Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Назва видання: | Ruthenica |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191437 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах / П. Урбаньчик // Ruthenica. — 2014. — Т. 12. — С. 7-21. — Бібліогр.: 84 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-191437 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1914372023-07-01T18:17:12Z Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах Урбаньчик, П. 2014 Article Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах / П. Урбаньчик // Ruthenica. — 2014. — Т. 12. — С. 7-21. — Бібліогр.: 84 назв. — укр. 1995-0276 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191437 uk Ruthenica Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Урбаньчик, П. |
| spellingShingle |
Урбаньчик, П. Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах Ruthenica |
| author_facet |
Урбаньчик, П. |
| author_sort |
Урбаньчик, П. |
| title |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| title_short |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| title_full |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| title_fullStr |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| title_full_unstemmed |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| title_sort |
saqāliba та rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2014 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191437 |
| citation_txt |
Saqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах / П. Урбаньчик // Ruthenica. — 2014. — Т. 12. — С. 7-21. — Бібліогр.: 84 назв. — укр. |
| series |
Ruthenica |
| work_keys_str_mv |
AT urbanʹčikp saqalibatarusiyyaídentičnostívranníharabsʹkihdžerelah |
| first_indexed |
2025-07-16T15:37:40Z |
| last_indexed |
2025-07-16T15:37:40Z |
| _version_ |
1837818466101362688 |
| fulltext |
© Ruthenica XII (2014), 7–21
Пшемислав Урбаньчик
Ṣaqāliba та Rūsiyya:
ідентичності в ранніх арабських джерелах
Наші уявлення про Центральну та Східну Європу раннього Середньовіччя до-
сить туманні: доступ історика до цієї частини континенту ускладнений нестачею
та ненадійністю джерел. Археологи відкрили дивовижні матеріали, які, однак,
важко «перекласти» в історичний наратив. Їхні знахідки добре локалізовані і у
часі, і в просторі, але не називають ані імен, ані етнічних зв’язків.
За відсутності сучасних джерел місцевими мовами, маємо покладатися на
свідчення, що походять з чотирьох різних інтелектуальних середовищ:
франкського, саксонського або англосаксонського, візантійського, а також
персидського, арабського або єврейського. Культурно зумовлені портрети
інших суспільств, створювані в межах цих традицій, залежали від соціально
зумовленої точки зору авторів, а також і непевності інформації, що опиняла-
ся у їх розпорядженні. Навіть документи, які претендували на точність —
наприклад, «шпигунський» звіт (близько 848 р.), відомий як Баварський
Географ, — виявляються оманливими після ретельної перевірки1.
Широкі наукові дискусії з приводу надійності ранніх арабських географій
і травелогів можуть виступати ілюстрацією проблем, з якими стикаються
вчені, досліджуючи ранньосередньовічну Східну Європу. Ці «екзотичні»
оповіді є головними, а інколи — навіть єдиними, писемними джерелами, що
стосуються територій поза внутрішніми зонами обох європейських імперій,
а отже — недоступних для західноєвропейських і візантійських авторів.
Через це повідомлення персидських, арабських та єврейських авторів пос-
тійно привертали увагу вчених протягом останніх двохсот років. На жаль, в
ісламському світі знання про північні народи здебільшого не були безпосе-
редніми, спиралися на непряму, часто фрагментарну інформацію, що надхо-
дила від купців — гостей Багдада — і від численних в мусульманських
1 Przemysław urbańczyk, Trudne początki Polski [Monografie Fundacji na Rzecz Nauki Polskiej, seria
humanistyczna] (Wrocław, 2008), гл. 5; див. також: Przemysław urbańczyk, “Before the Poles:
Problems of Ethnic Identification in Polish Archaeology of the Early Middle Ages,” Archaeology of
Identity/Archäologie der Identität, ed. by Walter Pohl and Mathias Mehofer [Forschungen zur
Geschichte des Mittelalters, 17] (Vienna, 2010), 203–209.
8 Пшемислав Урбаньчик
країнах рабів європейського походження. Іншою проблемою є відмінний
досвід спілкування з Європою Андалуса, Магриба та Машрика, що призво-
дило до різного типу розуміння реалій. Більше того, більшість джерел дійш-
ла до нас у пізніх та часто недосконалих копіях. Усі ці проблеми вимагають
критичного підходу, лише зрідка присутнього у спеціальній літературі.
Дві ключові колективні назви завжди були особливо важливими: Rūs/
Rūsiyya та Ṣaqāliba, яких часто ототожнюють із шведськими вікінгами та
слов’янами. Іноді ці дві назви аналізувалися разом, щоб пояснити процес, в
ході якого скандинави «швидко входили до слов’янської еліти, приймали
слов’янські імена, мову, звичаї, і втрачали рештки своєї скандинавської
ідентичності»2. Згідно з іншою теорією, термін русь був найімовірніше
пов’язаний з морськими та річковими торговцями і найманцями/піратами із
середовища Ṣaqāliba3. Вихід з цих суперечностей шукали у тенденції розгля-
дати дві назви радше як неоднозначні поняття, свідчення здебільшого безус-
пішних спроб арабів осягнути етногеографічну розмаїтість віддалених час-
тин Європи.
У ході цієї більш ніж столітньої дискусії так і не досягли твердих резуль-
татів, що й зрозуміло, зважаючи на те, що віддалені «спостерігачі»
слов’янської Європи переслідували відмінну від нашої мету. Мусульманські
географи розміщували себе в «глобальній» перспективі, намагаючись класи-
фікувати відомий світ на «клімати», заселені різними народами, яких зобра-
жували в досить загальних рисах і деколи прикрашали принагідними
mirabilia. Брак етногеографічних деталей не обов’язково був наслідком
нестачі відповідних знань, що їх могли постачати т. зв. раданіти, котрі ман-
дрували між Францією та Китаєм і часто були гостями в центральних землях
халіфату. Згідно з ібн Хордадбегом4 та ібн ал-Факіхом5, ці єврейські торговці,
відомі за їхньою загадковою назвою ал-Раданійа, імовірно, «монополізува-
ли» широку торговельну мережу, що простягалася від Атлантичного до Ти-
хого океанів у ІХ і Х ст. Крім того, вони говорили кількома європейськими
мовами, включно зі слов’янськими. Одного з них ми знаємо на ім’я — Ісаака,
котрий у 797 р. долучився до посольства Карла Великого до славетного халі-
фа Гаруна ал-Рашида. Очевидно, його найняли, бо володів цінними лінгвіс-
тичними, географічними та логістичними знаннями, необхідними у такій
подорожі. Можливо, саме завдяки цій досвідченості йому єдиному з посоль-
ства вдалося повернутися до Франції6.
