Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій

Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:1998
Автор: Тихолоз, Б.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1998
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Філософська скарбниця
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200654
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-200654
record_format dspace
spelling irk-123456789-2006542024-12-18T19:21:23Z Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій Тихолоз, Б. Філософська скарбниця 1998 Article Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200654 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Філософська скарбниця
Філософська скарбниця
spellingShingle Філософська скарбниця
Філософська скарбниця
Тихолоз, Б.
Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
Сiверянський літопис
format Article
author Тихолоз, Б.
author_facet Тихолоз, Б.
author_sort Тихолоз, Б.
title Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_short Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_full Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_fullStr Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_full_unstemmed Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_sort культурологічна концепція п. куліша в критичній рецепції і. франка: контрапункт ідейних орієнтацій
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 1998
topic_facet Філософська скарбниця
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200654
citation_txt Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT tiholozb kulʹturologíčnakoncepcíâpkulíšavkritičníjrecepcííífrankakontrapunktídejnihoríêntacíj
first_indexed 2025-07-17T07:15:10Z
last_indexed 2025-07-17T07:15:10Z
_version_ 1837877439852707840
fulltext Богдан Тихолоз КУЛЬТУРОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ П. КУЛТЇЇТА В КРИТИЧНІЙ РЕЦЕПЦІЇ Т. ФРАНКА: КОНТРАПУНКТ ІДЕЙНИХ ОРІЄНТАЦІЙ Розвій теорії і практики культурної творчості здійснюється через боротьбу розмаїтих — і часто навіть полярних — світоглядних позицій, репрезентованих яскравими духовними постатями, що силою власної особистості синтезували ідейні пошуки цілих генерацій. Такими поста­ тями в пошевченківській історії України є двоє справді титанічних за енергією та універсалізмом діяльності провідників національної еліти 19 ст. — П. Куліш (1819— 1897) та І. Франко (1856— 1916). Вони нале­ жали до різних поколінь української інтелігенції: перший з них був се­ ред піонерів культури епохи романтичного народництва, другому ж су­ дилося, стати подвижником і речником нового етапу пробудження сві­ домості народу, що знайшов вияв у літературних стилях реалізму та премодернізму. Обидва ці герої нашого націовставання послідовно слу­ жили одній справі — омріяному воскресінню України. Та відвічний кон­ флікт «батьків і дітей» не забарився позначитися на їх творчих взаєми­ нах: невпинний поступ ідей призвів до розходження поглядів П. Куліша та І. Франка на осердя суспільного розвою — культуру. Неспокійне і трагічне життя першого припало на таку ж складну й нещасливу добу в історії нації, що її Є. Маланюк влучно назвав «ніччю бездержавності».1 У той час українське суспільство було розірване на шматки чужоземними імперіями, що провадили жорстоку колоніальну політику, позбавляючи поневолених духовної соборності і традиційного культурного грунту, насаджуючи їм комплекс меншовартості і таким чином прирікаючи на внутрішню розколеність, сумніви і блукання. І здеформоване обличчя Хроноса з конечністю відобразилося в душі «не­ самовитого Панька». «Ні на кому, може, не одбилось так наше націо­ нальне лихоліття, як власне на цьому письменникові», — слушно заува­ жує С. Єфремов і розкриває наслідки фатального тиску часу на особи­ стість: «Куліш — це дві людини в одній подобі, якийсь ходячий конт­ раст.., якась трагічна фігура, що борсається в життєвих суперечнос- тях...».2 І дуже точно характеризує соціальний і психологічний грунт примхливої натури «гарячого Куліша» І. Мірчук: «Вдача, повна конт­ растів, що під впливом різних настроїв дуже часто і радикально зміняв свої погляди без відповідної причини — одним словом, вірний образ української психіки в часи національної недолі».3 Драматизм доби та контрастність душі зумовили амбівалентність поліфонічного світогляду П. Куліша. У кожному явищі він завше вба­ чає антагоністичні сторони, кожен процес розглядає як боротьбу про­ тилежних тенденцій. Відтак вихідною засадою сформованої ним ціліс­ ної філософії культури є ДУАЛІЗМ ВНУТРІШНЬОГО (глибинного, іс­ тинно сутнього, природного, спонтанного) і ЗОВНІШНЬОГО (поверхо­ вого, явного, штучного, вимушеного) начал, причому, як твердить Д. Чижевський, «Куліш шукає противенства між «внутрішнім» та «зов­ нішнім» не лише в людині, а й у світі, історії».4 Ця основоположна бут- тєва полярність культури розкривається у системі антитетичних факто­ рів різномасштабних рівнів: супротивних душевних потенцій людської одиниці, верств народу, форм його соціально реорганізованого середо­ вища, сил історичного процесу. У зв’язку з частою і не завше послідов­ ною зміною позицій та орієнтацій П. Куліша у парах культурних фак­ Сіверянський літопис 91 торів будь-якого рівня ціннісні пріоритети мислителя і акценти його концепції можуть зміщуватися. Тобто в різні періоди своїх ідеологічних метань великий, але занадто непостійний «культурник» по-різному оці­ нював вартість і роль певних чинників, які з домінантних і прогресив­ них ставали у його розумінні другорядними чи навіть руйнівними. Спро­ буймо ж проаналізувати змістові вузли химерного й мінливого мере­ жива категорій і принципів Кулішевої культурологічної концепції. 1. ЛЮДИНА як індивідуальний суб’єкт культуротворчості є для П. Куліша найвищою вартістю, про що свідчить хоч би його замилуван­ ня своїми романтизованими героями-доброчинцями (на кшталт гетьма­ на Сомка з «Чорної ради» чи отамана Голки з «Великих проводів»). Та гуманізм мислителя абстрактний: він любить не конкретно-земних лю­ дей (може, тому й зазнали нещасливого фіналу усі «романи» Куліша, що він, за словами В. Петрова, реально «не вмів любити й не любив любови»5), а звеличує ідеальні типи потужних соціальних реорганізато­ рів, яких має наслідувати кожна пересічна особа. З ідеалістичної віри в надзвичайні креативні потенції виняткової людини випливає Кулішів аристократизм6 — культ сильної духом особистості, свідомої власної творчо-просвітницької місії, своєрідного культурницького «апостольст­ ва». «Свій аристократизм Куліш розуміє як змагання до певного суто громадського ідеалу, — стверджує М. Зеров, — як заповідь самоудо- сконалення».7 Власне, саме внутрішнє самовдосконалення людини є стрижнем культурного розвою. Поступ людської душі визначається протистоянням двох її начал— етико-емоційного — СЕРЦЯ — і раціонально-пізнавального — РОЗУ­ МУ. Для П. Куліша, зважаючи на українськість його ментальності, ха­ рактерний кордоцентризм — визнання переваги серця як «глибини ду­ шевної» над поверховим, зорієнтованим на грішні й минущі цінності земного світу, а не вічну Божу мудрість, розумом. Серце чисте, милостиве, Дар найкращий Бога — Найпевніша, найвірніша До небес дорога.8 Отже, треба, «щоб чоловік... Божий мир розумів більш серцем, ніж го­ ловою».9 Та водночас той же Куліш стверджує: «На сторожі почуття стоїть думка».10 І найчастіше у власній життєдіяльності він керувався холодним, хоч імпульсивним і не завше ясним раціо, забуваючи про ві­ щу «серця глибину». 