Історія української індоєвропеїстики

Історія української індоєвропеїстики

Статтю присвячено історії української індоєвропеїстики. Аналізується персональний внесок українських археологів у вивчення проблеми походження та ранньої історії народів індоєвропейської мовної сім’ї....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2019
1. Verfasser: Залiзняк, Л.Л.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут археології НАН України 2019
Schriftenreihe:Археологія
Schlagworte:
Статті
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/194846
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Історія української індоєвропеїстики / Л.Л. Залiзняк // Археологія. — 2019. — № 2. — С. 5-18. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-194846
record_format dspace
spelling irk-123456789-1948462023-11-30T19:21:30Z Історія української індоєвропеїстики Залiзняк, Л.Л. Статті Статтю присвячено історії української індоєвропеїстики. Аналізується персональний внесок українських археологів у вивчення проблеми походження та ранньої історії народів індоєвропейської мовної сім’ї. Несмотря на то, что большинство современных исследователей включает территорию Украины, в той или иной мере, в индоевропейскую прародину, индоевропеистика, к сожалению, еще не стала приоритетной проблематикой для украинских археологов, палеоэтнологов, лингвистов. В Украине эта дисциплина все еще находится в эмбриональном состоянии. Среди украинских ученых, которые внесли свой вклад в развитие проблематики следует вспомнить М.С. Грушевского, В.Н. Даниленко, Д.Я. Телегина, Ю.В. Павленка, Л.Л. Зализняка, С.В. Кончу и др. В частности, еще в 1990-х гг. предложена концепция балто-днепровской этнокультурной провинции, как единой подосновы древнейших индоевропейских культур Центральной Европы и Причерноморья. Она объясняет родственность западных (кельты, италики, иллирийцы, тохары, германцы, балты, славяне) и восточных (индо-иранцы, фракийцы, армяне, греки) индоевропейцев, вопреки тому, что упомянутые этнические группы происходят из двух разных регионов Европы, разделенных расстоянием в две тысячи километров — из Центральной Европы и Северного Причерноморья. Данные археологии, антропологии, гидронимика свидетельствуют, что на низменностях от Нижнего Рейна на западе до Среднего Днепра и Северского Донца на востоке в конце мезолита существовала этнокультурная общность, которая, вероятно, приняла участие в формировании древнейших индоевропейцев Европы в качестве их генетического субстрата. Последний сложился в VI—V тыс. до н. е. вследствие миграции мезолитического населения Западной Балтии на восток через территорию Польши, Полесье на Средний Днепр и далее до Северского Донца. Despite the fact that most modern scholars include the territory of Ukraine, to some extent, to the ancestral IndoEuropean homeland, Indo-European studies, unfortunately, have not become a priority issue for Ukrainian archaeologists, paleoethnologists and linguists yet. This brunch of science still is at the embryonic stage in Ukraine. Among the Ukrainian scientists that brought in the contribution to development of range of problems it is necessary to remember М. Hrushevskyi, V. Danylenko, D. Telehin, Yu. Pavlenko, L. Zalizniak, S. Koncha etc. In particular as early as 1990-ies a conception of the Baltic-Dnieper ethno-cultural province was offered, as a single real base of the most ancient Indo-European cultures of Central Europe and Black Sea Region (Zalizniak 1994). It explains the relation of western (Celt, Italics, Illirians, Tokharians, Germans, Baltics, Slavs) and east (Indo-Iranians, Thracians, Armenians, Greeks) Indo-Europeans, despite that the mentioned ethnic groups originate from two different regions of Europe, divide distance in two thousand kilometers (from Central Europe and Northern Black Sea Region). The archaeology, anthropology, and hidronymic data evidence that in the lowlands from the Lower Rhine at the west to the Middle Dnieper and Siverskyi Donets Rivers at the east, at the end of the Mesolithic, an ethno-cultural community existed with probably participation in the development of ancient Indo-Europeans of Europe, as their genetic substrate. The later developed in 6th and 5th millennia BC as a result of migration of Western Baltic Mesolithic population to the East via the territory of Poland and Polissia to the Dnieper River middle region and further to the Siverskyi Donets. 2019 Article Історія української індоєвропеїстики / Л.Л. Залiзняк // Археологія. — 2019. — № 2. — С. 5-18. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0235-3490 DOI: https://doi.org/10.15407/archaeologyua2019.02.005 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/194846 903'1(=1)(477)(092) uk Археологія Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Статті
Статті
spellingShingle Статті
Статті
Залiзняк, Л.Л.
Історія української індоєвропеїстики
Археологія
description Статтю присвячено історії української індоєвропеїстики. Аналізується персональний внесок українських археологів у вивчення проблеми походження та ранньої історії народів індоєвропейської мовної сім’ї.
format Article
author Залiзняк, Л.Л.
author_facet Залiзняк, Л.Л.
author_sort Залiзняк, Л.Л.
title Історія української індоєвропеїстики
title_short Історія української індоєвропеїстики
title_full Історія української індоєвропеїстики
title_fullStr Історія української індоєвропеїстики
title_full_unstemmed Історія української індоєвропеїстики
title_sort історія української індоєвропеїстики
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2019
topic_facet Статті
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/194846
citation_txt Історія української індоєвропеїстики / Л.Л. Залiзняк // Археологія. — 2019. — № 2. — С. 5-18. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series Археологія
work_keys_str_mv AT zaliznâkll ístoríâukraínsʹkoííndoêvropeístiki
first_indexed 2025-07-16T22:25:03Z
last_indexed 2025-07-16T22:25:03Z
_version_ 1837844097968111616
