Рецензії. Огляди
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Назва видання: | Ruthenica |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190680 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Рецензії. Огляди // Ruthenica. — 2009. — Т. 8. — С. 244-268. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-190680 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1906802023-06-18T19:14:46Z Рецензії. Огляди Рецензії. Огляди 2009 Article Рецензії. Огляди // Ruthenica. — 2009. — Т. 8. — С. 244-268. — укр. 1995-0276 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190680 uk Ruthenica Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії. Огляди Рецензії. Огляди |
| spellingShingle |
Рецензії. Огляди Рецензії. Огляди Рецензії. Огляди Ruthenica |
| format |
Article |
| title |
Рецензії. Огляди |
| title_short |
Рецензії. Огляди |
| title_full |
Рецензії. Огляди |
| title_fullStr |
Рецензії. Огляди |
| title_full_unstemmed |
Рецензії. Огляди |
| title_sort |
рецензії. огляди |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Рецензії. Огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/190680 |
| citation_txt |
Рецензії. Огляди // Ruthenica. — 2009. — Т. 8. — С. 244-268. — укр. |
| series |
Ruthenica |
| first_indexed |
2025-07-16T13:43:27Z |
| last_indexed |
2025-07-16T13:43:27Z |
| _version_ |
1837811271832961024 |
| fulltext |
Р Е Ц Е Н З І Ї. О Г Л Я Д И
У пошуках держави
Пузанов В.В. Древнерусская государственность: генезис, этнокуль-
турная среда, идеологические конструкты. Ижевск: Издательский дом
«Удмуртский университет», 2007, 623 с.
Нові думки про шляхи виникнення держави завжди корисні, оскільки допо-
магають нам скласти своє уявлення щодо природи соціальних утворень, в яких
доводиться жити людству. Пропонована увазі читача книга є актуальною, ос-
кільки наш час позначений перманентними пошуками країнами пострадянсь-
кого простору власної державності, а науковцями цих країн — нових, звісно,
немарксистських, підходів до її вивчення.
Обираючи ліберальну форму подачі матеріалу у вигляді низки «нарисів», ав-
тор ніби запрошує до діалогу, пропонує інформацію до роздумів, чим відразу ж
обеззброює надміру прискіпливих критиків. До того ж ці нариси, безумовно, є
свідченням довгої копіткої праці В.В. Пузанова в області потестарно-політич-
них студій.
Історіографічна частина книги має цінність окремого дослідження. Приділе-
на в ній увага розробці проблеми державності українськими вченими особливо
втішна. У самій постановці проблеми автор слушно відзначає, що, здавалося б,
найдоцільніше дослідити саме те, як «бачили» державу її сучасники, проте це
сприйняття досить неоднорідне, адже «для когось це носії влади; для когось —
образи «лісів, полів і рік» (с. 30). Відзначається також, що уявлення про владу
на Русі мало різнитися і через те, що країна то підкорювалася єдиній владі, то
ставала поліцентричною (с. 31).
Головним для свого дослідження історик визначає ХІ ст., вивчаючи яке, він
сподівається заповнити прогалину щодо цього періоду в концепції «санкт-пе-
тербурзької школи», а також знайти нові дискурси для вирішення традиційних
питань (с. 38). Однак, витоки державності він починає шукати в епосі станов-
лення слов’янських народностей — у VІ–VІІ ст., що не може не нагадати ко-
лишні дослідження Б.О. Рибакова, які критикуються по ходу роботи автором
(с. 260–261). Щоправда, ми з такою постановкою питання, в принципі, згодні.
У першій частині книги розглянуто питання про формування основ міжкуль-
турного діалогу як одного з чинників соціо- й політогенезу. Вихід на історичну
арену слов’яни здійснювали на стадії родоплемінного ладу. Переважаючу роль
у сприйнятті ними світу відігравали категорії «свій — чужий», «вільний — не-
вільний». Відносини слов’ян із зовнішнім світом були неоднозначними — від
проявів гостинності до обернення іноземця в рабство, в чому, слов’яни, гадаємо,
не поступалися й іншим варварським народам. Загальноприйнятими ватажками
245РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
озброєних дружин виступали сакральні вожді. На цьому етапі войовничість і во-
рожість до зовнішнього оточення, безумовно, служили меті обстоювання своєї
ідентичності, хоча й не обходилося без вимушених поступок більш наполегле-
вому ворогові, зокрема, аварам. Гучна поява слов’ян на світовій арені була за-
фіксована візантійськими і західноєвропейськими хроністами.
Підсумовуючи зазначене у нарисах цієї частини, автор справедливо відзначає
важливість для становлення первісної людини (зокрема, і предків слов’ян) при-
боркання індивідуалізму. Щоправда, дослідник не наважився оцінити, яку роль
в цьому відігравала праця. Водночас, найімовірніше, саме спільна виробнича
діяльність стала для давнього людства головною школою колективізму. У фор-
муванні системи багатоукладних соціальних зв’язків, на думку В.В. Пузанова,
стала провідною найдавніша опозиція «свій — чужий», зокрема, невпинне роз-
ширення кола «своїх» за рахунок розгалуження етнічних контактів (с. 137), з
чим важко сперечатися.
Частина друга розглядає утворення Давньоруської держави (передумови,
етапи, типологію, етнокультурний аспект). Нарис 1-й присвячений тому, як
Повість временних літ оцінює слов’янське розселення у Східній Європі. Особ-
лива увага приділяється питанню достовірності даних, отриманих літописцем
від своїх усних інформаторів, які могли зберегти в пам’яті відносно нещодавні
події (с. 184).
Нарис 2-й, в якому автор виявляє чинники генези державності і типологію
додержавних утворень у східних слов’ян, вигідно відрізняється своїм безпосе-
реднім відношенням до задекларованої теми книги. Щоправда, як на наш пог-
ляд, надто багато місця відведено обговоренню в усі часи політизованої пробле-
ми норманського впливу, тим більше, що дослідник знову повертається до неї
у нарисах 4-му і 7-му. Щодо новацій 2-го нарису нашу увагу привертає свіжа
думка про роль війни як одного з головних чинників державоутворення (с. 193
і далі). Війною прокладалися торгівельні шляхи, нею ж відбиралися у корін-
ного населення продукти місцевого промислу, що призначалися на продаж, а
також людські ресурси — основа работоргівлі. Війна ставала способом або умо-
вою легітимації зовнішньої експлуатації (с. 197). «…Воєнне захоплення веде
до формування складних племінних об’єднань, які, за певних умов, знову ж не
без участі військового фактора, можуть трансформуватися в ранньодержавні
об’єднання» (с. 199).
В якості первинних ознак держави називаються податки — публічна вла-
да – територіальний поділ народу (с. 201). Саме організація населення за тери-
торіальною ознакою, так або інакше, передбачає наявність і елементів публічної
влади, і податкової системи. Тому дана ознака, принаймні, по відношенню до
східнослов’янської державності, — зазначає вчений, — може вважатися голо-
вною (с. 202).
Історик вирізняє три типи, або ступені, інтеграції суперсоюзів: 1) недов-
говічний союз племінних союзів («племен») з метою протистояння спільній
зовнішній небезпеці; 2) об’єднання союзів племен під егідою найсильнішого з
них, який являв зародок публічної влади по відношенню до решти; 3) перехід
246 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
від періодичного «наїзду» за даниною з боку панівного союзу до прямого уп-
равління «підвладними племенами», заміна місцевих племінних органів влади
намісниками з центру (с. 204). На наступному етапі, згідно з автором, у східних
слов’ян сформувалися міста-держави, і таким чином складний суперсоюз пле-
мен трансформувався у складну федерацію земель. Втім, особисто для рецен-
зента гра з терміном «суперсоюз» лишилася дещо непереконливою, оскільки
містить надто гіпотетичні побудови.
Далі, торкнувшись у нарисах 3-му і 4-му, відповідно: проблем хозарського і
норманського впливів, й констатувавши, що суттєвої ролі в соціо- й політогенезі
східних слов’ян вони не відіграли (с. 225, 240), у двох наступних нарисах (5-му
й 6-му) автор розглядає проблему об’єднання племінних союзів під владою Киє-
ва. При цьому (всупереч попереднім твердженням) роль варягів виявляється не
такою вже й незначною. Так, в літописних відомостях про Рюрика «відбитий
процес переходу сформованого під егідою варягів Північного суперсоюзу пле-
мен в третю, заключну стадію інтеграції» (с. 245). Далі «взяття військами Олега
і Ігоря Смоленська, а потім Києва ознаменували початок нової хвилі нормансь-
кої експансії, наслідком чого стало розширення Північного суперсоюзу на пів-
день і перенесення резиденції русів у Київ» (с. 247). Яким би не був рівень кон-
солідації перерахованих Константином Багрянородним племен, що тяжіли до
шляху «з Варяг у Греки», цілком очевидно, що ці «славінії» були «пактіотами»
(данниками) «росів», тобто варязької династії, зосередження в руках якої влади
над усіма цими територіями і племенами було підкорене одній меті — збуту
полюддя, описаному тим же Константином. Тими ж таки інтересами київської
династії зумовлювалось залучення цих племен у походи на Візантію. Виразно
скандинавські риси притаманні і купцям-русам, що перебували у Булгарі, згід-
но із знаменитим описом Ібн-Фадлана. Щоправда, незаперечним є той факт,
що нормани якимось чином вростали у місцеву культуру, ослов’янювалися.
Їхні діти отримували слов’янські імена: Святославом звали сина Ігоря, Лютом,
Мстишею(?) — сина Свенельда. Гадаємо, асиміляції сприяла традиція матріло-
кальних шлюбів, що легітимізувало входження у «місцевий рід». Цим, очевид-
но, послаблювалась міжетнічна конфліктність.
