Мій Гончар
Gespeichert in:
| Datum: | 1998 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський літопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200659 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Мій Гончар / Л. Павленко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 106-108. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200659 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2006592024-12-18T19:22:01Z Мій Гончар Павленко, Л. Спогади 1998 Article Мій Гончар / Л. Павленко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 106-108. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200659 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Спогади Спогади |
| spellingShingle |
Спогади Спогади Павленко, Л. Мій Гончар Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Павленко, Л. |
| author_facet |
Павленко, Л. |
| author_sort |
Павленко, Л. |
| title |
Мій Гончар |
| title_short |
Мій Гончар |
| title_full |
Мій Гончар |
| title_fullStr |
Мій Гончар |
| title_full_unstemmed |
Мій Гончар |
| title_sort |
мій гончар |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Спогади |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200659 |
| citation_txt |
Мій Гончар / Л. Павленко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 106-108. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT pavlenkol míjgončar |
| first_indexed |
2025-07-17T07:18:32Z |
| last_indexed |
2025-07-17T07:18:32Z |
| _version_ |
1837877651646185472 |
| fulltext |
СПОГАДИ
Леонід Павленко
м ій г о н ч а р
Бачу і зараз усміхнене сонцеподібне обличчя Олеся Терентійови-
ча, чую його щирі сердечні слова... Пощастило мені, скажемо так, при
ятелювати з ним багато років — відтоді, як він переконався, що мої на
бори лікарських трав справді ефективні, підтримують, зміцнюють і
лікують людський організм, а потім ще й знайомлячись з моїми твора
ми. Часто бував я гостем у подружжя Гончарів, де мене ласкаво прий
мали. Гончар, мабуть, для урізноманітнення свого життя полюбляв ма
ло не щомісяця приїхати до мене у Васильків, поспілкуватися, посиді
ти за гостинним столом, подихати гарним повітрям, побути в нашому
простому, проте щирому товаристві. Приїздив із своєю вірною дружи
ною Валентиною Данилівною. А ще, як правило, приїздив не сам, а з
Олексієм Коломійцем, цим мудро-іронічним драматургом, з яким і ве
селіше, і легше було жити в цьому непростому світі. Вони, зателефону
вавши, приїздили до мене, як два волики в одному ярмі, і це була мені
незвичайна радість. Коломієць, особливий характерник, постійно щось
інтересне «видавав». Бувало каже: я ж оце скоро помру, а страшно бо
юся холоду, то не забудьте сказати, щоб мене поховали в кожусі і би
тих валянках...
Немає вже їх обох, і так гірко на серці, бо здавалося, що Гончар
у нашій культурі, у громадянській патріотичній діяльності — вічний.
Єднало нас з Олесем Терентійовичем ще й те, що і він, і я в перші дні
війни добровільно пішли на фронт, були двічі поранені, двічі конту
жені й непритомні потрапили в полон. Я восени 43-го на Полтавщині
біля села Парасковея, а він влітку 1942-го під час важких боїв у районі
Бєлгорода в Курській області і потрапив у Харківський, потім Полтав
ський табір військовополонених, де їх використовували фашисти на
сільгоспроботах. У вересні 1943-го року, коли їх звільнила наша армія,
Гончар знову пішов на фронт, де воював до Перемоги, нагороджений
шістьма бойовими нагородами. Але той полон висів над ним мало не
все життя. Не спускали з нього недремного ока і СМЕРШ, і КДБ. По
лон розцінювався як злочин, тому без кінця «перевіряли». Коли у трав
ні 1946-го року в журналі «Україна» з’явилося його чудове оповідання
«Модри Камень», то, зрозуміло, з розпорядження Кагановича, Корній
чука та їм подібних одразу накинулися. Газета ЦК «Радянська Укра
їна» навіть у передовій своїй статті назвала те оповідання «шкідливим
твором». Ще не знали про «Альпи» — з’являться у журналі «Вітчизна»
восени 1946-го року, за що знято з роботи редактора Юрія Яновського
спеціальною постановою ЦК КП(б)У. А влітку того ж року була все
союзна постанова ЦК про журнали «Звезда» і «Ленинград». Тобто,
партійці шукали нових ворогів. Послужливі критики, такі як Лазар
Санов і чимало інших, ніби оскаженіла тічка накинулися на «Альпи».
