Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта
Gespeichert in:
| Datum: | 1998 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський літопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200750 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта / C. Конончук // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 152-158. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200750 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2007502024-12-21T19:44:58Z Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта Конончук, C. Філософська скарбниця 1998 Article Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта / C. Конончук // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 152-158. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200750 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
| spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Конончук, C. Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Конончук, C. |
| author_facet |
Конончук, C. |
| author_sort |
Конончук, C. |
| title |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта |
| title_short |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта |
| title_full |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта |
| title_fullStr |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта |
| title_full_unstemmed |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта |
| title_sort |
категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм рене декарта |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Філософська скарбниця |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200750 |
| citation_txt |
Категорія «субстанція» у пізній схоластиці та дуалізм Рене Декарта / C. Конончук // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 152-158. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT konončukc kategoríâsubstancíâupízníjsholasticítadualízmrenedekarta |
| first_indexed |
2025-07-17T07:28:50Z |
| last_indexed |
2025-07-17T07:28:50Z |
| _version_ |
1837878301772742656 |
| fulltext |
Світлана Конончук
КАТЕГОРІЯ «СУБСТАНЦІЯ» У ПІЗНІЙ СХОЛАСТИЦІ
ТА ДУАЛІЗМ РЕНЕ ДЕКАРТА
Парадоксом у вивченні української та зарубіжної історії філософії
є генералізація та абстрактне трактування «історико-філософського
процесу». Останній тлумачиться переважно як ланцюг радикальних по-
воротів, «інтелектуальних революцій», ігноруючи наступність ідей, ме-
тодів, формальної та мериторичної близькості філософів, які представ-
ляють різні «історико-філософські парадигми».
Український і багато в чому зарубіжний історико-філософський
дискурс зображують, наприклад, «батька» філософії Нового часу Рене
Декарта мислителем, який з’являється як «Deus ex raachina» або (що
характерно для марксистського трактування) як «промінь світла у піть-
мі» на фоні схоластики, яка остаточно занепадає, та середньовічного
мракобісся. Увагою обходять той факт (або не надають йому належної
уваги), що філософський геній Декарта був виплеканий якраз схоласт-
тичною системою освіти в коледжі ієзуїтів, а його філософія і новатор-
ський метод формувались саме під впливом «золотого віку» схоластики
та її наступного (другого) періоду.
Визнати згаданий факт змусила праця А. Койре «Декарт і схолас-
тика», в якій з’ясовується роль середньовічної філософії у формуванні
системи Картезія. Німецький вчений досліджує перш за все мериторич-
ний зміст не тільки ідей, що складають кістяк системи Декарта, але й
схоластичну філософію, виявляючи таким чином їхню генетичну спорід-
неність та близькість, що свідчить на користь зв’язку двох типів філо-
софування.
Щоправда, А. Койре називає серед джерел декартівського раціо-
налізму не тільки схоластику. Він пише: «Декарт перебуває в тради-
ції — він не є самоуком, незнайомим з проблемами та дискусіями схо-
ластики, яким здається», а крім цього, «його система сконструйована не
тільки як опозиція до схоластики».1 Там же автор вказує і на те, що
картезіанство не є епігонством. Німецький вчений наголосив, що Де-
карт «знає своїх попередників як своїх сучасників: йому співзвучні То-
ма, Бонавентура, Дуне Скот і Суарес», а «правила його методу висно-
вуються як на математичному, так і на схоластичному способі мислен-
ня».2 Зрештою зазначимо, що аргументація А. Койре обгрунтована і
визнана дослідниками творчості Р. Декарта й науковим філософським
співтовариством.
Разом з тим А. Койре випускає з поля зору проблему формально-
термінологічної спорідненості новацій Нового часу із схоластичною філо-
софією. Для суті нашого дослідження звернемо увагу на даний аспект,
продемонструвавши зміни у термінологічному апараті, тобто, вживаючи
мову аналітичної філософії, словнику класичної та пізньої схоластики,
котрі дають змогу пояснити підстави появи відповідних понять у філо-
софській системі Р. Декарта. Найкраще зв’язок схоластики і філософії
Нового часу можна, на наш погляд, встановити внаслідок такої ключо-
вої категорії як «субстанція», динаміка значень якої відбиває зміни
всієї системи середньовічної філософії, котра стала базою картезіанства.