Остаточно намагаючись відповісти (нарис 7-й) на питання про роль сканди-
навських елементів у військово-політичній системі давньоруської держави, що
утворювалася (Х — перша половина ХІ ст.), автор констатує, що варяги пере-
слідували на території Східної Європи власні інтереси. Хоча нормани не ство-
рювали східнослов’янської державності, втім «виступали в якості організуючої
військово-політичної сили. Тим самим, вони сприяли формуванню інститутів
публічної влади і податкової системи, підвищенню ряду місцевих племінних
об’єднань, що призвело, в результаті, до домінування полянської общини… Ва-
рязький чинник не лише «підштовхнув» державоутворюючі процеси у східних
слов’ян, але й надав їм масштабність… Однак, світло державності освітлює і
скандинавів, і східних слов’ян вже за межами «норманського періоду» руської
історії» (с. 292–293). Суперечливість цих висновків лише віддзеркалює тради-
ційну складність проблеми ролі норманів у становленні руської державності.
247РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Звісно, якщо дивитися на «норманський період» із пізніших часів, то сліди ва-
рягів (лінгвістичні, в побуті, в матеріальній культурі) виявляються незначними.
Втім, незважаючи на те, що Константин Багрянородний і Повість временних
літ називають конкретні слов’янські племена (часом навіть вказуючи імена їх-
ніх ватажків), незаперечним є факт їхнього силового підкорення варягами, які
прийшли з Півночі. І ця констатація, до речі, цілком збігається із підкресленою
самим В.В. Пузановим роллю війни та військового підкорення як державоутво-
рюючого зовнішнього чинника (с. 197, 199). Власне, саме у нарисі 7-му він до-
кладно говорить про перевагу військових досягнень норманів над слов’янськими
(с. 277).
Частина третя княжки присвячена давньоруській державності в ХІ ст. — «від
Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха». У нарисі 1-му автор аналізує роз-
поділ земель Русі по Дніпро між Ярославом і Мстиславом, а також намагаєть-
ся розшукати тривання цієї традиції, зокрема, в розподілі земель за заповітом
Ярослава. Втім, виразних слідів подібної традиції автор, схоже, не знаходить.
Київська Русь ХІ ст. за умов відомого «тріумвірату», на його думку, була склад-
ним союзом (федерацією) земель, що знаходився під владою київського, чер-
нігівського і переяславського князів (с. 357).
Нарис 2-ий розглядає обставини політичного життя Русі від київського пе-
ревороту 1068 року до Любецького з’їзду, з характерною, на думку автора, для
цього періоду нестабільністю у співвідношенні князів і земель.
Нарис 3-ій присвячений Любецькому з’їзду та його наслідкам. Згідно з
висновками автора, «тріумвірат» земель дозволив послабити зовнішню небез-
пеку, сповільнити процес розпаду Київської Русі, пом’якшити його негативні
наслідки. Починаючи з другої третини ХІІ ст., відцентрові тенденції перейшли
у вирішальну, необоротну стадію. Новим етапом розвитку державності стало
незалежне існування міст-держав. Утім, з розпадом складної федерації продов-
жує існувати генеалогічна федерація (що знаходила вираз у єдності князівського
роду й у праві його на кормління у Руській землі), яка накладалась на систему
самостійних міст-держав і елементи колишньої ієрархії міст (с. 392).
Частини четверта (феномен Володимира Мономаха) і п’ята (соціальні об-
рази Давньої Русі) — є своєрідними додатками, хоча й великими за обсягом,
до основного тексту книги, в яких робиться спроба залучити до реконструкції
«картини світу» давньоруського суспільства різноманітні оригінальні джерела:
Повчання Мономаха, Київський лист Х ст., Слово про закон і благодать Іларіо-
на, Пам’ять і похвалу князю Володимиру, Житіє Феодосія. Завершують книгу
розлогі висновки автора (с. 614–621).
В.В. Пузановим пророблено велику роботу, наведено майже енциклопедич-
ний за обсягом матеріал. Втім, праця залишає враження енциклопедичної також
і за способом подачі цього матеріалу. Автор надав читачеві можливість довіда-
тися про чимало сторін давньоруської історії, але далеко не все з цього додасть
до нашого уявлення саме про державність. Крім того, вступні і додаткові части-
ни займають у книзі незрівнянно більше місця, ніж задекларована центральна,
присвячена ХІ ст. Головне ж, що державність, як явище, набагато масштабніша,
248 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
ніж перерозподіл князівських столів. Держава має певну мету, освячену ідео-
логією, обслуговує інтереси певних соціальних верств, котрі якимось чином
взаємодіють з іншими. В ній є судочинство і податкова система. Вона підтри-
мує дипломатичні і торгівельні зносини з навколишніми країнами, організовує
оборону від зовнішніх зазіхань, або здійснює напади на сусідів. Звісно, все це не
просто простежити крізь павутиння міжкнязівських чвар, які звично складають
собою основний сюжет досліджень про «державність». Вихід по-за межі цього
традиційного (підказуваного літописами) дискурсу міг би стати головним вне-
ском книжки у тему давньоруської державності.
Юрій Писаренко
Звіздецький Б.А. Городища ІХ–ХІІІ ст. на території літопис-
них древлян. К.: Ін-т археології НАНУ, 2008. 176 с.
Опублікована стараннями колективом науковців відділу давньоруської та се-
редньовічної археології Інституту археології НАН України, монографія Б.А. Звіз-
децького (1958–2006 рр.) присвячена вивченню укріплених поселень давньорусь-
кого часу, розташованих та території розселення літописних древлян.
На основі аналізу літописних джерел та наявного археологічного матеріалу, ав-
тор, насамперед, спробував визначити межі Древлянської землі. Східний її кордон
фіксують, на думку дослідника, поселення та городища, розташовані в басейні р.
Тететерев та на її вододілі, віддалені від синхронних їм полян ських поселень VIII–Х
ст. лісовими масивами та болотистою заплавою р. Здвиж. На північному сході
древляни займали територію від гирла Тетерева до гирла Прип’яті вздовж правого
берега Дніпра й далі вздовж правого берега Прип’яті до гирла Славечни. Найбільша
концентрація древлянських поселень фіксується за археологічними даними на
півночі Древлянської землі в районі Овручського кряжу. Північні межі розселення
древлян автор проводить по лінії р. Славечна, дещо північніше Овруча, і далі на
захід, перетинаючи середню течію Уборті та Ствиги. Межі розселення древлян
на заході сягали межиріччя Случі та Горині. За підрахунками автора, загальна
площа Древлянської землі наприкінці І тис. н.е. складала не менше 28 тис. км. При
цьому, опираючись на дані картографування древлянських поселень і могильників,
дослідник зауважує, що її заселення було не однаково щільним.
Важливими є також спостереження Б.А. Звіздецького щодо хронології, то по графії
та соціальної типології древлянських городищ. Перші древлянські укріплення —
«гради», виникли, як доводить дослідник, у VIII ст. (Малин). У ІХ–Х ст. виника-
ють і функціонують «два десятки подібних укріплень, включаючи і два згадуваних
літописом міста — Іскоростень (Коростень) та Вручий (Овруч). У ХІ ст. більшість
«градів» племінного періоду перестають функціонувати. У цей період існують
лише п’ять-вісім городищ. ХІІ ст. стало поворотним у відродженні фортифікацій-
ного будівництва в ареалі Древлянської землі. До восьми укріплень, що існували
безпосередньо протягом ІХ–Х ст., додалося ще двадцять три. Таким чином, у ХІІ —
249РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
середині ХІІІ ст. функціонувало тридцять одне укріплення. З них 18 було засновано
на нових місцях, і лише 5 зайняли незаселені в ХІ ст. городища племінних «градів»,
що функціонували в більш ранній час» (с. 51).
Розглянувши особливості топографії і планування городищ Древлянської
землі, дослідник дійшов висновку, що провідним їх типом є мисові городища
(24) та укріплені поселення на природних останцях (10). За соціальною типоло-
гією древлянські городища ІХ–ХІІІ ст. автор розподіляє на три окремі категорії.
До першої з них він відносить 20 укріплень ІХ–Х ст., що виступали племінни-
ми «градами» — центрами концентрації племінних органів влади, якими були
князь та представники місцевої соціальної верхівки. На його думку, «саме з їх
числа древляни обирали 20 представників («мужей лучших»), які їдуть у 945 р.
до Києва з місією сватання до овдовілої Ольги. Кількість послів Древлянської
землі здається нам зовсім не випадковою. Вона в точності збігається з кількістю
«градів», виявлених археологічним шляхом» (с. 76–77). Припущення автора про
те, що 20 послів могли бути повноважними представниками 20 «градів» Древ-
лянської землі, тобто по одному «мужу» від кожного «граду» видається надто
спокусливим аби беззастережно прийняти його на віру. Чи не був цей збіг ви-
падковим? До того ж, не переконаний в тому, що подальші археологічні дослід-
ження не виявлять нових городищ цієї категорії.
Другу соціально-типологічну групу давньоруських городищ складають, за
класифікацією автора, поселення з укріпленою площею більше як 1 га та досить
потужним культурним нашаруванням. Цю групу поселень дослідник відносить
«до типу малих міст Русі, які жалувалися в кормління на правах умовного «де-
ржання (?) молодшим представникам правлячого великокнязівського клану»
(с. 96). І, зрештою, до третьої, найбільш чисельної групи городищ, автор відніс
укріплення з площею менше 1га. Вони, на його думку, «поєднували в собі риси
вартових фортець, а також господарсько-економічних одиниць — первинних
осередків організації князівського фіску» (с. 96).
Приємне враження справляють дбайливо укладені «Додатки», які містять
доволі повний Каталог городищ Древлянської землі ІХ–ХІІІ ст., а також Таб-
лиці, що дозволяють скласти уявлення про хронологію, топографію та розміри
поселень, їх матеріальну культуру.
В.Р.
