Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.

Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.

Мета: дослідити історію роду князів Мстиславських, які були відгалуженням династії Ґедиміновичів і найближчими родичами володарів Великого князівства Литовського, протягом XV ст. Особливу увагу приділено фактам приналежності до Мстиславського князівства містечок-волостей, розташованих у межах істор...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2024
Автор: Келембет, С.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
У глиб віків
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199819
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст. / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2024. — № 1. — С. 18-31. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-199819
record_format dspace
spelling irk-123456789-1998192024-11-01T19:51:36Z Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст. Келембет, С. У глиб віків Мета: дослідити історію роду князів Мстиславських, які були відгалуженням династії Ґедиміновичів і найближчими родичами володарів Великого князівства Литовського, протягом XV ст. Особливу увагу приділено фактам приналежності до Мстиславського князівства містечок-волостей, розташованих у межах історичної Сіверської землі – Мглина, Попової Гори та, вірогідно, Дрокова. Методи: застосовано як загально-наукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція), так і спеціально-наукові методи дослідження – історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний, історичної реконструкції тощо. Новизна: в рамках заявленої теми вперше конкретизуються деякі проблемні епізоди, що стосуються хронології правління князів Мстиславських та складу їх сіверських володінь. На думку автора, Мглинська волость була приєднана до Мстиславського князівства суттєво пізніше його утворення, зокрема в 1406 р. А Попова Гора, імовірніше, опинилась у володінні Мстиславських лише в середині XV ст. Визначається конкретний рік смерті князя Івана Юрійовича – 1485-й. Встановлюється, що після московської окупації Сіверщини 1500 р. Мглин і Попова Гора перейшли у володіння князів Можайських-Стародубських. Висновки: вперше у вітчизняній історіографії критично розглянуто історію роду князів Мстиславських, систематизовану в форматі виокремлених біографічних нарисів, протягом того періоду, коли територія Мстиславського князівства включала деякі північні волості Сіверської землі. Purpose: to study the history of the Mstislavl princes, who were a branch of the Gediminovich dynasty and the closest relatives of rulers of the Grand duchy of Lithuania during the 15th c. Particular attention is paid to facts of belonging to the Mstislavl principality of townships-volosts located within the historical Siverska land – Mhlyn, Popova Hora and, probably, Drokov. Methods: both general scientific (analysis, synthesis, deduction, induction) and special scientific research methods were applied – historical-chronological, comparative-historical, historical-genetic, historical reconstruction, etc. Novelty: within the framework of the declared topic, some problematic episodes related to the chronology of the rule of the Mstislavl princes and the composition of their Siverian possessions are specified for the first time. According to the author’s opinion, Mhlyn volost was annexed to the Mstislavl principality significantly later than its formation, in particular in 1406. And Popova Hora most likely fell into possession of Mstislavl only in the mid-15th c. The specific year of prince Ivan Yuriyovych’s death is determined – 1485. It is established that after Moscow’s occupation of Siverska land in 1500, Mhlyn and Popova Hora passed into possession of princes of Mozhaisk-Starodub. Conclusions: for the first time in soviet historiography, a critical review is given to the history of the Mstislavl princes, systematized in the format of separate biographical essays during that period when the territory of Mstislavl principality included some northern volosts of Siverska land. 2024 Article Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст. / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2024. — № 1. — С. 18-31. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.58407/litopis.240102 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199819 94(477)«14»+929.5 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic У глиб віків
У глиб віків
spellingShingle У глиб віків
У глиб віків
Келембет, С.
Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
Сiверянський літопис
description Мета: дослідити історію роду князів Мстиславських, які були відгалуженням династії Ґедиміновичів і найближчими родичами володарів Великого князівства Литовського, протягом XV ст. Особливу увагу приділено фактам приналежності до Мстиславського князівства містечок-волостей, розташованих у межах історичної Сіверської землі – Мглина, Попової Гори та, вірогідно, Дрокова. Методи: застосовано як загально-наукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція), так і спеціально-наукові методи дослідження – історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний, історичної реконструкції тощо. Новизна: в рамках заявленої теми вперше конкретизуються деякі проблемні епізоди, що стосуються хронології правління князів Мстиславських та складу їх сіверських володінь. На думку автора, Мглинська волость була приєднана до Мстиславського князівства суттєво пізніше його утворення, зокрема в 1406 р. А Попова Гора, імовірніше, опинилась у володінні Мстиславських лише в середині XV ст. Визначається конкретний рік смерті князя Івана Юрійовича – 1485-й. Встановлюється, що після московської окупації Сіверщини 1500 р. Мглин і Попова Гора перейшли у володіння князів Можайських-Стародубських. Висновки: вперше у вітчизняній історіографії критично розглянуто історію роду князів Мстиславських, систематизовану в форматі виокремлених біографічних нарисів, протягом того періоду, коли територія Мстиславського князівства включала деякі північні волості Сіверської землі.
format Article
author Келембет, С.
author_facet Келембет, С.
author_sort Келембет, С.
title Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
title_short Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
title_full Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
title_fullStr Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
title_full_unstemmed Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст.
title_sort князі мстиславські та їх сіверські володіння в xv ст.
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2024
topic_facet У глиб віків
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/199819
citation_txt Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст. / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2024. — № 1. — С. 18-31. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT kelembets knâzímstislavsʹkítaíhsíversʹkívolodínnâvxvst
first_indexed 2025-07-17T05:55:57Z
last_indexed 2025-07-17T05:55:57Z
_version_ 1837872457714761728
fulltext Сіверянський літопис. 2024. № 1 18 УДК 94(477)«14»+929.5 Станіслав Келембет • КНЯЗІ МСТИСЛАВСЬКІ ТА ЇХ СІВЕРСЬКІ ВОЛОДІННЯ в XV ст. DOI: 10.58407/litopis.240102 © С. Келембет, 2024. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/0000­0002­2174­627X Мета: дослідити історію роду князів Мстиславських, які були відгалуженням династії Ґедимі- новичів і найближчими родичами володарів Великого князівства Литовського, протягом XV ст. Особливу увагу приділено фактам приналежності до Мстиславського князівства містечок-волос- тей, розташованих у межах історичної Сіверської землі – Мглина, Попової Гори та, вірогідно, Дро- кова. Методи: застосовано як загально-наукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція), так і спеціаль- но-наукові методи дослідження – історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-гене- тичний, історичної реконструкції тощо. Новизна: в рамках заявленої теми вперше конкретизу- ються деякі проблемні епізоди, що стосуються хронології правління князів Мстиславських та скла- ду їх сіверських володінь. На думку автора, Мглинська волость була приєднана до Мстиславського князівства суттєво пізніше його утворення, зокрема в 1406 р. А Попова Гора, імовірніше, опини- лась у володінні Мстиславських лише в середині XV ст. Визначається конкретний рік смерті князя Івана Юрійовича – 1485-й. Встановлюється, що після московської окупації Сіверщини 1500 р. Мглин і Попова Гора перейшли у володіння князів Можайських-Стародубських. Висновки: вперше у віт- чизняній історіографії критично розглянуто історію роду князів Мстиславських, систематизовану в форматі виокремлених біографічних нарисів, протягом того періоду, коли територія Мстислав- ського князівства включала деякі північні волості Сіверської землі. Ключові слова: Мстиславське князівство, Ґедиміновичі, Велике князівство Литовське, Сівер- ська земля, Мглин, Попова Гора, Литовська метрика. Ця стаття продовжує серію попередніх (опублікованих на сторінках «Сіверянського лі­ топису» протягом 2015–2019 рр.), де розглянуто скупу інформацію про тих «удільних» князів, васалів Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ), які в др. пол. XIV – XV ст. мали володіння в межах історичної Сіверської землі. Остання зі згаданих публікацій була присвячена двом князям, під владою яких наприкінці правління Вітовта († 1430) опинила­ ся більша частина Сіверщини. За своїм походженням ці князі, Швитриґайло Ольґердович і Жиґимонт Кейстутович, мали найвищий статус серед всіх удільних Ґедиміновичів, до­ датково підкріплений їхнім католицьким віросповіданням (переважна більшість інших на­ щадків Ґедиміна були православними). Завдяки цим факторам обидва зазначені «принци крові» згодом стали володарями ВКЛ, «прославившись» як такі під час кривавої грома­ дянської війни 1432–1438 рр. Отже, якщо дуже коротко, ситуація в Сіверській землі про­ тягом 1420–1430­х рр. була такою1. Із 1420 р. «Швитрикгайло инако Болєславъ з Божьєй милости князь Чєрниговский и иных» (титул 1424 р.), молодший брат польського короля Владислава II (Яґайла Ольґер­ довича), володів південною Сіверщиною з головними центрами в Чернігові, Новгород­ Сіверському і Трубчевську. Північну ж частину регіону займало Стародубське князівство, правителем якого був Жиґимонт Кейстутович, рідний брат великого князя Вітовта (і двоюрідний Швитриґайла); йому ж належали Гомель та, мабуть, Брянськ із волостями (се­ ред яких станом на кінець століття міський статус мали Радогощ і Почеп2). Щодо східної Сіверщини з центрами Путивль, Рильськ, Курськ, Донецьк (городище біля Харкова), 1 Докладніше див.: Келембет С. Литовсько­католицькі князі в Сіверській землі: 1401–1452 рр. Сіверянський лі- топис. 