Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся

Стаття присвячена культурним явищам, які, згідно з наявними археологічними джерелами, розвивалися у фінальному палеоліті (13,5—10 трт) на території Житомирського Полісся....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2021
Автор:	Залiзняк, Л.Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут археології НАН України 2021
Назва видання:	Археологія
Теми:	Статтi
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/196052
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся / Л. Л. Залiзняк // Археологія. — 2021. — №. 3. — С. 5–27. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-196052
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1960522023-12-09T12:28:23Z Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся Залiзняк, Л.Л. Статтi Стаття присвячена культурним явищам, які, згідно з наявними археологічними джерелами, розвивалися у фінальному палеоліті (13,5—10 трт) на території Житомирського Полісся. Финальный палеолит (Final Palaeolithic, Terminal Palaeolithic) — последняя, заключительная фаза верхнего палеолита Европы, датируемая 13,5—10 тыс. лет назад, у которой наявны многочисленные палеогеографические соответствия — дриасовый период, позднее обледенение, поздний или финальный гляциал, тардигляциал, эпоха северного оленя. В Житомирском Полесье известны две основные группы разных по культурно-хронологическим характеристикам финальнопалеолитичных памятников. В начале эпохи в регионе жили эпиграветтские охотники на мамонтов. В частности, на Овруцком кряже в начале финального палеолита развивался отдельный своеобразный вариант эпиграветта. Вымирание мамонтов около 13 тыс. лет назад и наступление эры северного оленя повлекло смену населения. Во время аллередского потепления 12 тыс. лет назад из Юго-Западной Балтии в Полесье продвинулись охотники на северного оленя культуры Лингби. Распространение носителей лингбийских культурных традиций в конце аллереда на зандровых низинах от Ютландии до Немана, Припяти, Верхнего Днепра и Верхней Волги создало почву для возникновения 11 тыс. лет назад области родственных культур с наконечниками стрел на пластинах. Кроме Лингби в нее входят постлингбийские культуры: аренсбургская — Северной Германии, красносельская — бассейнов Припяти, Немана, Верхнего Днепра и свидерская — бассейнов Вислы, Припяти и Немана. Специфика их кремниевого инвентаря состоит в ведущей роли различных черешковых наконечников стрел на пластинах, тогда как культурным маркером эпиграветтских комплексов являются разнообразные микровкладыши с притуплённым краем. Происходящие от населения культуры Лингби красносельцы и свидерцы жили в холодных лесотундрах, охотясь на стада сезонно мигрирующих северных оленей. Резкое потепление 10 тыс. лет назад привело к миграции свидерцев и красносельцев вслед за северным оленем на север Восточной Европы, которую они заселили в течение VIII тыс. до н. э. На свидерской основе сформировался постсвидерский мезолит — бутовская и подобные ей культуры мезолита лесной полосы Восточной Европы от Балтии до Северного Урала. На красносельской традиции формировались мезолитические — песочноровская культура Средней Десны, гренская Верхнего Поднепровья и иеневская Верхней Волги. Упомянутые мезолитические сообщества севера Восточной Европы в этнокультурном плане, вероятно, были дальними предками финских народов. Final Palaeolithic (Terminal Palaeolithic) — the last, final phase of the Upper Palaeolithic of Europe, dating from 13.5— 10 kyr and has numerous paleogeographic equivalents — Dryas period, Late glacier, Late or Final glacial, Tardiglacial period, reindeer age. In Zhytomyr Polissia there are two main groups of different Final Palaeolithic monuments with different cultural and chronological characteristics. At the beginning of the epoch, Еpigravettian mammoth hunters lived in the region. In particular, on the Ovruch ridge at the beginning of the Final Paleolithic a separate variant of the Еpigravettian developed. The extinction of mammoths about 13 kyr and the onset of the reindeer era caused a change in population. During the Allerod warming about 12 kyr reindeer hunters of the Lyngby culture advanced from the South-Western Baltic region to Polissia. The spread of Lyngbian cultural traditions at the end of Allerod in the outwash plains from Jutland to the Neman, Prypiat, Upper Dnipro and Upper Volga laid the groundwork for the emergence 11 000 years ago areas of related cultures with arrowheads on blades. In addition to Lyngby, it includes the following cultures: Ahrensburg in Northern Germany, Swiderian in the Vistula, Prypiat and Neman basins, and Krasnosillia in the Prypiat, Neman and Upper Dnipro basins. The specificity of their flint inventory is the leading role of various tanged arrowheads on blades, while the cultural marker of Epigravettian complexes are a variety of micro-inserts with a backed edge. Genetically descended from the Lyngby culture population, Krasnosillian and Swiderian hunter groupes lived in the cold forest-tundra, hunting for herds of seasonally migrating reindeers. The sharp warming 10 kyr led to the migration of Krasnosillian and Swidrian groupes following the reindeer to the north of Eastern Europe, which they settled during the VIII millennium BC. On the Swiderian basis, the post-Swiderian Mesolithic was formed. It is Butovo and similar Mesolithic cultures of the forest belt of Eastern Europe from the Baltics to the Northern Ural. The Mesolithic Pisochnyi Riv culture of the Middle Desna, the Grensk culture of the Upper Dnipro, and the Ienevo culture of the Upper Volga were formed on the Krasnosillian basis. These Mesolithic communities of northern Eastern Europe in ethno-cultural terms were probably distant ancestors of the Finnish peoples. 2021 Article Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся / Л. Л. Залiзняк // Археологія. — 2021. — №. 3. — С. 5–27. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 0235-3490 DOI: https://doi.org/10.15407/arheologia2021.03.005 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/196052 903'12(477.42)“632” uk Археологія Інститут археології НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статтi Статтi
spellingShingle	Статтi Статтi Залiзняк, Л.Л. Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся Археологія
description	Стаття присвячена культурним явищам, які, згідно з наявними археологічними джерелами, розвивалися у фінальному палеоліті (13,5—10 трт) на території Житомирського Полісся.
format	Article
author	Залiзняк, Л.Л.
author_facet	Залiзняк, Л.Л.
author_sort	Залiзняк, Л.Л.
title	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся
title_short	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся
title_full	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся
title_fullStr	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся
title_full_unstemmed	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся
title_sort	фiнальний палеолiт житомирського полiсся
publisher	Інститут археології НАН України
publishDate	2021
topic_facet	Статтi
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/196052
citation_txt	Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся / Л. Л. Залiзняк // Археологія. — 2021. — №. 3. — С. 5–27. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.
series	Археологія
work_keys_str_mv	AT zaliznâkll finalʹnijpaleolitžitomirsʹkogopolissâ
first_indexed	2025-07-17T00:29:44Z
last_indexed	2025-07-17T00:29:44Z
_version_	1837851941334417408
fulltext	ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 5 Статтi УДК 903'12(477.42)“632” https://doi.org/10.15407/arheologia2021.03.005 © Л. Л. Залiзняк * 2021 ФiНАЛЬНИЙ ПАЛЕОЛiТ ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛiССЯ * ЗАЛІЗНЯК Леонід Львович — доктор історич- них наук, професор, завідувач відділу археології кам’яного віку, Інститут археології НАН України, ORCID 0000-0001-8924-8122, Zaliznyakl@ukr.net Стаття присвячена культурним явищам, які, згідно з наявними археологічними джерелами, розвивалися у фі- нальному палеоліті (13,5—10 трт) на території Жито- мирського Полісся. К л ю ч о в і с л о в а: фінальний палеоліт, Полісся, Овруцький кряж, епігравет, культури Лінгбі, Свідер, Красносілля. Фінальний палеоліт (Final Palaeolithic, Ter- minal Palaeolithic) — остання, заключна фаза верхнього палеоліту Європи, що датується 13,5—10 тис. р. тому (далі трт) і має численні палеогеографічні відповідники: дріасовий пе- ріод, пізньольодовиків’я, пізній або фіналь- ний гляціал, тардигляціал. У популярній лі- тературі ця драматична епоха стародавньої іс- торії людства відома під назвами доби північ- ного оленя та епохи катастрофічних повенів. Фінальний палеоліт (далі ФП) розпочався внаслідок потепління Рауніс близько 13,5 трт, коли льодовик відступив із Південної Балтії, відійшовши від морен Померанії далеко на північ до Скандинавії, звільнивши ложе Бал- тійського моря. Останнє виникло у льодови- кову добу внаслідок прогину земної кори під вагою крижаного щита Скандинавського льо- довика. Епоха тривала приблизно 3 тис. ро- ків і закінчилася близько 10,3 трт різким по- теплінням унаслідок танення льодовиків Пів- нічної півкулі. Природна обстановка У попередній до ФП період пізнього палеоліту в прильодовиковій зоні Європи склалися осо- бливі природні умови, які характеризувалися низькими температурами, сухістю та конти- нентальністю клімату. Сухі й холодні прильо- довикові рівнини були зайняті безкраїми хо- лодними степами, з густим трав’яним покри- вом, який був прекрасним пасовиськом для тварин мамонтового фауністичного комплексу (Формозов 1969; Величко 1973; Величко, Мо- розов 1982). Північ України на цей час населя- ли мисливці на мамонтів, що полишили відо- мі стоянки епіграветської культурної традиції: Мізин на Десні, Юровичі на Нижній Прип’яті, Кирилівська, Межиріч, Добраничівка на Київ- щині, Бармаки на Волині тощо. Властиве фінальним етапам льодовикової доби потепління призвело до розмерзання мо- рів, зволоження клімату, збільшення потуж- ності снігового покриву. Сухі й холодні вітри з льодовика змінюються вологими західними вітрами з Атлантики. Завірюхи та ожеледи- ці взимку зумовлювали збільшення товщини снігового покриву, періодичну нестачу кормів, недоїдання та масовий мор травоїдних. Густий вовняний покрив мамонтів, вівцебиків, бізо- нів, розрахований на холодний, але сухий клі- мат, намокав під час відлиг. Подальші замо- розки призводили до змерзання мокрої