Огляди

Огляди

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2021
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: 2021
Назва видання:Ruthenica
Теми:
Огляди
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191700
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Огляди // Ruthenica. — 2021. — Т. 16. — С. 222-242. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-191700
record_format dspace
spelling irk-123456789-1917002023-07-09T12:31:59Z Огляди Огляди 2021 Article Огляди // Ruthenica. — 2021. — Т. 16. — С. 222-242. — укр. 1995-0276 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191700 uk Ruthenica Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Огляди
Огляди
spellingShingle Огляди
Огляди
Огляди
Ruthenica
format Article
title Огляди
title_short Огляди
title_full Огляди
title_fullStr Огляди
title_full_unstemmed Огляди
title_sort огляди
publishDate 2021
topic_facet Огляди
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/191700
citation_txt Огляди // Ruthenica. — 2021. — Т. 16. — С. 222-242. — укр.
series Ruthenica
first_indexed 2025-07-16T16:05:34Z
last_indexed 2025-07-16T16:05:34Z
_version_ 1837820213040513024
fulltext ОГЛЯДИ © Ruthenica XVI (2020), 222–240 Kronika halicko-wołyńska (Kronika Romanowiczów). Wydali, wstępem i przypisami opatrzyli Dariusz Dąbrowski, Adrian Jusupović przy współpracy Iriny Juriewej, Aleksandra Majorova i Tatiany Wiłkuł (Kraków — Warszawa, 2017), 709 s. [Pomniki Dziejowe Polski — Monumenta Poloniae Historica, ser. II, t. XVI] Давньоруський текст Галицько-Волинського літопису видавався неодноразо- во: і у складі Іпатіївського літопису у 2-му томі Полного собрания русских летописей, і окремо (див.: Библиотека литературы Древней Руси. Т. 5: XIII век. СПб., 1997; Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Ко- ментар. За ред. М.Ф. Котляра. К., 2002). Певні вади цих видань, певно, роби- ли нове видання бажаним. Однак публікація Галицько-Волинського літопису у серії пам’яток польської історії виглядає як історіографічна безтактність. Видання споряджене розлогим вступом, серед сюжетів якого знаходимо опис списків і видань ГВл, характеристику місця його в Іпатіївському кодек- сі, проблему авторства та хронології літопису, використаних у ньому джерел, а також граматичний опис пам’ятки й засади передачі тексту. В основу видання тексту покладено Хлєбниковський список, який, за за- гальною згодою, краще відбиває архетип ГВл. Варіанти підведено з чотирьох свідків тексту: Іпатіївського (початок XV ст.), Погодінського (початок ХVII ст.), Бундура (середина ХVII ст.), Єрмолаївського (початок ХVIII ст.). Не всі з них, усупереч атестації видавців, «південноруські»: так, Іпат. є ру- кописом новгородського походження. Список Погод. як безпосередня копія Хлєбн., а також списки Бундур. та Єрмол. як його нащадки не мають само- стійного значення для встановлення тексту ГВл XIII ст. Вони цікаві для «іс- торії читання» Іпатіївського кодексу (або Літопису руського, як цей твір озаглавлено в рукописах) на українських землях упродовж XVII — початку XVIII ст., але для видання пам’ятки ХІІІ ст., якій видавці дали власну назву «Хроніка Романовичів», надлишкові. Засадам передачі тексту видавці присвятили спеціальний розділ. Як за- значається, вони слідували рекомендаціям Адама Вольфа для видання лати- номовних пам’яток, Д.С. Лихачова і О.В. Творогова — для кириличних текстів, а також брали до уваги едиційну практику редакторів Полного со- брания русских летописей, Monumenta Poloniae historica та Monumenta Germaniae historica. Як наслідок, з жодним із засвідчених способів видання давньоруських літописів публікація «Хроніки Романовичів» не збігається. Едиційні принципи еклектично поєднують правила дипломатичного (або ж 223ОГЛЯДИ лінгвістичного) способу видання, за якого відтворюється орфографія й осо- бливості графіки рукопису, указуються межі рядка й аркуша, із популярним способом, завданням котрого є удоступнити текст, серед іншого, засобами модернізації пунктуації, нормалізації правопису тощо. При тому, що видавці надзвичайно уважні до орфографії рукописів і варіантами педантично вва- жають будь-які відхилення в написанні окремих слів (наприклад: «рѣкоу — рѣку — рѣкү»; «идоущю — идоущоу — идүщү»; «бранѧхѫ — бранѧхоу — бранӕхү — бранѧхү»; «рекъшю — рекшоу — рекшю — рекшү»), вони цілковито знехтували оригінальну інтерпункцію головних свідків тексту, замінивши її на модерну пунктуацію «згідно з нормами сучасної російської мови». Виносні літери вставлено в рядок із доповненням відповідним єром (ъ або ь), титли розкрито (подеколи орфографічні рішення видавців неоче- видні: так, «ст҃ому» для скорописного Бундур. розкривається як «с[вӕ]томү», а для півуставного Єрмол. як «с[вѧ]томү»; виносна «м» для Бундур. і для Єрмол. доповнюється різними єрами: «потом[ъ]», «потом[ь]»). Найважливішим едиційним рішенням редакторів рецензованого видання стала відмова від реконструкції порядку слідування переміщених фрагментів у завершенні Хлєбн. Вони подають текст у тій (переплутаній) послідовності, яку репрезентує Хлєбн. Унаслідок такого рішення, наприклад, грамота Мстислава Романовича берестянам та її наративне обрамлення опинилися в різних місцях видання, причому грамота передує своєму літописному кон- тексту (грамота — 616–617; «берестейська коромола» — 636). Редактори, однак, умістили в додатках варіант реконструкції, що його (як вони помил- ково гадають) запропонував О.О. Шахматов (насправді він орієнтувався на попереднє видання 2-го тому ПСРЛ (Летопись по Ипатскому списку. Изд. Археографической комиссии. СПб., 1871, 607–610), редактор якого С.М. Па- лаузов, своєю чергою, повністю відтворив перше видання 2-го тому ПСРЛ 1843 р., де саме в такому порядку заповнив лакуни Іпат. його редактор І.Я. Бередников (див.: ПСРЛ 2 (СПб., 1843): 221–223). Видання «Хроніки Романовичів» споряджене підрядковими примітками. Зауваги доволі еклектичні. Поряд із реальним (щодо предметів та обставин) коментарем, видавці вважали за потрібне вибірково відгукуватися на мірку- вання і здогади, висловлені в історіографії, а часом зазначати власне розумін- ня тексту. Невдале верстання книги призвело до того, що левову долю площі сторін- ки займають різночитання та авторські коментарі. Вони залишають надто мало місця для, власне, тексту літопису — як правило, не більше 5–6, а по- декуди лише 3 й навіть 2 рядки. Це утруднює користування виданням, адже цілісні сюжети або теми літопису виявилися розподіленими на 10–15 чи більше сторінок. М.О. 224 ОГЛЯДИ Киевская летопись. Изд. подгот. И.С. Юрьева. Москва: Издательский дом «ЯСК», 2017, 816 с. [Памятники славяно-русской письменности. Новая серия] Із трьох літописних пам’яток, що входять до складу Іпатіївського літопису — Повісті временних літ, Київського та Галицько-Волинського літописів, — досі лише останній заслужив на окреме видання (ПВЛ традиційно видається за Лаврентіївським списком). Рецензована книжка стала першим досвідом публікації Київського літопису як окремого твору. В основу видання покладено текст Іпат. списку початку XV ст. як най- більш древнього й такого, що краще відображає мову самого літопису XII ст. Різночитання підведено за Хлєбниковським (середина XVI ст.) і Погодінським (початок XVII ст.) списками. Оскільки Погод. є безпосередньою копією Хлєбн. і не несе самостійних свідчень про літопис XII ст., таке рішення ви- дається лише даниною традиції, установленої 2-м томом Полного собрания русских летописей, де двічі (1843 та 1908 рр.) Іпат. видавався з варіантами Хлєбн. і Погод. Зауважимо, що редактор останнього з них — О.