З історії Чернігівщини VI—XIII ст.
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200339 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | З історії Чернігівщини VI—XIII ст. / М. Бойко, В. Євстратов // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 152-161. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200339 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003392024-11-26T15:36:44Z З історії Чернігівщини VI—XIII ст. Бойко, М. Євстратов, В. На допомогу вчителю 1997 Article З історії Чернігівщини VI—XIII ст. / М. Бойко, В. Євстратов // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 152-161. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200339 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
На допомогу вчителю На допомогу вчителю |
| spellingShingle |
На допомогу вчителю На допомогу вчителю Бойко, М. Євстратов, В. З історії Чернігівщини VI—XIII ст. Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Бойко, М. Євстратов, В. |
| author_facet |
Бойко, М. Євстратов, В. |
| author_sort |
Бойко, М. |
| title |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. |
| title_short |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. |
| title_full |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. |
| title_fullStr |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. |
| title_full_unstemmed |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. |
| title_sort |
з історії чернігівщини vi—xiii ст. |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
На допомогу вчителю |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200339 |
| citation_txt |
З історії Чернігівщини VI—XIII ст. / М. Бойко, В. Євстратов // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. — С. 152-161. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT bojkom zístorííčernígívŝinivixiiist AT êvstratovv zístorííčernígívŝinivixiiist |
| first_indexed |
2025-07-17T06:43:32Z |
| last_indexed |
2025-07-17T06:43:32Z |
| _version_ |
1837875451111931904 |
| fulltext |
НА ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЮ
Микола Бойко, Віталій Євстратов
З ІСТОРІЇ ЧЕРНІГІВЩИНИ УП-ХШ ст.
Нерівномірність заселення нашого краю пояснюється різними чин
никами, найвиразнішим з них є природний фактор. Північна частина
Чернігівщини входила у лісовий пояс з пісним малородючим грунтом.
Тому ця територія вирізнялася розвитком промислів, а не землеробства.
Словом, про тогочасну Чернігівщину можна говорити як про край кон
трастний: вона простягалася через ліси, лісостеп та степ.
Кліматичні умови супроводжувалися суворими зимами, весняними
повенями,, літніми засухами, іншими стихійними лихами. Так, у 1000-му,
1087 рр. літописи згадують про суворі зими, а в 1187 р. морози трива
ли аж до вербної неділі: Була, «зима люта й студена зело» і в 1284 р.,
коли «изомре все — и кони, и скоты, и овцы, все изомре, не остася ни
чего». Весною 1108 р. після сніжної зими трапилася повінь: «вода бысть
велика в Днепре, и Десне, и Припяти, подобно которой давно не быва
ло и не помнют». За 1124 р. літописи зафіксували землетрус, який не
тільки впливав на психологічний стан людини, а й викликав негативні
соціальні наслідки. Нерідко природні негаразди поєднувалися (чи мо
же взаємообумовлювалися) з соціально-суспільними катаклізмами. Так,
у 1092— 1093 рр. (час загострення князівських міжусобиць) спричини
лась страшенна засуха, яка викликала епідемії і голод, велику смерт
ність людей. За цим (в 1094— 1095 рр.) послідувала навала сарани, яка
також спричинила лютий голод і смертність. Сучасники описують нава
лу сарани як небачене стихійне лихо. «Вона йшла, — читаємо, — ши
рокою смугою, зжерла озимий та яровий хліб... Від її смороду коні,
рогата худоба, кури й гуси хворіли й здихали, бо разом із травою їли й
сарану; і навіть їхнє м’ясо смерділо сараною.
Свині жадібно поїдають сарану й від’їдаються досить швидко; але
ніхто не вживав їх у їжу, єдино з відрази до гадини, яка завдає такої
великої шкоди. Сарана живе не більше шести з половиною місяців,
але виводиться і наступного року: жовтень зупиняє її політ; тоді кожна
комаха викопує хвостом яму, й, поклавши у неї до 300 яєць, закопує їх
ногами, після цього вмирає. Ні дощ, під час відкладення яєць, ні міцні
зимові морози не знищують зародків: навесні, в середині квітня, коли
сонячні промені нагрівають землю, сарана вилуплюється з яєць і роз
повзається, але не пізніше, як за шість тижнів здобуває здатність літа
ти; а до того часу відходить недалеко від місця свого народження. Міц
ніючи на силі, вона летить за вітром..., вітри розносять цю кару по Ук
раїні... завтовшки сарана буває з палець, а довжиною від трьох до чо- *
* Продовження. Поч. у №№ 4, 6 за 1996 р.
