Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2004
Автор:	Гура, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України 2004
Назва видання:	Антологія творчих досягнень
Теми:	Відділ Азії і Африки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/19886
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації / В. Гура // Антологія творчих досягнень. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2004. — Вип. 1. — С. 305-316. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-19886
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-198862011-05-15T12:05:16Z Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації Гура, В. Відділ Азії і Африки 2004 Article Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації / В. Гура // Антологія творчих досягнень. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2004. — Вип. 1. — С. 305-316. — укр. XXXX-0064 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/19886 uk Антологія творчих досягнень Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Відділ Азії і Африки Відділ Азії і Африки
spellingShingle	Відділ Азії і Африки Відділ Азії і Африки Гура, В. Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації Антологія творчих досягнень
format	Article
author	Гура, В.
author_facet	Гура, В.
author_sort	Гура, В.
title	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
title_short	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
title_full	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
title_fullStr	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
title_full_unstemmed	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
title_sort	політичний розвиток та економічні перетворення в країнах афро-азіатського трансрегіону в умовах глобалізації
publisher	Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України
publishDate	2004
topic_facet	Відділ Азії і Африки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/19886
citation_txt	Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації / В. Гура // Антологія творчих досягнень. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2004. — Вип. 1. — С. 305-316. — укр.
series	Антологія творчих досягнень
work_keys_str_mv	AT gurav polítičnijrozvitoktaekonomíčníperetvorennâvkraínahafroazíatsʹkogotransregíonuvumovahglobalízacíí
first_indexed	2025-07-02T20:41:12Z
last_indexed	2025-07-02T20:41:12Z
_version_	1836569196603899904
fulltext	305 В. Гура, доктор історичних наук, професор ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В КРАЇНАХ АФРО-АЗІАТСЬКОГО ТРАНСРЕГІОНУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У процесі дослідження пріоритетів розвитку країн Азії і Африки в умовах глобалізації співробітником відділу В.К. Гу- рою було доведено тезу про згубний вплив "чистої лібераліза- ції" на еволюцію країн "третього світу", зокрема, і на уповіль- нення прогресу світової спільноти в цілому. У 1990—2001 рр., наприклад, саме через це тільки 30 держав земної кулі були відзначені середньорічним приростом ВВП понад 3%, у той час, як у 71 країні спостерігалися різні фази "вповзання у стагна- цію" — від 0 до 3% приросту ВВП у середньому на рік, а у 54 держав взагалі відбувся "від’ємний приріст". На фоні фактич- ного спростування постулату про тотальну лібералізацію сві- тової периферії як запоруки, прогресу було обґрунтовано ви- сновок про вихід на авангардні позиції лише тих країн, які поєднують дирижистські та ліберальні принципи розбудови економіки і суспільства. Врешті-решт була дана загальна оцін- ка особливостей поєднання сучасних зовнішніх впливів і внут- рішніх тенденцій розвитку країн "третього світу", яка полягає в тому, що зразками успішних моделей розвитку країн перифе- рії фактично є далекі від "духу економічного лібералізму" моделі Індії і Китаю (тобто економіки змішаного типу, що розвива- ються на основі планового регулювання, з великою часткою участі держави в господарських справах), у той час як головні носії ліберальних ідей — розвинуті світові держави — виявля- ються не стільки генератором усунення проблем "третього світу", скільки їхнім джерелом. Фахівцем з проблематики арабо-ісламського регіону С.