О. Шахматов, здійснюючи нове видання Іпат. (частково опубліковане 1923 р.), відмовився від систематичного підведення різночитань із Погод., обмежившись лише тими, що відновлювали втрачені фрагменти у Хлєбн. Під Кл у рецензованому виданні розуміють текст Іпат. від 1118 до 1200 р. (насправді до 1198 р., адже остання річна стаття Кл штучно розділена в Іпат. на три: 1198, 1199, 1200 редактором XV ст., котрий намагався надати хроно- логічну сітку Галицько-Волинському літопису, що оригінально її не містив). Якщо межа між Кл та ГВл визначається досить точно й не є предметом дис- кусії, початок Кл (тобто межа між ПВЛ і Кл) неочевидний: Кл подано як без- посереднє продовження ПВЛ без видимого рубежу між текстами. Уважати початком Кл статтю 1118 р. — не більш як данина ще одній традиції: саме так визначав обсяг гіпотетичної «третьої редакції» ПВЛ О.О. Шахматов. Не виключено, що за межами видання опинився власне початок Кл — завершен- ня статті 1115 р., а також статті 1116 і 1117 рр. Звиклим користуватися текстом Іпат. у 2-му томі ПСРЛ упадає у вічі від- мінність принципів відтворення пам’ятки. Рукопис Іпат. видається «аркуш в аркуш», «рядок у рядок» з їх нумерацією (як, зрештою, і в інших виданнях цієї серії). Текст розділено на слова, словоподіл уточнений, крім того, подано нові прочитання деяких «трудних місць». Видання споряджено передмовою, де наведено опис палеографічних та графіко-орфографічних особливостей Іпат. списку, а також — граматич- них особливостей тексту. У додатку подано перелік біблейських і «бого- службових» цитат (на жаль, не вичерпний, місцями неточний). Найбільш цінною для дослідників компонентою став граматичний покажчик до тек- сту Кл, де зібрано всі наявні в пам’ятці словоформи з їх повною граматич- 225ОГЛЯДИ ною характеристикою. Це робить видання надзвичайно важливим інстру- ментом розуміння й вивчення тексту найважливішого джерела для реконструкції подій ХІІ ст. Н.Н. Adrian Jusupović, Kronika halicko-wołynska (Kronika Romanowiczów) w latopisarskiej kolekcji historycznej (Kraków, Warszawa: Avalon, 2019), 204 s. Книга Адріана Юсуповича стала першим за понад чверть століття дос- лідженням Галицько-Волинського літопису в монографічному форматі. Ав- тор подає власне, багато у чому нове, розуміння історії виникнення тексту ГВл, яке, треба гадати, виникло в нього у процесі виконання двох значних проектів: критичного видання тексту ГВл (Kronika halicko-wołyńska (Kronika Romanowiczów), wyd. D. Dąbrowski, A. Jusupović et alii, Monumenta Poloniae Historica, ser. II, t. XVI (Kraków — Warszawa, 2017)) та його перекладу на польську мову (Kronika halicko-wołyńska. Kronika Romanowiczów. Tłumacz., wstęp i kom. Dariusz Dąbrowski i Adrian Jusupović (Warszawa, 2017). Висновки автора можна підсумувати наступним чином. У тексті ГВл А. Юсупович розрізняє чотири етапи формування. На його думку, початково до рукопису типу Іпат. (що включав ПВЛ і Кл) було додано продовження, назване дослідником «Літописом Ростиславичів» або «Літописом Мстислава Мстиславича»; воно обіймало події від завершення Кл (1198 р.) до 1228 р. На відміну від аналогічної давньої ідеї М. Костомарова про втрачений початок ГВл за 1198–1205 рр., А. Юсупович гадає, що то була частина власне київ- ського літопису. Головним героєм цього продовження «київського» літопису став галицький князь Мстислав Мстиславич, а автором — здогадно його духівник Тимофій (він же Тимофій, київський книжник, згаданий на початку ГВл). «Літопис Ростиславичів» було споряджено «паралельними» оповідями про галицьких бояр, авторства Романової вдови (яка, можливо, була візантій- ського роду й могла вести історичні нотатки) або ж когось з її найближчого оточення. Коли сталося поєднання «Літопису Ростиславичів» та «нотаток Романової», автор не уточнює, але його можна зрозуміти так, що відбулося це вже за Володимира Васильковича (котрий нібито став розпорядником її спадщини, у тому числі літературної). «Галицьке» ж літописання розпочалося, коли замість «Літопису Ростис- лавичів» до Іпат. вирішили приєднати «Літопис (або ж — «звід») Данила», оригінальний виклад якого обіймав собою події 1228–1244 рр. Це сталося після 1253 р., а приєднання «Літопису Данила» до Іпат. спричинило втрату значного фрагмента з описом 1198–1205 рр., де нібито в поганому світлі було зображено батька князя — Романа Мстиславича. Його замінила спеціально підготовлена з цією метою похвала Роману. «Літопис Данила» було пізніше 226 ОГЛЯДИ (після смерті Данила) відредаговано якимсь книжником з оточення його брата Василька, котрий (книжник) хотів підкреслити роль власного князя в минулих подіях, а інколи — просто поповнити текст новими оповідями. На наступному етапі (на початку 1260-х рр.) до компендіуму було додано звіт про події 1245–1259 рр. і ще пізніше (в останньому десятилітті ХІІІ або на початку XIV ст.) — текст за 1260–1290 рр. Головним методом, що призвів до саме такого розшарування тексту ГВл, як зазначає А. Юсупович, є спостереження за зміною «хронологічних стра- тегій» на відповідних сегментах тексту. На жаль, автор не описує свій метод, як i не дає визначення терміна «хронологічна стратегія». Смисл терміна й суть застосованої методики доводиться вичитувати «між рядків» у тексті книги. Як очевидно із «Хронологічної таблиці “Галицько-Волинського літо- пису” (Хроніки Романовичів)», поданої в додатку до книжки, автор розрізняє в її тексті декілька типів викладу: układ rzeczowy, układ chronologiczny, układ wątkowy. Кожному, на його думку, відповідає певний спосіб організації по- відомлень і, відповідно, їх поєднань у часові послідовності. Це, власне, і є «хронологічні стратегії». Їх зміна (або чергування) сигналізує про зміну руки автора чи редактора. Подібна метода могла б давати достовірний результат, коли б у тексті ГВл дійсно були присутні об’єктивні хронологічні маркери та їх зміна (напри- клад, різні системи датування та їх чергування). Але текст ГВл позбавлений таких ознак. Часові послідовності в ньому зазначаються низкою конекторів. Зміна часу, як правило, передається формулою «потомъ же», синхронність подій — формулою «въ то же врѣмя», уміщення події в якомусь хронологіч- ному контексті — формулою «въ та же лѣта». Ці конектори виявляються запозиченими, переважно, із хроніки Іоанна Малали. Таку ж манеру оповіді успадкувало від «галицького» літопису й «волинське» продовження, але на- бір «перехідних формул» тут виявився дещо відмінний. Таким чином, можна виділити комплекси специфічно «галицьких» і специфічно «волинських» конекторів. Темпоральні конектори — єдиний формальний маркер хроноло- гічного устрою ГВл. Їх розподіл за текстом ГВл не підтверджує картину «хронологічних стратегій», запропоновану А. Юсуповичем. Утім, уважне ознайомлення з аргументацією автора книги переконує, що наділення певних сегментів літопису специфічним типом «хронологічної стратегії» є наслідком авторського розуміння тексту, яке виникає у процесі ad hoc тлумачення змісту повідомлень. Іншими словами, «хронологічні страте- гії» є не атрибутом тексту, а частиною його інтерпретації. Ця ж остання у книзі — доволі традиційна за способом міркування. А. Юсупович намагаєть- ся знайти відповіді на низку конвенційних питань і дає конвенційні відповіді: хто замовник тексту? (можновладець, найяскравіше в ньому зображений); хто автор? (швидше за все, один із поіменованих у тексті книжників); яка досто- вірність тексту? (записи очевидця або сучасника подій) і т. ін. Подібно до 227ОГЛЯДИ багатьох істориків, що досліджують літописання, автор контамінує методи критики тексту позатекстовими міркуваннями («знанням» обставин, мотивів і вчинків), які виступають критерієм для текстологічних суджень. В.