Спогад про І. П. Кавалерідзе
Gespeichert in:
| Datum: | 1997 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський літопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200330 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Спогад про І. П. Кавалерідзе / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 144-146. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200330 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003302024-11-26T15:35:40Z Спогад про І. П. Кавалерідзе Терлецький, В. Краєзнавча мозаїка 1997 Article Спогад про І. П. Кавалерідзе / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 144-146. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200330 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Терлецький, В. Спогад про І. П. Кавалерідзе Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Терлецький, В. |
| author_facet |
Терлецький, В. |
| author_sort |
Терлецький, В. |
| title |
Спогад про І. П. Кавалерідзе |
| title_short |
Спогад про І. П. Кавалерідзе |
| title_full |
Спогад про І. П. Кавалерідзе |
| title_fullStr |
Спогад про І. П. Кавалерідзе |
| title_full_unstemmed |
Спогад про І. П. Кавалерідзе |
| title_sort |
спогад про і. п. кавалерідзе |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200330 |
| citation_txt |
Спогад про І. П. Кавалерідзе / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 144-146. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT terlecʹkijv spogadproípkavalerídze |
| first_indexed |
2025-07-17T06:42:54Z |
| last_indexed |
2025-07-17T06:42:54Z |
| _version_ |
1837875410102124544 |
| fulltext |
Віктор Терлецъкий
СПОГАД ПРО І. П. КАВАЛЕРІДЗЕ
(З нагоди 110-ої річниці від дня народження митця)
З роками все частіше приходять дні, коли твоя рука тягнеться до полиці, на якій,
стоять книжки з дарчими написалли їх авторів. Автографи збуджують, дають натх
нення, повертають в минуле. Ось книжки, подаровані люб'язною Варварою Олексі
ївною Губенко-Маслюченко: Остап Вишня. Вишневі усмішки, К., 1962; Остап Вишня.
Вишневі усмішки кримські, Сімферополь, 1961 («Хай щастить Вам на культурному
шляху. Варвара Губенко-Маслюченко, 1970 р., Київ») та «Справочник Союза писателей
СССР — 1970», який вона надіслала на моє прохання, вивівши на ньому: «Вітаю Вас,
Вікторе Володимировичу, з Новим 1971 роком. Бажаю успіхів та здоров'я. Варвара
Губенко-Маслюченко, 30.XII.1970 р., м. Київ».
Наше листування, особисті зустрічі у Києві почалися тоді, коли я, організатор по-
закласної та позашкільної роботи з учнями, організував при середній школі № 3.
м. Шостки невеличкий літературно-краєзнавчий музей. Звичайно, там в першу чергу
були експонати про Остапа Вишню (Павла Михайловича Губенка), уродженця Сум
щини, шляхй-дороги якого стелилися і до міста хіміків — Шостки. Мені пощастило
бачити і слухати видатного письменника-гумориста, коли він виступав перед нами,
студентами Київського педагогічного інституту (тоді — інституту ім. М. Горького), на
вечорах «Університету культури» Варвара Олексіївна, дружина Остапа Вишні, під
штовхнула мене до написання спогаду про незабутнього Павла Михайловича, що я й
зробив («То була людина!» — «Друг читача», 1989, 16 листопада). Вона ж якось, коли
у нас зайшла мова про І. П. Кавалерідзе, порадила: «А ви зайдіть до нього — це
майже поруч. Вулиця Червоноармійська, 12, квартира 3а. Зайдіть, бо іншого випадку
може не бути. Він невиліковно хворий...».
До помешкання Кавалерідзе, видатного скульптора, кінорежисера й театрально
го Діяча, драматурга, мене вело не тільки нестримне бажання поспілкуватися з відо
мою людиною, але й суто краєзнавче зацікавлення.
Адже Іван Петрович — наш земляк. Він народився на хуторі Ладанському біля міста
Ромни. Його дитинство минало в с. Талалаївці. Тут же навчався в початковій зем
ській школі. Згодом відвідував ту ж Талалаївку, Дмитрівку, Григорівну (тепер села Чернігівської
області). В Ромнах звів у 1918 році чудовий пам'ятник Тарасу Шевченку,
перший пам'ятник поету на Україні. Наш Кобзар сидить в глибокій задумі на скелі.
Так і відчуваєш — його думи шугають ген-ген по всій Україні і про Україну. Па
м'ятники Тарасу Григоровичу Кавалерідзе побудував і в Полтаві, Сумах. На жаль,
останній було знесено в п'ятдесяті роки. Та довелося скульпторові виконувати і таке
завдання — за дорученням уряду України виліпити напівпостать В. І. Леніна — про
мовця для залу засідань ВУЦВК у Харкові, що й було ним зроблено в 1925 році.