2. НАРОД як колективний суб’єкт культуротворчості є повносилим, високовартісним, самобутнім і тому — вічним. Однак Куліш звеличує ідеальний етнос, а справжній український люд вважає «попсованим», «мізерним», «без пуття, без чести і поваги»: «От-так люби, шануй і ро­ зумій те, що праведно зветься народом... Наші ж народом зробили ан- тинарод».11 Єдина база джерельно правдивого народного духу — ХУТІР, що протистоїть ГОРОДУ — осередку денаціоналізованого й деморалізо­ ваного панства й міщанства. Мислитель засуджує урбанізацію як від­ хід від «правди серця» — християнських етичних ідеалів, збережених патріархальними звичаями «трудящого хлібороба».12 Та романтизація ідилічного у своїй пасивності «благого» провінційно-селянського життя не заважає Кулішеві зневажати темну чернь, відмовляючи «мужицтву» у спромозі до самостійної розбудови культури нації. Лише інтелігентна еліта здатна просвітити народ, розвиваючи кращі з його традицій і вод­ ночас приборкуючи деструктивні стихійні рухи мас.13 Як бачимо, «дво­ ликий Панько» знову розривається між контрполюсами — щирим сер­ цем простолюду і розумом антиохлокр этичного проводу. 92 Сіверянський літопис 3. СОЦІАЛЬНО РЕОРГАНІЗОВАНЕ СЕРЕДОВИЩЕ буття на­ роду, за Кулішем, явлене у двох антагоністичних формах: гуманістично - натуральній ЕТНОКУЛЬТУРІ та раціо- й технократичній ЦИВІЛІЗА­ ЦІЇ,14 де бездушна машина заступає живе людське серце і вічний дух нації. Ідеолог хуторянства руссоїстськи заперечує забезпечений «чугун­ ками» комфорт, «розкіш та невпокійну моду» відірваної від землі го- родської цивілізації і зрікається «всякої нової всемирної науки»,15 окрім мудрості Біблії — Слова Божого. (Щоправда, пізніше він визнав допо­ міжну роль модерної «миротворчої науки» у просвіченні нації; втім, функція її обмежена: «Вовік науці не обняти всього, що Ти создав єси»16). Етнокультура ж, зрощена на природному грунті антеїстично гармонійного зв’язку аграрного соціуму з землею, звернена до простих і неповторних щиро людських вартостей, найголовнішою з яких для Куліша є рідне слово. 4. СЛОВО правди, що йде з «серця народного», є духовним кодом і квінтесенцією культури, знаряддям пробудження національної свідо­ мості: «Оживить живеє слово рідну Україну»,17 — сподівається Куліш. Та його погляди на характер і засоби збагачення цього слова супереч­ ливі: то він вимагає відповідності літературної мови простонародній, а то наполягає на потребі витворення особливого «високого стилю» за рахунок залучення церковнослов’янських лінгворезервів.18 Втім, як би там не було, а поетичне слово є для спадкоємця Шевченкової кобзи ве­ ликою націоісторичною силою. Заради його збереження й утвердження він закликає до соціальної згоди: «До гурту, паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе насліддє — слово! Воно-бо скарбівня нашого духа. Воно — великий завіт незазнаної нашої предківщини. Воно — правдиве пророкуваннє нашої будущини».19 5. ІСТОРІЯ — культуротворчість у часі, здійснювана суспільними силами самого народу чи його сусідів. Загалом П. Куліш вірить у істо­ ричну місію України, її здатність сказати «нове слово між народами». Та у минулому національного розвою він, на жаль, не знаходить справ­ ді прогресивної соціальної групи. «Історію Куліш бачив передусім, як конфлікт анархії і порядку»,20 — зазначає Ю. Шерех. Тому пристрасний автор скандальної «Истории воссоединения Руси» в трьох томах (1874—7) засуджує руйнівну козацько-гайдамацьку СВАВОЛЮ за сус­ пільний хаос і криваву різанину, забуваючи про заслуги запорозького лицарства, і натомість оспівує московських «освічених монархів» Пет­ ра і Катерину II та польську шляхту за культуртрегерство і встановлен­ ня державного ЛАДУ, закриваючи очі на їх численні злочини перед Україною. 