Л. Роменский А.А. Империя ромеев и «тавроскифы». Очерки русско-визан- тийских отношений последней четверти Х — начала XI в. Издание 2-е, переработанное и дополненное. Санкт-Петербург: Издательство Олега Абышко, 2020, 384 с. Незважаючи на постійний і навіть дещо перебільшений інтерес до русько- візантійських взаємин кінця X ст., нової синтези, яка підсумувала б тривалий історіографічний спадок і водночас акумулювала сучасні дослідження, явно бракувало. Книга О.О. Роменського покликана заповнити цю нішу, котра все ще містить немало проблем і питань без відповідей. Визначаючи простори дискусії для своєї роботи, дослідник окреслює переважно політичну історію відносин Константинополя з руськими князями. Дещо меншу увагу при- ділено церковній історії, а саме — організації та структурі церкви на Русі у часи Володимира Великого. Ще менше уваги відведено економічній історії цих відносин, вивчення котрих усе ще явно недостатнє в літературі. Автор зосереджується на проблемах, які здавна знаходяться у центрі уваги, як-от форма й характер «русько-візантійського союзу» впродовж 988–989 рр., хронологія цих відносин, причини корсунського походу князя Володимира, а також місце та час навернення київського володаря. Якщо до цього переліку питань додати роль русів у громадянській війні у Візантії й політичні наслідки шлюбу Володимира з царівною Анною, матимемо фактично все те коло масштабних проблем, над якими міркує дослідник. Традиційно перший розділ праці присвячено джерелам і численній літе- ратурі. З огляду на її гігантську кількість, особливо стосовно питання на- вернення Володимира у християнство, не дивно, що сам огляд займає більше 80 сторінок. Принагідно відзначимо дослідницьку скрупульозність О.О. Ро- менського, котрий урахував чималу кількість студій, які не часто згадуються, або виявилися вже зовсім забутими. Вдала структура історіографічного ви- кладу вкупі зі справними бібліографічними нотаціями щодо не таких уже й чисельних джерел лише додає чеснот цьому дослідженню. У другому розділі — «Русь напередодні хрещення» — автор воліє аналі- зувати русько-візантійські відносини у часи князя Ярополка, про які нам, зрештою, нічого не відомо з тогочасних джерел. Обережно припускається, що повідомлення пізніх літописів, зокрема Никонівського, про візантійське посольство до Ярополка є вірогідними. Утім упевненості у цьому зовсім не- має, як і в гаданому наверненні Ярополка, котре, здається, слідом за О.В. На- 228 ОГЛЯДИ заренком, О.О. Роменський схильний брати на віру. Аналізуючи далі прав- ління Володимира до часу хрещення, історик ретельно підсумовує дискусії навколо «добрих» і «злих» жінок князя, а також походів, включаючи й на болгар. Усупереч досліднику, слова Іоанна Геометра все ж не слід залучати як аргумент для дунайської версії болгарського походу Володимира. «Похід на Корсунь» — таку назву має третій розділ, де розглянуто на- самперед хронологію виправи та облоги міста. Однак реконструйована до- слідником дата облоги Херсона (від червня – липня 987 до березня – квітня 988 рр.) видається все ж надто ранньою й мало надається для пояснення в межах прямих свідчень Лева Диякона та більш завуальованих Іоанна Гео- метра. Вдало акцентуючи на вадах численних гіпотез, пов’язаних із хроно- логією корсунського походу, О.О. Роменський інколи вдається до надто смілих припущень, наприклад, що «Анастас» — християнське ім’я «херсон- сь кого союзника» Володимира, а «Ижберн» — язичницьке, або що в поході на Корсунь брали участь чорні болгари. У наступному розділі — «Візантійська Таврика на межі X–XI ст.» — ана- лізуються спеціальні сюжети, а саме стратегічне становище Херсона, топо- графія «великої агори» у час хрещення Володимира та наслідки походу князя. Слушно вказується, що тотального руйнування русами міста не відбулося, і дуже сумнівно, що Володимир виношував таку ідею. Менш переконливі мір- кування О.О. Роменського про Сфенга як «першого відомого руського прави- теля тмутороканського анклаву». Навряд чи слова Іоанна Скілиці про цього «брата» Володимира Великого можна тлумачити саме таким чином. У досить короткому за обсягом розділі «Громадянська війна в Ромейській імперії» автор простежує причини й характер повстань Варди Скліра та Вар- ди Фоки, наводить оцінки сучасників, у тому числі й ролі русів у громадян- ській війні. Далі О.О. Роменський зупиняється на особливостях візантійської дипломатії, зокрема аналізує гадану угоду 988 р. в контексті русько-візантій- ських договорів X ст. та шлюб Володимира з Анною. Складно тут погодити- ся з дослідником у тому, що цей договір було укладено вже після облоги Володимиром Херсона. Уміщення всіх подій (договору, облоги міста, навер- нення та шлюбу князя, приходу воїнів від Володимира) в межах одного 988- го року не видається цілком переконливим. В останньому розділі — «Русь християнська» — розглядаються такі над- звичайно популярні історіографічні сюжети, як «корсунська» й «київська» версії хрещення Володимира. Насамкінець автор простежує організацію і створення Київської митрополії. На жаль, він тут надто залежний від нещо- давньої праці О.В. Назаренка, тому очевидно не пропонує нового осмислен- ня цих подій. Добре структуроване дослідження О.О. Роменського неодмінно стане у пригоді всім, хто цікавиться русько-візантійськими відносинами у час князя Володимира Великого. О.Ф. 229ОГЛЯДИ Андрейчева М.Ю. Образы иноверцев в Повести временных лет. Санкт- Петербург: Нестор-История, 2019, 184 с. Проблема відносин із представниками «інших», або з «чужими», їх сприй- няття — одна з перспективних у сучасній історичній науці. Оскільки для давньоруського періоду найважливішим маркером віднесення до «сво їх»/ «чужих» була не стільки етнічна, скільки конфесійна належність, особливий інтерес становить вивчення сприйняття руськими книжниками пред- ставників інших релігій. Невипадково ознакою останніх десятиліть стала поява праць, присвячених відображенню в давньоруській літературі як язичництва, так і образів мусульман, католиків, іудеїв. Однак цілісна харак- теристика уявлень літописців про іновір’я та іновірців з урахуванням семан- тики всіх деталей змальованих у літописі їх образів (опис віровчення, культу, моралі, звичаїв, вигляду) в науці досі не пропонувалася. Праця М.