З колодязя — в океан
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200223 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | З колодязя — в океан / О. Лукашин // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 41-45. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200223 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2002232024-11-20T18:03:25Z З колодязя — в океан Лукашин, О. Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 1996 Article З колодязя — в океан / О. Лукашин // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 41-45. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200223 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 |
| spellingShingle |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Лукашин, О. З колодязя — в океан Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Лукашин, О. |
| author_facet |
Лукашин, О. |
| author_sort |
Лукашин, О. |
| title |
З колодязя — в океан |
| title_short |
З колодязя — в океан |
| title_full |
З колодязя — в океан |
| title_fullStr |
З колодязя — в океан |
| title_full_unstemmed |
З колодязя — в океан |
| title_sort |
з колодязя — в океан |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200223 |
| citation_txt |
З колодязя — в океан / О. Лукашин // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 41-45. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT lukašino zkolodâzâvokean |
| first_indexed |
2025-07-17T06:31:16Z |
| last_indexed |
2025-07-17T06:31:16Z |
| _version_ |
1837874678338682880 |
| fulltext |
Олександр Лукашин
●
З КОЛОДЯЗЯ — В ОКЕАН
Восени 1980 року чотирнадцять перших випускників факультету
атомної промисловості Одеського політехнічного інституту прибули на
Чорнобильську атомну станцію. Серед них був і я. Одинадцять із нас
потрапили до турбінного цеху № 2. Усе моє наступне життя зв’язане з
турбінним цехом, який зараз очолюю. А тоді, п’ятнадцять років тому,
для нас, учорашніх студентів усе тільки починалося. Станція ж розбу-
довувалася.
1980-й — це рік пуску третього блока, 1984-й — четвертого. Пов-
ним ходом ішло будівництво п’ятого та шостого. Високі темпи будівни-
цтва, введення в дію нових потужностей вимагали кадрів. Кар’єра для
молодих була стрімкою. Це негативно відбивалося на рівні підго-
товки.
І через десяток років після трагічного квітня 1986-го року не пе-
рестає мучити питання, чи є в тому, що сталося, вина персоналу. Пи-
тання це має певний підтекст. Адже навіть якщо визнати, що хтось чо-
гось не зробив, аби відвернути аварію, треба ще визначити, чи міг отой
хтось зробити те, що повинен був зробити. Чи знав він, що треба ро-
бити?
Вважаю негативним моментом процесу швидкого просування фа-
хівців по службових сходинках угору те, що не завжди вони набували
при цьому необхідних знань. Погано, що на високому, може, навіть
урядовому рівні мало дбали про навчання кадрів. Для станцій із реак-
торами типу РБМК будувався учбовий центр на Смоленській АЕС. На
всіх один. Явно недостатньо. Такі центри повинні бути на кожній стан-
ції. Прикро, що й сьогодні ми ще у цьому відношенні недалеко просу-
нулися вперед. У нас є свій учбово-тренувальний пункт, який готує опе-
раторів блочних щитів. Тоді ж і цього не було. Отож за пультами зна-
ходився оперативний персонал, який мало брав участі в пускових опе-
раціях. Це великий мінус. Якби ж на станції був власний тренажер,
пропущений через нього персонал був би більш підготовленим до то-
го, що сталося 26 квітня 1986-го.
Я на той час склав екзамени на начальника зміни турбінного цеху
і почав стажуватися у цій ролі. Зміною у п’ятницю для нас закінчився
робочий тиждень. У суботу вранці кращі виробничники мали їхати на
екскурсію до Києва. Та біля міськради, де намічено було збір, нас, за-
мість автобуса, чекало повідомлення про відміну поїздки. Було сказа-
но, що на станції сталася серйозна аварія. Про наші подальші дії ми
мали довідатися з повідомлення, яке планувалося передати по радіо.
На тому й розійшлися.