вовни й загибелі тварин від переохолодження (Вере- щагин 1979, с. 179). Із таненням ґрунтової криги багатий кор- мами холодний трав’янистий степ перетво- рювався на заозерену й заболочену низько- продуктивну тундру, зарослу мохом, осокою, з міріадами комарів та мошок, які заважали випасу травоїдних (Верещагин, Барышников 1985, с. 29). Усі ці несприятливі для більшос- ті прильодовикових травоїдних фактори осо- бливо проявилися 13,5 трт, під час рауніського потепління. Вони стали головною причиною вимирання великих травоїдних мамонтового фауністичного комплексу та небувалого по- ширення північного оленя, пристосовано- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 36 го до існування в умовах сучасної вологої й сніжної тундри. Короткі потепління протягом фінально- го палеоліту змінювалися різкими похолодан- нями, і на європейських рівнинах від Англії до Верхньої Волги, від Балтії до Альп і Кар- пат поширилися холодні прильодовикові сте- пи. У флорі останніх домінувала рослина Drias octopetula, а у фауні — північний олень, який в останні тисячоліття льодовикової доби став основою існування людини у прильодовиковій Європі. Тому фінальний палеоліт палеогеогра- фи звуть дріасовим періодом, а палеозооло- ги — добою північного оленя (Ефименко 1953, с. 490). Скінчився він на межі плейстоцену та голоцену внаслідок різкого потепління кліма- ту близько 10 трт, коли в Європі розпочалася нова мезолітична епоха (Величко, Герасимов 1982, с. 136; Зализняк 1989, с. 110). Відповідно до фаз згасання льодовикових явищ, на величезних обширах Європи вста- новлені синхронні етапи розвитку природи, що лягли в основу сучасної періодизації фі- нального палеоліту та мезоліту (Blуtte 1896; Хотинский 1977, с. 57, 184). Інтенсивне танення льодовиків у ФП су- проводжувалося катастрофічними повенями. Тому фінальний палеоліт часом звуть добою катастрофічних повіней. Одна з них сталася на початку ФП внаслідок прориву Прип’ятського прильодовикового озера, що, на думку відомо- го українського палеогеографа В. Г. Пазинича та його білоруських колег, існувало наприкінці льодовикової доби в басейні р. Прип’ять (Па- зинич 2007; 2010). Прип’ятська низовина, якою нині течуть р. Прип’ять та її притоки, має форму блюд- ця, південно-східний край якого обмежували гряди льодовикових морен у районі сучасно- го міста Мозир на Нижній Прип’яті. Мозир- ські морени утворилися в максимум дніпров- ського (риського) зледеніння приблизно 250 трт. Їхні пасма піднімаються над поверх- нею Прип’ятської западини на 30—40 м, пере- криваючи вихід на схід у долину Дніпра. Саме ця блюдцеподібна западина на місці сучасної р. Прип’ять та її притоків із природною морен- ною греблею на сході створила передумови для утворення й тривалого існування Поліського прильодовикового озера, що займало увесь ба- сейн Прип’яті і містило близько 400 км3 води. Прорив сотень кубічних кілометрів води в Дніпро наприкінці льодовикової доби мав ка- тастрофічні наслідки як для його долини, так і для її мешканців. Потужний гідравлічний удар викинув через проривне гирло в морен- ній гряді біля сучасного с. Юровичі в пониз- зі Прип’яті величезну кількість моренного ма- теріалу (піску, гравію, глини). В. Г. Пазинич відшукав сліди цієї дельти прориву Полісько- го озера на знімках із космосу (Пазинич 2007, с. 112, 113). На них видно пасма моренного ма- теріалу, що простяглися від гирла прориву озе- ром моренної запруди біля с. Юровичі майже на 100 км у південно-східному напрямку до до- лини Дніпра. Грандіозний селевий потік покотився доли- ною Дніпра на південь у Чорне море, руйную- чи схили терас і полишаючи на дні долини по- тужні відклади. Так, на думку В. Г. Пазинича утворився багатокілометровий піщаний масив у заплаві правого берега Дніпра нижче Києва, на якому розташовані села Чапаївка, Підгір- ці, Таценки та елітне дачне містечко Конча- Заспа (Пазинич 2007, с. 261—269). Схожу ґене- зу, імовірно, мали піщані відклади Ігренського півострова навпроти Дніпропетровська, чис- ленних островів у порожистій частині Дні- пра — Кізлевий, Шулаїв, Сурський, Хортиця та Олешківські піски під Херсоном. Імпуль- си потоку з Поліського озера виплескувалися з русла Дніпра поблизу дельти. Унаслідок роз- тікання окремих виплесків потоку по рівни- ні течія різко сповільнювалася і тверда фрак- ція випадала на поверхню, формуючи харак- терні піщані язики на Олешші (Пазинич 2007, с. 336—338; 2010, с. 92). Найдавніші археологічні матеріали у воро- тах прориву озера поблизу с. Юровичі та на Олешківських пісках датуються другою поло- виною фінального палеоліту 12—10 трт. Так, у воротах прориву поблизу с. Юровичі на Ниж- ній Прип’яті знайдено матеріали свідерської культури (11 трт), а найдавнішими артефакта- ми з Олешківських пісків виявилися грубі сег- менти шан-кобинської культури (12 трт). Оче- видно, що прорив Поліського озера стався ра- ніше внаслідок надходження в озеро значної маси води. Скоріше за все, катастрофа ста- лася внаслідок рауніського або беллінгсько- го потеплінь, що датуються приблизно 13,5 та 12,5 трт відповідно. Потепління зумовили деградацію льодовика, що супроводжувалася надходженням величезної кількості талої води з крижаного щита в прильодовикові озера мо- ренної зони, яка тяглася через північ Німеччи- ни, Польщу на Полісся і далі на Верхню Вол- гу. Бурхливі потоки талої води з відступаючого льодовика спричнили прорив озером Мозир- ської гряди і винос величезних обсягів піску, ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 7 гравію та глини у східному напрямку (Пазинич 2007, с. 113, рис. 3.13). Рівень дна східної час- тини озера понизився, що поліпшило стік води з території колишнього озера на схід в долину Дніпра. Так, унаслідок полісько-дніпровської катастрофи розпочалося формування сучасно- го басейну річки Прип’яті, який став доступ- ний для заселення первісною людиною лише наприкінці палеоліту. Після дренажу Поліського льодовиково- го озера на початку дріасового періоду Поліс- ся являло собою несприятливу для мешкання людини заозерену арктичну пустелю. Сучасна гідросистема перебувала в стадії формування, а долини поліських річок ще недостатньо по- глибилися для дренування низинних терито- рій. Тому Полісся являло собою заболочений край, ефективний дренаж якого почався лише з суттєвим врізом річкових долин і формуван- ням борової тераси в Аллереді. Саме цей фак- тор, як і пом’якшення клімату та заростання піщаних терас річок сосновими борами, ство- рило сприятливі умови для заселення остаточ- но звільнених під час Аллередського потеплін- ня від льодовикових явищ зандрових низин Східної Європи. На кінець льодовикової доби, 11 трт край відступаючого льодовика стабілізувався на пів- дні Скандинавського півострова. Величезний льодовий язик перегородив гирло Балтії на півдні Швеції, відокремивши гігантською кри- жаною греблею Балтійський басейн від Світо- вого океану. Це стало причиною утворення холодного Балтійського озера біля підніжжя Скандинавського льодовика (Долуханов 1969). Величезний холодний басейн на півночі Єв- ропи зумовив надзвичайно холодний клімат та поширення холодних тундро-степів із чис- ленними стадами північних оленів. Мислив- ський промисел останніх став економічною базою світу мисливців на оленя останнього ти- сячоліття льдовикової доби (Зализняк 1989; Zaliznyak 1995). Кінець фінального палеоліту ознаменувався драматичними подіями, відомими як Біллін- генська катастрофа. Назва походить від гори Біллінген на півдні Швеції, де в ХІХ ст. знайде- но гігантське сточище, яке виявилося наслід- ком прориву вод Балтійського озера в Атлан- тичний океан. Танення льодовика призвело до руйнації крижаної греблі, що відокремлю- вала Атлантику від Балтії, і швидкого дренажу в океан переповненого льодовиковими вода- ми озера, рівень якого за рік понизився на 30 м і зрівнявся з рівнем Світового океану. Теплі й солоні води Атлантики проникли в Балтій- ський басейн, і холодне озеро перетворилося у відносно тепле солоне море. Унаслідок рапто- вого зникнення величезного Балтійського хо- лодного басейну сталося різке потепління, і в Європі сформувався сучасний помірний клі- мат (Долуханов 1969). Потепління стимулюва- ло остаточну деградацію Скандинавського льо- довика та заростання прильодовикової Європи сосново-березовими лісами. Біллінгенська ка- тастрофа знаменувала собою кінець льодови- кової доби та стала межею між фінальним па- леолітом та мезолітом, за археологічною періо- дизацією (Zaliznyak 1997, p. 87, 88). Житомирське Полісся є специфічним регі- оном Поліської низовини, яка, у свою чергу, виступає частиною великих зандрових низин середньої смуги Європи. До останніх належать Англійська, Північно-Німецька, Польська, Поліська та Верхньоволзька низини. Вони формувалися біля підніжжя льодовика в про- цесі перемивання талими водами з крижаного щита довколишніх територій і відкладення на них потужних водно-льодовикових піщаних відкладів — зандрів (від герм. sand — пісок). Як східна частина Середньоєвропейських зандрових низовин Полісся починаючи з фі- нального палеоліту розвивалося не лише в природно-кліматичному, але й культурно- історичному сенсі тими самими шляхами, що й Північно-Німецька та Польська низовини. Інакше кажучи, протягом останніх 12 тис. ро- ків (зокрема у фінальному палеоліті та мезоліті) на території Полісся були поширені культурні явища, споріднені з культурами Південної та Західної Балтії (Залізняк 2005, с. 103—111). Південне або Українське Полісся, що те- риторіально лежить в межах України, склада- ється з шести фізико-географічних регіонів: Полісся Волинське, Мале, Житомирське, Ки- ївське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (Ма- ринич 1963, с. 113). Житомирському Поліссю властиві характерні для зандрової зони Євро- пи форми рельєфу — піщані відклади водно- льодовикового походження, моренно-зандрові рівнини, болота. Разом із тим на тлі рівнинно- го рельєфу Поліської низовини Житомирщи- на виділяється відслоненнями кристалічних порід Українського щита, високими гіпсоме- тричними позначками, вузькими й глибоки- ми річковими долинами, численними лесови- ми останцями. Піднесений над низинами та болотами Полісся рельєф Житомирщини, як і численні відслонення кристалічних порід, є реліктом стародавніх, зруйнованих часом гір. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 38 Північний, західний та східний кордони Жи- томирського Полісся проходять по відслонен- нях на поверхні корінних кристалічних порід, а південний — по розлому кристалічного щита (Маринич 1963). На Житомирщині відомі чис- ленні родовища конкрецій характерного зер- нистого кременю жовтих та сірих відтінків, що залягають як в корінних породах, так і в пере- відкладених моренних відкладах. Багата на різноманітні природні ресурси, зокрема й на крем’яну сировину для виготов- лення знарядь праці, Житомирщина здавна приваблювала первісні мисливські колективи. Найдавніші стоянки в регіоні були полише- ні неандертальцями в епоху середнього пале- оліту. Вони належать до двох культурних тра- дицій — мустьє двобічне, або Мікок (стоянки Житомирська та Рихта), а також зубчасте мус- тье (Точильниця). Серединою верхнього пале- оліту датується стоянка мисливців на мамонтів Радомишль граветської культурної традиції. Сучасний стан джерельної бази дозволяє гово- рити про наявність в Житомирському Поліссі стоянок кількох культурних традицій фіналь- ного палеоліту — епіграветської, лінгбійської, красносільської та свідерської. Епiграветська культурна традицiя палеолiту Європи Епігравет, або мікрогравет, — культурна тра- диція (технокомплекс) кінця верхнього пале- оліту Європи, що характеризується поширен- ням вкладнів до наконечників списів у вигля- ді крем’яних мікропластинок та мікровістер із притупленим краєм. В українській фаховій лі- тературі термін поширився після конференції, присвяченій проблемам епігравету, що відбу- лася в Інституті археології НАНУ у 1999 р., ма- теріали якої опубліковано в журналі «Археоло- гія» 2000 р. № 2 та 2001 р. № 3. Епіграветська техніка обробки кременю типова для пізнього палеоліту (призматич- ні нуклеуси для пластин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Цей стан- дартизований крем’яній набір, що незмінно супроводжувався пазовими наконечниками метальних списів та списометалками з кістки, вражає масштабами поширення. Період 19—12 трт по праву можна вважа- ти добою мікрогравету в Європі, коли однотип- ні пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінували на територіях від Атлантично- го узбережжя Європи до басейну Дону. До епігра- вету належить переважна більшість пізньопалео- літичних стоянок України, що датуються зазна- ченим часом і поширені від Десни та Овруцького кряжу на півночі до Криму на півдні. Мікрогравет України має прямі аналогії в синхронному йому мадлені Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії та в епіграветі Італії. Мис- тецтву епігравету України властива схематиза- ція зображень, яскраві приклади якої дає пале- олітичне мистецтво України (Мізин, Кирилів- ська, Клинці). Епігравет на території України розвивав- ся в межах 19—12 трт, тобто з початку пізньої фази ВП до середини фінального палеоліту. До цієї культурної традиції належить переважна більшість пізньопалеолітичних стоянок Укра- їни, що датуються вказаним часом (Мізин, Кирилівська, Межиріч, Добраничівка, Гін- ці, Амвросіївка, Велика Акаржа, Анетівка ІІ тощо). Судячи з фауністичних решток, епігра- ветські мисливці полювали на великих ссав- ців холодних прильодовикових степів та лісо- степів: на півночі України — на мамонтів та північних оленів, в південних степах — на бі- зонів і коней. Однотипність крем’яного інвентарю мі- крогравету України утруднює його культурну диференціацію, яка не завершена і в наш час. Оскільки уніфікація європейського епіграве- ту не є абсолютною, то існують численні схеми його культурного поділу. Відомі спроби різних дослідників поділити епігравет України за мікролітичним інвента- рем на локальні типи пам’яток (Нужний 2000; 2008; 2015; с. 442, 443; Залізняк 2005; 2010; 2017) і навіть на численні культури (Оленков- ський 2001; 2008). У наш час у межах епіграве- ту України за своєрідністю мікролітів виділя- ється кілька типів пам’яток, які дехто з дослід- ників вважає окремими культурами. Серед них пам’ятки межиріцького, мізинського, пізньо- молодовського, овруцького, юдинівського ти- пів. На думку автора, настав час виокремлюва- ти ранній надчорноморський варіант епіграве- ту (Амвросіївка, Анетівка ІІ, Велика Аккаржа), мікронабір якого демонструє синтез гравет- ських та епіоріньяцьких традицій. Існує кілька версій ґенези епігравету Украї- ни (Залізняк 2000; 2005, с. 33), однак останнім часом більшість українських дослідників вба- чають його генетичне коріння в граветській традиції середньої пори ВП. Показово, що це визнав у своїй останній монографії найбіль- ший противник граветської версії походжен- ня епігравету Д. Ю. Нужний (2015, с. 121—124, 133). Дослідник вважав епігравет не так куль- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 9 турною традицією, як етапом розвитку верх- ньопалеолітичної технології обробки кременю, яка через свою ефективність 19—18 трт поши- рилася по Європейському континенту в спіль- нотах різних культурних традицій (Нужний 2000, с. 54). Д. Ю. Нужний вважав, що гравет- ська традиція у Подністров’ї розвивалася лише до 17 трт, а верхні шари відомих стоянок Мо- лодове І, V, які О. П. Черниш відніс до пізньо- молодовської культури, виникли внаслідок пе- ревідкладення матеріалів більш давніх нижніх граветських шарів. Однак якщо у 2003 р. до- слідник не визнавав існування пізньомолодов- ської культури як пізньої, епіграветської фази розвитку гравету Подністров’я, то у 2015 р. принципово змінив свою точку зору і погодив- ся з прибічниками граветських витоків епігра- вету, говорячи про «поступове переростання однієї з версій Східного Гравету в місцевий ранній Епігравет» (Нужний 2015, с. 133). Досліджуючи витоки епігравету України, варто зважати, що його європейські анало- ги (різновиди мадлену Західної та Централь- ної Європи, епігравет Італії) більшість дослід- ників виводять з класичного гравету. Остан- ній фактично був не лише хронологічним, а й типологічним та генетичним попередником свого молодшого і здрібнілого нащадка — епі- гравету. Зокрема, в Подністров’ї граветська культурна традиція, судячи з матералів бага- тошарових стоянок Молодова І, V, Косоуци, безперервно розвивалася протягом 20 тис. ро- ків, безпосередньо трансформувавшись 17 трт в епіграветську. Тобто відома пізньомолодов- ська культура чи стадія розвитку пізнього па- леоліту Подністров’я О. П. Черниша, по суті, є епіграветською фазою розвитку граветських традицій у Подністров’ї. Наявність в ранніх епіграветських комп- лексах степової України (Амвросіївка, Анетів- ка ІІ, Велика Акаржа) окремих епіоріньяцьких елементів (мікровкладні дюфур, високі нукле- видні скребачки, багатофасеткові різці) вказує на участь у становленні епігравету півдня носі- їв епіоріньякських традицій. Сучасний стан джерел дозволяє рекон- струювати схему ґенези епігравету Украї- ни. Різке похолодання близько 20 трт зму- сило граветських мисливців на мамонтів Північної України, що полишили стоянки Ра- домишль, Пушкарі І, Клюси, відійти далеко на південь. У Надчорномор’ї вони зустрілися з епіорін’яцьким населенням — стоянки Раш- ків 7, Анетівка І, Сагайдак, Золотівка, Мура- лівка. Наслідком синтезу двох указаних куль- турних традицій стало народження раннього епігравету Надчорномор’я (Амвросіївка, Ане- тівка ІІ, Велика Аккаржа) з граветськими та епіоріньяцькими формами в мікронаборі. Із початком потепління, близько 18 трт спо- рожнілу внаслідок максимального похолодан- ня північ України заселила згадана епігравет- ська людність з Надчорномор’я та Надазов’я. Схоже, з Подністров’я на північ також рушили епіграветські нащадки гравету Дністра та Пру- ту, де історичний процес не переривався під час максимального похолодання. Показово, що найдавніша епігравет- ська пам’ятка півночі України Бармаки (мен- ше 17 трт) пізніша за ранній епігравет Над- чорномор’я — Амвросіївка, Аккаржа, Анетів- ка ІІ (19 трт). Така хронологія свідчить, що на території України епігравет сформувався у Подністров’ї та на степовому півдні і вже звід- си просунувся в Середнє Подніпров’я. По доро- зі на північ носії традицій степового епігравету заснували епігравет Надпорожжя та межиріць- кий варіант пам’яток Середнього Подніпров’я. Невипадково Д. Ю. Нужний (2015, с. 290, 341) відзначав певні риси, які поєднують пам’ятки межиріцького типу з надпорізькими пам’ятками та епіграветом Надчорномор’я (мікрорізцева техніка, мушлі чорноморського походження). Судячи із зазначеної різниці в хронології відо- мих на сьогодні ранніх епіграветських пам’яток півдня і півночі України (19 та 17 трт відповід- но), шлях епіграветського населення на північ тривав досить довго, і Середнє Подніпров’я ли- шалося безлюдним близько двох тисяч років після холодного максимуму (до 17 трт). Процеси, подібні до тих, що відбували- ся на території України під час і після макси- муму похолодання 20 трт, протікали по всьо- му півдню Європи. Граветські мисливці при- льодовикової смуги, рятуючись від холодів, відійшли на південь континенту на Піреней- ський, Апеннінський, Балканський півостро- ви, а також у передгір’я гірських систем півдня Європи (Піренеї, Альпи, Карпати). Саме тут в умовах контактів носіїв північних граветських традицій із місцевим населенням 19—18 трт формувалися різні варіанти епігравету Євро- пи. Із потеплінням клімату 18 трт епіграветські мисливці рушили на північ у безлюдну на той час прильодовикову смугу Європи, започатку- вавши локальні варіанти європейського Мад- лену 18—12 трт, східним проявом якого є укра- їнський епігравет. Судячи з радіокарбонових дат деяких украї- нських стоянок, а також найпізніших мадлен- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 310 ських пам’яток Центральної та Західної Євро- пи, епігравет в Європі проіснував до початку аллередського потепління 12 трт. Про це свід- чать радіокарбонові дати найпізніших епігра- ветських стоянок Подесення — верхні шари Пушкарів ІХ, Юдинове, Єлісеєвичів (13— 12 трт). До числа найпізніших епіграветських пам’яток України, на нашу думку, належить група своєрідних стоянок Овруцького кряжу (рис. 1). Епiгравет Овруцького кряжу Словичансько-Овруцький кряж — це лесове плато на півночі Житомирщини площею 60 × 20 км, що піднімається над рівниною Полісся, яка його оточує, на 120—150 м на півночі Жи- томирщини. В його основі лежать кристаліч- ні породи вулканічного походження (базальти, граніти, пірофіліти, рожеві овруцькі кварци- ти), перекриті товщею до 20 м прильодовико- вого пилу — лесу бежевого кольору. Лесові від- клади містять кістки прильодовикових траво- їдних — мамонтів, носорогів, бізонів, північ- них оленів, диких коней (Тутковський 1923). Упродовж останніх століть дубові гаї, що споконвіку вкривали кряж, були вирубані, а звільнені площі розорані. Унаслідок знищення лісів розпочалася інтенсивна водна ерозія