Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії

Розглядаються основні етапи історичного поступу предків сучасних українців в середньовічний період вітчизняної історії через їх найменування, починаючи з часів існування держави «Київська Русь» і до козацького утворення «Військо Запорозьке». Самоназви, охарактеризовані П.П. Толочком в даній праці, с...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2018
Main Author:	Моця, О.П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут археології НАН України 2018
Series:	Археологія
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/195521
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії / О.П. Моця // Археологія. — 2018. — №. 1. — С. 9–17. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-195521
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1955212023-12-05T15:21:55Z Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії Моця, О.П. Розглядаються основні етапи історичного поступу предків сучасних українців в середньовічний період вітчизняної історії через їх найменування, починаючи з часів існування держави «Київська Русь» і до козацького утворення «Військо Запорозьке». Самоназви, охарактеризовані П.П. Толочком в даній праці, співставляються із рівнем розвитку матеріальної культури автохтонів епохи Середньовіччя. In his paper, P.P. Tolochko discusses the issues of changing own names of ancestors of modern Ukrainians in the Mediaeval times which followed the line “Rus” — “Minor Rus” — “Ukraine” and finished only in the 19th century. It happened, first of all, as a result of the intellectuals’ activity. Starting from the period of reign of the Rurykids dynasty and till the last Hetmans, changes of self-appellations in the “Ukrainian direction” were followed by a general progress of many elements in local population’s material culture, primarily in such categories as handicraft production, house building, fortification and warfare as a whole, and architecture. All of these testify for the fact that the autochthones, starting from the time when civilization formed in their milieu, never deviated this route again, no matter whether they were developing in their own state structures, or within the foreign states. Nevertheless, undoubtedly, the further research in this direction should be continued. Рассматриваются вопросы смены самоназваний предков современных украинцев в средневековые времена, которые происходили по линии «Русь» — «Малая Русь» — «Украина» и завершились лишь в ХІХ в. Случилось это, в первую очередь, вследствие активной деятельности представителей отечественной интеллигенции. Начиная со времен правления династии Рюриковичей и до последних гетманов, изменения самоназваний в «украинском направлении» сопровождалось общим прогрессом многих элементов материальной культуры местного населения, в первую очередь в таких ее категориях как ремесленное производство, домостроение, фортификация и военное дело вообще, архитектура. Все это свидетельствует о том, что автохтоны, начиная со времен формирования в их среде цивилизационных начал, с данного пути больше не сворачивали — независимо от того, развивались ли они в пределах собственных государственных структур, или же в составе иностранных держав. Но, несомненно, дальнейшие исследования в данном направлении необходимо продолжать. 2018 Article Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії / О.П. Моця // Археологія. — 2018. — №. 1. — С. 9–17. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/195521 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Розглядаються основні етапи історичного поступу предків сучасних українців в середньовічний період вітчизняної історії через їх найменування, починаючи з часів існування держави «Київська Русь» і до козацького утворення «Військо Запорозьке». Самоназви, охарактеризовані П.П. Толочком в даній праці, співставляються із рівнем розвитку матеріальної культури автохтонів епохи Середньовіччя.
format	Article
author	Моця, О.П.
spellingShingle	Моця, О.П. Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії Археологія
author_facet	Моця, О.П.
author_sort	Моця, О.П.
title	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії
title_short	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії
title_full	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії
title_fullStr	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії
title_full_unstemmed	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії
title_sort	робота п. п. толочка "від русі до україни" і археологічні реалії
publisher	Інститут археології НАН України
publishDate	2018
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/195521
citation_txt	Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії / О.П. Моця // Археологія. — 2018. — №. 1. — С. 9–17. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.
series	Археологія
work_keys_str_mv	AT mocâop robotapptoločkavídrusídoukraíniíarheologíčnírealíí
first_indexed	2025-07-16T23:37:34Z
last_indexed	2025-07-16T23:37:34Z
_version_	1837848650075602944