Додзвонитися до станції було складно. Телефони мовчали. Коли ж
вдавалося пробитися на зв’язок, відповідь була одна: чекайте подаль-
ших вказівок. Люди виходили на вулиці, збиралися купками і обгово-
рювали події, про які, по суті, нічого не знали. Тобто не обговорюва-
ли, а робили різні припущення. Насправді ж у перші години після ава-
рії ішла боротьба за виживання четвертого блока. Ряд працівників з ве-
ликими дозами опромінення уже потрапили до місцевої лікарні. Части-
ну персоналу на станцію все-таки викликали. Спершу було вирішено,
що ліквідовувати наслідки того, що сталося, буде оперативний персо-
нал, для чого сформували спеціальну зміну.
Сіверянський літопис 41
Ремонтний персонал був відпущений по домівках і згодом еваку-
йований із Прип’яті. А в самому місті 26 квітня обстановка ще не ви-
кликала особливих занепокоєнь. Може, значною мірою тому, що ми
дуже мало знали, черпаючи інформацію від товаришів, які прибули зі
станції. Офіційно ж багато чого замовчувалося.
Моя квартира була на шістнадцятому поверсі. Четвертий блок чу-
дово проглядався з балкона. Було чітко видно, особливо увечері, вели-
кий стовп вогню і диму, що підіймався над четвертим блоком. Склада-
лося враження, що всередині реактора знаходиться потужний прожек-
тор, промінь якого спрямований у небо. А це були викиди радіоактив-
них речовин. Ситуація в місті почала різко погіршуватися.
27 квітня було прийнято урядове рішення про евакуацію. Як ста-
ло нам відомо із компетентих джерел, опівдні цього дня радіаційний
фон складав у місті 300—500 мілірентгенів на годину.
Оголошення про те, що о 14-й до під’їздів будинків підійдуть ав-
тобуси, щоб забрати людей для евакуації, хоч і хвилювало, але не спри-
ймалося, як початок необоротного процесу. Думалося, що покидати міс-
то доведеться не більше, як на тиждень. Звичайно, через відсутність ін-
формації щодо масштабів того, що сталося.
Якось навіть підсвідомо не хотілося вірити, що назавжди доведе-
ться розстатися із таким чудовим містом. Прип’ять вважалася кращим
із міст, що виросли тоді в Радянському Союзі навколо станцій типу
РБМК. Багато хто хотів туди потрапити на постійне проживання. Бага-
то хто й потрапив, не знаючи-не відаючи, що ненадовго...
27 квітня моя дружина Людмила із дітьми — сином Сергійком та
дочкою Надійкою евакуювалися. Я не знав навіть, куди саме. До речі,
дружина працювала в тепличному господарстві станції. У травні зби-
ралися попробувати вперше одержаної вітамінної продукції. Не ви-
пало...
Того ж дня о 16.00 на чолі зміни в кількості дванадцяти чоловік я
вже був на станції. Було прийняте рішення про те, щоб залишити міні-
мальну кількість оперативного персоналу для підтримання режиму без-
пеки на блоках, які були заглушені. Наше завдання полягало в своє-
рідному патрулюванні — обходах робочих місць, стеженні за облад-
нанням у машзалі, контролі за станом бакового господарства, обслуго-
вуванні апаратних насосів та блочних щитів. Відповідали ми і за ди-
зельні установки. А загальна обстановка у перші дні погіршувалася.
Продовжувалися потужні викиди в атмосферу радіоактивних газів, ди-
му, пилу.
У цей час почалося вертолітне «бомбардування» реактора мішка-
ми з піском і свинцем. Так пробували загасити пожежу. Водночас з’я-
вилося побоювання, що палаюча маса може пропалити басейни витрим-
ки води. У зв’язку з цим вирішили опорожнити їх. На першому повер-
сі, як виявилося, басейни були порожні. Я був якраз на зміні, коли зві-
льняли від води басейн другого поверху.