2019. № 4–5. С. 8–26. 2 У 1500–1501 рр. московський посол у кримського хана, перераховуючи «городы», захоплені Москвою від ВКЛ, повинен був назвати «городъ Путивль, Дбрянескъ, Радогощь, Почапъ» і т. д. (Сборник Императорского Рус- ского исторического общества (далі – Сборник РИО). Санкт­Петербург: Тип­я Ф. Елеонского и Ко, 1884. Т. 41: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Нагайскою Ордами и с Турци­ ей. Т. I. С. 327, 344). У переліку 1503–1504 рр. татари не повинні були воювати між іншими «городовъ … Брян­ ска, Почяпа, Радогоща» (Там само. С. 494, 535). Приналежність волості Радогощ до «Брянского повѣта» засвід­ чує великокняжий акт 1498 р.: Lietuvos Metrika (далі – LM). Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. Kn. 5 (1427–1506). Nr 179. P. 112. Siverian chronicle. 2024. № 1 19 Оскол, Милолюбль і Мужеч3, то жодної інформації про їх приналежність у 1420­х рр. не збереглося. Теоретично ця територія могла як входити до складу Чернігово­Сіверського князівства Швитриґайла, так і знаходитися під прямою владою Вітовта. У кожному ви­ падку, після смерті останнього 1430 р. та переходу Швитриґайла на великокняжий пре­ стол у Вільні його сіверське князівство «самоліквідувалося». Невдовзі аналогічно зникло й Стародубське князівство Жиґимонта, який у 1432 р., очоливши державний заколот, обійняв великокняжу владу в Литві; проте більшість руських земель ВКЛ, включаючи Сі­ верську, він зміг відібрати від Швитриґайла лише 1438 р. Однак із часів Вітовта в межах Сіверської землі, крім основних Чернігівського та Ста­ родубського князівств (не рахуючи кількох «міні­князівств» – фактично пересічних маєт­ ків, власники яких не належали до правлячої династії)4, існувала ще одна територія, під­ владна литовським «принцам крові» з нащадків Ґедиміна. Щоправда, ця територія була відносно незначною та, головне, не мала формату окремого князівства, являючи собою лише частину сусіднього «уділу». Йдеться про Мстиславське князівство, до складу якого в XV ст. входили кілька містечок­волостей, розташованих на півночі історичної Сіверщи­ ни (нині Брянська обл. РФ) – Мглин, Попова Гора та, вірогідно, Дроков5. Усі ці три міс­ течка згадані у відомому переліку «А се имена всѣм градом рускым, далним и ближним»6, укладення якого останнім часом відноситься до 1448/49 р.7 Приналежність Мглина і Дро­ кова до категорії «городы Северские» чітко засвідчується у пізніший, московський період історії Сіверщини (1500–1618 рр.)8. За умовами Деулінського перемир’я 1 (11) грудня 1618 р. Сіверська земля була «розір­ вана» між двома державами: Москва погодилася відступити Речі Посполитій основну, за­ хідну частину регіону, серед них і «города Поповы Горы с волостми»9. Сусідні ж волості Мглин і Дроков у обох перемирних грамотах згадані на протилежній, московській сторо­ ні10 (якщо це не технічна помилка – «інерційний» недогляд при використанні тексту попе­ редніх угод11), однак уже в наступному десятилітті вони точно входили до складу Речі Посполитої. Зокрема, йдеться про Стародубський повіт Смоленського воєводства, створе­ ний у 1625 р. на тій частині Сіверщини, яка внаслідок її поділу між Польським королівст­ вом і ВКЛ відійшла до останнього. Саме в складі литовського Стародубського повіту й опинилися такі адміністративні одиниці, як Поповогорський уїзд і Мглинська волость12. 3 Всі вони згадані в Списку міст Швитриґайла 1432 р. (Полехов С. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30­е годы XV в. Москва: Индрик, 2015. С. 522–525). На той час це були дійсно значні міста (згодом запустілі), оскільки після назв Курська, Донецька та групи Оскол–Мужеч додано уточ­ нення: «з багатьма волостями (cum multis districtibus)». Про їх локалізацію див.: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. Київ, 1998. С. 135–136, 217 (картосхема). 4 Зокрема, нащадки останнього великого князя Чернігівського і Брянського з династії Ольговичів, Рома­ на II Михайловича († 1401), зберегли брянське містечко­волость Осовик і в XV ст. звалися князями Осовицьки­ ми (Келембет С. Великий князь Роман Михайлович II – останній самостійний володар Чернігова. Сіверянський літопис. 2016. № 2. С. 12–13, 16; Келембет С. Литовсько­католицькі князі… С. 9). А нащадок знаменитого та­ тарського еміра Мамая, князь Іван Олександрович Глинський, отримав від Вітовта сіверське містечко Хоробор із кількома селами у Подесенні, на схід від Чернігова. Вірогідно, до цього ж татарського роду належав і князь Урустай Менський 1408 р., власник сусідньої Мени (Келембет С. Князі Глинські: походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі. Сіверянський літопис. 2019. № 2. С. 5–8, 13–16). Більш відома т. зв. «Єголдаєва тьма» – східно­сіверські міста Мужеч, Милолюбль і Оскол, які отримав виходець із Орди князь Єголдай­Дмитро Сарайович. Але він перейшов на службу до ВКЛ, вірогідно, вже після смерті Вітовта, десь між 1432 і 1443 рр. (Там само. С. 4). 5 Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. С. 43–44, 92, прим. 7. 6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов (далі – НПЛ). Москва–Ленинград: Изд­во Акаде­ мии Наук СССР, 1950. С. 476 (найстарший список пам’ятки). Попова Гора і Дроков тут перераховані серед гру­ пи «київських» міст, до якої віднесено й майже всі сіверські, але «Стародубъ на Ланѣ (?), Мьглинъ» – невідомо чому серед «литовських». 7 Кучкин В. Датировка списка «А се имена градом всѣм рускым далним и ближним». Древняя Русь. Вопросы ме- диевистики. 2015. № 3. С. 70­72. У попередній історіографії укладення списку відносилось до кінця XIV ст. Але Т. Баранаускас навів вагомі аргументи, що пам’ятка не могла з’явитися раніше 1420­х рр. Е. Зайковський за­ пропонував значно старше датування протографа списку, 1320­ті рр., але погоджувався, що в ньому присутні суттєві редакторські вставки 1420­х рр. (Зайкоўскі Э. «Список городов русских дальних и ближних»: датыроўка протографа. Княжа доба: історія і культура. Львів, 2015. Вип. 9. С. 273–289). 8 Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV–XVI вв. Москва–Ленинград: Изд­во Акаде­ мии Наук СССР, 1950. С. 437 (заповіт Івана Грозного). 9 Małow А. Dokumenty polsko­rosyjskiego rozejmu zawartego 11 (1) XII 1618 r. we wsi Dywilino. Wschodni Rocznik Humanistyczny. 2020. T. XVII. No 2. S. 26, 28, 42, 45. 10 Ibid. S. 30, 44. 11 На таку думку наводить хоча б розташування Мглина та Дрокова між містами, які відходили до Речі Посполи­ тої – Стародубом, Поповою Горою та Почепом. Також впадає в вічі, що в грамотах 1618 р. на московській сторо­ ні, причому буквально перед Мглином і Дроковом, згадані Сновськ і Хоробор – волості Чернігівського повіту, при тому що раніше Москва вже відмовилась від «города Чернигова с волостми». 12 Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Księstwa Litewskiego. Wojewódstwo smoleńsskie 1650 r. / Pod red. A. Rachuby. Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2009. S. 5–7. «Ян Гридіч, секретар королівський, отримав у 1621 р. правом дожиттєвим цілий уїзд поповогорський з замком у Поповій Горі» (s. 18). У Мглині 1625 р. була осаджена козацька хоругва (s. 13), а 1634 р. Миколай Абрамович отримав «правом ленним вічним Мглин з во­ Сіверянський літопис. 2024. № 1 20 За часів козацької Гетьманщини ця територія, як відомо, також належала до географічної Сіверщини. Литовська влада тут остаточно зникла 1652 р., коли «изъ Сѣвери, то есть изъ Стародубова, Почепова, Мглина, Дрокова, жолнѣровъ выгнало посполство сами тихъ го­ родовъ»13. У північній Сіверщині фактично сформувався Стародубський козацький полк, хоча спочатку його очолювали лише «наказні» полковники, підпорядковані полковникам Ніжинським «и всего Сѣвера» (до 1663 р.)14. На початку 1654 р. тут уже існували Мглин­ ська, Попогорська та Дроковська козацькі сотні з центрами у відповідних містечках15. Отже, оскільки територіальна округа Мглин – Попова гора, безперечно, входила до складу історичної Сіверщини, маємо вагомі підстави віднести її перших відомих власни­ ків, князів Мстиславських, до «регіональної корпорації» удільних сіверських князів ВКЛ. Водночас, зважаючи на те, що основна територія Мстиславського князівства знаходилась поза межами Сіверщини, в рамках нашої теми не обов’язково досліджувати повні біогра­ фії Мстиславських. У першу чергу, нас буде цікавити хронологія правління цих нащадків Ґедиміна (включаючи й «еміграційні періоди» – перебування на службі у Великому Нов­ городі), а також не цілком ясна періодика приналежності їм зазначених сіверських волос­ тей. Основна територія Мстиславського князівства, включаючи столицю (тепер райцентр Могильовської обл. Білорусі), колись входила до складу Смоленського великого князівст­ ва, будучи відірваною від останнього 1359 р., коли Ольґерд Литовський «Мстиславль взялъ, а Литву свою въ немь посадилъ»16. Першим повноправним удільним князем Мсти­ славля став Линґвеній17, у православному хрещенні Семен18 – один із молодших синів Ольґерда († 1377), народжених у його другому шлюбі з тверською княжною Уляною Олександрівною († 1392). На думку більшості дослідників, Семен-Линґвеній Ольґердович отримав Мстислав­ ське князівство після того, як у 1392 р. повернувся до Литви з Великого Новгорода (де знаходився в якості службового князя з 1389 р.)19. Справді, ще 1386 р. литовським наміс­ ником у Мстиславлі був князь Кориґайло Ольґердович, залишаючись таким, мабуть, до своєї загибелі 1390 р.20 Що ж до Семена­Линґвеня, то він у власних актах 1388–1389 рр. виступав узагалі без якого­небудь «удільного» титулу, на відміну від аналогічних доку­ лостю і 500 волок від староства стародубського» (s. 30). До Мглинської волості Абрамовича належав і Дроков (Сіверщина гетьманських часів. / Упор. Мицик Ю., Тарасенко І. Київ: Інститут історії України НАН України, 2020. Т. 1: XVII ст. С. 57). 