Феномен схоластики, як середньовічної філософської парадигми,
полягає у тому, що вона від початку своєї появи слугувала методоло-
152 Сіверянський літопис
гічною базою теології. Взаємодія між ними була настільки тісною, що
хіба лише з рідкісними винятками можна вказати на середньовічних
мислителів, у вченні яких філософія не переплетена з теологією. Слід
брати до уваги і те, що середньовічним філософам до кінця XII ст. бу-
ли відомі, перш за все, логічні та методологічні трактати Аристотеля,
«Вступ» Порфирія до аристотелевих «Категорій», самі «Категорії» та
коментарі «останнього римлянина» Боеція. Все це разом взяте і зумо-
вило характерну «техніку» раціонального аналізу категорій і понять,
що вживаються в теології. Так, категорія «субстанція» (грец. — ousia),
про яку йтиметься більш детально, цікавить середньовічних авторів спо-
чатку з метою теологічних імплікацій цього поняття при тлумаченні
єдності Бога і троїстості його іпостасі.
Період розквіту схоластики у XIII ст., що отримав назву «золотого
віку» схоластики, виник завдяки перекладам і поширенню оригінальних
текстів Аристотеля і творів його арабських коментаторів. Це поглибило
проблематику середньовічної філософії, підвищило значення метафізич-
ної проблематики та інших галузей філософського знання. Крім цього,
«золотий вік» схоластики сприяв відносній автономізації філософії, що
засвідчила поява філософії Томи Аквінського та формування його
школи.
Але період «пізньої схоластики» (XIV — початок XV ст.) вже ха-
рактеризується критикою томізму і схоластичної інтерпретації аристо-
телізму взагалі. На відміну від томізму, у філософії провідного мисли-
теля цього часу Дунса Скота посилюються елементи інтуїтивізму, ха-
рактерні для августиніанської традиції. Змінюється також концепція
гілеморфічної будови сущого, тобто вчення Аристотеля про те, що усе
суще складається з матерії та форми. Дуне Скот, наприклад, інтерпре-
тував дану концепцію таким чином, що усе суще конституюється (фор-
мується) завдяки сукупності різних форм. Таким чином, він посилював
значення ідеальних складових буття, якими вважав форми. Ідеалістич-
на тенденція Скота викликала, у свою черегу, опозицію з боку його мо-
лодших сучасників, найпомітнішою фігурою серед яких був Вільям Ок-
кам. Останній з номіналістичної позиції виступив з критикою скотової
концепції множинності форм, залишаючись водночас прихильником ін-
туїтивізму.
Період відродження схоластики, що почався з другої половини
XVI ст. і включив частково XVII ст., постав як реакція на антисхолас-
тицизм Ренесансу і раціоналізм Нового часу. Серед вчених він отримав
назву «другої схоластики», головними представниками якої стали іс-
панці Педро Фонсека, Томазо де Bio Каетан і Франциско Суарес. Вони
дотримувались консервативного напряму у філософії, так званого «via
antiqua» на противагу «via moderna». Проте слід відзначити, вплив но-
міналізму не обійшов і цих мислителів, котрі задекларували свою при-
хильність до аристотелівськотомістичної традиції. Загалом «другу схо-
ластику» можна розглядати, як спробу рецепції номіналістичного вчен-
ня Оккама і паризької школи в категоріях філософії св. Томи та його
послідовників.
Після цих попередніх зауважень щодо схоластики перейдемо до
аналізу одного з базових її понять — «субстанція». Воно є однією з
центральних категорій, за допомогою якої у схоластичній філософії тлу-
мачаться як загальний аспект сущого (ens), тобто загальний образ-
форма, так і конкретний аспект, тобто існування як конкретно визначе-
не суще.
