Огляди

Огляди

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2012
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2012
Schriftenreihe:Ruthenica
Schlagworte:
Огляди
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191256
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Огляди // Ruthenica. — 2012. — Т. 11. — С. 231-249. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-191256
record_format dspace
spelling irk-123456789-1912562023-06-28T20:16:50Z Огляди Огляди 2012 Article Огляди // Ruthenica. — 2012. — Т. 11. — С. 231-249. — укр. 1995-0276 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191256 uk Ruthenica Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Огляди
Огляди
spellingShingle Огляди
Огляди
Огляди
Ruthenica
format Article
title Огляди
title_short Огляди
title_full Огляди
title_fullStr Огляди
title_full_unstemmed Огляди
title_sort огляди
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2012
topic_facet Огляди
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191256
citation_txt Огляди // Ruthenica. — 2012. — Т. 11. — С. 231-249. — укр.
series Ruthenica
first_indexed 2025-07-16T15:18:45Z
last_indexed 2025-07-16T15:18:45Z
_version_ 1837817280174489600
fulltext ОГЛЯДИ © Ruthenica XI (2012), 231–246 Михеев С. М. Кто писал «Повесть временных лет»? М.: «Индрик», 2011. [Славяно-германские исследования. Т. 6], 280 с. Ще у 1868 р. К.М. Бестужев-Рюмін писав, що про найдавніше літописання вже «трудно сказать что-нибудь новое». Можна подумати: поважний, але недалекоглядний, вчений помилявся. Бо ж за останні 150 років ледь не кож- ний наступний дослідник літописів вважає, що вносить хоча б щось цілко- вито нове до однієї найбільш розроблених ділянок руського джерелознавс- тва. Одним з подібних внесків є книга С.М. Міхєєва. Вона складена з трьох глав. Перша глава, за задумом автора, покликана «встановити текст», який у подальшому належить стратифікувати. Тут про- аналізовано основні списки та «родини списків», де відображено текст Повісті временних літ (ПВЛ). Для того, щоб висвітлити побутування ПВЛ у літописанні ХІІ–XV ст., автор звертається до історії основних літописних традицій: новгородської, ростово-суздальської та південноруської. Також С.М. Міхєєв розглядає різночитання у тексті ПВЛ за основними списками, обговорює питання контамінації та визначення оригінальних читань. Але вже у цій главі автор звертається і до проблем стратифікації. Зокрема, він зводить разом висновки провідних, на його думку, дослідників літописан- ня, що дає йому змогу визначити основні «текстуальні пласти» ПВЛ. В ре- зультаті, наприкінці глави С.М. Міхєєв встановлює не стільки текст, скільки майже готову наперед схему історії раннього літописання, яку належить творчо розвинути, поглибити і підкоригувати. Друга глава відкривається теоретичною частиною. С.М. Міхєєв пояснює свої принципи стратифікації тексту ПВЛ на основі виокремлення «мар- керів» — специфічних особливостей (лексичних, граматичних, риторичних, пов’язаних з використанням певних джерел і т.д.) пластів літопису. Ці пласти, у свою чергу, нібито відображають історичні тексти (за Шахматовим, імено- вані «зводами», окрім найдавнішого), що послідовно нашаровувались одне на одного. Практичним втіленням цієї теорії є підрахунки і списки фрагмен- тів ПВЛ, що відзначаються тим чи іншим маркером. Автору вдається роз- бити майже весь текст на більші чи менші уривки, віднесені ним до певно- го пласту. Проте, вся «теорія маркерів» працює тільки тоді, коли ми, як і С.М. Міхєєв, безумовно приймаємо наперед існування кількох цілковито різних (за авторством, задумом, часом написання) текстуальних пластів ПВЛ. Бо без заданої схеми власне виокремлення «маркерів» було б пробле- матичним. Продовжено другу главу окремими розвідками щодо стратифікації тих чи інших ділянок тексту ПВЛ. 232 ОГЛЯДИ Третя глава містить характеристику та нариси історії складання і пере- міщення гіпотетичних пам’яток раннього літописання: «Давнього Сказання» (1016–1017 рр.), «Зводу Никона» (кінець 1070-х років), «Початкового зводу» (1093–1097) та його «анналістичного продовження» (до 1115 р.), ПВЛ (1116 р.) та її редакції 1117 р. У висновках до цієї глави та загалом до книги С.М. Міхєєв подає загальну реконструкцію історії раннього літописання, а також історії трансляції його пам’яток у текстах ХІІ–ХІІІ ст. Дослідник прагне точно встановити кількість і склад рукописів, що містили літописні тексти і виникли на території Русі в домонгольський період. У додатках до книги автор вміщує повний каталог «маркерів» різних пластів тексту, вказуючи усі фрагменти, де наявний той чи інший маркер. Тут же подано список реконструйованих вставок, та здійснено «робочу реконс- трукцію» складу «Давнього Сказання» та «Зводу Никона». Такий фінал праці С.М. Міхєєва вочевидь апелює до Разысканий О.О. Шахматова, що теж закінчуються робочою реконструкцією найдавні- ших літописних зводів. Цікаво, що схема раннього літописання, яку автор одержує наприкінці (але уже передбачає на початку), з деякими змінами відтворює схему того ж О.О. Шахматова. Цей (не)очікуваний результат спо- нукає до питання: в якій мірі положення даного дослідження є новими? Шукати на нього відповідь пропонуємо як фахівцям-літописознавцям, так усім зацікавленим у давньоруській історії. Безперечно цікава книга С.М. Міхєєва є, утім, черговою постановкою п’єси Шахматова, яку грають (зрозуміло, з різними декораціями, акторами, музикою і авторськими прочи- таннями) уже понад століття. Здається, слова Бестужева-Рюміна через 150 років все ще актуальні. В. А. Петрухин В. Я. «Русь и вси языци»: Аспекты исторических взаимосвязей: Историко-археологические очерки. М.: Языки славянских культур, 2011, 384 с. [Studia historica] В основу книги покладено статті і замітки, опубліковані автором в 1976–2010 рр. Організовані в одинадцятьох тематичних блоках, вони покликані за заду- мом автора «виявити свідчення і механізми етнокультурної взаємодії Русі зі світом Східної Європи та Євразії» (с. 9). У монографії розглядаються про- блеми найдавніших відносин балто-слов’янської спільноти з фіно-угорським світом, взаємозв’язки Русі з варягами, хозарами і євреями, протоболгарами, уграми та зауральською югрою. Чимало уваги також приділяється ранній історії та культурі Київської Русі. 233ОГЛЯДИ Представлений у п’ятому розділі матеріал містить знайомі з попередніх праць В.