152 Сіверянський літопис
тирьох дюймів.* ...Шум її польоту змінюється шумом, котрий вона зчи
няє, пожираючи рослини, й котрий можна дорівняти зі звуком падіння
від граду, але град не завдає такої шкоди, як сарана: там, де відпочи
вала сарана, не лишається й сліду життя... Коли сарана ще не вміла
літати, вона вкривала землю й наповнювала повітря, що у кімнаті тре
ба було запалювати свічки. Будинки, стайні, навіть хліви й підвали
були забиті нею. На вулиці вона кидалася в обличчя, сідала на ніс,
щоки, брови, навіть падала в рот; під час обіду, розрізаючи м’ясо на та
рілці, ви мимоволі давите сарану, й ледь відкриваєте рота, щоб про
ковтнути шматок, тієї ж миті мусите випльовувати гадину, що вле
тіла».
Багато сил докладали наші пращури задля виживання за таких
умов. Порятунком їм слугували великі лісові пущі, які ховали в собі силу-
силенну дикої звірини. Ще років чотириста тому в Чернігівсько
му Поліссі водилася незчисленна кількість зубрів, турів — найбільших
за розмірами звірів. Тур був схожий на вола, але ще більший і силь
ніший. Остаточно його було винищено у XVI ст. Крім, того, у великій
кількості водилися лосі, ведмеді, рисі, лисиці, вовки, олені, кози, куни,
бобри, білки, видри, яких у більшості пізніше також було винищено.
У лісах плодилася дрібна хутрова живність, маса дикого птаства, риби
у річках та озерах.
Природні умови, наявність у великій кількості звірини обумовили
заняття наших предків з найдавніших часів полюванням (ловами).
М’ясо давало продукти харчування, хутро йшло на одяг, а також слу
гувало еквівалентом обміну на інші продукти чи товари.
Умови і засоби полювання були різні: найчастіше звірів ловили
в сіті, які ставили у місцях інтенсивного пересування звірів. Такі сіті
називалися «перевіси», «перевісища» чи «ловища». Вони встановлюва
лися ще в часи княгині Ольги її служниками по всій підлеглій їй зем
лі — по Дніпру і Десні. При полюванні використовували соколів та
яструбів. Таке полювання відносилось до пасивного. Існував і більш
активний спосіб полювання, який вимагав набуття певних навичок,
вміння, спритності, застосування зброї. Зокрема, на звіра йшли з рога
тиною, що являла собою короткий спис з гострим кінцем і перепонкою,
яка не дозволяла пробивати звіра наскрізь. Полювали і в кінному
строї, готували спеціалістів, особливо на вовків: такі ловці звалися
«бирючі».
Полювання — справа занадто небезпечна. Так, Володимир Моно
мах, коли ще був Чернігівським князем, писав: «А ось як трудився я на
охотах... В Чернігові це робив: коней дикйх своїми руками в кущах Жи
вими в’язав по десять і двадцать... два тури взяли мене на роги з ко
нем; олень бив мене рогами, а два лосі — один топтав ногами, а другий
бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; ведмідь віддер
мені кусник сідла з-під коліна; лютий звір скочив і перекинув мене з
конем... із коня я багато разів падав, голову собі розбивав двічі, по
шкодив свої руки і ноги...».
Прямим продовженням полювання було приручення диких тварин,
розвиток скотарства, яке стало одним із видів господарської діяльності.
Зокрема, літописці згадують великі табуни коней у Новгород-Сівер-
ського князя Святослава — близько 3 тис. стадних кобилиць і 1000 ко
ней. Пасивною формою полювання було бортництво — збирання меду
диких бджіл. У путивльських погребах того ж Святослава було виявле- *
*Дюйм дорівнює 2,54 см
Сіверянський літопис 153
но 500 берковців меду загальною ватою 100 тонн.* Багатство риби у
водоймищах спонукало до розвитку рибальства. Найбільш поширеними
були щука, линь, окунь, угор, осетр, плотиця. Рибу ловили сітками (во
ни називалися неводом чи мережею) та вудками.
Завдяки наявності великої кількості березових лісів у сіверян був
дуже поширений промисел по добуванню дьогтю найдавшіним способом
— ямним. Підтвердженням цього є віднайдений біля с. Старого Білоуса
Чернігівського району комплекс із 7 ям, в яких добували дьоготь.
З малого починали наші предки у галузі землеробства, особливо
у Поліській частині краю. Проживаючи в пущах, на узбіччі людних
шляхів, вони самою природою змушені були тягти нужденне існування.
У лісовому краї було мало орної землі, і рільництво поширювалося ду
же повільно. Довгі століття тривали, поки наші предки опанували зем
лю в лісових масивах, багато втратили поту, відвоювавши і окульту
ривши дикі поля.