Саме поняття «субстанція» (ousia), як відомо, запровадив у філо-
софський лексикон Аристотель. Воно належить до десяти категорій, за-
пропонованих давньогрецьким філософом, і виконує функцію суб’єкта
предикації, вказуючи на здатність речі мати якість. Метафізика Аристо-
Сіверянський літопис 153
теля субстанцією називає конкретне одиничне, отже, самостійне суще,
на відміну від акциденцій, котрі є якостями сущого і не можуть існу-
вати незалежно, відірвано від субстанції.
Аристотель називає чотири значення або функції категорії субстан-
ції: «Субстанція наділяється якщо не великою кількістю, то, як міні-
мум, чотирма головними значеннями. Бо і сутність, і загальне, і рід
виявляються субстанцією, і четверте серед них — суб’єкт».3 Врахову-
ючи це визначення, зазначимо, що в межах нашого, викладу головну
увагу звертаємо переважно на властивість субстанції бути суб’єктом
предикації. Онтологічною експлікацією цієї тези є твердження про те,
що субстанція — це суще, яке існує незалежно. Вона — «онтологічний
суб’єкт», носій якостей-акциденцій. Трактована саме так, субстанція,
згідно з Аристотелем, виступає предметом нашого пізнання.
Слід також згадати, що не тільки аристотелізм, але й неоплато-
нізм був філософською течією, що вплинула на формування схоласти-
ки. Прикметним у зв’язку з цим є той факт, що у неоплатоніка Плотіна
практично не вживається категорія «субстанція». Це можна пояснити
тим, що його філософська система заснована на взаємодії онтологічних
рівнів, зумовлених нібито божественними еманаціями. Для Плотіна, як
і для Платона, матеріальний світ є процесом безперервних змін і взаємо-
перетворень форм сущого. Тому завдяки творам Аристотеля категорія
«субстанція» стала одним з головних філософських понять середньовіч-
чя. Спочатку його широко вживали арабські філософи на території Азії,
Африки і Європи. Так, Авіцена субстанцію (джаухар) визначає як су-
ще, що існує актуально за власною сутністю.4 Субстанція виявляє себе
у чотирьох видах: матерія (основа змін), форма їх єдності (тіло) та
відділені від тіла душа і розум. Таким чином, у філософії Авіцени з’яв-
ляється акцент на тому, що субстанції за своєю природою можуть бу-
ти не тільки тілесними, але й духовними. Це було важливою теоретич-
ною новацією у порівнянні з класичною доктриною Аристотеля.
Згодом завдяки впливу піренейських арабів (Ібн-Рушд та ін.) у
середньовічній західній схоластиці «субстанція» посіла почесне місце
однієї з головних категорій. Для Томи Аквінського субстанція повною
мірою є сущим, на відміну від акциденцій, які існують «в іншому» (іn
olio).5 Субстанція ж існує «в собі» (in se). Великий схоласт перш за все
підкреслює, що субстанція є суб’єктом, причому не стільки суб’єктом
предикації, скільки онтологічним чинником, який зумовлює єдність і
пізнаваність речі. Таким чином, св. Тома переводить проблему: «суб-
станції» у сферу метафізики, що свідчить про подальше розширення і
поглиблення проблемного поля схоластики. Як відомо, Аристотель «уті-
лив» платонівський ейдос (ідею), включивши це поняття як форму у
свою систему і пов’язавши його з матерією. Завдяки цьому трансцедент-
на ідея (ейдос) Платона, котра слугує взірцем кожної речі, стає імма-
нентною складовою сущого в Аристотеля. Для Стагірита субстанція —
це суще, яке складається з матерії та форми (така концепція отримала
назву гілеморфізму).
Тома Аквінський значно модифікував дану концепцію. Можна ска-
зати, що він дещо відійшов від Аристотеля і наблизився до Платона.
Для Аквінського форма набуває більшого значення, ніж це було у Ари-
стотеля. Тома запроваджує поняття «субстанційної форми», гадаючи, що
форма сама може виступати як субстанція, тобто існувати самостійно.