Ю. Анд- рейчевої — перша у цьому розумінні. Незважаючи на свій невеликий обсяг, книжка надзвичайно інформативна. Основний зміст викладено у двох розділах, кожен з яких складається з кіль- кох підрозділів. Текст споряджений списком джерел і літератури. Першу главу присвячено образам слов’янського язичництва в Повісті временних літ. Як найбільш репрезентативні сюжети, що демонструють сприйняття язичництва літописцями, розглядаються «етнографічний» опис традицій і звичаїв східних слов’ян у недатованій частини пам’ятки, розповідь про вигляд ідола Перуна, установленого князем Володимиром Святослави- чем у Києві (літописна стаття 6488 р.), і фрагмент літопису, в якому змальо- вується повалення цього ідола після прийняття християнства (літописна стаття 6496 р.). Аналізу кожного з цих літописних фрагментів передує істо- ріографічний екскурс в історію їх вивчення. Пильна увага приділяється їх композиції та виявленню літературних джерел. У результаті М.Ю. Андрей- чева доходить висновку про залежність розглянутих нею сюжетів від Хроні- ки Георгія Амартола, Александрії хронографічної та низки житій: св. Стефа- на Сурозького, св. Климента Римського, а також херсонських єпископів. Дослідниця вважає, що, спираючись на ці тексти як на типологічні зразки, літописець черпав із них композиційні ідеї і прообрази. У цьому світлі по- зитивно ним оцінені поляни виявляються ґречними «брахманами» Хроніки Георгія Амартола, а негативно охарактеризовані інші східнослов’янські племена — «сквернотворящими» індусами. Удаючись до такої паралелі, лі- тописець, пояснює авторка, прагнув «позначити полян як богообране плем’я, яке, будучи язичницьким, мало риси, що дозволили йому, в кінцевому під- сумку, сприйняти і засвоїти християнство» (с. 39). Образ ідола Перуна друго- го розглянутого сюжету виявляється подібний образу Амона-Зевса Алексан- дрії, у чому М.Ю. Андрейчева вбачає не тільки паралель Володимир – Перун, а й «натяк на паралель Володимир – Олександр Македонський» (с. 49). 230 ОГЛЯДИ І, нарешті, в описі вигнання Перуна простежуються паралелі з мученням Стефана Сурозького, Климента Римського й описаною у Житії херсонських святих історією смерті єпископа Єферія. «Кожна із здійснюваних над Перу- ном дій мала одночасно нагадувати про відомі агіографічні прообрази і зна- менувати торжество християнства над язичництвом і нечистою силою, що стоїть за ним» (с. 77). Другий розділ присвячено образам мусульман, католиків та іудеїв у ПВЛ. Як найбільш показові літописні фрагменти, що дозволяють скласти уявлення про образи цих релігій та їх адептів, авторка розглядає оповідь про похід князя Володимира Святославича на волзьких болгар і Сказання про випро- бування вір. Окрему увагу приділено сюжету статті 6604 р., в якій літописець розмірковує про долю мусульман і тюркських племен у контексті актуальних на той момент есхатологічних очікувань. Виявляючи літературно-художні витоки літописних описів та їх семанти- ку, М.Ю. Андрейчева простежує негативне ставлення до всіх трьох видів іновір’я. У сприйнятті ісламу ПВЛ спирається, за її спостереженням, на оцінку цього віровчення, представлену у візантійській традиції. Дотримую- чись Хроніки Георгія Амартола, «літописець розпізнає в мусульманському вченні наслідування іудаїзму, однак, певною мірою відступаючи від греко- візантійського ісламу, вбачає в його традиціях ще й істотний язичницький субстрат» (с. 156). Схожий підхід і трактування авторка знаходить також при розгляді образів католицизму та іудаїзму. Згідно з її загальним висновком, вибудовуючи образи іновірців, літописець «керувався тією думкою, що й вони, незважаючи на їх відкидання Богом, могли служити знаряддям волі Всевишнього й виконувати в тому чи іншому випадку корисну роль щодо християн» (с. 157). Як і будь-яке дослідження, що претендує на оригінальність, книжка М.Ю. Андрейчевої не безспірна. Виклад матеріалу в ній багато у чому схе- матичний. Крім того, цілком очевидно, що коло розглянутих сюжетів далеко не вичерпує всього комплексу літописних свідчень, де виявлено ставлення автора ПВЛ до іновірства та іновірців. Актуальним залишається цілісне ви- вчення літописного відображення язичницького минулого Русі й того, яким творець Повісті уявляв собі язичництво, що існувало вже у християнську епоху. Вимагають більш ретельного вивчення й зафіксовані на сторінках лі- топису образи авраамічних релігій. Їм, разом узятим, у книжці приділено уваги менше, ніж одному язичництву. O.I. 231ОГЛЯДИ Бубенок О.Б. Хозари в історії Східної Європи. К.: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, 2019, 316 с. Упродовж останнього десятиліття спостерігаємо справжній історіографічний бум досліджень, присвячених хозарам. На цьому тлі нова книга О.Б. Бубенка продовжує обговорення багатьох проблем і сюжетів з історії хозар, які вида- ються вже цілком традиційними для дисципліни. У першій частині розгля- нуто як неоднозначні питання «етногенезу», не менш проблемні аспекти міграцій («чорні» та «білі» хозари), так і походження хозарського двовладдя. Натомість другу частину присвячено релігії. Тут автор почергово аналізує поширення християнства й подальше навернення хозарів в юдаїзм. У третій частині простежуються також масштабні проблеми: від хозар у Києві та визначення характеру хозарської присутності у Східній Європі до будівницт- ва фортеці Саркел. Поряд із цим дослідник звертається й до інших сюжетів, як-от «чорні» і «внутрішні» болгари у Приазов’ї, або аналізує взаємини мадярів та хозарів у Північному Причорномор’ї. Насамкінець, у четвертій частині, О.Б. Бубенок намагається визначити межі «хозарської спадщини», а саме — простежує історичну долю хозар Північно-Східного Причорномор’я та образ їх у ПВЛ. На жаль, автор не багато додає до спадку своїх попередників. Часто за обговоренням довголітніх історіографічних дискусій губиться думка самого дослідника, а інколи (як-от у випадку складного питання навернення хозарів в юдаїзм) вона практично не проглядається. Останнє суттєво вплинуло на висновки, котрі загалом не відзначаються оригінальністю. Наприклад, слідом за Омеляном Пріцаком, О.Б. Бубенок твердить про сповідування юдаїзму лише хозарською елітою, або пристає на думку Агатангела Кримського щодо дати навернення хозар в юдаїзм. Звичайно, авторові слід віддати належне в намаганні повернути до наукового обігу спадщину останнього, особливо його Історію хозар, однак, здається, обираючи настільки складні для істори- ка сюжети, О.Б. Бубенок не запропонував нових підходів та ідей. Натомість спостерігаємо відверто застарілі оцінки джерел, приміром «Київського лис- та», а також окремих сюжетів (наприклад, наполягання на збереженні в «на- родній традиції» інформації про данину полян хозарам). Аналогічно, це стосується й повідомлень візантійських джерел про побудову Саркела, які нині абсолютно марно коментувати так, як це робить автор: без знання праць Хуана Сайнса-Кодонера та, особливо, Костянтина Цукермана. Зрештою на- вряд чи доцільно нині вже вкотре переповідати давню дискусію між Омеля- ном Пріцаком і П.П. Толочком стосовно хозарського походження Києва, коли в результаті дослідник не пропонує нового бачення цих проблем. Зважаючи на дещо історіографічний фокус книжки, викликає певний по- див те, що О.