fulltext ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 5 Статтi © Л.Л. ЗаЛіЗняк, 2019 * ЗаЛіЗняк Леонід Львович — доктор історичних наук, професор, заввідділу кам’яної доби інститу- ту археології нан України, ORCID 0000-0001-8924- 8122, zaliznyakl@ukr.net УДк 903'1(=1)(477)(092) https://doi.org/10.15407/archaeologyua2019.02.005 Л.Л. Залiзняк * iСТОРiЯ УКРАЇНСЬКОЇ iНДОЄВРОПЕЇСТИКИ Статтю присвячено історії української індоєвропеїсти- ки. Аналізується персональний внесок українських архео- логів у вивчення проблеми походження та ранньої історії народів індоєвропейської мовної сім’ї. К л ю ч о в і с л о в а: індоєвропейці, історіографія, індо- європейська батьківщина, Надчорномор’я, балтійська етно-культурна провінція. індоєвропеїстика як галузь лінгвістики, що ви- вчає мови індоєвропейської мовної сім’ї, заро- дилася наприкінці XVIII ст. Однак більш ніж за два століття свого розвитку вона переросла суто філологічні рамки і стала комплексною палео- етнологічною дисципліною, що спирається на низку наукових дисциплін, зокрема й на дані археології. на сьогодні індоєвропеїстика — це палеоетнологічна дисципліна, що вивчає ін- доєвропейську сім’ю народів, її походження, за допомогою комплексу наукових дисциплін: лінгвістики, археології, етнографії, антропо- логії, генетики, письмових джерел тощо. Завдяки практично необмеженості археоло- гічних джерел роль археології в досліджен- ні витоків та історичних доль індоєвропейців (далі іЄ) невпинно зростає. Зокрема, помітний внесок у вивчення початкових етапів розвитку іЄ відіграли археологи України. Особливо по- мітні результати напрацювань українських до- слідників у галузі вивчення матеріальної куль- тури найдавніших іЄ території України, тобто у створенні джерельної бази індоєвропеїстики. Внесок же українських вчених у розробку тео- ретичних проблем індоєвропеїстики значно скромніший. Починаючи з ХіХ ст. індоєвропеїсти різних країн розглядали південь України як можли- ву батьківщину народів іЄ мовної сім’ї. У наш час науковці фактично поділилися на два табо- ри. Одні вважають Північне надчорномор’я та надазов’я батьківщиною усіх іЄ, інші — лише їхньої східної гілки: індо-іранців, якоюсь мі- рою хето-лувійців, фракійців, фрігійців, вір- мен, греків (рис. 1). Попри загальне визнання важливої ролі, яку українські степи відіграли в початковій історії іЄ народів, індоєвропеїсти- ка традиційно не належить до пріоритетних га- лузей української науки. Фундатором індоєвропеїстики в Україні можна вважати М.С. Грушевського, який при- ділив увагу цій галузі палеоетнології ще в дале- кому 1898 р. у першому виданні першого тому своєї фундаментальної праці «історія України- Руси» (Грушевський 1913, с. 60—68; конча 2010, с. 300—302). Після аналізу результатів іЄ студій в Європі, де на той час була популярною версія приходу іЄ племен степовим коридо- ром з глибин азії, М.С. Грушевський висловив слушну думку, що пошуки прабатьківщини іЄ в азії викликають сумніви і слушно звернув ува- гу на Східну Європу, як можливу батьківщину іЄ народів. «Батько української історії» вважав прабатьківщиною індоєвропейців українські степи та лісостепи (Грушевський 1913, с. 65). Очевидно, дослідник був послідовником «ен- циклопедиста індоєвропеїстики» останньої чверті ХіХ ст. німецького вченого Отто Шра- дера, який виводив іЄ зі степів Східної Євро- пи. Його ідеї пізніше у ХХ ст. розвивали Гор- дон Чайлд, Марія Гімбутас, Тадеуш Сулемір- ський, Джеймс Мелларі, Девід Ентоні, а також українські дослідники Валентин Даниленко та Юрій Павленко. Перші паростки індоєвропеїстики на тере- нах СРСР знищив академік Ніколай  Марр зі ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 26 своєю яфетичною теорією та його послідов- ники в 1930—1950-х рр. (алпатов 1991; конча 2017, с. 83—88). ним було розроблено концеп- цію яфетичної мовної родини, в яку включе- но мало не всі кавказькі мови, зокрема мертву мову урартійську, а також шумерську, хетську, багато мов Середземномор’я та Близько- го Сходу. нібито яфетиди й були справжніми творцями підвалин європейської культури, а індоєвропейці — це варвари, що зруйнували культурний спадок яфетидів, загальмувавши культурний прогрес. н. Марр називав іЄ лінг- вістику елементом буржуазної ідеології, побу- дованої на гнобленні народів Сходу європей- ськими загарбниками з їх вбивчою колоніаль- ною політикою. Марризм за Й. Сталіна став елементом офі- ційної більшовицької ідеології, яка фактично знищила зародки індоєвропеїстики в СРСР, й в Україні також. Зокрема, був репресований головний опонент н. Марра, відомий індоєв- ропеїст Є.Д. Поліванов (алпатов 1991). Згодом н. Марр привніс до своєї яфетич- ної концепції розвитку мов запозичений у к. Маркса аспект стадіальності. нібито різні мови неминуче проходять однакові стадії роз- витку від нижчої до більш досконалої вищої. У цій стадіальній схемі яфетична фаза розвит- ку передувала вищій індоєвропейській. Таким чином, н. Марр дійшов парадоксального вис- новку, що проголошена ним же «варварська» мова індоєвропейців більш розвинена, вища за мову його улюблених яфетидів. Після смерті академіка у 1934 р. його ідеї продовжували гальмувати будь-який розви- ток індоєвропеїстики в СРСР, як науки буржу- азної, тобто ворожої. Лише у 1950 р. Й. Сталін особисто скасував марризм, як шкідливу течію в мовознавстві СРСР. Однак ще тривалий час індоєвропеїстика в СРСР не могла позбутися статусу репресованої дисципліни, викликаючи підозру ідеологічних вождів. Першим порушив ідеологічне табу в царині іЄ студій в Україні видатний археолог-первісник В.М. Даниленко. Йому належить концепція нео- літизації території України зі сходу внаслідок т. зв. «східного імпульсу». Тобто скотарство заро- дилося завдяки доместикації вівці, кози та бика у Прикаспії та Передкавказзі, звідки у VII тис. до н. е. ці найдавніші скотарі просунулися на захід у надазов’я, наддніпрянщину, на Пів- денний Буг, у крим (Даниленко 1969, с. 11, 176, 177, 186). За В.М. Даниленком, це були не лише перші неолітичні скотарі надчорномор’я, але й найдавніші індоєвропейці. Витоки більшос- ті неолітичних культур півдня України, включ- Рис. 1. Розселення індоєвропейців з двох центрів етногенезу у іV—іі тис. до н. е. Fig. 1. The settling of the early Indo-Europeans from two centers of ethnogenezis in IV—II millennia BC ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 7 но з буго-дністровською, від якої походять, за В.М. Даниленком, не лише лінійно-стрічкова, але й трипільська культури, дослідник бачив на сході у Прикаспії (Даниленко 1969, с. 223—224). Усі неолітичні культури східного походження у В.М. Даниленка фігурують як індоєвропейські (Даниленко 1969, с. 236—237). Зі сходу, зокрема нижнього Поволжя та Прикаспійських степів дослідник виводив також маріупольську, серед- ньостогівську, ямну культури, в яких сучасні до- слідники вбачають найдавніших іЄ (Данилен- ко 1969, с. 224—228; 1974, с. 140—157). Отже, на думку дослідника, неолітизацію та індоєвропеї- зацію Європи розпочали ранні скотарі з При- каспію та Передкавказзя на стадії докерамічно- го неоліту у VII тис. до н. е. Без сумніву, на погляди В.М. Даниленка щодо локалізації батьківщини в прикаспій- ських степах вплинули роботи Марії Гімбутас, яка виводила найдавніших скотарів-індо- європейців із нижнього Поволжя. (Gimbu tas 1963). С.В. конча у своєму глибокому історіо- графічному аналізі внеску українських індоєв- ропеїстів у проблематику, дійшов висновку, що «настійлива прихильність» дослідника до кас- пійського регіону пояснюється впливом ідей деяких західних авторів, зокрема а. нерінга (Nehring 1954), можливо а. куна та ін. (конча 2010, с. 305, 306). Останнім часом концепція «східного ім- пульсу» В.М. Даниленка зазнала критики (За- лізняк 2017, с. 9—13) і втратила більшість сво- їх прихильників. Те ж саме стосується його по- глядів на прикаспійську версію батьківщини індоєвропейської сім’ї народів, проаналізував- ши які С.В. конча дійшов висновку, що в наш час «культурогенетична схема В.М. Данилен- ка становить суто історіографічний інтерес» (конча 2010, с. 303—306). Прибічницею ідей В.