кря- жу. Її прямим наслідком стало утворення роз- галуженої системи глибоких ярів, що особливо численні в південній частині кряжу. Глибина цих ярів часом сягає 30 м, а довжина кількох кілометрів. Рис. 1. Овруцький кряж. Карта-схема розташування епіграветських стоянок: 1 — Желонь; 2 — Желонь 2; 3 — Же- лонь 3; 4 — Келембет; 5 — Піщаниця-Клинець; 6 — Козулі; 7 — Гаєвичі; 8 — Збраньки; 9 — Довгиничі; 10 — Шо- ломки; 11 — Шоломки 2; 12 — Шоломки 4; 13 — Шоломки 3; 14 — Коренівка 7; 15 — Коренівка Fig. 1. Ovruch ridge. Map-scheme of the Epigravettian sites location: 1 — Zhelon; 2 — Zhelon 2; 3 — Zhelon 3; 4 — Kelembet; 5 — Pishchanytsia-Klynets; 6 — Kozuli; 7 — Haievychi; 8 — Zbranky; 9 — Dovhynychi; 10 — Sholomky; 11 — Sholomky 2; 12 — Sholomky 4; 13 — Sholomky 3; 14 — Korenivka 7; 15 — Korenivka ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 11 Унаслідок водної ерозії лесів кістки ма- монтів, носорогів, бізонів опинилися на дні ярів. У середині ХХ ст. в Овручі працював спеціальний приймальний пункт по заготів- лі кісток на потреби сільського господарства. Тут скуповували кістки великих прильодови- кових тварин, що їх селяни збирали по ярах. Саме на цьому пункті співробітник Жито- мирського історичного музею В. О. Місяць у 1955 р. знайшов і викупив відомий бивень ма- монта з яру поблизу с. Клинці, на якому па- леолітичний мисливець вигравіював дві пара- лельні смуги ялинкового орнаменту та вісім паралельних рядів коротких прокреслених ліній (рис. 2). Дослідник зафіксував знахід- ки кісток мамонтів та шерстистих носорогів в ярах поблизу с. Клинці. За 650 м від місця зна- хідки гравійованого бивня В. О. Місяць вия- вив рештки палеолітичної стоянки, де знай- дено кілька відщепів, пластин, скребачку та різець, які П. П. Єфименко відніс до мадлену (Месяц 1956, с. 40—42). У другій половині ХХ ст. яри Овруцького кря- жу засадили сосною, березою та ін. породами, що призупинило ерозію. Тому в наш час кістки прильодовикових тварин у зарослих лісом ярах трапляються значно рідше, ніж раніше. Першим дослідником палеоліту Овруччини був І. Ф. Левицький (1930, с. 153—160), який наприкінці 1920-х рр. розкопував місцезна- ходження плейстоценової фауни на схилі яру північніше с. Довгиничі. Кістки травоїдних мамонтового фауністичного комплексу були перевідкладені й лежали хаотично. Серед них зустрічалися кремені палеолітичного вигляду. На початку 1970-х рр. пам’ятку розкопував М. І. Гладких (Гладких, Люрин 1974, с. 42—46). Крім кісток мамонта, шерстистого носорога, коня, північного оленя, знайдено два десятки крем’яних виробів. Усього зі стоянки відомо 35 кременів і виготовлене з прозорого гірсько- го кришталю сегментоподібне вістря з приту- пленою крутою ретушшю спинкою. Архаїчна техніка розколювання, грубі сколи з великим відбивним горбком дали підстави зазначеним дослідникам датувати пам’ятку Довгиничі ран- ньою порою верхнього палеоліту. У 1976 р. Д. Я. Телегін дослідив скупчення кременю діаметром 8,0—10 м на полі за 0,5 км північніше с. Збраньки. Артефакти залягали Рис. 2. Клинець, уламок бивня мамонта з гравіюванням Fig. 2. Klynets. Fragment of a mammoth tusk with engraving ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 312 на поверхні та в орному шарі і були повністю вибрані дослідником шляхом прокопки лопа- тою оранки. Колекція кременю нараховувала 1200 екз. і була першим повноцінним комп- лексом доби верхнього палеоліту регіону, який дає більш-менш цілісне уявлення про типоло- гію крем’яних виробів епігравету Овруччини. Техніка первинної обробки стоянки груба, виглядає архаїчною через використання твер- дого відбійника, нефасетовані відбивні май- данчики, відсутність підправки «карнизів» ну- клеусів та сколів із них. Сколи грубі, із великим відбивним горбком. Мікроліти представле- ні уламками масивних вкладнів із притупле- ним краєм. Домінують кінцеві, досить короткі скребачки. Різців небагато. Оманливий архаїзм комплексу Збраньок став підставою його дату- вання досить раннім часом у межах верхнього палеоліту — пізніше Радомишля, але давніше Пушкарів І (Телегин 1980, с. 251). У 1997, 1998, 2000 рр. Д. Ю. Нужний відкрив і розкопав на всій площі еталонну пам’ятку епігравету Овруччини Шоломки 1, що розта- шована на плато лівого берега р. Норинь, пів- нічніше однойменного села. Цінність пам’ятки полягає у збереженості її культурного шару, який не постраждав від оранки, як це стало- ся з усіма іншими епіграветськими стоянка- ми регіону. Артефакти залягали на глибині 20—30 см у верхній частині лесоподібного су- глинку, безпосередньо під малогумусованим лісовим ґрунтом. Дослідник вирішив, що заля- гання верхньопалеолітичних знахідок на такій незначні глибині пояснюється тим, що «під час спорудження протиерозійних валів уздовж сусід- нього яру у 60-тих роках приблизно 30—50 см лі- сового ґрунту та верхню частину лесоподібних суглинків під ним безперечно було зрізано бульдо- зером» (Нужний 2015, с. 143). Подальші дослідження не підтвердили при- пущення Д. Ю. Нужного про знесення бульдо- зером верхньої частини відкладів стоянки Шо- ломки І. За 20 років, що минули після розкопок Шоломок І Д. Ю. Нужним, Східноволинська середньовічна та Овруцька палеолітична екс- педиції Інституту археології НАНУ відкрили на Овруцькому кряжі з десяток нових епігра- ветських пам’яток. Їхні культурні шари (як і шар згаданої стоянки Збраньки) були зруй- новані оранкою, оскільки залягали не гли- боко, в аналогічних Шоломкам І геологічних умовах — на глибині усього 20—30 см безпо- середньо під тонким сучасним ґрунтом. Пере- кривання культурних відкладів численних епі- граветських пам’яток Овруччини голоценовим ґрунтом свідчить про їх пізній у межах ВП фі- нальнопалеолітичний час. Досліджений Д. Ю. Нужним поблизу с. Шоломки археологічний об’єкт за своїми розмірами (8,0—10 м в діаметрі) аналогічний раніше розкопаному Д. Я. Телегіним поблизу с. Збраньки невипадково. Планіграфічні до- слідження стоянок мисливців верхнього пале- оліту та мезоліту останніх десятиліть перекон- ливо показують, що вони складаються саме з таких за розміром скупчень решток життє- діяльності, які польські дослідники назвали «крем’яницями». Останні мають певну струк- туру — рештки житла, вогнища, виробни- чу зону з численними знаряддями праці, зону первинної обробки кременю з точками тощо. Дані етнографії переконливо свідчать, що плями решток життєдіяльності діаметром 8,0— 10 м лишаються на місці мешкання малої сім’ї первісних мисливців. У середньому вона скла- далася з 5—7 людей (батько, мати 3—5 дітей, бабця), які мешкали в сімейному житлі, що в помірній зоні Північної півкулі, як прави- ло, мало чумоподібну форму. Отже, маємо всі підстави вбачати в досліджених поблизу Збра- ньок та Шоломок невеликих скупченнях обро- бленого кременю рештки тимчасових стоянок окремих малих сімей мисливців фінального палеоліту. Унаслідок періодичних повернень мисливських сімей на традиційні місця сезон- них стійбищ окремі «крем’яниці» зливалися в значну за площею пляму культурних решток, як це спостерігається на великих місцезнахо- дженнях епіграветського кременю Желонь та Келембет на півночі Овруцького кряжу, по- близу селища Поліське. Колекція кременю Шоломки І є еталон- ною серед матеріалів епіграветських пам’яток Овруччини, бо вона походить з непорушено- го культурного шару повністю розкопаного об’єкту — скупчення кременю діаметром 8,0— 10 м, що являє собою рештки стійбища окре- мої малої сім’ї. До того ж комплекс не лише го- могенний, але й достатньо показовий з огляду на чисельність (3088 екз.) та виразні серії про- відних типів артефактів. У цілому крем’яний матеріал із Шоломок І аналогічний колекції зі Збраньок, хоча й зна- чно показовіший за неї. Ті самі грубі одно- та двоплощинні призматичні нуклеуси без слі- дів підтески ударних майданчиків та підправки карнизів. З архаїчного вигляду ядрищ твердим відбійником сколювалися досить аморфні, з нерівними гранями та великими випукли- ми відбивними горбками короткі пластини. З ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 13 Рис. 3. Шоломки, крем’яний інвентар, за: Нужний 2015, рис. 77, 80, 82, 83 Fig. 3. Sholomky. Flint implements (Нужний 2015, рис. 77, 80, 82, 83) ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 314 них виготовлені кінцеві, коротких пропорцій скребачки (рис. 3: 19—26), а також кутові та середин ні різці (рис. 3: 27—31). Особливо показовою в крем’яному комп- лексі Шоломки І є серія мікролітів-вкладнів із притупленим краєм, яка разом із уламками на- раховує 43 екз. За формою вони поділяються на вістря ланцетоподібні з опуклою спинкою (рис. 3: 7—16) та граветські з прямою спин- кою (рис. 3: 1, 4—6), обробленою крутою при- тупляючою ретушшю. Підправка базисної час- тини більшості мікролітів свідчить про їх вико- ристання як вкладнів наконечників метальної зброї (рис. 3: 1, 2, 7—18). Про це ж свідчать ха- рактерні пошкодження кінчиків бойової час- тини мікролітів, яка завжди спрямована в про- тилежний від відбивного горбка бік (рис. 3: 1, 2, 8). Серед вістер є крупні та дрібні екземпля- ри, що, ймовірно, свідчить про їх використан- ня для оснащення наконечників як легких ме- тальних списів, так і стріл. Новий етап дослідження епігравету Овруць- кого кряжу пов’язаний зі Східноволинською експедицією ІА НАНУ, яка на чолі з А. П. То- машевським почала працювати на Овруцькому кряжі наприкінці 1990-х рр. До речі, саме в її складі Д. Ю. Нужний розкопував стоянку Шо- ломки І. В експедиції також працювали фа- хівці з археології кам’яної доби, співробітни- ки Чорнобильської експедиції МНС України С. В. Переверзєв, І. М. Хоптинець та А. А. Со- рокун. Саме вони під час суцільного археоло- гічного обстеження Овруцького кряжу відкри- ли в північній його частині на краю лесового плато над селищем Поліське групу розораних місцезнаходжень епіграветського кременю — Желонь, Піщаниця, Козулі та ін. У 2016 р. згадані стоянки обстежила Овруцька палеолітична експедиція ІА НАНУ, до складу якої входили, крім автора цих рядків та їх першовідкривачів, також С. В. Павлен- ко, Ю. С. Фігурний, Г. М. Залізняк. Збиран- ня підйомного матеріалу на розораних стоян- ках супроводжувалося їх шурфуванням. Було з’ясовано, що кремені культурного шару всіх стоянок залягали на глибині всього 20—30 см безпосередньо під сучасним гумусом у верх- ній частині лесоподібного суглинка. Незна- чна глибина залягання культурного шару стала причиною його руйнації оранкою. Крім з’ясування стратиграфії епігравет- ських стоянок Овруччини, вдалося суттєво по- повнити підйомним матеріалом колекції