Є. Гу- цало розглядалася версія про "вмотування" ісламського світу в глобальні політичні структури та було висунуто тезу про неможливість такого поєднання. Виокремлена як одна з го- ловних умов глобального проекту і діюча в багатьох країнах 306 "арабської периферії" з часів їхньої політичної незалежності західна демоіфатична модель виявила в нових умовах суттєві хиби не тільки на рівні взаємодії економіки та політики,а й на рівні законів і логіки еволюції політичних систем та інститутів, впливу модернізованих політичних структур на всі сторони життя мусульманських соціумів. Запровадження європей- ських моделей суперечить закономірностям власного куль- турно-історичного розвитку ісламських народів, часом зага- няючи мусульманські країни до глухого еволюційного кута. Демократизація в ісламському світі не призвела до уніфікації політичних устроїв, а навпаки, сприяла пробудженню зацікавле- ності до національної культури, свого коріння, виявивши певну тенденцію — зростання впливу ісламістських рухів. Найбільш впливовою тут є ісламістська опозиція, змістом діяльності якої є не якомога швидше просування до сучасності, а навпаки — ретельніше збереження традиції. Адже ефективність передба- чуваних імпортними моделями комплексних змін визначалася за критеріями центру їх походження, а не потребами об’єкта спрямування. Саме тому те, що ззовні здавалося "архаїкою, що віджила", насправді виявилося руйнацією базових складових іс- ламського суспільства на рівні духовних цінностей, колективної у індивідуальної свідомості, громадянських зв’язків, морально- етичних норм, традиційного права та повсякденного побуту. Як свідчать висновки дослідження іншого спеціаліста з проб- лем Близького і Середнього Сходу Н.О. Пророченка, ісламський світ накопичив достатній ресурс (фінансовий, комунікаційний, організаційний), щоб вирішувати свої проблеми в таких формах, як він це робить зараз. Розширяти зони присутності ісламістів і водночас ефективніше координувати їхню активність дозво- ляє розвиток високих інформаційних технологій, а політичний іслам у черговий раз продемонстрував свою здатність пристосо- вуватися до нових умов, швидко засвоювати зміну пріоритетів в ідейно-політичній діяльності, що спрямована врешті-решт на відновлення ісламської величі. Необхідність боротьби за захист ісламського світу й ісламського способу життя перед обличчям Заходу усвідомлюється мусульманами як нагальне завдання сьогодення. Розпочавши наступ на тероризм (поки що тільки в напрям- ку ісламського світу), США створили для себе більшу небез- пеку, ніж та, яка досі уособлювалася в окремих "ісламістських 307 рухах" і режимах, що їх підтримували. Під впливом усе більш жорсткого протистояння багатої "Півночі" і бідного "Півдня" ідеологія ісламізму відчутно розширює свої кордони. Відбу- вається трансформація політичного ісламу, який сьогодні на- зивають "ісламізмом", підкреслюючи його відмінність від фун- даменталізму більшим ступенем політизації руху. Ісламізм — це спроба синтезу головних і найбільш дієвих складових всіх течій політичного ісламу на базі ортодоксальних ідеологіч- них підходів. Новою рисою політичного ісламу сьогодні є перетворення його на транснаціональний феномен, що почи- нає виступати як самостійний суб’єкт світової політики, який демонструє зростаючу незалежність від урядів країн, котрі лояльно до нього ставилися. Діяльність ісламістських угрупо- вань дедалі важче передбачити, запобігти їхнім акціям і знай- ти відповідальних. На сучасному етапі, як уявляється, саме зараз відбувається перегляд стратегії й акцентів центрів ісламського політичного впливу практично всіх мусульманських країн. Так, прибічники різних ідейно-політичних течій і напрямків ісламського віро- сповідання демонструють консолідацію з суспільством на базі ісламських цінностей, солідаризуються з "ісламським світом", "ісламською цивілізацією". Об’єктом окремого вивчення, проведеного співробітником відділу Л.