Звіздецький Б. А. Археологічні дослідження в північно-східних
районах Житомирського Полісся (матеріали та дослідження до
археологічної карти області: Коростенський, Овруцький і Народи-
цький райони Житомирської області). Коростень, 2008. 130 с.
У цій книзі здійснено аналіз археологічних пам’яток, виявлених під час по-
льових розвідок 1999–2004 рр. в північних регіонах Житомирської області, які
постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції. До
250 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
наукового обігу також вводяться матеріали досліджень 1999–2004 рр. курган-
них некрополів і городищ на території Коростенського, Народицького і Овру-
цького районів Житомирської області. Укладений автором реєстр археологічних
пам’яток дозволяє суттєво уточнити й доповнити археологічну карту регіону,
скласти більш повне уявлення про характер поселенської структури та особли-
вості матеріальної культури Древлянщини.
В.Р.
Водолазкин Е.Г. Всемирная история в литературе Древней
Руси (на материале хронографическго и палейного повествования
XI–XV вв). 2-е изд., переработанное и дополненное. СПб.: Изда-
тельство «Пушкинский Дом», 2008, 488 с.
Перше видання цієї книжки, що вийшло 2000 р. в Німеччині, лишило-
ся недоступним і практично невідомим на Україні. Перевидання її в Росії
значно посилює шанси знайомства української наукової громадськості із
цим важливим дослідженням. Книга Є.Г. Водолазкіна присвячена давньо-
руським історіографічним та історико-екзегетичним текстам, що оповіда-
ють про «всесвітню» історію, тобто події від Сотворення світу до Х ст. н. е.
У «Вступі» (9–38) автор окреслює поняття «всесвітня історія» стосовно се-
редньовічних текстів, визначає її місце в системі жанрів історичної оповіді,
а також пропонує міркування щодо взаємовідношень між літописанням та
оповіддю хронографічною і палейною. Серед тем другої частини книги —
«Историография как богословие» — такі: «История всемирная и история
национальная», 41–70; «Структура хронографов и отношение хронистов к
источникам», 71–77; «Времяисчисление русской хронографии», 78–96; «Ис-
тория как история выполнения пророчеств», 97–102; «Историограф и исто-
рический процесс», 103–108; «Отношение к чудесному», 115–126; «История
и экзегеза», 127–139; «Историография и «естественнонаучное», 153–159.
Друга частина книги — «Хронология русской хронографии» (161–208) —
детальніше розвиває одну з тем, намічених у попередній частині. Тут обгово-
рюються проблеми відносної хронології, датувань за царствами, абсолюної
хронології, ери руських хронографів та додаткові елементи обрахунку часу,
а також дещо із технічного оснащення: індикт, вруцелето, круг місяця. Тре-
тя частина книжки (209–236) присвячена Хроніці Георгія Амартола як голо-
вному джерелі руської хронографії. Тут обговорюються проблема гаданого
«Хронографа по великому изложению», а також відображення Амартола у
текстах, що фізично дійшли до нашого часу: Троїцькому хронографі, Повній
хронографічній Палеї, обох редакцій Літописця Єлинського та Римського,
Архівському та Софійському хронографах. Четверта частина — «Естествен-
нонаучное». Сверхъестественное. Провиденциальное» (237–312) — присвя-
чена дослідженню Тлумачної Палеї. Книгу споряджено чотирма додатками,
251РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
з яких для дослідників давньоруської історії неоціненним стане перший:
«Хроника Амартола в русских хронографических сводах» (321–375), де по-
дано пофрагментний опис усіх запозичень із Амартола, включених у різно-
манітні хронографічні компіляції.
О.Т.
Івакін В. Г. Християнські поховальні пам’ятки давньоруського
Києва. К.: КИТ, 2008. 272 с.
На відміну від так званих «дружинних поховань», поховальні пам’ятки Киє-
ва Х–ХІІІ ст. як специфічна категорія старожитностей досі не стали предметом
спеціального дослідження. У фаховій літературі вони розглядалися побіжно у
більш широкому археологічному контексті. Монографія В.Г. Івакіна покликана
заповнити цю лакуну. Автор поставив собі за мету реконструювати комплекси
поховальної практики давніх киян на підставі єдиної формалізованої схеми та
виявити статистичні закономірності для зазначеної категорії пам’яток.
Робота поділяється на чотири розділи. У першому аналізується історіогра-
фія проблеми та розкривається історія археологічних досліджень поховальних
пам’яток давнього Києва. У другому створено топографічну карту, на якій на-
несені основні категорії поховальних пам’яток давньоруської столиці. Автором
зібрано матеріал по більш ніж тисячі поховальних пам’яток стародавнього Киє-
ва та його околиць. Некрополі розглядаються в контексті окремих київських
районів та приміських монастирів. У наступному розділі виділено основні етапи
формування некрополів Києва, визначено хронологічні особливості утворення
системи міських кладовищ. За археологічним матеріалом, знайденим у похован-
нях, та стратиграфічною ситуацією визначається період функціонування того чи
іншого могильника. Останній розділ присвячений аналізу поховального обряду
давніх киян. Поховальні пам’ятки поділено на п’ять основних категорій: при-
храмові кладовища; поодинокі поховання, зокрема дитячі; чернецькі катакомбні
поховання; масові поховання, які з’являлися внаслідок пошестей (скудельниці)
та війн (братські могили 1240 р.). Виведено статистичні показники та зробле-
но детальний аналіз елементів поховального обряду, виділено основні типи по-
ховальних споруд та поховального інвентарю. В результаті проведеної роботи
створено реєстр поховальних пам'яток Києва Х–ХІІІ ст.
Робота б суттєво виграла, коли б автор здійснив бодай побіжний порівняль-
ний аналіз із поховальними пам’ятками інших міст Київської Русі і сусідніх
країн. Недостатньо досліджено взаємозв’язок різних європейських поховальних
традицій, тобто включення пам’яток Центральної та Північної Європи і Балкан,
що дало б змогу залучити суму нових матеріалів для вивчення поховального
обряду давніх киян.
В.Р.
252 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюрико-
вичи и Российская государственность. М.: Индрик, 2008, 616 с.
Черговий том щорічника «Древнейшие государства Восточной Европы»,
який, що приємно, помітно збільшився у своєму об’ємі, спеціально присвяче-
ний одній із з grand theme історіографії — «Рюриковичи и Российская государс-
твенность». Відділ «Исследования» розпочато роботою Є.В. Пчелова «Династи-
ческая история рода Рюриковичей» (c. 5–32), в якій зроблено поверхневу спробу
загального аналізу «родинної історії» княжого роду, його поділу на численні
гілки та поступового занепаду. У статтях В.Я. Петрухіна, об’єднаних спільним
сюжетом, «Призвание варягов: историко-архелогический контекст» (с. 33–47),
та «Сказание о призвании варягов в средневековой книжности и дипломатии»
(с. 76–84) піддано нищівній, але не завжди справедливій критиці уявлення
Г. Вернадского, О. Пріцака, Д. Мачинського та особливо К. Цукермана щодо
початкової історії Русі. Так, апелюючи до нещодавного відкритого «варяжского
вика» в Києві (с. 43), автор, здається, потрапляє у подібну ж пастку, в яку він так
вміло зміг заманити своїх попередників. Критичний скептицизм В.Я. Петрухі-
на, щодо хронології К. Цукермана позбавлений до певної мірі своєї конструк-
тивності: автор схоже воліє залишити намічені проблеми без відповіді, що на
фоні його втомливої критики, не може не залишатися непоміченим. О.О. Мель-
нікова у статті «Рюрик и возникновение восточнославянской государствености
в представлениях летописцев XI–XII в.» (с. 47–75) проаналізувала структурні
частини так званого «сказания о Рюрике», яке, на її думку, виступає найбільш
типологічним із «сказаний о деяниях», героєм якого був вождь війська вікінгів.
Більш спірним є висновок автора, що «сказание о призвании» было включено
уже в первое систематическое изложение ранней истории Древнерусского го-
сударства — в Древнейший летописный свод конца 1030-х гг.». В іншій статті
О.О. Мельнікової «К вопросу о происхождении знаков Рюриковичей (с. 240–
250), до найбільш популярних скандинавської та візантійської гіпотез поход-
ження знаків Рюриковичів, зусиллями автора додана ще й хозарська. Серед
важливих матеріалів розділу потрібно зважити на статті: Г.В. Глазиріної «Сле-
ды устной традиции о Ярославе Мудром в ранней письменности Скандинавии
(до 1200 г.)» (с. 103–131); О.В.Назаренка «Братское совладение, отчина, сеньо-
рат (династический строй Рюриковичей X–XII вв. в сравнительно-историчес-
кои аспекте)» (с. 132–180); М.Ф. Котляра «Волынские и галицкие Рюриковичи
(XII в.): происхождение и судьбы» (с. 180–202); Т.М. Джаксон «Рюриковичи и
Скандинавия» (с. 203–227); І.Г.Коновалової «Древнейший титул русских кня-
зей «каган» (с. 228–239); А.А. Молчанова «Знаки Рюриковичей: итоги и про-
блемы изучения» (с. 250-269); І.М. Данилевського «Рюриковичи в удельный
период» (с. 270–293); В.А.Кучкина «Первый московский князь Даниил Алек-
сандрович» (с. 294–319); П.В. Чеченкова «Суздальские Рюриковичи и терри-
ториально-политическое устройство Нижегородского княжества (с. 319–340);
В.Д.Назарова «Господин, великий князь», служилые князья и государев двор в
253РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
России XV века»; K.Ю. Ерусалимського «Андрей Курбский — идеолог княжес-
кой власти: опыт реинтерпретации (с. 371–407).