21 Неузгодженість історіософських поглядів П. Куліша виявляється також у еклектизмі його україноцентричних, москво- й слов’янофіль­ ських, європейських та орієнтальних культурно-політичних спрямувань. Радикальний автономізм, думки про «двоєдину Русь», апологетизація передової великоросійської культури на чолі з О. Пушкіним, властиві кирило-мефодієвцям утопічні мрії про майбутню єдність усіх слов’ян, намагання прилучитися до здобутків Західної Європи (згадаймо Кулі- шеву «Позичену кобзу» (1897), його переклади з Шекспіра і Байрона), туркофільські настрої поем «Магомет і Хадиза» (1883), «Маруся Богу- славка» (1899) — все це не зовсім органічно сполучається в розхриста­ ній ідеології непосидючого Хуторянина. Таким чином, ми окреслили епіцентри семантичного поля культуро­ логічної концепції П. Куліша. Узагальнимо ж її категоріальну структу­ ру у схемі. Сіверянський літопис 93 БУТТЯ КУЛЬТУРИ Різномасштабні сфери: Антитетичні фактори: внутрішні: зовнішні: ЛЮДИНА: НАРОД: СОЦІАЛЬНО-РЕОРГАНІ- ЗОВАНЕ СЕРЕДОВИЩЕ: ІСТОРІЯ: СЕРЦЕ ХУТІР ЕТНОКУЛЬТУРА (слово) ЛАД СВОЄ РОЗУМ ГОРОД ЦИВІЛІЗАЦІЯ АНАРХІЯ ЧУЖЕ (техніка) Як бачимо, оригінальна філософія культури П. Куліша охоплює ши­ роке коло актуальних і до сьогодні проблем, проте не є цілком систем­ ною і логічно вивершеною. Та за всією її мінливою складністю стоять дві константні світоглядні засади: оптимістична віра в невідворотність культурного відродження України та потреба самозреченої праці за­ для здійснення цієї мети. Таке ж кредо сповідував і Кулішів наступник та опонент — І. Франко. Великий галичанин високо шанує П. Куліша, одного з «апостолів кращої долі України» (18, 105),22 як культурного діяча на полі літерату­ ри — оригінальної й перекладної — і науки — історичної, етнографіч­ но-фольклористичної, мово- й літературознавчої. Для І. Франка «Куліш — перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європей­ ських народів» (18, 321), «автор цінних «Записок о Южной Руси», чис­ ленних українських повістей і поем, критичних та історичних праць» (16, 165), «людина надзвичайно талановита, з великими заслугами що­ до розвитку українофільства в Росії і з широким знанням» (16, 164), яка до того ж була «головним двигачем українофільського руху в Га­ личині в 60-их і майже до половини 70-их років» (16, 309). Та Франкова оцінка діяльності «апостола хуторної філософії» по­ збавлена рис сліпого панегіризму: і позитиви, й негативи особистості й творчості П. Куліша помічає він своїм пильним і об’єктивно-тверезим розумовим зором. Зокрема, Франко чітко кваліфікує брак яскравого ліричного таланту у Куліша, хоч визнає його майстром слова, і епіго- нізм автора «Досвіток» (1862) щодо Шевченка.23 Критично Іван Яко­ вич сприймає і окремі положення культурологічної концепції «некон­ секвентного» Панька Олельковича,24 у якого «побіч влучних і правди­ вих поглядів було багато неясностей разом з зарозумілістю дилетанта» (16, 166). До головних хиб філософії культури П. Куліша І. Франко зарахо­ вує, по-перше, релігійний містицизм автора, що зумовлює його відірва­ ність від життя, зневіру в дійсності («Куліш зневажав реальність як поет і як громадянин»,25 — стверджує В. Петров). Звідси випливає і абстрактність Кулішевого людино- і народолюбства: не вміючи щиро цінувати чесноти інших, а не тільки свої власні, він лише в теорії ви­ знає рідне суспільство здатним до самостійного культурного розвою, бо «без чуда і без руки Божої не може собі подумати обновлення і розбуд­ ження українського народу» (17, 180). А позитивіст і конкретний гума­ ніст І. Франко певен, що «ані чудів, ані рук Божих не