У лісовій місцевості довго зберігалися архаїчні форми господарю
вання. Підзолисті грунти були малопродуктивними для орного земле
робства, тому поширеним у цьому краї було землеробство підсічне. Во
но було дуже трудомістким і вимагало колективної праці значної кіль
кості людей. Система землеробства у сіверян розвивалася від вогне-
зрубної до лісового перелогу, а потім — до парового обробітку полів.
Розмір площі орної землі селянина (смерда) залежав від багатьох фак
торів — загального розміру придатної для обробітку землі в даній міс
цевості, виробничих можливостей тощо.
Основним же фактором розвитку продуктивності праці була наяв
ність знарядь праці у розпорядженні смерда.** Ріллю, як звичайно, спо
чатку орали ралом чи сохою (кривуля з дерева, що гострим кінцем роз
порювала землю). Пізніше з’явився плуг з металевим лемешем. Засто
совувалися для обробки грунту мотика і лопата, але невідомо чи була
вже тоді борона. За допомогою рала, сохи чи плуга смерд міг обробити
в середньому близько восьми десятин*** землі, а якщо частина її пере
бувала під паром, то площа орної землі, оброблюваної одним плугом,
становила 12 десятин.
На обробленій землі сіяли яровину й озимину. Із збіжжя найбільш
поширеними були просо, жито, пшениця, ячмінь, овес. При збиранні вро
жаю колосся спочатку зривали руками, а при винаході серпа (спочатку
він був крем’яним, потім залізним) жали, в’язали в снопи, звозили на
гумно. Молотили ціпами, віяли вручну і ховали у засік (сусік). З усієї
орної землі, що оброблялася окремим господарством, за тодішньої агро
техніки можна було збирати щорічно близько 300 пудів**** зерна ози
мини і ярових культур. Такий врожай забезпечував мінімальні потреби
сім’ї виробника та витрати на відтворення господарства.
Чисте зерно мололи на жорнах або товкли. Первісні жорна — це
плоский камінь з видовбаною посередині діркою, в неї засипали зерно
і іншим круглим каменем розтирали, робили муку, а потім готували
хліб чи інші вироби. В краї уже в ті часи розвивалося фруктове са
дівництво: вирощували яблуні, груші, сливи, черешні, вишні. Розводи
ли виноград, причому значно північніше, ніж у наші часи.
У суворих природних умовах вести господарство могли лише фі
зично розвинені люди; їх спритність, старанність та витривалість були
запорукою у змаганнях з природою, головною підвалиною розвитку
* 1 берковець дорівнював 200 кг.
** За визначенням Б. Д. Грекова назва походить від слова «смердіти».
*** Одна десятина дорівнює 1,0925 га.
**** Один пуд дорівнював приблизно 16 кг.
154 Сіверянський літопис
продуктивних сил. Володимир Мономах у «Поучении чадом своим» ви
магав, щоб вони вставали рано, щоб не заставало їх у постелі сонце,
щоб вони не надіялись на когось, а самі вчились працювати так, як їх
батько, який «вночі і вдень, в літню спеку і в зимову холоднечу не да
вав, собі спокою..., сам все робив: весь порядок у своєму домі сам вста
новлював».
На Чернігівщині, крім господарств смердів, існувало і князівське
та боярське землеволодіння у великих площах, на яких працювали віль
ні смерди, напіввільні закупи та невільні холони — «челядь». Розміри
князівського землеволодіння були немалими: вони відстояли один від
одного на 20—25 км. Це були князівські волості, які, в свою чергу,
особливо в період роздробленості, ділилися на менші сільськогосподар
ські округи. Підрахувати всі компоненти потужності князівського госпо
дарства джерела можливості не дають, проте, наприклад, наявність у
маєтку князя Ігоря Святославича 900 стогів сіна свідчить про великий
економічний потенціал господарства цього князя.
Чернігівщина виявилась багатою на продуктивну сировину, що
спонукало до розвитку ремісничих занять. З усіх видів таких занять
найбільш поширеним у наших предків стало гончарство. Високий рі
вень цієї галузі на Чернігівщині підтверджений численними археоло
гічними знахідками. Так, на стрільці пагорба Єлецького монастиря від
крита яма з ліпною керамікою VII—VIII ст. Тут же знайдено і велику
кількість керамічного матеріалу X—XIII ст. Вже в кінці IX ст. у всьо
му регіоні межиріччя Дніпра і Десни неподільно панувала давньорусь
ка кераміка. Очевидно, що Чернігів і прилеглі території в X ст. були
місцем її активного виробництва, адже давню назву «Гончарі» зберегла
історична топографія Любеча. Піч для випалювання цегли віднайдена
на Чернігівському Подолі, а гончарне виробництво — в Передградді,
біля П’ятницької церкви; гончарне горно XII ст. виявлено в с. Автуни-
чах Городнянського району. Давньоруська кераміка зафіксована в се
редній течії Десни, зокрема, в с. Гербовому та інших населених пунк
тах Новгород-Сіверського району. Очевидно, здобутки цього виду ре
месла були б більшими, якби місцеві традиції внаслідок,численних, по
жеж різко не перервались, а потім вже розвивалися під великим впли
вом Києво-руської кераміки.