2 Pavel Markovich Dolukhanov, The Early Slavs: Eastern Europe from the Initial Settlement to the Kievan
Rūs (London, 1996), 195.
3 Peter Benjamin Golden, ‘Rus,’ EI2, vol. 8 (1995), 618–629.
4 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik wa’ l-mamālik, trans. Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do
dziejów Słowiańszczyzny (4 vols, Wrocław, 1956–1988), vol. 1, 75.
5 Ibn al-Faqīh, Kitab al-buldan, trans. Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny
4 vols (Wrocław, 1956–1988), vol. 2/1, 29.
6 Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 119.
9Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
Два доступні нам безпосередні звіти про особисті подорожі у регіони, що
нас цікавлять — ібн Фадлана та Ібрагіма ібн Якуба — засвідчують, що
арабські мандрівники зосереджували увагу на з’ясуванні політичних органі-
зацій, релігійних відмінностей та економічних можливостей. Етно-топогра-
фічної ретельності, якої для опису культурної складності Європи вимагали б
ми, не варто очікувати від ранньосередньовічних арабських авторів. Отож,
аналіз їхніх оповідей у відриві одне від одного наражається на серйозні проб-
леми інтерпретації. Навіть такі багаті на інформацію джерела, як травелог ібн
Фадлана, можуть вести до різних тлумачень його «етнічної» термінології7.
Подолати ці історіографічні труднощі можна шляхом розгляду всіх до-
ступних свідчень, що часто залучалися окремо. Короткі нотатки, довгі подо-
рожні записки і розрізнені коментарі, позірно позбавлені ясності і важли-
вості, будучи розміщеними у хронологічному порядку і включеними до
історичного контексту, можуть чимало розповісти про мінливий етнічний
ландшафт ранньосередньовічної Східної Європи.
***
Найстарші тексти із згадками Сакаліба були написані у другій половині
ІХ ст., наприклад, ал-Фазарі (?—796/806). Вони являють собою лише корот-
кі ремарки, які поміщають «землю слов’ян» (arḍ al-ṣaqāliba) десь у Європі8.
Коли персидські географи почали звертати увагу на Сакаліба, в Омейядсько-
му халіфаті мали дуже розпливчасті знання про етногеографічну структуру
далекої Європи. Щоправда, Сакаліба розглядалися як важливі жителі конти-
ненту і згадувалися часто. Першим географом, котрий локалізував їх точні-
ше, був ал-Хорезмі (бл. 780 — бл. 850) у своїй Книзі картини Землі (Kitāb
ṣūrat al-arḍ), написаній у другій чверті ІХ ст. З неї ми дізнаємося, що «земля
Германія тотожна землі слов’ян»9.
Персидський начальник пошти Абасидів, ібн Хордадбег (бл. 820 —
бл. 912), близько 847 р. написав першу версію своєї Книги шляхів і царств
(Kitāb al-masālik a’l-mamālik). Він розділив Європу на чотири частини: Ан-
далусію, [землю] слов’ян, Візантію і Франкію10. Прикметно, що він співвід-
ніс три частини з політичними назвами (al-Andalus, al-Rum та Firanja) і
одну — з етнонімом (al-ṣaqāliba), що добре відображає геополітичну ситуа-
цію початку ІХ ст., коли на широких просторах, заселених слов’янами, не
існувало ще жодної держави.
7 Див.: James E. Montgomery, “Ibn Faḍlān and the Rūsiyyah,” Journal of Arabic and Islamic Studies,
3 (2000), 1–25.
8 urszula Lewicka-Rajewska, Arabskie opisanie Słowian [Prace etnologiczne, 15] (Wrocław, 2004), 17.
9 Al-Khūwārizmī, Kitāb ṣūrat al-arḍ, trans. Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyz-
ny (4 vols, Wrocław, 1956–1988), vol. 1, 23.
10 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 79.
10 Пшемислав Урбаньчик
Ібн Хордадбег уявляв, що «землі Ṣaqāliba … лежать на північ від
Андалузії»11 імовірно, через те, що слов’янські, як і франкські та лангобард-
ські, раби прибували на іберійські ринки з півночі. Інших слов’ян він пра-
вильно розміщував на північний захід від Македонії12. Він був свідомий того,
що слов’янські поселення простягалися до Східної Європи, де інші слов’яни
були ним вірно розташовані «на півночі» між хозарами і аварами13. Усі пів-
нічні землі були для Ібн Хордадбега Ṣaqlabiya, і навіть Ітіль (Волга) названо
«Слов’янською річкою»14. Він згадував купців al-Rūs, які приходили через
Хозарію до Багдаду. Вони належали до «одного з племен Ṣaqāliba» і були
християнами15.
Цей опис може здаватися плутаним, якщо ми поділяємо традиційну іден-
тифікацію al-Rūs як скандинавів. Ібн Хордадбег однак стверджує, що al-Rūs
використовували якихось слов’янських перекладачів у Багдаді, і навіть хи-
зується знанням того, що «цар al-ṣaqāliba зветься Qnaz»16. Цей давній
слов’янький термін (польське kniaź) засвідчує прямий контакт зі слов’янами.
Цитата виключає лінгвістичну плутатину і підтверджує слов’янську прина-
лежність Ṣaqāliba ібн Хордадбега. Отож, ми повинні прийняти, що купці, які
використовували слов’янських рабів у Багдаді як перекладачів, й самі були
слов’яномовними або принаймні добре говорили по-слов’янському.
Беручи до уваги їхнє імовірне християнство, можна вважати, що вони
були, або включали, мораван. Християнська Велика Моравія з середини
ІХ ст. була значною політичною силою і контролювала стратегічну дорогу
через Карпати уздовж трансконтинентального шляху між сходом і заходом у
напрямку до Волги і звідти до Хозарії і Багдаду. В усякому разі, ми повинні
прийняти, що описані ібн Хордадбегом руси належали до слов’ян, або вклю-
чали їх.