13 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. Киев: Тип­я К.Н. Милевского, 1878. С. 33. 14 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управле­ ния. Киев: Тип­я К.Н. Милевского, 1888. Т. I. Полк Стародубский. С. 12–13; Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. Київ: Стилос, 2010. С. 63. 15 Їх опис див.: Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки / Упор. Мицик Ю., Кравець М. Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2003. С. 315, 340–347. 16 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). Петроград, 1922. Т. XV. Вып. 1. С. 68 (Рогожський літо- писець). 17 Написання цього імені у джерелах відзначається значною варіативністю, в історіографії його загальноприйня­ тої форми також не існує. З нашої точки зору, унікальні імена литовських князів бажано максимально наближа­ ти до тих форм, які фіксуються в їхніх власних ориґінальних документах, а також актах найближчих родичів – навіть всупереч історіографічній традиції (напр. Швитриґайло від «Швитрикгаило», а не Свидригайло). Відпо­ відно приймаємо українську транскрипцію «Линґвеній», засновуючись на таких документальних згадках. В ори­ ґінальних латиномовних актах князя 1388–1389 рр. він зветься «Lingweny», «Lingwenis» (Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. Kraków: Drukarnia Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1932. Nr 19, 25, 27. S. 16, 23, 25); в офіційних актах великого князя Яґайла 1379 і 1382 рр. – «Langwenne» (Codex diplomaticus Lithuaniae. Vratislaviae: Sumtibus Sigismundis Schletter, 1845. Nr I, III–V. P. 55, 57, 58, 59–60); 1385 р. – «Ligwen» (Akta unji Polski z Litwą… S. 3, nr 1); Вітовта 1397 р. – «Lyngweyn» (Полоцкие грамоты XIII – начала XVI в. Москва: Университет Д. Пожар­ ского, 2015. Т. I. № 36. С. 105). У єдиній, здається, ориґінальній руськомовній грамоті самого князя його ім’я на­ писано як «Лыгвеній» (Акты, относящиеся к истории Западной России (далі – АЗР). Санкт­Петербург: Тип­я II Отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1846. Т. I. № 10. С. 26); а у п’яти ориґінальних грамотах його си­ на Юрія той зветься «Лынгвеньевич», «Лынквеневич», Лынквѣневич» (Варонін В. Князь Юрай Лынгвеневіч Мсціслаўскі. Гістарычны партрэт. Мінск: Тэхналогія, 2010. С. 54–60). У списках Першого літописного зведення ВКЛ (сер. XV ст.) також домінують варіанти з першою голосною «ы», іноді й наступною приголосною «н»: «Лыньгвении», «Лынгвенемь», «Лынгвена», «Лынквенья», «Лыньквенью» (ПСРЛ. Москва: Наука, 1980. Т. XXXV. С. 30, 64, 65, 78, списки Никифорівський, Супрасльський, Слуцький). Інша, суттєво відмінна традиція написання імені, започаткована в новгородському та московському літописанні: «Лугвеніи / Лугвении». «Луг­ вень», іноді «Лугвенъ». 18 Вірогідно, Линґвеній був охрещений у 1378/79 р. у зв’язку з тим, що посів княжий стіл у Полоцьку; вже 29 ве­ ресня 1379 р. він мав власну печатку з написом «Печать князя великого Семиона Полоцкого» (Полоцкие грамо­ ты XIII – начала XVI в. Т. I. С. 704; Т. II. С. 33). 19 ПСРЛ. Москва: Языки русской культуры, 2000. Т. VI. Вып. 1. Стб. 507–509 (Софійський I літопис старшого ізводу), та ряд інших літописів; Halecki O. Dzieje unii Jagiellonśkiej. Kraków: Drukarnia Uniwersytetu Jagiel­ lońskiego, 1919. T. I. S. 145; Krupska A. Udzielne księstwo mścislawskie pod rządami Litwy. Prace Naukowe Uni- wersytetu Śląskiego. Prace Historyczne. 1971. T. 2. S. 35, та деякі інші праці. 20 ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 484, і т. д.; Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań–Wrocław: Wy­ dawnictwo Historyczne, 1999. S. 119, 145–147. Siverian chronicle. 2024. № 1 21 ментів своїх братів та інших Ґедиміновичів21. Утім, Линґвеній міг отримати Мстиславське князівство як 1392/93 р., так і суттєво пізніше, оскільки в рамках періоду між весною 1393 та літом 1396 рр. він був ще намісником («слугою») великого князя Вітовта в Полоцьку22. Перша конкретна згадка про княжіння Семена­Линґвеня у Мстиславлі належить лише до 15 травня 1399 р., коли там померла його дружина Марія, дочка московського володаря Дмитра Донського (тіло якої було перевезено й поховано в Москві)23. Про сіверський Мглин як володіння Семена­Линґвеня свідчить, насамперед, коротка реґеста в найдавнішій книзі Литовської метрики: «Кн(я)зю Анъдрею (Порховському, зга­ даний трохи вище – С.К.) во Мъглине Волъчино а Красновичи, какъ при Лынъкгвенью держалъ»24. Також у пізнішому акті великого князя Олександра 1499 р. згадано: «А кото­ римъ бояромъ мстиславъскимъ и мъглинъскимъ подавали именья кн(я)зь Лыкгвенеи а княз Юреи, сынъ его»25. Щодо Попової Гори, її колишнє підпорядкування Мстиславлю, як і Мглина, ретроспективно засвідчує т. зв. Пам’ять 1527 р.: «Мглын город Мстиславского повету, за московским»; «што взял великии кн(я)зь московскии город Попову Гору взял повѣта Мстиславского»26. Однак приналежність Попової Гори князям Мстиславським до­ кументується лише з часів Івана Юрійовича, онука Семена­Линґвеня, який видав там свою грамоту 1468 р. А з актів великого князя Олександра 1495, 1499 і 1501 рр. можна зробити висновок, що Попову Гору, як і «білоруський» Тетерин, Юрій Линґвенович або (скоріше) Іван Юрійович отримали тільки від короля Казимира (великий князь Литви у 1440–1492, король Польщі з 1447 р.)27. Найвірогідніше, те саме стосується й сіверського Дрокова, приналежність якого до Мстиславського князівства дослідники припускають на підставі його географічного розташування – між Мглином і Поповою Горою28. Загалом включення до складу Мстиславського князівства його південної, сіверської частини, насамперед Мглинської волості, виглядає досить штучним, оскільки порушувало історичні кордони давньоруських «земель» (Смоленської та Чернігово­Сіверської). Тому видається цілком логічним припустити, що територія Мглин–Попова Гора спочатку нале­ жала до сусіднього (з півдня) Стародубського князівства, будучи приєднаною до Мсти­ славського внаслідок якихось особливих обставин. І такі, гадаємо, справді є. На межі XIV–XV ст. у Стародубі княжив Олександр Патрикійович, який у серпні 1406 р., під час литовсько­московської війни, був звинувачений у намірі перейти на бік Москви, ув’язне­ ний і втратив свої володіння. Після цього великий князь Вітовт надав Стародуб і Брянськ Болеславу­Швитриґайлу Ольґердовичу – рідному брату Семена­Линґвеня. Останній, як і Швитриґайло, також відзначився у згаданій війні, в червні 1406 р. здобувши підвладний Москві Воротинськ (на верхній Оці)29. Тож здавалося б досить дивним, щоб Вітовт, так щедро нагородивши Швитриґайла, міг обділити старшого Линґвеня, володіння якого роз­ ташовувалися на північ від «трофейного» Стародуба. Відповідно, вважаємо дуже вірогід­ ним, шо саме тоді Линґвеній і отримав сіверський Мглин, вилучений зі складу Стародуб­ ського князівства та приєднаний до Мстиславського. Крім того, збереглося пряме свідчен­ ня про аналогічні дії Вітовта, спрямовані на розширення Мстиславського князівства – за рахунок приєднання до нього сусідньої волості Смоленської землі «Молоховский путь»30. Протягом 1407–1412 рр. Семен­Линґвеній Ольґердович був (уже вдруге) службовим князем у Великому Новгороді, але водночас зберігав міцні зв’язки з ВКЛ, зокрема, брав участь у Великій війні з Тевтонським орденом і Грюнвальдській битві 1410 р.31 Наступні 21 Akta unji Polski z Litwą… Nr 19, 25–28. S. 16, 23–25. Версія, нібито Семен­Линґвеній був князем Мстиславсь­ ким уже весною 1389 р. (Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства і ваеводства ў XII–XVIII ст. Мінск: Беларуская на­ вука, 2014. С. 127), заснована на непорозумінні – очевидно, заголовку до грамоти від 25 квітня 1389 р., зроб­ леному для її публікації в «Актах Западной России» 1846 р.: Абеленцева О. К вопросу об истории Кричевского наместничества митрополитов Киевских и всея Руси в XV в. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2014. № 4. С. 77, прим. 12. 22 Полоцкие грамоты… Т. I. № 32, 36. С. 101–102, 104–106; Т. II. С. 47–49, 413. Московський літописець, пові­ домляючи про шлюб Семена «Лугвеня» з дочкою Дмитра Донського, що відбувся в Москві 14 червня 1394 р., знає його лише як князя «Литовъского» (ПСРЛ. Москва–Ленинград: Изд­во Академии Наук СССР, 2004. Т. XXV. С. 221). 23 ПСРЛ. Т. XXV. С. 228–229. 24 LM. Vilnius: Žara, 1998. Kn. 3 (1440–1498). P. 36. 25 LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. Kn. 5 (1427–1506). Nr 224. P. 139. 26 Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. С. 212–213. 27 Докладніше про це див. нижче. 28 Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства і ваеводства… С. 140. 29 Беспалов Р. Литовско­московские отношения 1392–1408 годов в связи со смоленской, черниговской и рязан­ ской политикой Витовта и Василия I. Средневековая Русь. Москва: Индрик, 2016. Вып. 12. С. 153. 30 Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства і ваеводства… С. 142–144 (звідси наводимо й карту Мстиславського кня­ зівства XV ст.). 31 НПЛ. С. 400–404; ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 531–535; Полехов С. Лугвень, Новгород и восточная политика Витовта (1411–1414) в свете малоизвестных источников Кёнигсбергского архива. Мсціслаў і Мсціслаўскі край. Мінск: Беларуская навука, 2019. С. 62–68. Сіверянський літопис. 