрізноманітніших формах, про-
те автор переконаний, що без любові до Бога решта кохань недійсні. Саме про це
свідчить й епіграф: «У всіх щасливих випадках знай, що то заслуга Бога; навіть тоді,
коли світ перетвориться на порох. Ми всі підемо, і зупинить нас смерть».
Оскільки письменника завжди цікавила тема злочину і покарання, є сенс гово-
рити про те, що більшість його романів підпадають під визначення «кримінального
чтива», ознаки якого — треш, декаданс із песимізмом, гротеск, а не іронія, як твердить
Штейнбук, і гіпербола. Ульяненко ніколи не писав класичних детективів, романів жахів
чи трилерів: він органічно не сприймав попсу. Орієнтуючись на масову літературу,
завжди сполучав масові жанри з християнською мораллю й біблійною традицією, яку
вартувало б детально дослідити в його творчості. Псалми, заборонене в СРСР Свя-
те Письмо й постійне звернення до Бога чи Ісуса не тільки серед його персонажів-
священників, випускників семінарії, монахів, а й серед простих роботяг, люмпенів,
міліціонерів, братків і гомосексуалістів свідчить, що релігія, проблема віри була основ-
ною темою прозаїка. Хоча в його творчості маємо й образ міліціонера-супергероя
Ракші, який перекваліфіковується в умовах неправової держави на приватного детек-
тива й пасічника (нацромантизм чистої води), у світі Ульяненка панує не сила зако-
ну і права, а Божа справедливість і Божий промисел, що не дорівнює екзистенційній
долі чи фатумові богоскептиків і атеїстів. Прикметно, що в раціональних, правових
суспільствах містична доля так і не подолана. Хоч Ульяненко й віддавав перевагу
114 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727)
Роксана ХАРЧУК
полегшеній порівняно з іншими українськими неомодерністами формі розповіді,
однак його цікавили не екзистенційні проблеми й філософія, а релігія і християнська
містика, що про них Ф. Штейнбук воліє не згадувати, бо ці поняття далекі йому як
науковцеві. Не згадує він і про ту літературну традицію, до якої дотичний Ульяненко,
крім Біблії. Думаю, що варто все ж згадати В’ячеслава Медведя, Євгена Пашковського
(останній справив на стиль Ульяненка дуже істотний вплив), Федора Достоєвського
зі «Злочином і карою» і, звичайно ж, Фердинана Селіна з його подорожжю на
край ночі, котру намагався повторити Ульяненко на українському ґрунті. З названих
письменників Штейнбук згадав у примітці на сторінці 280 лише Селіна, зазначивши,
що Ульяненко цікавився доробком цього французького письменника. Натомість тре-
ба підкреслити, що український прозаїк мав Селіна за взірець. У романі останнього
«Смерть у кредит» приятель схиляє автобіографічного персонажа, лікаря й письмен-
ника, розповідати у своїх творах часом щось приємне, адже життя — не завжди бруд.
На що той відповідає: «У певному сенсі це так, але у мене якась манія, я надто одно-
бокий» [4, 9]. Таким же однобоким був і Ульяненко. Він звільняв українську мову в
літературі від академізму, як Селін, ненавидів людський вид, як Селін, і намагався бути
нонконформістом, як Селін, і зазнав через це, як і Селін, краху. На відміну від фран-
цузького письменника, Ульяненко не був ані антисемітом, ані прибічником нацизму.
Ф. Штейнбук у монографії, до речі, показує, що український прозаїк не був ані гомофо-
бом, ані ненависником жінок та євреїв.
Розділ про сюжетно-композиційні особливості романів, на мій погляд,
найвдаліший. Автор монографії констатує, що прозаїк часто використовував дві
сюжетні лінії. Наймайстерніше, можливо, цю подвійність реалізовано у «Сталінці»
на прикладі двох центральних персонажів — Горіка і Лорда — Йони. Іноді, як у «Во-
гненному оці», маємо справу з розірваною розв’язкою, у межах якої рухається сю-
жет, що дає змогу твердити про наявність у творі тотальної розв’язки. Натомість ро-
ман «Там, де Південь» починається з кульмінації, що передує наступній кульмінації;
текст розгортається між кульмінацією і розв’язкою, набуваючи рис суцільної
кульмінації. З кульмінації розпочинаються також романи «Жінка його мрії» і
«Квіти Содому», тож дослідник висуває тезу, за якою Ульяненко є майстром рома-
ну кульмінаційного штибу. До речі, лексема штиб у Штейнбука — слово-паразит. До
сюжетно неконвенційних, на думку літературознавця, належить також роман «Ан-
гели помсти», котрий складається із трьох частин: «Марго», «Альма» і «Танька».
Вочевидь, у цьому випадку маємо справу з потрійним сюжетом. Натомість «Богемна
рапсодія», «Син тіні», «Знак Саваофа», «Дофін сатани», «Хрест на Сатурні»,
«Серафима» та «Софія» щодо композиції належать до романів традиційних.
