З історії Чернігівщини VII—XIII ст.
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200122 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | З історії Чернігівщини VII—XIII ст. / М. Бойко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 94-98. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200122 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2001222024-11-17T13:08:18Z З історії Чернігівщини VII—XIII ст. Бойко, М. На допомогу вчителю 1996 Article З історії Чернігівщини VII—XIII ст. / М. Бойко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 94-98. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200122 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
На допомогу вчителю На допомогу вчителю |
| spellingShingle |
На допомогу вчителю На допомогу вчителю Бойко, М. З історії Чернігівщини VII—XIII ст. Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Бойко, М. |
| author_facet |
Бойко, М. |
| author_sort |
Бойко, М. |
| title |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. |
| title_short |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. |
| title_full |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. |
| title_fullStr |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. |
| title_full_unstemmed |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. |
| title_sort |
з історії чернігівщини vii—xiii ст. |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
На допомогу вчителю |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200122 |
| citation_txt |
З історії Чернігівщини VII—XIII ст. / М. Бойко // Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 94-98. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT bojkom zístorííčernígívŝiniviixiiist |
| first_indexed |
2025-07-17T06:23:44Z |
| last_indexed |
2025-07-17T06:23:44Z |
| _version_ |
1837874204238675968 |
| fulltext |
НА ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЮ
Микола Бойко
З ІСТОРІЇ ЧЕРНІГІВЩИНИ VII-XIII ст.
У ті часи територія нашого краю була покрита дрімучими важко-
прохідними лісами, які далі на південь переходили в лісостеп і широ-
кі степові простори. Ще років чотириста тому в чернігівському Поліссі
водилася незчисленна сила різного звір’я — зубрів, лосів, ведмедів, ри-
сів, лисиць, вовків, оленів, кіз, плодилася дрібна хутрова живність, ма-
са дикого птаства, риби в річках і озерах.
Наші пращури мешкали в хащах побіля водоймищ, які зароджу-
валися з джерел, озерець, струмочків і боліт, що ховалися у вогких і
багнистих лісових нетрях під захистом крон велетенських дерев. Саме
в таких місцях утворювалися численні озера, річки та їх притоки. Во-
да живила все суще на землі, ріки захищали від багаточисленних зов-
нішніх нападників, з’єднували землі різних племен і народів у відно-
сно компактну економічну систему. Та за останні два століття ланд-
шафт чернігівського Полісся зазнав величезних змін. Внаслідок насту-
пу людської цивілізації на великих площах зникали лісові масиви, ги-
нули водні джерела, міліли ріки, зникали, річки, висихали болота, обез-
воднювалися грунти. Сьогодні лише залишки суцільних лісів у межи-
річчі Десни і Дніпра нагадують про існування лісових пущ.
Притягальною силою для східних слов’ян, які заселяли цей край
ще у першій половині минулого тисячоліття, був Дніпро. На його схід-
ному боці Чернігівська земля Десною прив’язувалася до центральної
водної артерії. Притоки Десни, сформувавши її басейн, перетинаючи
Чернігівщину густою водною сіткою, зв’язали наш край з водного си-
стемою Оки, середнім Поволжям, з Донцем і Доном. Велетенська шля-
хова водна система концентрувалася переважно в середнім Подніпро-
в’ї і навколо Києва, який збирав торгові каравани з усіх головних при-
токів Дніпра.
У період слов’янської колонізації територія Чернігівщини заселя-
лася сіверянами — чи не найбільшим з усіх східнослов’янських племен.
Складні колонізаційні процеси формувалися і ширилися під тиском
південно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них
природною перепоною — Дніпром, східні слов’яни, уникаючи небезпе-
ки, рухались правобережжям на північ. Ймовірно, цим фактом поясню-
ється і назва лівої притоки Дніпра — Десни (правиця), тобто по пра-
ву руку на шляху просування.
Колонізаційний процес — явище багатоетапне і характеризується,
стверджує М. С. Грушевський, різного розмаху відтоками і притоками
населення, і значна частина нашого краю заселялася повторно, втретє
і вчетверте. Так, під тиском печенігів у X ст. слов’яни відступають на
94 Сіверянський літопис
північ, а коли в XI ст. печенізька експансія ослабла, відбувається від-
тік в лісостепи та в степи. У кінці XI і в XII столітті подібні «маятни-
кові міграції» відбувалися під тиском половців, зворотньо ж — внаслі-
док їх послаблення і т. д.