Група з двох чоловік на чолі з начальником зміни станції Борисом
Барановим (з ним пішов старший інженер управління блоком номер 4
Валерій Безпалов), в гідрокостюмах, які дали військові, мали провести
цю операцію. У принципі вона була не дуже складна. Треба було про-
сто відкрити засувки. У нормальних умовах важко щось простіше зна-
йти. Але ситуація ж була екстремальною. Навіть пройти до вказаної
арматури треба було якомога безпечнішим шляхом. Отож почали з
того, що розробили маршрут, щоб якомога менше отримати дозового
навантаження ще в дорозі. А приміщення обидва виконавці операції
знали добре. Знали вони і місце розташування вказаних засувок. Не
42 Сіверянський літопис
знали тільки, в якому вони стані. Раптом їх заклинило, раптом вони
заіржавіли. Побоювання, на щастя, виявилися безпідставними. Об-
слуговування засувок було на висоті, вони були як слід змащені і пода-
лися швидко. Воду скинули. Небезпека її закипання і можливого вибу-
ху була відвернена. А Борис Олександрович та Валерій Олексійович
під час свого небезпечного рейду одержали невеликі дози опромінення
і пристойне матеріальне заохочення.
Тоді ж було прийняте рішення подати в зону реактора рідкий азот, з
допомогою якого припинити горіння графіту. Саме через, його горін-
ня в атмосферу йшли великі викиди радіоактивних відходів, які дуже
забруднювали навколишню територію.
Я був саме на зміні, коли довелося складати схему подачі рідкого
азоту через компресорні установки та машзал. Складали її з урахуван-
ням рівнів радіації в цих місцях. Завдання було виконане. Рідкий азот
був поданий в зону реактора № 4 6 травня. Горіння припинилося. Від-
разу ж поліпшилася радіаційна обстановка. Стало можливим почина-
ти роботи з дезактивації місцевості біля станції. На той час у ліквіда-
цію наслідків аварії включився весь Радянський Союз. На станції з’я-
вилися війська.
На промисловому майданчику ЧАЕС було розкидано дуже багато
радіоактивного графіту з пошкодженого реактора. Щоб зменшити дози
опромінення тих, хто ліквідовував наслідки аварії, треба було прибра-
ти цей графіт. На жаль, не готові ми були до цієї роботи. Не тільки
колектив станції, а й країна в цілому. Починали її практично голими
руками. Не можна ж всерйоз називати технікою звичайнісінькі лопати-
грабарки, а надійним захистом від радіоактивного пилу прості респі-
ратори. Але було саме так. Солдати в «пелюстках» згрібали графіт,
вантажили в контейнери, які потім відвозилися до місця поховання.
Потім з’явилося повідомлення, що дезактиваційникам допоможуть
радіокеровані установки. Скоро довелося й побачити їх. Схожі на тан-
ки, але менші. Спереду — ніж, яким чистили територію. Спостерігали
ми роботу такого маніпулятора з вікна хвилин десять. А тоді дивимо-
ся — відчиняється люк і виходить із «радіокерованої» машини солдат.
Мабуть, це був виняток, мабуть, значну частину дезактиваційних робіт
усе-таки вдалося провести з допомогою техніки, яка захищала людей.
Але основна робота була виконана все-таки саме людьми.
Після першої зміни, на яку мені випало заступили, як говорив уже
вище, о 16-й годині 27 квітня, ми після півночі поїхали по домівках.
Не дуже весело було ночувати в квартирі, що відразу стала порож-
ньою. Але така ніч була тільки одна. Після наступної нас відвезли уже
в табір «Казковий». Кожна зайва година у Прип’яті — то було зайве
опромінення. Радіаційний фон у місті був настільки високим, що без-
посередньо загрожував здоров’ю.
Спочатку від «Казкового» їздили до станції військовою бронетехні-
кою. Таким чином, як кажуть, убивали двох зайців. По-перше, долали
бездоріжжя, оскільки добиратися доводилося прямо по полях. На об’-
їзній дорозі був надто високий рівень радіації. Ну, а по-друге, броня
захищала від тієї ж радіації, якої і на безпечніших маршрутах виста-
чало. Через якийсь місяць проклали дорогу. Тоді ж почали їздити на
роботу в автобусах, що з усіх боків були захищені від випромінювання
свинцевими листами.