Мені здається, що для романів Ульяненка характерним є також кліповий прин-
цип. Читачеві іноді складно стежити за сюжетом, бо кліпи, що стосуються різних
персонажів і колізій, змінюються надто швидко. Їх необхідно графічно відображати
в тексті, але видавці зазвичай ігнорують цю рису художнього мислення мистця.
Окремий розділ у монографії присвячено проблематиці творчості Ульяненка. На-
магаючись систематизувати думки прозаїка, автор визначає такі три ідейні комплекси:
1. національна проблематика; 2. проблема бунту; 3. тілесності, гендеру, гомосексуалізму
й сексуально-перверсійна проблема. Як уже зазначалося, дослідник уникає чіткого виз-
начення того типу суспільства, яке зображує Ульяненко, замінюючи конкретику онтоло-
гією, ототожнюючи історизм із патріотизмом, хоча це й не відповідає дійсності. Ніла
Зборовська, аналізуючи прозу Ульяненка, керувалася історизмом, а не патріотизмом, як
уважає Ф. Штейнбук. Це ж стосується й Лариси Масенко, котру в монографії не згада-
но. Вона у блискучій статті про роман «Сталінка» [2] констатувала, що прозаїк пока-
зав, як світ шансону й зони перетинається зі світом пересічних людей у пострадянській
Україні. Із розвалом СРСР злочинний світ на пострадянському просторі, зокрема й в
Україні здобув легітимізацію, його почали сприймати навіть як демократичний. У Росії
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727) 115
Романи Олеся Ульяненка в теоретичному висвітленні Фелікса Штейнбука
цей принцип спрацював стовідсотково, але в Україні суспільство виявилося здоровішим
від російського. Блатний світ разом із президентом-зеком було з України вигнано, тоді
як Росія неухильно деградує. Фактично ЛНР—ДНР являють собою зразкову державу
зеківського типу, з якою Росія дедалі більше ототожнюється, утрачаючи й роль космічної
країни, і роль країни з розвиненою наукою і культурою. На жаль, Ульяненко не дожив до
цього часу й не побачив на власні очі еволюції українського суспільства, його очищен-
ня, повного й остаточного розриву з російським контекстом, що на практиці виявився
контекстом злочинного світу з протиправними уявленнями й цінностями, освяченими
Московською православною церквою.
У монографії автор порушує істотні для українського літературознавства
теоретичні питання, уважає, що соцреалізм уже давно втратив у нас актуальність, але
й про постмодернізм говорити в українському письменстві не доводиться, бо цей
стиль позбавлений виразного національного характеру. Думаю, жодний зі стилів не
є національним. Зрештою експеримент із національно-органічним стилем, що його
культивувала українська еміграція після Другої світової війни, зазнав краху. Саме мова,
образність і зміст твору, передусім його історичний контекст надають тому чи тому сти-
лю національного характеру й колориту. У монографії стверджується, що образність
Ульяненка не копіює реальність, а слугує засобом переживання жаху та відчаю, котрі
притаманні людині онтологічно, а не тому, що людина переживає певні етапи суспільно-
історичного чи національного розвитку. Остання теза сумнівна, бо онтологічне зло,
як і онтологія загалом, також завжди має конкретну форму. Це або Голокост, або Го-
лодомор, або блокування й винищення українських міст у нинішній війні. Науковець
наголошує на умовності хронотопу прозаїка, відсутності або сумнівності темпораль-
ного маркера, домінуванні в його романах простору над часом. Однак Ульяненко завж-
ди писав про Україну часів пізнього СРСР, про Україну після розпаду СРСР або про
перспективи постсовкового світу, як у романі «Перли і свині».
Особливу увагу в монографії звернено на тілесність: «на початку було не слово, а
тіло» [10, 168], і на те, як утілеснене письмо Ульяненка корелює з українською традицією.
Штейнбук твердить, що письменник не нехтує жодною, зокрема й найінтимнішою
стороною людини, та спиняється на темі крові й екскрементів. Він стверджує, що з
патріархальним характером нашого суспільства можуть посперечатися хіба що російське
й білоруське. Думаю, це все ж перебільшення на тлі мусульманських суспільств. У ме-
жах патріархальності науковець розглядає також гендерну проблематику, заперечуючи
думку, начебто творчість Ульяненка є мізогінною, оскільки для постколоніального про-
стору прозаїка характерна агресивна маскулінна або імітаційно маскулінна поведінка
незалежно від біологічної статі. Справді, «Серафима» і «Софія» — це романи про
жінок-убивць, перша з яких є серійною вбивцею. Як бачимо, письменник виявився при-
хильником фемінізму. У його світі немає такого зла, на яке не спромоглася б людина обох
статей. Дивує, коли українські дослідники називають романи Ульяненка мізогінними, бо
насправді вони мізантропські. Водночас прозаїк талановито описує жіноче тіло, красу
жінки, а жіночий тілесний світ у нього іноді перетинається із чоловічим. Уже згаданий
«генерал» у чині майора «наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч кохан-
ням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі — нерухомими
та загадковими» [5]. Збочення, зображені в Ульяненка, Ф. Штейнбук тлумачить радше
як наслідки вживання алкоголю й наркотиків, спрощуючи таким чином думку романіста
про гріховність постколоніального українського суспільства, що ототожнювалося в
перші десятиліття свого становлення з російським суспільством суцільної жорстокості.