згада- них відомих раніше стоянок, збільшивши їхню чисельність утричі. Також неподалік с. Піща- ниця обстежено нове багате, але, на жаль, роз- оране місцезнаходження граветського кре- меню Келембет. Назва стоянки походить від прізвища краєзнавця з Овруча, який показав місце розташування пам’ятки і передав експе- диції зібраний на ній кремінь. Нові епігравет- ські матеріали та їх культурно-хронологічну ін- терпретацію опубліковано в колективній статті (Залізняк та ін. 2017, с. 153—174). У травні 2021 р. Полісько-Чорнобильська експедиція відділу кам’яної доби ІА НАНУ (нач. Л. Л. Залізняк), до складу якої входили й згадані співробітники Чорнобильської експе- диції МНС України, обстежила вже відомі епі- граветські стоянки Овруцького кряжа. Голо- вним її досягненням стало відкриття на краю плато лівого берега р. Норинь навпроти с. Шо- ломки групи нових епіграветських пам’яток — Шоломки 2, Шоломки 3, Шоломки 4. Розта- шовані вони неподалік від розкопаної 20 років тому стоянки Шоломки І, а їхній крем’яний інвентар аналогічний виробам раніше відомих епіграветських пам’яток Овруччини. Півтора десятки відомих на сьогодні епігра- ветських пам’яток Овруцького кряжу (зокрема численні й показові крем’яні комплекси Шо- ломки 1, 2, Збраньки, Желонь, Келембет, Козу- лі) дозволяють дати характеристику крем’яного інвентаря своєрідному овруцькому локальному варінту епігравету України. Перш за все впадає в око грубість та архаїзм первинної техніки роз- колювання кременю, а також відносно невели- кі розміри виробів. На нашу думку, перша осо- бливість значною мірою спричинена низькою якістю місцевої крем’яної сировини, а друга — невеликими розмірами конкрецій. Крім місцевого кременю, для виготовлення знарядь подекуди використовувався гірський кришталь та раухтопаз із місцевих родовищ Житомирщини. Нечисленні відщепи й плас- тинки з цих матеріалів трапилися на стоянках Збраньки, Шоломки І, Желонь, Козулі. У До- вгиничах знайдено вже згадане масивне сег- ментоподібне вістря довжиною 6 см з гірсько- го кришталю, а на стоянці Келембет — окру- гла скребачка високого профілю з прозорого раухтопазу жовтого кольору (рис. 4: 34). Вра- ховуючи низьку пластичність і крихкість такої сировини порівняно з кременем, що до того ж важко піддається обробці, на виготовлення кварцитових знарядь, імовірно, впливали не лише суто утилітарні, але й певні естетичні чи сакральні міркування. Крем’яному інвентарю епіграветських сто- янок Овруччини властиві грубі одно- та дво- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 15 Рис. 4. Крем’яний інвентар стоянок Желонь (1—30, 35, 36), Козулі (31), Келембет (32—34) Fig. 4. Flint implements of Zhelon (1—30; 35; 36), Kozuli (31), Kelembet (32—34) sites ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 316 площинні призматичні нуклеуси без слідів додаткової підготовки ударних майданчиків та підправки карнизів (рис. 4: 35, 36). Із них за допомогою твердого відбійника знімали- ся короткі, масивні пластини з нерегулярним ограненням та великими опуклими відбивни- ми горбками. З грубих пластин виготовляли- ся численні короткі кінцеві скребачки (рис. 4: 26—30), поодинокі кінцеві подвійні (рис. 4: 22, 23) і підокруглі (рис. 4: 24, 25), а також у мен- шій кількості різці (рис. 4: 14—27). Причому якщо на епіграветських пам’ятках більшос- ті регіонів України переважають бічні ретушні різці, то на Овруччині ретушних різців небага- то, а домінують серединні (рис. 4: 16, 19—21) та на куту пластини (рис. 4: 14, 15, 18). Своєрідний набір мікролітичних вкладе- нів наконечників метальної зброї зводить- ся до двох головних типів: ланцетоподібних з опуклою спинкою (рис. 4: 1, 2, 9, 31—33) та граветських із прямою спинкою (рис. 4: 3—5, 10—12). Спинка притуплялася крутою, обру- буючою край заготовки ретушшю. У колекці- ях зустрічаються як крупні (рис. 4: 1—4), так і дрібні (рис. 4: 9, 31—33) екземпляри таких ві- стер. Якщо перші могли бути наконечниками легких метальних списів, то другі — вістрями стріл. Бойова частина вістря незмінно оформ- лювалася на потоншеному дистальному кінці пластинки, а базова — на більш масивній го- ловці сколу. Крем’яний комплекс епіграветських пам’яток Овруцького кряжу демонструє яскра- ву своєрідність на тлі крем’яних індустрій ло- кальних варіантів епігравету сусідніх терито- рій — пам’яток мізинського типу (Мізин, Бар- маки) (Nuzhnyi 2008, p. 134; Чабай та ін. 2020), межиріцького (Межиріч, Добраничівка, Гінці, Семенівка) (Гладких 1973, 1977; Nuzhnyi 2008, p. 134), юдинівського Верхньої Десни (Юдино- во, Тимонівка 1, 2, Бугорок І). Вагомий внесок у вивчення юдинівського варіанту епігравету По- десення зробили російські дослідники Л. В. Гре- хова (1971), З. А. Абрамова, Г. В. Григор’єва, К. Н. Гаврилов, напрацювання яких нещодав- но узагальнив Д. Ю. Нужний (2015). Специфіка овруцького епігравету полягає в грубій техніці сколювання масивних, непра- вильних пластин із нуклеусів без підправки їх- ніх ударних майданчиків та карнизів, доміну- ванні своєрідних ланцетоподібних вістер при повній відсутності прямокутників — однієї з провідних форм мікролітів епігравету терито- рії України. Якщо на епіграветських пам’ятках більшості регіонів України переважають бічні ретушні різці, то на Овруччині ретушних різ- ців небагато, а домінують серединні та на куту пластини (Нужний 2000; Залізняк 2017). Усе це дозволяє впевнено говорити, що на півночі України, крім згаданих мізинсько- го, межиріцького, юдинівського варіантів епі- гравету, також існувала його овруцька вер- сія (Нужний 2000; Залізняк 2017). Також на часі виділяти пізньомолодовський (верхні шари Молодови І, V, Косоуц) (Черниш 1973; Залізняк 1998; 2004; 2010; Нужний 2015) та амвросієвсько-анетівський (Амвросіївка, Ане- тівка ІІ, Акаржа) варіанти раннього епігравету. Якщо перший генетично був прямим нащад- ком молодовського гравету, то другий постав близько 19 трт внаслідок синтезу граветських традицій з епіорін’яцькими. Правильній хронологічній атрибуції епі- граветських стоянок Овруччині заважав по- зірний «архаїзм» техніки первинної обробки кременю. Тому дослідники 1930—1970-х рр. (І. Ф. Левицький, М. І. Гладких, Д. Я. Теле- гін) датували епіграветські стоянки Довгиничі та Збраньки ранньою порою верхнього палео- літу. Останніми роками дослідження страти- графії стоянок і морфології виробів із кременю дозволили переглянути старі датування в бік суттєвого омолодження. З’ясувалося, що куль- турні рештки стоянок залягають на невеликій глибині (20—30 см) і безпосередньо перекри- ваються сучасним голоценовим ґрунтом (За- лізняк та ін. 2017, с. 158, 159). Суттєву частину крем’яного інструмента- рію пам’яток складають форми, характерні для фінальнопалеолітичних стоянок Європи, які датуються 13—12 трт. Ідеться про підокруглі та невеликі короткі кінцеві скребачки, а також численні ленцето- та сегментоподібні вістря. Останні характерні для найпізніших епігра- ветських пам’яток — Володимирівка (верх- ні шари), Журавка, Боршево ІІ, верхні шари Юдинове, Єлісеєвичі І, Бугорок (Пушкарі ІХ). Поява ланцетоподібних мікролітів у най- пізніших епіграветських комплексах передує масовому поширенню на території Європи та Близького Сходу грубих сегментоподібних мі- кролітів в аллередський період фінального па- леоліту (12 трт). Мова йде про культури Азиль Піренеїв, Романеллі Апеннін, Шан-Коба Кри- му, Сосруко Кавказу, Федермессер Північної Німеччини, Тарнув Польщі, які постали в ал- лередський час, тобто 12 трт. Отже, фінально-епіграветські стоянки Овруцького кряжу з ланцетоподібними мі- кролітами, імовірно, функціонували після ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 17 епіграветських пам’яток типу Межиріч, що впевнено датуються 14 тис. до наших днів, і напередодні поширення постепіграветських стоянок із сегментоподібними мікролітами азильського типу в Аллереді 12 трт. Іншими словами, овруцький епігравет попередньо да- тується 13 тис. до нашого часу, тобто епохою вимирання мамонтів. Граветські стоянки Овруччини з на диво однотипним крем’яним матеріалом концен- труються на обмеженій ділянці плато приблиз- но 10 × 10 км у східній частині кряжу. Вони розташовані двома групами уздовж північно- го (Желонь 1, 2, 3, Келембет Піщаниця, Ко- зулі) та південного краю плато над р. Норинь (Збраньки, Довгиничі, Шоломки 1, 2, 3, 4, Ко- ренівка) (рис. 1). Не виключено, що однотипні в усіх аспектах епіграветські стоянки Овруць- кого кряжу полишені спорідненими, одно- культурними колективами або навіть однією общиною мисливців на мамонтів кінця льо- довикової доби, що неодноразово повертала- ся на традиційні місця сезонних стійбищ. Ро- дова община фінального палеоліту складала- ся з 5—7 сімей загальною чисельністю 25—30 осіб (Зализняк 1989, с. 145—163). Археологічні рештки стійбищ окремих сімей (крем’яниці ді- аметром 8,0—10 м), як зазначалося, досліджені на стоянках Збраньки та Шоломки І. Однією з причин концентрації стоянок у східній частини Овруцького кряжу є родови- ща природнього кременю, відслонення якого були в основі крутого лівого берега р. Норинь. Попри зруйнованість шару і відсутність фа- уністичних решток на пам’ятках, через неспри- ятливі умови збереженості кістки, припускає- мо, що епіграветські стоянки були полише- ні мисливцями на мамонтів та інших стадних травоїдних прильодовиків’я. Видається не- випадковим, що саме з районом концентра- ції епіграветських пам’яток пов’язані масові знахідки в ярах кісток травоїдних мамонтово- го фауністичного комплексу. На нашу думку, принаймні частина цих тварин була впольо- вана епіграветськими мисливцями фінально- го палеоліту. Показовою є вже згадувана зна- хідка кременів епіграветського типу, зокрема сегментоподібного вістря з гірського кришта- лю, разом із кістками мамонтів, коней, північ- них оленів поблизу с. Довгиничі І. Ф. Левиць- ким ще у 1920 р. Також невипадково відомий бивень мамонта з вигравіюваним ялинковим орнаментом з яру поблизу с. Клинець виявле- но В. А. Місяцем у 1955 р. саме в місці концен- трації епіграветських пам’яток (рис. 1). Пам’ятки епіграветського типу відомі на Житомирщині і поза межами Овруцького кря- жу. На жаль, вони представлені нечисленними і маловиразними комплексами з поверхневих зборів. Наприклад, у Лугинському р-ні Жито- мирської обл. відома стоянка Великий Див- лин. Її відкрив у 2006 р. місцевий краєзнавець, вчитель історії М. О. Хоптинець, а дослідили у 2009—2012 рр. співробітники Чорнобильської археологічної експедиції та кафедри архео- логії КНУ (Переверзєв, Хоптинець, Сорокун 2015). Пам’ятка складається з шести