Б. Бубенок оминув чималу кількість недавніх публікацій, які цілковито змінюють учений ландшафт цієї дисципліни. Якщо незнання 232 ОГЛЯДИ окремих нових публікацій джерел є безумовно прикрим, то, знову ж таки, як можна нині дискутувати про «Київський лист» без урахування праць Костян- тина Цукермана? Дивним чином авторові вдалося незбагненне — оминути фактично все, що написано про «Київський лист» за останні десять років. На жаль, це стосується й інших ключових джерел, особливо єврейсько-хозар- ського листування, а також «Про управління імперією». Зрештою, від автора праці про хозарів український читач може вимагати дещо більшого, ніж по- дання цитат російською мовою з російського ж перекладу видання Нормана Ґолба та Омеляна Пріцака. Із сумом доводиться констатувати, що подібні історіографічні лакуни (перелік яких може стати окремим бібліографічним додатком) не є випадковими. Для прикладу, зовсім не згадуються численні праці О.В. Комара, присвячені хозарській археології, або Б.Є. Рашковського — окремим гебрайським свідченням про хозарів. Таке збіднення викладу явно не пішло на користь книжці. О.Ф. Губарев О.Л. Начальная Русь на пути «из варяг в греки». Санкт- Петербург, 2020, 160 с. Науково-популярна книжка Олега Губарєва подає в узагальненому і спроще- ному вигляді авторські уявлення про початки Русі. Усі положення він виклав раніше у серії наукових праць. Загальний зміст видання — короткий нарис історії русів IX–X ст. з акцентом на походженні й діяльності Рюрика. Текст споряджено добіркою історичних карт та малюнків-реконструкцій, що ілюструють діяльність скандинавів у Східній Європі VIII–X ст. Автор — послідовний борець із сучасним антинорманізмом. І це визначає акценти тексту. У запалі змагання припущення легко перетворюються у фак- ти, а критика джерел стає вибірковою. О. Губарєв використовує ідею про дві хвилі норманів у Східній Європі. На його думку, перша, «свеонська», русь грабувала слов’ян і фінів, тоді як друга хвиля — русь Рюрика (вони ж — «фризькі дани») — складалася зі свідомих державотворців. Виходом «свеонської русі» на міжнародну арену був знаменитий візит групи русів до двору імператора Людовіка у 839 р. у складі посольства від візантійського імператора Феофіла. Коментуючи згад- ку «хакана росів», О. Губарєв відкидає гіпотезу «Руського каганату». Він схиляється до відомого в історіографії припущення про те, що у франкському джерелі відбився не титул, а ім’я вождя русі Хакона. Автор використовує традиційну ідею про шлях «із варягів у греки» як вісь, уздовж якої виникла руська держава. Переказуючи літописну схему, він твердить про «злиття північної та південної Русі» в «єдину давньоруську державу». 233ОГЛЯДИ Та у центрі уваги саме «північна Русь» і її творець Рюрик. Для О. Губарє- ва він є цілком достовірною фігурою, тотожною Рорику Ютландському. Це подано як твердий факт, на котрому ґрунтується вся конструкція книжки. О. Губарєв починає історію Рюриковичів у Данії та Фризії й уважає цей рід відгалуженням легендарних Скйольдунґів. Він робить розлогі екскурси в історію відносин Рорика і його родичів із Каролінґами. Із них читач дізна- ється про те, що Рюрик та його оточення («фризькі дани») ненадовго долу- чилися до каролінзької державності. І цього досвіду й натхнення нібито ви- стачило для того, щоб заснувати державність на півночі Східної Європи. Грубо кажучи, автор стверджує, що руська державність виникла під опосе- редкованим впливом імперії Каролінґів, і що це сталося на берегах не Дніпра, а Волхова у другій половині IX ст. До літописної легенди про закликання варягів О. Губарєв ставиться при- хильно, лише з ритуальною видимістю легкого скепсису. Цей відрізок ПВЛ він називає «Сказанием о призвании варягов». Цим самим має на меті автентизу- вати текст. Виокремлення «сказания» дає можливість вивести його з контексту Повісті та уявити як давній, можливо навіть усний, твір. Чи міг би такий твір містити річні дати подій? Як би там не було, але О. Губарєв фактично приймає хронологію ПВЛ «за всієї сумнівності та приблизності». А інакше не могло й бути. Адже разом із хронологією довелося б відкинути єдиний аргумент на користь тотожності Рюрика та Рорика — їхню синхронність. Під чарами літописного тексту й моди останніх років уявляти Ладогу першою столицею Русі (а Київ — лише черговою зупинкою Рюриковичів) перебуває й О. Губарєв. Крім того, автор бере на озброєння відоме припу- щення про могилу Рюрика — поховання в урочищі Плакун під Ладогою. Строго за літописом головний герой книжки переносить резиденцію з Ладо- ги до Рюрикова Городища (котре в літописних повідомленнях нібито висту- пає як Новгород). Із його ж діяльністю автор пов’язує перетворення вождівства на ранню державу. «Рюрик запровадив де-факто ленну систему», — дізнається читач. І отримує «доказ» — літописну фразу про роздачі міст «мужам». У форму- люванні ПВЛ, що Аскольд і Дір «відпросилися» в Рюрика до Царгорода, О. Губарєв також убачає ознаку васально-ленних відносин. (Ідея зовсім не нова: про феодальні риси князівства Рюрика писав ще Михайло Погодін). Оглядаючи зміст, легко помітити, що книжка пропонує літописний нара- тив у науковій обгортці. Ледь не за кожною звісткою ПВЛ за ІХ ст. автор прагне побачити реальні події. У тексті О. Губарєва легендарна історія з лі- топису набуває рис цілком достовірної оповіді, яку автор тільки «приправ- ляє» низкою додаткових фактів. Перед нами фактично стара добра некритич- на історія. І популярний характер книжки не служить виправданням, радше навпаки. Адже в полегшеному викладі авторові простіше ствердити те, що він насправді уявляє, не прикриваючись звичною науковою обережністю. 234 ОГЛЯДИ Здавалося б, ідеологічне протистояння «антинорманістів» із «норманіста- ми» (принаймні в межах наукового поля) пішло в минуле. Однак серія праць О. Губарєва останніх років роздмухала старе полум’я. Оскільки сказати нове в темі стає дедалі складніше (за винятком археологічних досліджень), то до- водиться боротися з давніми вітряками. У цій боротьбі як антитеза до фікцій антинорманізму виникають фікції «гіпернорманізму». В.