Дещо видозмінений пам'ятник Леніну його роботи незабаром було виготовлено із за
лізобетону і встановлено 1926 року в Шостці. Безперечно, мене тоді цікавило, що
спонукало до роботи, як вона складалася. Чи був Кавалерідзе в нашому місті? А роз
голос навколо цієї праці скульптора був тоді великим. Досить сказати, що журнал
«Друг дітей» (1925, № 4) вмістив на обкладинці проект пам'ятника В. І. Леніну у
Шостці.
...З хвилюванням і думкою, а чи доречно я роблю, подзвонив до помешкання»
Кавалерідзе. Відкрила Надія Пилипівна, дружина Івана Петровича. Запросила до на-
пївзатемненої кімнати, де лежав тяжко хворий митець. Відразу ж поінформувала:
«Він майже не бачить і не чує. Та й не знає, що в нього рак сечового міхура». По
чала перевертати його в ліжку з боку на бік. То були великі фізичні муки... Важко,
дуже важко не тільки писати про це, а навіть згадувати той день — 2 листопада
1978 року.
З часом зав'язалася розмова. — «Шостка? Де це вона?». По деякій паузі Іван
Петрович назвав місто Конотоп, Хутір-Михайлівський. А потім згадав: «Є знімок —
ми біля пам'ятника, що будується. З керівництвом міста». Про той час можна було
так висловлюватися, бо 1924 року посад Шостку віднесли до категорії міст. Далі
назвав фабрику плівки. Я зауважив — вона збудована пізніше, за постановою уря
ду 1929 року. — «Та чому ж? Тоді їздили на велосипедах на фабрику. Дуже багато
людей. Маси». Можливо, то запам'ятався митцю потік людей до порохового заво
ду, на базі якого почалося згодом спорудження кіноплівкової фабрики. Або був Ка
валерідзе в Шостці вже після 1929 року.
Потім згадав іншу свою роботу — пам'ятник Артему у Слов'яногірську — «Скоро
там буде свято. З'їздіть». — «Сідайте ближче до мене. Бачу ваші руки — світло звер
ху. Якась палиця». То була в моїх руках звичайнісінька папка для паперів.
«Так як Ваше прізвище? — Терлецький? Хто ж це з моїх добрих знайомих? Ось
дайте пригадаю». Не пригадав. Певно, і не міг цього зробити, бо чи був хтось з та
ким прізвищем серед його приятелів...
144 Сіверянський літопис
Вибачився, що розмова виходить якось не по темі. А далі розговорився. Про
найбільш пекуче. Про те, що було на серці. Я вже лише слухав.
«Я скоро буду виїздити. Дайте лише відлежатись. У мене є добрий поміч
ник. Справжній Голіаф. Бере мене за тулуб, за тіло — і держить. А я працюю. На
віть на 6 метровій висоті. Виносять з будинку, втискують в машину — і на роботу.
Пам'ятник в Ромнах (це моя батьківщина) закінчу».
Мова йшла про вже згадуваний пам'ятник Шевченкові. Час зробив свою руйнів
ну справу — і постало завдання реконструкції пам'ятника, виготовленого з бетону.
«Закінчу». Та не довелося І. П. Кавалерідзе ні закінчити його, ні оглянути вже по
новлений. Це було зроблено в 1981 році, після смерті Івана Петровича, коли за про
ектом київських скульпторів В. М. Клокова, Б. С. Довганя і архітектора Ф. І. Юр'єва
пам'ятник Шевченкові у Ромнах «перевели» у бронзу. Але як і за часів Кавалерідзе
на постаменті чітко читалися слова Кобзаря:
...І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову!
А тоді, на початку листопада 1978 року, згадував сумчан, які взяли в свої руки
справу «оновлення» пам'ятника — Івана Яковича (безсумнівно, Макухіна) та Антона
Яковича Підопригору.
Страшенно бідкувався, обурювався Кавалерідзе. Говорив про те, як його останнім
часом притискували. «Хрущов — взагалі-то, добра людина, але наробити стільки дур
ниць... Стукати черевиком по трибуні, віддати золото... Тиснути на людей творчості».