Поєднання її з матерією, яке започатковує матеріальні субстанції, ли-
ше актуалізує цю властивість. Завдяки такій інтерпретації св. Тома
майже відмовився від аристотелівського гілеморфізму. Субстанція у фі-
лософії Томи перетворюється на субстанційну форму, що свідчить нро
перебільшення значення останнього поняття.
Особливий інтерес для історико-філософського розуміння схоласти-
ки викликає вчення Томи про субстанції, вільні від матерії, сутністю
154 Сіверянський літопис
яких є форма. Йдеться про те, що, розглядаючи людину як субстанцію,
яка складається із матерії та форми, і приймаючи твердження Аристо-
теля про душу як форму тіла, схоласти зустрілись із необхідністю пояс-
нення безтілесного існування душі. Адже вони погоджувались із тезою
Стагірита, згідно з якою ні форма, ні матерія не можуть існувати окре-
мо одна від одної. Тома Аквінський прагнув знайти вихід із даної докт-
ринально-філософської суперечності, розглядаючи душу як автономну
субстанцію. Вона стала уявлятись, як окрема субстанція, буття якої не
залежить від тіла.6 Душа — форма субстанційна, котра робить людину
такою, якою вона є. Заодно це не означає, нібито людина є сукупністю
двох субстанцій, оскільки матерія, згідно з Т. Аквінським, сама по собі
не може існувати. Щоб бути, матерія потребує субстанційної форми,
чим, у випадку з людиною, є душа. Визначальну роль, з погляду томіз-
му, відіграє принцип психофізичної єдності, чого не можна твердити про
інших філософів-схоластів — як серед послідовників Томи, так і серед
його опонентів.
Тлумачення субстанції у пізній схоластиці урізноманітнюється і
трактується в дусі реалізму (Дунс Скот) або номіналізму (Вільям Ок-
кам). Можливість пізнання одиничного сущого і адекватної репрезен-
тації його у мові філософії було однією з головних проблем у схолас-
тичній філософії, особливо після Томи Аквінського. Складність додава-
ло і те, що іноді поняття «субстанція» і «сутність» (essentia) ототож-
нювались. Номіналісти не визнавали таке ототожнення, вважаючи, що
сутність у пізнанні функціонує як «ноумен», тобто визначення, що без-
посередньо відноситься до класу або роду речей (до субстанції), і ли-
ше опосередковано — до індивідуально сущого. Сутності, отже, не
сприймались формами, наявними у речі, а розумілись як категорії, що
формуються у процесі пізнання. Причому Вільям Оккам і представни-
ки «via moderna» вважали, що основою нашого пізнання є інтуїція,
скерована на одиничні конкретні предмети, а загальні категорії згодом
ніби «добудовуються» мисленням людей. Через це, з погляду номіналіз-
му, в конкретному предметі немає реальної різниці між субстанцією та
акциденціями, різниця між ними лише мислима.
Поява таких міркувань, на нашу думку, свідчить про те, що пред-
ставники «via moderna» значною мірою повертаються до генетичного
емпіризму Аристотеля, у якого, як вказувалося вище, «субстанція» у
пізнанні слугує суб’єктом предикації і не є настільки однобічно витлу-
мачена, як у св. Томи та його послідовників. Правда, номіналісти нама-
гались повністю стерти навіть ту непевну різницю між субстанцією та
акциденцією, яка зберігалась у Аристотеля, на думку Т. Котарбінсько-
го, стаючи прихильниками реїзму.
Представники традиційної течії у пізній схоластиці («via antiqua»)
також не могли обійти увагою дану важливу проблему. Сприйняття по-
зиції Оккама та його послідовників означало для них повний розрив із
томізмом і визнання власної філософської неспроможності. Докази то-
мізму видавались достатньо переконливими, тому виходом із суперечли-
вої ситуації у стосунках між номіналізмом і реалізмом стала, починаю-
чи з другої половини XVI ст., модернізація традиційної схоластики шля-
хом спроб рецепції деяких ідей представників «via moderna» та їх адап-
тації у системі томізму.