І. Скороход, стала резонансна реакція ісламського сві- ту на "антиіракську кампанію" США 2003 р. в контексті можли- вого перегляду його міжнародних зв’язків у "горизонтальному" та "вертикальному" вимірах. За результатами цієї роботи була відзначена тенденція зростання політичного відчуження між країнами Арабського Сходу та членами антиіракської коаліції та зміцнення політичного взаєморозуміння між цими країна- ми та світовими державами, що висловлювалися за вирішен- ня "іракської кризи" в рамках діючих міжнародних норм. У ході дослідження була також доведена шкідливість феномену вторг- нення до Іраку глобалізаційним процесам сучасності, зокрема з позиції дезактуалізації ролі держави в єдиному світовому економічному просторі, що створюється. Тобто "антиіракська кампанія" призвела до зворотних наслідків — суперактуалізації ролі держави в межах ісламського світу як захисного механіз- му від зовнішніх загроз. Більш того, під впливом могутнього спонтанного піднесення процесів культурної самоідентифікації 308 мусульманських народів, суттєво ускладнились і відповіді з близькосхідного регіону на такі фундаментальні "запити" глоба- лізації, як поглиблення процесів демократизації чи культурної гомогенізації. Дослідниця також обґрунтувала думку про те, що в плане- тарному вимірі, за умов необачного використання провідними державами силових методів, процес міжнародної господар- ської інтеграції може бути заблокований як феномен. Не тіль- ки діюча, а й будь-яка модель глобальної економічної інтегра- ції втрачає в цьому випадку свій сенс через усунення однієї з найважливіших її складових — безпеки єдиного економіч- ного простору під впливом реальних військових загроз і спровокованого ними зростання терористичної активності. З ін- шого боку, збільшуються ризики, пов’язані як з позбавленням національних економік функцій самостійних блоків управлін- ня в єдиному господарському організмі, так і з перспективою привласнення одним світовим економічним центром прав ре- гулювання міжгалузевих та міжрегіональних пропорцій від- творення на шкоду іншим. Окрему групу ризиків становить перспектива доповнення економічних закономірностей функ- ціонування світового господарства тенденціями створення, під патронатом США, системи ефективного військово-адміні- стративного контролю над периферійними учасниками світо- господарських зв’язків і практикою нав’язування вигідних "цен- трові" стандартів і рішень країнам, що розвиваються. Це ж, в свою чергу, може призвести як до перетворення національних ринків у простих виконавців волі "центру", так і до профанації самого принципу економічного лібералізму. Аналіз ісламської економічної моделі Д.О. Варнавським до- вів її нежиттєздатність при зіткненні із західною, проте цілко- виту її спроможність в умовах ізоляції країни (Іран, Судан) або певного регіону. При цьому її функціонування забезпечується комплексом суспільних уявлень про прогресивний, комфорт- ний, легітимний стан соціуму. Багато країн арабо-мусульман- ського регіону здатні переорієнтуватися на цю модель досить швидко, бо соціальний ґрунт і економічна інфраструктура до цього пристосовані. Еліти держав Близького Сходу зайняті пошуком "золотої середини", яка б дозволила їм зберегти мак- симум суверенітету у світових економічних і політичних від- носинах. Відбуватиметься більш активний рух у напрямку 309 регіональної інтеграції із можливим залученням інших ара- бо-мусульманських країн. Напівзакритість системи — умова існування ісламської моделі. Така ізоляція регіонів від глобалі- заційних процесів небезпечна для Заходу. Західний світ стоїть перед загрозою втягнення його в нову конфронтацію. Країни ісламської периферії по своїй структурі виявилися спорідне- ними одна одній у більшій мірі, ніж країни Західної Європи по своїй економічній структурі, тому при збереженні тиску Заходу об’єднання незахідного світу на економічних засадах при використанні сучасної структури світового господарства виключно в інтересах світ-системного ядра має реальне під- ґрунтя. Принципово новими є підходи до аналізу перспектив дер- жавної розбудови Афганістану сходознавця Н.М. Ксьондзик. Вона переконливо показала, що афганському суспільству з його контрастною етнічною фрагментацією, із сильними родопле- мінними зв’язками та етноцентричними тенденціями, завжди була притаманна складна ієрархічна рівновага, котра досяглася внаслідок збалансування інтересів між народностями пуштунів, таджиків, узбеків і хазарейців. Ось чому слушною здається теза Н.