Слід погодитися з С. М. Соловйовим, який аналізуючи літописні
джерела, прийшов до висновку, що слов’янське народонаселення, ру-
хаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Ліво-
бережжю у зворотньому напрямку («з сівера»), через те й набуло ім’я
сіверян. Наші предки з північних країн, захищених лісами й болотами,
нестримно рухались в опустошені нападниками й небезпечні, але бага-
ті природними ресурсами південні краї, освоювали їх для осідлої коло-
нізації, й життя знову вирувало тут гарячим ключем. Дехто з істори-
ків твердить, що з Полісся сіверяни йшли до Дінця, Дону, а звідти в
широкі приазовські степи. Очевидно, такі явища не обумовлені етніч-
ними процесами, вони пов’язані з політичним поширенням території
чернігівського князівства.
Основна маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Се-
йму та Сули. На півночі з ними сусідствували кривичі, вододіл Сожа
й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки — від в'ятичів; Дніпро
утворював захисну межу з полянами. На півдні літописець обмежує
сіверянську територію басейном Сули, через те суличі (посуличі, суля-
ки) не відносяться до якогось окремого племені; вони є посульським
відгалуженням сіверян.
Незважаючи на літописне свідчення про неоднаковий рівень роз-
витку східнослов’янських племен, сіверяни були близькі до полян, ра-
димичів, древлян і в’ятичів. Ця близькість підтверджується й археоло-
гічними матеріалами. На думку М. Ю. Брайчевського, зближували ці
племена одні й ті ж чинники. Зокрема, до 60 років IX ст. чернігівська
частина сіверян разом з полянами, древлянами і дреговичами входила
до складу Київської Русі, а основна частина (також радимичі і в’яти-
чі) знаходилася в залежності від хозарського каганату. У другій поло-
вині минулого тисячоліття нащадки літописних в’ятичів, радимичів і сіверян
влилися до складу не одного, а різних народів, адже, як писав
І.П.Крип’якевич, на певному історичному шляху свого розвитку сіве-
ряни змішувалися з хозарами, черкесами, косогами, готами. Сіверяни
зазнали асиміляційного впливу болгар, мордви, угрів, муроми, мері і
весі. Ще за Володимира Великого, коли на степових рубежах Лівобе-
режжя будувалися укріплення для захисту руських земель від нападу
кочовиків, сюди переводилися на постійне помешкання кривичі, в’яти-
чі, чудь і словени, які змішувалися з сіверянським населенням. Вза-
ємоасиміляційні процеси особливо активізувалися під час половецької
експансії, коли міжетнічні шлюби стали звичайною справою.
З’єднанню інтересів різних народів повинні були слугувати й шлю-
би династичні. Ще дочка тмутараканського князя Мстислава (згодом
став Чернігівським князем) була віддана заміж за сина забитого ним
косозького князя Редеді. За тодішньою традицією Мстислав власним
коштом утримував до кінця життя усіх родичів косозького князя. He-
рідко мали місце і династичні шлюби між чернігово-сіверською та по-
ловецькою верхівками. Зокрема, ще напередодні походу Новгород-Сі-
верський князь Ігор Святославич висватав за свого сина Володимира
дочку половецького хана Кончака, з яким був спільником у походах,
у тому числі проти половців.
Помітний слід в асиміляційних етнічних процесах залишив балтсь-
кий субстрат (норманський фактор), оцінка історичної ролі якого, по-
чинаючи з XVIII ст., виявилася вкрай заполітизованою, Процес нор-
мандського впливу посилився за часів Олега, однак уже за правління
Ольги цей фактор зазнав асиміляційного зворотнього впливу.