Наскільки ця спроба була вдалою, ми можемо побачити, звернув-
шись до вчення Франциска Суареса, одного з найвизначніших представ-
ників другої схоластики. Він, власне, і став автором філософської сис-
теми, що представляла схоластику в період формування нової філосо-
фії і тривалий час співіснувала з останньою.7
Філософську систему Суареса можна розглядати як адаптацію по-
нятійного апарату томізму до викладу номіналістичних поглядів Окка-
Сіверянський літопис 155
ма. Хоча Суарес протестував проти того, щоб його вважали номіналіс-
том, безперечно, він у своїх поглядах на формування універсалій нада-
вав особливу вагу інтелекту. Мислитель твердив, що реальність універ-
салій є ие позаментальною, а раціональною. Універсали, кажучи інак-
ше, створюються розумом на основі онтологічної структури реальності.
Тому, крім запровадження до свого філософського лексикону нових по-
нять, Суарес традиційним категоріям томістичної метафізики надає но-
вих значень.
Зокрема, у своїй головній праці «Disputationes metaphysicae», на-
писаній у 1597 p., іспанський схоласт формулює тезу, котра пізніше от-
римала назву «сингуляризм»: немає і не може бути інших видів сущого,
ніж окремі одиничні, індивідуальні (singularia) речі. Розум спочатку
пізнає одиничні речі, а загальне пізнається вторинно. Такі погляди на-
ближували Суареса до поглядів оккамістів, завдяки чому було усунуте
традиційне для схоластики питання про принцип індивідуалізації. Окре-
мі сутності, що складаються (compositum) з матерії та форми, на його
думку, мають в собі власний принцип індивідуалізації. Суарес погоджу-
вався з Дунсом Скотом, який висловлювався в тому сенсі, що під час на-
шого розгляду речі як індивідуальності сама «індивідуальність» висту-
пає нашим доповненням до природи речі, загальної для всіх одиниць
даного роду. Але він не бачив підстави, через яку слід було встановлю-
вати спеціальний формальний принцип індивідуалізації, котрою була
haecceitas — форма індивідуалізації у Дунса Скота.
Визначаючи індивідуалізацію як загальне «доповнення» до одно-
рідних речей, Суарес робить ряд дуже важливих висновків. Він, зокре-
ма, вважає, що в одиничному сущому не можна провести реальну межу
між онтологічними принципами, що створюють це суще. Річ ціла, тому
немає межі між її матерією і формою, актом і можливістю, сущим і
сутністю, субстанцією та акциденцією. Реальне існування кожної кате-
горії припускає індивідуальність і автономність, що, з погляду Суареса,
є абсурдом, бо таке припущення порушує принцип єдності сущого. Як-
що ж ми розуміємо «сутність» та «існування», «субстанцію» та «акци-
денцію» будь-якої створеної речі, то вони в уяві можуть розглядатися,
як ментально відмінні одне від одного. Отже, для Суареса відмінність
між акциденціями починається в інтелекті, однією з функцій якого є
здатність відтворювати таку відмінність.
Проте розум не має цілковитої свободи, бо коли він розділяє сут-
ність та існування, це якимось чином мусить відповідати способу
буття відокремлених сущих. Через це тільки буття слугує основою для розме-
жування. Тобто, за операції розмежування відповідає розум, але сама
підстава розмежування коріниться у речах. Цим смислом сповнений ві-
домий вираз Суареса «distinctio rationis cum fundamento». Він свідчить,
що мислитель розглядає визначення акциденцій не як реальні складові
сущого, а як операції нашого інтелекту (distinctiones rationis), внаслі-
док яких виникають абстрактні поняття про стан чи якість одиничних
речей.
Суарес по-своєму переосмислює і поняття «субстанція», відступа-
ючи від філософії св. Томи та його наступників. Нагадаємо, що останні
визначали субстанцію як «ens in se» (суще, яке існує в собі), тоді як
акциденцію — «ens in olio» (суще, яке існує в іншому, тобто неспромож-
не існувати самостійно). На відміну від томізму, Суарес розглядає суб-
станцію як «ens per se» (те, що існує саме по собі), а акциденцію —
«ens per accidens» (те, що додається, приноситься).8 Субстанція у філо-
софії Суареса, отже, визначається як те, що існує самостійно і підтри-
мує існування всього, що їй властиве. Поняття «субстанція» в даному
аспекті спрощується і за змістом нагадує поняття «річ» (res), котра має
акциденції.