А. Духовна спадщина Давнього Галича: науковий збірник. Ігор Скочиляс, Віра Фрис. Львів: Український католицький університет, 2018, 168 с. [Київське християнство, т. ХІІ] Одним із надбань видавничої серії «Київське християнство», що існує з 2013 р. в рамках науково-дослідницької програми при Українському католиць- кому університеті, стало факсимільне видання рукопису Галицького Євангелія 1144 р. Водночас із цього приводу Ігор Скочиляс і Віра Фрис підготували окремий науковий збірник (вийшов 12-м томом у рамках серії), в якому роз- глянуто й саму пам’ятку, і кафедру, з якою вона пов’язана. Галицька єпископія, в інтерпретації авторів збірника, репрезентує окрему «галицьку культурно- релігійну традицію». Констатація її існування в різні історичні періоди, від ХІІ й до кінця XVIІІ ст., стала лейтмотивом рецензованої публікації. Структурно видання складається з двох непропорційних частин. Першою є невеликий за обсягом джерелознавчий огляд В. Фрис «Галицьке Євангеліє 1144 року — унікальна пам’ятка релігійної культури княжої доби». Дослід- ниця сумарно представляє пергаментний збірник (його складає Євангеліє й додані у XІV ст. Синаксар та Місяцеслов), систематизує всі публікації про нього, а також намагається окреслити важливі віхи в історії книги. Основни- ми тезами В. Фрис є твердження, що Галицьке Євангеліє не було якимось особливим ктиторським подарунком до храму, а призначене для звичної бо- гослужбової діяльності. Книга постійно знаходилась в єпископському храмі в Галичі, до її виявлення 1576 р. львівським владикою Гедеоном Балабаном та «переміщення» до молдавського митрополита Досифея, який, згідно із запи- сом 1679 р. у рукописі, мав намір її повернути назад. На підставі цього дослід- ниця робить дискусійне припущення про викрадення унікальної книги ієро- монахом Тимофієм, одним зі справщиків московського Друкарського двору. Другою та більшою частиною рецензованого збірника стала праця І. Ско- чиляса «Княжий Галич в історії київського християнства: культура, релігія, політика й еклезіальна пам’ять (ХІІ–XVI століття)». Її основна ідея — окрес- лити головні етапи в історії формування та розвитку галицької єпископської й митрополичої кафедри, її трансформацій у XV–XVІІ ст. під впливом по- літик світської влади, спроб реалізації унійної ідеї. Галицьке Євангеліє та 235ОГЛЯДИ пов’язана з нею кафедра є у цій праці основною підставою для розміркову- вань про окрему еклезіальну, політичну й культурну традицію, свого роду субкультури «київського християнства», коріння якої вбачається у Володи- мировому хрещенні, а формування пояснюється переплетенням традицій грецького та латинського християнства. Найбільший розділ збірника містить дев’ять глав. Перші три — короткий виклад політичної та релігійної історії Галицького князівства й асоційованої з ним кафедри від часу хрещення Русі до «фіналу історії» Галича як княжої столиці в 1340 р. Дослідник, зокрема, ставить питання про можливості ком- бінації даних археологічних і писемних джерел (передусім згадок літописів про монастирі та клір) у реконструкції парафіяльної мережі Галицького князівства, а також робить висновок про «успішну євангелізацію краю» (с. 47). У третій главі автор згромаджує все, що вважає маркерами особливої «ідентичності» Галицької «землі-князівства»: густа мережа міських посе- лень із домінуванням Галича, сильні позиції місцевого боярства (на цій під- ставі припускає вірогідність існування якоїсь особливої системи цінностей та уявлень), а також (і це очікувано) обговорює назви території, титулатуру правителів. Наступні три глави праці І. Скочиляса присвячені історії галицької кафе- дри: початковій у ХІІ ст., змінам її статусу у XІV–XVІ ст. і трансформаціям упродовж XVІІ–XVІІІ ст., зумовленим практичною реалізацією унійної ідеї. Звертаючись до відомої згадки Київським літописом галицького єпископа Косми в повідомленнях за 1156–1157 рр. про князя Ярослава Осмомисла, дослідник усе ж уважає, що фундація кафедри відбулася десятиліттям-півто- ра раніше, ще за попереднього князя Володимирка. Руський митрополит Михаїл ІІ мав би хіротонізувати ставленика цього князя, а вже після Клима Смолятича відбулося повноцінне висвячення єпископа Косми. Підставою для цього дискусійного припущення стали спостереження археологів про зміну планувальної структури кафедрального Успенського храму, а також ім’я Алексія, уміщене перед Космою в рукописі кафедрального пом’янника се- редини XVІ ст. Далі, на підставі стислого огляду історії єпископії на основі незначної кількості інформації джерел, дослідник говорить про «парад єпис- копій» на теренах Галицько-Волинського князівства впродовж ХІІІ ст. і вба- чає у цьому цілеспрямовану політику Романовичів, кінцева мета якої — від- криття окремої Галицької митрополії. Попри свою привабливість, ця гіпотеза потребує додаткових даних, адже дивно, що наміри Данила й Ва- силька відкрити у власних володіннях митрополію реалізував аж один з їхніх онуків (Юрій Львович). Брак джерел суттєво утруднює будь-які гіпотези з цього приводу, як і спроби впорядкувати відомості про історію митрополії від її заснування до середини XVІ ст. Зокрема пояснити ліквідацію (1347 р.) та нове відкриття (в 1370 р.) митрополичої кафедри, а також відсутність у ній пастиря впродовж XV — початку XVI ст. Ці складні питання розглядаються 236 ОГЛЯДИ у шостій главі («Галицька митрополія: заснування та особливості еклезіаль- ного статусу»), де систематизовано основні відомості з історії митрополії. У наступних двох (сьомій і восьмій) систематизовано інформацію про владик, намісників та діяльність органів управління православної галицької кафедри за весь час її існування (на підставі пом’яника в редакції 1558 р., літописів, актових матеріалів і рукопису Анналів унійного митрополита Лева Кишки початку XVІІІ ст.). Наведені сумарні відомості про владик та наміс- ників кафедри підсумовуються вже заявленою на початку тезою про станов- лення окремої церковної еліти з власними традиціями. Примітною є остання глава дослідження, присвячена особливостям трак- тування минулого галицької кафедри та маніпуляціям з її спадщиною («“Пригадування” Галицької митрополії у XVІ–XVІІІ століттях»). Період існування окремої митрополичої кафедри виявився аргументом у проектах різних церковних ієрархів кінця XVІІ–XVІІІ ст. Як показує І. Скочиляс, на- стоятелі святоюрської кафедри у претензіях мати власний самоврядний ста- тус постійно апелювали до факту існування митрополії. У цьому зв’язку до- слідник розглянув маніпуляції з минулим Йосифа Шумлянського 1690-х рр. та Варлаама Шептицького (1710–1715 рр.), відображені в меморіалах, якими вони обмінювалися з унійними митрополитами й папською канцелярією. Короткий огляд цих сюжетів, вочевидь, покликаний переконати читача в тому, що пригадування історії Галицької митрополії у XVІІ–XVІІІ ст. було одним із чинників формування як регіональної ідентичності місцевої еліти, так і загального простору унійної церкви, що його І. Скочиляс позначає як Slavia Unita. Загалом науковий збірник «Духовна спадщина давнього Галича» розра- хований на широке коло читачів. Це досягнуто завдяки простоті й логічнос- ті викладу, детальному роз’ясненню питань, а також великій кількості кольо- рових ілюстрацій, що представляють рукописні та мистецькі пам’ятки. Я.З. Sean Griffin, The Liturgical Past in Byzantium and Early Rus (Cambridge: Cambridge University Press, 2019), ix, 275 pp. [Cambridge Studies in Medi- eval Life and Thought, Fourth Series]. Ця книга заслуговує на вдумливе і неспішне обговорення, якого неможливо досягти в рамках короткого огляду. Немає сумніву, що колись подібне обго- ворення таки відбудеться, але дещо очевидне вже зараз. Це одна з тих нечас- тих книжок, чиї ідеї, в разі уважного прочитання, здатні суттєво змінити те, як ми думаємо про природу (тобто і походження, і устрій) давньоруського літопису. Словами іншого рецензента, перед нами — оманливо проста книж- ка, яка виголошує нове так ясно, що важко уявити, як ми не знали цього раніше. 