У джерелах ІХ ст., написаних у західних провінціях, Андалузії і Магрібі/Іф-
рікії, Ṣaqāliba також часто згадувалися, але не як жителі далеких земель, а як
місцеві дійові особи. Слов’яни-слуги, очевидно, брали активну участь у
внутрішніх справах цих провінцій. Постійна присутність численних Ṣaqāliba
безперервний доплив нових рабів з Європи означав, що вони «не втрачали
рідної мови,.. бо могли знайти співвітчизників серед численних рабів, що
служили при дворі»17. З лінгвістичною ідентифікацією цих людей не вини-
кало жодних труднощів. Так, в період правління Аглабідів (800–909) «автори
зазвичай прикладали назву Ṣaqāliba до слов’ян. У тих працях, що запозичу-
11 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 67.
12 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 71.
13 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 73.
14 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 73, 75.
15 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 77.
16 Ibn Khurradadhbih, Kitāb al-masālik, trans. Lewicki, vol. 1, 67.
17 Dmitrij Mishin, “The saqaliba slaves in the Aghlabid state,” Annual of Medieval Studies at the CEU,
1996–1997 (1998), 244.
11Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
вали відомості з других рук, слово Ṣaqāliba іноді застосовувалося і щодо
не-слов’ян, але лише через невірне використання компіляторами чужих
матеріалів»18. Примітно, що іранець, відомий як ібн ал-Факіх, у своїй Книзі
країн/міст (Kitāb al-buldān, 902–903) стверджував, що «купці Ṣaqāliba при-
возять шкури лисиць і бобрів з найвіддаленіших Ṣaqlabiya … Часом вони
приходять від моря Ṣaqāliba [Балтійського] по річці, що зветься рікою
Ṣaqāliba [Волга]»19. Ці дві розповіді видатних географів дозволяють нам
піддати сумніву традиційну думку про домінування у Східній Європі скан-
динавів, які активно експлуатували ресурси населених пасивними сло-
в’янами земель.
Ібн ал-Факіх також повідомляє нам, що «слов’яни мають хрести»20, а це
в його часи могло вже вказувати не тільки на мораван, а й на балканських
болгар, які охрестилися 866 року і швидко слов’янізувалися. Він міг також
мати на увазі численних слов’янських мешканців візантійської Греції. Цей
третій варіант отримує серйозну підтримку в його ж переконанні, що
слов’янська мова була другою за важливістю у Візантії, де «всі слов’яни і
греки були християнами»21.
Інший персидський географ, ібн Русте, уклав Книгу дорогоцінних кош-
товностей (Kitāb al-a‘lāq al-nafīsa) близько 903 р. Він чітко відрізняв
Ṣaqāliba, які дотримувалися кремації у поховальному обряді, та Rūs, які хо-
вали тіла померлих. Його знання про слов’янську культуру нагадують типо-
ву збірку різноманітних mirabilia, але загальне уявлення про межі розселення
слов’ян виявляється правильним. Слідом за працею Ахмада ібн Мухаммада
ібн Катіра ал-Фаргані22, середини ІХ ст., ібн Русте вірно визнав слов’янами
людей, що жили на захід від балканських болгар23, також тих, що жив на
північ від старої країни мадярів у зоні причорноморських степів24, і так само
тих, хто населяв землі на захід від волзьких болгар25.
З-поміж авторів з Машріку лише ібн Фадлан грунтувався на особистому
досвіді: він відвідав Східну Європу у складі посольства, відправленого у
921–922 рр. халіфом ал-Муктадіром. У своїй Книзі про царя слов’ян (Kitāb
ila Malik al-Ṣaqāliba) він описав свій візит до balad Ṣaqāliba (землі слов’ян),
якою управляв malik al-Ṣaqāliba (цар слов’ян), котрим, на жаль, виявляється
18 Dmitrij Mishin, “saqlabi servants in Islamic spain and North Africa in the Early Middle Ages,” Annual
of Medieval Studies at the CEU, 2000 (2000), 312.
19 Ibn al-Faqīh, Kitab al-buldan, trans. Lewicki, vol. 2/1, 29.
20 Ibn al-Faqīh, Kitab al-buldan, trans. Lewicki, vol. 2/1, 21.
21 Ibn al-Faqīh, Kitab al-buldan, trans. Lewicki, vol. 2/1, 23.
22 Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 193.
23 Ibn Rustah, Kitāb al-a‘lāq al-nafīsa, trans. Tadeusz Lewicki, Anna Kmietowicz, Franciszek Kmietowicz
and Maria Czapkiewicz, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny (4 vols, Wrocław, 1956–88),
vol. 2/2, 25, 27.
24 Ibn Rustah, Kitāb al-a‘lāq al-nafīsa, trans. Tadeusz Lewicki, 35.
25 Ibn Rustah, Kitāb al-a‘lāq al-nafīsa, trans. Tadeusz Lewicki, 31, 35.
12 Пшемислав Урбаньчик
Алмуш, син Шилки — мусульманський правитель волзьких болгар26. Утім,
Фадлан двічі згадав вірні титули Алмуша: malik Bulgar і amir Bulgar. Ця су-
перечність привела башкирського історика Ахмеда Закі Валіді Тогана, який
у 1932 р. відкрив найдавніший (ХІ ст.) список оповіді ібн Фадлана, до вис-
новку, що назва Ṣaqāliba у халіфаті була неоднозначною і не обов’язково
позначала слов’ян в арабських текстах27.
Прийняти настільки радикальну думку щодо всіх арабських джерел озна-
чало б підважити їхню цінність для будь-якої дискусії про ранніх слов’ян.
Твердження може бути справедливе лише щодо травелогу ібн Фадлана, де
волзькі болгари справді визначені як Ṣaqāliba. Очевидно, Фадлан не мав
жодного уявлення про те, ким були ранньосередньовічні слов’яни, де вони
жили, а також якими були їхня мова та релігія. Він просто знав, що Ṣaqāliba
були важливими мешканцями півночі. Або, імовірно, болгарський правитель
представляв себе як «царя Ṣaqāliba», намагаючись справити враження на
халіфа широтою своєї влади. Можна запропонувати й інше пояснення,
щоправда засноване на ненадійній, значно пізнішій, оповіді ал-Дамашкі та
ал-Атіра, про те, що волзькі болгари вважали себе нащадками і тюрків, і
слов’ян28.