fulltext	ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 1 9 © О.П. МОця, 2018 О.П. Моця * РОБОТА П.П. ТОЛОЧКА «ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ» І АРХЕОЛОГІЧНІ РЕАЛІЇ УДК: [94:904] (477) (=16) * МОця Олександр Петрович — член-кореспондент НАН України, професор, завідувач відділу давньо- руської і середньовічної археології Інституту архео- логії НАНУ, oldrus@ukr.net Розглядаються основні етапи історичного поступу пред- ків сучасних українців в середньовічний період вітчизняної історії через їх найменування, починаючи з часів існуван- ня держави «Київська Русь» і до козацького утворення «Військо Запорозьке». Самоназви, охарактеризовані П.П. Толочком в даній праці, співставляються із рівнем розвитку матеріальної культури автохтонів епохи Се- редньовіччя. К л ю ч о в і с л о в а: Русь, Мала Русь, Україна, Золо- та Орда, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Османська Порта, археологічні пам'ятки. Питання етнічної історії сучасних українців продовжують являтися цікавою і вельми ак- туальною темою сучасних досліджень. Але, на жаль, іноді приводять окремих авторів до не досить обґрунтованих із наукового боку, або ж навіть фантастичних гіпотез. Та це підда- ється цілком логічному поясненню: «Надзви- чайна складність етногенезу на нашій терито- рії виключає можливість пошуку єдиного наро- ду — предка для сучасних українців. Ми не мо- жемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не зверта- ти уваги або великодушно уступати іншим наро- дам. Все, що відбувалося в межах України впро- довж тисячоліть, є «наше», і, так чи інакше, ге- нетично успадковане українським народом. При усіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етно- сів на території майбутньої України. Якась час- тина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в змінено- му етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяль- ного генофонду регіону. Так, упродовж тисячо- літь різноетнічні давні народи, зливаючись і роз- падаючись, поступово витворювали сучасну ет- нокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України» (Толочко 2000, с. 5). У цьому відношенні середньовічні часи ста- ли одним із історичних періодів, коли нове слов’янське утворення вийшло на історич- ну арену, повноцінно заявило про себе вже у середи ні І тис. н. е., а потім почало ділити- ся на окремі гілки й розвиватися за власними «програмами». У Східній Європі із венедсько- склавінсько-антської єдності далі виділилися поляни, древляни, сіверяни та інші угрупуван- ня, які в кінці того ж тисячоліття утворили Ки- ївську Русь, населену автохтонами під назвою «руси» та деякими іншими етнічними групами. Але деталі їхнього розвитку, як і їх нащадків, й нині викликають певні суперечки, котрі необ- хідно розглядати виключно із наукового боку, а не під впливом політичної коньюктури (навіть із цілком патріотичних причин). Однією з та- ких робіт стала праця П.П. Толочка «від Русі до України», у котрій він цілком обгрунтовано ви- кладає своє бачення цього динамічного процесу від часів функціонування державних структур Русі, а вірніше Руської землі, й до Української козацької держави (Толочко 1997, с. 15—32). Та викладені ним факти писемних джерел бажано співставити з археологічними реалі- ями. це цілком логічно: матеріальна основа кожної спільноти повинна у цілому співпадати із її ідеологічною надбудовою, і зокрема з ет- нічним розвитком, котрий, зокрема, знаходить відображення в самоназві конкретного народу. Звичайно, поняття «у цілому» не тотожне ро- зумінню «повному». Зокрема це можливо про- демонструвати на прикладі того, що поховаль- ний обряд відображав у давнину реальне життя із запізненням на два—три покоління (Ляпуш- кин 1968, с. 163). Але, в першу чергу, нас бу- дуть цікавити «реперні категорії» тогочасної матеріальної культури, котрі й характеризують кожен із періодів розглянутої середньовічної доби віт чизняної історії. Спочатку коротко зупинимося на найбільш досліджених часах існування першої держави східних слов’ян, котрі вже традиційно імену- ються Київською Руссю — період з кінця ІХ до 40-х років ХІІІ ст. н. е. Але це кабінетна науко- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 110 ва назва: сучасники називали дане утворення «Русь» або «Руська земля». Політична форма держави — ранньофеодальна монархія на пер- шому етапі (до 30-х років ХІІ ст.) та федерація відносно незалежних земель-князівств на чолі з Києвом — на другому (до 40-х років ХІІІ ст.). За свідченнями давньоруських літопис- ців ХІІ—ХІІІ ст. поняття Русі або Руської зем- лі виступає у двох значеннях. Перше — широ- ке — стосується усього державного простору, а друге — вузьке — позначало лише півден- ну частину східнослов’янських земель, тоб- то Київщину, Чернігівщину та Переяславщи- ну. Практично усі пізні літописні повідомлен- ня локалізують Русь у вузькому значенні цього терміну в районі Середнього Подніпров’я: між басейнами Десни на північному сході, Сейму та Сули на сході, Росі й Тясмину на півдні, Го- рині — на заході. це саме ті землі, де колись мешкали племена полян, сіверян і древлян, котрі й складали етнополітичне ядро ранньо- державного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала першим, що літописець ви- знав за потрібне підкреслити спеціально: «по- ляни, які нині звуться Руссю», — свідчить «По- вість минулих літ». Сама ж назва «Русь», незалежно від її похо- дження, за періоду східнослов’янської етно- політичної та культурної консолідації була то- тожною назві «слов’яни». «А слов’янський народ і руський єдиний», — зазначав літописець. Уже в першій половині Х ст., як свідчать угоди Русі з тією ж Візантією, існували цілком усталені по- няття «Русь», «Руська земля», «руські гради», «рід руський», «русин» тощо. Протягом Х—ХІІ ст. на політичній карті Русі утворилося близько півтора десятка ве- ликих земель-князівств, із яких п’ять — Ки- ївська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Володимир-Волинська та Галицька — розмі- щувалися в основному в межах сучасної Укра- їни. Але повнокровний, хоча й діалектично суперечливий, розвиток Русі був перерваний монголо-татарами у 1237—1241 рр. Вони про- йшли вогнем і мечем по давньоруських терито- ріях, зруйнували багато міст і сіл, знищили ве- личезні матеріальні й духовні цінності. Значну частину населення було виведено в неволю. Особливо постраждали від завойовників Київ і Південна Русь — давнє ядро східнослов’янської