М. Ксьондзик стосовно безпідставності відновлення су- часної афганської державності на унітаристських принципах, у той час як згуртованість і політична стабільність афганського суспільства в межах єдиного державного утворення завжди базувалися на федеративних засадах. Оригінальну концепцію щодо перспектив одного з напря- мів інтеграційних процесів у центральноазіатському та кавказькому регіонах сформулювала співробітник відділу Н.І. Мхитарян. Вона базується на тезі про створення фактично економічної основи для консолідації тюркського світу, якою сьогодні виступають чисельні нафто- і газопроводи, що буду- ються і проектуються із регіону Середньої Азії і Прикаспію до Туреччини. Цей процес доповнюється іншими напрямами просування економічних інтересів Туреччини в зазначений ре- гіон, де створено понад тисячу, з турецькою стороною, спільних підприємств, здійснюється разом з Анкарою близько 300 ве- ликих господарських проектів, розміщені багатомільярдні ту- рецькі інвестиції. Поступове втягнення колишніх радянських тюркських республік в орбіту впливу Туреччини викликає за- непокоєність Росії та зацікавленість США. Вочевидь, що до- мінантою в новому "тюркському світі" виступає турецький 310 етнічний елемент, який є не тільки впливовішим економічно, але й політично. У сучасних умовах протистояння Захід — іс- ламська цивілізація, що проходить на південному сході від турецьких кордонів, досить реально вимальовується нова противага — тюркського й арабського світу, яка може стати реальністю при подальшому розвиткові подій у зазначеному вище напрямі. Слушну гіпотезу стосовно уточнення мотивів (окрім еконо- мічних) намагань Туреччини приєднатися до Євросоюзу ви- словив співробітник відділу П.А. Варбанець у контексті аналі- зу історичної ролі цієї країни (та її попередниці — Османської імперії) в європейських та світових справах у минулі віки. Із розвалом Османської імперії Туреччина була, так би мови- ти, "виштовхнута" за межі світ-системного ядра після Першої світової війни й позбавлена традиційного виливу на поступ світових справ по лінії "центр -периферія", у той час як інші чле- ни "елітарного клубу західноєвропейських держав", незважаючи ані на дві світові війни, ані на крах колоніальних імперій, зберег- ли колективні домінуючі позиції у світі, щоправда, розділивши їх з Японією та США. Іншими словами, спадкоємність істо- ричної логіки турецького керівництва, окрім природної еконо- мічної зацікавленості у вступі до Євросоюзу, може базуватися на відмінних від, скажімо, східноєвропейських претендентів на приєднання до ЄС спонукальних мотивах: затвердження, так би мовити, історичної справедливості шляхом відновлення втра- чених позицій, а не набуття (у випадку з країнами Східної Європи) незнаної раніше, більш високої якості консолідації з провідними західноєвропейськими державами. У процесі досліджень співробітник відділу Л.О. Лещенко прийшов до висновку стосовно передодня нової, більш високої фази інтеграційних процесів поміж провідними напівперифе- рійними державами Південно-Східної Азії (ПСА). Сучасний рівень накопиченого національного багатства і сталі високі тем- пи економічного розвитку Індії, Китаю та частково Пакистану, поставили їх, так би мовити, перед фактом переважання спіль- них економічних, міжнародно-політичних, безпекових та інших інтересів над традиційними міждержавними протиріччями з окремих питань, тобто на кшталт сучасного рівня відносин між провідними країнами Євросоюзу та США, де, незважаючи на зростаючі трансатлантичні розбіжності, доцентрові тенденції 311 все ж переважають над відцентровими. Прагнення зазначених країн ПСА, враховуючи їхній сучасний рівень розвитку, запо- бігти зовнішнім ризикам і створити колективні гарантії захис- ту процесів подальшого господарського піднесення можуть спонукати ці держави до пошуку локальних безпекових моде- лей на зразок, скажімо, неформальної домовленості між собою щодо об’єднання в автономний від Заходу "азіатський ядер- ний клуб". У ході дослідження загальних проблем розвитку країн світової периферії співробітником відділу О.