У розділі «Публикации» вміщене цінне дослідження А.А. Євдокімової «Кор-
пус греческих граффити Софии Киевской на фресках первого этажа» (с. 465–
518). Також поміщені замітки М.Ф. Котляра «Ничто… не проходить бесслед-
но» (Заметки о книге А.А.Зимина «Слово о полку Игореве». СПб., 2006. 515 с.)
(с. 19–532).
До щорічника включені «Материалы к библиографии» (2001–2005), зібрані
І.Г. Коноваловою.
О.Ф.
Карпов А.Ю. Княгиня Ольга [Жизнь замечательных людей: сер.
биогр.; вып.1172]. М.: Молодая гвардия, 2009, 376[8] с. ил.
Нова книга Олексія Карпова своєрідно підсумовує багаторічні студії автора
над створенням біографічного циклу праць, присвячених визначним особистос-
тям Київської Русі. Раніше у цій же серії ним були опубліковані книжки про
Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
На основі використання широкого кола джерел та літератури автор відтворив
основні віхи життя та діяльності княгині Ольги.
Боронячи псковську версію її походження, дослідник з-поміж іншого покли-
кається на Проложне житіє княгині XIV ст., у якому сказано: «Си блаженная
Ольга родом бе пльсковитина». Публікація цього тексту була вміщена в праці
М.І. Серебрянского «Древнерусские княжеские жития» (1915 р.). Зауважу, що
останній був уродженцем Псковщини і йому не байдужим було питання локалі-
зації місця народження княгині Ольги.
Авторські спостереження над походженням імені київської княгині дозво-
лили обґрунтувати висновок про те, що Ольга належала до роду Олега Віщого.
На думку вченого літописець штучно об’єднав Ігоря, Олега та Ігоря в рамках
одного роду, зробивши Ігоря сином Рюрика, а самого Рюрика — родоначальни-
ком руських князів.
Життєвий шлях княгині Ольги від народження й до 944 р. — першої до-
стовірної, на думку О.Ю. Карпова згадки її імені у джерелах окреслено, як ві-
домо, всього двома фактами її біографії. Перший — це її шлюб з Ігорем; дру-
гий — народження Святослава. Виходячи з того, що Ольга народилася близько
920 р., дослідник датує ці події 30-ми рр. Х ст.
Чимало місця у книзі відведено діяльності князя Ігоря. Йдеться про органі-
зовувані ним військові походи та конфлікт з древлянами, що призвів його до за-
гибелі, та винахідливі помсти Ольги за смерть свого чоловіка. У перебігу подій
древлянської війни, яка завершилася захопленням і спаленням Іскоростеня,
автор виявив такі риси характеру княгині Ольги як мудрість і винахідництво,
хитромудрість і жорстокість, мстивість і підступність, а разом з тим і її жіночу
254 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
привабливість та звабу. О.Ю. Карпову уявляється, що всі ці якості, гіпертро-
фовані народною свідомістю віддзеркалюють реальні риси характеру київської
княгині. Розвиваючи цю тему в розділі присвяченому державному облаштуван-
ню підвладних їй земель дослідник стверджує: «…мужские черты в ее характе-
ре – такие, как решительность и твердость, – дополнялись и чисто женским
обаянием и, конечно же, хитростью и изворотливостью, столь свойственны-
ми женскому уму. Именно в силу своей женской природы Ольга обратилась к
внутреннему устроению своей державы, то есть к той стороне княжеской
деятельности, которой пренебрегали ее предшественники-мужчины, более за-
нятые военными походами и битвами» (с. 138–139).
Очевидно, такі риси характеру київської княгині у поєднанні з винятково
гострим розумом дозволили їй відмовитися від язичницьких забобонів й відпра-
витися до Царгороду, аби особисто поспілкуватися з візантійським імператором
й на власні очі побачити християнські храми та пишність православного бого-
служіння. Як відомо, питання хронології константинопольського візиту Ольги
та її хрещення лишаються вкрай дискусійними у науці. Константин Багрянород-
ний, описуючи два прийоми київської княгині (9 вересня в середу і 18 жовтня у
неділю) не згадує, якого року це сталося. В часи його правління відповідні дні
місяці співпадали з днями тижня в 946 і 957 р. Приймаючи 957 р. за дату візиту
княгині Ольги до Константинополя, автор обґрунтовує думку про те, що її хре-
щення відбулося через кілька днів після першої зустрічі з імператором. Ця подія
сталася, як доводить О.Ю. Карпов, 13 вересня 957 р. на Воздвиження.
У «Додатку» вміщено огляд редакцій і тексти агіографічних творів про кня-
гиню Ольгу.
В.Р.
Котляр М.Ф. Київський літопис XII століття. Історичне до-
слідження. К.: Інститут історії України НАН України, 2009, 316 с.
Нова книга М.Ф. Котляра в значній мірі є продовженням попередніх студій
дослідника над давньоруським літописанням. У першу чергу, в методологічно-
му відношенні. Виробивши на матеріалі Галицько-Волинського літопису кон-
цепцію повісті як базового елементу літописного оповідання й літопису як низ-
ки послідовно додаваних сюжетних повістей, у нинішній книзі автор спробував
розповсюдити це уявлення на Київський літопис XII ст. У попередніх працях до-
слідник обгрунтовував подібний погляд на Галицько-Волинський літопис гіпоте-
зою про відсутність у Галичі протягом XII ст. самостійної літописної традиції й,
відповідно, орієнтацією на нелітописні взірці історіописання. У нинішній книзі,
здається, автор суттєво модифікує цей вихідний пункт своїх досліджень. Пра-
вомірність розповсюдження методики, виробленої для, здавалося б, унікальної
пам’ятки, на ще один, хронологічно більш ранній, літопис автор обгрунтовує
тим, що насправді повість як жанр зародилася саме в рамках Київського літо-
255РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
пису, а Галицько-Волинський літопис є генетичним продовженням (і вдоскона-
ленням) цієї традиції.
Книга складається із двох частин. Перша із них займається власне текстом
Київського літопису. Перша глава («Джерела і структура Київського літопису»,
6–50) містить короткий огляд повістей, з яких, на думку автора, складається лі-
топис. Друга глава («Генетична спадкоємність Галицько-Волинського ізвода від
Київського літопису XII ст.», 51–86) обгрунтовує думку, що «Галицько-Волин-
ський літопис зовсім невипадково був приєднаний до Київського в спільному
південноруському ізводі. Галицькі книжники дуже ймовірно читали і вивчали
Київський літопис, прагнули наслідувати його» (86). Справді, факти прямого
чи опосередкованого цитування авторами Галицько-Волинського літопису тек-
стів Київського літопису добре відомі в науці. Подібне знайомство, втім, лише
загострює проблему: знаючи і нібито намагаючись наслідувати, автори Галиць-
ко-Волинського літопису, однак, відмовляються від властивого Київському літо-
пису хронологічного викладу, порічної сітки, та, зрештою, й самої річної статті
як базового структурного елементу композиції. Такий радикальний розрив із
традицією, здається, все ж таки краще пояснюється орієнтацією на взірці іс-
торіописання, представлені у перекладних творах візантійської хронографії, ніж
розвитком інтуїтивно підміченої сюжетності Київського літопису.
Кожна з наступних глав першої частини присвячена одній чи кільком із повіс-
тей, які автор вичленовує в тексті Київського літопису. Таких М.Ф. Котляр нара-
ховує, загалом, десять (їх кількість і порядок не збігаються із оглядом у першій
главі): гл. 3: «Воїнські повісті в складі Київського літопису», 87–108 («Повість
про Володимира Мономаха»; «Літопис Володимирового племені»; «Повість
Всеволода Ольговича); гл. 4: «Повість Ізяслава Мстиславича», 109–133; гл. 5:
«Повість Мстиславичів-Ростиславичів», 134–171; гл. 6: «Повість про вбивство
Андрія Боголюбського», 172–178; гл. 7: «Повість Ростиславичів про дальші зма-
гання за Київ (70–90-т роки)», 179–202; гл. 8: «Галицькі повісті в складі Київсь-
кого літопису», 203–220. Крім того, автор вичленовує ще дві повісті чернігівсь-
ких князів: «Повість Святослава Ольговича» та «Повість Ігоря Святославича».
Друга частина книги — «Русь XII ст. на сторінках Київського літопису»
(221–312) — являє собою нариси історії Русі на підставі інформації Київсь-
кого літопису.
О.Т.
Милов Л.В. Исследования по истории памятников средневеково-
го права: Сборник статей. Под ред. Б.Н. Флори, А.А. Горского. М.:
Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009, 336 с.
До збірника статтей Л.В. Мілова (1929–2007), зібраних його учнями та дру-
зями, включено матеріали, статті та розвідки, напрацьовані автором на протязі
тридцяти років. Структра книги розподілена на чотири нерівномірні розділи, у
256 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
відповідності до наукових зацікавлень автора. У першому «Закон Судный людем
на Руси», включені статті: «К истории текста Закона Судного людем Простран-
ной редакции» (с. 5–27), «О некоторых аспектах автоматизации текстологичес-
кого исследования (Закон Судный людем)» (с. 27–70) «К истории текста Закона
Судного людем Краткой редакции» (с. 71–79). До другого розділу «Византийс-
кая Эклога и древнерусское право»: увійшли статті «О древнерусском переводе
византийского кодекса законов VIII в. (Эклоги) (с. 79–110); «Древнерусский пе-
ревод Эклоги и кодификационной обработке конца XIII в.» (с. 111–124); «Леген-
да или реальность? (О неизвестной реформе Владимира и Правде Ярослава)»
(с. 125–152); «Об «изводе пред 12 человека» Правды Ярослава» (с. 53–161);
«Византийская Эклога и Пространная Русская Правда (проблемы рецепции)»
(с. 162–172); «Византийская Эклога и «Правда Ярослава» ( к рецепции визан-
тийского права на Руси) (с. 173–186); «К вопросу об истории церковного устава
Владимира» (с. 187–189); О древнерусских сборниках юридического содержа-
ния «К истории древнерусского права XIII–XIV вв.» (с. 190–196); «К стории
древнерусской книжной письменности XIV в. (палеографические наблюде-
ния) (с. 197–212); «Тверская школа книжного письма второй половины XIV в.