Внаслідок великої кількості болотних залізних руд (особливо на
території нинішнього Ріпкинського району) залізоробна справа на Чер-
нігово-Сіверщині посідала помітне місце. Зокрема, ковальська продук
ція тут нараховувала 58 видів виробів із заліза. Археологічними дослід
женнями виявлено три майстерні по оборобітку заліза в Чернігові, роз
ташовані на території Передграддя. Одна з них входила до складу
комплексу споруд, розташованих на подвір’ї феодальної садиби на ро
зі нинішніх вулиць Леніна і Щорса. Друга — на перетину вулиць Ури-
цького і Київської; третє залізоробне виробництво — біля П’ятницької
церкви, а ковальський гори—на території Дитинця. На Новгород-Сівер-
щині свідченням існування залізоробного ремесла є віднайдені наконеч
ники стріл, ножі, сокири* тощо. Металообробну спеціалізацію професій
ної діяльності підтверджує існування ділянок, де люди, лише працю
вали, а жили в інших місцях. Зокрема, на такій ділянці, що поблизу
села Петруші (Чернігівський район), на площі понад 700 м2 виявлено
22 споруди і 10 ям; подібні виробничі ділянки існували у межах с. Ав-
туничів на Городнянщині, в басейні р. Снов.
У господарській діяльності широко застосовувався і матеріал з де
рева: з нього споруджували будинки, храми, кріпосні стіни, меблі, чов-
* Фотокопія залізної сокири X—XI ст., знайденої в с. Табаївка Чернігівського району,
зображена в кн. П. П. Толочка «Київська Русь», К., 1996. — С. 177.
Сіверянський літопис 155
ни, вози, знаряддя праці та ін. У розкопаних свіверянських могилах є
свідчення про заняття ткацьким ремеслом. Про це нагадують останки
різноманітних вовняних, льняних та конопляних тканин. Отже, незва
жаючи на те, що нерідко ремісники поєднували свої заняття із земле
робством, все ж ці види діяльності були у значній мірі відокремленими.
Відокремлення ремесла і сільського господарства привело до виник
нення товарообміну і торгівлі. Місцеві купці вели торгівлю по Десні і
інших річках Дніпровського басейну. Торгівля велась як внутрішня, так
і зовнішня. Проте про внутрішню торгівлю писемні джерела згадують
мало й неохоче. Відомо лише, що центром внутрішньої торгівлі були
міста й великі торгові села (погости), які, як правило, розташовува
лися на берегах водних шляхів. Зокрема, в Чернігові ринок діяв мало
не щодня.
Одним з відомих внутрішніх торгових шляхів стало відгалуження
Дніпровського водного шляху, який зв’язував Любеч з Черніговом і
проходив по річках Муравля та Білоус, хоч у ранній період Київської
Русі він спрямовувався дещо по-іншому. Його маршрут пролягав від
Малого Листвена по річці Глинянці, через болото, озера Очеретяне та
Купнисте і далі річкою Стрижень. До верхів’я Стрижня, а далі до під
ніжжя Чернігівського укріплення тоді потрапляли по невеличких річ
ках, які мали стоки в болото Замглай, а також лівою притокою р. Бі
лоус.
Були й інші шляхи, що вели з берегів Дніпра вглиб чернігівської
території. Один з них проходив річкою Пакуль до с. Антоновичі, потім
двокілометровою заболоченою низиною, а за тим — найбільшою при
токою р. Білоус до с. Свишень. Другий шлях простягався річкою Вор-
здна до с. Пушкіного, від якого водороздільна ділянка до правої при
токи р. Свишень не перевищувала 800 м. За свідченням старожилів, під
час розливу рік між ними водорозділу не було, і болотну руду з району
с. Шкураївки (гирло р. Ворздна) доставляли до с. Рудки (берег р. Сви
шень), а митні контрольні пункти розміщалися поблизу Листвена.
Чернігово-Сіверщина характерйзувалася інтенсивною зовнішньою
торгівлею, адже вона пересікалася найбільшими торговельними шляха
ми — Дніпром і Десною, які вели на північ та південь, схід та захід.
Через Чернігівщину пролягав старий водний шлях «із варяг у греки»,
який королівським каналом з’єднав Балтійське море з Чорним.