Щоб подолати суперечність, ми повинні радше звернутися до ситуації на
Балканах на початку Х ст. Там, на південь від нижнього Дунаю, жили нащад-
ки тих болгар, котрі у 681 р. мігрували зі сходу і оселилися відповідно до
угоди з візантійським імператором, щоб стримати балканських слов’ян. Згід-
но з ал-Фазарі, ал-Фаргані, ібн Кутайбою та ібн Русте, болгари, населяючи
регіон у VIIІ і ІХ ст., чітко відрізнялися від слов’ян29. Поступова слов’янізація
цієї гілки болгар призвела до того, що цар Симеон у 893 р. проголосив
слов’янську офіційною мовою спілкування в межах власних володінь. Цю
зміну мовної ідентичності відзначив такий зовнішній спостерігач, як Ібрагім
бен Якуб, який у 965 р. згадав балканських болгар серед племен Ṣaqāliba.
Отже, відома у вчених арабських колах слов’янська ідентичність балкансь-
ких болгар була, вірогідно, поширена на всі народи, які носили тотожне ім’я
(болгари). Звідси ібн Фадлан, навіть до початку своєї подорожі, знав, що
болгари (волзькі) є Ṣaqāliba, і це розуміння призвело до некритичного при-
кладання цього етноніму до тюркських болгар, що жили в районі верхньої
Волги. Подібне упередження можна запідозрити і з того факту, що навіть у
26 Ahmed Zeki Validi Togan, Ibn Faḍlān’s Reisebericht [Abhandlungen für die Kunde des Morgenlandes,
24,3] (Leipzig, 1939; repr. Frankfurt am Main, 1994), 12f, 17, 36, 57, 58.
27 Togan, Ibn Faḍlān’s Reisebericht, 104f.
28 Anna Kmietowicz, Franciszek Kmietowicz and Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do dziejów
Słowiańszczyzny (4 vols, Wrocław, 1956–88), vol. 3, 118.
29 Al-Fazārī, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 24; al-Fargani, trans.
Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 193; Ibn Qutayba, trans. Lewicki, Źródła
arabskie do dziejów Słowiańszczyzny), vol. 1, 203; Ibn Rustah, Kitāb al-a‘lāq al-nafīsa, trans. Lewicki,
Kmietowicz, Kmietowicz and Czapkiewicz, vol. 2/2, 25.
13Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
Багдаді він визначив свого болгарського перекладача Барса як «сло-
в’янина»30.
Між 943 і 955 рр. ал-Масуді (896–956) написав три версії твору Золоті луки
і копальні дорогоцінностей (Murūj al-dhahab wa ma‘ādin al-jawhar), в якому поєд-
нав історію та географію. Опис ал-Масуді відомого світу був частково заснова-
ний на його власному великому досвіді мандрівника. Найдальша північ, якої він
дістався, — це регіон Каспійського моря; але він також включив до твору наявну
інформацію про слов’ян31. Він усвідомлював, що слов’яни заселяють значні те-
риторії, які простягаються від франків до хозар, але його етногеографія слов’ян
була хаотичною. Він згадав «племінні» назви (наприклад, Ostotrana, Manćin,
Manabin, Šachin, Gušanin, Braničabin) та імовірно князівські імена (наприклад,
Madżak, Basklabić, Čirana), які не піддаються сьогодні ідентифікації. Єдина кон-
кретна (і правильна) інформація стосується трупоспалення у слов’ян32, повторе-
на ібн Вахсія ал-Калдані — сучасником ал-Масуді33.
Описуючи мусульманську Іспанію, яку він особисто відвідував, ал-Масуді
згадує відомих мешканців «Півночі» і «Заходу», що включали не тільки фран-
ків, а й русь і слов’ян. Це вказує на усвідомлення відмінних «етнічностей» цих
народів. Більше того, Ібн Хаукаль, котрий відвідував Андалузію у 949 р., згадує
Ṣaqāliba як виразно окремих учасників піратських нападів на іспанське узбе-
режжя34. Він був цілком свідомий етнічного розмаїття південно-східної Євро-
пи, бо згадав ще тюрків, печенігів і болгар серед нападників.
На відміну від усіх вищевказаних арабомовних авторів, єврейський купе-
ць з Андалузії, Ібрагім бен Якуб (близько 912 р. — після 966 р.), особисто
відвідав слов’янські землі, коли у 965 р. перебував у складі посольства, надіс-
ланого кордовським халіфом ал-Хакамом ІІ до імператора Оттона І. Його
оповідь сповнена деталей, і навіть можна розпізнати деякі слов’янські слова
(наприклад, ghrad = град, фортеця; meh = мох; istba = кімната, приміщення;
tetra = тетерук), що не лишає сумнівів з приводу того, кого він мав на увазі
під Ṣaqāliba. Він бачив, що слов’яни складаються з «різноманітних народів»
і вірно повідомляє нам, що «країна слов’ян простягається від Сирійського
моря [східне Середземномор’я] до Навколишнього [Балтійського] моря на
півночі»35. Він також звертає увагу на поточну політичну ситуацію і правиль-
30 Див. переклад: Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 13.
31 Al-Mas‘ūdī, Les prairies d’or, cc. 34 and 67, ed. Charles Barbier de Meynard and Pavet de Courteille
(9 vols, Paris, 1861–1877), vol. 3, 76–8 та vol. 4, 61–71.
32 Al-Mas‘ūdī, Les prairies d’or, c. 24, vol. 2, 151–240.
33 Ibn Wahsiya al-Kaldani, Kitab al-Filaha an-nabatiya, trans. Tadeusz Lewicki, Źródła arabskie do
dziejów Słowiańszczyzny (4 vols, Wrocław, 1956–88), vol. 2/1, 158.
34 Див.: Ann Christys, “The Vikings in the south through Arab Eyes,” Visions of Community in the Post-
Roman World The West, Byzantium and the Islamic World, 300–1100, ed. by Walter Pohl, Clemens
Gantner, Richard Payne (Farnham and Burlington, VT, 2012), 447–458.
35 Переклад див.: Dmitrij Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub At-Turtushi’s Account on the slavs from the
Middle of the Tenth Century,” Annual of Medieval Studies at the CEU, 1994–95 (1996), 184.