скупчень крем’яних матеріалів, які за основними па- раметрами нагадують епіграветські комплек- си, але недостатньо показові для їх культурно- хронологічної ідентифікації. Найчисленні- шу колекцію кременю добуто при розкопках скупчення Є — 7796 екз. Однак дослідники пам’ятки віднесли її до кудлаївської культури раннього мезоліту. Однією з невирішених проблем палеолі- тознавства України є історичні долі епігравет- ського населення Південного Полісся та Ки- ївського Подніпров’я. Яскраві пам’ятки епі- граветських мисливців на мамонта Північної України Мізин, Бармаки, Гінці, Межиріч, Ки- рилівська, Добраничівка датуються 16—13 трт, а описані овруцькі стоянки, імовірно, ще піз- ніше — 13—12 трт. Це населення зникло рап- тово в період вимирання європейської популя- ції мамонтів близько 13—12 трт, не полишив- ши після себе генетичних нащадків на півночі України. Принаймні сучасна археологія не простежує слідів розвитку епіграветської куль- турної традиції наприкінці фінального пале- оліту та на початку мезоліту у Поліссі, на Во- лині, на Верхньому та Середньому Дніпрі. Іс- торична доля епіграветських мисливців на мамонтів півночі України лишається невирі- шеною проблемою палеоліту України. Мисливцi на пiвнiчного оленя культур Лiнгбi та Свiдер Природні катаклізми початку фінального пале- оліту призвели до вимирання мамонтів, слідом за якими 13—12 трт зникли з теренів Північної України й мисливці на мамонтів епіграветської культурної традиції, зокрема й носії овруцької версії епігравету. Після дренажу Прип’ятського озера Поліська низовина являла собою холод- ну заболочену низину з несприятливими для мешкання людей природними умовами. Однак 12 трт під час Аллередського потепління відбу- лося суттєве поглиблення річкових русел і осу- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 318 шення піщаних прирічкових терас, які вкрили- ся сосновими борами. Поліпшення природно- кліматичних умов супроводжувалося різким зростанням чисельності північних оленів, що сприяло колонізації Полісся (як і всіх інших зандрових низин Центрально-Східної Євро- пи від Нижнього Рейну до Верхнього Дніпра та Десни) мисливськими колективами. Судячи з характерних археологічних матеріалів, ця коло- нізація відбувалася з Південно-Західної Балтії у східному напрямку (рис. 5). Знахідки поодиноких вістер із плечем (рис. 6: 1, 2) — маркерного виробу гамбурзької культури Північної Німеччини, свідчать, що гамбурзькі мисливці на оленя першими при- були із заходу до Полісся приблизно 12,5 трт. Значно краще в Поліссі представлені великі черешкові наконечники культури Лінгбі Захід- ної Балтії (рис. 6: 3). Поширення носіїв лінг- бійських культурних традицій наприкінці Ал- лереду на зандрових низинах від Ютландії до Німану, Прип’яті, Верхнього Дніпра і Верх- ньої Волги (рис. 5) створило підґрунтя для формування 11 трт області споріднених куль- тур із наконечниками стріл на пластинах. Крім Лінгбі, до неї входять похідні від Лінгбі культу- ри: аренсбурзька — Північної Німеччини, сві- дерська — басейнів Вісли, Прип’яті та Німана, красносільська — басейнів Прип’яті, Німана, Дніпра (Clark 1936; 1975; Rust 1937; Taute 1968; Римантене 197; Sсhild 1975; Зализняк 1989; 1999). Характерні для цих культур вістря стріл (рис. 6: 1—7) представлені серед старожитнос- тей Житомирщини. Красносільська культура (Zaliznyak 1995, p. 3—8; Залізняк 2005, с. 44—51) отримала назву від стоянки біля с. Красносілля на Рівненщині. Вона об’єднує групу споріднених пам’яток фі- нального палеоліту, що датуються 11 трт і ха- рактеризуються грубими невеликими, часом асиметричними черешковими наконечника- ми стріл, відщеповою технікою розколювання Рис. 5. Карта поширення пам’яток культури Лінгбі близько 11 трт. Умовні позначки: I — стоянки культури Лінг- бі; II — місцезнаходження окремих наконечників Лінгбі; III — напрямок міграції носіїв культури Лінгбі на межі Алереду та Дріасу ІІІ. Стоянки: 1 — Норе Лінгбі; 2 — Ланга; 3 — Бро; 4 — Броме; 5 — Стоксб’єрг; 6 — Сегебро; 7 — Толк; 8 — Сугесков 1; 9 — Войново; 10 — Ридно Х, Новий Млин 1А, 1Б; 11 — Вільнюс; 12 — Ежярінас 8, 15, 16; 13 — Маскаукос 6; 14 — Богатирі Лясні 2; Волкуш 3; 15 — Дяряжнічя 31; 16 — Ковалівка; 17 — Красносільськ 5; 18 — Лютка 10; 19 — Великий Мідськ; 20 — Берестеневе; 21 — Аносово; 22 — Троїцьке ІІІ; 23 — Поділ ІІІ; 24— Птича 3; 25 — Антонівці; 26 — Прибір 4, 7 Fig. 5. The distribution of monuments of Lyngby culture approx. 11 kyr. Legend: I — Lyngby culture sites; II — separate Lyngby culture points location; III — directions of Lyngbian migrations on Allerod/Dryas III verge. The sites: 1 — Norre Lyngby; 2 — Langa; 3 — Bro; 4 — Bromme; 5 — Stoksbjerg; 6 — Segebro; 7 — Tolk; 8 — Sugeskov 1; 9 — Vojnovo; 10 — Rydno X, Nowy Młyn 1A, 1B; 11 — Vilnius; 12 — Ežerynas 8, 15, 16; 13 — Maskauka 6; 14 — Bohatery Leśne 2, Wołkusz 3; 15 — Dereznycha 31; 16 — Kovalivka; 17 — Krasnosilsk 5; 18 — Liutka 10; 19 — Velykyi Mydsk; 20 — Beresteneve; 21 — Anosovo; 22 — Troitske III; 23 — Podoil III; 24 — Ptycha 3; 25 — Antonivtsi; 26 — Prybir 4, 7 ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 19 кременю, одноплощинними нуклеусами, ко- роткими кінцевими скребачками, ретушними різцями на відщепах. Пам’ятки поширені в ба- сейнах Прип’яті, Німану та Верхнього Дніпра. Зокрема, наконечники краносільського типу знайдені в уроч. Прибір, на р. Уж. Свідерська культура (Clark 1936; Залізняк 2005, с. 51—55) отримала назву від стоянки по- близу с. Свідре Вельке під Варшавою. Вона представлена великою групою пам’яток остан- нього тисячоліття льодовикової доби зі своє- рідним крем’яним інвентарем. Визначальни- ми для культури є наконечники стріл на плас- тинах із плоскою підтескою насаду з черевця (рис. 6: 4—7), а також двоплощинні («човну- ваті» за польською термінологією) нуклеуси для сколювання верболистих пластин (рис. 6: 8—11), кінцеві скребачки та бічні ретушні та серединні різці на пластинах. Виразними се- ріями представлені також характерні сокири з пласких уламків кременю, часто у формі висо- ких трапецій із поперечними сколами по лезу. Свідерські пам’ятки, що датуються ІХ тис. до н. е., поширені в басейнах Вісли, Німану, Прип’яті та на Верхньому Дніпрі. Особливо ба- гато свідерських стоянок відомо у Волинському Поліссі — понад 200. Зокрема, їх скупчення до- сліджені поблизу озер Нобель, Лютка, Люб’язь, Тур, біля сіл Сеньчиці, Тутовичі, Березно, Кри- чельськ, Балаховичі, в урочищах Переволоки та ін. Рис. 6. Наконечники культур Гамбург (1 — Прибір 10; 2 — Прибір 8), Лінгбі (3 — Прибір 4), Свідер (4, 5 — Боро- дянка 4; 6 — Рудий Острів; 7 — Тетерів 3). Нуклеуси зі свідерської стоянки Прибір 13А (8—11) Fig. 6. Arrowheads of Hamburg culture: Hamburg (1 — Prybir 10; 2 — Prybir 8), Lyngby (3 — Prybir 4), Swiderian (4, 5 — Borodianka 4; 6 — Rudyii Ostriv; 7 — Teteriv 3). Cores from the Swiderian site Prybir 13А (8—11) ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 320 Група унікальних свідерських стоянок дослід- жена на Житомирщині в уроч. Прибір на р. Уж. Уперше згадані типи наконечників були знайдені на Житомирщині в 1970-х рр., коли автор цих рядків розпочав пошуки пам’яток кам’яної доби по річках Здвиж, Тетерів, Уж (рис. 6: 1—7). У 1975 р. була відкрита, а 1978 р. розкопана гомогенна крем’яниця свідерської культури поблизу с. Раска на р. Тетерів. Однак найпоказовіші матеріали фінально- палеолітичних культур із наконечниками стріл на пластинах Житомирщини походять з уроч. Прибір на р. Уж поблизу с. Матейки Наро- дичського р-ну. У 1979—1984 рр. на плато пра- вого берега р. Уж виявлено і досліджено півтора десятки місцезнаходжень характерного креме- ню епохи фінального палеоліту (Zaliznyak 1995, p. 20). Культурний шар більшості пам’яток по- страждав від оранки та вітрової ерозії піщаного ґрунту. В уроч. Прибір зібрано великі колекції свідерського кременю, знайдено наконечники культур Лінгбі та Гамбург (рис. 6: 1—3). Рис. 7. Стоянка Прибір 13 на Чорнобильщині. Об- щинне поселення свідерських мисливців на пів- нічних оленів зі скупченнями археологічних мате- ріалів на місці п’яти чумів окремих сімей 11 тис. р. тому. Умовні позначення: 1 —скупчення крем’яних артефактів; 2 — вогнище; 3 — ями з відходами об- робки кременю; 4 — кордон розкопу Fig. 7. Prybir 13 site in Chornobyl area. Community settlement of Swiderian reindeer hunters with archaeological material clusters on the place of five tents of separate families 11 kyr. Legend: 1 — concentrations of flints; 2 — hearth; 3 — pit with flint wastes; 4 — boundary of the excavation ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 21 Найбільший науковий інтерес становить стійбище общини свідерських мисливців При- бір 13 (Зализняк 1989, с. 20—44). Воно скла- дається з розташованих поряд п’яти скупчень крем’яного матеріалу діаметром 8,0—10 м, т. зв. крем’яниць (рис. 7). Як зазначалося ра- ніше, такі стандартні для фінальнопалеолі- тичних та мезолітичних пам’яток археологічні Рис. 8. Прибір 13А, наконечники стріл свідерських типів (1—15) та сокири (16, 17) з кременю Fig. 8. Prybir 13А, Flint arrowheads of Swiderian types (1—15) and axes (16, 17) ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 322 Рис. 9. Прибір 13А, скребачки (1—19) та різці (20—30) з кременю Fig. 9. Prybir 13А, Flint scrapers (1—19) and burins (20—30) ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 23 об’єкти, найімовірніше, були полишені окре- мими малими сім’ями середньою чисельністю 5—7 людей. На кожній крем’яниці знайдено по кілька тисяч кременів, зокрема виразні серіями ха- рактерних для Свідеру знарядь. Прикладом класичного свідерського комплексу є колек- ція крем’яних виробів крем’яниці Прибір 13А (рис. 6: 8—11; 8; 9). Знайдено характерні для Свідеру двоплощинні нуклеуси з підтескою тильного боку (рис. 6: 8—11), численні нако- нечники стріл на пластинах із плоскою підтес- кою черевця (рис. 8: 1—15), різноманітні кін- цеві скребачки (рис. 9: 1—19) та різці (рис. 9: 20—31) на пластинах, сокири на пласких, ма- сивних сколах кременю (рис. 8: 16, 17). Своєрідності свідерським пам’яткам уроч. Прибір надає сировина для виготовлен- ня знарядь — зернистий кремінь сірих, жов- тих і навіть рожевих відтінків із місцевих ро- довищ Житомирщини. Однак третина знарядь Рис. 10. Заселення Півночі Європи на межі плейстоцену та голоцену. Умовні позначки: 1 — міграція носіїв культури Лінгбі; 2 — міграція аренсбурзьких пращурів культур Фосна і Комса; 3 — розселення нащадків Свідеру; 4 — кор- дон льодовика; 5 — кордон суші наприкінці палеоліту; 6 — міграція красносільського населення Fig. 10. Settling of North of Europe on the Pleistocene-Holocene border: 1 — migration of Lyngby population; 2 — migration of Ahrensburgian ancestors of Fosna and Komsa cultures; 3 — settling of Swiderian culture descendants; 4 — the edge of the glacier; 5 — a border of dry land at the end of Palaeolithic; 6 — migration of Krasnosillia population стоянки Прибір 13 виготовлена з більш якіс- ного кременю темного кольору, що походить з родовищ Рівненщини. Причому кількість якісного імпортного кременю серед відходів виробництва (відщепів, лусок) не перевищує 5,0 %. Очевидно, імпорт якісного волинського кременю на стоянку Прибір 13 відбувався пе- реважно у вигляді пластин, сформованих ну- клеусів та готових знарядь. Інтенсивний імпорт західноволинсько- го кременю свідчить про тісні зв’язки свідер- ського населення Житомирщини з потужними осередками цієї культури у Західному Поліссі, де відомо багато великих скупчень свідерських пам’яток, подібних до Прибірського. Значні концентрації свідерських стоянок на берегах річок та озер виникали внаслідок періодично- го повернення свідерських мисливців на тра- диційні місця колективного полювання на мі- груючих через річкові переправи північних оленів (Зализняк 1989, с. 163). ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 324 Крім численних типових для Свідеру дво- площинних нуклеусів, на крем’яницях об- щинного поселення Прибір 13 знайдені ко- нічні нуклеуси правильної форми для регуляр- них пластинок. Останні свідчать про початок трансформації відбивної свідерської техноло- гії отримання пластин у відтискну постсвідер- ську, властиву мезоліту півночі Східної Євро- пи. Цей факт дає підстави вважати поселен- ня Прибір 13 пізньосвідерським і датувати рубежем Дріасу ІІІ та Пребореалу приблизно 10 трт. Висновки Підсумовуючи сказане, зазначимо, що на сьо- годні у Житомирському Поліссі відомо дві головні групи різних за культурно- хронологічними характеристиками фінально- палеолітичних пам’яток. На початку епохи в ре гіоні мешкали епіграветські мисливці на ма- монтів. Зокрема, на Овруцькому кряжу на по- чатку фінального палеоліту розвивався окремий своєрідний варіант епігравету. Вимирання ма- монтів близько 13 трт і настання доби північно- го оленя спричинило зміну населення. Під час Аллередського потепління 12 трт з Південно- Західної Балтії на Полісся просунулися мислив- ці на північного оленя культури Лінгбі. Поширення носіїв лінгбійських культур- них традицій наприкінці Аллереду на зандро- вих низинах від Ютландії до Німану, Прип’яті, Верхнього Дніпра і Верхньої Волги (рис. 5) створило підґрунтя для виникнення 11 трт об- ласті споріднених культур із наконечниками стріл на пластинах. Крім Лінгбі, до неї вхо- дять похідні від Лінгбі культури: аренсбурзь- ка — Північної Німеччини, красносільська — басейнів Прип’яті, Німану, Верхнього Дніпра і свідерська — басейнів Вісли, Прип’яті та Ні- ману (рис. 10). Специфіка їхнього крем’яного інвентаря полягає в провідній ролі різноманіт- них черешкових наконечників стріл на плас- тинах, тоді як культурним маркером епігра- ветських комплексів були різноманітні мікро- вкладні з притупленим краєм. Генетично похідні від людності культури Лінгбі красносільці та свідерці мешкали в хо- лодних лісо-тундрах, полюючи на стада сезон- но мігруючих північних оленів (Зализняк 1989, с. 109—163). Різке потепління 10 трт зумови- ло міграцію свідерців та красносільців слідом за північним оленем на північ Східної Європи, яку вони заселили протягом VIII тис. до н. е. (рис. 10). На свідерському підґрунті сформу- вався постсвідерський мезоліт — бутівська і подібні до неї культури мезоліту лісової смуги Східної Європи від Балтії до Північного Ура- лу. На красносільській основі формувалися мезолітичні пісочнорівська культура Серед- ньої Десни, гренська Верхнього Подніпров’я та ієнівська Верхньої Волги (Зализняк 1989, с. 78—89). Згадані мезолітичні спільноти пів- ночі Східної Європи в етно-культурному пла- ні, імовірно, були далекими пращурами фін- ських народів (Залізняк 2005, с. 55, 103—107). Величко, А. А. 1973. Природный процесс в плейстоцене. Москва: Наука. Величко, А. А., Герасимов, И. П. (отв. ред.). 1982. Палео- география Европы за последние 100 тыс. лет. Москва: Наука. Величко, А. А., Морозова, Т. Д. 1969. Основные черты палеогеографии. В: Герасимов, И. П. (отв. ред.). Лесс- перигляциал-палеолит на территории Средней и Восточной Европы. VIII Конгресс ИНКВА, Париж. Москва: ВИНИ- ТИ, с. 577-589. Верещагин, Н. К. 1979. Почему вымерли мамонты. Ле- нинград: Наука. Верещагин, Н. К., Барышников, Г. Ф. 1985. Вымирание млекопитающих в четвертичном периоде Северной Евра- зии. В: Верещагин, Н. К., Кузьмина, И. Е. (ред.). Труды Зоологического института. Т. 131. Млекопитающие Се- верной Евразии в четвертичном периоде. Ленинград: Зо- ологический институт АН СССР, с. 3-38. Гладких, М. И. 1973 Поздний палеолит лесостепного По- днепровья. Автореф. дис. канд. ист. наук. Ленинград, 1973. Гладких, М. И. 1977 Некоторые критерии определе- ния культурной принадлежности позднепалеолитических памятников. Проблема палеолита Восточной и Централь- ной Европы. Ленинград: Наука, с. 53-81. Гладких, М. І., Люрін, І. Б., 1974. Дослідження Довги- ничського палеолітичного місцязнаходження 1971 р. на Житомирщині. Археологія, 14, с. 42-46. Грехова, Л. В., 1971 Кремневый комплекс стоянки Тимоновка 2 и однотипные памятники Деснинского бас- сейна. История и культура Восточной Европы по археоло- гическими данными. Москва: Наука, с. 3-22. Долуханов, П. М. 1969. История Балтики. Москва: Наука. Ефименко, П. П. 1953. Первобытное общество. Киев: Изд. АН УССР. Зализняк Л. Л. 1989. Охотники на северного оленя Укра- инского Полесья в эпоху финального палеолита. Киев: Нау- кова думка. Залізняк, Л. Л. 1998. Передісторія України Х—V тис. до н. е. Київ: Бібліотека українця. Залізняк, Л. Л. 1999. Фінальний палеоліт Північного- Заходу Східної Європи. Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія». Залізняк, Л. Л. 2000. Етнокультурні процеси у пізньому палеоліті та проблема епіграветту. Археологія, 2, с. 4-11. Залізняк, Л. Л. 2004. «Передісторія України...» Десять років по тому. Кам’яна доба України, 5, с. 121-131. Залізняк, Л. Л. 2005. Фінальний палеоліт і мезоліт кон- тинентальної України. Кам’яна доба України, 8. Київ: Шлях. Залізняк, Л. Л. 2010. Періодизація та культурна ди- ференціація верхнього палеоліту України. Археологія, 4, с. 4-13. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 25 Залізняк, Л. Л., Томашевський, А. П., Перевєр- зєв, С. В., Павленко, С. В., Хоптинець, І. М., Соро- кун, А. А., Келембет, В. В. 2017. Нові верхньопалеолітич- ні пам’ятки Овруцького кряжу. Кам’яна доба України, 17- 18, с. 150-171. Залізняк, Л. Л. 2017. Овруцький варіант епігравету Східної Європи. Археологія, 1, c. 3-16. Левицький, І. Ф. 1930. Довгиницька палеолітична ста- ція. Антропологія, ІІІ, с. 153-160. Маринич, А. М. 1963. Геоморфология Южного Полесья. Киев: КГУ. Месяц, В. А. 1956. Новая находка орнаментированно- го бивня мамонта. Краткие сообщения Института архео- логии АН УССР, 6, с. 40-42. Нужний, Д. Ю. 2000. Епіграветські пам’ятки Овруць- кого кряжу. Археологія, 2, с. 37-56. Нужний, Д. Ю. 2015. Верхній палеоліт Західної та Пів- нічної України. Київ: Видавець Олег Філюк. Оленковський, М. П. 2001. Епіграветські та східно- епіграветські культури. Vita Antiqua, 3-4, с. 149-155. Оленковський, М. П. 2008. Эпиграветт Восточной Европы. Культурно-исторический аспект. Херсон: Наддні- прянська правда. Пазинич, В. Г. 2007. Геоморфологічний літопис Велико- го Дніпра. Ніжин: «Аспект-Поліграф». Пазинич, В. Г. 2010. Середньоантропогеновий озерний етап басейну Дніпра. Кам’яна доба України, 13, с. 86-94. Переверзєв, С. В., Хоптинець, І. М., Сорокун, А. А. 2015. Стоянка Великий Дивлин 1 (скупчення Е) на Жито- мирщині. Кам’яна доба України, 16, с. 126-143. Римантене, Р. К. 1971. Палеолит и мезолит Литвы. Вильнюс: Минтис. Телегин, Д. Я. 1980. Палеолитическая стоянка Збрань- ки на Житомирщине. Советская археология, 1, с. 248-251. Тутковський, П. О. 1923. Словечансько-Овруцький кряж і узбережжя річки Словечни. Київ. Формозов, А. Н. 1969. Почему вымерли мамонты? Мо- сква. Хотинский, Н. А. 1977. Голоцен Северной Евразии. Мо- сква: Наука. Чабай, В. П., Ступак, Д. В., Весельський, А. П., Дуд- ник, Д. В. 2020. Культурно-хронологічна варіабельність епігравету Середнього Подніпров’я. Археологія, 2, с. 3-31. Черниш, О. П. 1973. Палеолит и мезолит Поднестро- вья. Москва: Наука. Blytte, A. 1896. On the Variations of Climate in the Course of Time. Christiania Vidensk selsk, 5. Clark, G. 1936. The Mesolithic Settlement in Northern Europe. Cambridge: Cambridge University Press. Clark, G. 1975. The Earlier Stone Age Settlement of Scandinavia. Cambridge: Cambridge University Press. Nuzhnyi, D. 2008. The Epigravettian Variability of the Middle Dnieper River Basin. In: Кулаковська, Л. В. (ред.). Дослідження первісної археології в Україні. Київ: Корвiн Пресс, с. 96-135. Rust, A. 1937. Die altsteinzeitliche Rentierjägerlager Meiendorf. Neumünster: Karl Wachholtz Verlag, 1937. Schild, R. 1975. Pozny paleolit. In: Chmielewski, W, Schild, R, Wieçkowska, H (eds.). 