Мешканці лісових країв ще взимку запасали дерево і виробляли
з нього човни. Кожен човен робився з одного стовбура, вміщував по
кілька десятків чоловік екіпажу чи пасажирів. Весною човни спуска
лися на воду і направлялися у торговельні міста і тут продавалися ру
ським купцям. Ці купці з’їжджалися до Києва з багатьох міст, в т. ч.
і з Чернігівщини. У червні каравани вирушали Дніпром: одні на пів
день, інші на північ. Через Дніпро з Десни і навпаки Сіверщина втягу
валася в торгівлю з Візантією, Балканами, Західною Європою та Бли
зьким Сходом. Зокрема, у верхів’ях Десни, на території Визита (нині
Брянська область), знайдено мистецькі вироби з бронзи XII—XIII ст.,
серед них свічник походженням з Ліможу (Франція), прикрашений чу
довими емалями. Жваву торгівлю по Десні вело і купецтво Новгорода-
Сіверська, свідченням чого є знахідки фрагментів привозного скляного
посуду, кераміки, прикрас із бурштину.
Одночасно з шляхом «з варяг у греки» існували інші, які перети
нали Чернігівщину з Києва на Схід — на Болгар, Ітіль і через нього
в Закаспійські землі. Вже у IX ст. руські купці через землі сіверян,
які утримували торгові пункти лівого Дніпровського берега, йшли на
північний схід до в’ятичів і до берегів Волги. Одним зі відгалужень цих
шляхів у X ст. був торговий річковий шлях Десною, Сеймом, а звідти
коротким волоком у р. Сосну чи Оскол.
156 Сіверянський літопис
Сухопутний шлях торгівлі Русі зі Сходом простягався і через пів
день Чернігівщини, неподалік с. Липовех Талалаївського району. Під
твердженням слугують знайдені тут у курганному могильнику побутові
речі, прикраси, кераміка східного походження тощо. Вчені прийшли до
висновку, що цей могильник був кладовищем, жителів караван-сараю
на транзитному шляху. Київ — Волзька Болгарія у X—XIII ст. Знайде
ні золоті диргеми свідчать про інтенсивність торговельних зносин з ара
бами в XII—XIII ст.
У процесі розвитку торгівлі в Київській Русі виникла грошова сис
тема, основою її була гривня, тобто фунт срібла, хоч на практиці вона
дорівнювала півфунтові. Меншими монетними одиницями були нагата,
куна, різана, віверниця. Як тільки Київська Русь послабилась, в час
її розпаду на місце єдиної монетної системи прийшли пустопорожні
гроші — візантійські, орієнтальні (східні), західні; свої грошові оди
ниці почали з’являтися в окремих князівствах. Саме в період розпаду
Київської Русі з’явилась чернігівська та новгород-сіверська гривня. От
же, на Чернігівщині існувала своя грошова система та центр мір і ва-
гів, який знаходився в храмі П’ятниці в Чернігові.
Вагомою базою економіки, крім торгівлі, була податкова система.
Державні доходи складалися передусім з данини населення. Так, ад
міністрація княгині Ольги помічала бортні дерева, а по Десні ставила
«перевесища», що охоплювали райони, де водилися бобри, хутра яких
дуже цінувалися. Податки сплачували переважно хутрами, і «куна»
довгий час була валютою.
Збирання данини звалося полюддям, яке починалося з наступом
листопада. Князі збирали велику ватагу і відправлялися з Києва в
груповий об’їзд, в т. ч. і в землю сіверян. Довжина всьоґо шляху по
люддя складала 1200—1500 км, а продовжувалось воно 180 днів — аж
до квітня місяця. За добу дружина і обоз проходили 7—8 км. З Києва
ця ватага йшла вгору по Дніпру через Любеч до Смоленська, звідти
у верхів’я Десни, а по ній через Брянськ, Новгород-Сіверський, Черні
гів до Вишгорода. По шляху слідування данина забиралася з погостів
(або навозів), куди данники приводили коней з транспортом для пот
реб князя і його адміністрації. Повертаючись до Києва із зібраними
шкірами, хутрами, воском, медом, рибою тощо, князівські купці заби
рали свої однодеревки-човни, споряджалися і відправлялися у чужозем
ні торгові мандри.
Велика частина зібраної данини все ж залишалася на місцях її збо
ру, що давало можливість вкладати ці кошти у будівництво, на потреби
розвитку культури та ін. Так, концентрація князівської данини Лівобе
режжя у Чернігові після поділу Русі у 1026 р. дала можливість Мсти
славу Володимировичу розгорнути велике будівництво у місті, в т. ч.
і кафедрального собору Святого Спаса.