Йшлося про виступи М. С. Хрущова в Кремлі на зустрічах керівників партії та уря
ду з діячами культури та мистецтва 17 грудня 1962, 7 і 8 березня 1963 років, інші
його промови. Тоді критикували, «осаджували, звали до порядку» відомих літерато
рів І. Еренбурга, Є. Євтушенка, Віктора Некрасова, В. Аксьонова, композитора Шо
стаковича, громили Ернста Неізвестного. Проїхались по Паустовському, Вознесенсько-
му, Катаеву, Єсеніну-Вольпіну, кінорежисеру Ромму. Дісталося в ті часи і І. П. Кава
лерідзе. Звинуватили, здається, в абстракціонізмі у мистецтві. — «Останнім часом
мене глушив той, що в Москву перебрався». Я: «Кириченко? Підгорний?». Кавалерід
зе: «От — Підгорний. Але і його там турнули. Був я без роботи. Критикували, бо був
за кордоном». І знову довга мовчанка. Що тоді ще згадалося нашому землякові, що
пекло його душу?
«26 років була під забороною моя картина «Прометей». Зберігалась десь під
Москвою. На неї і рукою махнули».
«Після отієї критики багато хто, навіть з добре знайомих, якось відсахнулись від
мене, — вів далі скульптор. — Не дзвонили, не заходили».
Хтось із письменників в своїх спогадах про Кавалерідзе писав, що з нагоди його
90-річчя приходили кореспонденти, брали інтерв'ю. Я ж чув з вуст Івана Петровича
інше: «До 90-річчя я отримав 568 телеграм поздоровлень. Надсилали здебільшого
з-за кордону. Вітали, схвально оцінювали пройдений шлях. Вищі ж установи нашого
Союзу мовчали...».
Говорив про це з хвилюванням, болем. Повів мову про жертви сталінських ре
пресій. А далі — знову про деякі нюанси своєї роботи в якості режисера-постанов-
ника і кінодраматурга. «Мені зауважували — чому в картині Потоцький, притиснення
українців — і тут же російські воєводи. Навіщо? Це ж брати. Дружба». Йшлося, певно,
про його історичну кіноепопею «Коліївщина» («Офорти до історії гайдамаччини»), В
ній дійсно серед персонажів виступає Потоцький та росіяни — генерал Кречетни-
ков, князь Младонович, губернатор Умані.
«А що ж — тоді і Катерину II славте! Це ж наша російська сестриця. Приду
шила український народ, зруйнувала Січ».
Від цих питань знову полинув думками до нашого краю. Згадав художника Єв-
докима Петровича Мінюру, свого приятеля, уродженця с. Реутинців Кролевецького
району: «Яскравий художник. Його знають в Чехії. Шанують. Створив комплект кар
тин про слов'ян, творів на історичні теми. Його не зрозуміли. Навіщо історія?» —
обурювався Кавалерідзе; з запалом, що давався йому дуже важко, боляче, промовив:
«Та ми ж не безбатченки! Без минулого нічого не значить і сьогоднішній день! Не
буде і майбутнього!». Де і як вони познайомилися, заприятелювали — нічого не
сказав. Та ми можемо домислити тепер самі. — Певно, в тих же Ромнах. Бо тут з
1918 року Євдоким Мінюра працював вчителем малювання в місцевому реальному
училищі. В 1920—21 роках створив чимало декорацій для міського і залізничного те
атрів, а режисером їх, постановником спектаклів в ті роки був саме І. П. Кавалерідзе.
Наприкінці бесіди, ніби підбиваючи підсумок нашої розмови, Іван Петрович за
уважив: «Ми ще вирвемося з цих викручувань!».
Залишаючи помешкання митця, я намагався запам'ятати обстановку кімнати... Біля
ліжка — простий килим. На столі, шафі, столиках — бюсти. На стінах — картини.
Одна з них — чудовий портрет самого Кавалерідзе в молоді роки. На килимі, що
висить над ліжком, — маленька іконка Ісуса Христа. І в напівзатемненій кімнаті —
блідий, дуже схудлий хазяїн помешкання. Митець залишав цей світ...
До Шостки я їхав електричкою. Під перестук коліс, гамір у вагоні намагався до
подробиць записати все почуте, побачене. Листав сторінки журналу «Вітчизна» (1978,
№ 10), де було видрукувано продовження спогадів митця «З музами у дружбі». Вчи-
Сіверянський літопис 145
тувався у нерівний, написаний навмання дарчий напис на сторінці 77-й: «Дорогому-
Дмитрию (ще одне свідчення його вже дуже поганого слуху на той час — В. Т.)
Владимировичу Терлецкому, С уважением И. Кавалеридзе»... Через місяць, 3 грудня
1978 року, славетного І. П. Кавалерідзе вже не стало. Пішов з життя один з само
бутніх і оригінальних українських скульпторів, ім'я якого залишиться навічно в істо
рії- нашої культури.