(к истории Троицкого Мерила Праведного) (с. 212–233); «О древнейшей исто-
рии Кормчих книг на Руси» (с. 233–260). У третьому розділі — «Церковный
устав Ярослава» вміщено працю «Устав Ярослава ( к проблеме типологии и
происхождения)» (с. 261–274) та, відповідно, у четвертому — «Русская Прав-
да»: «О происхождении Пространной Русской Правды» (с. 274–314). Епілогом
виступає стаття «Проблемы рецепции византийского права в Древней Руси»
(с. 314–328). Нам залишається лише подякувати упорядникам за ідею компак-
ного зібрання праць Л.М. Мілова та її добру реалізацію, що сподіваємося знайде
свого не менш вдячного читача.
О.Ф.
Мининкова Л.В. Сюзеренитет-вассалитет в домонгольской
Руси. Ростов-на-Дону, 2007, 518 с.
Об’ємна робота Л.В. Мінінкової є черговою спробою відкрити сейф під на-
звою «суспільно-політичний устрій Русі» за допомогою інструменту під назвою
«феодалізм». Вона покликана (звісно ж, комплексно) дослідити відносини сю-
зеренітету-васалітету у домонгольській Русі: їхню ґенезу, етапи розвитку, форми
на різних суспільних щаблях, їх правовий та культурний аспекти.
Книга складається з п’яти глав. У першій главі Л.В. Мінінкова робить докладний
та скрупульозний історіографічний огляд, де показує історію «феодальних» концеп-
цій устрою Русі на тлі інших концепцій та основних течій в історичній дисципліні
за останні двісті років. Також у цій главі подано огляд джерельної бази дослідження;
авторка користається з широкого кола як руських, так й іноземних джерел. На жаль,
прискіпливішого, ніж поверховий огляд, аналізу джерел у книзі годі шукати.
257РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Друга глава присвячена сюзеренітету-васалітету як науковому поняттю, роз-
витку його в історіографії та разом з тим основним рисам тієї реальності, щодо
якої це поняття використовують. У третій главі Л.В. Мінінкова зосереджується
на аналізі руських джерел з метою відчитування феодальних відносин руської
дійсності у термінології джерел. Крім того, тут подано короткий нарис еволюції
сюзеренно-васальних відносин до початку ХІІ ст.
Четверта глава є логічним продовженням третьої: тут авторка перечитує ос-
новні епізоди руської домонгольської історії, шукаючи у них васалітет та інші
атрибути класичного феодального Середньовіччя. При цьому вона спираєть-
ся на досить очікувану періодизацію історії, де граничними є 1132, 1169 роки
та виділяються етапи «загострення боротьби за Київ» у середині ХІІ ст., доба
Слова о полку Ігоревім і «передмонгольський час». У другій частині цієї глави
Л.В. Мінінкова переходить від князів до дружини, розглядаючи ґенезу та розви-
ток боярського васалітету.
П’ята глава сфокусована на правових та культурних аспектах руського сю-
зеренітету-васалітету. Так, дослідниця (слідом за попередниками) віднаходить у
руській дійсності конкретні правові форми васально-сюзеренних зв’язків, таких,
як лен чи феод, та норми і органи, що регулювали ці зв’язки (заповіти князів,
з’їзди тощо). Окремо вона зупиняється на поземельних відносинах як властивій
рисі даного суспільного устрою. Розгляд культури руського сюзеренітету-васалі-
тету має надати картині завершеність: щось схоже на рицарську куртуазність,
щось близьке до культу Дами — і сейф відкрито, на думку Л.В. Мінінкової.
Як бачимо, структура роботи ординарна: джерела та література, термінологічні
аспекти, князівський та боярський васалітети, правове оформлення та культурний
контекст досліджуваного феномену. Іноді, особливо заглибившись в останню гла-
ву, читач може запідозрити, що не оригінальність дослідження визначила струк-
туру (а саме так ніби і має бути), а стандартна структура дисертації визначила
обов’язковість певних розділів і сюжетів. Виникають і інші питання. Чи гарантує
залучення якнайширшого джерельного матеріалу та літератури методологічної
довершеності дослідження? Та облишмо нарікання і перейдемо до суті.
Яка логіка лежить в основі роботи і є її методологічною опорою? Використан-
ня певної взірцевої моделі для дослідження місцевих реалій. Понятійна рамка кон-
цепції феодалізму (зрощеної на західноєвропейських матеріалах) має упорядкува-
ти давньоруські матеріали, надати їм смислу, а досліднику — розуміння того, що
ж «насправді було». Раціональні підвалини розгляду Русі «феодальними очима»
не такі й серйозні, хоч за ним стоїть поважна традиція. Власне, підвалин не наба-
гато більше, ніж у такого ж розгляду Японії, Індії чи Близького Сходу. Справді, у
деяких відносно синхронних суспільствах не можна не побачити щось подібне: у
економічній організації, влаштуванні зв’язків всередині панівних класів, культурі
воїнських спільнот і т.д. Але чи достатньо цього для виведення «ідеальної схеми»
на основі поглибленого вивчення одного з цих суспільств? Та чи треба викорис-
товувати схематизоване уявлення про устрій певного суспільства для пояснення
устрою іншого? Де потрібно ставити кордон між соціологічною генералізацією і
властиво історичною індивідуалізацією?
258 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Багато з тих, хто практикує порівняльно-історичний метод у студіях Серед-
ньовіччя та феодалізму, декларують необхідність використання двох значень
цього поняття: вузького — до Західної Європи, та розширеного — для інших
об’єктів порівняльного аналізу. Про це ж пише і Л.В. Мінінкова. Але насправ-
ді історик потрапляє у пастку. Бо первинним є не надто раціональне бажан-
ня уявити і зрозуміти певне не західноєвропейське суспільство як феодальне
(з васалітетом, ленами та рештою його начиння). Тому розуміючи феодалізм
дуже широко, історик легко стверджує його наявність у певній країні. Далі ж
він намагається віднайти у соціальному устрої даної країни якнайбільше того,
що зближає його феодалізмом у вузькому значенні. В результаті у історика ще
перед поглибленим аналізом місцевих матеріалів виявляється готова взірцева
схема того, «як мало бути», тобто загальний результат стає зрозумілим раніше
за дослідження. І залишається лише «правильно» інтерпретувати місцеві джере-
ла, щоб віднайти у них взірець. Тобто, пропонується ніби два шари пояснення:
один — у мові місцевих джерел, другий, насаджений — у термінології взірце-
вої схеми. Звісно ж, другий відображає об’єктивну дійсність, яка захована під
мовою джерел. Звідси — прагнення швидше звільнитись від її пут і встановити
чіткі відповідники джерельних «термінів» «об’єктивним» категоріям схеми. Ос-
танні, що ніби добре корелюють з місцевою дійсністю (хоч, між іншим, несуть
у собі західноєвропейський сенс і конотації), від цієї дійсності відділені мовою
джерел, що «спотворила» реалії.
І у випадку Л.В. Мінінкової дослідницька логіка виглядає подібним чином.
Авторка стверджує певну подібність розвитку Русі і Західної Європи у період її
Середньовіччя, а далі робить все «за сценарієм». Так, у третій главі знаходимо
переказ вибраних епізодів руської історії, прочитаних у категоріях сюзереніте-
ту-васалітету. У четвертій — те саме, тільки з головним героєм в особі бояр, а
не князів. У п’ятій главі, в пошуках феодального права, дослідниця прочитує
літописні повідомлення про князівське родинне співжиття як фіксацію існу-
вання «органів» та «інституцій» регулювання васальних надань і обсягу влади
сюзерена. Їй вдається віднайти «під» літописними висловами «справжні» пра-
вові статуси різноманітних князівських і боярських володінь — алод, феод, бе-
нефіцій. У тій же главі здійснено й «феодальне» прочитання культури вищих
верств руського суспільства. Не дивно, що там Л.В. Мінінкова (щоправда, не
перша) знайшла рицарський етос. У своїй книжці вона послідовно іменує бояр і
князів не просто боярами і князями, але й сюзеренами та васалами, що є одним
з відображень логіки «двох пояснювальних шарів».
Між тим, неочевидно, що дослідження Русі через невластиві їй категорії і у
понятійній рамці саме західного феодалізму виправдане. Чи не краще позбути-
ся такої рамки і таки довіритися місцевим джерелам, обов’язково враховуючи
при тому нетермінологічність літописного наративу та літературність багатьох
«реалістичних» повідомлень. До того ж. Чи маємо право застосовувати порів-
няльно-історичний метод у такому його вигляді? Ось як Л.В. Мінінкова визначає
невід’ємні риси сюзеренітету-васалітету: «вольность обеих связанных этими от-
ношениями сторон и взаимная их верность, а также вознаграждение за службу
259РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
в той или иной форме». Це розширене значення поняття. Але яку методичну
цінність воно має, якщо всі ці риси можна легко знайти у численних типах пер-
сональних взаємин ледве не в кожному суспільстві, включаючи наше сучас-
не? Після успіхів медієвістики у створенні концепції(ій) феодалізму історики
дійшли висновку, що мають справу з явищем ширшим за західноєвропейське,
але при тому саме європейські системи васально-сюзеренних відносин стали
найбільш «правильним» прикладом явища. Така розширювальна дослідницька
стратегія має очевидні недоліки. Чи не краще брати на озброєння звужувальну
стратегію, яка використовує феодальну концепцію тільки щодо простору, де ва-
сально-сюзеренні поняття розвинулись?
В.А.