І. Лукаш була від- значена тенденція поступового зменшення дієвості таких про- відних міжнародних організацій країн "третього світу", як "Рух неприєднання", "група 77" та "група 15". До причин, що призвели до цього згасання активності, на- лежать: розпад біполярної системи, в умовах якої можна було грати на протиріччях, "полюсів"; різний ступінь залученості країн, що розвиваються, до світогосподарських зв’язків, який не тільки перешкоджає розробці спільної позиції, а й проти- ставляє у ряді випадків напівпериферію периферії набагато більше, ніж їх загалом світовому центрові; посилення кон- фронтації між країнами-учасницями згаданих об’єднань аж до збройних конфліктів; зростання імперативних тенденцій у політиці світових держав, особливо США; зростання без- посередньої воєнної загрози з боку великих держав щодо надмірно активних країн "третього світу" або застосування проти них різних економічних санкцій; нарешті — банальна неефективність, як результат мовчазного ігнорування держава- ми центру більшості запитів периферійних країн, якому останні не в змозі нічого протиставити. Утім, як було доведено О.І. Лукаш, на фоні кризи консолі- дації країн, що розвиваються, на міжурядовому рівні, успішно розгортається процес консолідації позицій з основних проб- лем розвитку людства громадських організацій у розвинутих і периферійних державах. Піднявшись під антиглобалістськи- ми гаслами, цей консолідуючий процес оформився в рух під назвою "Всесвітній соціальний форум", який серед програм- них вимог має коло актуальних проблем "третього світу". Зокре- ма, вирізняються наступні: рівноправні торговельно-економіч- ні відносини між "Північчю" і "Півднем"; реорганізація діючих міжнародних фінансових інститутів; списання зовнішніх боргів 312 країн, що розвиваються; значне підвищення обсягів допомо- ги розвинутих держав країнам периферії тощо. Сьогодні цей рух об’єднує громадські організації із 150 країн світу. Показово, що рух швидко розповсюджується навіть у найскладнішому з точки зору міжнародної громадської солідарності соціально- му середовищі — африканському суспільстві. Вже на початку 2002 р. в малійській столиці м. Бамако було проведено кон- ференцію регіональним відгалуженням Всесвітнього соціаль- ного форуму — Африканський соціальний форум, який об’єд- нав громадські організації з 25 африканських країн. На думку дослідниці, цей планетарний феномен у найближчі роки одер- жить подальший розвиток. Оригінальне припущення в ході співставлення поступу гло- балізації економіки з процесом регіональної та континентальної інтеграції на Африканському континенті (утім, як і в інших регіонах планети) висловила співробітниця відділу К.О. Юрчен- ко, висунувши гіпотезу про те, що перспектива взаємодії цих двох тенденцій світового розвитку призведе до стану, так би мовити, тривалої економічної конфедералізації світових госпо- дарств. Зокрема, африканські країни не хочуть, з одного боку, цілком покладатися на моделі еволюції, запропоновані Заходом, оскільки у світовій практиці не існує механізмів забезпечення справедливого розподілу планетарних багатств. З іншого боку, ці країни не в змозі контролювати умови глобальної інтегра- ції Ось чому існування регіональних і континентальних захис- них систем ще довго буде розглядатися на користь національних і локально-групових інтересів. Аналізуючи в цьому контексті створення в 2001 р. Африканського союзу (АС), який прийшов на зміну Організації африканської єдності (ОАЄ), К.О. Юрченко прийшла до висновку про перевагу афроцентричних тенденцій у його намірах і діяльності над планами підпорядкування ви- могам глобалізаційного проекту. Про це, зокрема, яскраво свід- чить націленість АС на розбудову між африканськими країнами торговельного, кредитно-фінансового, техніко-економічного, соціально-культурного, гуманітарного, політичного та "безпе- кового" співробітництва. Серед 17 запроектованих загальнокон- тинентальних установ замість чотирьох, що діяли в рамках ОАЄ, фігурують, скажімо, Центральноафриканський банк, на який покладається завдання створення єдиної валюти, та Аф- риканський інвестиційний банк, що дозволить мобілізувати 313 африканські капітали та позбавить необхідності вдаватися до послуг Світового банку і Міжнародного валютного фонду панафриканський парламент, континентальні збройні сили, Африканська рада безпеки тощо. У ході вивчення К.