2024. № 1 22 ж два десятиліття князь, здається, провадив спокійне життя у своєму Мстиславлі (1421 р. приймав там митрополита Фотія32). Остання прижиттєва згадка про Семена­Линґвеня на­ лежить до 19 червня 1431 р., коли союзний договір ВКЛ з Тевтонським орденом у Христ­ мемелі, разом із великим князем Швитриґайлом, уклали також вісім удільних князів, пер- шим серед яких виступає «Semeon Ulgerdowicz»33. Ця згадка свідчить про вкрай високий статус князя Мстиславського – адже він був старшим братом Швитриґайла34, відмовив­ шись від права на віленський престол, очевидно, лише через своє православне віроспові­ дання, неприйнятне для голови Литовсько­Руської держави35. Слід гадати, Семен­Линґве­ ній помер того ж 1431 р. А не пізніше наступного року його старший син, Юрій, отримав підтвердження на Мстиславське князівство – «свого батьківського уділу, котрий йому за­ писав князь Швитриґайло»36. 32 ПСРЛ. Т. XXXV. С. 33, 56, 78. 33 Liv­, Est­ und Curländisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Verlage von J. Deubner, 1884. Bd. 8. № 462. S. 271­273. 34 Грушевський М. Історія України­Руси. Київ: Наукова думка, 1993 [1907]. Т. IV. С. 515. Ян Тенґовський, всупе­ реч літописному переліку синів Ольґерда, вважає Линґвена старшим навіть за короля Яґайла – оскільки він у 1379 р. вже мав власну печатку та був охрещений у православ’я: Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedymino­ wiczów. S. 56, 118. Дійсно, православними були обидва старші рідні брати Яґайла, Корибут­Дмитро та Скири­ ґайло­Іван – на відміну від молодших Ольґердовичів, які залишались язичниками до 1386 р., коли були охрещені за католицьким обрядом. Але язичництво Яґайла до 1386 р. мало особливу й дуже поважну причину: він був ве­ ликим князем язичницької Литви, а отже, його віросповідання критерієм для визначення старшинства слугувати не може. 35 Полехов С. Наследники Витовта... С. 158. 36 Там само. С. 250, 538 (згадка про зміст листа князя Юрія 1442 р., висланого «із Русі лівонцям»). Siverian chronicle. 2024. № 1 23 Юрій Линґвенович, наслідуючи приклад батька, був не лише удільним князем Мсти­ славським, але й кілька разів – службовим князем у Великому Новгороді. На початку червня 1432 р. Швитриґайло, задовольнивши прохання новгородців, дав згоду, щоб їхнім князем став «herczog Jurii Langwinowicz», причому з умовою, в разі потреби, надавати до­ помогу литовському господарю37. Справді, восени «прииха в Новъгород князь Юрьи Се­ менович съ своею княгинею из Литовьскои земли»38. Але дуже швидко йому довелося по­ вертатися до ВКЛ – щоб виконати згадане зобов’язання, дане Швитриґайлу. 1 вересня в Литві відбувся державний заколот, внаслідок якого віленський престол посів Жиґимонт Кейстутович, а Швитриґайло втік до Полоцька, причому вірність останньому зберегли більшість руських земель ВКЛ. Зібравши свої сили, Швитриґайло пішов у наступ на Лит­ ву, де зустрівся з військом Жиґимонта біля Ошмяни. 8 грудня 1432 р. тут відбулася вели­ ка битва, в якій Ольґердович зазнав поразки від Кейстутовича. Ряд князів та панів, васалів Швитриґайла, загинули або потрапили в полон; серед останніх був і Юрій Линґвенович39. У неволі він провів майже 10 місяців – поки не втік звідти й десь у перших числах жовтня 1433 р. прибув до Мстиславля, де тоді знаходився і сам Швитриґайло40. Під час полону Юрія Линґвеновича, тобто з грудня 1432 по вересень 1433 рр., владу в Мстиславському князівстві, включаючи сіверський Мглин, обіймав його молодший брат Ярослав-Федір Линґвенович41 (народився в 1411 р.42). Про це свідчать кілька реґест 1440­х рр. у Литовській метриці: «Санку у Засельи43 … и два ч(о)л(о)в(е)ки, што у князя Ерослава выслужилъ»; «Никону и з детьми: што был выслужилъ у кн(я)зя Лынъкгвеня а у с(ы)на его кн(я)зя Ерослава»; «а во Мъглине Хомино, какъ при Ярослави держалъ и при Жикгимонъте»; «У Мстиславли и у Кричеве. Пахому Нефедовичу отчина его Избучинъ, какъ при Ярослави и при Жикгимонте держалъ»44. 22 березня 1433 р. Ярослав Линґвено­ вич, перебуваючи з іншими васалами Швитриґайла у Вітебську, першим серед них засвід­ чив колективний лист на Базельський церковний собор, в якому звав себе «племінник ко­ роля Польщі та князя Швитриґайла» (Jaruslaus Lengeleuicz, nepos regis Poloniae et ducis Swidrigal)45. У вирішальній битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р., де війська Жиґимонта Кейсту­ товича завдали поразки Швитриґайлу Ольґердовичу, на боці останнього взяли участь оби­ два брати Линґвеновичі. Молодший Ярослав тут загинув46, а Юрій разом зі Швитриґай­ лом зміг врятуватися втечею до Полоцька47. Очевидно, невдовзі після цього, на межі 1435–1436 рр., великий князь Жиґимонт захопив Мстиславське князівство48. На початку XVI ст. автор Третього літописного зведення ВКЛ (т. зв. Хроніки Биховця) писав, що піс­ ля перемоги над Швитриґайлом Жиґимонт арештував князя Юрія Линґвеновича, ув’яз­ нивши його «у меншом замку Троцком», де він нібито сидів аж до вбивства Жиґимонта 1440 р. – коли був звільнений литовськими панами й поїхав до Мстиславля49. Можливо, насправді тут ідеться про ув’язнення Юрія протягом 1432–1433 рр. Принаймні, 1438 р. він точно був на свободі, оскільки 3 березня приїхав (уже вдруге) до Великого Новгорода50. 37 Liv­, Est­ und Curländisches urkundenbuch… № 596. S. 352–353, (ориґінальний лист до великого магістра Тев­ тонського ордену від 7 червня 1432 р., російський переклад: Коцебу А. Свитригайло, великий князь Литовский. Санкт­Петербург: Тип­я Медицинского Департамента Министерства Внутренних Дел, 1835. Прибавление. С. 13–14. 38 НПЛ. С. 416. 39 ПСРЛ. Т. XXXV. С. 34, 57, 76, 106–107; Полехов С. Наследники Витовта… С. 309, прим. 238 (лист Жигимонта до великого магістра від 9 грудня 1432 р.). 40 Полехов С. Наследники Витовта... С. 351, прим. 461; Коцебу А. Свитригайло, великий князь Литовский… С. 186 (про втечу Юрія повідомляється в листі Швитриґайла, писаному зі Мстиславля 3 жовтня). 41 А. Мятельський пов’язував княжіння Ярослава у Мстиславлі з від’їздом Юрія Линґвеновича до Новгорода, який помилково відносив до 1433 р. (Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства… С. 131). 42 ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 533. 43 Це село відносилося до Мстиславля (Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства… С. 137). 44 LM. Kn. 3. P. 36. 45 Bullarium Poloniae: litteras apostolicas aliaque monumenta Poloniae Vaticana continens / Ed. Sułkowska­Kuraś I. et Kuraś S. Romae–Lublini: École Française de Rome, 1995. T. 5: 1431–1449. Nr 1361. P. 250–251. У старому фран­ цузькому виданні імена попсовані ще суттєвіше (Veterum scriptorum et monumentorum historicorum, dogma­ ticorum, moralium, amplissima collectio. Parisiis, MDCCXXXIII. Т. VIII. P. 576–577). 46 ПСРЛ. Т. XXXV. С. 35, 58, 77, 107. 47 Liv­, Est­ und Curländisches urkundenbuch… № 1006. S. 615; Полехов С. Наследники Витовта... С. 404. 48 Досить обґрунтоване припущення С. Полехова (Полехов С. Наследники Витовта... С. 406). 49 ПСРЛ. Москва: Наука, 1975. Т. XXXII. С. 155, 157. 50 НПЛ. С. 419. К. Крупа помилилась, пишучи, нібито в серпні 1437 р. Юрій Линґвенович разом зі Швитри­ ґайлом прибув до Кракова, а «під актом угоди з Польщею, виданим 4 вересня 1437 р. у Львові, видніється також підпис Линґвеновича» (Krupa K. Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430–1471. Przegląd Historyczny. 1993. T. 84. Z. 3. S. 292, przyp. 24). Відповідне посилання дослідниці (на лист Швитриґайла від 23 вересня 1437 р.) такої інформації не містить, як і згаданий акт від 4 вересня, виданий у Львові Юршею, воєводою Київським, та деякими іншими прихильниками Швитриґайла (Барвінський Б. Кілька документів і замі­ ток до часів вел. князів Свитригайла і Жигимонта Кейстутовича. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Сіверянський літопис. 2024. № 1 24 Що ж до Мстиславського князівства, то ним у др. пол. 1430­х рр. справді володів великий князь Жиґимонт, який здійснив кілька земельних надань у Мстиславлі та Мглині51. Жиґимонт Кейстутович загинув 20 березня 1440 р., а 29 червня великим князем Литви був проголошений малолітній Казимир Яґайлович. Невдовзі після цього литовські пани, фактичні правителі держави, прийняли рішення про відновлення Мстиславського князів­ ства. Як наслідок, «князь Юрьи Семенович из Новаграда великаго выѣха в Литву, и князь великыи Казимиръ дал ему очину его всю, Мстиславъ и Кричевъ, иных градовъ и волос­ теи не мало; он же възгордився, засяде Смоленско, и Полоческъ, и Витепьскъ»52. До Смо­ ленська Юрія Линґвеновича запросили місцеві «черныя люди» (нижче міщанство), причо­ му там його визнано «господаремь», тобто незалежним володарем53. Ішлося про відокрем­ лення від ВКЛ величезної території – земель Смоленської, Мстиславської, Полоцької та Вітебської. Юрій навіть прийняв титул великого князя, видавши як такий грамоту прото­ попу Полоцького Софійського собору54. Але протистояти військам ВКЛ він не зміг, восе­ ни 1440 р. втратив Полоцьк і Вітебськ, а наприкінці року втік до Москви55 (де княжив йо­ го двоюрідний брат по матері, Василь Васильович). Після цього Мстиславське князівство, звичайно, знову було конфісковане на користь великого князя Казимира, від імені якого тут була проведена ціла серія земельних на­ дань56. Князь же Юрій невдовзі повернувся у Великий Новгород (уже втретє), звідки восе­ ни 1442 р. писав до лівонських рицарів, «що він хоче зі своїми [людьми] вирушити до Лі­ вонії, а звідти до Пруссії, а звідти до Литви, щоб вимагати свого батьківського уділу, кот­ рий йому записав князь Швитриґайло; на це лівонці дають йому відмову»57. У Новгороді Юрій Линґвенович знаходився до вересня 1443 р., коли туди прибув його двоюрідний брат, князь Іван Володимирович, прийнятий «на пригороды, на которыхъ был Лугвень и сынъ его Юрьи …; а князь Юрьи Лугвеньевич поѣха къ Нѣмцемъ, и Немьцѣ ему пути не даша, и онъ отъѣха на Москву». Десь наприкінці 1444 р. знову (вчетверте) «приѣха в Новъгород с Москвы князь Юрьи Лугвеньевич, и новгородци даша ему коръмление, по волости хлѣбъ, а пригородовъ не даша»58. У грудні 1445 р. інформатор Тевтонського ор­ дену повідомляв із Великого Новгорода, що литвини тричі присилали туди до князя Юрія, з проханням зайняти престол ВКЛ; але той відмовився на користь кандидатури Михайла Жиґимонтовича, який має на це більше право, і засвідчив готовність його підтримати. Водночас литовське посольство у Пруссії в січні 1446 р. згадувало, що Юрій Линґвенович просив пробачення у великого князя Казимира, сподіваючись повернути свою «отчину»59. Але юний литовський володар на це тоді не погодився. Натомість, невдовзі Мстиславське князівство отримало зовсім іншого правителя. На­ прикінці лютого 1446 р. до ВКЛ втік один із московських удільних князів, Василь Яросла­ вич (Серпуховський), який не захотів визнати владу нового великого князя, Дмитра Ше­ мяки – той захопив Москву, наказавши арештувати й осліпити свого старшого двоюрідно­ го брата, Василя Васильовича (Темного). Казимир не лише прийняв утікача, але й надав йому величезні володіння, в основному на Сіверщині: «далъ бо бѣ король кн(я)зю Ва­ силью Дьбрянескъ в вотчину да Гомеи, да Стародубъ, да Мьстисловль и иные многие мѣста». Відступивши Брянськ іншому емігранту, князю Семену Оболенському60, Василь Ярославич влаштував свою резиденцію у Мстиславлі, але довго там не затримався. На­ прикінці того ж року він, швидко сповіщений про звільнення Василя Темного 1913. Т. CXV. С. 17–19, за оригіналом). Очевидно, К. Крупа через неуважність прийняла Юршу за князя Юрія Линґвеновича. 