14 Пшемислав Урбаньчик
но визначає та стисло описує держави ободритів на чолі з Naqun (Након),
чехів на чолі з Boyslav (Болеславом І), поляків на чолі з Mashaqqah (Мешко І)
і болгар36. Слов’янську приналежність балканських болгар підтримує й вірне
твердження Ібрагіма про те, що вони «переклали Євангеліє на слов’янську
мову» після того, як «прийняли християнство у країні Рум [Візантія]»37.
Цей стислий огляд демонструє, що географічні знання про місця прожи-
вання слов’ян в арабомовних країнах були в основному правильними, незва-
жаючи на нестачу етногеографічних деталей. Використання ібн Хордадбегом
та Ібрагімом бен Якубом безсумнівно слов’янської термінології не залишає
сумнівів щодо «етнічної»/мовної ідентичності Saqaliba. Такий висновок не
підважує очевидна помилка ібн Фадлана, якого, напевно, ввела в оману при-
сутність у Європі двох видів болгар, з яких балканські вже зазнали повної
слов’янізації.
***
Етнічність русі також широко дискутувалася більш, ніж століття багатьма
вченими, яким було важко вхопити конотації цієї назви. Як відповідь довгий
час панівному переконанню, що русь були скандинавського (а саме шведсь-
кого) походження38, в Росії розвинулася специфічна течія цієї дискусії. Так
звана антинорманістська теорія активно просувалася радянською історіо-
графією, що не дозволяла «іноземцям» бути засновниками держави Київська
Русь — погляд, що досі приймається багатьма східноєвропейськими дослід-
никами, котрі стверджують, ніби русь були справжніми слов’янами. У менш
радикальному варіанті доводили, що «арабські письменники … розглядали
ар-рус як воїнів і купців незалежно від їхньої етнічної належності. Те саме
стосується й візантійських джерел»39.
Це, політично вмотивоване, поняття багатоетнічності русі недавно знай-
шло широку підтримку серед вчених, які досліджують арабські джерела.
Деякі з них спробували уникнути цього складного питання, вважаючи, що
«принципове історичне питання не в тому, чи русь були скандинавами чи
слов’янами, а радше у тому, наскільки швидко ці скандинавські русь розчи-
нилися у слов’янському житті і культурі»40. На противагу цьому, Джеймс
Монтгомері висловив думку, що «Русійа … є добрим прикладом етнічної/
соціальної розмитості, комбінування, як їх описує ібн Фадлан, … водночас і
36 Dmitrij Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub At-Turtushi’s Account on the slavs from the Middle of the Tenth
Century,” 184–189.
37 Dmitrij Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub At-Turtushi’s Account on the slavs from the Middle of the Tenth
Century,” 189.
38 Див., напр.: Peter Hayes sawyer, Kings and Vikings: Scandinavia and Europe AD 700–1100 (London,
1989), 29.
39 Dolukhanov, Early Slavs, 190.
40 Francis Donald Logan, The Vikings in History (London, 1991), 203.
15Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
суто варязьких (серед іншого, одяг), і хозарських (царська влада) етнічних
рис»41 з деякими ритуальними елементами, притаманними слов’янським
традиціям42. Це могло б означати, що (як і у випадку раданітів ібн Хордадбе-
га43) назва рус у халіфаті могла позначати тільки «торговельну і політичну
організацію» без уваги до етнічності її учасників44.
Проте, огляд доступних джерел показує, що для багатьох арабських авто-
рів термін рус мав сильні нордичні конотації. Саме тому ал-Якубі, як і Ліут-
пранд Кремонський, вважав, що ар-рус захопили і пограбували Севілью у
844 р.45 Ал-Масуді також заявляв, що рус атакували Андалузію незадовго до
912/913 р. Ці свідчення показують, як етнічні упередження призводили до
помилкового ототожнення західноєвропейських вікінгів/норманів зі схід-
ноєвропейськими рус. Отже, вони не можуть використовуватися для підтвер-
дження переважно нордичної ідентифікації рус у середовищі вченої еліти
халіфату.
Ібн Русте, котрий чітко відрізняв Ṣaqāliba від рус, на диво багато міг пові-
домити про стиль життя останніх46. Вони змальовані як рухливі воїни-купці,
які не займаються землеробством і здебільшого пересуваються по воді. Крім
торгівлі вони експлуатують своїх слов’янських сусідів, котрих забирають в
рабство і продають на східних ринках у Волзькій Болгарії або Хозарії.
Ібн Фадлан описував свої власні спостереження над специфічними риса-
ми і подібностями у поведінці різних тубільців, яких він зустрічав під час
довгої подорожі до Волзької Болгарії у 921– 922 рр. Вирушаючи з Багдаду,
він вже знав, що на шляху на північ він побуває у «країні турків, хозар, рус,
сакаліба, башкір та інших»47. Отже він використав доступні у халіфаті ресур-
си і зібрав підходящу поліетнічну/багатомовну групу людей для арабо-бол-
гарських переговорів: турка Такіна, хозарина Абдаллу бен Башту, руса Сав-
сана і слов’янина [= волзького болгарина] Барса48. Дехто з цих корисних
людей, як Савсан, Такін і Барс, були навіть включені до делегації49, в якій, як
не дивно, ібн Фадлан був «єдиним арабом»50. Ці приготування показують
професіоналізм дипломатичної служби халіфа, що намагалася ретельно спла-
нувати ключові елементи довгої подорожі. Коли ж широка мовна компетен-
тність самих делегатів була недостатньою, вони наймали місцевих «провід-
41 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 4f.
42 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 32, 35, 65.
43 Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 75.
44 Golden, “Rus,” 621.
45 Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 251.
46 Lewicki, Kmietowicz, Kmietowicz and Czapkiewicz, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny,
vol. 2/2, 39–43.
47 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 12.
48 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 13.
49 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 21, 47.
50 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 41.
16 Пшемислав Урбаньчик
ників» або «перекладачів», які ставали в пригоді в разі потреби перекладу
усних переговорів.
Утім, навіть якщо ібн Фадлан усвідомлював етнічне розмаїття північних
країн, його попередні етнографічні знання мали бути дуже обмеженими.
Читаючи його звіт, можна запідозрити, що він використовував наперед під-
готовлений перелік питань, на які він намагався знайти відповідь кожного
разу, коли його делегація опинялася серед нового народу. Найбільш цікавими
для нього були: зовнішній вигляд тубільців, їхнє статеве життя, поховальний
обряд, їхня релігія і політичний устрій, на чолі якого мав стояти «цар». Він
також прагнув класифікувати усі народи згідно з їхньою релігією, як мусуль-
ман, християн, юдеїв та невірних (kuffar), серед яких опинялися усі ті дивні
люди, хто поклонявся вогню, дерев’яним ідолам, джиннам, дерев’яним фа-
лосам, зміям, рибам і птахам.