106 Сіверянський літопис
І як непросто було Гончару! Однак з’явилися ще «Голубий Дунай» і
«Злата Прага». Він ніби й переміг, одержав премії, проте називав: ро
мани «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага, а ніколи — «Прапо
роносці». Ця назва його навіть дратувала, бо, очевидно, при виданні
однією книжкою назву «Правопороносці» йому було нав’язано згори.
Говорив також Олесь Терентійович, що такі видатні митці як Дов
женко, Тичина, Яновський та інші були вічними в’язнями, заложниками
тоталітарного режиму. Писалося їм в атмосфері терору з метою само
захисту, і чи маємо ми право дорікати їм за це? Є серед їхніх творів
підневільне тоталітарне сміття. Тому, коли друкується їхнє повне ви
дання творів, треба позбутися того сміття. З гіркотою говорив Олесь
Терентійович, що дуже шкодує як, будучи редактором академічного ви
дання Тичини, не наполіг і не вилучив з видання усе пізніше, культів
ське, бо то вже був не Тичина, а людина, «підведена під сталінську
плаху, то писав митець зневолений, затероризований, платив данину
кремлівському ханові». А ще «внутрішній редактор», який у той час си
дів у кожному, то також «насильство, нетворчість, бо яка творчість, ко
ли рука терору в тебе вже біля горла!». Всіх треба видавати очищено,
без культівської скверни. Далі Олесь Терентійович із задоволенням го
ворив, що, дякуючи Богові і долі, йому вдалося дожити до днів свобо
ди, незалежності України і він зміг зробити очищувальну роботу, зано
во відредагувати «Собор», «Тронку», «Твою зорю», «Людину і зброю»,
які тепер «підуть до читача очищені від тоталітарного накипу». Те саме
він хотів зробити з «Прапороносцями» та іншими творами. «Україні має
мо дарувати не сталінське сміття, не насильством спродуковане у часи
лихі, смертоносні, — Україна має дістати від нас тільки істинне, худож
ньо повноцінне, надиктоване душею, що має ідеалом свободу; тобі, Ук
раїно прийдешня, в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух тре
петав!».
Дехто тепер каже, що Гончар був щасливчиком, обласканим керів
ництвом Москви і Києва, одержував найвищі нагорди і посади. Так,
його наближало до себе керівництво, бо такі люди їм дуже потрібні,
але щоби були виключно слухняними. А Гончар до послуху ніколи не
вдавався, коли йшлося про насильство, брехню, фарисейство. Ось візь
міть 1966 рік. ЦК КПУ з поради КДБ вирішив створити авторитетну
комісію, яка б засудила дії справжніх патріотів України Івана Дзю-
би, Євгена Сверстюка та Івана Світличного. Запросили Гончара і Ба
жана, на два дні їх зачинили в ЦК, дали купу звинувачувальних доку
ментів на тих трьох патріотів і їхніх однодумців, вимагали «документ»
від шанованих людей, в якому б ті антирадянщики, націоналісти були
обкидані багнюкою. Для чого це робилося? Щоб опублікувати і цим
припинити галас із-за кордону про репресії в Союзі і Україні над іна
комислячими. А тоді вже КДБ відправить і Дзюбу, і Сверстюка, і Світ-
личного, і ще скільки завгодно інакомислячих у мордовські табори! Так
усе замислювалося. А що зробив Гончар? Написав чималого листа пер
шому секретареві ЦК КПУ Шелесту, в якому відмовився брати участь
у цій акції, пояснив, що в роботі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи ру
сифікація?» багато такого, що заслуговує на серйозну увагу ЦК. Зо
крема, конкретні факти і статистичні дані про стан українських шкіл
по містах (адже вчителям російської мови і літератури навіть зарплату
платили більшу, ніж україністам), про видання українських книжок,
тиражі, підготовку спеціалістів у вищих школах республіки тощо, фак
ти зневажання української мови та ігнорування її в установах, у вищій
школі, що є проявами великодержавницької політики в нашій країні.