51 LM. Kn. 3. P. 36. 52 НПЛ. С. 420. 53 ПСРЛ. Т. XXXV. С. 60, 78, 109. 54 Полоцкие грамоты XIII – начала XVI в. Т. I. № 100. С. 198; Т. II. С. 96. 55 НПЛ. С. 420–421; Полехов С. Смоленское восстание 1440 г. Исторический вестник. Москва, 2014. Т. 7 (154): Литва, Русь и Польша XIII–XVI вв. С. 189–190. 56 LM. Kn. 3. P. 35–37. 57 Полехов С. Наследники Витовта... С. 250, 537–538 (згадка в архівному реєстрі Тевтонського ордену). 58 НПЛ. С. 423, 424, 425; стиль літочислення тут явно вересневий. Твердження про те, нібито 1443 р. Юрій Линґвенович повернувся до Мстиславля, засноване на старій публікації його грамоти Онуфріївському монастирю, виконаній за виписом із Литовської метрики, внесеним «в Актовые книги Мстиславскаго Уездного Суда». Тут дата видачі – «лѣта шестьтысячного девятсотъ­пятдесятъ­первого, индикта шестого», тобто 1442/43 р. (АЗР. Санкт­Петербург, 1846. Т. I. № 43. С. 57–58). Однак після публікації протографічного списку з самої Литовської метрики з’ясувалося, що там дата – «лета шесттисечного девятсотъ шестдесят первого, инъдыкта первого», тобто 1452/53 р. (Варонін В. Князь Юрай Лынгвеневіч Мсціслаўскі. Гіс­ тарычны партрэт. Мінск, 2010. С. 52–54). 59 Liv­, est­ und kurländisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Kommissione­Verlage von J. Deubner, 1896. Bd. 10. № 186. S. 122–123; Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378. Gdańsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego, 2018. S. 211, 212 (посилання на неопублікований документ). 60 ПСРЛ. Москва: Языки русской культуры, 2001. Т. VI. Вып. 2. Стб. 113–114 (Софійський II літопис). Siverian chronicle. 2024. № 1 25 (15 вересня)61, «со всѣми бояры и со всѣми люд(ь)ми, и с женами, и з дѣтми поидоша изо Мъстиславля» на допомогу сліпому родичу, людям якого на Різдво (25 грудня) справді вдалося захопити Москву62. Покинувши ВКЛ, Василь Ярославич автоматично втратив усі надані йому там володіння. Тоді Казимир Яґайлович нарешті погодився повернути Мстиславське князівство ста­ рому власнику – Юрію Линґвеновичу. Про те, що останній отримав назад свою «отчину», повідомляв прусський посол, який перебував у Литві «близько Різдва Христового» 1446 р.63 Якщо вірити пізнішій Хроніці Биховця, Казимир пробачив Юрія Линґвеновича та повернув йому (вже вдруге) Мстиславль, в основному, завдяки клопотанню воєводи Ві­ ленського, пана Яна (Івана) Ґаштольта – приятеля князя Юрія, який хрестив дітей Ґаш­ тольта64. Однак при цьому сам Юрій Линґвенович осів на батьківщині далеко не одразу, ще десь на півроку затримавшись у Великому Новгороді. Про це свідчать листи великого магістра Тевтонського ордену, писані в січні – квітні 1447 р.; в одному з них (від 14 берез­ ня) згадано, що «herczog Jorgen Langwennowitcz», отримавши від володаря Литви свою «отчину», планує їхати на коронацію Казимира до Кракова, призначену на 24 червня, але потім – хоче залишитись на княжінні також і в Новгороді65. Мабуть, Юрій поїхав звідти в травні / червні, коли новгородці запросили до себе зі Пскова чергового службового князя, Олександра Васильовича (Чорторийського)66. У травні 1448 р. князь Юрій Линґвенович, названий першим серед світських аристо­ кратів ВКЛ, прибув до Любліна, де відбувся з’їзд із прелатами та панами Польського ко­ ролівства67. Наступне десятиліття князь, схоже, спокійно провів у своєму Мстиславлі. Зокрема, протягом 1452/53–1457 рр. Юрій Линґвенович видав тут ряд грамот місцевому Онуфріївському монастирю та кільком боярам68. Один із останніх, Воронець, у 1455 р. отримав від свого князя володіння і в Мстиславському повіті, і в сіверській частині кня­ зівства – «во Мглине … Манюкову землю»69. Наприкінці життя Юрій Линґвенович ще раз, уже вп’яте (!), був службовим князем у Новгороді. Місцевий літописець записав, що 1 листопада 1458 р. «приѣха из Литвы от ко­ роля Казимира королевич въ Великыи Новъгородъ, и новгородци прияша его в ч(е)сть. А с нимъ приѣхалъ посолъ короля Казимира панъ Ондрюшко Исаковичь … а кн(я)зю Юрью Семенович(ю) даша ему пригороды новгородчкыи: Русу, Ладогу, Орѣшокъ, Корѣльскыи, Яму, полъ Копорьи»70. Безперечно, згаданий тут на початку «королевич» – це і є Юрій Се­ менович­Линґвенович (оскільки старшому сину короля Казимира, Владиславу, тоді ви­ повнилося лише два роки, до того ж католик не міг бути князем у Новгороді). Таке озна­ чення Линґвеновича не виглядає надто дивним, зважаючи на його винятковий династич­ ний статус – адже з усіх Ґедиміновичів князь Юрій був найближчим родичем, двоюрідним братом короля Казимира71. Його останнє новгородське княжіння, як і попередні, тривало недовго: вже у серпні наступного 1459 р. «кн(я)зь Юрьи Семенович Литовьскыи восхотѣ поѣхати въ свою землю, и съ своею княгинею и своими бояры, и архиеп(и)ск(о)пъ 61 ПСРЛ. Москва: Наука, 1994. Т. XXXIX. C. 146 (Софійський I літопис за списком Царського). 62 ПСРЛ. Т. VI. Вып. 2. Стб. 119–121. 63 Liv­, est­ und kurländisches urkundenbuch… Bd. 10. S. 209. № 303; Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 213, przyp. 80. 64 ПСРЛ. Т. XXXII. С. 159. 65 Liv­, est­ und kurländisches urkundenbuch… Bd. 10. S. 199, 209, 216–217, 218. № 294, (13 січня). 303 (14 березня), 314 (10 квітня), 318 (16 квітня); короткий переказ змісту: Карамзин Н. История государства Российского. Санкт­ Петербург: Тип­я Э. Праца, 1842. Кн. II. T. V. Примечания. Стб. 131–132, прим. 316, № 10, 11, 19, 12. 66 ПСРЛ. Санкт­Петербург: Изд­во Санкт­Петербургского университета, 2018. Т. XLIV. С. 90 (т. зв. Літопис Авраамки); Псковские летописи. Москва: Изд­во АН СССР, 1955. Вып. 2. С. 48, 137 (князь Олександр поїхав зі Пскова до Новгорода «в Петрово говѣние»; Петрів пост починається через тиждень після Трійці, завершується 28 червня). 67 Długosz J. Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Warszawa: Wyd­wo naukowe PWN, 2009. Ks. 12: 1445–1461. S. 68–69. 68 Варонін В. Князь Юрай Лынгвеневіч Мсціслаўскі… С. 52–61. 69 Там само. С. 55–58. 70 ПСРЛ. Т. XLIV. С. 93. 71 У польській історіографії переважає думка про тотожність Юрія Семеновича 1458 р. з однойменним князем Гольшанським, членом Ради ВКЛ (О. Халецький, Л. Колянковський, К. Крупа), або навіть гаданим князем Острозьким – незважаючи на відсутність серед задокументованих Острозьких Юрія Семеновича (Ф. Конечний) (див.: Krupa K. Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430–1471. Przegląd History- czny. 1993. T. 84, z. 3. S. 295–297, przyp. 61). Натомість В.М. Вернадський впевнено ототожнив Юрія Семеновича 1458 р. з Линґвеновичем (Вернадский В. Новгород и Новгородская земля в XV в. Москва–Ленинград: Изд­во АН СССР, 1961. С. 214). До такої ж версії, здається, схиляються В.О. Воронін та С.В. Полехов (Полехов С. Наследники Витовта… С. 589). Дійсно, новгородські літописці добре знали тільки одного князя Юрія Семе­ новича – Линґвеновича; якби 1458 р. до Новгорода прибув якийсь інший князь, слід гадати, це було б спеціально зазначено в літописному тексті. Крім того, ні Юрій Гольшанський, ні гаданий Острозький до династії Ґедимі­ новичів узагалі не належали, а отже, навряд чи могли означатися літописцем як «королевич». Сіверянський літопис. 2024. № 1 26 вл(а)д(ы)ка Иона и всь Великыи Новъгород ч(е)сть ему въздаша добрѣ, и одариша его, и отпустиша въсвояси»72. Невдовзі після цього померла дружина Юрія Линґвеновича, княгиня Софія73, а потім і сам князь Мстиславський. Очевидно, це сталося до 4 червня 1461 р., коли князівством уже володів їх єдиний син Іван – дружина якого видала у Мстиславлі грамоту, де фігурує як повноправна володарка («Божьею милостью, мы кнегиня Ивановая Юрьевича, кнегиня Уліяна, придали есмо святому Николѣ въ Даниловскомъ … селцо Гридково Студеницко­ го»)74. Отже, ми навряд чи помилимося, віднісши початок княжіння Івана Юрійовича у Мстиславлі до періоду з осені 1459 по весну 1461 рр. На відміну від батька та діда, князь Іван практично не брав участі в політичному житті ВКЛ. Він жодного разу не згадується в оточенні короля Казимира, серед литовських «панів ради», навіть у якості звичайного свідка видачі документів. Уся прижиттєва інформація про Івана Юрійовича, по суті, обме­ жується кількома його наданнями як правителя Мстиславського князівства. Найстарший із таких датованих актів належить до 1462/63 р.75, найпізніший – до 2 липня 1483 р.76 Для нашої теми найцікавішою є грамота від 16 жовтня 1468 р., видана Іваном Юрійовичем у Поповій Горі77; вона підтверджує тодішню приналежність цього містечка, розташованого на півночі Сіверщини, до складу Мстиславського князівства. Згідно з повідомленням т. зв. Пам’яті про князів Глинських, укладеної в Москві 1532/33 р. за ініціативою князя Федора Мстиславського78, «преставился князь Иван Юрье­ вич Мстисловской на службе в Киеве»79. Тут ідеться про похід великого війська, зібрано­ го зі всього ВКЛ, завданням якого було охороняти «трудову армію», що займалася відбу­ довою Києва, спаленого татарами кримського хана Менґлі­Гірея восени 1482 р. Очолив це військо литовський магнат, пан Богдан Андрійович (Сакович), воєвода Троцький; а пер­ шим у його складі дійсно названий князь Мстиславський80. За деякими вказівками, ця масштабна військово­політична акція, під час якої помер Іван Юрійович, мала місце в 1485 р.81 Протягом наступного десятиліття володаркою Мстиславського князівства була Уляна, вдова Івана Юрійовича, очевидно, ставши такою згідно з заповітом свого чоловіка. У піз­ нішому документі 1499 р. згадано, що «вмираючи деи небожчикъ кн(я)зь Иванъ приказал кн(е)гини своеи, ажбы тое именье Хвостово отдала Ивашку Олгишевичу. И кн(е)гиня деи небожчица подле слова кн(я)зя своего тое именье Ивашку отдала»82. Король Кази­ мир, а потім його син, великий князь Олександр (з 1492 р.), загалом визнали власницькі права княгині Уляни, однак лише до її смерті та з суттєвими обмеженнями. Зокрема, після смерті Івана Юрійовича король вивів з­під влади його вдови одного мстиславського боя­ рина: «казал ему с тыми имени собе служити и листы свои ему на то подавал»83. Після за­ 72 ПСРЛ. Т. XLIV. С. 94. 