Dariusz Dąbrowski, Genealogia Mścisławowiczów. Pierwsze pokole-
nia (do początku XIV wieku). Kraków: Avalon, 2008, ss. 816, tabl. 7.
Книга Даріуша Домбровського вписується у багатолітню традицію дослід-
жень над давньоруською генеалогією, фахово започаткованою понад сто років
тому Миколаєм де Баумгартеном, праці якого на довгі роки залишалися базо-
вими для даної теми. Втім, у згоді із відомим висловлюванням, нове поколін-
ня істориків пише власну історію. Сучасне покоління дослідників минулого
докладає зусиль до створення нового розуміння генеалогії гілки Рюрикови-
чів — Мстиславичів, нащадків Мстислава Федора Гаральда, сина Володимира
Мономаха, праправнука Володимира Великого. Таку спробу здійснив Даріуш
Домбровський, автор цілої низки публікацій з даної тематики, серед яких добре
відома праця «Родовід галицько-волинських князів Романовичів» (Познань —
Вроцлав, 2002).
Автор узявся за невдячну працю, що вимагала і неабиякої майстерності,
і доброго ознайомлення зі зростаючим обсягом літератури, і врешті
бенедиктинського терпіння. Впорався з нею він однак чудово.
Книгу відкриває вступ, що налічує понад 50 сторінок, де охарактеризовано
зміст і завдання роботи, джерела, а також зроблено цікавий екскурс в історію
генеалогії Мстиславичів в історіографії Речі Посполитої за період ХVІ–
ХVІІІ ст. Автор розмірковує над дослідницькими методами, застосованими
в дослідженні, а також впроваджує читача у складний світ давньоруського
шлюбного права, календаря та ін. Зауважимо, що кожна з окремих частин вступу
сама по собі є, по суті, мінітрактатом, що містить, з однієї сторони, значну
порцію знань, з іншої — свідчить про широку компетенцію автора у цій галузі.
Значну частину праці становлять біограми Мстиславичів. Тут застосовано
цікавий критерій аутентичної приналежності даної особи до цього роду. У першу
чергу подано біограми безсумнівних Мстиславичів (всього їх 117), далі подано
біограми здогадних осіб (10). Автор не спокусився знехтувати цими сюжетами.
Біограми є (наскільки дозволяють джерела) вичерпними, наприклад, Переяславі,
260 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
гаданій дочці Данила Романовича присвячено близько 14 сторінок тексту
(с. 656–669). Цю частину книги замикають біографії помилково ідентифікованих
Мстиславичів, тобто представників інших гілок Рюриковичів, або осіб помилково
за таких визнаних, а також свого роду історіографічних «міфів» чи загалом
неіснуючих у реальному житті (тут 36 осіб — реальних або вигаданих).
Працю завершує післямова, яка в дуже цікавий спосіб представляє
висновки автора та певні дослідницькі постулати, один з яких небезпідставно
звучить досить драматично: «Вважаю — пише автор, — що нагальним є нове
систематичне опрацювання родоводів інших гілок Рюриковичів. Це завдання
варто було б реалізувати, спираючись на канон, розроблений Бальцером —
Ясинським для Пястів та з певними змінами пересаджений на грунт руської
середньовічної генеалогії автором цих рядків. Завдання це не терпить зволікань,
оскільки знання про деякі з гілок Рюриковичів є просто фатальними» (с. 734).
Імпонує багатомовна бібліографія, що містить (а це рідкість у подібного
типу виданнях) джерела, досліджені в архівах та бібліотеках Львова, Вільнюса,
Києва, Москви та Любліна. Список опрацьованих джерел займає в тексті майже
12 сторінок, а література — додатково ще 24. Припускаю, що важко було б знайти
сьогодні дотичний до теми книжки текст, який би не був врахований автором.
Видання доповнюють іменний покажчик і генеалогічні таблиці з поясненнями.
У такому короткому огляді представити усі достоїнства цієї книги неможливо.
Врешті, серед них найбільш показовою є не стільки незвичайна ерудиція автора
і його велика праця, скільки легкість викладу, завдяки чому книга чималого
обсягу читається досить приємно і легко. Вона містить усі ознаки наукової
праці, водночас автор зміг надати їй характеру свого роду історичної бесіди,
проводячи читача крізь лабіринти давньоруської генеалогії до висновків, що
народжуються на наших очах. Саме тому ми в стані прослідкувати хід думок
автора від часу її появи до моменту вирішення порушеної проблеми. Особливе
мистецтво автора полягає в тому, що йому вдається представити своє вирішення
проблеми як наслідок саме такого, а не іншого ходу міркувань. Повагу викли-
кає також готовність до перегляду власної точки зору всюди, де автор знайшов
інше можливе вирішення. Стосується це насамперед біограм декого з нащадків
Романа Мстиславича, яким — як уже згадувалося — вже присвячена окрема
публікація.
На позитивну оцінку даної праці аж ніяк не впливають деякі недоліки редак-
ційного характеру, вина за які лягає скоріше на видавництво аніж на автора.
Праця Даріуша Домбровського на довго увійде до доробку сучасної істо ріо-
графії як приклад модерно написаної (при великій повазі до його попередників)
монографії, що стосується одного з ключових аспектів давньоруської генеалогії.
Врешті, вона представляє хороший компендіум знань про Мстиславичів у широ-
кому контексті історії Русі, її далеких і близьких сусідів від кінця ХІ до початку
ХІV ст.
Анджей Гіль
261РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Сугдейский сборник. Выпуск 3. К., Судак, 2008, 679 с.
Третій випуск «Сугдейського збірника» складають матеріали конференції
«Причорномор’я, Крим, Русь в історії та культурі» (Судак, 2006), присвяченої
пам’яті відомого дослідника кримських старожитностей І.А. Баранова. Збір-
ник складається із чотирьох розділів: «Матеріали та дослідження», «Джерела,
знахідки, відкриття (публікації)», «Охорона пам’яток» та «Наукова спадщина».
У першому розділі увагу дослідників східноєвропейського Середьновіччя при-
венуть стаття А.В. Джанова («Походы сельджукских войск на Сугдак и в Кили-
кию в правление Ала ал-Дина Кайкубада», 46–78), де автор пропонує нову дату
походу сельджуків на Судак (історикам Русі цікавого тим, що джерела згадують
військову присутність в Криму русі та половців як союзників Судака) — «не
раніше 1226 і не пізніше початку 1227 р.» (66); дослідження Г. Козубовсько-
го «О роли «плетенки» на русских и русско-литовских монетах конца XIV в.»,
79–86); О. Моці та Л. Іванченко («Тмутараканський «слід» у Пороссі», 137–145)
Натомість розлога стаття Н.М. Нікітенко тавтологічно нагадає читачеві екс-
центричні погляди автора на т. зв. «княжий потртрет» в Софійському соборі як
зображення Володимира Святославича із родиною в момент освячення храму.
У автора серйозні проблеми із стилістикою російської мови, пор.: «как хоро-
шо известно из древнерусской литературы, князь считал себя рабом Христа»,
147; «центральная… фигура нимбирована и отмечена царскими регалиями»,
149; «на остальных княжнах надето такое же плотно застегнутое платье», 149
(надягати на когось щільно застібнуте плаття — малоприємна процедура, якщо
здійснима); «определил, что ним (sic!) обнаружена копия», 151; «[Владимир]…
вместе с Ольгой фланкировал утраченную центральную фигуру Христа», 151;
«подпоясанный у стана кафтан», 154 (із словника: «стан — туловище челове-
ка», не кафтана); «предложенную персонификацию подтверждают также изоб-
ражения…», 159 (очевидно, таки — ідентифікацію персони); «церемониальный
выезд… включал также императрицу», 161 (нагадаю, що «выезд», згідно тлу-
мачного словника — «лошади с экипажем и упряжкой»). Нездатність автора до
граматично правильного висловлювання суттєво зменшує інтерес до її ідей. Але
мовні курйози — не єдина окраса статті. Читач, наприклад, дізнається, що га-
дане співправительство Володимира та Анни «имело идейное обоснование в
культе Богородицы — Царицы Небесной при ее Сыне — Иисусе Христе, Царе
Небесном», 155. Читачу також запропонують (з мотивом — «интересно») «срав-
нить портрет Владимира на фреске, зарисованной А. ван Вестерфельдом, с при-
жизненными сохранившимися изображениями князя на древнейших русских
монетах», оскільки «они обнаруживают общий для них тип Владимира», 153.
З доданого до статті мал. 1 читач довідається, що «княжий портрет» родини
Володимира включав не тільки чотирьох (!) невідомих за достовірними дже-
релами дочок Володимира та Анни, але й дружину князя Бориса. Утім, якщо
читач бодай побіжно обізнаний із здобутками авторки на ниві розбудови кіль-
кісного складу князівського дому, він не буде вражений сміливістю: в іншій пра-
262 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
ці Н.М. Нікітенко спромоглася назвати на ім’я чотирьох невідомих джерелам
синів Святополка Окаянного — Михайла, Меркурія-Іоанна, Стефана та Іоанна.
Полемічна стаття В.В. Хапаєва «Славянская диаспора в средневековом Крыму:
к преодолению историографических иллюзий» (238–249) критично переглядає
відомі аргументи на користь популярної колись думки про тривале існування
чисельної слов’янської діаспори в Криму.
О.Т.
Проблемы историографии, источниковедения и истории Вос-
тока: сборник научных статей памяти профессора В.М.Бейлиса.
Луганск: Изд-во ГУ «ЛНУ имени Тараса Шевченко», 2008, 255 с.
Збірник наукових праць пам’яті відомого сходознавця Вольфа Менделевича
Бейліса (1923–2001) у своїй структурі розподілений на чотири розділи, зміст ос-
танніх двох, на жаль, не відповідає науковим зацікавленням видатного вченого.