237ОГЛЯДИ Автор розпочинає з оманливо простого спостереження. Сучасні історики вичитують історію з книжок і гадають, ніби їх середньовічні попередники діяли так само. Учені уявляють літописця за роботою, обложеного рукописа- ми візантійських хронік та інших історичних матеріалів, які він звіряє між собою, вибирає фрагменти, сюжети, факти. Ідея історії приходить з книжок. Але незмірно частіше, ніж з історією, записаною в книжці, середньовічні люди стикалися з історією, явленою в християнській літургії. Церковні служ- би відбуваються кілька разів на день, 365 днів на рік, і для переважної біль- шості людей Середньовіччя літургія виявляється першим і головним досві- дом переживання історії. Автори хронік і літописів — монахи, які живуть у літургійному світі й для яких відправлення служб — головне заняття. Літур- гія — те, що поєднує авторів історичних текстів і їхніх споживачів, наділяю- чи спільним набором образів, сюжетів і смислів. У ранньосередньовічні часи історія розповсюджувалася літургією. […] Переважна більшість людей дізнавалася про минуле завдяки тому, що вони чули, бачили й розігрували під час божественної служби. Коли так, літургійні обряди слід розгля- дати як важливі інструменти політичного впливу й соціального контролю. Адже хто контролював літургію, значною мірою контролював формування й розповсюд- ження священного минулого. […] Вони володіли технологією, що могла створю- вати й пропагувати версії минулого, які обгрунтовували сучасний стан і прослав- ляли правлячу еліту. Ключем до цього завдання був наратив, експлуатація священної історії. Минуле, зрештою, є оповіддю, а літургія — оповіданням історій. Князь Володимир прийняв нову віру 988 року. Русь стала християнською державою, але новоохрещені кияни лишалися німими. Перші покоління були охрещеними, але неписьменними: вони ходили до церкви, чули слово Боже, дослухалися до священних історій, але не лишили по собі власних слів чи історій. «Мовчання» раптово проривається в часи Ярослава Мудрого багато- голоссям: повсюдно замітніі свідчення добре облаштованої, квітучої й висо- кописьменної християнської культури. Протягом цього півстоліття декілька поколінь кліриків і мирян сприймали історію в усній і образній формі літур- гії, засвоюючи її парадигми. Коли для Русі настав час мати власних святих і власні їм служби, власне священне минуле, його творці вже були оснащені необхідними для цього технологіями (глава «Літургія та історія в ранній Русі», с. 15–34). Чому ж модерні учені, у більшості своїй — люди церковні й віруючі, а дехто навіть — клірики, нехтували літургією й послідовно не помічали її присутності в давньоруському літописі? Автор пояснює цей феномен імплан- тацією в науку про східноєвропейські древності практик німецької філоло- гічної критики, за походженням і природою своєю — науки протестантської, що фокусується на тексті й писаному слові. Ця філологія запанувала в секу- ляризованому науковому середовищі університетської науки ХІХ століття. Родоначальником такої традиції в Росії він вважає Августа-Людвига Шльо- 238 ОГЛЯДИ цера, а вінцем — Олексія Шахматова. У цьому відношенні він невисоко оцінює досягнення Шахматова й його послідовників, справжніми новатора- ми визначаючи тих учених, які з 1990-х років почали зауважувати літургій- ний компонент літопису (глава «Початковий літопис Русі», с. 35–61). Як «працює» літургія? Як її «проживають» дійові особи й виконавці? Автор демострує це у спеціальній главі на прикладі одного літургійного дня згідно зі Студийським уставом в редакції патріарха Алексія (глава «Служби у київському Печерському монастирі», с. 62–92). Автор обрав 21 травня, пам’ять святих Константина і Елени. Наслідком демонстрації стали наступні висновки: Сукупним результатом усіх цих щоденних служб було занурення християнина, особливо ж — касти кліриків, у спільне міфологічне минуле. […] Та подібне оповідання історій було далеким від чистого ескапізму. […] Служба, в кінцевому підсумку, поширювала строго ієрархічну модель християнської цивілізації: боже- ственно встановлена структура влади, де кожний підданий розуміє власне місце: від Христа, що воссідає на небесному троні, до його представителів на тронах земних, до воїнів, що захищають порядок, до народів, що моляться за своїх бого- встановлених правителів, до монахів, що моляться за прощення їхніх гріхів […] Таким чином, всередині літургійного минулого, у межах його системи наративних норм та пояснень, правителі не могли бути ви- падком долі чи просто переможцями у безладній та кривавій боротьбі за владу. Вони виступали улюбленцями Господа, благочестивими й великодушними охо- ронцями віри, спеціально обраними на захист вірних. […] Літургійне минуле, отже, служило наративною матрицею, моделлю соціального порядку, яка підтверджувала привілеї правлячого класу, поширюючи версії священного минулого, в яких ці привілеї було встановлено самим Господом. Опановане і засвоєне літургійне минуле стає моделлю для конструювання профанних історичних досвідів, включно із «національним». Ідея історії при- ходить з літургії, і люди, що починають писати перші звіти про «власне» ми- нуле, в літургії знаходять моделі мислення, схеми розуміння, прийоми письма. Книжка однак не про абстрактну «літургію». Вона — про літопис. Точні- ше, про перший літопис — Повість временних літ. Автор обирає три сегмен- ти ПВЛ — сюжети про княгиню Ольгу, князя Володимира та святих Бориса і Гліба — і шляхом витонченого аналізу демонструє, як досвід літургійного минулого формує те, що ми сьогодні читаємо й знаємо про початки христи- янської Русі. Цим сюжетам присвячено три глави книги: «Досвітня зоря: київська княгиня Ольга» (с. 99–133); «Новий Константин півночі: князь Во- лодимир» (с. 134–187); «Свідома жертва: мучеництво князів Бориса і Гліба» (с. 188–228). 239ОГЛЯДИ Замість висновків (тобто повторення сказанного) автор пропонує ще один сюжет, який, на його думку, було обійдено увагою в попередній літературі. А саме: творення культу царственних святих в процесі оповідання й міфо- творчості, які своїм джерелом мають літургійне минуле. На додачу до методологічної новизни, книжка Шона Гриффіна чудово сконструйована і написана напрочуд доброю прозою. Втіха від її читання стане компенсацією тим із традиціоналістів, хто не одразу сприйме ідеї книжки. П.П. Андрощук Федір. Гаральд Суворий. Останній вікінг. К.: Laurus, 2020, 204 с., ілл. Життєпис норвезького короля Гаральда добре відомий. Невідомо, наскільки він достовірний. В історію Гаральд увійшов як «суворий правитель», а в істо- ріографію — як «останній вікінг» (яким, справді, був). У вітчизняній істо- ричній свідомості Гаральд закарбувався переважно романтизованою історією домагання руки дочки київського князя Ярослава Єлизавети, якій присвятив «Віси радості» — поетичний твір, від якого до наших часів дійшло декілька строф. Між тим, Гарадьд був неординарною, навіть за мірками його бурхли- вої епохи, особистістю. Він був поетом і воїном, воював на Русі, у Візантії, на Сицилії, здійснив паломництво до Ієрусалиму, став королем Норвегії і знову воював: на Балтійському і Північному морях, а закінчив життя в Англії, загинувши у битві при Стемфорд Брідж 1066 р. Життя Гаральда — сюжет авантюрного роману. Чимало біографів так і сприймали його. Але, як зазначає автор, писати життєпис Гаральда в рамках критичної історіографії — справа складна і навіть небезпечна. Передусім тому, що все, що ми