Спершу працювали, як і до аварії, — за восьмигодинним графіком.
Потім перейшли на вахтовий метод. Протягом п’ятнадцяти днів мали
дванадцятигодинні зміни, а потім відпочивали п’ятнадцять днів.
Незважаючи на всі труднощі, небезпеку, деякі організаційні по-
грішності, що неминуче виникають при терміновому переміщенні такої
Сіверянський літопис 43
маси людей, майже не було випадків, коли хтось би без погодження із
керівництвом залишив роботу. Принаймні за колектив турбінного цеху
можу поручитися. Кому було запропоновано лишитися для ліквідації
наслідків аварії, сприйняли це як належне.
Щодо ремонтного персоналу, то прийняте на самому початку рі-
шення про його виведення із зони залишилося в силі. Ці люди виїзди-
ли, щоб повернутися за першим же викликом. Такі виклики почали над-
силати уже в серпні. Усі, хто їх одержував, негайно приїздили. Поча-
лася робота з відновлення експлуатації першого та другого блоків —
дезактивація обладнання, ремонт його і введення до ладу діючого.
Що ж, крім деякої непідготовленості персоналу, стало ще причи-
ною аварії? Насамперед, не зовсім досконалий проект. Вельми зашко-
див також пануючий на ЧАЕС (як, мабуть, і на інших атомних стан-
ціях) дух теплових станцій. Як і скрізь, було соціалістичне змагання.
Як і скрізь, на першому місці був його величність вал. Головне — ви-
робити якомога більше енергії, а безпека — потім. І тільки після того,
як, образно кажучи, гримнув грім, ми почали хреститися. Дійшло, на-
решті, що атомна станція — це специфічна станція. Тут повинна пану-
вати безпека. Сьогодні усі зусилля на це й спрямовані.
У цьому плані не тільки не гріх, але просто необхідно вивчати і за-
рубіжний досвід. 1992 року мені випало побувати на японській атомній
станції Хамооко. За потужністю вона приблизно так ж, як і Чорнобиль-
ська. Два блоки по 750 мегават, один — мільйонник, а четвертий —
мільйон тридцять мегават. Функціонують нормально.
Японія — країна, яка перенесла жах атомних бомбардувань Хіро-
сіми і Нагасакі. Проти всього, що зв’язане з атомом, там громадськість
настроєна вельми рішуче. Що протиставити цьому у принципі спра-
ведливому побоюванню людей? Гласність і тільки гласність. Так вва-
жають японські фахівці. Про свою роботу ядерники там інформують
громадськість широко і всебічно. На станції є спеціальний інформацій-
ний центр. Ми про таке до 1986 року навіть мріяти не могли.
Під час однієї із зустрічей з керівництвом згаданої японської стан-
ції довелося почути від заступника директора з питань ремонту цікаву
і повчальну притчу про жабу, яка жила в колодязі. Схована від світла
і простору ,вона вважала, що її помешкання — то і є світ. А потім її
кинули в океан. Тільки після цього жаба збагнула, що її колодязь —
то мікроскопічно мала частка всього сущого. Побажання цього японця
було доброзичливим, але й критичним водночас. Не можна обмежувати
себе штучно. Це не просто неправильно, це й небезпечно. Власне, до
цієї істини наш народ давно дійшов без допомоги іноземців. Хіба ж не
наша приказка: «Не тільки світу, що у вікні»? А ось керувалися ми
нами ж віднайденою мудрістю далеко не завжди. Слава Богу, дечому
вже навчилися. Хоча краще було б, звичайно, вчитися не на власних,
а на чужих помилках.