Я. Петрухіна міркування автора про співвідношення «міфологічно- го» й «історичного» в ранньому київському літописанні. У шостому розділі розглядаються питання «вибору віри» у Східній та Північній Європі. Тут представлено сюжет про «запону» із судищем Господнім, продемонстровану князю Володимиру грецьким місіонером (с. 162–170), невеличкий етюд про роль норвезького конунга Олава Трюггвасона у справі поширення христи- янства на Русі (с. 171–175) та замітки про північноєвропейські паралелі пе- репохованню та хрещенню останків язичницьких предків Володимира — Ярополка й Олега (с. 176–181). У сьомому розділі монографії — «Язичництво в давньоруській книж- ності» автор аналізує язичницькі мотиви Слова о полку Ігоревім, намагаю- чись знайти відповідь на питання, чому «русичі» Слова о полку Ігоревім названі в цьому творі «онуками Даждьбога». Далі він вкотре звертається до характеристики язичницького пантеону князя Володимира 980 р., демонст- руючи численні біблійні запозичення старокиївського книжника, якими той користався, змальовуючи його головних персонажів. Називаючи слідом за Л.С. Клейном заповнення рову капища Володимира «будівельним сміттям чи рештками споруди християнських часів» (с. 194–195), автор не враховує нову літературу з цього питання. Слідом за цим у розділі вміщено замітки про специфіку свят середньовічної Русі та про співвідношення літописного пе- реказу про «проводи Перуна» з календарним фольклором східних слов’ян. Привертає увагу десятий розділ монографії В.Я. Петрухіна — «Давні традиції в російській історіографії». Тут вміщено замітки про історизацію в пам’ятках російської книжності XVII ст. гаданого новгородського посадника Гостомисла, який в «Історії Російській» В.М. Татищева перетворився на «славенського князя» та міркування автора про джерела «татіщевських відо- мостей» про Київську Русь. Вважаючи проблему походження і складу «Йо- акимівського літопису» Татищева відкритою, він солідаризується з думкою про те, що «цей літопис відноситься до зразків історіографії XVII ст. і не може слугувати джерелом з давньоруської історії» (с. 301). Завершальний, одинадцятий розділ монографії містить доповнений варіант статті, написаної свого часу автором у співавторстві з О.В. Бєловою («Про «нечестиві» народи на Страшному суді: есхатологічний та іконогра- фічний мотив») та замальовку, у якій йдеться про стеоретипи сприйняття іновірців й чужоплемінників в суспільній свідомості та культурі Русі. В. Р. 234 ОГЛЯДИ Петрухин В. Я. Русь в ІХ–Х веках. От призвания варягов до выбора веры. М.: ФОРУМ; Неолит, 2012, 464 с. У монографії розглядаються різноманітні аспекти формування Давньорусь- кої держави в «геополітичному контексті» етнокультурних і політичних процесів, що спливали в Європі наприкінці І тис. н.е. У ній представлено вже знайомі читачеві за раніше опублікованими статтями та книгами автора (Див. напр.: Петрухин В.Я. Древняя Русь: Народ. Князья. Религия. Из истории русской культуры. Т. І. (Древняя Русь). М., 2000; Петрухин В.Я. «Русь и вси языци»: Аспекты исторических взаимосвязей: Историко-археологические очерки. М., 2011) сюжети на тему слов’янського етногенезу та походження Русі, її взаємовідносин із хозарами та іншими народами тогочасного серед- ньовічного світу. У книзі також розглядаються не раз артикульовані автором питання щодо історичної достовірності літописної легенди про закликання варягів та діяльності перших київських князів. Автор і далі переймається пошуками (знайдених ним у попередніх працях) літературних ремінісценцій вміщеного у Повісті временних літ сюжету про «запону» із судищем Господ- нім (у так званій «Промові Філософа») (с. 375–380) та хрещення останків язичницьких предків Володимира — Ярополка й Олега. Звичному колу ідей та сюжетів відповідає традиційне для робіт В.Я. Пет- рухіна коло використаної наукової літератури. Книзі не зашкодило б врахуван- ня ширшої бібліографії, зокрема, й інтерес до праць українських авторів. В. Р. Гимон Т. В. Историописание раннесредневековой Англии и Древней Руси: сравнительное исследование. М., 2011, 696 с. Книга Т.В. Гімона — результат багаторічних досліджень у галузі порівняль- ного джерелознавства. Об’єктами порівняння обрано середньовічні традиції історіописання Англії і Київської Русі. Праця складається з двох частин: перша — стосується форм історіописання, друга — способів роботи серед- ньовічних історіографів. У першій главі першої частини («Письменная культура Англо-Саксонской Англии и Древней Руси: сравнительный очерк») автор пояснює вибір об’єктів порівняння. На думку дослідника, Київська Русь і ранньосередньовічна (власне донорманська) Англія схожі за багатьма параметрами культурного і суспільного розвитку, що легітимізує типологічне порівняння історіографіч- них традицій. Друга глава, «Анналы и летописи», розпочинається з термінологічного вступу, де роз’яснено принципи використання слів «аннали», «хроніки» і 235ОГЛЯДИ «літописи» як загалом у сучасній медієвістиці, так і у даній праці. Автор аналізує праці дослідників континентальної та англійської анналістики, а також руського літописання, і доходить висновку про доцільність терміноло- гічного розмежування «хронік» і «анналів» та про можливість зіставлення англійської анналістики з руським літописанням. Далі, після огляду комплексу збережених текстів, Т.В. Гімон пропонує огляд історії англійського і давньоруського історіописання, як воно на сьо- годні уявляється дослідникам. При цьому розвиток літописної традиції пред- ставлено за модифікованою версією схеми О.О. Шахматова, яка ще зали- шається найбільш впливовою серед русистів. У чотирьох наступних параграфах цієї глави Т.В. Гімон розкриває особливості форми й змісту аналізованих джерел: структуру текстів і хронологічні формули; стан і параметри рукописів; тематику повідомлень (а отже і коло зацікавлень авто- рів); місця ведення анналістичних записів і обставини появи текстів (соціальне походження анналістів, замовники/ініціатори створення текстів, статус авторів). Глава третя, «Пространные тексты, отличные от анналов и летописей», розповідає про інші (нелітописні) жанри історіописання, що розвивалися у Англії та на Русі. Так, автор здійснює огляд і зіставлення творів з «всесвіт- ньої історії», що побутували в обох країнах (латиномовні — у Англії, пере- кладні візантійські хроніки, а також хронографи — на Русі); місцевих «цер- ковних історій» (з руського боку — Києво-Печерський патерик); біографій правителів (на Русі — твори Мономаха). Окремо увагу приділено спробам «зв’язної історії», зокрема Галицько-Волинському літопису, який традиційно вважається твором нелітописного типу. Крім того, Т.