Сіверянський літопис 95
У цьому плані привертає увагу генеалогія Малуші — улюбленої
ключниці Ольги, та її брата Добрині. Їх батьком вважався Малк Лю-
бечанин з Любеча, а Малуша стала однією з жінок князя — язичника
Святослава і матір’ю майбутнього князя Володимира Великого. Пра-
вда, деякі вчені ототожнюють Малка Любечанина з древлянським
князем Малом, який начебто був сином воєводи-варяга Свенельда чи
Діра або онуком Аскольда. Як би не було, але фактор асиміляції нор-
мандського племені відкинути не можна. Шляхом встановлення шлюб-
них зв’язків чернігівські князі зміцнювали державні стосунки з правля-
чими династіями ряду європейських країн. Так, Володимир Мономах
був одружений з дочкою англійського короля принцесою Гітою, а їх
син Мстислав-Федір-Герльд одружився з дочкою шведського короля;
дочка Єфімія стала дружиною угорського короля, а Ростислав, син че-
рнігівського князя Михайла Всеволодовича, став чоловіком дочки ко-
роля Угорщини. Такі політичні Шлюби прямо чи опосередковано впли-
вали на етнічні процеси, активізуючи асиміляцію прийшлого елементу
в середовищі сіверян.
На асиміляцію сіверського субстрату в середовищі інших племен
і народів прямий вплив виявляла політична боротьба. Її наслідком ста-
ли спадщинні князівські традиції. Так, політична відокремленість Пере-
яславського князівства від Чернігівського не означала двох етнічних
груп. Стремління Переяслава залежати від Суздальських князів змі-
цнювало етнічні зв’язки сіверян з в’ятичами, що продовжувалось і при
Ярославі — одному з синів Святослава Чернігівського, який одержав
у спадщину область Нижньої Оки, від впадіння Москви-ріки до Муро-
ма, і частково область Верхнього Дону. У кінцевому рахунку не тільки
політична, а й етнічна єдність втрачалася в період феодальної роздро-
бленості. Східні слов’яни, розчленовані по удільних князівствах, скла-
дали конгломерат народів, що вбирали в себе етнічні риси сучасників
на широкому історичному шляху свого розвитку.
Конгломератом лівобережних слов’янських племен та інших наро-
дів опанована територія, яка під назвою «Чернігово-Сіверська»* і вві-
йшла в історію нашої Вітчизни. Перші історичні відомості про Сівер-
щину відносяться до VII—VIII ст. Чернігово-Сіверська земля перебу-
вала в племінному об’єднанні східних слов’ян під назвою «Русь», яка
в кінці X ст. трансформувалось у древнє об’єднання «Київська Русь».
На початку XI ст. з центром у Чернігові утворилось князівство, до
складу якого увійшли тмутараканські володіння,** Переяславська та
Муромо-Рязанська землі. У першій чверті XI ст. Чернігово-Сіверське
князівство відокремилось від Київської держави.
Внаслідок, головним чином, слабких економічних зв’язків адмініст-
ративні кордони князівства не були сталими. У кінці XI ст. від Черні-
гово-Сіверщини відокремились Переяслівська земля і Тмутаракань.
Натомість протягом XII—XIII ст. до її складу входили, крім Ліво-
бережжя Дніпра, басейни Десни з Сеймом, Сули, Верхньої Оки, Сожа,
Прип’яті, Случі, великий західний апендикс включав дреговичів. Та-
ким чином, в XI—XIII ст. територія, князівства займала величезну пло-
щу: його західним рубежем був Дніпро з виходом на правобережжя,
включаючи област південної, південно-західної та західної Білорусі.
* Подвійна назва походить від м. Чернігова та племені сіверян.
** Тмутаракань заснована в середині X ст. київським князем Святославом. Розта-
шована в гирлі ріки Кубань на місці давньогрецької колонії Фанагорія, де тепер ста-
ниця Таманська Краснодарського краю. Тмутаракань стала столицею одноіменного
руського князівства, яке ще називали Азовською або Чорноморською Руссю.
96 Сіверянський літопис
На південному сході кордони князівства простяглись до Північного
Кавказу, а на північному сході до берегів Оки, ледве не досягаючи Мо-
скви.
Однак володіння Чернігівського князівства на величезній терито-
рії не сприяли зміцненню давньоруської держави, природними умовами
і династичними незгодами послаблювався і внутрішній зв’язок регіонів.
Наприклад, Залеська земля (між Окою і Волгою) дрімучими непрохід-
ними лісами була відокремлена від південно-західних територій. Нега-
тивна ж роль династичних незгод почала виявлятися ще за Мстислава
(поч. XI ст., коли Сіверщина відокремилась від Київської держави).