Пізніше полюддя змінилося більш удосконаленими формами спла
ти податків. Зокрема, за одиницю оподаткування було прийнято се
редню норму орної землі, оброблюваної одним плугом (12 десятин). Її
називали «рало», «плуг», «дим» (саме господарство). У такий спосіб
брали данину з сіверян ще хозари — «по белке і вівериці (горностаю)
від «диму». Князь Олег, щоб привернути сіверян насвій бік, полєгшив
цю данину. Так же мудро вчинив і Володимир Мономах, навчаючи, що
податями і своїми вчинками не слід доводити людину до крайнощів, то
му що у гніві вона здатна підняти руку на свого пана, і тоді може тра
питися непоправне. Отримання найбільш значної частини додаткового
продукту забезпечувалося селянською працею, яка і визначала швид
кий розвиток слов’янської держави.
Сіверянський літопис 157
Селяни-смерди складали .основну масу населення Чернігово-Сівер-
ської Землі. Крім особисто. вільних, серед смердів були і феодально
залежні. Існували, і інші соціальні категорії — люди, закупи, рядовичі,
челядь, наймити, холопи, ізгої, вотчинні ремісники.
На протилежному полюсі соціальної структури стояли заможні
верстви. Широкі права мали князі, існувала численна група бояр. Ця
категорія утворилася з місцевої родоплемінної знаті або з князівських
дружинників, які осідали на землях і ставали великими землеволоділь-
цями. Великі бояри ставали також воєводами, тисяцькими, князівськи
ми канцлерами.
Приблизно з кінця X ст. почалося формування володінь удільних
князів, а після Любецького з’їзду вотчинне право поширилося на Чер
нігів, встановлювалася недоторканість батьківської спадщини. У кожно
му з великих давньоруських центрів було по кілька князівських дворів.
Зокрема, у володінні Новгород-Сіверського князя Святослава Олегови
ча були Ігореве сільце, маєтності в Путивлі, понад 700 чоловік челяді.
Соціальний склад міського населення був також строкатим. Як пра
вило, воно поділялося на дві основні групи — міську аристократію і
низи. До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, ба
гате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. До другої — ре
місники, дрібні торговці, челядь, робітники, зайняті в сфері сільськогос
подарського виробництва.
Які ж умови життя супроводжували наших предків? Очевидно, вив
чати це питання слід з позицій соціально розшарованого суспільства.
Розглянемо його на прикладі Любеча. У центрі міста, як зазначалося
вище, стояв князівський замок, обведений глибоким і широким сухим
ровом, з підйомним мостом та з сторожовою вежею побіля нього. Тро
хи на відстані розміщався невеликий двір з двома вежами і кріпосни
ми воротами. У стінах фортеці були зроблені спеціальні ніші для служ
бового помешкання воїнів-гриднів. За фортечною стіною знаходилися
кліті для зберігання продуктів харчування.
У глибині, двору височіла ще одна вежа з воротами до замку. Ця
чоториярусна споруда пристосовувалась під притулок-схованку жителів
на випадок нападу. У підвалах споруди будувалися ями-сховища для
продуктів харчування, збіжжя. Ця вежа завершувалась сторожовим
майданчиком, що давало можливість постійно стежити за тим, що від
бувалося в замку і поза ним. За вежею знаходився князівський порад-
ний двір і палац з потайним ходом за межі замку.
Палац являв собою триярусну комплексну споруду у вигляді
теремів. На першому і ярусі жила челядь, знаходилися комори з про
дуктами харчування, кухня. Другий ярус був парадним з широкою га
лерею для урочистого прийому гостей (ймовірно, тут проходив і з’їзд
князів у 1097 р.). На верхньому ярусі розташовувались почивальні сі
м’ї князя.
До замку примикала церква, а вздовж замкової стіни у землю за
копувалися великі мідні казани для окропу, що використовувався при
відбитті нападників. Замок вміщував 250 постійних мешканців. Поза
замком на посаді жили ремісники, торговці тощо.
Кам’яних споруд було небагато. Про кам’яні чернігівські будівлі
вперше згадується в літопису від 945 р. Вони належали верхівці світ
ської знаті. В 1950 р. архітектором М. В. Холостеиком були віднайдені
залишки кам’яної будови. XI ст. Ця споруда розміщувалась між Спа-
ським і Борисоглібським соборами і являла собою кряжий терем у кіль
ка поверхів, в якому чернігівські князі влаштовували прийоми гостей.
Більшість же феодальних жител будувалася з дерева і відрізнялася від
158 Сіверянський літопис
рядових, мабуть, лише розмірами та кількістю кімнат. Неукріплені са
диби феодалів являли собою багатокамерне Житло з міжповерховим пе
рекриттям, ілюстрацією чого є Житло XI ст., виявлене на поселенні
«Ліскове» поблизу Малого Листвена Ріпкинського району. Комплекс
споруд різного призначення на садибі площею понад 900 м2 дослідже
ний у Чернігівському Передградді і відноситься до великого феодаль
ного дворового господарства.