В. Гімон порівнює «по- чаткові історії» двох країн. Проте, тут порівняння є менш коректним, оскіль- ки цілком реальна праця Беди Достославного зіставлена з гіпотетичним «Найдавнішим Сказанням», начебто основою Повісті временних літ. Четверта глава присвячена «малим формам історіописання», таким як аннали на пасхальних таблицях, «малі хроніки» і «літописчики», списки правителів та ієрархів, «протоавтобіографії» та навіть написи на полях книг та стінах соборів. П’ята глава, що розпочинає другу частину книги, присвячена методикам дослідження середньовічних історичних текстів. Автор робить наголос на прийомах палеографії і кодикології, а також — внутрішній критиці тексту, яка уживається у випадках, коли оригінальні рукописи не збереглися. У шостій главі Т.В. Гімон пропонує реконструкцію історії найдавнішого англійського «живого літопису», збереженого рукопису анналів Х–ХІ ст., який можна плід- но дослідити за допомогою палеографічних та кодикологічних методик. Сьома глава є логічним продовженням попередньої: тут здійснено реконструкцію історії англійської анналістики середини — другої половини ХІ ст. на основі збережених рукописів. Серед іншого, дослідник піднімає питання часу і місця ведення записів, співвідношення текстів різних анналів, редакторських прийо- 236 ОГЛЯДИ мів. Останньою у цьому блоці є восьма глава, що оповідає про два рукописи, які репрезентують англійську анналістику першої третини ХІІ ст. Дев’ята, остання, глава книги повертає читача з Англії до Русі і нагадує про компаративістичний характер праці. У цій главі Т.В. Гімон намагається охарактеризувати основні способи роботи давньоруських літописців (веден- ня записів, компілювання, редагування) «у світлі англосаксонських парале- лей». У цьому має втілюватись головна задача історичного порівняння — зробити об’єкт зрозумілим. Лакуни у знанні про один об’єкт (у нашому випадку — руське літописання) заповнюються знаннями про інший — обра- ний для зіставлення (тут — давньоанглійська анналістика). Проте, зворотнім боком порівняльного підходу є мимовільна або й свідома підгонка рис об’єктів. Так, автор симпатизує тій схемі ранньої історії руських літописів (і такому її формулюванню), яка має найбільше спільного зі схемою давньо- англійського історіописання. Наприклад, на думку Т.В. Гімона, праці Беди Достославного у руській історії «відповідає» «Найдавніше Сказання». Між тим, факт розвитку історіописання у англосаксів на наративній основі не має жодної «юридичної сили» для історії Русі. У розлогих додатках до книги можна знайти допоміжні матеріали: список руських і англійських рукописів, що містять історичні тексти; переклад уривків англійських анналів; реконструкція складу Вустерських анналів; руські та анг- лійські тексти списків правителів (англійських королів і єпископів / руських князів, посадників та ієрархів) та генеалогій; відомості про основні центри книжності ранньосередньовічної Англії. Вони повинні, серед іншого, проде- монструвати типологічну схожість руських та англійських історичних текстів. Праця споряджена покажчиками імен та географічних назв, ілюстраціями та картами. Зручна у використанні (попри значний обсяг) і заснована на ши- рокому обсязі джерел та історіографії, праця Т.В. Гімона стане корисним надбанням для дослідників середньовічного історичного письменства. В. А. Бондарь К. В. Повести Соломонова цикла: Из славяно-еврейского диало- га культур. Харьков: Новое слово, 2011. 156 с. Книга харківського дослідника, присвячена повістям Соломонова циклу, по- кликана охопити це дещо умовно цілісне джерело (виокремлюване у серед- ньовічних слов’янських текстах з палей та різноманітних збірників, а в се- редньовічних іудейських — з Талмуду, мідрашів та ін.) у його цілісності. Традиційна перша історіографічна глава поділена на 2 розділи: 1.1 «По - вести о Соломоне в классическом летературоведении» (6–14) та 1.2 «Повести о Соломоне в исследованиях второй половины ХХ — начала ХХІ вв.» (14–21). 237ОГЛЯДИ Остання починається з аналізу праці А.Я. Борисова 1942 р. і закінчується огля- дом сучасних праць А.А. Алєксєєва, А.А. Турілова та ін. У другій главі: «Повести о Соломоне: вопросы истории текста», — роз- глядається археографія Соломонова циклу (2.1, 22–30), де вміщено огляд попередніх видань, коротку характеристику використаних автором 12 руко- писів та деякі спірні питання історії палей — давньоруських збірників біблій- ного та хронографічного наповнення. У розділі 2.2 «Текстологические осо- бенности повестей цикла» (30–38) знаходимо зауваження з приводу мови слов’янських текстів та розташування складових (повість про Кітовраса, Суди Соломона, та ін.) у збірниках. Зокрема, порівнюється склад цієї части- ни найдавнішої Барсівської (прото-) хронографічної палеї з пізнішими руко- писами. У розділі 2.3 «Состав источников древнерусских повестей» (38–41) йдеться про джерела давньоруських апокрифів про Соломона у середньовіч- ній равіністичній літературі. Автор звертається до Притч царя Соломона, Майсе-бух–Книги казок, Вавілонського Талмуду, мідрашів. Третя глава книги, «Повести о Соломоне в контексте иудео-славики» (42– 87), присвячена аналізу окремих повістей; на закінченні вміщено розділ, де аналізується генезис Соломонова циклу у давньоруській літературі (80–87). Дуже цінними є додатки до книги, в яких подано слов’янські тексти (103– 138) за текстом Барсівської палеї, з різночитаннями. Це: «Соломон и строители фараона», «Повесть о Китоврасе», «О двуглавом человеке», «О ца ри це Сав- ской», «О наследстве трех братьев», «О трех путниках», «О смыс ле женском», «О слуге и сыне», «О царе Адариане», «О похищенной царевне». Крім того, вміщено також переклади визначених автором єврейських джерел повістей (139–154). Обрана автором складна тема, що потребує вивчення текстів «у контексті іудео-славіки», тобто, з двох напрямків — давньоруського та давньоєврейсь- кого — приводить до ряду цікавих знахідок. І вже точно не буде прісною для читача, в тому числі й з огляду на те, що для сучасної людини деякі елементи давньої «мудростної літератури» пов’язані з казковими сюжетами, хоча у дав- ні часи вони були предметом поглиблених розмірковувань цілком серйозних вчених. Звичайно, в автора трапляються як вдалі, так і не цілком вдалі рішення, тим більше, що це його перша велика робота. З останніх можна назвати певну плутанину у визначенні хронографічних палей. Річ у тім, що дослідники ХІХ та поч. ХХ ст. писали лише про Толкову палею, де виокремлювали першу ре- дакцію — власне Толкову палею, як вона уявляється зараз, та другу редакцію — По- вну хронографічну палею. Але починаючи з робіт О.