73 З цього приводу втішне послання до князя написав сам митрополит Іона (Русский феодальный архив XIV – первой трети XVI в. Москва: Институт истории СССР АН СССР, 1986. С. 213–214). 74 АЗР. Т. I. С. 79, № 65 (за списком 1642 р.). 75 Там само. С. 79–80. № 66 (список з ориґіналу 6971 р., напевне за вересневим стилем). 76 Там само. С. 102–104. № 82 (список за підтвердженням 1633 р.). 77 Там само. С. 83–84. № 68 (список за підтвердженням 1633 р.). 78 Бычкова М. Родословие Глинских из Румянцевского собрания. Русско-литовская знать XV–XVII вв. Источни- коведение. Генеалогия. Геральдика. Москва: Квадрига, 2012. С. 284–285, 287–289 (вперше стаття опублікована 1977 р.). 79 Там само. С. 290. 80 Zrzódła do dziejów polskich. Wilno: Nakład i druk Józefa Zawadzkiego, 1844. T. II. S. 119–120. Цей документ, на­ даний публікаторам бібліографом К. Свідзіньським, явно перекладений (хоч і не повністю) з руського ориґіналу на польську мову. Звідси передруковано з деякими помилками: Каманин И. Сообщение послов Киевской земли королю Сигизмунду I о Киевской земле и киевском замке, около 1520 г. Сборник статей и материалов по исто- рии Юго-Западной России, издаваемый Киевской комиссией для разбора древних актов. Киев: Типо­Литография и Переплетная И. Крыжановского, 1916. Вып. 2. С. 6–7. Дату «близько року 1520» О. Русина виправляє на 1531 р.: Русина О. Сіверська земля… С. 22, прим. 42. 81 До літа 1485 р. ці події відніс ще Л. Колянковський, засновуючись, у першу чергу, на хронології призначення Богдана Саковича воєводою Троцьким (Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. Warszawa: Z drukarni Zakładu Narodowego Imienia Ossolińskich, 1930. T. I: 1377–1499. S. 363, przyp. 1). Дійсно, 10 вересня 1484 р. пан Богдан Андрійович востаннє згадується як намісник Полоцький (LM. Vilnius: Žara, 2004. Kn. 4 (1479–1491). P. 119, nr 86), а як воєвода Троцький – вперше 27 березня 1486 р. (Ibid. P. 38, nr 1.7). Додамо, що похід Саковича мав місце ще до призначення воєводою Київським Юрія Пацевича. Останній, як воєвода Київський, у датованих документах вперше згадується 9 травня 1486 р. (Ibid. P. 41­42, nr 4). Він же фігурує на цьому уряді в недатованому ярлику Менґлі­Гірея, який видавці відносять до 1484 р. (Ibid. P. 103, nr 47.4). Однак відповідь на вказане посольство король Казимир дав 22 серпня 1486 р. (Ibid. P. 141–143, nr 132), а отже, ярлик хана логічніше датувати 1­ю пол. 1486 чи 2­ю пол. 1485 рр. Оскільки масштабні роботи по будівництву Київ­ ського замку навряд чи могли проводитися зимою (1484/85 чи 1485/86 рр.), то похід під Київ армії Богдана Са­ ковича слід віднести до 1485 р., найвірогідніше – літа, як і вважав Л. Колянковський. 82 LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494–1506). P. 229, nr 355 (підтвердження 1499 р.). 83 Ibid. P. 214, nr 328 (підтвердження 1499 р.). Siverian chronicle. 2024. № 1 27 гибелі іншого боярина «кн(е)г(и)ни Мстиславская не хотела жоны его к тым именьям при­ пустити»; тож відповідний наказ, розглянувши справу особисто, дав сам Казимир (явно всупереч бажанню княгині)84. Ще більш показовий випадок 1499 р., коли надання, отри­ мане дворянином від покійної володарки Мстиславля, взагалі було скасоване великим князем Олександром, який пояснював: «Ино кн(е)г(и)ни Ивановая Юръевича не волна бы­ ла именеи Мстиславъских роздавати без воли отца н(а)шого, короля его м(и)л(о)сти, и без нашое»85. Втім, не викликали заперечень її церковні пожертви: «кнегиня Ивановая Юрье­ вича кнегиня Ульяна Мстиславская» зробила надання Пустинському монастирю Богоро­ диці в Мстиславлі, а також підтвердила їх стару фундацію Троїцькому собору – «тую жъ дань по смерти мужа своего князя Ивана имъ дала»86. Про реальну владу Уляни в Мсти­ славському князівстві свідчить також скарга московського купця, близько 1488 р. погра­ бованого під Мстиславлем. Постраждалий «о томъ билъ челомъ княгинѣ Ульянѣ Мсти­ славской; и княини деи Ульяна ялася ему того грабежа обыскати и отправити да не отпра­ вила»87. Княгиня Уляна померла до 15 серпня 1495 р., коли її дочки, «княжны Мстиславъские, княжна Настася а княжна Ульяна», прибули до великого князя Олександра у Вільну «и били его м(и)л(о)сти чолом о отчине своеи, о Мстиславли, и о иных городех, и о волостех мстиславъских». Литовський господар через пана Миколая Радивиловича, воєводу Вілен­ ського, відповів, щоб княжни «поехали зася до Мстиславля и мешкали на Мстиславли и на всеи отчине своеи, што держал дед ихъ кн(я)зь Юреи и отец ихъ княз Иван, выменя (виключаючи – С.К.) што будет отец его м(и)л(о)сти корол придал кн(я)зю Юрю а кн(я)ю Ивану именеи и людеи, тую данину отца своего его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ берет к своеи воли». Княжни Мстиславські повинні мешкати на своїй отчині доти, поки не будуть заручені; коли ж «им Богъ даст облюбенцовъ княжат, которые будут ровни имъ, тогды его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ хочет о их м(и)л(о)сти мыслити а их не хочет опустити, яко кровных своих, а бояром всим казал их м(и)л(о)сти послушным быти во всем такъ, какъ то господаринь своихъ»88. При цьому юридично Мстиславське князівство перейшло до великого князя Олександ­ ра, який згадував (1499 р.), що «после кн[е]гини Мъстиславское Мъстиславль на насъ спал», «какъ кнегини Ивановое в животе не стало а Мстиславль спал на насъ»89. Справді, в період 1496–1498 рр. судочинство в князівстві вершив литовський господар. Навіть прості люди скаржились йому «на боярина княжон Мстиславъских на Клишка Радчича»90; сам Олександр затверджував і права мстиславських землевласників: «Нехаи они тыи именя держатъ … а нам с тых именеи поспол зо мстиславцы службу земъскую заступають»91. Дочки ж Івана Юрійовича та Уляни реальної влади не мали, лише проживаючи в батьків­ ській столиці під опікою литовського монарха. Новий повноправний князь у Мстиславлі з’явився на початку 1499 р., незадовго до 9 квітня – коли великий князь Олександр уже згадував, що віддав Мстиславль князю Ми- хайлу Івановичу Жеславському92. Це був нащадок Євнутія Ґедиміновича, великого кня­ зя Литовського (1342–1345), а потім дрібного князя Жеславського (в Білорусі)93. 6 травня розглядалася скарга мстиславської боярині «на кн(я)зя Михаила Ивановича Жославского, штож какъ дали есмо за него княжну Мстиславъскую и Мстиславль дали есмо ему у в отчину»94. В іншому акті, виданому в липні 1499 р., литовський господар згадував до­ кладніше: «мы, з ласки нашее, Мстиславль дали кн(я)зю Михаилу Ивановичу Жославско­ му за его службу и дочку кн(я)зя Иыванову Юревича княжну Ульяну призволили ему по­ нят за себе»95. Отже, цей шлюб відбувся між 9 квітня та 6 травня (він був неможливим у Великий піст, який 1499 р. закінчився 30 березня). Потім Михайло Іванович виїхав до сто­ личної Вільни, де 17 травня 1499 р. засвідчив акт великого князя Олександра як «княз Ми­ х(айло) Мстис(лавский) Жаслав(ский)»96, а 19­го – отримав письмовий привілей на свої 84 LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494–1506). P. 174, 197, nr 258, 300 (акти 1498 і 1499 рр.). 85 LM. Kn. 5. P. 135, nr 218. 86 АЗР. Санкт­Петербург, 1848. Т. II. С. 206, 401. № 162, 232 (королівські підтвердження 1529 і 1544 рр.). 87 Сборник РИО. Санкт­Петербург: Тип­я Ф. Елеонского и Ко, 1882. Т. 35: Памятники дипломатических сноше­ ний Московского государства с Польско­Литовским. Т. I. С. 32. № 7 (скарга московського посольства до ВКЛ, яке виїхало з Москви 20 березня 1489 р.). 88 LM. Kn. 6. P. 117, nr 128. 89 Ibid. P. 197, 214, nr 300, 328. 90 Ibid. P. 127, nr 151 (1496 р.). 91 Ibid. P. 174–175, 197, nr 258 (1498 р.), 300 (1499 р.). 92 Ibid. P. 197, nr 300. 93 ПСРЛ. Санкт­Петербург: Тип­я Э. Праца, 1856. Т. VII. С. 255, 256; НПЛ. С. 353, 358. 94 LM. Kn. 6. P. 229, nr 355. 95 Ibid. P. 214, nr 328. 96 LM. Kn. 5. P. 132, nr 213. Сіверянський літопис. 