Житло слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів:
напівземляні і наземні зрубні будівлі. Сільські садиби остаточно сфор
мувалися в XI ст. Одна з них площею 480 м2 виявлена біля с. Шесто-
виці Чернігівського району. Вона складалася з двох житлових примі
щень, двох ремісничих будівель, клуні та двох льохів.
Харчування сіверян було невибагливим. Вони вживали багато ри
би, про що свідчать риб’ячі кістки, знайдені у сіверянських могилах
разом з іншими залишками страви. їли також м’ясо птиці, волів, ко
рів, овець, коней. М’ясо пекли або варили в казанах. Здавна вживали
коров’яче і кобиляче молоко, сир, хліб. Пізніше кобиляче молоко, як і
кінське м’ясо, перестали їсти, вважаючи їх «нечистими», не їли і раків,
бо «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак». І все ж київський
літописець робив закид сіверянам, що вони «їли все нечисте». Нечис
тим тоді поляни вважали м’ясо бобрів, вивірок, хом’яків і т. п. Проте
придатність тієї чи іншої їжі для вживання у різних народів звичай
відносний, тому не будемо судити наших предків за їх невибагливість.
З напоїв найбільш вживаним був мед — дуже міцний напій. Сло
в’яни, а за ними й варяги, мед вживали безмірно, напиваючись часто до
нестями, п’ючи його вдень і вночі, а іноді і вмирали «з кухлем в руках».
Літописець XI ст. вклав в уста Володимира Великого фразу, що Русь
не може жити, не п’ючи.. («Руси есть веселье пити, не может без того
быти»).
Древнім атрибутом побуту сіверян були лазні. Так, у X ст. Анд
рій Первозванний (один з апостолів І. Христа), прибувши до Новгоро-
да-Сіверського, дивувався з того, що місцеві люди користувалися лаз
нею, де, за його словами, кожна людина розпалювала себе, немов роз
печений камінь; сікла себе галуззям до знемоги, а потім кидалася в
річку, виходила з води жива й бадьора, «начебто ніколи не розпалю
вана й не бита».
Великий інтерес являє ставлення наших предків до навколишнього
світу, їх сприйняття природи та вірування. У релігійних віруваннях сі
верян існували дві течії: обожнювання природи в різних формах та
культ роду. Для них вся навколишня природа була населена масою різ
них божеств: польовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавка
ми та ін. Уявлялось, що вони живуть у річках, болотах, лісах і можуть
приймати образи тварин, а криниці й джерела особливо шанувалися
і вважалися святими місцями. В цьому і полягала сутність язичницької
(поганської) віри. Життя, близьке до природи, давало людині гармо
нійне, радісне сприйняття світу. Головними богами, яким поклонялися
і сіверяніґ, були Дажбог — бог сонця, Перун — бог блискавки і грому,
Стрибог — бог вітру, Велес (Волос) — бог — захисник худоби, тобто
всі боги були образами природи.
Для поклоніння богам наші предки виготовляли, переважно з де
рева, ідолів, прикрашали їх і встановлювали на видному підвищеному
місці, влаштовували там святилища (капища), де і чинили ритуальні
обряди. Одне з таких капищ виявлено неподалік Іллінської церкви на
Болдиних горах. Було знайдено два посріблених ідоли Перуна, які до
нашого часу не збереглися. Язичницьке святилище виявлене за сто мет
рів від Спаського собору, де на початку ХУШ ст, при земляних робо
тах також знайдений срібний ідолі Перуна.
Сіверянський літопис 159
Другою течією, що супроводжувала віру слов’ян-сіверян, як ми за
значили, був культ роду. На, кожному кроці відчувалася присутність
предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля, смерті чи поминок.
Близькість до природи породжувала такі ж природні стосунки між
людьми. Сіверяни в інтимних відносинах не соромились своїх батьків
і невісток. Шлюбів у них не було, їх заміняли ігрища між окремими
поселеннями. Це були своєрідні ритуальні свята, які супроводжувалися
танками, «бісівськими» піснями, викраданням жінок шляхом змови. Де
хто мав по дві-три жінки. Це був період язичницьких звичаїв, коли ще
не існувало унормованого громадянського життя.
Позбавлені формальностей «поривання» (викрадення) й звичаєві
обряди не були вже такі дикі (як це може здатися сучаснику), тобто
«бісівські» ігрища мали й релігійно-культовий характер. На ці ігрища
сходилися члени різних родів з дочками (з умислом, щоб їх «порива
ли»), Звичай велів при викраденні «платити кривду», яку суджений
складав родичам «пориваної» дочки. Плата («віно»), за звичаєм, здій
снювалася вівцями чи коровами. Отже, кількість «пориваних» дівчат
могла залежати від майнової заможності судженого. Глибокий зміст
мали «поривання» біля води, що складало суто обрядовий церемоніал.