О. Юрченко засад розбудови Афросою- зу була доведена теза про суттєве підвищення ролі соціокуль- турних критеріїв у підходах до його створення і подальшого функціонування, яким під час існування ОАЄ не приділялось належної уваги. Шляхом проведення порівняльного аналізу континенталь- них інтеграційних процесів в Африці з їхніми аналогами в Європі (Євросоюз), Північній та Південній Америці (НАФТА, МЕРКОСУР), Південно-Східній Азії (АСЕАН), дослідниця прийшла до висновку про те, що, окрім чисто економічних параметрів цих об’єднань, їм притаманний суттєвий цивілі- заційний аспект, без переважаючого врахування якого задум засновників Афросоюзу буде зведений нанівець. Інакше кажучи, фундатори АС більш ретельно і кваліфіко- вано прорахували всю сукупність досвіду успішно діючих регіональних угруповань, за яким, окрім завдань технічного нівелювання локальних економічних систем, інтеграційний процес супроводжувався консолідацією народів і держав у спіль- ноти певного культурно-історичного типу, в рамках котрих і відбувається їх подальше самовдосконалення, структурування та перетворення в суб’єкт планетарного розвитку. Іншими словами, африканські лідери взяли до уваги як визначальний інтеграційний компонент той факт, що в історії процвітаючих і згуртованих у регіональні об’єднання осередків, окрім еконо- мічної складової прогресу, виділяється, передусім, закономір- ність співвідношення між культурною ідентичністю соціаль- ної спільноти та її "просторово-часовою стійкістю". Крізь морок віків, поколінь і соціальних укладів пройшли лише ті народи, в яких не був зруйнований автохтонний соціокультурний ме- ханізм. Із цього підходу у керівництва африканських країн і виокремилось, як здається, уявлення про те, що для сучасності задача подолання епохи модернізації без втрати "соціокультур- ного обличчя" не менш важлива, ніж задача сприйняття основ- них переваг цієї модернізації. Ось чому в проекті АС і втілює- ться новий (у порівнянні з ОАЄ) тип континентальної інтегра- ції, який передбачає досягнення максимального господарського 314 ефекту шляхом синтезу економічних завдань із традиційними цінностями споріднених африканських культур. Дослідження співробітником відділу М.В. Неліним особли- востей розвитку локальних політичних культур народів Півдня Африки спонукало до висновку про те, що автохтонна політична культура не виокремила тут політичне життя суспільства в самостійну та постійно діючу сферу руху політичних ідей, ор- ганізацій і мас, як мається в Європі. Політична культура афри- канських народів настільки глибоко синтезована із загальною культурою, що не проявляється автономно, а лише як захисна функція останньої. У процесі дослідження було доведено тезу про наявність у південноафриканських соціумів власного полі- тичного порядку як до зіткнення з атлантичною цивілізацією, так і після нього, а також тезу про невідповідність існуючих у цих соціумах механізмів неформальної влади вестернізова- ним державним інститутам. Утім, аналіз пошукачем процесів регіональної інтеграції південноафриканських країн у рамках Співтовариства розвитку Півдня Африки привів його до вис- новку, що вади зазначеної невідповідності пом’якшуватиму- ться з посиленням консолідації зусиль цих держав. Життєспро- можність і перспективність зазначеного угрупування пов’язує- ться його провідниками з затвердженням соціокультурної скла- дової, яка повинна зайняти рівноцінне місце з господарською, а єдність цивілізаційних підвалин народів Півдня Африки, спорідненість потенціалів їх самобутності, мають скласти на- дійний фундамент об’єднання. Інше оригінальне припущення було зроблене М.