Ми можемо припускати, що його інструкції спонукали до особливої уваги
до Русійа і Сакаліба (в його випадку останні були волзькими болгарами), яких
він описав дуже детально. Важливість перших засвідчує призначення руса
Савсана офіційним послом халіфа. Здається, ібн Фадлан активно цікавився
саме цими людьми, не виявляючи особливого інтересу до інших. Він, отже,
цілком вдовольнився інформацією, що болгарський цар брав податок з «русі
та інших народів різного походження», і не переймався іменами тих «інших»51.
Свій опис очікуваної зустрічі з Русійя він задоволено починає, проголошуючи:
«я бачив Русійя»52. Він не приховував своїх неоднозначних емоцій, що були
сумішшю захоплення від їхньї фізичної привабливісті та огиди до них як «най-
брудніших з усіх творінь господа», котрі нехтували елементарною гігієною і
вирізнялися неприйнятною сексуальною поведінкою53.
Його прагнення створити опис Русійя вилилося у звіт, до якого він доволі
штучно включив впізнавані скандинавські, слов’янські та хозарські елемен-
ти. Або, можливо, ми повинні сприймати цей опис як ще одне важливе свід-
чення того, що руські купці початку Х ст. складалися з представників різно-
манітних народів. Така інтерпретація, здається, підтверджується свідченням
ал-Масуді, що вони «складаються з багатьох різних народів». Ще точнішим
був ал-Істахрі, котрий у своїй версії Книги доріг і царств (укладеній між 933
і 950 рр.) написав, що «русь складаються з трьох племен». Анонімний автор
Країв світу (Худуд ал-Алам)54 писав про «три центри Русі». Це було повто-
рено ібн Хаукалем, котрий завершив власну версію Книги доріг і царств
близько 988 р. Ідея поділу русі на три частини перетворилася на кліше серед
вченої еліти халіфату Х ст., яка, принаймні до хрещення князя Володимира
51 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 58.
52 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 59.
53 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 60.
54 Hudud al-alam, The Regions of the World: A Persian Geography 372 A.H.—982 A.D., ed. Vladimir F.
Minorski [E.J.W. Gibb Memorial series, N.s., 11] (London, 1937), 159.
17Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
у 988 р., явно не сприймала руську державу за етнічно або культурно одно-
рідну.
Ібрагім бен Якуб у 965 р. не ототожнив Київську Русь зі слов’янами, але
правильно розмістив її на схід від держави Мешка І. Він також писав, що
слов’янські купці доставляють свої товари до Візантії через країну Русь,
використовуючи традиційний торговельний шлях з Регенсбурга до Праги,
Кракова і Києва. Він чітко відрізняв слов’ян від русі, яка подорожувала між
Прагою і Краковом55, тобто шляхом, який вів з Києва. Таке розрізнення озна-
чає, що інформатори Ібрагіма у Чехії 965 р. не визнавали слов’янського по-
ходження підлеглих князя Святослава. Більше того, він повідомляє, що
«північні племена підпорядкували деяких [слов’ян] і живуть серед них до-
нині» і що «багато північних племен говорять слов’янською мовою, бо вони
змішані зі слов’янами»56. Подібний опис підтверджує наше знання про те, що
скандинавські предки Святослава оселилися серед східних слов’ян близько
882 р. і продемонстрували свою солідарність з попереднім слов’яномовним
населенням, впровадивши у своїй династії слов’янські імена у 940-х рр.
Відокремлення Ібрагімом бен Якубом русі від слов’ян в етнічному, куль-
турному і політичному плані означає, що гіпотетична слов’янізація держави
Святослава не була завершена близько 965 р., як часто стверджували. Ма-
буть, початкова поліетнічність зберігалася ще довго після 882 р., коли у Києві
«були варяги і слов’яни, й інші, і назвалися руссю»57. Спільна назва більше
відсилала до політичних фактів, ніж до етнокультурної реальності, і жителі
руської держави зберігали свої культурні та мовні відмінності, що було вид-
но зовнішнім спостерігачам і зафіксовано в арабських джерелах.
Археологічні дані підтвердили стійку культурну та етнічну різнорідність
Київської держави. Знаменитий курганний могильник в Гньоздовому засвід-
чує, що у Х ст., щонайменш до 979 р. (наймолодша дендродата), «нормани,
які тут залишалися, жили і вмирали, зберігали свою ідентичність, водночас
додаючи до неї нові риси через запозичення різноманітних елементів з різних
східноєвропейських культур»58. Великий курган Чорна могила, насипаний у
середині Х ст. на південний захід від Чернігова, «був могилою чоловіка, по-
хованого за обрядом, в якому змішалися кочівницькі та норманські тра-
диції»59. Матеріали розкопок на Рюриковому Городищі біля озера Ільмень
показують, що «населення було етнічно змішане, з елементами як сканди-
навів, так і слов’ян». У Новгороді кінця Х ст. «матеріальна культура жителів
була під впливом слов’ян, балтійських фінів і скандинавів». Подібна етнічна
55 Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub,” 186.
56 Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub,” 184, 190.
57 Primary Chronicle, a. 882, ed. Franciszek sielicki, Powieść minionych lat (Wrocław, 1999).
58 Wladyslaw Duczko, Viking Rus’: Studies on the Presence of Scandinavians in Eastern Europe [The
Northern World, 12] (Leiden, 2004), 188.
59 Wladyslaw Duczko, Viking Rus’, 240.
18 Пшемислав Урбаньчик
різнорідність характеризує жителів Старої Ладоги, серед яких були також
балти60. У курганних похованнях кінця Х ст. біля Ладозького озера «накла-
даються скандинавська і фінська культури»61, що «ясно засвідчує тісне співіс-
нування груп шведського і фіно-угорського населення»62.