Іншим язичницьким звичаєм сіверян був похоронний обряд. У зем
лях сіверян цей обряд супроводжувався спаленням небіжчика. Вважа
лося, що спалений небіжчик миттєво потрапляє до раю, а поховання
найдорожчої людини в землю було знущанням над нею, адже в землі
її «жруть гади й черв’яки».
Сіверяни (як і радимичі) спалювали труп на великому вогнищі і,
заклавши попіл в урну, ставили її неподалік доріг. Коли помирала лю
дина, а особливо знатна, справлялася тризна.* Вона включала поми
нальну учту за покійником, а також бойові ігри дружини, ритуальні
обряди, мета яких полягала в тому, щоб відігнати смерть від живих,
продемонструвати свою життєздатність. Весь ритуал похорону продов
жувався десять днів. Поки йшла підготовка до кремації, шили одяг по
кійнику, чоловіки пили й забавлялися з жінками. Все майно і цінності
померлого ділили на три частини: одну віддавали родичам, друга йшла
на збирання убранства покійника, третя на «страву» і мед, тобто на
поминки.
Похоронний процес починався із складання погребального вогни
ща, на нього клали небіжчика, і ця похоронна споруда супроводжува
лась релігійно-декоративним обрамленням: навколо кради** прокреслю
вали геометричне коло, викопували по колу глибокий, але вузький рів
і ставили вузьку легку огорожу, схожу на тин з пруття, побіля нього
накладалося багато соломи. Коли запалювали вогнище, то палаюча ого
рожа своїм полум’ям і димом закривала від учасників церемонії про
цес згоряння трупа всередині огорожі. Такий похоронний обряд підтвер
джується розкопками Чорної Могили.
Після смерті знатної людини родичі серед жінок померлого (але
не з невільниць) знаходили йому добровільну подругу для загробного
світу. Вона погоджувалася померти і бути похованою з хазяїном. Всі
дні до заклання вона знаходилася під контролем людей, які вели ри
туал. Вони втішали її, напували медом, тобто підтримували рішимість
залишити світ живих, а на випадок сумніву у прийнятому рішенні при
душували її волю, в т. ч. і фізичними методами.
* Слово «тризна» мовою X—XI ст. означало боротьбу, змагання, а слово «тризнище»
— ристилище, що нині означає — арена, стадіон.
** Крада — це поєднання похоронної «громади дров» з правильним колом ритуальної
огорожі, що відділяла світ живих від світу мертвих.
160 Сіверянський літопис
В колоду (гроб), видовбану з великого стовбура, клали померлого,
одягнутого в кращі одежі, туди ж клали його прикраси, зброю, добав
ляли їжу та питво. Здійснювалось жертвопринесення тварин, птахів.
Приречена жінка бенкетувала з дружиною, віддавалася найближчим
друзям померлого, веселилась і раділа майбутньому загробному жит
тю. Потім клали жінку біля померлого хазяїна. Двоє брали її за но
ги, двоє за руки, а стара баба («Ангел смерті») накидала їй зашморг
на шию і подавала вірьовку ще двом чоловікам. Стара брала ніж і
стромляла його у бік між ребрами, витягала його, а чоловіки тягли за
вірьовку, поки жінку не покидало життя. Тоді підходив голим один з
родичів, брав в одну руку поліно, підпалював його, йшов, повернувшись
спиною до колоди (гроба) і, тримаючись за тіло померлого, підпалю
вав дерево під гробом. Інші також підходили з палаючими обрубками
і кидали їх у вогонь. Миттєво все палало. Палаюче вогнище видно бу
ло вночі в радіусі 30 км.
Язичницькі звичаї та обряди не зникли і після прийняття христи
янства: певний час зберігалося так зване двовір’я, тобто обряди, які не
мали нічого спільного з християнством. Так, давні Зелені свята поєд
налися з Сошествієм Святого Духа; Іван Хреститель став Іваном Ку
палом, а в огнях святоіванівської ночі уціліли незнищенні чари пред
вічної, поганської казки про щастя. Після прийняття християнства дов
го ще «водили молодиць до води», і численні наші предки потайки про
довжували вклонятися язичницьким богам. Функції язичницьких бо
гів стали виконувати християнські святі: Святий Ілля, наприклад, при
брав на себе функції Перуна — керівника громів та блискавок, а озна
ки Велеса народ переніс на Власія — покровителя і оберега домашньої
худоби.
Сіверянський літопис 161
|