М. Даниленка з його концепцією «східного імпульсу» стосовно нео- літизації України залишається сучасна дослід- ниця неоліту України н.С. котова, а послідов- ником його концепції індоєвропеїзації Європи зі сходу був Ю.В. Павленко. Вагомим внеском у світову індоєвропеї- стику видатного українського археолога- первісника Д.Я.  Телегіна були його масштаб- ні дослідження могильників маріупольського типу та пам’яток середньостогівської культури. Переважна більшість сучасних індоєвропеїстів вважає останні найдавнішими індоєвропей- ськими спільнотами півдня Східної Європи. З 30 нині відомих могильників маріупольсько- го типу Д.я. Телегін особисто розкопав колек- тивні усипальниці Василівка V, Дереївка, Віль- нянка, Микільське, Олександрія, Осипівка, ясиноватка, а також їх мезолітичного попере- дника Василівку ііі. Дослідник присвятив ма- ріупольським могильникам дві фундаменталь- ні монографії (Telegin, Potekhina 1987; Телегин 1991). Окрім розкопок численних поховань та по- селень середньостогівської енеолітичної куль- тури півдня України, зокрема поселення Де- реївка, могильник Огрінь 8 та ін., Д.я. Телегін був першовідкривачем зазначеного культурно- го явища. Узагальненню численних археоло- гічних матеріалів степового енеоліту України і виділенню на їх основі середньостогівської культури присвячена фундаментальна моно- графія дослідника (Телегін 1973). Д.я. Телегін вперше торкнувся теоретич- них проблем індоєвропеїстики у своїй док- торській монографії 1968 р. «Дніпро-донецька культура». Дослідник зробив сміливу спро- бу визначити етнічну приналежність носі- їв головних культур доби неоліту та енеоліту. на основі висновків відомих мовознавців, що слов’янські мови формувалися на територіях, які межували з германцями, балтами та фіно- уграми на північному заході та півночі, а та- кож індо-іранцями на півдні дослідник ото- тожнив дніпро-донецьку неолітичну культуру з праслов’янами (Телегін 1968, с. 235—238). У носіях культури ямково-гребінцевої ке- раміки Д.я. Телегін вбачав пра-фіно-угрів (Те- легин 1968, с. 233). Висновок про участь се- редньостогівського населення у формуванні ямної культури, яку на той час вважали індо- іранською, дав підстави досліднику ідентифі- кувати середньостогівців як прото-індо-аріїв (Телегин 1973, с. 146). Слідом за німецькими вченими міжвоєнного періоду Д.я. Телегін вва- жав людність культур лійчастого посуду, куляс- тих амфор, західних шнуровиків протогерман- цями (Телегін 1996). Спираючись на висновки О. Трубачова, що іллірійські гідроніми в Украї- ні концентруються у Верхньому Подністер’ї, фракійські — у Буго-Дністровському межиріч- чі, Д.я. Телегін проголосив людність лінійно- стрічкової кераміки іллірійцями, а трипіль- ців — фракійцями (Телегин 1990б; 1996, с. 36). Сміливі реконструкції Д.я. Телегіним етно- мовних характеристик відомих археологічних культур викликали критику різних дослідни - ків. Чому іллірійської гідронімії на теренах східного крила лінійно-стрічковиків достат- ньо, щоб проголосити усю культуру іллірій- ською? адже західне крило ЛСк в німеччині ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 28 не супроводжується іллірійськими гідроніма- ми. Те саме можна закинути відносно фракій- ської ідентифікації трипільців. адже фракій- ська гідронімія відома не лише на Дністрі та Південному Бузі, але й на півночі Балкан та у нижньому Подунав’ї, де трипільців ніколи не було. До того ж постає питання чому зазна- чена гідронімія була полишена саме носіями трипільської культури чи ЛСк, а не якимись більш ранніми чи пізнішими археологічними спільнотами. Д.я. Телегін був прибічником широкої пра- батьківщини іЄ, яка охоплювала території від Ютландії на заході до каспійських степів на сході (Телегін 1996, с. 30). Саме так бачив проб лему прабатьківщини відомий німецький археолог Олександр Хейслер, з яким Д.я. Те- легін мав багаторічні наукові контакти. Розпад іЄ спільноти дослідник відносив «до донеолі- тичного часу, тобто до мезоліту чи навіть до па- леолітичної епохи» (Телегін 1996, с. 30). Важливе значення для розуміння етапів розселення ранніх іЄ скотарів V—III тис. до н. е. з Північного надчорномор’я на захід на нижній Дунай та північ Балкан подано в стат- ті Д.я. Телегіна 1990 р. Дослідник узагаль- нив не лише власні знання і багаторічний до- свід вивчення неоліту, енеоліту та доби брон- зи надчорномор’я, але й результати вивчення енеоліту—бронзи нижнього Подунав’я зару- біжними вченими. Д.я. Телегін дійшов висно- вку про чотири головні хвилі інвазії ранніх індо- європейських степовиків з Північно-Західного надчорномор’я через нижнє Подунав’я на пів- ніч Балкан та в Панонію (Телегин 1990а, с. 14— 16). із врахуванням сучасної радіокарбонової хронології схема дифузій ранніх індоєвропей- ців з надчорномор’я у Подунав’я Д.я. Телегіна має такий вигляд. 1. Середній Стіг–Новоданилове. За Д.я. Те- легіним, фіксується появою характерних скор- чених на спині і посипаних вохрою поховань, великих крем’яних виробів новоданилівсько- го типу, хрестоподібних булав маріупольсько- го типу, конеголових скіпетрів (V — початок іV тис. ВС cal.). 2. Нижня Михайлівка з характерною округ- лою, чорнолощеною керамікою з товченими мушлями. За участю прибульців зі сходу на нижньому Дунаї постали пам’ятки Чорнаво- да і (середина іV тис. ВС cal.). 3. Усатове. Фіксується появою в Добруджі невеликих курганів зі скорченими поховання- ми з вохрою, антропоморфних стел, форму- Рис. 2. Поширення культури кулястих амфор (кка) у ііі тис. до н. е. 1 — західна гру- па; 2 — центральна (польська) група; 3 — східна (українська) група, за і.к. Свешни- ковим; 4 — кордони східної групи, за: Szmit 2002, p. 8; 5 — розселення людності куль- тури кулястих амфор Fig. 2. The settling of Globular amphora culture (GAC) in III mil. BC. 1 — Western group; 2 — Central (Polish) group; Eastern (Ukrainian) group; after I.K. Sveshnikov; 4 — Eastern group borders, after: Szmit 2002, p. 8; 5 — settling of Globular amphora culture population ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 9 ються пам’ятки типу Чорнавода іі (друга поло- вина іV тис. ВС cal.). 4. Ямники. курганні поховання з вохрою у скорченій позі поширюються долиною Дунаю до басейну Тиси (початок ііі тис. ВС cal.). Попри те, що запропонована Д.я. Телегі- ним майже 30 років тому хронологія з некаліб- рованими датами значною мірою застаріла, зазначена схема інвазій індоєвропейців знач- ною мірою не втратила свою актуальність і в наші дні. Принаймні хвилі міграцій, інвазій чи дифузій степового населення з Північно- Західного надчорномор’я у Подунав’я та на північ Балкан у V — на початку ііі тис. ВС cal., враховуючи сучасний стан археологічних дже- рел, заперечити важко. Ю.В.  Павленко з його слів зацікавився ін- доєвропеїстикою на початку 1990-х рр. під вра- женням серії монографій відомих російсько- мовних індоєвропеїстів, що вийшли друком у 1980-ті рр.: Гамкрелидзе, Иванов 1984; ан- дреев 1986; Сафронов 1989 та ін. У своїй мо- нографії 1994 р. дослідник дає широку пано- раму зародження іЄ етно-мовної спільноти та розселення її носіїв у Європі та Західній азії. як зазначалося, уявлення Ю.