Різношерсна природа держави Володимира Великого може добре пояс-
нювати ту серйозність, з якою він шукав і впроваджував єдину релігію серед
населення, позбавленого етнічної і релігійної єдності. Історія, донесена
Повістю временних літ, про те, як він ретельно вивчав і порівнював іслам,
юдаїзм та західне і східне християнство, може відбивати пошуки відповідей
на важливу політичну проблему: як примирити наявні релігійні угрупуван-
ня? Князь Володимир Святославич не намагався задовольнити їх усіх, як
згаданий у ібн Русте цар кайтаків (сучасний Дагестан), котрий «молився по
п’ятницях з мусульманами, по суботах — з юдеями, а по неділях — з
християнами»63. Натомість київський князь обрав одну релігію і впровадив
її залізною волею у 988 р. Тільки тоді він остаточно досяг своєї головної
політичної мети — ідеологічної (а невдовзі й етнокультурної) уніфікації
країни. Мабуть, це був момент, коли скандинавська ідентичність руської
еліти, підтримувана у кількох поколіннях, нарешті «відносно швидко транс-
формувалася в автохтонну ідентичність — фіно-угорську і слов’янську»64.
Таким чином, після тривалих зусиль правителів з династії Рюриковичів,
проведені релігійні зміни створили нове обличчя Русі і слов’янського
православ’я. Відтоді і донині ця етнонаціональна, але також і політична, назва
неминуче пов’язується з православною церквою. З плином часу, досить пізня
(після 988 р.) дата етнокультурної «уніфікації» держави могла почати здавати-
ся незручною для правлячої династії. Тому автор написаної у ХІІ ст. Повісті
временних літ спроектував уніфікацію «варягів, слов’ян та інших» у глибше
минуле — у 882 рік, коли Олег захопив Київ і зробив його своєю столицею.
Цей огляд вибраних арабських джерел показує, що у халіфаті Аббасидів
русь не мали єдиної «етнічної» конотації, навіть якщо визнавалося і наголо-
шувалося їхнє скандинавське обличчя. Живучи серед слов’ян, вони сприй-
няли деякі місцеві традиції (наприклад, дерев’яних ідолів різних божеств,
про які оповідає ібн Фадлан), але були достатньо відмінними, щоб згадува-
тися окремо в ранніх арабських джерелах. Як зауважив Владислав Дучко,
«постійні руські поселенці [у Східній Європі] були завжди меншістю серед
тубільного населення, але такою меншістю, яка через свої контакти зі Скан-
60 Mats Roslund, Guests in the House: Cultural Transmission between Slavs and Scandinavians 900 to
1300 AD, [The Northern World, 33] (Leiden, 2007), 183, 186.
61 Logan, Vikings in History, 205.
62 Duczko, Viking Rus’, 99.
63 Ibn Rosteh, trans. Lewicki, Kmietowicz, Kmietowicz and Czapkiewicz, Źródła arabskie do dziejów
Słowiańszczyzny, vol. 2/2, 45.
64 Duczko, Viking Rus’, 255.
19Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
динавією могла час від часу ставати численнішою і відновлюватися»65. З цієї
причини процес етнокультурного об’єднання зі слов’янами розтягнувся на
досить довгий час, завершившись тільки завдяки стратегії зміцнення влади
князем Володимиром через впровадження нової ідентичності.
***
Отже, навіть якщо «численні ісламські автори мали тільки нечітке, часто
сумбурне, уявлення про ситуацію в Руссії [тому що] вони залежали від ін-
формації, яка потрапляла з різних рук і вуст…»66, це не призвело до серйоз-
них суперечностей їхніх етно-географічних інтерпретацій східноєвропейсь-
ких суспільств.
Думка деяких західноєвропейських вчених про неоднозначний сенс термі-
ну Ṣaqāliba може бути наслідком нехтування тим фактом, що жителі халіфату
мали широкі та іноді прямі контакти зі слов’янами. Присутність п’яти тисяч
слов’ян, які в результаті арабо-візантійської війни були поселені у 663/665 рр.
біля Апамеї, може бути й нині упізнана у назві сирійського селища seklebije67.
Інші двадцять тисяч68 слов’ян були переселені у 690 р. з Малої Азії, куди вони
чотирма роками раніше були депортовані імператором Юстинінаном ІІ до
району між Антіохією і Кирхусом у Сирії69. Пам’ять про це могла відбитися у
поемі ал-Ахтала (близько 691 р.), де згадано «натовп світловолосих Ṣaqāliba»70.
Автор жив у Сирії, що робить значення його Ṣaqāliba недвозначним71. Решта
слов’ян лишилася на візантійському боці кордону, де вони мали свої укріплен-
ня, як згадана ібн Хордадбегом «фортеця Ṣaqāliba»72.
У другій чверті VIII ст. правитель Марван бен Мухаммад переселив до
своїх північних провінцій певну кількість слов’ян, чиї нащадки пізніше зай-
няли високі військові посади73. Коли він став останнім омейядським халіфом
Марваном II (744–750), він спробував повторити таку ж операцію десь на
Кавказі, але двадцять тисяч переселених слов’ян втекли і були скарані за
їхню непокору74. Ті слов’яни, що пристосувалися до проживання на північно-
65 Duczko, Viking Rus’, 127.
66 sawyer, Kings and Vikings, 27.
67 Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 8. Theophanes, Chronographia, ed. Carl
de Boor (2 vols, Leipzig, 1883–1885), vol. 1, 348.
68 Усі подібні цифри треба розуміти як «багато».
69 Theophanes, Chronographia, ed. de Boor, 364.
70 Al-Ahtal, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 6.
71 Див.: Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII в.
до конца X в. по Р.Х.). СПб., 1870, 3–5.
72 Ibn Khordadbeh, Kitāb al Masālik, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 71.
73 Ahmad ibn Yahya ibn Gabir al-Baladuri, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny,
vol. 1, 217.
74 Ahmad ibn Yahya ibn Gabir al-Baladuri, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny,
vol. 1, 225.