В. Неліним у процесі дослідження реакції держав південноафрикансько- го регіону на збройні громадянські конфлікти в Республіці Конго (РК) та Демократичній Республіці Конго (ДРК) у 1990-х рр. Головна ідея цього припущення полягає в тому, що правлячі еліти Намібії, Анголи та Зімбабве, які до розпаду біполярної системи зарекомендували себе як прихильники "соціалістич- ної орієнтації", а в постбіполярний період вдалися до помірко- ваних ліберальних реформ, зберегли ідейно-політичну мотива- цію взаємної солідарності. В умовах екстремальних подій в РК і ДРК вони надали пряму військову підтримку в цих країнах саме тим силам, які також свого часу виступали за "соцорі- ентацію", або були відомі як її тверді прибічники. Це дало підставу М.В. Неліну виокремити в середовищі певної групи 315 південноафриканських країн феномен "рожевого поясу солі- дарності", котрий, проте, потребує подальшого вивчення. Ще одне спостереження М.В. Неліна пов’язане з бурхливим розвитком інвестиційної активності Південно-Африканської Республіки (ПАР) в країнах Субсахарської Африки в 1990-х рр., котра випередила за показником обсягів прямих іноземних інвестицій у цьому регіоні і США, і Євросоюз. Висловлена з цього приводу гіпотеза полягає в тому, що коли підприємці ПАР вкладають капітали в господарства із значно більшим ступенем всіляких ризиків, ніж економіки країн СНД, чи не варто виокремити в самостійний напрям комплекс- ного дослідження проблему залучення південноафриканських капіталів до пострадянського економічного простору. З оригінальною концепцією щодо стратегії допомоги Захо- ду країнам периферії виступила співробітник відділу Н.І. Вер- гелес. Передусім вона запропонувала відмовитися від тези про відсутність у розвинутих світових держав такої стратегії, а тим більше від позиції антиглобалістів про зменшення з боку Заходу уваги до країн периферії. Дослідниця вважає, що помилковість зазначених позицій полягає в очікуванності від Заходу фронтальної допомоги країнам "третього світу" або адек- ватному проблемам кожної периферійної держави адресному економічному сприянні. У наведеному зв’язку вона розвиває думку про те, що об’єк- тивні передумови розвитку багатостороннього взаємовигідно- го співробітництва провідних світових держав з країнами Азіат- сько-Тихоокеанського регіону (АТР) узгоджуються у цих держав і з іншими геоекономічними та геополітичними розрахунками. Чинник продуктивної економічної взаємодії розвинутих держав з країнами АТР дав змогу останнім збільшити ВНП на душу населення за минулі 20 років на 210%. Іншими словами, ефективне сприяння розвинутими державами економічно- му прогресові країн АТР у поєднанні з дуже поміркованими вимогами до них стосовно глобалізаційних процесів — все це, зазначає Н.І. Вергелес, не може не сформувати в остаточному підсумку «полюс напівпериферії», котрий стоїть значно ближче до "світ-системного ядра", ніж до "периферії". Інакше кажучи, вважає Н.І. Вергелес, у випадку націленості на стратегію від- городження "золотого мільярду" мешканців розвинутих дер- жав від проблем деградуючих регіонів планети трьома, так би 316 мовити, "позолоченими мільярдами" периферії, які компакт- но проживають в 23 добре регульованих і контрольованих країнах АТР, Захід може не побоюватися перетворення на "райський острів в океані злиденності". На думку дослідниці, переносячи логіку внутрішньосоціальної стратегії створення заможного середнього класу на міжнародну арену, Захід змі- нює потенціальний баланс сил на планеті на свою користь. Цілком природно, що за таких розрахунків занепадом решти людства, розкиданого по сотнях суперечливих країн перифе- рії, можна знехтувати. Побічним ефектом саме такої політи- ки, припускає Н.І. Вергелес, власне, і може виявитись і дегра- дація еволюції ВНП на душу населення в 141 державі "третього світу" за останні двадцять років на 0,8% на рік, і збільшення чисельності найбідніших країн планети з 25 в 1971 р. до 49 в 2000 р., і зменшення загальних обсягів допомоги розвитку кра- їн периферії з боку провідних держав протягом тільки 1990-х років із 0,35% ВВП індустріального світу до 0,22% ВВП, замість обіцяних 0,7% ВВП.

Політичний розвиток та економічні перетворення в країнах Афро-Азіатського трансрегіону в умовах глобалізації

Репозитарії

Схожі ресурси