В. Павленка про походження іЄ формувалися під впливом ідей В.М. Даниленка, який вважав найдавнішими індоєвропейцями перших скотарів степів При- каспію та Передкавказзя Vііі тис. до н. е. Слі- дом за Валентином Миколайовичем Ю.В. Пав- ленко пише про розселення у Vіі тис. до н. е. скотарів-індоєвропейців з територій між кас- пієм, азовським морем та кавказом на захід у надазов’я, наддніпрянщину, надбужжя, у крим, де на їх основі сформувалися найдав- ніші неолітичні культури України (Павленко 1994, с. 50—59). індоєвропеїзація Європи та західної азії, за Ю.В. Павленком, відбувалася в режимі роз- селення ранніх індоєвропейців (середньосто- гівців, ямників, кулястих амфор) степами на схід до індії та ірану, на Балкани та в Малу азію, долиною Дунаю в Центральну Євро- пу. Ю.В. Павленко вважав, що хето-лувійці анатолії походять від середньостогівських мі- грантів (Павленко 1994, с. 76), греко-вірмено- фракійці — від нижньомихайлівців та усатів- ців (Павленко 1994, с. 82). Міграція серед- ньостогівців та ямників долиною Дунаю на захід започаткувала кельтів, іллірійців, італіків (Павленко 1994, с. 77), а народжене в степах Північно-Західного надчорномор’я населен- ня культури кулястих амфор нібито просуну- лося у північно-західному напрямку започат- кувало германців, балтів та слов’ян (Павленко 1994, с. 87—89). Таким чином, в основу поглядів Ю.В. Пав- ленка на зародження найдавніших іЄ лягла ві- дома концепція «східного імпульсу» В.М. Да- ниленка, що останніми роками, як вже зазна- чалося, зазнала критики. якщо ця критика виявиться переконливою, то доведеться відмо- витися не лише від концепції неолітизації те- риторії України В.М. Даниленка, але й від по- будов Ю.В. Павленка щодо зародження іЄ та локалізації їхньої прабатьківщини у Прикаспії та Передкавказзі. не кажучи вже про фантас- тичне походження германців, балтів, слов’ян від людності культури кулястих амфор, що на- родилася в надчорномор’ї і нібито мігрувала в далеку Прибалтику. Сучасна археологія пере- конливо свідчить, що культура кулястих амфор родом не з надчорномор’я, а із Західної Бал- тії, звідки її носії розселилися далеко на схід до України і схоже досягли надчорномор’я (Szsmit 2002, p. 8) (рис. 1, 2). Автор  цих  рядків зацікавився індоєвропеїс- тикою наприкінці 1980-х рр. Стимулом до цьо- го стали не лише щойно видані праці класи- ків проблематики Т. Гамкрелідзе та В. іванова (1984), к. Ренфрю (1987), Дж. Меллорі (1989), В. Сафронова (1989), але й результати власних досліджень пам’яток Поліської низовини. на той час я вже довгий час досліджував фіналь- ний палеоліт і мезоліт басейнів Прип’яті, Дес- ни, Середнього Дніпра, німану, Вісли. крім пам’яток кам’яної доби траплялися матеріали більш пізніх епох до середньовіччя включно. Дивувала «залізна» закономірність — археоло- гічні старожитності Полісся та прилеглих тери- торій, як правило, мали прямі паралелі на захо- ді, в матеріалах Південної та Західної Балтії. на цій підставі була виділена балто-дніпровська культурно-історична провінція, яка функціо- нувала протягом останніх 12 тис. років у режи- мі міграційного коридору (Залізняк 1994, с. 89; 1998, с. 268—270; 2012, с. 446—460; 2016). За археологічними даними простежується близько півтора десятки потужних міграцій, інвазій чи дифузій населення, що починалися в Ютландії та на півночі німеччини і котили- ся середньоєвропейськими низинами далеко на схід у басейни німану, Середнього Дніпра, а часом і далі до Верхньої Волги та Сіверського Дінця. як наслідок, на середньоєвропейських рівнинах від Ютландії на заході до Десни на сході періодично утворювалися масштабні ет- нокультурні області генетично спорідненого населення. Серед них область культур з нако- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 210 нечниками на пластинах фінального палеоліту, область маглемозе (дювензее) початку мезолі- ту, постмаглемозська VI—V тис. до н. е., куль- тур лійчастого посуду, кулястих амфор, шнуро- вої кераміки, тшинецько-комарівська та ін. Одна з цих областей — постмаглемозе (рис. 3) в енеоліті стала підґрунтям двох центрів етно- генезу іЄ народів — центральноєвро пейського та надчорноморського (рис. 1). У V—іі тис. до н. е. з першого розселилися західні іЄ (кельти, італіки, іллірійці, германці, балти, слов’яни, тохари), а з другого — східні іЄ (ірано-арії, індо-арії, греки, фракійці, вірмени, можли- во, хето-лувійці) (рис. 1). наявність спільно- го пост маглемозського генетичного підґрун- тя для двох віддалених на дві тисячі кілометрів центрів етногенезу пояснює етнокультурну спорідненість усіх народів іЄ мовної сім’ї, не- залежно від того чи походять вони з Централь- ної Європи, чи з надчорномор’я. Викладене стало змістом публікації у збірці, присвяченій 90-річчю видатної дослідниці Марії Гімбутас, що вийшла друком у Вільнюсі у 1994 р., а та- кож у монографії (Залізняк 1994, с. 96—99). на той час автор цих рядків, крім інституту археології нанУ, працював в інституті украї- нознавства кнУ ім. Т. Шевченка та викладав археологію в києво-Могилянській академії. Тому монографія «нариси стародавньої історії України» (Залізняк 1994) мала певні риси нав- чального посібника для студентів-археологів. У трьох розділах книги було зроблено спро- бу викласти в доступній формі сучасний стан індоєвропеїстики та її ключові проблеми. Ра- зом з тим, розділи містили й принципово нові нау кові положення. крім вже згаданої кон- цепції спільного постмаглемозського підґрун- тя іЄ народів (Залізняк 1994, с. 96—99), зро- блено спробу довести не індоєвропейське, а близькосхідне (хатто-хуритське) походжен- ня Трипілля, як і всього балкано-дунайського неоліту. Завдання на той час ускладнювалось Рис. 3. Пізньомезолітичне та неолітичне підґрунтя індоєвропейців, Vі—V тис. до н. е. (Залізняк 1994, с. 89). Куль- тури пізнього мезоліту та неоліту: 1 — Лейен-Вартен; 2 — Ертебелле; 3 — Хойниця-Пенки; 4 — яніславиця; 5 — могильники маріупольського типу; 6 — донецька; 7 — неоліт гребінцевої кераміки; 8 — Свадборг; 9 — балкан- ський неоліт; 10 — людність балкано-дунайського неоліту; 11 — пракартвели кавказу; 12 — прафіноугри Fig. 3. The late Mesolithic and Neolithic substrate of the Indo-Europeans (Залізняк 1994, с. 89). Late Mesolithic and Neolithic cultures: 1 — De-Leien-Warten; 2 — Ertebolle; 3 — Chojnice-Pienki; 4 — Janislawitsa; 5 — Mariupol type necropolises; 6 — Donets culture; 7 — Neolithic with combed pottery; 8 — Svaerdborg; 9 — Balkan Neolithic; 10 — Balkan-Danube Neolithic population; 11 — Pra-Cartvels; 12 — Pra-Ugro-Finns ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 11 надзвичайною популярністю в Україні квазі- патріотичної версії походження українців без- посередньо від трипільців, провідним пропа- гандистом якої був Ю.