В. Творогова 1970-х рр., нині у науці чітко виокремлюються три пам’ятки: Толкова, Повна хронографіч- на та Коротка хронографічна палеї — кожна зі своїм складом (хоча частина фрагментів є спільною), особливостями укладення, та ін. Тому коли автор в описі використаних рукописів, серед яких є й Повна, й Коротка хронографіч- ні палеї, пише про «звичайний палейний склад» (25), це виглядає певним 238 ОГЛЯДИ спрощенням. Дещо незвичними видаються окремі вирази, напр., «конвойное сопровождение» (від виразу «конвой рукопису», 33). Але поза тим, книга справляє приємне враження, і, сподіваюся, буде корисною для усіх гуманітаріїв, які цікавляться давньо слов’янською книжністю. Т. В. Вовина-Лебедева В. Г. Школы исследования русских летописей: ХІХ– ХХ в. СПб, 2011, 928 с. Книга петербурзької дослідниці В.Г. Вовіної-Лебедевої є масштабним до- слідженням, де проаналізовано двохсотрічну історію вивчення літописів — найголовніших джерел давньоруської історії. Крім значної кількості публі- кацій, дослідниця залучила величезний обсяг архівних матеріалів. Більшість з них уперше введено до наукового обігу, зокрема опубліковано на сторінках книги. Це: робочі зошити вчених, документи наукових установ, листування. Автор не ставить за мету обійняти увагою абсолютно всіх дослідників літо- писання або усі погляди на його історію. Основними героями книги є пере- важно петербурзькі (ленінградські) дослідники, або ті, хто перебував під їхнім безпосереднім науковим впливом. Крім того, поза увагою лишаються сучасні вчені і дискусії. В.Г. Вовіна-Лебедева пише історію лише тих, хто уже «відійшов в історію». Книга складається з чотирьох частин. Перша частина охоплює «довге дев’ятнадцяте століття» літописознавства. Початкова глава цієї частини оповідає про перші досвіди застосування до літописання «критичного ме- тоду», що виріс із європейської біблійної критики тексту. У центрі уваги знакові фігури раннього слов’янознавства: Й. Добровський та А.-Л. Шльо- цер. Наступна глава присвячена розвитку російського літописознавства до кінця ХІХ ст., основним його напрямам та зв’язкам із «європейськими школами критики тексту». Значну увагу приділено методу «розшивки» лі- тописних збірників/зводів, пов’язаному передусім з іменами П.М. Строєва та К.М. Бестужева-Рюміна. У третій главі йдеться про генезу «методу О.О. Шахматова», витоки якого дослідниця шукає головним чином у порів- няльному мовознавстві. Тут же докладно охарактеризовано схему історії літописання за О.О. Шахматовим. Дві прикінцеві глави цієї частини книги присвячені поширенню «методу Шахматова» на рубежі ХІХ–ХХ ст. та «першій хвилі» його обговорення. У другій частині В.Г. Вовіна-Лебедева прагне розповісти про «спадок Шахматова» у першій половині ХХ ст. Насправді ж тут зібрано студії і про адептів «методу Шахматова» (М.Д. Присьолкова, В.О. Пархоменка, Є.Ю. Пер фецького), і про його опонентів. Серед останніх переважно йдеть- 239ОГЛЯДИ ся про вчених «школи В.М. Перетца»: О.І. Соболевського, І.П. Єрьоміна, С.О. Бугославського. Окрема глава виділена для характеристики літопи- сознавчого доробку В.Л. Комаровича та Д.С. Ліхачова (його автор розглядає як учня Д.І. Абрамовича та згаданого В.Л. Комаровича). Третя частина повністю присвячена одному вченому — М.Ф. Лаврову. В.Г. Вовіна-Лебедева фактично повертає із забуття талановитого літопи- сознавця, якому довелося жити й працювати у вкрай несприятливі 20–30-і роки ХХ ст. Цю частину розбито на три глави. У першій йдеться про участь Лаврова у групі з видання літописів 1936 р.; також розкрито інституційні основи діяльності групи та долі її членів після ліквідації групи. Друга глава сконцентрована власне на особливостях «методу Лаврова» і його поглядах на історію літописання, зокрема й на ставленні до О.О. Шахматова. Нарешті, у цій же частині книги вміщено реконструкцію задуманої, але не опубліко- ваної книги Лаврова з історії літописання. Основу реконструкції складають систематизовані нотатки з робочих зошитів Лаврова, імовірно, чернетки до майбутньої книги, супроводжені коментарями автора. Четверта частини книги — про істориків, дослідників літописання, се- редини — другої половини ХХ ст. Їх В.Г. Вовіна-Лебедева відносить до двох великих шкіл: М.Д. Присьолкова (А.М. Насонов, Я.С. Лур’є, К.М. Сер- біна) і С.В. Бахрушина (Л.В. Черепнін, М.Н. Тихомиров). Наприкінці книги «Вместо заключения» автор пропонує аналіз проектів видань літо- писів у ХХ ст. Праця містить зручний список використаних джерел та літератури, імен- ний покажчик та покажчик літописних пам’яток.Великий обсяг матеріалу (і самої праці) завжди вимагає від автора введення ключових понять, одиниць систематизації. Такими, рамковими, поняттями для В.Г. Вовіної-Лебедевої служать «школа» і «метод». Проте, досягнути строгості у приписуванні пев- ного дослідника до однієї визначеної школи або у характеристиці одного, притаманного цій школі, методу не вдається. І «школи», і «методи» виявля- ються дещо аморфними. Зате справжніми героями книги є конкретні дослід- ники, їхні наукові проекти та практики. Безперечною заслугою автора є простеження спадковості між вченими, розкриття зв’язків між різними інте- лектуальними течіями. Глибока увага до біографій літописознавців сприяє тому, що вони розкриваються перед читачем не як манекени, носії тих чи інших методів, а як живі люди зі своїми уподобаннями та нелегкими (а іноді і трагічними) долями. Грунтовна і добре написана, книга В.Г. Вовіної-Лебедевої неодмінно стане у пригоді усім дослідникам давньоруського літописання, джерелознавства, іс- торіографії, а також зацікавленим інтелектуальною історією та історією науки. В. А. 240 ОГЛЯДИ Джаксон Т. Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. Тексты, переводы, комментарий. Издание второе, в одной книге исправленное и дополненное. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012, 779 с. [Древнейшие источники по истории Восточной Европы] Черговий том, започаткованої в 1977 р. академічної серії «Древнейшие ис- точники по истории Восточной Европы» (до 1993 р. — «Древнейшие источ- ники по истории народов СССР») являє собою виправлене і розширене пе- ревидання опублікованих автором раніше трьох випусків «Ісландських королівських саг». Перший із них (Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе (с древнейших времен до 1000 г.). Тексты, перевод, комментарий. М., 1993) включав фрагменти саг, у яких відбилася історія Норвегії з найдавніших часів по 1000 р. У другому (Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе (первая треть XI в.). Тексты, перевод, комментарий. М., 1994) було вміщено всі наявні варіанти Саги про Олава Святого, славетного норвезького конунга (1014–1028 рр.) Олава Харальдссо- на. У третьому (Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Ев- ропе (середина XI — середина ХІІІ вв. ). Тексты, перевод, комментарий. М., 2000) представлено решту скандинавських саг про норвезьких конунгів. Матеріал, вміщений у новому виданні організовано в одинадцять розділів, у яких послідовно розглядаються ісландські королівські саги, що змальову- ють діяння норвезьких конунгів, аналізуються наявні у них свідчення про народи Східної Прибалтики, Київської Русі і російської Півночі. До публіка- ції оригінальних текстів Т.М. Джаксон відібрала кращі критичні видання саг, оснастивши їх власним перекладом. Не зовсім ясні місця цих текстів знайшли своє пояснення в Коментарях. Тут також розкривається зміст історичних реалій саг, інформація яких зістав- ляється з даними інших писемних джерел та наявними матеріалами археоло- гічних досліджень. Своєрідним продовженням коментарів є підготовлений автором Етнографічний довідник, який складається із розгорнутих статей, присвячених поясненню всіх східноєвропейських топонімів, що згадуються в опублікованих у книзі джерелах. Високу культуру видання демонструють ретельно укладені іменний та етнографічний покажчики. Бібліографічний блок монографії складає доволі повний і об’ємний (656 — 719) перелік використаних джерел та наукової літератури. Опублікований Т.М. Джаксон компендій є добрим путівником світами ісландських королівських саг, який стане у великій пригоді усім, хто зай- мається середньовічною історією та археологією Східної Європи. В. Р. 241ОГЛЯДИ Jonathan Shepard, Emergent Elites and Byzantium in the Balkans and East- Central Europe (Ashgate Variorum, 2011), 434 p. [Variorum Collected Studies Series: CS 953] Нова книга проф. Джонатана Шепарда являє собою колекцію статей, напи- саних впродовж останніх тридцяти років і сфокусованих на проблемах інтег- рації політичних еліт варварських суспільств Центрально-Східної Європи до візантійської ойкумени. Згідно редакторської політики серії Variorum, тексти подаються у тому вигляді, як вони були опубліковані раніше, із збереженням старої пагінації, що є вірним рішенням, бо ж завжди допомагає знайти пред- мет пошуку. Всі доповнення і виправлення до текстів поміщені окремо, як й додаткова бібліографія до них (1–13, 1–25). Загалом, із 12-ти статей, які увійшли до книги, лише три спеціально приділені ранній Русі, однак прина- гідно, проблеми давньоруської історії розглядаються й в інших роботах. У вступі «Центри старі і нові», автор зупиняється на головній ідеї дослід- ження, її реалізації на прикладі змісту відібраних текстів. Першою з студій є «Візантійські місії» (свого часу опублікована в The Oxford History of Byzantium, ed. C. Mango (Oxford, 2002), 230–247). Наступні нариси «Слов’яни і болгари» (вперше: The New Cambridge Medieval History. Vol. II: с. 700-с. 900, ed. R. McKitterick (Cambridge, 1995), 228–248), «Симеон Болгарський — миротворець» (вперше: Годишник на Софийския университет 3 (1989), 9–48), «Правитель як інструктор, пастор і мудрець. Лев VI та Симеон Болгарський» (вперше: Alfred the Great. Papers from the Eleventh-Centenary Conferences, ed. T. Reuter (Aldershot, 2003), 339–358, «Незвичайний шлюб. Марія Лакапіна і Петро Болгарський (впер- ше: The empress Thephano. Byzantium and the West at the turn of the first millennium, ed. A. Davids (Cambridge, 1995), 121–149) присвячені болгаро- візантійським взаєминам, у тому числі матримоніальним стосункам, війнам і торгівлі, копіюванню візантійської риторики та імітації візантійської полі- тики. Всі вони не так давно були перекладені на болгарську і включені до іншої книги Джонатана Шепарда, Неспокойны съседи. Българо-византий- ска конфронтация, обмен и съжителство през средните векове, прев. от анг. Любомир Генев (София, 2007). Наступні роботи «Візантія і кочівники степу: угорський вимір» (вперше: Byzanz und OstMitteleuropa 950–1453, ed. G. Prinzing und M. Salamon (Wiesbaden, 1999), 55–83) та «Візантійські ав- тори про угрів в IX–X ст.» (The Annual of the Medieval Studies at the Central European University 10 (2004), 97–123) стосуються нечастих повідомлень про угрів у візантійській літературі. Цілком справедливими є спостережен- ня автора над архаїзацією етнонімів візантійськими авторами, що кожен раз змушує прораховувати всі можливі ідентифікації, коли мова йде про «тур- ків» у візантійській літературі. 242 ОГЛЯДИ Не менш цікавими видаються й інші статті про листи візантійського інте- лектуала Іоанна Цеца та «молодих варварів» довкола імператорського двору (видані вперше: Byzantinische Forschungen 6 (1979), 191–239, і Byzantine Style, Religion and Civilization. In Honour of Sir Steven Runciman, ed. E. Jeffreys (Cambridge, 2006), 135–158) та особливо «Вінці від василевса, вінці від неба» (вперше: Byzantine et Slavica Cracoviensia, V. Byzantium, New Peoples, New Powers: The Byzantine-Slav Contact Zone form the Ninth to the Fifteenth Century (Cracow, 2007), 139–159), де автор аналізує можливості трансляції певних інсигній з Константинополя до «неспокійних сусідів». В іншій статті: «На- вернення і устрій у порівнянні: Русь і Польща близько 1000 р.» (вперше: East-Central and Eastern Europe in the Early Middle Ages, ed. F. Curta (Ann Arbor, 2005), 254–282), — Джонатан Шепард спробує застосувати порівняль- ну перпективу для кращого розуміння навернення русів до християнства і християнізацію Русі. Незважаючи на відомі ризики такого