потрібно, а тіль­ ки рук і розумів людських» (17, 180). По-друге, І. Франко з його синтетичним мисленням не приймає на­ думане, штучне розмежування як ворожих начал взаємодоповняльних частин однієї цілості. Душевні сили, суспільні верстви, форми перетво­ рення довкілля повинні не боротися між собою, а спільно діяти заради вдосконалення людини і світу, — вказує поміркований опонент «гаря­ чого Панька». Тому Кулішевим контрпозиціям серця і розуму, хутора і города, етнокультури і цивілізації він протиставляє гармонійні обра­ зи «цілого чоловіка» єдиного народу, повної культури. 94 Сіверянський літопис По-третє, І. Франко розставляє деякі власні, відмінні від Куліше- вих, акценти в парах антитетичних факторів культури. Так, наприклад, кордоцентризм він замінює раціоналізмом, хутірський пасивізм — про­ гресивністю урбанізації та індустріалізації, екологічну інертність — ак­ тивно-перетворювальною місією людини у боротьбі з природою, біблій­ ну мудрість — здобутками новочасної науки.26 Втім, Франкові ціннісні пріоритети також не можна приймати як абсолютно незаперечні. По-четверте, І. Франко вважає неправильним розуміння літератур­ ного слова П. Кулішем, який «...відцурався... живої української людо- вої мови і пробував сконструювати собі... якусь староруську, україн­ ську з ніби архаїчним, а направду церковним та московським забарв- ленням».27 «У Куліша жива мова боролася з доктринами про високий стиль і «староруську» мову» (17, 464). Франко ж джерела збагачення українського слова вбачає у його питомих лінгворесурсах, а не в заста­ рілій мертвій «слов’янщині». По-п’яте, інтелект і патріотичне чуття Вічного революціонера гаря­ че протестують проти реакційної, на його думку, історичної концепції П. Куліша,28 котрий «...плює на всю нашу минувшість» (17, 182), неправ­ диво розкриваючи культурно-політичну роль козацтва і криваві справи колонізаторів України. І. Франко спростовує ці шкідливі для націо­ нальної справи твердження, визнаючи за собою «...право і обов’язок — осуджувати і відкидати ті думки і ті погляди, котрі після нашого пере­ конання не годяться з правдою» (17, 194). Корені всіх недоліків культурологічної концепції П. Куліша І. Фран­ ко вбачає у психологічній здеформованості його натури, драматичну своєрідність якої С. Єфремов означив лаконічною формулою «без син- тезу».29 Куліш — «...людина надзвичайно нервова та імпульсивна» (16, 166), «яка зовсім не відзначалася першорядним характером» (16, 164), бо, «з якимсь нервовим роздразненням кидаючися з одного екст- рему в другий» (17, 307), ніяк не могла зупинитися на «золотій середи­ ні». До такої трагічної внутрішньої розірваності Куліша спричинився «нещасливий вплив обставин на його талант і думку» (17, 193). І. Франко зрозумів драму буремної душі. А все зрозуміти — зна­ чить все пробачити. «...Хоч яке прикре враження роблять останні пи­ сання Кулішеві, повні якоїсь сліпої пристрасти, навіяні злобою, нето- леранцією, ненавистю до людей і все те в ім’я якоїсь дивно понятої культури, — все-таки для історика власне та хиткість Кулішева, ота пристрасть, оте вічне шукання якихсь нових ідеалів, нових богів і но­ вої віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його ве­ ликого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути» (17, 307). А відтак — «в історії нашого духовного розвою зай­ ме він назавсігди дуже високе місце. Великі хиби його особистої вдачі і його світогляду, котрі нині в наших очах майже рівноважать його за­ слуги, з часом в очах потомності значно вменшаться, а зате великі його заслуги визначаться виразніше».30 Куліш та Франко. «Дволикий Янус» та «Цілий чоловік». Мефісто- фель і Фауст. їх полеміка не закінчена, бо головні проблеми її не вирі­ шені й до тепер. І, виробляючи сьогодні стратегію сучасного й майбут­ нього культурного розвою України серед інших націй і природного око- лу, нам слід обов’язково враховувати ідейний досвід творчого діалогу, що розгорнувся в 2 пол. 19 ст. між двома мдуховними велетами. А хто з них мав рацію — нехай розсудить час. Сіверянський літопис 95 Джерела та література, примітки: 1 Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Книга спостережень. К., 1995. — С. 124. 