2024. № 1 28 нові володіння. Юридично це була винагорода за «веръную и пилную службу» князя, про спадкові права його дружини тут навіть не згадувалось. Михайло Іванович отримував «го­ род Мстиславъль а город Мглинъ со всими дворы мстиславъскими и мглинъскими, и з дворъцы» (далі перераховано дев’ять мстиславських «дворів», але жодного мглинського), «и со всими бояры, и з ихъ именьи, и з слугами путными, и данъники, со всимъ правомъ и панъствомъ … подлугъ того, какъ тыи замъки деръжали кн(я)зь Юреи Лынкгвеневичъ, а потомъ сынъ его, княз Иванъ. А дали то есмо ему у вотъчыну вечъно на веки вечныи, и его кн(е)гини, и их детемъ, и потомъ будучымъ их счадкомъ»97. Як бачимо, великий князь Олександр надав Мстиславль князю Михайлу Жеславсько­ му в якості власної «вислуги», а не спадщини його дружини, княжни Уляни Іванівни Мстиславської. Власне кажучи, вона й не могла бути спадкоємицею Мстиславля, оскільки мала старшу сестру, Анастасію. Однак остання взагалі була позбавлена права на батьків­ ське князівство, ставши дружиною князя Семена Михайловича Слуцького. Литовський господар явно не хотів, щоб два найзначніші удільні князівства ВКЛ, Слуцьке та Мсти­ славське, об’єдналися під владою однієї особи. Пізніше княгиня Анастасія Слуцька не раз заявляла своє право на Мстиславль, наголошуючи, що князь Михайло Жеславський його «держитъ дей по сестре моєй меньшой, по своєй кнегини». Але князь Михайло відпові­ дав, що отримав Мстиславський замок від монарха «за мою служъбу»98, і формально це справді було так. Та для нашої теми важливіше, що великий князь Олександр, не визнавши права князі­ вен Мстиславських на батьківську спадщину, присвоїв значну частину останньої, суттєво урізавши територію Мстиславського князівства. Зокрема, в акті його відновлення 1499 р. відсутні Кричев (належав Юрію Линґвеновичу 1440 р.) та володіння, які 1501 р. литов­ ський господар надав своїй дружині, великій княгині Олені: «двори звані Княжичі й Тете­ рин і замок Попова Гора званий, котрі маєтки Іван Юрійович князь Мстиславський дер­ жав зі всіма округами, чи волостями, до тих дворів здавна приналежними. Також і інші села приналежні до двору Тетерин, поблизу річки Друть розташовані, які (ми) забрали від княгині Мстиславської, ті села … тепер включаємо, повертаємо і записуємо до явного двору Тетерин»99. Звідси видно, що княгиня Уляна Мстиславська втратила лише кілька сіл у Тетеринській волості, зберігши за собою сам Тетерин, а отже, мабуть, і згаданий на­ ступним сіверський замок Попова Гора. Тоді слід визнати, що відсутні в наданні 1499 р. Кричев, Княжичі, Тетерин, Попова Го­ ра та, вірогідно, Дроков відійшли до великого князя Олександра вже після смерті княгині Уляни. І саме про ці володіння йдеться в рішенні Олександра 1495 р., коли він дозволив князівнам Мстиславським мешкати «на всеи отчине своеи, што держал дед ихъ кн(я)зь Юреи и отец ихъ княз Иван», однак за виключенням того, що король Казимир (1440–1492) «придал кн(я)зю Юрю а кн(я)ю Ивану именеи и людеи, тую данину отца своего его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ берет к своеи воли». Дійсно, до 1440 р. жодна з вищеназваних волостей у володінні Семена­Линґвеня та його синів, на відміну від Мстиславля та Мгли­ на, не згадується100. Кричев перейшов у володіння великого князя Олександра не пізніше 97 LM. Kn. 5. P. 139–140, nr 224. За цим списком, акт виданий «у Вилни, в неделю Светого Духа» 1499 р., «м(е)с(е)ца марца 19 день». Але Духів день, який у католицизмі співпадає з Трійцею, а в православ’ї – відзна­ чається наступного понеділка, за першим означенням у 1499 р. припадав на 19 травня (Пасха тоді була 31 берез­ ня). Дійсно, в архівній польськомовній реґесті ориґінального акту дата видачі – «maia dnia 19» 1499 р. (LM. Vil­ nius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998. Kn. 1 (1380–1584). P. 117–118, nr 566). Також і перші публі­ катори списку з Литовської метрики внесли відповідну корективу – «Маія въ 19 день» (АЗР. Санкт­Петербург, 1846. Т. I. С. 197. № 172). Це робить вкрай сумнівною дату грамоти, якою князь Михайло Жеславський­Мсти­ славський надав радомльському богомольцю Діонісію церкву Пресв. Богородиці, нібито 20 січня 1499 р. На її підставі А. Мятельський відносив шлюб Михайла з Уляною Мстиславською ще до межі 1498–1499 рр. (Мяцель­ скі А. Мсціслаўскае княства… С. 154). Слід гадати, у списку цієї грамоти (неопублікованої) дата видачі вказана помилково, оскільки важко уявити, щоб князь Жеславський розпоряджався у Мстиславському князівстві за чо­ тири місяці до того, як отримав на нього офіційний привілей. 98 Русская историческая библиотека. Петербург: Сенатская тип­я, 1903. Т. XX: Литовская метрика. Т. I. Стб. 1020, 1071–1072. № 300, 353 (Книга 2 судових справ). 99 …curias dictas Kniezyczy et Thetheryn et castrum Popowa Hora dictum, quae bona Iwan Iurgievicz dux Sassławski (за іншим рукописом надруковано вірніше Scysławski, але й тут пропущена перша літера «М») tenuit cum omnibus districtionibus, alias włośći, ad easdem curias ex antique spectan(tibus). Item et alias villas spectan(tes) ad curiam Theteryn, iuxta fluvium Drud iacen(tes), quas receperamus ducissae Sassłavien(sae) (за іншим рукописом на­ друковано Seysławien, має бути [M]scysławien(sae)), easdem villas … praesentibus incorporamus, restituimus et inscribimus ad expressam curiam Thetheryn (Акты Литовской метрики. Варшава: Тип­я Варшавского учебного округа, 1897. Т. I. Вып. 2: 1499–1507 гг. С. 91–92 (прим. 5, 8), № 602). Княжичі й Тетерин дійсно належали кня­ зю Івану Юрійовичу Мстиславському та його княгині Уляні, про що згадано в їхніх спільних грамотах 1463 і 1483 рр. (АЗР. Т. I. С. 80, 103. № 66, 82). 100 У Переліку міст Швитриґайла, складеному восени 1432 р., Кричев, Тетерин і Дроков згадані в географічній групі (№ 19, 21, 23) суттєво попереду Мстиславля (№ 31) (Полехов С. Наследники Витовта… С. 522–523). Це було б досить дивно, якби всі вони входили до складу одного князівства. Деякі сумніви можливі щодо Тетерина; вони засновані на двох регестах Литовської метрики, де зафіксовано надання великого князя Казимира, здійсне­ Siverian chronicle. 2024. № 1 29 червня 1494 р.101 – цілком можливо, вже після смерті княгині Уляни Мстиславської (хоча напевне цього стверджувати не можна)102. Щодо сіверського Дрокова, то «дроковцы» як прямі піддані литовського господаря та його «наместникъ дроковскии» вперше згадують­ ся 13 травня 1496 р.103 – точно вже після смерті княгині Уляни. Мстиславське князівство у складі, встановленому 1499 р., проіснувало дуже недовго. Літом 1500 р., в розпал московсько­литовської війни, московські війська захопили всю Сі­ верську землю, включаючи підлеглий Мстиславлю замок Мглин і вже «господарські» По­ пову Гору та Дроков104. На той час ці містечка «Мстиславского повету» налічували при­ близно по 500 дворів105. Більшу ж частину Сіверщини, зрадивши литовського господаря, піддали Москві двоє місцевих князів: Семен Іванович Можайський – свої міста Чернігів, Стародуб, Гомель і (захоплений) Любеч, а Василь Іванович Шемячич – Новгород­Сівер­ ський та Рильськ106. В якості винагороди за це московський великий князь Іван III того ж 1500 р. суттєво розширив сіверські володіння своїх нових васалів. Зокрема Семен Можай­ ський, князь Стародубський, додатково отримав аж чотири волості – Почеп, Мглин, Дро­ ков і Попову Гору107 (ставши найбільшим феодалом у всій Московській державі). Так сі­ верський Мглин перейшов зі складу Мстиславського князівства до Стародубського, від якого власне ця волость, на нашу думку, й була відірвана 1406 р. До речі, князь Семен Можайський­Стародубський, молодший правнук Дмитра Донського, по жіночій лінії був також і правнуком князя Олександра Патрикійовича Стародубського108 – того самого, у якого Вітовт конфіскував володіння у 1406 р. Литовський великий князь Олександр, фактично втративши Сіверщину, спробував за­ держати хоча б одне з її прикордонних містечок, а саме Попову Гору, пішовши заради цього на своєрідну хитрість. Як уже згадувалось, 12 серпня 1501 р. Олександр надав ні на території волостей Мстиславля, Кричева та Мглина, конфіскованих у Юрія Линґвеновича після його корот­ кочасного княжіння 1440 р. (LM. Kn. 3. P. 36). 1) «Булгаку село, што Симонъ держалъ при кн(я)зи Лынъкгвеню, со всими бортники, Шаньковичъ да Шепелевичи». Згадані тут «Шепелевичи» ототожнюються з однойменним селом, пізніше містечком Тетеринської волості (Мяцельскі А. Мсціслаўскае княства… С. 141; Вялікі гістарычны атлас Беларусі. Мінск: Белкартаграфія, 2009. Т. 1. С. 71). Однак у джерелі «Шепелевичи», здається, – не назва села, а прізвище приналежних до нього бортників. Трохи нижче це надання продубльоване так: «Булгаку Симо­ ново, какъ ему Жикгимонтъ дал. Ашаньковичу [читай: , а Шаньковичу – С. К.] Шепелевичу …». 2) «Самоилу Головчинъ, какъ при Жикгимонъте держалъ». Головчин також вміщується у Тетеринській волості (Вялікі гіста­ рычны атлас Беларусі. Т. 1. С. 71). Але за іншою версією це село, згадане також у пізнішій грамоті Юрія Линґ­ веновича, ще в XIX ст. існувало поблизу Онуфріївського монастиря під Мстиславлем (Мяцельскі А. Мсці­ слаўскае княства… С. 135–136, 617). Врешті, надання самого Тетерина «Книга данин Казимира» реєструє в зо­ всім іншому місці: «Пану Довкгирду, воеводе виленскому, Тетерино а Мошково у вотъчину. Самъ великии кн(я)зь. Сопега». Після смерті Довґірда в 1443 р. це володіння перейшло до інших власників: «Кн(я)зю Ивану Романовичу кн(я)жии двор у Тетерине … Кн(е)г(и)ни Михаиловои село у Тетерине, што Волчко, Довъкгирдовъ слуга, держалъ» (LM. Kn. 3. P. 27, 30). Жодного зв’язку Тетерина з Мстиславським князівством тут ще не про­ стежується. 