Святослав Воїнов
ПОМИЛКА МИХАИЛА МАКСИМОВИЧА
Ім'я Михайла Максимовича (1804—1873) стоїть в числі найбільш видатних вихо
ванців Новгород-Сіверської гімназії. Вчений з енциклопедичними знаннями — про
фесор ботаніки, словесності, відомий історик, фольклорист, до того ж перший рек
тор Київського університету — все це Максимович.
Літературознавці не шукають білих плям в біографії нашого земляка, не спе
речаються і не піддають сумніву існуючі біографічні свідчення про нього, адже сам
Максимович залишив для нащадків свою чудову автобіографію, яку написав у 1854
році за проханням С. П. Шевирьова для біографічного словника професорів і викла
дачів Московського університету. В ній майже сторінка присвячена його життю і нав
чанню у Новгороді-Сіверському. Зокрема, він пише: «Под конец достопамятного
1812 года отдали меня в Новгород-Северскую гимназию, которая в 1808 году откры
та была им же, Ильею Федоровичем (мається на увазі І. Ф. Тимківський. — С. В.)
как визитатором Харьковского округа с 1803 года, и в которой директором был
тесть его, статский советник Иван Иванович Халанский. В гимназии семь лет прошли
для меня как семь месяцев».1
Про сім років свого навчання у гімназії Максимович пише також у «Воспомина
нии о Тимковских» у тому ж 1854 році (опубліковані у 1898 p.), згадуючи про свого
рідного дядька І. Ф. Тимківського:
«Эту гимназию, — которой питомцем был и я (с 1812 до 1819 г.), — мой дядя
любил, как дитя свое».2
Спогади видатного вченого являють собою визнані біографічні свідчення про
його гімназичні роки навчання і без будь-яких сумнівів сприймаються всіма його біо
графами. Але якщо більш уважніше ознайомитись з історією гімназичної освіти до
революційної Росії, то можна помітити, що згідно з статутом 1804 року всі гімназії,
у тому числі і Новгород-Сіверська, були в той час 4-класними з 4-річним терміном
навчання. їх перетворення у 7-річні почалося здійснюватися за новим уставом гім
назій з 1828 року і проходило не одночасно. У Новгород-Сіверській гімназії це бу
ло здійснено лише в жовтні 1833 року.3
Як же міг Михайло Максимович вчитися в гімназії сім років? Звернемось до
його спогадів: «За те мои успехи в науках, в двух высших классах гимназии спусти
лись с прежней превосходной степени на очень хорошую, и даже очень хорошую!
В июне 1819 года, проговорив речь «Об истинном просвещении» на публичном эк
замене, я получил аттестат, которого не помню...»4
Видно, що вчився Михайло дуже добре, бо у двох нижчих класах його успіхи
були ще кращими. Тож не міг він кілька разів залишатися на другий рік в одному
класі. До речі, його згадка про два вищі класи натякає саме на чотирирічну гімна
зію того часу, що складалася з двох нижчих та двох вищих класів.
У автобіографії Максимовича можна помітити ще дві суперечності гімназичним
правилам — до гімназії приймалися діти віком не молодше десяти років, причому
учбовий рік починався не з 1 вересня, а з 1 серпня.5
Михайла ж привезли до Новгорода-Сіверського не на початок учбового року —
до 1 серпня, а «под конец достопамятного 1812 года», коли йому було лише вісім
років (народився він 3 вересня 1804 року). Тому за малим віком хлопця не міг пору
шити правила прийому навіть його родич — директор гімназії І. І. Халанський.
Щоб розібратися у всьому цьому, уважніше переглянемо біографію Максимо
вича. Десь у шість років його віддали до Золотоніського Благовіщенського мона
стиря на навчання. Свого часу у цьому ж монастирі здобували початкову освіту і йо
го рідні дядьки Тимківські (Ілля, Іван, Василь, Роман та Єгор Федоровичі), які стали
видатними людьми. Тут Михайло пройшов Граматику, Часослов і Псалтир. Невдовзі
його батько отримав нове призначення по службі на Шосткинський пороховий завод
Чернігівської губернії. Майже одночасно (у 1811 р.) пішов у відставку з Харківського
університету старший дядько Михайла Ілля Федорович, який вирішив оселитись в се
лі Туранівці, неподалік від Шостки, у маєтку своєї дружини Софії Іванівни, уродженої
Халанської. Вирішено було, що Михайло буде жити у дядька і той підготує його
до вступу у гімназію.
«Туда, — згадує Максимович, — взял меня И. Ф. к себе, в 1811 году, и учил ме
ня началам разных наук и по-латыни».
146 Сіверянський літопис
|