знаємо про нього грунтується на свідченнях джерел, іс- торична достовірність яких або сумнівна, або вони відпочатку не претенду- вали на достовірність. Біографи здебільшого переповідають сюжети і подро- биці саг (що ввійшли до збірок «Красива шкіра», «Гнила шкіра» та «Коло земне» Сноррі Стурлуссона), створених через століття після подій. Саги, своєю чергою, грунтувалися на поезії скальдів (яких в оточенні Гаральда було аж тринадцять, але всі отримали відомості про нього з других рук). По- езія скальдів — надто лаконічна, надто образна, а, головне, — надто комплі- ментарна, щоб служити повноцінним джерелом реконструкції біо графії Га- ральда. Відомості хроністів — пізніші за часом, часто упереджені, а до того ж фрагментарні. У будь-якому разі, репертуар джерел давно визначений і суттєвих змін тут очікувати не варто. Якщо коло джерел не змінилося, за останні десятиліття змінилися уявлен- ня й концептуальне оснащення тих історичних дисциплін — історії Епохи 240 ОГЛЯДИ вікінгів, історії Русі, візантиністики, археології Скандинавії та Східної Євро- пи — в компетенцію яких потрапляє Гаральд в різні періоди свого життя. Біографія Гаральда, отже, стає цікавою саме тим, що актуалізує сучасні зна- ння, а, поставлена в нові контексти, своєю чергою набуває більшої історичної достовірності. Автор книги — учений, який вільно орієнтується в дослід- ницьких проблемах історії та археології Скандинавії та Східної Європи, а також — візантійських студій, що робить його перспективу ріднісною, а, можливо, й унікальною. Події біографії Гаральда розгортаються на май- стерно виписаних фонах — стану Скандинавії фіналу Епохи вікингів, реаль- ної та «уявної» Візантії середини ХІ ст. Книгу написано легко, у розрахунку на широкий загал любителів історії, але книга притому добре документована, у тому числі й новітньою літерату- рою. Автор не приховує від читача складності проблем, дискусійності чи гіпотетичної природи певних тверджень і висновків. Він веде з читачем «до- рослу» розмову, вводячи його в коло дослідницьких питань і сучасних деба- тів. Серед сюжетів книги є й цілковито дослідницькі, наприклад, глави «Гроші Гаральда» та «Гаральд і Свен Естрідсен», де мова йде про візантій- ські впливи (чи їх промовисту відсутність) у карбуванні монет цих правите- лів (відлуння книжки: Fedir Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage c. 995–1035 (Kyiv and Paris, 2016)). Такого ж роду є глава «Скандинавська зброя часів Гаральда Суворого», де автор спирається на власні студії військового спорядження Епохи вікінгів (Fedir Androshchuk, Viking Swords: Swords and Social Aspects of Weaponry in Viking Age Societies (Stockholm, 2014)). Несподівану розв’язку пропонує автор для сюжету про легендарні скарби Гаральда, якими той був знаменитий за життя і ще біль- ше — у наступній пам’яті. Іншими словами, перед нами — дослідження, загорнене в популярну обгортку, жанр практично відсутній в українській науці й книговиданні. П.П. Sverrir Jakobsson, The Varangians. In God’s Holy Fire (Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2020), 212 p. [New Approaches to Byzantine History and Culture]. Невелика за обсягом книжка Сверріра Якобсона є першим результатом рані- ше ініційованого ним масштабного проєкту «Легенди східних вікінгів». Зважаючи на те, що відома праця Сігвуса Бльондаля (суттєво допрацьована Брайаном Бенедіксом у 1978 р.) «Варяги у Візантії» нині видається вже до- сить застарілою, досі нової синтези, присвяченої варягам, до того ж на пи- саної англійською, не було. Звідси, очевидно, й випливає амбітна й водночас дещо туманна мета Якобсона — «перечитати середньовічні джерела про східних вікінгів» в різних контекстах, а також і більш конкретна — окресли- 241ОГЛЯДИ ти контури образу варягів у історії. Як і багато його попередників, ісланд- ський дослідник змушений обирати між «довгою» та «короткою» історією варягів. Якщо «коротка» історія варягів, обмежується їх службою візантій- ським імператорам (від кінця X ст.), то до «довгої» зазвичай включають «руську» передісторію (щонайменше з 830-х рр.). Не особливо вагаючись, Якобсон у своїй книжці пропонує саме «довгу» історію варягів. У зв’язку з цим, цілих п’ять розділів присвячені сюжетам, які традиційно належать до історії русів: від перших згадок про русів середньовічних авторів до візиту княгині Ольги до Константинополя. Навряд чи такий підхід є повністю ви- правданим, бо, як видається, Якобсон тут не додав багато нового, обмежую- чись переказом знаних історій про пригоди русів при дворі Людовика По- божного, найм русів за русько-візантійськими договорами, хрещення княгині Ольги та війни Святослава Хороброго. Не всі міркування дослідника є вірними. Як приклад: географія кампанії візантійського флоту 911 р., у якій взяли участь руси, веде до Сирії, а не до Криту; а Лев Диякон влітку 971 р. був ще занадто юним, аби супроводжувати Іоанна Цимісхія до Доростолу. Переходячи власне до візантійських варягів, Якобсон слушно відзначає доволі пізнє походження терміну і зауважує неочікувані паралелі між повідо- мленнями ал-Біруні та автора ПВЛ. Традиційно, вчений налічує 6000 варягів на службі Василія II, однак не зауважує того, що така чисельність наведена лише у одному пізньому візантійському джерелі та, відповідно, не може братися на довіру. Більш збалансований параграф про Гаральда Суворого, у якому вчений, на відміну від інших дослідників, досить детально аналізує свідчення Адама Бременського про найбільш відомого варяга в історії. Роз- глядаючи перебування скандинавів на візантійській службі упродовж XI ст., Якобсон вірно зауважує, що відверто скандинавською «варязька гвардія» у Константинополі була не так довго, утім до аналогічних висновків свого часу дійшов ще В.Г. Васильєвський. Друга частина роботи Якобсона відзначається значно більшою оригіналь- ністю. Тут Якобсон намагається прослідкувати як «історія стала легендою» і зупиняється на перебуванні короля Сігурда та пізніше ярла Рогнвальда у Візантії та на відображенні цих контактів з візантійськими імператорами як у сагах, так і в скандинавській (латинській) паломницькій літературі. У на- ступних параграфах йдеться про образ варягів у численних сагах; зокрема, вчений розглядає тут світ контактів з Візантією (в тому числі й найм воїнів), повернення варягів на Північ, сімейні реліквії, пов’язані із варязькою служ- бою, «мечі з Константинополя» у сагах, образи імператорів та топографію Константинополя за сагами, варязьке сприйняття Візантії, церковний розкол та його вплив на подальший образ візантійської служби варягів. Тут зна- йшлося місце й параграфу про гадану місійну діяльність Олава Трюгвасона. З-поміж інших сюжетів, викликають інтерес влучні спостереження дослід- ника над романтизацією образу варягів як у сагах, так й у пізнішій вченій 242 ОГЛЯДИ літературі. Якобсон вперше визначає деякі проблеми, як-от «варязька іден- тичність» у XII ст., які раніше або не були поставлені взагалі, або тлумачи- лися цілком відмінно. Хоча книжка Якобсона, схоже, орієнтована більше на широкий читацький загал, її прочитання може дати немалу користь усім, хто цікавиться як легендами про варягів, так й їх історією. О.Ф.

Схожі ресурси