Пише він Шелесту і про те, що репресії не є хорошим способом роз
в’язання ідеологічних питань, проведені арешти завдали шкоди, посія-
Сіверянський літопис 107
ли серед інтелігенції, серед молоді настрої підозріливості, недовіри, при
гніченості. Гончар наголошує, що навіть до людини винуватої, до лю
дини, яка помилилася, доцільніше виявити великодушність, бо часто
навіть судовий вирок має меншу силу, ніж акт великодушності, гуман
ності... Словом, комісія розпалася. Гончар написав листа Шелесту, а
Бажан сказав: «Я втечу з Києва». Якби не цей їхній протест, то репре
сії почалися б одразу, а не через п’ять років, коли Гончара вже було
усунуто від керування Спілкою письменників, позбавлено членства в
ЦК і депутатства у Верховній Раді.
До дня свого 50-річчя — 3-го квітня 1968 року — Олесь Гончар уже
надрукував окремими виданнями, крім «Прапороносців», повісті «Зем
ля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Партизанська іс
кра», романи «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», збір
ки оповідань «Модри Камень», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Вер
ховини», роман «Собор». Заздалегідь було оголошено про урочистий
ювілейний вечір, розіслані запрошення у Москву, в республіки, видру-
ковані і поширені афіші, запрошення. З’їжджалися гості. А за кілька
днів до того вечора відбувся Пленум ЦК КПУ, на якому Ватченко і Ше
лест засудили роман Гончара «Собор» як невдалий, спрямований про
ти людей праці, ідейно порожній, шкідливий твір, закликали робітни
ків, колгоспників, інтелігенцію, партійних, радянських працівників ска
зати про роман своє вагоме слово... Включилася уся партійна система,
по всіх газетах виступали з осудом роману людці, підготовлені обкома
ми партії. Проте вечір уже не можна було відмінити — гості з Моск
ви, республік... Правда, пропускали на той вечір крізь густе сито. Не
було ні радіо, ні телебачення. Людей ішла тьма-тьмуща, та більшість не
пустили. Після вечора, коли прийшли додому разом з Валентиною Да
нилівною, то побачили, що там багато квітів і листівок, а серед тих ли
стівок була від Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Василя
Голобородька і інших, яким не пощастило (не пустили) бути на ве
чорі...
Звичайно, такий виключно трудящий чоловік як Олесь Гончар після
68-го року ще видав повість «Бригантина», романи «Циклон», «Берег
любові», «Твоя зоря», книгу оповідань і повістей «Далекі вогнища»,
збірки статей «Про наше письменство», «Письменницькі роздуми», збір
ку «Фронтові поезії». Видавалися за весь період його Твори в 2-х, 4-х,
5-ти, 6-ти і 7-ми томах... А скільки він зробив для досягнення незалеж
ності України своїми статтями, виступами, гуртуванням навколо себе
молодших гарячих патріотів України, разом з якими створював Рух,
ходив до голодуючих студентів на майдан Незалежності, щоби підтри
мати їхній волелюбний дух... Олесь Гончар став Совістю України, Апо
столом нашої незалежності — і в цьому вся правда.
В останню нашу зустріч він питав мене: чи доживу я, Леоніде Ок-
сентійовичу, до того часу, коли задзвонять дзвони Михайлівського со
бору, в який я вклав свою душу?..
Не дожив. Хай дзвони уже вивершеної дзвіниці собору будуть у па
м’ять Олеся Гончара.
На похороні Олеся Терентійовича в той злив’яний день я не був, а
ось недавно, коли вже на його могилі стоїть мармуровий і гранітний
пам’ятник, набрав квітів і приїхав на Байкове кладовище. Зупинився
перед ясним мармуровим обличчям Олеся Терентійовича, молився і пла
кав. Обірвалося його подвижницьке життя. Пухом йому буде наша рід
на земля...
108 Сіверянський літопис
|