підходу, все ж цікавими видаються спостереження автора над конструкцією прикордоння (266), сакральними центрами влади (260) та ін. В останній роботі «Оттон III, Болеслав Хоробрий і «святкування» у Гнєз- но 1000 р.: декілька можливих висновків щодо тези професора Поппе сто- совно нащадків Анни Порфірородної» (Byzantium and East Central Europa, ed. G. Prinzing, M.Salamon and P.Stephenson (Cracow, 2001), 27–48 [Byzantina et Slavica Cracoviensia 3]), автор звертається до відомих гіпотез проф. Анд- жея Поппе («візантинізації» київського двору, «візантійської реформи» і походженні князів Бориса і Гліба та ін.), які він загалом приймає, хоча із певними застереженнями. На його погляд, «візантійська реформа» проливає світло на взаємини Болеслава Хороброго і Оттона III. Цьому аспекту автор приділяє окремий підрозділ «Зустріч у Гнєзно у світлі тезисів Поппе» (39– 41). Попри знаність більшості досліджень для вченого співтовариства, зібрання їх в одному томі є цілковито виправданим кроком, який дозволяє не лише прослідкувати еволюцію думки автора щодо вкрай складних проблем, але й поглянути на ранню історію Русі у порівняльній перспективі. О. Ф. Пичхадзе А. А. Переводческая деятельность в домонгольской Руси: лин- гвистический аспект. М.: «Рукописные памятники Древней Руси», 2011. 408 с. Пропоноване дослідження А.А. Пічхадзе у своїй основі має текст докторської дисертації «Языковые особенности переводных памятников письменности XI–XIII вв., содержащих восточнославянские лексические элементы», захище- 243ОГЛЯДИ ної минулого року у Інституті російської мови ім. В.В. Ви ногра дова РАН. Отож книга не позбавлена дисертаційних «слідів», у першу чергу, це сто- сується її структури і стилю. Обрана проблема належить до напрочуд дис- кусійних і часто зводиться до вибору між крайнощами: тверджень про від- сутність перекладів з грецької, виконаних на Русі, або ж констатації численних перекладацьких шкіл, які працювали впродовж століть. У вступі, А.А. Пічхадзе пропонує більш виважений підхід, справедливо критикуючи гіпотези Френсіса Томсона про відсутність таких перекладів і перекладаць- ких шкіл, однак нічого не згадує про аналогічну полеміку між А.А. Алексєє- вим і Горасом Лантом. Головна ідея дослідження полягає у пошуку лексич- них русизмів у пам’ятках перекладної літератури. Такий список свого часу уклав А.А. Соболевський, тому завданням А.А. Пічхадзе є не лише його ко- рекція, але й повне обгрунтування. У першому розділі «Обзор переводов, содержащих восточнославянские элементы в лексике» (18–50), автор зупинилася на переліку перекладних пам’яток, у яких фіксуються лексичні русизми; подається їх огляд від Житія Василія Нового до Історії Іудейської війни Іосифа Флавія. У другому розділі «Предварительная группировка переводов, содержащих восточнославянские элементы в лексике» (51–82), А.А. Пічхадзе робить спробу попереднього групування перекладів з лексичними русизмами, серед яких зазначає ряд груп, перша з яких — «переклади, які містять південнослов’янізми», зокре- ма, підгрупа Хроніки Георгія Амартола, друга — «Студійський устав і пере- клади, які не містять південнослов’янізми». У наступній частині «Восточ- нославянские лексические элементы в переводных памятниках» (83–160), автор наводить список запозичень, у тому числі й скандинавських, що оче- видно слугує важливим аргументом для підваження гіпотези Томсона-Ланта. Важливими тут є підрозділи «Східнослов’янські словотворчі моделі» (144– 152) і «Відмінності у вживанні русизмів» (152–160). Далі автор переходить до особливостей перекладу, тобто грецько-слов’янських відповідностей, які представлені у розділі «Греческо-славянские соответствия в памятниках восточнославянской группы и Студийском уставе» (161–230). В інших роз- ділах «Лексические особенности памятников восточнославянской группы и Студийского устава» ( 231–314) та «Грамматические особенности переводов с греческого, содержащих восточнославянские элементы в лексике» (315– 349), А.А. Пічхадзе пропонує співставлення повних покажчиків до пам’яток східнослов’янської групи і Студійського устава. Автор приходить до вис- новку, що «лише невелика частина текстів позбавлена специфічної пів ден- нослов’янської лексики і може бути із впевненістю атрибутована східно- слов’янським перекладачам». До цієї групи, згідно дослідження А.А. Пічха дзе, належать переклади Житія Василія Нового, Александрії, Житія Андрія Юро- дивого, Пчелы, Історії іудейської війни, а також Повість про Акіра Премуд- рого та, з певними застереженнями, цикл із шести чудес Миколая Мирлікій- 244 ОГЛЯДИ ського. Без сумніву, дослідження А.А. Пічхадзе являє собою суттєвий крок вперед у порівнянні із попередніми пошуками і стимулює нові. О. Ф. Анисимова Т. В. Хроника Георгия Амартола в древнерусских списках ХIV–XVII вв. М.: Индрик, 2009, 464 с. Книга посвящена истории рукописей важнейшего источника древнерусского историописания — первого славянского перевода Хроники Амартола. Ос- новная часть состоит из трех глав, в свою очередь, дробно поделенных на параграфы. В 1-й главе «Историография» (с. 15–40) рассматривается история изуче- ния Хроники: ее византийского текста (с. 15–19), славяно-русского перевода (с. 20–27), а также предшествующих работ о текстуальной истории списков и выдержек из Амартола в летописях и хронографах (с. 28–40). Вторая глава «Археографическое исследование» (с. 41–210) построена исходя преимущественно из хронологического принципа. Сначала рассматри- ваются древнейшие пергаменные списки Хроники ХIV — первой пол. XV вв. (в том числе, знаменитый Троицкий, с. 41–88), затем списки XV — начала ХVI вв.: Егоровский, Архангельский, Уваровский и еще 11 списков (с. 89–147), далее описаны рукописи XVI — первой пол. XVII вв. (Чудовский, Ундольского, Супрасльский и др., всего 8); и заключают главу «Сведения о списках Хроники Георгия Амартола в монастырских книжных описях» (с. 197–210). Третья глава «Редакции славяно-русского перевода Хроники Георгия Амартола (в отдельных списках памятника)» (с. 211–315) включает «Общую классификацию редакций» (с. 211–214) и раздел, посвященный «Первой редакции», сохранившейся в Троицком, Эрмитажном и Синодальном спис- ках (с. 214–222). Далее исследуется «Вторая редакция, ее ранняя разновид- ность (группа Б) и исправленная версия (группа А)», (с. 223–242); «редакции группы А: подгруппы А1, А2…» (с. 