Щодо помилок, то вони трапляються часом навіть через особливо-
сті людської психології. Те, що підходить японцям чи якимсь іншим
іноземцям, може не спрацювати у нас. Це обов’язково слід враховува-
ти. Було у перші дні після аварії прагнення наших медиків і психоло-
гів спробувати зняти з персоналу, що був задіяний на роботах з лікві-
дації наслідків аварії, напругу дозованим вживанням алкоголю. І що
ж вийшло? Люди, які не п’ють, від спирту просто відмовлялися. Але
одержували його на той чи інший колектив. І тоді «зайвий» алкоголь
охоче брали чарколюби. Довелося відмовитися від боротьби з одним
злом в ім’я того, щоб не сталося зло ще більше. П’яному чи тому, кого
мучить похмілля, в екстремальній ситуації робити нічого. Від таких
тільки шкода...
44 Сіверянський літопис
Та не такі прикрі випадки визначали обличчя нашого колективу.
Найдосвідченіші люди, жертвуючи своїм здоров’ям, без особливих умов-
лянь, без ніяких наказів залишалися для роботи поблизу зруйнованого
реактора. Вони розуміли, що інші можуть також зробити цю роботу,
але не так швидко, не так надійно. В результаті постраждають і самі
ліквідатори більше, і ті, хто прийде на станцію після них.
І ввести до ладу діючих зупинені блоки могли тільки найкращі фа-
хівці, коли брати до уваги, що строки повинні були витримуватися реаль-
ні, але якомога стисліші. І знову люди йшли на передній край. Навіть
годі, коли той чи інший висококласний спеціаліст змушений був зали-
шати роботу за станом здоров’я, він вважав справою честі передати
свій досвід наступникові. Це нам дуже допомагало і допомагає в по-
доланні наслідків катастрофи. Мені особливо приємно відзначити ці чу-
дові риси взаємовиручки, уболівання за справу серед працівників тур-
бінного цеху. Не спокусили переважну більшість нашого персоналу ні
перспектива працювати на інших станціях, де, певна річ, радіаційна
обстановка (особливо в перші післяаврійні роки) була набагато спри-
ятливішою, ні київські квартири. Порядку вісімдесяти відсотків персо-
налу цеху залишилося на ЧАЕС після аварії.
П І С Л Я М О В А
Начальник турбінного цеху Олександр Олександрович Лукашин бачить проблему
Чорнобильської атомної через проблеми, які стоять перед нашим суспільством у ці-лому. Він
впевнений, що багато (якщо не більшість) наших бід кореняться у невмін-
ні керівників середньої ланки працювати в нових умовах. Таке розуміння є і в керів-
ництва ЧАЕС. Саме це привело Олександра Олександровича (як і десяток його ко-
лег) до Міжрегональної академії управлінського персоналу в Києві, яка дає основи
знань в галузі управління виробництвом. Там вчаться люди з усієї України. Викла-
дацький склад в основному з Київського державного університету. Порядку трьох де-
сятків дисциплін опановують управлінці.
Може, комусь це видасться незвичним. Як же — керівники солідних виробничих
підрозділів чи й цілих підприємств сіли за лави у студентських аудиторіях. Але саме
розуміння того, що за великим рахунком усі ми все своє життя — учні, що вчитися
ніколи не пізно, вселяє оптимізм. Пролетять два роки сесій, домашніх підготовок —
і з’являться серед керівників магістри та бакалаври. Не зовсім звичні назви для нас,
але нічого — звикнемо. Аби була користь для справи, для виробництва, а в кінцево-
му підсумку — для людей.
Чорнобильська атомна не тільки беззастережно визнала нову навчальну структу-
ру, що з’явилася в Києві, але виводить своїх фахівців у світ — постійно і все в біль-
шому обсязі. Начальники змін — станції, цехів, інструктори, інженери постійно вча-
ться в різних країнах. Тільки останнім часом проходили стажування за рубежем
Олександр Єльчищев, Віктор Гуля, Сергій Чуба, Валерій Грибун. Яким би не був
милим власний колодязь, якою б солодкою не була в ньому вода, без виходу в океан
не можна пізнати світ і знайти своє гідне місце в ньому.
Сіверянський літопис 45
|