101 17 травня 1495 р. Олександр писав «наместнику кричовскому и старцу, и мужом», що раніше він «продали есмо мыто кричовское на год жиду троцкому Симсе Мархаевичу … и он того году своего не додержалъ». Тепер же великий князь продав кричевське мито тому ж єврею ще на три роки, «а рокъ ему увезати ся в тое мыто на сего св(е)того Ивана день, што придет, а держати ему тое мыто три годы сполна до того року»; «А што первого году он не додержал и он таки нехаи додержить того году подлугъ того, как купил» (LM. Kn. 6. P. 239, nr 381). Звідси випливає, що перший річний строк оренди кричевського мита завершувався 24 червня 1495 р. або неза­ довго перед тим, відповідно розпочавшись у червні 1494 р. 102 15 лютого 1499 р. «кричовълянъка на имя Зуевая и с сынъми своими» скаржилася великому князю Олександ­ ру «на мещанина кричовского, на Сенка Поповича, штож он держить за собою селище, землю ее отчинъную». Але з’ясувалось, що Сенько Попович уже «первеи сего бил намъ чолом и вказывал перед нами листъ отца нашо­ го, короля его м(и)л(о)сти, штож его м(и)л(о)сть тое селищо дал ему за пусто». Відповідно до згаданого листа короля Казимира, Олександр підтвердив право власності Сенька, виславши відповідне розпорядження й «до на­ местника кричовского» (LM. Kn. 6. P. 187–188, nr 285). Можна було б припустити, що тут ідеться про давнє на­ дання Казимира, здійснене ще до його обрання королем Польщі (1447 р.), в період конфіскації Мстиславського князівства у Юрія Линґвеновича (1441–1446 рр.): тоді якийсь Сенько, брат Глібка Кричевського, отримав «три ч(о)л(о)в(е)ки, на име Кызыр, да Токар, да Старя … а куници у Кричеве Сенку выбрати и принести сем к вели­ кому кн(я)зю, а ему его доходец» (LM. Kn. 3. P. 19). Однак, по­перше, Сенько Кричевський отримав від великого князя Казимира трьох податних людей, а Сеньку Поповичу король «тое селищо дал ему за пусто». По­друге, важко уявити, щоб у 1499 р. «Зуевая» стала згадувати про юридичну помилку, від часу якої минуло щонай­ менше 53 роки. Тому видається значно вірогіднішим, що Сенько Попович отримав селище в Кричеві від короля Казимира ближче до кінця його правління († 1492). Але й це не означає, що король конфіскував всю Кричевську волость після смерті князя Івана Юрійовича 1485 р. – оскільки відомо, що в цей час Казимир розпоряджався ма­ єтками бояр навіть у Мстиславлі, збереженому за княгинею Уляною Мстиславською (див. вище). 103 LM. Kn. 6. P. 344, nr 597. 104 Сборник РИО. Санкт­Петербург, 1884. Т. 41. С. 327, 344; ПСРЛ. Санкт­Петербург: Тип­я М.А. Александрова, 1910. Т. XXIII. С. 196. 105 Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. С. 212–213. (ретроспективні згадки у т. зв. Пам’яті 1527 р.). 106 Сборник РИО. Т. 41. С. 327. 107 ПСРЛ. Т. XXIII. С. 196. 108 У 1403 р. князь Андрій Дмитрович (Можайський), дід Семена Можайського­Стародубського, одружився «у князя Александра Патрекѣевича у Стародубьского, поят дщерь ег Огрофѣну» (ПСРЛ. Т. XXV. С. 232). Сіверянський літопис. 2024. № 1 30 кілька земельних володінь своїй дружині, великій княгині Олені, включивши до них і «за­ мок Попова Гора (castrum Popowa Hora)»109. Справа в тому, що Олена була дочкою Іва­ на III, і литовський господар міг сподіватися, що його московський тесть погодиться від­ ступити Попову Гору в особисте володіння власній дочці. Однак такий розрахунок ви­ явився даремним, оскільки за умовами литовсько­московського перемир’я, укладеного в березні 1503 р. (строком на 6 років), Олександр зобов’язувався не воювати володінь, фак­ тично закріплених за новими московськими «слугами», у т. ч. волостей «Поповы Горы, Мъглина, Дрокова»110. Хоча тієї ж весни князь Семен Стародубський ще скаржився Іва­ ну III, що литовські піддані нападали на «его волости, Попову Гору и Стародубскіе се­ ла»111. Князь Михайло Мстиславський, утративши Мглин, взамін за нього 14 жовтня 1503 р. випросив собі «волостку Кревского повѣту, на имя Спегляны» (в Литві)112, потім – ще де­ які маєтки. У 1527 р. він фактично відмовився від Мстиславля на користь короля Жиґи­ монта113, оскільки його єдиний син, князь Федір Михайлович, попереднього року втік до Москви (де започаткував боярський рід Мстиславських, один із найзнатніших у Москов­ ській державі XVI – поч. XVII ст.). Наприкінці подаємо хронологічний перелік володарів Мстиславського князівства:  Семен­Линґвеній Ольґердович: між 1392 і 1396 – після 19 червня 1431 р.;  Юрій Линґвенович: після 19 червня 1431 – 8 грудня 1432 р.;  Ярослав­Федір Линґвенович: грудень 1432 – вересень 1433 р.;  Юрій Линґвенович (вдруге): жовтень 1433 – кінець 1435 / поч. 1436 р.;  Юрій Линґвенович (втретє): др. пол. 1440 р.;  Василь Ярославич Серпуховський (із Москви): весна – осінь 1446 р.;  Юрій Линґвенович (вчетверте): грудень 1446 – осінь 1459 / весна 1461 р.;  Іван Юрійович: осінь 1459 / весна 1461 – 1485 р.;  Уляна, вдова Івана Юрійовича: 1485 – до серпня 1495, навряд чи раніше 1494 р.;  Михайло Іванович Жеславський: поч. 1499 (до 9 квітня) – 1527 р.; сіверський Мглин утратив літом 1500 р. References Bespalov, R. (2016). Litovsko­moskovskie otnosheniya 1392–1408 gg. v svyazi so smolenskoi, cherni­ govskoi i ryazanskoi politikoi Vitovta i Vasiliya I [Lithuanian­Moscow relations of 1392–1408 in connecti­ on with the Smolensk, Chernihiv and Ryazan policies of Vytautas and Vasily I]. Srednevekovaya Rus – Medieval Rus, 12, P. 129–182. Kelembet, S. (2016). Velykyi kniaz Roman Mykhailovych II – ostannii samostiinyi volodar Cherniho­ va [Grand prince Roman Mikhailovich II – the last independent ruler of Chernihiv]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2, P. 3–16. Kelembet, S. (2019). Kniazi Hlynski: pokhodzhennia rodu, Hlynske kniazivstvo, volodinnia v Siverskii zemli [The Hlynskys princes: origin of the genus, Hlynsky principle, ownership in the Siverska land]. Sive- rianskyi litopys – Siverian chronicle, 2, P. 3–18. Kelembet, S. (2019). Lytovsko­katolytski kniazi v Siverskii zemli: 1401–1452 rr. [Lithuanian­Catholic princes in Siverska land: 1401–1452]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 4–5, P. 8–32. Khoroshkievich, A., Polekhov, S. (Ed.). (2015). Polotskiie gramoty XIII – nachala XVI v. [Polotsk charters of the 13th – the early 16th c.]. Moscow, Russia. Krupa, K. (1993). Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430–1471 [Political relations of Gedymin with Nowogrod the Great in 1430–1471]. Przegląd Historyczny – Histori- cal Overview, 84/3, P. 289–306. Kuchkin, V. (2015). Datirovka spiska «A sie imiena gradom vsiem ruskym dalnim i blizhnim» [Dating of the list «And these are names of all Rus cities, far and near»]. Drevniaia Rus. Voprosy mediyevistiki – Ancient Rus. Issues in Medieval studies, 3, P. 70–72. Mytsyk, Yu., Kravets, M. (Ed.). (2003). Prysiazhni knyhy 1654 r. Bilotserkivskyi ta Nizhynskyi polky [Oath books of 1654. Bila Tserkva and Nizhyn regiments]. Kyiv, Ukraine. Polekhov, S. (2014). Smolienskoie vosstaniie 1440 g. [The Smolensk uprising of 1440]. Istoricheskii viestnik – Historical bulletin, 7 (154), P. 160–197. Polekhov, S. (2015). Nasledniki Vitovta. Dinasticheskaya voina v Velikom knyazhestve Litovskom v 30­e gg. XV v. [Vytautas’s successors. The dynastic war in the Grand duchy of Lithuania in 1430s]. Mos­ cow, Russia. Polekhov, S. (2019). Lugven, Novgorod i vostochnaya politika Vitovta (1411–1414) v svete maloiz­ vestnykh istochnikov Kenigsbergskogo arkhiva [Lengvenis, Novgorod and Vytautas’ Eastern policy (1411–1414) in the light of little­known sources of the Königsberg archive]. Minsk, Belarus. 109 Акты Литовской метрики. Т. I. Вып. 2. С. 91. № 602. 110 LM. Kn. 5. P. 324, nr 518; Сборник РИО. Т. 35. С. 399. 111 Сборник РИО. Т. 35. С. 430. 112 АЗР. Т. I. С. 353–354. № 205. 113 LM. Kn. 1. P. 117, nr 565; АЗР. Т. II. С. 181–182. № 148. Siverian chronicle. 2024. № 1 31 Rusyna, O. (1998). Siverska zemlia u skladi Velykoho kniazivstva Lytovskoho [Siver land in the struc­ ture of Grand duchy of Lithuania]. Kyiv, Ukraine. Varonin, V. (2010). Kniaz Yurai Lyngvenevich Mstsislawski. Histarychny partret [Prince Yuri Lyng­ venovich Mstislavsky. Historical portrait]. Minsk, Belarus. Zaikowski, E. (2015). «Spisok gorodov russkikh dalnikh i blizhnich»: datyrowka pratografa [«List of Russ cities, far and near»: dating of the protograph]. Kniazha doba: istoriia i kultura – The Princely era: history and culture, 9, P. 273–289. Келембет Станіслав Миколайович – кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України (вул. М. Грушевського, 4/614, Київ, 01001, Україна). Kelembet Stanislav – candidate of historical sciences (Ph.D. in History), docent, senior re­ search fellow, Institute of history of Ukraine NAS of Ukraine (4/614, M. Hrushevskoho, Kyiv, 01001, Ukraine). E­mail: stas.kelembet@gmail.com THE PRINCES OF MSTISLAVL AND THEIR SIVERIAN POSSESSIONS IN THE 15th c. Purpose: to study the history of the Mstislavl princes, who were a branch of the Gediminovich dynasty and the closest relatives of rulers of the Grand duchy of Lithuania during the 15th c. Particular attention is paid to facts of belonging to the Mstislavl principality of townships-volosts located within the historical Si- verska land – Mhlyn, Popova Hora and, probably, Drokov. Methods: both general scientific (analysis, synthesis, deduction, induction) and special scientific research methods were applied – historical-chrono- logical, comparative-historical, historical-genetic, historical reconstruction, etc. Novelty: within the fra- mework of the declared topic, some problematic episodes related to the chronology of the rule of the Msti- slavl princes and the composition of their Siverian possessions are specified for the first time. According to the author’s opinion, Mhlyn volost was annexed to the Mstislavl principality significantly later than its for- mation, in particular in 1406. And Popova Hora most likely fell into possession of Mstislavl only in the mid-15th c. The specific year of prince Ivan Yuriyovych’s death is determined – 1485. It is established that after Moscow’s occupation of Siverska land in 1500, Mhlyn and Popova Hora passed into possession of princes of Mozhaisk-Starodub. Conclusions: for the first time in soviet historiography, a critical review is given to the history of the Mstislavl princes, systematized in the format of separate biographical essays du- ring that period when the territory of Mstislavl principality included some northern volosts of Siverska land. Key words: Mstislavl principality, Gedyminids dynasty, Grand duchy of Lithuania, Siverska land, Mhlyn, Popova Hora, Lithuanian metrica. Дата подання: 4 жовтня 2023 р. Дата затвердження до друку: 5 лютого 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Келембет, С. Князі Мстиславські та їх сіверські володіння в XV ст. Сіверянський літопис. 2024. № 1. С. 18–31. DOI: 10.58407/litopis.240102. Цитування за стандартом APA Kelembet, S. (2024). Kniazi Mstyslavski ta ikh siverski volodinnia v XV st. [The princes of Mstislavl and their Siverian possessions in the 15th c.]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 1, P. 18–31. DOI: 10.58407/litopis.240102.

Схожі ресурси