О. Шилов з його казкою про «священну трипільську аратту» (Залізняк 1994, с. 84—87). Пізніше було зроблено спро- бу довести походження найдавніших іЄ куль- тур півдня України (Маріуполь, Середній Стіг, ямна) з надчорномор’я, а не з Поволжя, При- каспію чи Передкавказзя (Залізняк 2016, с. 12— 14), як це стверджувала радянська, а в наш час декларує російська історіографія. Ці положення розвивалися у розділах кіль- кох індивідуальних (Залізняк 1994; 1998; 2012; Zaliznyak 1997, р. 117—125) та колективних мо- нографій, а також статтях (Zaliznyak 2005; За- лізняк 2016), зокрема англійською мовою. Попри велику значимість для іЄ студій українських степів, де дуже рано за даними ар- хеології з’явилися іЄ скотарі, індоєвропеїсти- ка, на жаль, не стала пріоритетною в Україні. Така ситуація виглядала неприродньо. Певною мірою вона спричинена неприємними ремі- нісценціями старшого покоління пострадян- ських археологів про гоніння на прибічників дисцип ліни з боку вже згадуваних марристів та ортодоксальних марксистів та про невда- лі ідеологічні маніпуляції з індо-германською проблематикою Г. косини та а. Гітлера. Дово- дилося навіть чути від відомих археологів, що «індоєвропеїстика — це профанація справжньої археології», або навіть «потенційне підґрунтя фашизму». Зрозуміло, що такі настрої не спри- яли розвитку дисципліни у пострадянському науковому середовищі. на початку 1990-х рр. автор цих рядків на- магався зацікавити індоєвропеїстикою молодь через аспірантуру. Зокрема, до аспірантури ін- ституту українознавства кнУ ім. Т. Шевченка тоді взяли Ю.С. Фігурного, що захистив ди- сертацію та видав монографію про архаїчні за- гальноіндоєвропейські елементи в традиційній культурі українського козацтва. У листопаді 1995 р. випускнику кнУ ім. Т. Шевченка Сер- гію Кончі було запропоновано тему кандидат- ської дисертації «Походження індоєвропейців: аналіз концепцій». Вибір виявився вдалим: індоєвропеїст-початківець активно працю- вав над різномовною літературою, писав статті історіографічного змісту. У 1999 р. він успіш- но захистив в інституті українознавства кнУ кандидатську дисертацію на зазначену тему. Сергій конча ретельно вивчав і глибоко знав фахову літературу з мезоліту, неоліту, енеоліту, бронзової та ранньозалізної доби Центрально-Східної Європи. Однак польова археологія не стала його улюбленою справою. не особливо цікавився Сергій і власне архео- логічним матеріалом. Він був кабінетним вче- ним — історіографом і теоретиком. Зазначимо, що попри свою офіційну, уні- верситетську спеціальність «археолог, викла- дач історії» Сергій мав великий пієтет до лінг- вістики і наполегливо тривалий час самотуж- ки освоював цю непросту проблематику. В своїх працях він безкомпромісно вимагав від археологів, які торкалися індоєвропеїстики, обов’язкового узгодження їхніх побудов з да- ними мовознавства. До лінгвістів Сергій був значно поблажливішим і не наполягав на ко- реляції їхніх висновків з археологічним мате- ріалом. Скрупульозний, педантичний, надзвичай- но працьовитий Сергій конча в індоєвропеї- стиці сягнув рівня провідних фахівців. Сміли- во можна стверджувати, що в українській науці не було і поки ще немає людини, яка б знала цей складний предмет так глибоко і всебічно. При чому, як зазначалося, він фахово орієн- тувався не лише в археологічних, але й специ- фічно лінгвістичних аспектах проблематики. С.В. конча вільно володів величезним масивом різномовної літератури зі світової індоєвропе- їстики і продуктивно працював у цій складній галузі науки. Його численні праці з питань по- ходження та ранньої історії індоєвропейців ві- домі фахівцям далеко за межами України. ін- доєвропеїстика стала головною темою науко- вої діяльності С.В. кончі до останніх днів його життя. Дослідника справедливо можна вважа- ти першим в історії української науки фаховим індоєвропеїстом. Внеском до світової індоєвропеїстики С.В. кончі є близько 30 глибоких статей та фундаментальна монографія, яку можна на- звати книгою його життя — «індоєвропей- ці: пізнання доісторії», що вийшла друком у 2017 р., коли Сергія вже не стало. над нею він працював близько 20 років до самої своєї смерті 7 липня 2016 р. У першій частині кни- ги автор подав глибокий історіографічний ана- ліз проблеми пошуків прабатьківщини з часів виникнення індоєвропеїстики як науки. Друга частина присвячена лінгвістичному, а третя ар- хеологічному аналізу витоків народів іЄ мов- ної сім’ї. Сергій конча був прибічником балто- дніпро-донецької прабатьківщини іЄ. Його версія ґенези іЄ не надто відрізняється від моєї і базується на давно ще у 1994 р. запропонова- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 212 ній мною концепції балтійської культурно- історичної провінції Центрально-Східної Європи. «Але те, що Ви називаєте праіндо- європейцями, я вважаю вже справжніми індоєв- ропейцями», — сказав незадовго до смерті Сер- гій. Малася на увазі вже згадувана т. зв. по- стмаглемозська етнокультурна спільнота, що в VI—V тис. до н. е. утворилася на низинах від нижнього Рейну та Ютландії на заході до Се- реднього Дніпра і Сіверського Дінця на сході внаслідок міграції пізньомезолітичних меш- канців Балтії на схід (рис. 3). Саме цей піз- ньомезолітичний постмаглемозський пласт Сергій конча вважав індоєвропейцями, а я лише генетичним субстратом, на якому по- стали справжні найдавніші іЄ культури ене- оліту Європи: лійчастий посуд та кулясті ам- фори на заході та Маріуполь і Середній Стіг на сході. Останні роки Сергій конча мав актив- ні наукові контакти з видатним археологом- теоретиком із Санкт-Петербургу Л.С. клей- ном, одним із напрямків наукової діяльнос- ті якого є індоєвропеїстика (клейн 2010). Лев Самуїлович високо цінував Сергія як індоєв- ропеїста, вважав його «надзвичайно талано- витим дослідником, сміливим і проникливим» і передрікав йому велике наукове майбутнє. Про «книгу його життя» корифей східноєвро- пейської археології сказав: «Це краще, що вий- шло з індоєвропеїстики за останні 30 років». Головним внеском С.В. кончі в індоєвро- пеїстику є глибокий історіографічний аналіз проблеми пошуків прабатьківщини та спроба лінгвістичного обґрунтування впливу постма- глемозської підоснови на формування най- давніших індоєвропейських культур Європи: лійчастого посуду (рис. 4), кулястих амфор, шнурової кераміки, маріупольської, середньо- стогівської, ямної. Серед українських дослідників, які через призму археології розглядали у своїх працях окремі проблеми індоєвропеїстики слід згадати С.С. Березанську, В.Ф. Генінга, В.В. Отрощен- ка, В.і. клочка, Ю.я. Рассамакіна, С.Ж. Пус- товалова. Експедиція на чолі з В.Ф. Генінгом дослідила на Південному Уралі унікальне по- селення Синташта з могильником, матеріали з яких демонструють суспільство індо-аріїв на- Рис. 4. ареал культури лійчастого посуду (кЛП) наприкінці V—іV тис. до н. е., за: Zvelebil 2002, p. 332. 1 — мезолі- тичні групи; 2 — ареал культури лінійно-стрічкової кераміки; 3 — ареал кЛП Fig. 4. Area of Funnel beaker culture (FBC) at the end of V—IV mil. BC, after: Zvelebil 2002, p. 332. 1 — Mesolithic groups; 2 — LBC area; 3 — FBC area ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 13 передодні їх інвазії в басейн інду (Генінг та ін. 1992). Використовуючи масовий археологіч- ний матеріал В.