державності (Толочко 1997, с. 15—22). як вже відзначалося вище, даний період східнослов’янської історії у порівнянні з інши- ми досліджений достатньо ґрунтовно, хоча іс- нують і деякі маловивчені питання. Тут лише коротко слід зупинитися на його загальній ха- рактеристиці, котра зокрема представлена на сторінках фундаментальної колективної моно- графії, головним редактором та автором кіль- кох розділів якої являється сам Петро Петро- вич (Давня історія України, 2000). Без жодного сумніву, зміни в східнослов’янському середо- вищі кінця І — перших століть ІІ тис. н. е. но- сили глобальний характер — адже якраз тоді відбувався перехід від первіснообщинного ладу до епохи цивілізації. І з цього рівня розвит ку суспільства предки сучасних українців вже ні- коли не сходили. Характеристику матеріальної культури роз- глянутої доби слід розпочинати із міста, котре являло собою найважливішу структуру дер- жавності, а на перших порах, по суті, рівну їй. Адже існує достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на почат- ковому етапі давньоруської історії була якраз політична влада. Молода східнослов’янська знать, як тільки усвідомила своє особливе становище в суспільстві, розпочала будівни- цтво для себе замків-фортець, котрі порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодаль- них міст. Обов’язковими складовими урбаніс- тичних центрів являлися й ремісничі посади (у більшості випадків також укріплені) та «міста мертвих» — некрополі, де ховали померлих, а у могили багаті родичі покладали коштовні речі та зброю (так звані дружинні кургани). Під міськими стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, у межах укріплень формува- лася військова дружина, необхідна для відбит- тя зовнішньої загрози й реалізації претензій правлячої верхівки на внутрішнє панування. Бурхливий розвиток міських форм життя став закономірним наслідком поглиблення проце- сів феодалізації країни. Становлення урбаністичних форм життя на Русі не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці були багатоманітними й різ- новекторними. Умовно можна виокремити три основні шляхи містоутворення: торговельно- ремісничий, общинно-феодальний і держав- ний. Визначилися вони приблизно в один час, але зумовлювалися різними умовами розвит- ку й зіграли неодинакову роль у соціально- економічній історії давньоруського міста. Пер- ший шлях виявився фактично-тупиковим, оскільки зумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно- ремісничі центри занепали й припинили своє існування наприкінці Х — на початку ХІ ст. у зв’язку із припиненням функціонування ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 1 11 транс’європейської торговельно-економічної спільноти. Два інші вищенаведені шляхи явля- ли собою природну еволюцію нових соціальних форм життя, зумовлену потребами розвитку са- мого місцевого суспільства. За розмірами, а отже, і за кількістю насе- лення давньоруські міста можна розділити на чотири групи. Серед першої із них, звичайно, виділяється Київ (360—380 га). До другої слід відносити Новгород-Сіверський (30 га) та інші населені пункти площею від 10 до 50 га; до тре- тьої ті, де укріплена площа дорівнювала 2,5— 10 га; а до четвертої — дрібні містечка площею від 1,0 до 2,5 га. Більшість міст основою сво- го економічного розвитку мали сільськогос- подарське виробництво, ремесло і торгівлю. Аграрно-феодальні міста були у всіх давньо- руських землях, але найбільше їх знаходилося у лісостеповій смузі, що мала родючі землі й по- рівняно високу густоту населення. В цілому ж міста розглянутого європейського регіону яв- ляли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувались вищі ма- теріальні й духовні надбання автохтонів. Впро- довж усієї своєї історії вони найтісніше були пов’язані із сільськогосподарським виробни- цтвом, котре забезпечувало їх поступальний розвиток, являлися осередками ремесла і тор- гівлі, державної влади й управління. Більш низький рівень в градації населених пунктів займали феодальні двори-замки, кот- рі, як правило, будувалися у густозаселених місцях, мали потужні укріплення й призна- чалися для захисту майна та особи господаря від нападу як зовнішніх ворогів, так і внутріш- ніх феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика (до 1,0 га), а їх внутріш- нє планування зумовлювалося потребами фе- одального двору. Частина будівель становила єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд. Вони розташовувалися по периметру валу й органічно з’єднувалися із фортечними стінами. Прикладом такого зам- ку може бути городище Княжа гора біля Кане- ва площею 0,25 га. На ньому виявлені рештки 22 жител і господарських споруд, велика кіль- кість предметів (знаряддя праці, зброя, юве- лірні вироби). Особливо слід звернути увагу на 12 скарбів дорогоцінних прикрас. Вірогідно, тут розміщувався князівський замок, котрий був знищений в часи Батия. Близькими за розмірами являлися оборон- ні фортеці на державному порубіжжі. Але зов- сім оригінальним у цьому відношенні вияви- лася система так званих Змійових валів, що складалася із 23 поздовжніх валів, об’єднаних у 9 оборонних ліній. Їх особливістями ста- ли: фронтальна спрямованість у бік степового кочівницького ворожого півдня, велика про- тяжність (950 км), ешелування вглиб, облад- нання із застосуванням двох типів дерев’яних конструкцій (зрубної та перекладної). У всіх цих спорудах відчувається єдине військово- інженерне втілення загальної стратегії. Але основною частиною поселень являли- ся неукріплені селища, де й проживала основ- на більшість тогочасного люду. Основним ти- пом, за топографічним розміщенням, являвся прирічковий, характерний як для лісової, так і для лісостепової смуг. До нього ж примикає і мисовий