1975. Prahistoria ziem Polskich. T. 1. Paleolit i mezolit. Wrocław: Zakład Narodowy Imiena Ossolínskich, p. 159-338. Taute, W. 1968. Die Stielspitzen-Gruppen im Nordlichen Mitteleuropa. Koln-Graz: Böhlau. Zaliznyak, L. L. 1995. The Swidrian Reindeer Hunters of Eas tern Europe. Beitrage zur Ur- und Friihgeschichte Mitteleuropas, 5. Willkau-Hasslau: Beier & Beran. Zaliznyak, L. L. 1997. Mesolithic Forest Hunters in Ukrainian Polessye. BAR International series, 659. Oxford: Tempus Reparatum. Надійшла 17.06.2021 Л. Л. Зализняк Доктор исторических наук, профессор, заведующий отделом археологии каменного века Институт археологии НАН Украины ФИНАЛЬНЫЙ ПАЛЕОЛИТ ЖИТОМИРСКОГО ПОЛЕСЬЯ Финальный палеолит (Final Palaeolithic, Terminal Palaeolithic) — последняя, заключительная фаза верхнего па- леолита Европы, датируемая 13,5—10 тыс. лет назад, у которой наявны многочисленные палеогеографические соответствия — дриасовый период, позднее обледенение, поздний или финальный гляциал, тардигляциал, эпоха северного оленя. В Житомирском Полесье известны две основные группы разных по культурно-хронологическим характерис- тикам финальнопалеолитичных памятников. В начале эпохи в регионе жили эпиграветтские охотники на ма- монтов. В частности, на Овруцком кряже в начале финального палеолита развивался отдельный своеобразный вариант эпиграветта. Вымирание мамонтов около 13 тыс. лет назад и наступление эры северного оленя повлекло смену населения. Во время аллередского потепления 12 тыс. лет назад из Юго-Западной Балтии в Полесье про- двинулись охотники на северного оленя культуры Лингби. Распространение носителей лингбийских культурных традиций в конце аллереда на зандровых низинах от Ютландии до Немана, Припяти, Верхнего Днепра и Верхней Волги создало почву для возникновения 11 тыс. лет назад области родственных культур с наконечниками стрел на пластинах. Кроме Лингби в нее входят пост- лингбийские культуры: аренсбургская — Северной Германии, красносельская — бассейнов Припяти, Немана, Верхнего Днепра и свидерская — бассейнов Вислы, Припяти и Немана. Специфика их кремниевого инвентаря состоит в ведущей роли различных черешковых наконечников стрел на пластинах, тогда как культурным марке- ром эпиграветтских комплексов являются разнообразные микровкладыши с притуплённым краем. Происходящие от населения культуры Лингби красносельцы и свидерцы жили в холодных лесотундрах, охо- тясь на стада сезонно мигрирующих северных оленей. Резкое потепление 10 тыс. лет назад привело к миграции свидерцев и красносельцев вслед за северным оленем на север Восточной Европы, которую они заселили в те- чение VIII тыс. до н. э. На свидерской основе сформировался постсвидерский мезолит — бутовская и подобные ей культуры мезолита лесной полосы Восточной Европы от Балтии до Северного Урала. На красносельской тра- диции формировались мезолитические — песочноровская культура Средней Десны, гренская Верхнего Подне- ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 326 провья и иеневская Верхней Волги. Упомянутые мезолитические сообщества севера Восточной Европы в этно- культурном плане, вероятно, были дальними предками финских народов. К л ю ч е в ы е с л о в а: финальный палеолит, Полесье, Овручский кряж, эпиграветт, культуры Лингби, Свидер, Красно- селье. Leonid L. Zalizniak DSc in History, Professor, Head of the Stone Age Archaeology Department, the Institute of Archaeology, the National Academy of Sciences of Ukraine, ORCID 0000-0001-8924-8122, Zaliznyakl@ukr.net FINAL PALAEOLITHIC OF ZHyTOMyR POLISSIA Final Palaeolithic (Terminal Palaeolithic) — the last, final phase of the Upper Palaeolithic of Europe, dating from 13.5— 10 kyr and has numerous paleogeographic equivalents — Dryas period, Late glacier, Late or Final glacial, Tardiglacial period, reindeer age. In Zhytomyr Polissia there are two main groups of different Final Palaeolithic monuments with different cultural and chronological characteristics. At the beginning of the epoch, Еpigravettian mammoth hunters lived in the region. In particular, on the Ovruch ridge at the beginning of the Final Paleolithic a separate variant of the Еpigravettian developed. The extinction of mammoths about 13 kyr and the onset of the reindeer era caused a change in population. During the Allerod warming about 12 kyr reindeer hunters of the Lyngby culture advanced from the South-Western Baltic region to Polissia. The spread of Lyngbian cultural traditions at the end of Allerod in the outwash plains from Jutland to the Neman, Prypiat, Upper Dnipro and Upper Volga laid the groundwork for the emergence 11 000 years ago areas of related cultures with arrowheads on blades. In addition to Lyngby, it includes the following cultures: Ahrensburg in Northern Germany, Swiderian in the Vistula, Prypiat and Neman basins, and Krasnosillia in the Prypiat, Neman and Upper Dnipro basins. The specificity of their flint inventory is the leading role of various tanged arrowheads on blades, while the cultural marker of Epigravettian complexes are a variety of micro-inserts with a backed edge. Genetically descended from the Lyngby culture population, Krasnosillian and Swiderian hunter groupes lived in the cold forest-tundra, hunting for herds of seasonally migrating reindeers. The sharp warming 10 kyr led to the migration of Krasnosillian and Swidrian groupes following the reindeer to the north of Eastern Europe, which they settled during the VIII millennium BC. On the Swiderian basis, the post-Swiderian Mesolithic was formed. It is Butovo and similar Mesolithic cultures of the forest belt of Eastern Europe from the Baltics to the Northern Ural. The Mesolithic Pisochnyi Riv culture of the Middle Desna, the Grensk culture of the Upper Dnipro, and the Ienevo culture of the Upper Volga were formed on the Krasnosillian basis. These Mesolithic communities of northern Eastern Europe in ethno-cultural terms were probably distant ancestors of the Finnish peoples. K e y w o r d s: Final Palaeolithic, Polissia, Ovruch ridge, Еpigravettian, Lyngby and Swiderian cultures, Krasnosillia. References Velichko, A. A. 1973. Prirodnyi protsess v pleistotsene. Moskva: Nauka. Velichko, A. A., Gerasimov, I. P. (eds.). 1982. Paleogeografiia Evropy za posledniie 100 tys. let. Moskva: Nauka. Velichko, A. A., Morozova, T. D. 1969. Osnovnyie cherty paleogeografii. In: Gerasimov, I. P. (ed.). Less-perigliatsyal-paleolit na territorii Srednei i Vostochnoi Evropy. VIII Kongress INKVA, Paryzh. Moskva: VyNyTy, p. 577-589. Vereshchagin, N. K. 1979. Pochemu vymerli mamonty. Leningrad: Nauka. Vereshchagin, N. K., Baryshnikov, G. F. 1985. Vymiranie mlekopitaiushchikh v chetvertychnom periode Severnoi Evrazii. In: Vereshchagin, N. K., Kuzmina, I. ye. (eds.). Trudу Zoologicheskogo instituta. Vol. 131. Mlekopitaiushchiie Severnoi Evrazii v chetvertichnom periode. Leningrad: Zoologicheskii institut AN SSSR, p. 3-38. Gladkikh, M. I. 1973. Pozdnii paleolit lesostepnogo Podneprovia. Avtoref. dis. kand. ist. nauk. Leningrad, 1973. Gladkykh, M. I., Liurin, I. B., 1974. Doslidzhennia Dovhynychskoho paleolitychnoho mistseznakhodzhennia 1971 r. na Zhytomyrshchyni. Arheologia, 14, p. 42-46. Gladkykh, M. I. 1977. Nekotoryie kriterii opredeleniia kulturnoi prinadlezhnosti pozdnepaleoliticheskikh pamiatnikov. Problema paleolita Vostochnoi i Tsentralnoi Evropy. Leningrad: Nauka, p. 53-81. Grekhova, L. V., 1971. Kremnevyi kompleks stoianki Timonovka 2 i odnotipnyie pamiatniki Desnianskogo basseina. Istoriia i kultura Vostochnoi Evropy po arkheologicheskim dannym. Moskva: Nauka, p. 3-22. Dolukhanov, P. M. 1969. Istoriia Baltiki. Moskva: Nauka. Efimenko, P. P. 1953. Pervobytnoie obshchestvo. Kyiv: Izd. AN USSR. Zalyzniak, L. L. 1989. Okhotniki na severnoho olenia Ukrainskoho Polesia v epokhu finalnogo paleolita. Kyev: Naukova dumka. Zalizniak, L. L. 1998. Peredistoriia Ukrainy X-V tys. do n. e. Kyiv: Bib-ka ukraintsia. Zalizniak, L. L. 1999. Finalnyi paleolit Pivnichnoho-Zakhodu Skhidnoi Evropy. Kyiv: Natsionalnyi universytet «Kyievo-Mohylianska akademiia». Zalizniak, L. L. 2000. Etnokulturni protsesy u piznomu paleoliti ta problema epihravettu. Arheologia, 2, p. 4-11. Zalizniak, L. L. 2004. Peredistoriia Ukrainy... Desiat rokiv po tomu. Kamiana doba Ukrainy, 5, p. 121-131. ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2021, № 3 27 Zalizniak, L. L. 2005. Finalnyi paleolit i mezolit kontynentalnoi Ukrainy. Kamiana doba Ukrainy, 8. Zalizniak, L. L. 2010. Periodyzatsiia ta kulturna dyferentsiatsiia verkhnoho paleolitu Ukrainy. Arheologia, 4, p. 4-13. Zalizniak, L. L., Tomashevskyi, A. P., Perevierziev, S. V., Pavlenko, S. V., Khoptynets, I. M., Sorokun, A. A., Kelembet, V. V. 2017. Novi verkhnopaleolitychni pamiatky Ovrutskoho kriazhu. Kamiana doba Ukrainy, 17-18, p. 150-171. Levytskyi, I. F. 1930. Dovhynytska paleolitychna statsiia. Antropolohiia, III, p. 153-160. Marynych, A. M. 1963. Geomorfologiia Yuzhnogo Polesia. Kyiv: KHU. Mesiats, V. A. 1956. Novaia nakhodka ornamentirovannogo bivnia mamonta. Kratkie soobshhenija Instituta arheologii AN USSR, 6, p. 40-42. Nuzhnyi, D. yu. 2000. Epigravetski pamiatky Ovrutskoho kriazhu. Arheologia, 2, p. 37-56. Nuzhnyi, D. yu. 2015. Verkhnii paleolit Zakhidnoi ta Pivnichnoi Ukrainy. Kyiv: Vydavets Oleh Filiuk. Olenkovskyi, M. P. 2001. Epihravetski ta skhidno-epihravetski kultury. Vita Antiqua, 3-4, Kyiv, p. 149-155. Olenkovskyi, M. P. 2008. Yepigravett Vostochnoi Evropy. Kulturno-istoricheskii aspekt. Kherson: Naddniprianska pravda. Pazynych, V. H. 2007. Heomorfolohichnyi litopys Velykoho Dnipra. Nizhyn: Aspekt-Polihraf. Pazynych, V. H. 2010. Serednoantropohenovyi ozernyi etap baseinu Dnipra. Kamiiana doba Ukrainy, 13, p. 86-94. Pereverziev, S. V., Khoptynets, I. M., Sorokun, A. A. 2015. Stoianka Velykyi Dyvlyn 1 (skupchennia E) na Zhytomyrshchyni. Kamiiana doba Ukrainy, 16, p. 126-143. Rymantene, R. K. 1971. Paleolit i mezolit Litvy. Vilnius: Myntys. Telehyn, D. ya. 1980. Paleoliticheskaia stoianka Zbranki na Zhitomirshchine. Sovetskaia arkheologiia, 1, p. 248-251. Tutkovskyi, P. O. 1923. Slovechansko-Ovrutskii kriazh i uzberezhzhia richky Slovechny. Kyiv. Formozov, A. N. 1969. Pochemu vуmerly mamonty? Moskva. Khotynskyi, N. A. 1977. Golotsen Severnoi Evrazii. Moskva: Nauka. Chabai, V. P., Stupak, D. V., Veselskyi, A. P., Dudnyk, D. V. 2020. Kulturno-khronolohichna variabelnist epihravetu Serednoho Podniprovia. Arheologia, 2, p. 3-31. doi.org/10.15407/archaeologyua2020.02.005 Chernysh, O. P. 1973. Paleolit i mezolit Podnestrovia. Moskva: Nauka. Blytte, A. 1896. On the Variations of Climate in the Course of Time. Christiania Vidensk selsk, 5. Clark, G. 1936. The Mesolithic Settlement in Northern Europe. Cambridge: Cambridge University Press. Clark, G. 1975. The Earlier Stone Age Settlement of Scandinavia. Cambridge: Cambridge University Press. Nuzhnyi, D. 2008. The Epigravettian Variability of the Middle Dnieper River Basin. In: Kulakovska, L. V. (ed.). Doslidzhennia pervisnoi arkheolohii v Ukraini. Kyiv, p. 96-135. Rust, A. 1937. Die altsteinzeitliche Rentierjägerlager Meiendorf. Neumünster: Karl Wachholtz Verlag, 1937. Schild, R. 1975. Pozny paleolit. In: Chmielewski, W., Schild, R., Wieçkowska, H. (eds.). 1975. Prahistoria ziem Polskich. T. 1. Paleolit i mezolit. Wrocław: Zakład Narodowy Imiena Ossolínskich, p. 159-338. Taute, W. 1968. Die Stielspitzen-Gruppen im Nordlichen Mitteleuropa. Koln-Graz: Böhlau. Zaliznyak, L. L. 1995. The Swidrian Reindeer Hunters of Eastern Europe. Beitrage zur Ur- und Friihgeschichte Mitteleuropas, 5. Willkau-Hasslau: Beier & Beran. Zaliznyak, L. L. 1997. Mesolithic Forest Hunters in Ukrainian Polessye. BAR International series, 659. Oxford: Tempus Reparatum.

Фiнальний палеолiт Житомирського Полiсся

Репозитарії

Схожі ресурси