В. Отрощенко приділив знач- ну увагу проблемі зародження індо-іранських народів та їх розвитку у іі тис. до н. е. у сте- пах Східної Європи. Дослідник запропонував власне бачення етнокультурної картини у сте- пах надчорномор’я в часи зародження тут ін- доєвропейських народів у IV—іі тис. до н. е. (Отрощенко 2000, с. 26—44). С.Ж. Пустовалов зробив сміливу спробу реконструювати склад- ну кастову систему ямно-катакомбного сус- пільства на археологічних матеріалах з курга- нів півдня України із залученням даних Рігведи та авести (Пустовалов 2005). Питань індоєв- ропеїстики торкався відомий український до- слідник степового енеоліту Східної Європи Ю.я. Рассамакін (1997, с. 273—309). Саме ним розроблена сучасна періодизація і системати- зація культурних явищ степового енеоліту, які переважна більшість дослідників пов’язують з найдавнішими індоєвропейцями південного сходу Європи. С.С. Березанська (1986, с. 38) звернула ува- гу на подібність поховального обряду та мате- ріальної культури бабинської (багатовалико- вої) культури надчорномор’я та знаменитих шахтних гробниць Мікен. Їх поєднували по- ховання коней з характерними круглими пса- ліями з шипами, поховальні ями, обкладені та перекриті камінням або колодами, позиція скелетів, характерні крем’яні вістря стріл та бронзові наконечники списів. Про походжен- ня похованих у Мікенах з надчорномор’я пи- сали Д. Маккей та Л.С. клейн (2010, с. 63—70). на їхню думку, про це свідчать характерні еле- менти степового поховального обряду — вох- ра, курганні кромлехи, антропоморфні стели, а також міцна північноєропеоїдна статура ске- летів з мікенських шахтних гробниць. З іншого боку поховальні ритуали та матеріальна куль- тура бабинців мають прямі паралелі в могиль- нику Синташта на Південному Уралі (Генінг та ін. 1992). Сказане переконливо свідчить про причетність бабинського населення степового надчорномор’я до ахейської інвазії на Балка- ни у ХVII ст. до н. е. В.і. клочко — автор дослідження, в яко- му наведені переконливі археологічні дані про участь степового населення Північно- Західного надчорномор’я доби фінальної бронзи (зокрема сабатинівців) у відомій з єгипетських джерел навалі народів моря на Східне Середземномор’я (клочко 1990). З цією потужною міграцією іЄ народів близь- ко 1200 р. до н. е. пов’язують падіння гомерів- ської Трої, прихід на Балкани греків-дорійців, у Малу азію — фрігійців та правірменів, у Па- лестину філістимлян, сардів на острови Се- редземного моря. В.і. клочко звернув ува- гу, що характерні для сабатинівської культу- ри Північного надчорномор’я вістря списів Рис. 5. карта поширення тшинецько-комарівської культури (Ткк) середини іі тис. до н. е., за: Makarowicz 2010, s. 17. 1 — кордон Середньоєвропейських низин; 2 — ареал Ткк; 3 — розселення носіїв Ткк Fig. 5. Map of Trzciniec-Komarow culture (TKC) spreading of the middle II mil. BC, after: Makarowicz 2010, s. 17. 1 — Middle European lowland borders; 2 — TKC area; 3 — the settling of TKC population ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 214 дрімайлівського типу, кинджали краснома- яцького типу, дволопатеві вістря стріл, решт- ки круглих дерев’яних щитів тощо знайдено в археологічних шарах, пов’язаних із навалою народів моря у Греції, Малій азії, Східному Середземномор’ї (клочко 1990, с. 10—17; За- лізняк 1994, с. 109, 110). Таким чином, маємо всі підстави тверди- ти, що у грандіозній міграції індоєвропей- ських народів моря близько 1200 р. до н. е. у Грецію, Малу азію, Палестину та інші ре- гіони Середземномор’я брали участь пле- мена сабатинівської культури Північного надчорномор’я. Протягом 2004—2016 рр. у стінах інститу- ту археології нан України працював індоєв- ропейський семінар, заснований співробітни- ками відділу кам’яної доби та доби енеоліту– бронзи інституту. Спочатку його очолював Д.я. Телегін, а пізніше — В.В. Отрощенко. не- змінним секретарем семінару був С.В. кон- ча. Семінар функціонував у режимі лекторію, на якому слухали доповіді різних дослідників з індоєвропеїстики. крім згаданих вчених на семінарі доповідали М.Ю. Відейко, Л.Л. Заліз- няк, С.Ж. Пустовалов, М. Ричко, Ю. Масен- кіс, О. Маловічко, і. Россоха та ін. Серед організованих інститутом археоло- гії подій, які торкалися проблем індоєвропеїс- тики, варто згадати міжнародну конференцію, присвячену дослідженню Трої, яка відбулася в Музеї археології інституту археології нан України у травні 2018 р. За 120 років, що пройшли з часу виходу першого тому «історії України-Руси», в яко- му вперше в Україні подано аналіз іЄ студій, індоєвропеїстика так і не зайняла належно- го місця в українській науці. не прижилася вона і в інституті археології. Ю.В. Павлен- ко, В.і. клочко та С.Ж. Пустовалов з різних причин пішли з інституту працювати в інші установи, а мрія С.В. кончі потрапити у штат інституту лишилася нездійсненою. Його на- уковий профіль індоєвропеїста-теоретика дисонував зі звичними стандартами головної наукової установи України, зорієнтованої на Рис. 6. індоєвропейці у іV—ііі тис. до н. е. Індоєвропейські культури: 1 — кулястих амфор; 2 — шнурової кера- міки; 3 — середньостогівська; 4 — ямна; 5 — кургани зі степовим, надчорноморським поховальним обрядом у Подунав’ї. Неіндоєвропейці: І — людність балкано-дунайського неоліту; ІІ — пракартвели; ІІІ — прафіно-угри Fig. 6. Indoeuropians in IV—III mil. BC. Indoeuropian cultures: 1 — Funnel beaker; 2 — Corded Ware; 3 — Seredniy Stig; 4 — Yamna; 5 — barrows with steppe ritual in Danube region. Non-Indoeuropians: I — Balkan-Danube Neolithic popula- tion; II — Pra-Cartvels; III — Pra-Ugro-Finns ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 15 традиційну археологію, тобто на розкопки та інтерпретацію добутих матеріалів. Лишаєть- ся сподіватися на кращі часи, що настануть для української індоєвропеїстики у майбут- ньому. Балто-Дніпровська батьківщина індоєвро- пейців. Попри негаразди, що переслідують ін- доєвропеїстику в Україні, українські дослідни- ки запропонували власну версію походження іЄ, пов’язану з балто-дніпровською культурно- історичною провінцією Європи (Залізняк 1994, 1998, 2016; конча 2017) (рис. 3). Більшість індоєвропеїстів світу початку ХХі ст. визнають, що батьківщину іЄ сім’ї на- родів слід шукати у Європі. Вже зазначалося, що сучасний стан наших знань дозволяє гово- рити про два центри етногенезу іЄ — західний на півночі Центральної Європи та східний у сте- пах та лісо-степах Північного надчорномор’я та надазов’я (рис. 1). якщо з Центральної Єв- ропи в енеоліті–бронзі у V—іі тис. до н. е. роз- селялися пращури західних іЄ (кельтів, іта- ліків, іллірійців, тохар, германців, балтів, слов’ян), то з надчорномор’я походять пра- щури східних іЄ (індо-іранців, частково хето- лувійців, греків, фракійців, вірмен). наявність двох центрів ґенези іЄ народів у Європі породила ключове питання сучасної індоєвропеїстики: як з двох віддалених між со- бою на дві тисячі кілометрів центрів етноге- незу могли розселятися етно-мовно спорід- нені народи? Проблемну ситуацію прояснює феномен балто-дніпровської етнокультурної провінції, яка протягом останніх 12 тис. ро- ків функціонувала в режимі міграційного