тип, коли топографія поселення при- стосовувалася до особливостей місцевості. У безпосередньому взаємозв’язку із розви- тком планувальної структури здійснювався й соціально-історичний розвиток давньорусь- кого села: уже в Х—ХІ ст. відбувається форму- вання дворів, що набуває поширення у ХІІ ст. на усій території Південної Русі. Але разом із збільшенням площі садиб зменшується їх чи- сельність і формується тип малодвірних по- селень. Одні із найранішніх сільських садиб- дворів відкрито на селищі «Криниці» на Чер- нігівщині. За різноманітним виявленим під час розкопок матеріалом і його слід відносити до князівських поселень. якісний прорив у давньоруський час від- бувся і на рівні промислового виробництва. Провідною галуззю ремесла являлася чорна металургія, котра разом із землеробством ста- новила основу економічного розвитку країни. Залізо, як і раніше, добувалося із болотних руд, на котрі була багата територія Київської Русі. Плавилося воно у сиродутних горнах, залишки котрих виявлені в багатьох тогочасних населе- них пунктах та за їх межами. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 назв, у тому числі 22 знаряддя пра- ці, 46 ремісничих інструментів, 16 видів зброї, 37 предметів домашнього начиння, 10 набо- рів кінської збруї й спорядження вершника, 19 прикрас. Неабиякою досконалістю відзнача- ється ковальський інструментарій: наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За фор- мою і функціональним призначенням вони не поступалися аналогічним інструментам більш пізніших часів. Ковалі володіли різноманітни- ми прийомами обробки заліза: куванням, зва- рюванням, цементацією, обточуванням, ін- крустацією кольоровими металами, поліру- ванням. У ряді категорій ковальських виробів ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 112 висока якість металу доповнювалася функці- ональною досконалістю форм, а також худож- нім спорядженням. Насамперед, це стосується давньоруських мечів, які відрізнялися особли- вими характеристиками. Взагалі ж, зброярство завжди було «у перших рядах» промислово- го прогресу, а тому предмети військової спра- ви й надалі можуть бути використані зокрема у якості хронологічних індикаторів. Давньоруське слово «кузнец» означало також і ремісника, який працював із кольоровими ме- талами. Ковалі золота, срібла, міді досягли ви- сокої майстерності і володіли всіма видами об- робки, відомими у середньовічні часи: литвом, волочінням дроту, сканню і філігранню, зерню, емаллю, технікою свинцевих і олов’яних відли- вок. Високою технологічною досконалістю від- значаються перегородчасті емалі. А мистецтво черні було відоме уже в Х ст. Слід також відзна- чити, що галуззю, тісно пов’язаною з виробни- цтвом емалей, являлося склоробство. Та найма- совішу продукцію поставляло на ринок гончар- не виробництво. це були горщики, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні плитки, іграшки тощо. Період Київської Русі — це час, коли ліпна кераміка назавжди вийшла із вико- ристання у східнослов’янському середовищі. Окрім того на рубежі Х—ХІ ст. розпочалося ви- робництво полив’яної кераміки. Розвивалися й інші ремесла (обробітка кістки, дерева, камін- ня та інші). Пов’язаними із власне археологічними ре- аліями являються знахідки, котрі свідчать про розвиток торгівлі та грошовий обіг у розгляну- тий час. Зокрема із розвитком економічної бази у місцевому середовищі товарний обмін все більше набуває ознак з початками «ринкових» товарно-грошових відносин. А функціонуван- ня грошової системи великою мірою прояви- лося під час обігу арабських монет, головним чином срібних дирхемів, котрі у VІІІ—ІХ — на початку ХІ ст. правили за світову «валюту». А з 70-х рр. ІХ ст. до цих операцій «підключається» й карб Візантійської імперії (далі — й інші єв- ропейські монети). Не слід забувати і про пам’ятки архітектури, котрі, в першу чергу, створювалися із дерева — укріплення міст і замків, житлові та господарчі споруди. Та думка про те, що кам’яне будівни- цтво на Русі виникло лише з прийняттям хрис- тиянства, нині заперечується не лише літопис- ним повідомленням 945 р.: «над горою двор теремный бе бо ту терем камен», але й остан- німи дослідженнями споруд, розкопаними на киї вському дитинці та в інших населених пунк- тах Вони виявлені та досліджені якраз вітчиз- няними археологами за участі іноземних колег. Але у 40-х роках ХІІІ ст. давньоруська ци- вілізація зазнала краху внаслідок навали орд хана Батия і предки сучасних українців всту- пили в нову фазу свого розвитку. Безпосеред- ньо після цього, незважаючи на формальне визнання Золотою Ордою великокнязівсько- го статусу Києва, він як єдиний політичний центр для усіх давньоруських земель все ж пе- рестав існувати. На півдні Русі визначили- ся три адміністративно-політичні уторення, кот рі опинилися під протекторатом монголь- ських ханів — Київське, Чернігово-Сіверське та Галицько-Волинське князівства. Особливо міцним являлося останнє із названих, котре відіграло визначну роль у боротьбі із завойов- никами. Воно, на думку М. Грушевського, на ціле століття продовжило існування незалеж- ної руської державності. На чолі його перебу- вав визначний політичний і державний діяч руського середньовіччя князь Данило Галиць- кий, який володів не лише західноруськими землями, але й самим Києвом. Тоді й з’явилася назва «Мала Русь», навколо значення котрої і нині існують певні супереч- ності. Частиною науковців-непрофесіоналів з даної тематики, а особливо краєзнавців та представників широкого загалу, слова «Мала Росія» і «малорос» розглядаються як щось мен- шовартнісне порівняно із «Великоросією» та «великоросом», як таке, що принижує націо- нальну гідність сучасних українців. Але ж термін «Мала Русь», або за грецькою транскрипцією — «Мала