2 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 393 — 395. 3 Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 308. 4 Чижевський Д. Українська філософія // Українська культура: Лекції за ред. Д. Ан­ тоновича. — К., 1993. — С. 183. 5 Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 6 — С. 116. 6 Див.: Жизнь Куліша // Правда. — 1968. № 25. 7 Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Твори: в 2 т. — К., 1990. г — Т. 2. — С. 188. 8 Цит. за: Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 154. 9 Куліш П. Листи з хутора // Твори: в 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 250. 10 Цит. за: Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 5. — С. 105. Див. тут про практично-життєвий раціоналізм П. Куліша. 11 Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Третя сторожа. — К., 1993. — С. 77. 12 Див.: «Листи з хутора» (1861), «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1879), «Хуторна поезія» (1882). 13 Див. про це витяги з листів П. Куліша у цит. Вище праці Ю. Шереха (с. 76—77). 14 Поняття культури і цивілізації вживаються тут у шпенглерівському диференційно- Спеціальному сенсі, а не універсальному тайлорівсько-антропологічному. Див. до­ кладніше: Лісовий В. «Культура» та «цивілізація» (концептуально-семантичний ана­ ліз) // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 1. 15 Куліш П. Листи з хутора // Твори: в 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 246, 255 16 Цит. за: Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 152. 17 Куліш П. Старець // Твори: в 2 т. — К, 1989. — Т. 1. — С. 51. 18 Див. пізні твори П. Куліша: «староруські поеми» «Куліш у пеклі» (1890) і «Гри- Цько Сковорода» (незакїнчена), зб. «Позичена кобза» (1897). 19 Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Україна. — 1990. — № 31 (8). — С. 9. 20 Шерех Ю. Цит. праця. — С. 77. 21 Див. також: зб. «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893); «Крашанка русинам і Полякам на Великдень 1882 р.». 22 Висловлювання І. Франка цитуються за 20-томним виданням його творів. У дужках після цитат перша цифра означає том, друга — сторінку. 23 Див. статтю І. Франка «Михайло П. Старицький» (1902). 24 Див. статті І. Франка: «Хуторна поезія» П. А. Куліша» (1882), «Українські наро­ довці і радикали» (1891), «Михайло П. Старицький» (1902), Передмова до «Чайльд- Гарольдової мандрівки» (1905), «Володимир Самійленко» (1907). 25 Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 4. — С. 120. 26 Див. філософські праці І. Франка (Т. 19. — С. 5 —201). Слід зауважити, що вказа­ ні Франкові світоглядні настанови були особливо характерні для нього у період найактивнішого сприйняття оригінальної творчості П. Куліша (80—90-ті pp.). З ча­ сом вони змінювалися (зокрема, зрілий Франко-поет також прийшов до ідеї кор- доцентризму). 27 Цит. за: Зеров М. Поетична діяльність Куліша // Твори: в 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 283 — 284. 28 Див. статтю І. Франка «Хуторна поезія» П. А. Куліша» (1882). 29 Див.: Єфремов С. «Без синтезу». До життьової драми Куліша. — К., 1924. 30 Цит. за: Нахлік Е. Апокаліпсис Пантелеймона Куліша // Вітчизна. — 1990. — № 10. — С. 174. 96 Сіверянський літопис

Схожі ресурси