ко- ридору, яким періодично котилися хвилі пере- селенців з Південно-Західної Балтії у східно- му та південно-східному напрямку (Залізняк 1994, с. 89; 1998, с. 268—270; 2016). як наслі- док, на рівнинах між Західною Балтією та Се- редньою наддніпрянщиною періодично ви- никали етно-мовно споріднені спільноти бал- тійського походження. Одна з таких єдностей балтійського походження — постмаглемозська Vі—V тис. до н. е. фіксується за даними архео- логії (Залізняк 1994, с. 89, 97—99; 2016), антро- пології (Й. Гохман, Д. Телегін, і. Потєхіна) та лінгвістики (конча 2017, с. 262—270) (рис. 3). на її етно-культурній основі в енеоліті постали два згаданих центри етногенезу споріднених народів іЄ мовної сім’ї (рис. 1). Східний надчорноморський центр етноге- незу іЄ народів функціонував з доби енеоліту до середньовіччя в умовах періодичних інвазій населення балтійського походження в басейни Дністра та Середнього Дніпра і далі у степове надчорномор’я. Так, у іV—і тис. до н. е. з пів- нічного заходу на територію України котилися хвилі носіїв культурних традицій лійчастого по- суду (рис. 4), кулястих амфор (рис. 2), шнурової кераміки, тшинецько-комарівсько-сосницької (рис. 5), милоградської, ясторфської, пшевор- ської, вельбарської. Сталі міграційні потоки населення балтійського походження на тери- торію України відповідним чином впливали на етно-мовно-культурні характеристики іЄ на- родів, що формувалися у східному центрі етно- генезу іЄ протягом V—і тис. до н. е. народже- ні в надчорноморському центрі етногенезу під певним впливом мігрантів з Балтії степові ет- носи розселялися євразійськими степами да- леко на схід до алтаю, індії, ірану та на захід у Подунав’я, на Балкани, Малу азію, де суттє- во вплинули на формування місцевих етносів (рис. 1, 6). Таким чином, спорідненість західних та східних індоєвропейців пояснюється спіль- ним субстратом балтійського походження, який поширився на рівнинах від Західної Бал- тії до Дніпра і Сіверського Дінця, і на якому постали найдавніші індоєвропейські культу- ри Центрально-Східної Європи V—іV тис. до н. е.: лійчастого посуду, кулястих амфор, шну- ровики, маріупольська, середньостогівська, ямна. Проблема походження найдавніших індо- європейців далека від остаточного вирішення. Їх розв’язання залежить від успіхів не лише ар- хеології, але й такої комплексної дисципліни як індоєвропеїстика. алпатов, В.М. 1991. История одного мифа. Марр и мар- ризм. Москва. андреев, н.Д. 1986. Раннеиндоевропейский праязык. Ле- нинград. Березанская, С.С. 1986. культура многоваликовой кера- мики. В: Культуры эпохи бронзы на территории Укра- ины. киев, с. 5-43. Гамкрелидзе, Т.В., Иванов, Вяч. Вс. 1984. Индоевропей- ский язык и индоевропейцы. Тбилиси, т. 1-2. Генинг, В.Ф., Зданович, Г.Б., Генинг, В.В. 1992. Синта- шта. Археологические памятники арийских племен Урало-Казахстанских степей. Челябинск. Грушевський, М.С. 1913. Історія України-Руси. київ, т. 1. Даниленко, В.н. 1969. Неолит Украины. Главы древней ис- тории Юго-Восточной Европы. киев. Даниленко, В.н. 1974. Энеолит Украины. киев. Залізняк, Л.Л. 1994. Нариси стародавньої історії України. київ. Залізняк, Л.Л. 1998. Передісторія України Х—V тис. до н. е. київ. Залізняк, Л.Л. 2012. Стародавня історія України. київ. Залізняк, Л.Л. 2016. Мезолітичні витоки перших індоєв- ропейських культур Європи за даними археології. Археологія. 3, с. 3-18. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 216 Залізняк, Л.Л. 2017. «неолітична революція» в археології України початку ХХі ст. Археологія. 4, с. 5-25. клейн, Л.С. 2010. Время кентавров. Степная прародина греков і аріїв. Санкт-Петербург. клочко, В.і. 1990. народи моря та Північне Причорномор’я. Археологія. 1, с. 10-17. конча, С.В. 2010. Сто років української індоєвропеїсти- ки. Кам’яна доба України. 13, с. 300-314. конча, С.В. 1997. Індоєвропейці: пізнання доісторії. київ. Отрощенко, В.В. 2000. індоєвропейська проблема в кон- тексті енеоліту України. В: Етнічна історія давньої України. київ, с. 26-44. Павленко, Ю.В. 1994. Передісторія давніх русів у світовому контексті. київ. Пустовалов, С.Ж. 2015. Етносоціальна структура ямно- катакомбного суспільства Північного Причорномор’я. Умань. Рассамакін, Ю.я. 1997. Світ скотарів. Енеоліт України та індоєвропейська проблема. В: Давня історія України. Т. 1: Первісне суспільство. київ, с. 273-309. Сафронов, В.а. 1989. Индоевропейские прародины. Горький. Телегін, Д.я. 1968. Дніпро-донецька культура. київ. Телегін, Д.я. 1973. Середньостогівська культура епохи міді. київ. Телегин, Д.я. 1990а. Степное Поднепровье и нижнее По- дунавье в неолите–энеолите. Каменный век на терри- тории Украины. киев, с. 6-17. Телегин, Д.я. 1990б. Иллирийские и фракийские гидронимы Правобережной Украины в свете архе- Leonid L. Zaliznyak D.Sc., Professor, the Head of Stone Age Archaeology Department of the Institute of Archaeology, the National Academy of Sciences of Ukraine, ORCID 0000-0001-8924-8122, zaliznyakl@ukr.net HISTORY OF INDOEUROPIAN STUDIES IN UKRAINE Despite the fact that most modern scholars include the territory of Ukraine, to some extent, to the ancestral Indo- European homeland, Indo-European studies, unfortunately, have not become a priority issue for Ukrainian archaeologists, paleoethnologists and linguists yet. This brunch of science still is at the embryonic stage in Ukraine. Among the Ukrainian scientists that brought in the contribution to development of range of problems it is necessary to remember М. Hrushevskyi, V. Danylenko, D. Telehin, Yu. Pavlenko, L. Zalizniak, S. Koncha etc. In particular as early as 1990-ies a conception of the Baltic-Dnieper ethno-cultural province was offered, as a single real base of the most ancient Indo-European cultures of Central Europe and Black Sea Region (Zalizniak 1994). It explains the relation of western (Celt, Italics, Illirians, Tokharians, Germans, Baltics, Slavs) and east (Indo-Iranians, Thracians, Armenians, Greeks) Indo-Europeans, despite that the mentioned ethnic groups originate from two different regions of Europe, divide distance in two thousand kilometers (from Central Europe and Northern Black Sea Region). The archaeology, anthropology, and hidronymic data evidence that in the lowlands from the Lower Rhine at the west to the Middle Dnieper and Siverskyi Donets Rivers at the east, at the end of the Mesolithic, an ethno-cultural community existed with probably participation in the development of ancient Indo-Europeans of Europe, as their genetic substrate. The later developed in 6th and 5th millennia BC as a result of migration of Western Baltic Mesolithic population to the East via the territory of Poland and Polissia to the Dnieper River middle region and further to the Siverskyi Donets. K е y w o r d s: Indo-Europeans, historiography, Indo-European native land, Northern Black Sea Region, Baltic ethno-cultural province. Л.