Росія», етимологічно пов’язаний не з розмірами країни, а з її тери- торіальною основою. Він рівнозначний термі- ну візантійського імператора Констянтина Ба- грянородного «Внутрішня Русь». Така геогра- фічна орієнтація має глибокі античні корені і є характерною не лише для східних слов’ян. Той самий Багрянородний у трактаті «Про управління державою» ще в середині Х ст. го- ворить про «Внутрішню Персію», «Малу Іспа- нію». Широковідомими є також назви «Мала Греція», «Мала Польща», «Внутрішня Фран- ція», що у всіх випадках означала корінну ет- нічну територію країни, тобто її централь- ну зону. Сама назва «Мала Русь», як і «Велика Русь» з’явилася ще на початку ХІV ст. Обидві вживалися греками. Вони згадуються у грамо- ті цареградського патріархату 1303 р., за якою утворювалася окрема Галицька православна митрополія, а також у імператорській буллі ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 1 13 Іоанна VІ Катакузена від 1347 р., якою вище- названа митрополія була скасована. Взагалі ж становище Південної Русі у роз- глянуті століття було дуже складним, оскільки вона опинилася у сфері інтересів трьох могут- ніх на той час країн — Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Звичайно, боротьба на три фронти не могла бути успіш- ною. Але серед різних «зол» литовське було найбільш «м’яким» — адже населення країни на 90 % було руським (тобто слов’янським). Литовський великокняжий уряд надав підко- реним землям порівняно широку автономію і при цьому проголосив ліберальне політичне кредо: «Ми старовини не руйнуємо, а нового не впроваджуємо». Але термін «Русь» ще тривалий час продо- вжує широко використовуватися у різних до- кументах не на рівні звичної історичної реф- лексії, а як назва конкретної країни. Лише піс- ля переяславського акту 1654 р. у документах та на сторінках історичних творів назва «Мала Русь» набуває значного поширення. Поступо- во такий термін зі сфери літературно-духовної перейшов у державно-політичну. Він фігурує у гетьманських універсалах та листах, а також у звітах московських послів про переговори із Богданом Хмельницьким та його оточенням. Тож сукупність наявних свідчень вказує на те, що розглянута назва була місцевого південно- руського походження. Вона сформувалася по- ступово протягом ХІV—ХVІІ ст. і спочатку сто- сувалася Галицько-Волинського князівства, а пізніше поширилася на всю Південну Русь. Особлива роль у цьому «термінологічно- му» процесі належала якраз великому гетьману Богдану, котрий змусив ввести «малоросійську деталь» до царської титулатури: це було рівно- значним юридичному визнанню факту існу- вання його держави, нехай і під зверхністю но- вого володаря (Толочко 1997, с. 22—28). Складна історична ситуація знайшла своє ві- дображення і у археологічних реаліях, хоча у ці- лому вдається прослідкувати й загальний про- грес у розвитку матеріальної культури (Кирпич- ников 1976, с. 104; Беляева 1982, с. 106—109; Єльніков 2011, с. 12—29; Івакін 1996, с. 132— 137). Але загальної фундаментальної праці з да- ного питання до цих пір ще не написано. Звертаючись до золотоординських ста- рожитностей слід відзначити, що у цьому об’єднанні поєднувалися два різні культур- ні й господарчі світи: степовий кочівників- скотарів й осілий володарів сільськогоспо- дарських земель із їх містами. Вони мало були пов’язані економічно — їхній зв’язок тримався лише силою деспотичної влади ханів. Кочова ординська знать, ставши панівним прошарком суспільства у поліетнічній державі, зазвичай звільнялася від безпосереднього управління завойованими територіями, залишаючи там старий бюрократичнифй апарат. Внаслідок цього та враховуючи відставання завойовників у соціально-економічному розвитку від осі- лих народів, монголи не могли порушити їхній економічний фундамент, а лише намагалися пристосувати його до своїх потреб. На сучасних українських теренах вчорашні номади все ж поступово осідали на землю, про що зокрема свідчать поховальні пам’ятки в межах сучасної Полтавської обл. Так, у гирлі Ворскли, в урочищі Мечеть, було досліджено фундамен- ти двох центричних купольних гробниць як і рештки ще двох мавзолеїв. Ще одне досить ці- каве поховання дівчинки-кочівниці недавно знайдено біля с. Волошино у більш ранньому кургані із залишками супроводжуючого інвен- тарю та деталями одягу (типу скіфського чи ін- ших кочових народів Степу) Тож можна ствер- джувати, що за часів Золотої Орди відбулися певні зміни у побутовій культурі українського автохтонного населення (склад страв, предмети побуту, художня творчість, будівництво тощо). А на Дніпровському Правобережжі нині ві- домі аналогії так званих степових міст, котрі не мали укріплень. Найбільш північне із них до- сліджується на Кіровоградщині біля с. Торгови- ця. На території пам’ятки на березі р. Синюха відкрито грунтовий могильник, де серед речей трапляються предмети культового призначен- ня, що вказують на християнське віросповідан- ня їхніх власників. Знайдено залишки «монет- ного двору», керамічний водогін, опалювальні пристрої-тандири, котрі використовувалися як побутові печі. Найбільш значне у пониззі Дні- пра місто — «Орду», відоміше в літературі як Ку- чугурське городище, знаходиться в урочищі Ве- ликі Кучугури в кількох десятках кілометрів від Запоріжжя. На площі в 10 га розкопано мечеть з мінаретом, лазню, багатокімнатний будинок та інші споруди, залишки керамічного водого- ну. В центрі міста розміщувалися великі цегля- ні будівлі, котрі належали заможній частині го- родян; у східній — легкі глинобитні споруди — житла і майстерні менш забезпечених верств населення. Місто являлося столицею Мамаєвої Орди, де карбувалася власна монета. Воно віді- гравало значну роль у міжнародній транзитній торгівлі — однієї із характерних ознак економі- ки в імперії Чингісхана та його нащадків. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 114 Говорячи ж про рівень розвитку матеріаль- ної культури землеробів-автохтонів у після- монгольські часи слід відзначити її спадковість у відношенні до давньоруських часів. Тобто, на південноруських землях продовжували про- живати нащадки русів, і ніякої зміни населен- ня не відбулося, хоча, звичайно, мікромігра- ції відбувалися. це проявилося у топографії та плануванні поселень, конструкції жител й ре- човому матеріалі. Багато із характеристик по- передніх знарядь не змінилося, а розвиток ін- ших «витікав» із давньоруських форм. У той же час візмічаються нові прогресивні зрушення: подальше збільшення долі наземного домобу- дівництва, покращення сільськогосподарських знарядь, і у першу чергу орних, як і передових видів озброєння. У відношенні останніх слід говорити про заміну лука на арбалет, районо- ваному використанні меча (на півночі) та шаб- лі (на півдні), використанні катапульт, а потім і гармат, шпор із коліщатками (замість гостро- го шипа), поступовому кам’яному будівництву оборонних споруд (особливо на османському та польському прикордонні). Під час порівняння окремих сторін розви- тку матеріальної культури Південної Русі з ін- шими східнослов’янськими землями відзна- чаються деякі відмінності у житловому бу- дівництві й внутрішньому плануванні, типах знарядь і кераміці. Спостерігається асинхрон- ність появи й використання речей у тих чи ін- ших регіонах. це пояснюється конкретними особливостями у економіці, різницею фізико- географічного плану, історичним підґрунтям формування та розвитку кожного окремого ареалу східнослов’янського розселення, інши- ми локальними причинами. Конкретним прикладом розвитку насе- лених пунктів у ці непрості часи може бути Київ — давня столиця східнослов’янської дер- жави, котра суттєво постраждала у часи навали орд Батия. Та місто і у ХІІІ—ХVІ ст., після його розорення у 1240 р., продовжувало своє існу- вання і ніякої перерви у його побуті чи зміні населення не відбулося. Хоча саме життя ста- ло менш інтенсивним й відповідало новій ролі Києва у новій реальності. Археологічні дослід- ження довели, що історичне життя продовжу- валося в межах усіх складових даного урбаніс- тичного центру: Верхній Київ, Поділ, Замкова гора, Дорогожичі, Клов, Угорське, Печерський монастир, Видубичі. Не виявлено поки матері- алів ХІV—ХV ст. на території Копирева кінця (Кудрявця), Щекавиці, Лисої гори, але архео- логічно вони вивчені ще недостатньо. Головне ядро міста — Гора і Поділ — знахо- дилося переважно у старих, традиційних межах: Золота і Лядська брами на Горі та р. Почайна на Подолі. Міським дитинцем стала Замкова гора, де у другій половині ХІV ст. було зведено потужний для свого часу дерево-земляний за- мок. Основна маса населення зосереджувалася на Подолі на березі Дніпра. Тут же знаходився магістрат, соборна церква, головний торг. Чи- сельність мешканців різко зменшилася і на- вряд чи перевищувала 10 тисяч у часи макси- мальних підйомів. Слід навести хоча б один красномовний факт: після 1240 р. збереглося не менше третини відомих споруд кам’яної ар- хітектури попередньої доби. Але й після вказа- ного трагічного року Київ залишався важли- вим політичним центром Східної Європи. За традицією він продовжував вважатися столич- ним містом Русі, символом її могутності і вели- чі. Тут певний час продовжувала знаходитися загальноруська митрополія (до перенесення її на північний схід у Поволжжя). Проте Софій- ський собор протягом ХІV—ХV ст. продовжу- вав лишатися другою резиденцією загально- руських митрополитів. Але поступово стара «руська» термінологія із «малоруською модифікацією» починає ви- користовуватися із новою самоназвою даної території — «українською». Хоча жоден із сер- йозних істориків не має сумнівів у початково- му територіально-географічному характері цієї назви. Зокрема слід вказати на те, що в ХІІ— ХІІІ ст. Русь Україною не називалася. А аналіз контексту статей 1187, 1189 і 1213 рр. Іпатієв- ського літопису, де зустрічається слово «Укра- їна», переконливо свідчить, що у тих випадках йшлося про окраїнні території Переяславсько- го, Галицького та Волинського князівств. Тер- мін «Україна» у тих повідомленнях вказує не на власну назву якоїсь певної території, а лише на її прикордонний характер. Аналогічне значен- ня це слово мало також у ХІІІ—ХVІІ ст. Назви «Оукраїна», «Країна», «Вкраїна» трапляють- ся в оповідях про західноруські, південнорусь- кі, східноруські та інші землі, розташовані на порубіжжі із сусідніми державами (Польщею, Литвою, Росією, Туреччиною, Молдовою). Тож слід ще раз повторити: численні випад- ки вищезгаданих назв в актових документах тих часів незаперечно свідчать про їхній географіч- но орієнтований характер. Незважаючи на те, що у ряді випадків слова ці написано з великої літери, вони не були власними географічними, і тим більше політичними, назвами. Не випад- ково, майже завжди вони містять у словосполу- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 1 15 ченні пояснювальні слова: «Литовська Украї- на», «Смоленська Україна», «Малоросійська Україна», «государеві українські міста» тощо. Аналіз південноруських літописів, як і акто- вих документів, свідчить про те, що серед чис- ленних «оукраїн», котрі з’являлися та зникали відповідно до змін політичної карти Східної Єв- ропи ХV—ХVІІ ст., одна із них поступово набу- вала конкретного географічного змісту. Йдеться про землі колишніх Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, котрі лежали по обох берегах Дніпра і були окраїною відносно Польщі і Литви, Росії та Степу, де повновласни- ми господарями були Кримський ханат та його покровителька Османська держава. Термін «Україна» у