Після смерті Ярослава Мудрого, це сталося 20 лютого 1054 p., Черні-
гів з більшою частиною Сіверщини, а також з землями радимичів і в’я-
тичів перейшов у спадщину Святославу — сину Ярослава. Тенденцію
виділитися і створити власні держави закріпив Любецький з’їзд князів (1097
р.).* Визнавши право кожного князя володіти своєю вотчиною, з’їзд поклав
край централізаторській політиці «збирання» земель, фак-
тично посилив міжусобиці, відігравши в історії державотворення неод-
нозначну роль.
Після з’їзду з Чернігівського князівства виділилось Новгород-Сі-
верське (1098 p.), а в 1127 р.— Муромо-Рязанське. Відокремившись у
40 роках XII ст. від Курського, Новгород-Сіверське князівство на пра-
вах удільного ввійшло до складу Чернігівської землі. Під владою Чер-
нігівських князів деякий час у XII ст. перебували Переяслав і Галич.
У другій половині XII—XIII ст. колись велике Чернігівське князівство**
розпалося на численні (понад ЗО), маленькі і бідні, нездатні до держав-
ного життя уділи, хоч зв’язки між окремими з них зберігались. Поряд
з Чернігівським існувало Новгород-Сіверське, Путивльське, Курське,
Глухівське, Стародубське, Трубчевське, Рильське, Липовецьке, Брян-
ське, Козельське, Любецьке, Сосницьке, Бахмацьке, Лопастинське, Ка-
рачівське, Сновське, Вщизьке, Березненське, Болхівське, Воротинське,
Гомельське, Єлецьке, Масальське, Новосільське, Ропське та інші кня-
зівства-уділи, а центр Чернігівської землі перемістився до Брянська.
Території князівств-уділів рясніли, особливо в лісостеповій місце-
вості та по берегах , річок, сотнями обнесених частоколом населених
пунктів, які варяги називали гардаріками, тобто укріпленнями. Одне
давньоруське поселення припадало в XIII ст. в середньому на кожні
10 кв. км родючих земель. Групи поселень знаходилися на відстані до
40 км. Майже кожному сучасному населеному пункту відповідає від од-
ного до п’яти давніх. Поселення IX — поч. XI ст. займали площі від
3-х до 11 гектарів і налічували від 4 до 70 дерев’яних жител.
Давні поселення на території Чернігівщини можна умовно розділи-
ти на кілька груп стосовно відомостей про них в існуючих джерелах.
До першої групи відносяться поселення, назви яких ідентичні літопис-
ним або видозмінені. Наприклад, в Новгород-Сіверському князівстві
таких виявлено понад 40. Другу групу складають літописні населені
пункти, нині не існуючі, і їх місцезнаходження визначають археологи.
Існує третя група безіменних поселень, що підтверджується археологіч-
ними даними або іншими непрямими доказами. Залишки таких посе-
лень називають городищами. Вони були різного розміру і виду і вклю-
чали колишні села, замки, фортечні укріплення, а може, й міста, які
* На думку М. С. Грушевського, з’їзд відбувся не в Любечі, а під Києвом, бі-
ля озера Любче.
** У XII—XIII ст. його територія складала 160 тис. кв. км (порівняймо: 31,9
тис. кв. км — територія сучасної Чернігівської області).
Сіверянський літопис 97
зникли з географічної карти. За останні роки археологи виявили їх по-
над 450, зокрема, на території Новгород-Сіверського князівства зафік-
совано близько 300 городищ.
Деякі вчені розрізняють терміни «городище» і «селище». До пер-
шого вони відносять залишки будь-якого укріпленого пункту — «горо-
да», незалежно від його соціально-економічного змісту. Ознаками го-
родища є давні земляні укріплення — вали і рови, що обмежували за-
мкнену заселену територію. «Селище» ж означало місце, де знаходи-
лось неукріплене поселення («село»). Городище і селище разом утво-
рювали, як правило, єдиний населений пункт, що складався з укріпле-
ної і неукріпленої частин (під назвою посад).* Можливо, цим і відріз-
нялось давньоруське місто від західноєвропейського. У першому, на
відміну від другого, бюргерського, проживали феодали, угіддя яких зна-
ходилися в землеробській приміській чи віддаленій зоні.
* Подекуди селища розташовувались і окремо від городищ.
98 Сіверянський літопис
|