243–257); а также «Хронографическая редакция» (с. 258–274). В этом последнем разделе о чрезвычайно важном для древнерусских памятников хронографическом виде текста много внимания уделено одному из поздних памятников — хронографу XVII в., обозначен- ному исследовательницей как «Хронограф особого вида в списке 1691 г.», хотя не обойдены вниманием и иные рукописи, в том числе, интереснейший Кирилло-Белозерский список третьей четв. XV в. Завершают главу «Тексто- логические таблицы» с разнообразными материалами (с. 275–315). В моно- графии помещены также несколько приложений: Приложение 1 «Список сюжетов текстовых миниатюр Троицкого списка (с. 320–329); Приложение 2 245ОГЛЯДИ «Хронограф особого вида в списке 1691 г.» (текст, с. 330–389, сравнительная табл. фрагментов хронографа 1691 г., Троицкого хронографа ХIV в. и палей, с. 390–396); список источников и литературы; указатель списков Хроники Георгия Амартола (с. 414-–416); иллюстрации (с. 417–463). Исследование чрезвычайно информативно, и, несомненно, полезно для всех интересующихся хронографическим и историческими древнерусскими текстами, фундаментальным является кодикологическое исследование. Т. В. Власть и общество в литературных текстах Древней Руси и других славянских стран (ХІІ — ХІІІ вв.). Отв. ред. Б.Н. Флоря. М.: Знак, 2012, 328 с., илл. Розрізнення влади і суспільства як протилежних і переважно протиставлених одне одному феноменів, між якими точиться прихована, а часом і відкрита, боротьба — продукт новітньої європейської політичної думки. Що суспіль- ство може не співпадати із державою, що його, суспільства, інтереси можуть відрізнятися від інтересів традиційних держав, а часом входити з ними у нерозв’язний конфлікт, що, нарешті, сама легітимність держави коріниться у суспільстві і його санкції, — все це теми, що виникають у політичної філо- софії Просвітництва. Сучасний інтерес до проблеми влади і суспільства живиться ліберальним дискурсом громадянського суспільства, яке — пере- важно в образі «неурядових організацій» — має виступати партнером, супер- ником чи навіть суддею держави. Середньовіччя формулювало свої запитання інакше. Воно напружено розмірковувало над проблемою співвідношення між церквою і державою. А кінцевою метою обох, середньовічна «політологія» вважала не забезпе- чення добробуту громадян, їх прав і свобод, а спасіння людства. Усе це чудово знають історики Середньовіччя. Однак бажання «актуалі- зувати» свої дослідження за рахунок сучасних контекстів часом виявляється непереборною спокусою. Дослідницький колектив рецензованої книжки, як зазначається у перед- мові, «поставив собі за мету прослідкувати осмислення взаємин влади і суспільства в усьому обширному регіоні Європи, який займали слов’янські народи». У книзі знайдемо нариси про Друге Болгарське царство, Сербію кінця ХІІ–ХІІІ ст., Хорватію та Далмацію, Польщу «на переломе от раннего к развитому Средневековью», Чехію ХІІ ст. та Русь. Чому спільним знамен- ником для різноманітних політичних ідеологій і практик держав Центральної та Східної Європи, а також Балкан обрано слов’янські діалекти населення 246 ОГЛЯДИ («мовчазної більшості»), нам не роз’яснять. Іронія полягає ще й в тому, що книжка досліджує не стільки реальні феномени, скільки їх відображення в «літературних текстах», переважна більшість яких написана як раз не слов’янською мовою. Отож залишається припускати, що за давньою звичкою до Русі долучили «країни соціалістичної співдружності». Шість окремих нарисів, крім того, не супроводжуються жодним підсум- ковим розділом, який розтлумачив би нам, яке нове розуміння виникає від зіставлення, скажімо, «візантінізуючого» Другого Болгарського царства із пізньою державою Пястів. Чи хотіли нам натякнути на якусь глибинну спіль- ність процесів та їх «осмислень», чи, навпаки, підкреслити радикальну від- мінність? Очевидно, автори вважали, що уроки паралельного викладу шести традицій самоочевидні чи достатньо повно викладені у «Вступі». У цьому останньому, втім, знаходимо лише невнятные твердження про «постепенное превращение дружинников в феодалов-землевладельцев»; про те, що «изме- нения общественного строя происходили далеко не мирным путем»; що спостерігалися «конфликты между приверженцами старых и новых поряд- ков». Центральне ж для книги теоретичне твердження представлено, напри- клад, наступним чином: «Столкновения на поле брани сопровождались идейной борьбой [...] Итогом этой борьбы стало осмысление произошедших перемен и выработка соответствующих новым общественным условиям представлений о роли и месте власти в обществе [...]». Для дослідників Давньої Русі найбільший інтерес, безумовно, становити- муть нариси, присвячені традиціям, далеким від їхнього фаху. Натомість найбільший у книзі розділ про Русь (Б.Н. Флоря. «Представления об отно- шениях власти и общества в Древней Руси (ХІІ — начало ХІІІ вв.)», 9–124) розчарує до болю знайомим набором сюжетів і тем та до сліз — ідей та ін- терпретацій. Зрештою, від оглядового за призначенням тексту і не варто було б очікувати принципової новизни. На захист автора треба сказати, що самі джерела не дозволяють досліднику скільки-небудь урізноманітнювати своє дослідження, змушуючи вкотре звертатися до тих самих (неодноразово ін- терпретованих попередниками) текстів, доходячи до тих самих (неодноразо- во дійдених) висновків. Джерела нечислені і «не про те». Отож метода авто- ра традиційна: вчитувати у літописні повідомлення політичну науку, в рамках якої, на думку сучасного дослідника, мав би інтерпретувати події давній літописець. Метода не бездоганна, але кращої не придумано: від Русі не залишилося текстів, котрі б трактували тему «влади і суспільства» (або хоча б «влади») у скільки-небудь теоретичному ключі. За таких скрутних обставин (коли з відчаю доводиться апелювати навіть до Слова о полку Іго- ревім), вражає відсутність обговорення чи не єдиного давньоруського тексту, де зроблено спробу теоретичного обговорення природи князівської влади і місця князя у суспільстві: Послання про піст митрополита Никифора до Володимира Мономаха. Та й у відборі літописних текстів можна було б про- 247ОГЛЯДИ явити більшу вигадливість. Наприклад, цілковито відсутні в тексті навіть згадки про емблематичні панегірики князям з Київського літопису, а саме в них літописець намагався донести свої ідеї щодо праведного володаря, його обов’язків і — коли вже на те пішло — його «місця в суспільстві». Якщо у наборі сюжетів дослідник, справді значною мірою невільний, то у відборі спеціальної літератури необмежений нічим, крім групової солідар- ності. Історіографічний багаж розділу переважно старий, а часом і застарі- лий. Так, обговорюючи джерелознавчі аспекти свого огляду, автор спираєть- ся на давні праці М.