У першій — «біографічно-мемуарній» частини поміщені статті М.С. Бурьяна із
численними співавторами «В.М.Бейлис и развитие востоковедения в Украине»
(с. 10–20) та Ю.М. Кочубея «Видатний арабіст України В.М. Бейліс» (с. 20–23),
в яких окреслено як нелегкі життєві шляхи В.М.Бейліса та його покоління, так
і поступ вченого до досліджень східних джерел з історії Давньої Русі. У другій
частини поміщена одна із неопублікованих робіт В.М. Бейліса «Арабо-испанс-
кое географическое сочинение XII века Китаб ал-джа‘рафийя и его сведения
о странах Европы» (с. 33–70), де особливу увагу дослідників Русі повинен при-
вернути розділ про «море Слов’ян». Серед численних матеріалів розділу «Ис-
точниковедение» варто виокремити статті Т.М. Калініної «Река Танаис в пред-
ставлениях арабо-персидских географов X в.» (с. 76–82), в якій автор аналізує
повідомлення ал-Мас‘уді, ал-Харакі та ал-Біруні про Меотіс та, що особливо
цікаво, «море варягів»; І.Г. Коновалової «Сведения о Хазарии в арабской геогра-
фии XII–XIV вв.» (с. 83–89), звідки читач може дізнатися не лише про геогра-
фію, міста та населення Хозарії та їх відображенні у арабській традиції, але й
завдяки розповіді ібн Са‘ід ал-Магрібі, про історію хозарської столиці — Ітилю
після її зруйнування русами; Д.Е. Мішина «Сведения мусульманских писателей
о славянах в окрестностях Майнца в ранее средневековье» (с. 123–129).
До збірника включена повна бібліографія праць В.М.Бейліса.
О.Ф.
263РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Михеев С.М. «Святополк седе в Киеве по отци». Усобица 1015–
1019 годов в древнерусских и скандинавских источниках. М.: Инс-
титут славяноведения РАН, 2009, 292 с.
Щоб задовольнити цікавість читача до історії написання цієї історії, автор
завбачливо починає книгу короткою передмовою у стилі «а як же все почи-
налося». Оснащеність монографії різного роду примітками, технічними пояс-
неннями, схемами, таблицями, підзаголовками суттєво полегшує читання. З
позитивістською охайністю історик скрупульозно подає цитати, розрахунки,
зіставлення — говорити мають факти. Читач завважить і специфічний стиль
автора, який легко відрізнити від інших.
Мета роботи — окреслити межі придатних до верифікації реконструкцій
подій усобиці синів Володимира Святого. Такої мети автор збирається досягти
через прискіпливий аналіз широкого кола джерел: руського та іноземного по-
ходження. Структурою джерельного корпусу значною мірою визначена струк-
тура книги.
Перша глава присвячена інформації руських джерел про усобицю Володими-
ровичів. Спочатку С.М. Міхєєв розглядає літописні матеріали, а потім звертаєть-
ся до двох житійних текстів про Бориса і Гліба: анонімного Сказанія та Чтения
Нестора. В обох випадках дослідник намагається визначити найдавніші читання
у збережених літописних та житійних текстах. Ці нариси складені з низки ціл-
ком самостійних розвідок щодо окремих джерелознавчих питань (об’єм дже-
рела Новгородського першого літопису нетотожного ПВЛ, формування списку
синів Володимира, походження сюжету про народження Святополка «від двох
отців» та сюжету про вбивство Бориса ). У третій же частині глави автор відтво-
рює історію складання текстів про усобицю Володимировичів, реконструюючи
зміст найдавнішого тексту.
У другій главі книги С.М. Міхєєв докладно висвітлює долю руських сюжетів
про Ярослава і Бурислава у скандинавських джерелах (зокрема, Пряді про Еймун-
да та Сазі про Інгвара Мандрівника). Концентруючись на історії Еймунда, автор
виділяє у наявному варіанті саги найдавніше ядро, яке безпосередньо відобразило
участь скандинавського ватажка у руських подіях по смерті Володимира. Паралель-
но дослідник розплутує складні генеалогічні клубки, встановлюючи особу Еймунда
та прояснюючи його місце у плетиві русько-скандинавських зв’язків Х–ХІ ст.
Як наслідок попередньої роботи, у третій главі зіставляються руське і скан-
динавське джерела з метою ідентифікацію Бурислава — героя саги і учасника
подій, що цікавлять автора. Так, дослідник доводить походження імені Бурислав
від слов’янського Борис, методом структурного аналізу доводить спорідненість
руського переказу про вбивство Бориса зі скандинавською легендою про про-
кляття Інглінгів. Та основне у цій главі — реконструкція обставин загибелі Бо-
риса і, як наслідок, нове бачення всієї послідовності і змісту подій усобиці Воло-
димировичів. На думку С.М. Міхєєва, Борис був убитий після 1016 р. варягами
за наказом Ярослава, будучи до цього союзником Святополка.
264 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Отож, дочитавши останні рядки та пригадавши прочитане, читач відзначить
певні неоднозначні особливості книги. Наприклад, він не зауважить спеціаль-
ного методологічного розділу, більше того — методологія дослідження як така
спеціально не оговорюється. А йдеться ж про дуже тонку і відповідальну зада-
чу — окреслити межі реконструкцій. Звучання мети вельми достойне. Але що
той таки читач знайде насправді? Виявиться, що «межі» уміщають лише одну,
авторську, реконструкцію подій (створення якої задля досягнення поставленої
мети, між іншим, не обов’язкове — і тут читач знов згадає про брак нудних
методологічних пояснень). Та й взагалі, якщо у назві книги йдеться про події-
в-текстах, то у висновках дослідник легко переходить до подій-поза-текстами.
Зрозуміло, коли дослідник не починає з нуля, а дисципліновано чіпляє свій ва-
гон до довжелезного поїзда, він вважає недоречним пояснювати те, що ніби «і
так ясно». А дарма. Як взагалі можна окреслити межі реконструкцій? Можна
відтворювати найдавніші тексти/варіанти оповідей про певні події — і залиши-
тись суто в рамках слів, не подій. Можна, не займаючись небезпечною текс-
товою археологією, окреслити головні способи тлумачення оповіді у наявних
пам’ятках — через структурний та змістовий порівняльний аналіз джерел. Вре-
шті, можна піти від зворотного і змалювати негативну картину — відзначити
сумнівне, не варте використання при реконструкції подій. Тут же автор пропо-
нує свій варіант історії подій, з урахуванням історії джерел. «Комплексно».
Дослідник критично аналізує обидві групи джерел: руські і скандинавсь-
кі. Але головний іспит складають саме руські. С.М. Міхєєву потрібна деталь-
на реконструкція формування літописного та житійних текстів про усобицю.
Вважається, що найдавніший текст має бути найбільш правильним і, зрозуміло,
цілісним; цієї думки дотримується і наш автор. З іншого боку, оскільки такий
текст є найчастіше уявним конструктом історика, він намагається приписати
йому ту інформацію, яку (не тільки з текстологічних міркувань) вважає правиль-
ною. Це створює пастку, до якої не раз потрапляли дослідники. Автор висуває
свою гіпотезу складання текстів борисоглібського циклу і розвитку сюжету про
усобицю в них, а паралельно прагне реконструювати справжні події-поза-текс-
тами. Не дивно, що дві паралельні прямі сходяться у кінці роботи: С.М. Міхєєв
реконструює зміст найдавнішого тексту про усобицю, який виявляється най-
більш точним відображенням правильного (на думку автора) ходу подій. Тобто,
текстологічна гіпотеза верифікується реаліями, а реконструкція реалій — текс-
тологічною гіпотезою.
Проте, є рятівник у вигляді скандинавського джерела. Його інформація, зре-
штою, і стає критерієм суджень про руські реалії і тексти. При тому, не секрет,
що скандинавське джерело плутане, пізнє й важке для верифікації. С.М. Михєєв
виходить з ситуації таким чином: дійових осіб і загальну канву подій з саги
вери фікує за руськими джерелами, а далі на основі саги відмовляє останнім у
правдивості. І, як це часто буває з істориками, вступає в область віри. Той, хто
традиційно довіряє хронологічно ближчим до подій руським текстам (а не піз-
нім сагам, що довгий час побутували в усній формі), не прийме тезу про за-
гибель Бориса-Бурислава аж наприкінці усобиці. Але той, хто увірував у сагу,
265РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
твердитиме про фальсифікацію історії в руських текстах (наприклад, «штучне»
датування вбивства Бориса 1015 роком). Якщо ми вже допускаємо контамінацію
Святополка і Бориса (а, можливо, ще й Болеслава) в образі Бурислава — ворога
Яріцлейва, то чому на слово віримо сазі, що закінчує усобицю чимось дуже схо-
жим на вбивство Бориса?
Загалом же, читач зостанеться задоволеним книгою. Окремі дослідження, з
яких зіткане тіло роботи, є вельми цікавими, корисними та спонукальними до
власних розвідок.
В.А.
Симонов Р.А. Математическая и календарно-астрологическая
мысль Древней Руси. По данным средневековой книжной культуры
[Памятники религиозно-философской мысли Древней Руси]. М.:
Наука, 2007, 431 с.