значенні конкретної землі постійно починає фігурувати у докумен- тах часів Богдана Хмельницького, хоча його держава офіційно носила назву «Військо За- порозьке». Та чисельні факти на сторінках то- гочасних літописів й актових документів пе- реконливо свідчать, що протягом ХVІІ — по- чатку ХVІІІ ст. відносно нова назва поступово набуває значення конкретного географічно- го поняття, рівнозначного назвам інших пів- денноруських земель: Волинь, Поділля, Запо- ріжжя, Червона Русь, Сіверія, Покуття. До- водиться, проте, визнати, що процес цей у ХVІІ—ХVІІІ ст. не мав завершення, а тому на- зва «Україна» часто супроводжувалася уточ- нювальними словами: «Малоросійська», «Ко- закоруська», «Козацька». Переважного поши- рення даний термін набув тільки у ХІХ — на початку ХХ ст. (Толочко 1997, с. 29—32). Але це вже тема іншого самостійного дослідження. Звертаючись до характеристики матеріаль- ної культури часів Української козацької дер- жави слід констатувати, що у цьому відношен- ні наробок маємо набагато більше, ніж до піс- лямонгольського та литовсько-польського періодів, про які мова йшла вище. На підтвер- дження цього, окрім узагальнюючих праць підготовлених на основі писемних джерел, вже маємо і перше окреме археологічне узагаль- нення (Археологія доби українського козацтва ХVІ—ХVІІІ ст. 1997). Звичайно, ознакою козацької епохи явля- ються Січі Низового Дніпра, котрі розміщу- валися нижче порогів, і кількість котрих до- рівнювала 8. Вони по черзі споруджувалися у різних місцях впродовж другої половини ХVІ— ХVІІ ст., але першою являлася Хортицька («го- родок» або замок Д. Вишневецького). В них концентрувалися запорозькі козаки, які захи- щали українські землі від нападів татар, прово- дили походи на татарські та турецькі території, під час котрих уславили себе особливо у проти- стоянні із флотом Османської Порти на Чорно- му морі та визволенням із полону православних бранців. Головна база козацького флоту розмі- щувалася на Базавлуцькій Січі Великого Лугу. Але й біля окремих Січей існували пристані. Кожна із Січей являлася фортецею, ото- ченою з усіх боків валом, висотою інколи по- над 10 м з глибоким ровом перед ним. З боку Дніпра вони, як правило, омивалися його рі- чищами, де стояв їхній флот і приставали ку- пецькі кораблі. Перед валом споруджували- ся «вовчі ями». А десь поблизу знаходилися один чи два цвинтарі. За суспільним устроєм Запорозька Січ являлася своєрідною «козаць- кою республікою», а її Кіш за неписаним ста- тутом був своєрідним лицарським орденом на зразок західноєвропейських. У свою чергу Січ являлася військово-адміністративним цен- тром, своєрідною столицею великого козаць- кого територіально-державного утворення, до складу котрого входили окремі округи, що на- зивалися паланками — невеликі укріплення, де зосереджувалася військово-цивільна адмі- ністрація округи. Серйозною і повсякденною турботою на- селення України за козацької доби, як і су- сідніх держав, являлася охорона їх південних кордонів від нападів татар і турків. У цій ба- гатовіковій боротьбі головну роль найчастіше відігравала якраз Запорозька Січ — саме вона приймала на себе перші удари під час грабіж- ницьких навал кримських і ногайських татар. А тому, окрім вищезгаданих центрів — січей та паланок — до системи оборонних ліній входи- ли редути й сторожові вежі. Перші були своє- рідними заїзжими дворами із капітальними ка- зармами і стайнями; все дворище обносилося навколо дерев’яним парканом. Редути стояли уздовж кордону на відстані 10, 20, 30 км один від одного. Поблизу цих форпостів споруджува- лися дозорні вежі і так звані «фігури», останніх звичайно три. Вишки і фігури виставлялися на підвищеннях, найчастіше, мабуть, на вершинах курганів. Однією із найбільш значних являлася Українська лінія, побудована у 1731—1732 рр. Вона починалася від Дніпра у гирлі р. Орелі й тяглася вздовж правого берега цієї ріки до її верхів’я, а звідти по р. Берека доходила до р. Сі- верського Дінця (близько 300 км). Але основу козацького війська все ж стано- вило так зване реєстрове козацтво, яке прожи- вало в містах та селах, а також у більш мілких населених пунктах, де й мало власну маєтність ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 116 і яке було більш організоване ніж запоро- зька громада й відповідало основам полково- адміністративного устрою тогочасної країни. У козацькі часи розвивалися різні ремесла, іноді досить характерні лише для даного періо- ду. Серед них слід назвати таку галузь, як селі- троваріння, що було пов’язано із великим по- питом на порох для вогнепальної зброї. Взага- лі рушниці і пістолети стали відносно новою ознакою — у попередні часи широко викорис- товувалися лише гармати. Із таким виробни- цтвом були пов’язані так звані «майдани» — в першу чергу розкопані для цього стародав- ні кургани, земляний вміст котрих і являвся основою для виготовлення пороху (77,4 % се- літри, 9,6 % сірки і 13 % дерев’яного вугілля). Окрім того, у цей час шабля повністю витіс- нила із використання стародавній меч. «Візи- тівками» стали й різноманітні кахлі та люльки (останні були запозичені із східного світу). Відбулися суттєві зміни і в архітектурі, де провідним мистецько-стильовим напрямом у кінці ХVІ—ХVІІІ ст., як і у багатьох країнах Європи, стало бароко, характерними озна- ками котрого були урочистість, піднесеність, динамізм і мальовничість форм, багатозначна символіка. В Україні цей стиль отримав само- бутній національний вияв, відмінний від буді- вельного мистецтва інших народів. Бароко по- ширилося передусім у архітектурі культових будівель, воно було притаманне фортифікації й менше зачепило містобудування. Прикладами таких споруд можуть бути Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор та інші