Д. Присьолкова, А.М. Насонова, Б.О. Рибакова, поділяючи з ними й усі «теоретичні» уявлення про природу літописання: про його «світський» та «придворний» характер, про політичну кон’юнктуру як критерій для розрізнення різночасових шарів у літописі, про атрибуцію пев- них ділянок літопису різним авторам на підставі «ідеологічних уподобань» тощо. Натомість новітні дослідження над Київським літописом (наприклад, спостереження про первинність тексту типу Лаврентіївського щодо Іпатіїв- ського для ХІІ ст., або текстологічні докази виникнення Київського літопису на початку ХІІІ ст.), залишилися цілковито невідомі. Подібні приклади, коли згадано вторинні й компілятивні праці, але замовчано методологічно нова- торські, можна множити. Треба гадати, відсутність історіографічної допит- ливості й опора лише на «домашні заготовки» значною мірою зумовили й банальність змісту. Н. Н. Звагельський В.Б. Історична географія Лівобережної України доби Се- редньовіччя (в контексті досліджень «Слова о полку Ігоревім»). К., Суми: Сумський державний університет, 2010, 236 с. Попри нескінченні дискусії про автентичність Слова о полку Ігоревім й де- далі зростаючу зневіру у достовірність змальованих у ньому подій, ця пам’ятка продовжує збуджувати інтерес дослідників, провокуючи їх на вив- чення найрізноманітніших аспектів історії та культури Київської Русі. У монографії В.Б. Звагельського розглядаються історико-географічні пи- тання, пов’язані із маршрутом походу військ новгород-сіверського князя Ігоря Святославича углиб Половецького Степу навесні 1185 р. На основі аналізу свідчень давньоруських літописів, писемних джерел XIV–XVII ст., даних археологічних та топонімічних матеріалів автор здійс- нив комплексний аналіз історико-географічної номенклатури Дніпровського Лівобережжя. Це дозволило йому локалізувати сухопутні комунікації регіону, 248 ОГЛЯДИ виявити середньовічні шляхи і броди регіону й відтворити географічну де- корацію подій, описаних у Слові. В. Б. Звагельський вмотивовує, що Поле, яке згададується у Слові («…заго- родите Полю ворота») є назвою власною реального географічного простору, що в цій місцевості співпадав із ділянкою магістралі Київ-Булгар, раніше ві- домим під назвою Бакаєвого. Загадкову Шеломянь автор ототожнює з Більсь- ким городищем скіфського часу (Гелон античних авторів) і «довколишньою місцевістю» Середньої Ворскли. Саме вона і була, на думку автора, кінцевою точкою маршруту полків Ігоря Святославича. В. Р. Гордиенко Э.А., Семячко С.А., Шибаев М.А. Миниатюра и текст: К истории Следованной псалтири из собрания Российской национальной библиотеки F.I.738. СПб.: Издательство «Пушкинский Дом», 2011, 248 с., илл. Анотована монографія присвячена різнобічному дослідженню рукопису Слідованого Псалтиру XV–XVI ст., який зберігається у Російській національ- ній бібліотеці (F.I.738). Ідея цього видання, як зазначають у передмові автори (с. 4), виникла із бажання опублікувати мініатюри з рукопису. І це не див- но — рукопис містить більше двадцяти прекрасних мініатюр. Книгу розпо- чинає передмова (с. 4–6), у якій коротко викладається майже детективна іс- торія описів збірки кінця ХІХ ст. із зникненням аркушів. Автори визначають збірку як конволют, а відтак, задаються питаннями співвідношення різних частин рукопису та мініатюр. Як пов’язані текст та мініатюри? Однак, голо- вною метою книги автори вважають відповідь на питання: що собою являє ця збірка? Саме воно і зумовило структуру книги. У першому розділі «Коди- кологические особенности рукописи» (с. 7–41) М.О. Шибаєв подає загальний опис рукопису (с. 7–8), опис 18 філіграней, присутніх у збірці (с. 8–9, публі- кація фотографій філіграней — с. 25–41), аналіз почерків рукопису (с. 9–10), аналіз стильових рішень мініатюр та оздоблення рукопису (с. 11–12), а також загальні коментарі до датування частин рукопису. До цього розділу додана кодикологічна схема кодексу (с. 14–23), у якій зведено й усі вказані особли- вості (філіграні, манери письма, мініатюри та завіси, кирилична нумерація зошитів). Схема розташування мініатюр та завіс у кодексі представлена у окремій таблиці (с. 24). Друга та третя частина належать перу С.О. Семячко та присвячені змісту збірки. Друга частина являє читачу таблицю, у якій зміст аналізованої збірки постатейно порівнюється із текстами інших подібних збірок (с. 42–123). До порівняння у деяких випадках додаються коментарі. У третій частині «Руко- 249ОГЛЯДИ пись F.I.738 как сборник постоянного состава» (с. 124–161) С.О. Семячко аналізує текст з огляду на характер збірки, його джерела та походження. У першому параграфі третьої частини (с. 124–137) дається визначення збір- ки, відзначається складність вивчення Слідованого псалтиру як збірки пос- тійного складу, детально аналізується зміст кожної частини рукопису F.I.738, крім того, рукопис порівнюється із іншими подібними збірками. Окремо виділяється співставлення Слідованого псалтиру та збірки «Старчество» (с. 137–152). Джерелам та походженню пам’ятки присвячено останній підрозділ третього розділу (с. 152–160). Заключним підрозділом даної части- ни є чіткі висновки, які підводять читача до четвертого розділу, що присвя- чений мініатюрам. Отже, четвертий розділ авторства Е.О. Гордієнко цілком присвячений мініатюрам рукопису (с. 162–205). У розділі аналізуються усі мініатюри (іконографія, розташування на сторінці тощо), заставки та розшифровуються усі написи, що оточують мініатюри, або включені у них. Встановлюються зв’язок між текстом та мініатюрами. Між сторінками 176–177 можна поба- чити кольорові репродукції аналізованих мініатюр. До книги входять два додатка: публікація тексту передмови до біблейсь- ких пісень (с. 208–226) та «Образец построения Псалмов избранных на разные случаи жизни» (с. 227–228). Список використаних рукописів, список ілюстрацій та скорочень завершують книгу. Анотована книга стане у пригоді дослідникам історії книги, історикам, філологам та мистецвознавцям. К. К.

Ähnliche Einträge