Попередні томи, що вийшли в серії «Памятники религиозно-философской
мысли Древней Руси» (наприклад, слов’янський переклад Хроніки Георгія Амар-
тола), також не завжди відповідали буквальному розумінню її назви. Але то були
видання пам’яток. Книжка Р.О. Симонова являє собою, по суті, монографічне
дослідження математичної (в специфічно середньовічному розумінні) думки, ві-
дображеної у кириличних текстах східноєвропейського походження. Її публіка-
ція у зазначеній серії великою мірою виправдовується обширними Додатками
(що займають майже третину обсягу книги, 291–426), де наводяться — частково
у транскрипціях, частково навіть у факсимільному відтворенні — тексти, об-
говорювані у дослідницькій частині книги. Власне дослідження складається із
двох частин. Перша частина — «Источники математической и календарно-аст-
рономической мысли Древней Руси», 9–184 — пропонує систематичний огляд
джерел для реконструкції природничонаукової думки. Поряд із відомими й дав-
но введеними в науковий обіг текстами, огляд включає джерела, виявлені са-
мим автором в ході тривалої роботи в рукописних зібраннях. В результаті, перед
читачем — надзвичайно цінний довідник, який стане незамінним керівництвом
для кожного, хто бажатиме зорієнтуватися у цій досить специфічній ділянці се-
редньовічної культури. Друга частина книги — «Исследования древнерусских
естественнонаучных представлений», 185–290 — є власне дослідженням, серед
тем якого, зокрема, наступні: «Сотворение мира» как начало отсчета времени в
свете библейской экзегетики», 187–198; «Символизм богослужебного цикла на
Руси», 199–208; «Математическая культура Древней Руси в свете исторической
антропологии», 226–242; «Символизм и реальность астрологической «окраски»
древнерусского времени», 243–256; «Древнерусская «сокровенная математика»
XV — первой половины XVI века», 257–278. Нарешті, як зазначалося, книга
завершується публікацією текстів, з яких для традиційного історика домонголь-
ської Русі, можливо, найбільший інтерес являтиме нове видання Учення про
266 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
числа Кирика Новгородця, споряджене перекладом на сучасну російську мову
та коментарями.
У короткій замітці неможливо віддати належне книзі і навіть просто відоб-
разити її зміст. Зупинюся лише на одному прикладі (глава «Отражение кален-
дарной аутентичности в «Слове о законе и благодати» Илариона, 193–198),
важливому у світлі нових дискусій щодо дати написання Слова про закон і бла-
годать Іларіоном. Розповсюдженим видом пасхального табличного інструмен-
тарію на Русі були так звані «руки» із календарними значеннями на чотирьох
з’єднаних пальцях. Пасхальні «руки» були парними і симетричними: права на-
зивалася «рука жидовська» і містила значення для визначення весіннього пов-
ного місяця («круг місяця»), ліва рука називалася «Іоана Богослова» і визначала
числа сонячних епакт («сонячний круг»). Разом обидві «руки» виражали ідею
об’єднання у Пасці обох частин Біблії — Ветхого та Новго Завітів. У Синтагмі
Матфея Властаря (XIV ст.) календарні «круги», що символізують Ветхий та Но-
вий Завіти, асоціюються із відповідними світилами — Сонцем та Місяцем — і
характерні особливості їхнього світіння переносяться на релігії, іудаїзм та хрис-
тиянство. Місяць, закон Мойсея, тьм’яним світлом показує ветхозавітну Паску;
Сонце ж своїм яскравим світлом — істинну християнську Паску. Точно таку ж
метафору (світло Місяця як символ Ветхого Завіту й іудаїзму, світло Сонця як
символ Нового Завіту й християнства) знаходимо у Іларіона. Цілком вірогідно,
что Іларіонові порівняння мають календарний смисл. «Резонно задаться вопро-
сом, — продовжує автор, — не мог ли Иларион, работая над «Словом о законе и
благодати», прийти к метафорам Луна — иудаизм, Солнце — христианство под
влиянием календарных «рук» типа Скалигерова каноника 1331–1332 гг., если
использовал их для расчета (проверки) даты Пасхи?» (195). Спостереження ав-
тора ще раз підтверджують погляд на Слово як саме великодню промову, виго-
лошену при тому в момент, коли Паска надзвичайно близько сусідствувала із
Благовіщенням. Співпадіння обох свят на проміжку 1037–1050 рр. не було, але
двічі — у 1038 і 1049 рр. — Великдень припадав на 26 березня, тобто на наступ-
ний день після Благовіщення (25 березня). Обираючи між двома датами, автор
віддає перевагу першій із них, 1038 р., слідом за О.М. Ужанковим вказуючи на
прикметні співпадіння: 50-річний ювілей хрещення Русі та 500-літній ювілей
Константинопольської Софії.
О.Т.
Шенк Фритьоф Беньямин. Александр Невский в русской культур-
ной памяти: святой, правитель, национальный герой (1263-2000).
Авториз. перевод с нем. Елены Земсковой и Майи Лавринович
[Historia Rossica]. М.: Новое литературное обозрение, 2007, 592 с.
Новгородський князь Олександр Ярославич (1220/1221 – 1263 рр.) є однією
із найбільш легендарних фігур російської історії. Книга присвячена осягненню
267РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
російської і радянської історії пам’яті про Олександра Невського з кінця ХІІІ ст.
й аж до схилку ХХ ст. Предметом аналізу німецького історика стала не біографія
князя, а історія пригадування та пам’яті про нього. Вивчення опертих на славно-
му минулому таких «місць пам’яті», що співвідносяться з цим образом, дозво-
ляє простежити процес формування, вияви та еволюцію концептів колективної
ідентичності в російській історії.
Структурно праця орієнтована на хронологію пам’яті про Олександра Нев-
ського. В історичному вступі (розділ 2) автор на широкому історичному тлі
представив й упорядкував основні віхи біографії Олександра Ярославича. Нез-
важаючи на те, що багато важливих епізодів життя останнього залишаються дис-
кусійними, представлений біографічний нарис є доволі повним і об’єктивним
орієнтиром для дослідження історії пам’яті про нього.
Третій розділ монографії присвячений початкам сакралізації Олександра
Невського. У ньому розглядається, зокрема, становлення його місцевого поша-
нування у Владимирі. Тамтешній Рождественський монастир, де 23 листопада
1263 р. був похований князь став центром ранньої пам’яті про нього. Вже напри-
кінці ХІІІ ст. Олександр був канонізований і вшановувався як святий у місці сво-
го поховання. У 80-х рр. ХІІІ ст. тут була складена перша редакція його Житія,
яке дослідник слушно розглядає як «претекст» історії пам’яті про Олександра
Невського. У XV ст. культ святого переміщується із локального на регіональний
рівень. В цей період пожвавлюється пошанування пам’яті про князя у Новго-
роді, що пояснюється, на думку автора, знайомством новгородських літописців
з Житієм Олександра Невського. Результатом рецепції цього твору і став образ
князя, створений у Новгородському Першому літописі молодшого ізводу. Інтег-
рація Житія і Новгородського літопису, яка відбулася, як гадає дослідник, у
30-х рр. XV ст. за вказівкою новгородського архієпископа Єфимія ІІ поєднала
владимирську лінію пам’яті (Житіє) й Новгородський Перший літопис, створю-
ючи в такий спосіб «новгородизоване Житіє» князя. У першій половині XV ст.
Олександр Невський став важливою фігурою в культурній пам’яті Новгорода.
Опинившись покровителем міста, захисником і охоронцем новгородських воль-
ностей уславлений князь став заручником у боротьбі за політичну владу між
Новгородом і Москвою.
Про цю боротьбу, яка закінчилася «присвоєнням» Олександра Невського
московським історичним дискурсом йдеться у четвертому розділі книги. Ав-
тор простежує трансформацію місцевого святого у фігуру «загальноруського»
значення, включення його до орієнтованого на Велике князівство Московське
телеологічного наративу. Розглядаючи образ Олександра Невського, створе-
ний у джерелах московського періоду (1462–1700 рр.) дослідник виділяє дві
ідеально типові конструкції, два способи його прочитання: з одного боку,
Олександр є втіленням ідеї сакрального співтовариства (церковний дискурс),
а з іншого — достоїнства і легітимності правлячої династії (династичний дис-
курс). Якщо в церковному дискурсі на перший план виходить святість князя,
його чернецтво і чудотворство, династичний дискурс фокусується на Олек-
сандрі як володарі. В династичному дискурсі московського періоду Олександр
268 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ
Невський зображувався князем, родоначальником Даниловичів і зразком для
московського царя.
Секуляризація державної ідеології та подальший розвиток незалежного по-
няття держави, що набуло чітких рис в часи правління Петра І, покликали до
життя певну трансформацію образу Олександра Невського. Висвітленню цих
питань присвячений п’ятий розділ монографічного дослідження Ф.Б. Шенка.
Перенесення останків князя в Санкт-Петербург у 1724 р. уподібнюється до-
слідником з відомим на Заході від ХІІ ст. обрядом інтронізації «національно-
го святого». Олександр став небесним покровителем не тільки нової столиці,
але і всієї Російської імперії. «Завдання покровителя цілої нації, — зауважує
автор, — полягає не тільки і не стільки в тому, щоб підтримувати певну динас-
тію у її домаганнях влади і захищати від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Патро-
нат святого слугує конкретно-персональній символізації нової державності. Він
репрезентував країну і був персоніфікацією новонароджуваної нації» (с. 145).
В імперській міфотворчості XVIII ст. Олександр Невський став визначальною
фігурою ідентифікації, невід’ємною частиною нового імператорського культу.
Третьою силою у боротьбі держави і церкви за символічне прочитання об-
разу Олександра Невського стали носії наукового дискурсу, що формувався у
середовищі дворянської спільноти та інтелігенції. З цього суспільного дискурсу
на початку ХІХ ст. розвинулося нове, національне прочитання образу князя. Ав-
тор простежує механізми його інкорпорації в російську національну історіогра-
фію та трансформацію Олександра Невського в національному дискурсі із дав-
ньоруського православного святого і російського правителя – в національного
російського героя.
Не залишаться, переконаний, байдужими читачу і вміщені у наступних роз-
ділах цієї захоплюючої книги сюжети присвячені трансформації образу Олек-
сандра Невського у більшовицькому офіційному дискурсі пам’яті, екранізації
його біографії 1938 р., інструменталізації постаті князя у роки Великої Вітчиз-
няної війни, повоєнному Радянському Союзі та Російській Федерації.
В.Р.
|