пам’ятки Києва, Борисоглібський собор, Іллінська, П’ятницька й інші церкви Черніго- ва тощо. Українське образотворче мистецтво ХVІ—ХVІІІ ст. репрезентовано кількома фор- мами: іконописом, портретним живописом, так званими народними картинами типу «Ко- зак Мамай», гравюрою і графікою. Підводячи підсумки усьому вищевказано- му слід констатувати, що розвиток матеріаль- ної та духовної культури автохтонного населен- ня у давньоруські, золотоординські, литовсько- польські та козацькі часи у цілому проходив в рамках тогочасних цивілізаційних структур в складі самостійних або ж іноземних держав- них організацій. При цьому зміна у самоназвах вітчизняної спільноти — «Русь», «Мала Русь», «Україна» — певною мірою теж відображала таку еволюцію й кінцеву перемогу останньої із них на внутрішній та міжнародній аренах вже на етапі Українського Ренесансу ХІХ ст. Таку назву маємо і нині, і вірогідно на майбутні віки. Археологія доби українського козацтва ХVІ—ХVІІІ ст. Київ: ВІПОД, 1997. Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине ХІІІ—ХІV вв. Киев: Наукова думка, 1982. Давня історія України. Київ, 2000, т. 3. Єльніков Михайло. Золотоординські часи на українських землях. Невідома Україна. Київ: Наш час, 2008. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVІ ст. Київ: Наукова думка, 1996. Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси в ХІІІ—ХV вв. Ленинград: Наука, 1976. Ляпушкин И.И. Славяне Восточной Европы накануне об- разования Древнерусского государства. Материалы и исследования по археологии СССР. Ленинград: Нау- ка, 1968, 152. Толочко П.П. Від Русі до України. Київ: Абрис, 1997. Толочко П.П. Вступ. Етнічна історія давньої України. Київ, 2000, с. 3—5. Черкас Борис. Степовий щит Литви. Українське військо Гедеминовичів. Київ: Темпора, 2011. Надійшла 28.11.2018 А.П. Моця Член-корреспондент НАН Украины, профессор, заведующий отделом древнерусской и средневековой археологии Института археологии НАНУ, oldrus@ukr.net РАБОТА П.П. ТОЛОЧКО «ОТ РУСИ ДО УКРАИНЫ» И АРХЕОЛОГИЧЕСКИЕ РЕАЛИИ Рассматриваются вопросы смены самоназваний предков современных украинцев в средневековые времена, ко- торые происходили по линии «Русь» — «Малая Русь» — «Украина» и завершились лишь в ХІХ в. Случилось это, в первую очередь, вследствие активной деятельности представителей отечественной интеллигенции. Начиная со времен правления династии Рюриковичей и до последних гетманов, изменения самоназваний в «украинском на- правлении» сопровождалось общим прогрессом многих элементов материальной культуры местного населения, в первую очередь в таких ее категориях как ремесленное производство, домостроение, фортификация и военное дело вообще, архитектура. Все это свидетельствует о том, что автохтоны, начиная со времен формирования в их среде цивилизационных начал, с данного пути больше не сворачивали — независимо от того, развивались ли они в пределах собственных государственных структур, или же в составе иностранных держав. Но, несомненно, даль- нейшие исследования в данном направлении необходимо продолжать. К л ю ч е в ы е с л о в а: Русь, Малая Русь, Украина, Золотая Орда, Великое княжество Литовское, Речь Посполита, Османская Порта, археологические памятники. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2018, № 1 17 Oleksandr P. Motsia Associate Member of the National Academy of Ukraine, Professor, head of the Ancient Rus and Mediaeval Archaeology Department of the Institute of Archaeology, the National Academy of Sciences of Ukraine, oldrus@ukr.net P.P. Tolochko’s Work FROM RUS tO UkRAINe and archaeological realia in his paper, P.P. Tolochko discusses the issues of changing own names of ancestors of modern Ukrainians in the Mediaeval times which followed the line “rus” — “Minor rus” — “Ukraine” and finished only in the 19th century. it happened, first of all, as a result of the intellectuals’ activity. starting from the period of reign of the rurykids dynasty and till the last hetmans, changes of self-appellations in the “Ukrainian direction” were followed by a general progress of many elements in local population’s material culture, primarily in such categories as handicraft production, house building, fortification and warfare as a whole, and architecture. all of these testify for the fact that the autochthones, starting from the time when civilization formed in their milieu, never deviated this route again, no matter whether they were developing in their own state structures, or within the foreign states. nevertheless, undoubtedly, the further research in this direction should be continued. k e y w o r d s: Rus, Minor Rus, Ukraine, the Golden horde, the Grand Duchy of Lithuania, the Polish-Lithuanian Commonwealth, the Ottoman Porte, archaeological sites. References arkheolohiia doby ukrainskoho kozatstva XVi-XViii st. kyiv: ViPod, 1997. Beliaieva s.a. Yuzhnorusskie zemli vo vtoroi polovine Xiii-XiV vv. kyiv: naukova dumka, 1982. cherkas B. stepovyi shchyt lytvy. Ukrainske viisko hedyminovychiv. kyiv: Tempora, 2011. davnia istoriia Ukrainy. kyiv, 2000, vol. 3. ivakin h.Yu. istorychnyi rozvytok kyieva Xiii- seredyny XVi st. kyiv: naukova dumka, 1996. kirpichnikov a.n. Voiennoe delo na rusi v Xiii-XV vv., leningrad: nauka, 1976. liapushkin i.i. slaviane Vostochnoi evropy nakanune obrazovaniia drevnerusskogo gosudarstva. Materialy i issledovaniia po arkheologii SSSR. leningrad: nauka, 1968, no. 152. Tolochko P.P. Vid rusi do Ukrainy. kyiv: abrys, 1997. Tolochko P.P. Vstup. etnichna istoriia davnoi Ukrainy. kyiv, 2000, p. 3-5. Yelnikov M. Zolotoordynski chasy na ukrainskykh zemliakh. nevidoma Ukraina. kyiv: nash chas, 2008.

Робота П. П. Толочка "Від Русі до України" і археологічні реалії

Institution

Similar Items