Цікавими є спостереження літературознавця щодо єврейської теми в романістиці Улья-
ненка. Ф. Штейнбук уважає, що для письменника українці — нація, яка проявляє себе у
взаємодії з євреями, а сама єврейська тема включає і упередженість, і співчуття, і пошук
співпраці, проте головний ворог українців, за прозаїком, — вони самі. Літературознавець
відкидає звинувачення Ульяненка в гомофобії, стверджуючи, що романіст уперше в
116 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2023. № 1 (727)
Роксана ХАРЧУК
українській літературі написав про гомосексуальність. Однак це не означає, наче Улья-
ненко зображав гомосексуальність і гомосексуалістів так, як Вільям Берроуз, котрий
перебував усередині цієї спільноти, а не ззовні, як Ульяненко. Українського прозаїка
цікавили всі можливі гріхи, серед них тваринна хіть — гріх найперший. Попри те що
Біблія і Коран трактують одностатеві стосунки як неприйнятні, письменник толерував
квір-ідентичність, бо помічав, що в умовах табуйованості й секс, і гомосексуальність на-
бирають жахливих форм. Серед його образів гомосексуалістів є різні типи: і богемні
(зразка Річчі), і нероби, наркоторговці, як Русланчик, і симпатичні невдахи, як Магріб.
Штейнбук уважає, що Ульяненко загалом зображує героя-екзистенціала, котрий про-
сто існує, і йому досить самого існування. Саме завдяки цим екзистенціалам діти Божі
начебто й перетворюються на карикатуру на Христа. Мені ж здається, що зло в людині
письменник пояснює не її байдужістю, не рослинним існуванням і не відсутністю думки,
а браком віри й любові, коли людина плутає щастя із силою, впливовістю, насолодами,
яких завжди мало, тож вони множаться в геометричній прогресії і зрештою перетворю-
ються на злочини — вияв уседозволеності.
Окремий розділ монографії присвячено топосам Ульяненка. Хоча топос набли-
жений до мотиву, проте Ф. Штейнбук розрізняє ці поняття на тій підставі, що мотив
є явним, тоді як топос прихованим. Він виокремлює топос абсурду й маргінальності,
міста й мосту, божевілля й жорстокості, ницості й відрази, нудьги і сміху, відчаю і
надії. Принцип аналізу топосів у монографії такий: спершу автор викладає теорію
про місто й міст, божевілля й жорстокість тощо, а тоді наводить приклади з романів
Ульяненка. На мою думку, цей принцип учнівський. Крім того, міст, можливо, і є у
творчості Ульяненка топосом, але місто однозначно — один із центральних мотивів
мистця, що різко протиставляв свою прозу сільській і колгоспній.
Рецензована монографія свідчить про інтерес науковця до творчості Ульяненка,
його прагнення проаналізувати її всебічно. Однак це дослідження також показує, що
автор віддає перевагу теорії над практикою, у нашому випадку — над текстом, часто
заперечує очевидні речі або ігнорує їх. У зв’язку із цим хочеться нагадати афоризм
Мефістофеля, котрий навчав Фауста й усіх книжників: «Теорія завжди, мій друже,
сіра, а древо жизні — золоте» [1, 82].
ЛІТЕРАТУРА
1. Гете Й. В. Фауст; Лірика / пер. з нім.; Передм. Д. С. Наливайка. Київ: Веселка,
2001. 478 с.
2. Масенко Л. …Їхнє зло прийшло перед лице моє // Кур’єр Кривбасу. 1998. № 3.
С. 145—152.
3. Олесь Ульяненко: «Вкрай не люблю писати, але змушую себе…». URL: http://
bukvoid.com.ua/digest/2009/11/20/055121.html (дата звернення: 10. 11. 2022 р.)
4. Селін Л.-Ф. Смерть у кредит / пер. Р. Осадчука. Київ: Видавництво Жупанського,
2015. 560 с.
5. Ульяненко О. Жінка його мрії. URL: http://sites.utoronto.ca/elul/Ulianenko/
Zhinka_ioho_mrii.pdf (дата звернення: 10. 11. 2022 р.)
6. Ульяненко О. Знак Саваофа. Київ: Нора-Друк, 2006. 292 с.
7. Ульяненко О. Квіти Содому. Харків: Фоліо, 2012. 256 с.
8. Ульяненко О. Сталінка. Дофін Сатани: Романи. Харків: Фоліо, 2003. 382 с.
9. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / ред. кол. М. Г. Жулинський (голова)
та ін. Київ: Наукова думка. 2001—2014.
10. Штейнбук Ф. Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко. Частина 2.
Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2022. 392 с.
Отримано 8 листопада 2022 р. м. Київ
|