Л. Зализняк Доктор исторических наук, профессор, заведующий отделом каменного века Института археологии НАН Украины, ORCID 0000-0001-8924-8122, zaliznyakl@ukr.net ИСТОРИя УкРаИнСкОЙ ИнДОЕВРОПЕИСТИкИ несмотря на то, что большинство современных исследователей включает территорию Украины, в той или иной мере, в индоевропейскую прародину, индоевропеистика, к сожалению, еще не стала приоритетной проблема- ологических исследований. Вопросы языкознания. 4, с. 46-60. Телегин, Д.я. 1991. Неолитические могильники мариуполь- ского типа. киев. Телегін, Д.я. 1996. Про роль носіїв неолітичних культур дніпро-донецького регіону в етногенетичних проце- сах: балти і слов’яни. Археологія. 1, с. 30-40. Gimbutas, M. 1963. The Indo-Europeans: archaeological problem. American Anthropologist. 65, р. 815-836. Makarowicz, P. 2010. Trzciniecki kratg kulturowy — wspolnota pogranicza Wschodu i Zachodu Europy. Poznan. Mallory, J. 1989. In search of the Indo-Europeans. London. Nehring, A. 1954. Die problematik der Indogermanenforshung. Würzburger Universitätsreden. B. 17, s. 5-24. Renfrew, C. 1987. Archaeology and language. New York. Szmit, M. 1999. Between West and East. People of globular amphora culture in Eastern Europe: 2950—2350 BC. Baltic-Pontic studies. Poznan, vol. 8. Telegin, D.Ya. 1987. Neolithic cemeteries and populations in the Dnieper basin. Oxford. Zaliznyak, L. 1997. Mesolithic forest hunters in Ukrainian Polessye. Oxford. Zaliznyak, L. 2005. Ukraine and the Problem of the Indo- European Original Motherland. Arkhaeology in Ukraine. Kyiv; Ostin, p. 12-37. Zvelebel, M. 2002. Indo-Europian dispersals and agricultural transition in Northen Europe: culture, genes and language. The Roots of Peoples and Languages of Northern Eurasia. Oulu, vol. IV, p. 318-343. Надійшла 18.12.2018 ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 2 17 тикой для украинских археологов, палеоэтнологов, лингвистов. В Украине эта дисциплина все еще находится в эмбриональном состоянии. Среди украинских ученых, которые внесли свой вклад в развитие проблематики следует вспомнить М.С. Гру- шевского, В.н. Даниленко, Д.я. Телегина, Ю.В. Павленка, Л.Л. Зализняка, С.В. кончу и др. В частности, еще в 1990-х гг. предложена концепция балто-днепровской этнокультурной провинции, как единой подосновы древ- нейших индоевропейских культур Центральной Европы и Причерноморья. Она объясняет родственность запад- ных (кельты, италики, иллирийцы, тохары, германцы, балты, славяне) и восточных (индо-иранцы, фракийцы, армяне, греки) индоевропейцев, вопреки тому, что упомянутые этнические группы происходят из двух разных регионов Европы, разделенных расстоянием в две тысячи километров — из Центральной Европы и Северного Причерноморья. Данные археологии, антропологии, гидронимика свидетельствуют, что на низменностях от нижнего Рейна на западе до Среднего Днепра и Северского Донца на востоке в конце мезолита существовала этнокультурная общность, которая, вероятно, приняла участие в формировании древнейших индоевропейцев Европы в качестве их генетического субстрата. Последний сложился в VI—V тыс. до н. е. вследствие миграции мезолитического на- селения Западной Балтии на восток через территорию Польши, Полесье на Средний Днепр и далее до Северского Донца. К л ю ч е в ы е с л о в а: индоевропейцы, историография, индоевропейская родина, Причерноморье, балтийская этнокультурная провинция. References Alpatov, V.M. 1991. Istoriia odnogo mifa. Marr I marrizm. Moskva. Andreev, N.D. 1986. Ranneindoevropeiskii praiazik. Leningrad. Berezanskaia, S.S. 1986. Kultura mnogovalikovoi keramiki. Kultury epokhi bronzy na territorii Ukrainy. Kyiv, pp. 5-43. Gamkrelidze, T.V., Ivanov, V.V. 1984. Indoevropeiskii iazik i indoevropeitsy. Tbilisi, 1, 2. Gening, V.F., Zdanovich, G.B., Gening, V.V. 1992. Sintashta. Arkheologicheskie pamiatniki ariiskikh plemen Uralo-Kazakhstanskikh stepei. Cheliabinsk. Gimbutas, M. 1963. The Indo-Europeans: archaeological problem. American Anthropologist. 65, pp. 815-836. Grushevski, M.C. 1913. Istoriia Ukraini-Rusi. Кyiv, vol. 1. Danilenko, V.N. 1969. Neolit Ukrainy. Glavy drevnei istorii Iugo-Vostochnoi Evropy. Kyiv. Danilenko, V.N. 1974. Eneolit Ukrainy. Kyiv. Klein, L.S. 2010. Vremia kentavrov. Stepnaia prarodina grekov i ariev. Sankt-Peterburg. Klochko, V.I. 1990. Narody moria ta Pivnichne Prychornomoria. Arkheolohiia. 1, pp. 3-17. Koncha, S.V. 2010. Sto rokiv ukrainskoi indoevropeistyki. Kamiana doba Ukrainy. 13, pp. 300-314. Koncha, S.V. 2017. Indoevropeitsi: piznannia doistorii. Kyiv. Makarowicz, P. 2010. Trzciniecki kratg kulturowy - wspolnota pogranicza Wschodu i Zachodu Europy. Poznan. Mallory, J. 1989. In search of the Indo-Europeans. London. Nehring, A. 1954. Die problematik der Indogermanenforshung. Würzburger Universitätsreden. book 17, pp. 5-24. Otroschenko, V.V. 2000. Indoevropeiska problema v konteksti eneolitu Ukrainy. Etnichna problema davnoi istorii. Kyiv, рр. 26- 44. Pavlenko, Yu.V. 1994. Peredistoria davnikh rusiv u svitovomu konteksti. Kyiv. Pustovalov, S.Zh. 2015. Etnosotsialna struktura iamno-katakombnoho suspilstva Pivnichnoho Prychornomoria. Uman. Rassamakin, Yu.Ya. 1997. Svit skotariv. Eneolit Ukrainy ta indoevropeiska problema. Davnia istoria Ukrainy. Vol. 1: Pervisne suspilstvo. Kyiv, pp. 273-309. Renfrew, C. 1987. Archaeology and language. New York. Safronov, V.A. 1989. Indoevropeiskie prarodiny. Gorkii. Szmit, M. 1999. Between West and East. People of globular amphora culture in Eastern Europe: 2950-2350 BC. Baltic-Pontic studies. Poznan, vol. 8. Telegin, D.Ya. 1968. Dnipro-donetska kultura. Kyiv. Telegin, D.Ya. 1973. Seredniostohivska kultura epokhy midi. Kyiv. Telegin, D.Ia. 1987. Neolithic cemeteries and populations in the Dnieper basin. Oxford. Telegin, D.Ia. 1990a. Stepnoe Podneprove i Nizhnee Podunave v neolite-eneolite. Kamennyi vek na territorii Ukrainy. Kyiv, pp. 6-17. Telegin, D.Ia. 1990b. Illiriyskie i frakiiskie gidronimy Pravoberezhnoi Ukrainy v svete arkheologicheskikh issledovanii. Voprosy iazykoznaniia. 4, pp.46-60. Telegin, D.Ia. 1991. Neoliticheskie mogilniki mariupolskogo tipa. Kyiv. Telegin, D.Ya. 1996. Pro rol nosiiv neolitichnykh kultur Dnipro-donetskoho regionu v etno-genetychnykh protsesakh: Balty i sloviany. Arkheolohiia. 1, pp. 30-40. Zalizniak, L.L. 1994. Narysy starodavnoi istorii Ukrainy. Kyiv. Zalizniak, L.L. 1998. Peredistoria Ukrainy X-V tys. do n.e. Kyiv. Zalizniak, L.L. 2012. Starodavnia istoria Ukrainy. Kyiv. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 218 Zalizniak, L.L. 2016. Mezolitychni vytoky pershykh indoievropeiskykh kultur Yevropy za danymy arkheolohii. Arkheolhiia. 3, pp. 3-18. Zalizniak, L.L. 2017. “Neolitychna revolutsiia” v arkheolohii Ukrainy pochatku XXI st. Arkheolhiia. 4, pp. 5-25. Zaliznyak, L. 1997. Mesolithic forest hunters in Ukrainian Polessye. Oxford. Zaliznyak, L. 2005. Ukraine and the Problem of the Indo-European Original Motherland. Arkhaeology in Ukraine. Kyiv; Ostin, pp. 12-37. Zvelebel, M. 2002. Indo-Europian dispersals and agricultural transition in Northern Europe: culture, genes and language. The Roots of Peoples and Languages of Northern Eurasia. Oulu, vol. IV, pp. 318-343.

Ähnliche Einträge