20 Пшемислав Урбаньчик
сирійських територіях, навіть брали участь у громадянській війні, викли-
каній переворотом Аббасидів у 750 р.75
Сто п’ятнадцять років потому якісь слов’янські загони звільнили ал-Му-
таза — претендента на владу у халіфаті, котрий зайняв престол у 866 р.76
Дехто з цих слов’янських воїнів повстав проти халіфа а-Мустайна, який сам
був наполовину слов’янином через свою матір — рабиню Мугарік77. Крім
виконання військової служби, слов’яни, розселені у Сирії, зробили внесок у
економіку, що може підтвердити назва певного типу винограду al-ṣaqlabī,
доступного у халіфаті на рубежі ІХ і Х ст.78
Контакт зі справжніми слов’янами був можливий не тільки у місцях при-
сутності слов’янських поселенців і воїнів, а й по всіх арабських землях завдя-
ки постійно присутнім і дуже цінним численним слов’янським рабам. Згідно
з поетом ал-Гусаймі, перед заворушеннями 812– 813 рр. вулиці Багдада були
переповнені «слов’янською сараною» (Ṣaqāliba). У багатьох центрах халіфату,
ймовіро, існувала постійна слов’янська «культура в екзилі», адже невпинний
доплив нових рабів забезпечував стале поповнення слов’яномов ної людності,
яка могла утримувати свою ідентичність. Носії цієї культури були прямим і
завжди доступним джерелом інформації для допитливих географів, таких як
ібн Хордадбег, який правильно записав слов’янське слово qnaz. Запис Ібрагі-
мом бен Якубом кількох безсумнівно слов’янських слів також не залишає
жодних сумнівів у його знайомстві з Ṣaqāliba, яких він мусив добре знати на-
віть ще до своєї подорожі з Андалусії до Праги. Зацікавлені у етногеографії
арабські еліти знали, хто такі слов’яни, і впізнавали їхню мову. Цей факт не
підважує явна помилка ібн Фадлана, який переплутав слов’янізованих балкансь-
ких болгар з їхніми «двоюрідними братами», що жили на верхній Волзі.
В аглабідському Магрибі та Іфрікії раби ṣaqlabī також були численними і
часто активними на політичній арені. У 817 р. повстання проти нового еміра
Зіядата Аллаха І ібн Ібрагіма (817–838) було очолене таким собі Зіядом ібн
Салем, прозваного ібн ал-Саклабійє через його слов’янську матір. У 890 р.
слуги Ṣaqāliba еміра Ібрагіма ІІ ібн Ахмада (875–902) спланували вбивство
свого пана, але змову було розкрито та її учасників знищено. Через деякий
час, впливовий Балаг Слуга, який командував військовими загонами і карбу-
вав своє ім’я на монетах, говорив «мовою слов’ян» (bi-l-ṣaqlabiyya) у суді
того ж еміра. Наступний емір, Абд Аллах ІІ ібн Ібрагім (902–903), був вбитий
своїми слугами Ṣaqāliba, яких згодом було скарано. Коли останній аглабідсь-
кий правитель Зіядат Аллах ІІ ібн Абд Аллах (903–909) мав тікати на схід,
він взяв з собою численних слуг Ṣaqāliba. Мало змінилося за правління Фа-
75 Theophanes, Chronographia, ed. de Boor, vol. 1, 428.
76 Ibn as-sagir, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 2/1, 139.
77 Al-Mas‘ūdī, trans. Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 2/1, 147.
78 Ibn al-Faqīh, Kitab al-buldan, trans. Lewicki, vol. 2/1, 23.
21Ṣaqāliba та Rūsiyya: ідентичності в ранніх арабських джерелах
тимідів, протягом якого тривало завезення рабів Ṣaqāliba до Північної Аф-
рики. Халіф Маад ал-Муіз лі-Дін Аллах (953 – 975) навіть вирішив вивчити
слов’янську мову, щоб розуміти своїх слуг79.
Позиція партії Ṣaqāliba в Андалусії була навіть міцніше. «В ісламській Іс-
панії Ṣaqāliba були палацовими слугами; утім вони складали сильну і впливо-
ву групу, яка брала участь у політичній боротьбі наприкінці Х і на початку
ХІ ст.»80. Тільки після розриву мережі работоргівлі у 1020 –1030-х рр., що при-
звів до припинення ввезення слов’янських рабів, змінилися конотації терміну,
і у другій половині ХІ ст. всі світлошкірі раби арабською іменувалися
Saqaliba81.
Значення арабських термінів Rūs і Rūsiyyah, які були не менш чіткими в
етнічному плані, також змінювалося у той же час, хоча й в іншому напрямку.
Можливо, що початково це була радше назва професії «підприємців», які діяли
у Східній Європі (подібно до єврейських купців-раданітів — активних учас-
ників євро-азіатської торгівлі), ніж етнонім. Вони були «народженими на воді»
воїнами-купцями і включали певне число скандинавів, котрі у своїх торговель-
но-грабіжницьких експедиціях проникали до річок і озер Східної Європи82.
Вони були змішані з фіннами і балтами, але передусім зі слов’янами, які брали
участь у цих мандрівках так само, як у походах вікінгів на Захід. Присутність
слов’ян у загонах русі добре засвідчена спостереженнями ібн Хордадбега.
Неоднозначність назви посилилася, коли Рюриковичі оселилися у Києві і
почали будувати свою власну державу на землях, заселених переважно
слов’янами. Подорожні записки ібн Фадлана, які дають нам «образ людей у
процесі етнічної, соціальної і культурної адаптації, асиміляції і поглинен-
ня»83, добре ілюструють хід подій. Через сорок років Ібрагім бен Якуб заува-
жив, що «багато північних племен говорять слов’янською мовою, бо вони
змішані зі слов’янами. Серед них є … Rūs»84. Отже, йшов процес етно-куль-
турної адаптації, але водночас етнічні відмінності залишалися очевидними.
Тільки після прийняття християнства у 988 р. посилилася і невдовзі завер-
шилася слов’янізація київської держави, так само, як раніше сталося з бал-
канськими болгарами.
Таким чином, на рубежі тисячоліть термін Ṣaqāliba втрачав свої слов’ян-
сь кі конотації, тоді як термін Rūs став позначати переважно людей, що гово-
рили по-слов’янському.
Instytut Archeologii і Etnologii PAN
79 Mishin, “saqaliba slaves in the Aghlabid state,” 238–241.
80 Mishin, “Saqlabi servants in Islamic spain,” 312.
81 Див. приклади: Lewicki, Źródła arabskie do dziejów Słowiańszczyzny, vol. 1, 95.
82 Див. нещодавню спробу пояснити назву русь: Eldar Heide, ‘Víking — “Rower shifting”? An
Etymological Contribution’, Arkiv för nordisk filologi, 120 (2005), 41–54.
83 Montgomery, “Ibn Faḍlān,” 23.
84 Mishin, “Ibrahim ibn-Ya’qub,” 190.
|