156 Сіверянський літопис
Важливою для історії філософії була також думка Суареса про
те, що матерію доцільно вважати самостійною субстанцією, пам’ята-
ючи про те, що формальний принцип щодо матеріальної субстанції є
абстракцією. Отже, матерію (тілесне) і духовне тільки уявно можна
вважати двома різними началами, оскільки втрачається поняття фор-
ми, яке їх пов’язувало. Цим у філософській системі Суареса усувався
штучно створений розрив між світом духу та матерії, інтелектом і річчю,
який у класичному томізмі акцентувався завдяки протиставленню по-
нять сущого та сутності, потенції та акту, матерії та форми. Томізм у
цьому розумінні створив передумови для дуалізму, який став характер-
ною рисою філософії Нового часу, особливо тієї тенденції, родоначаль-
ником якої виступив Рене Декарт.
Декарт у своєму трактаті «Першооснови філософії» так визначає
субстанцію: «Під субстанцією ми можемо розуміти лише ту річ, що іс-
нує, абсолютно не потребуючи для свого буття іншої речі».9 Дане визна-
чення, як бачимо, разюче подібне до поняття субстанції у вченні Суа-
реса. Вважаємо, що тут немає випадкового збігу формулювань, беручи
до уваги те, що Декарт провчився дев’ять років у коледжі ієзуїтів Jla
Флеш, де й познайомився з метафізикою Суареса.
Стверджуючи, що головною якістю субстанційного буття є його ав-
тономність, самосутність, що мало місце у Суареса, Декарт розвиває
наявні у цій тезі імплікації. Він приходить до думки про те, що і ду-
ховні, і матеріальні об’єкти є речами, причому речами різного роду —
«res cogitans» (речами, які мислять) і «res extensa» (речами протяж-
ними). Істотною характеристикою духовної субстанції є мислення, а ма-
теріальної — протяжність. Очевидно, що для Декарта між субстанцією
та акциденцією немає реальної відмінності, оскільки бути духовною суб-
станцією, означає мислити, а бути матеріальною — значить мати про-
тяжність.10 Існування речі, за Декартом, ми сприймаємо лише за допо-
могою наявності якогось атрибута.11 В цьому аспекті «мислення» і «про-
тяжність» розглядаються як модуси речей, тобто духовних і матеріаль-
них субстанцій.12
Керуючись даними положеннями, можна мовити про те, що у своїх
роздумах Декарт використовує визначення субстанції, запозичене у піз-
ній схоластиці, насамперед у вченні Суареса, доводячи імплікації дано-
го визначення до їх логічного завершення. Серед таких можна виділи-
ти реіфікацію поняття субстанції, зменшення формального аспекту для
буття матеріальних субстанцій і, як наслідок, розрив між матеріаль-
ною та духовною площинами сущого. Мова пізньої схоластики, таким
чином, виявилася зручною для реалізації ідей Декарта, а в поєднанні
з його «методологічним скептицизмом» породила систему, яка відкрила
нову епоху в історії філософії.13
Дуалізм тілесного і духовного — одна з «вічних» проблем філосо-
фії. Як свідчить робота Р. Рорті «Філософія і дзеркало природи», поле-
міка поміж матеріалістами і неодуалістами сьогодні носить досить гост-
рий і принциповий характер.14 Значний науковий резонанс, якого набу-
ли ці суперечки в сучасній філософії, включаючи аналітичну традицію і
різні постмодерністські течії, зумовлений тим, що дана проблема має
велике значення як для етики, так і для філософії релігії і філософ-
ської антропології. Деякі представники аналітичної філософії, скажімо
Річард Свінборн (Richard Sminburn), нині відстоюють неодуалізм, у
той час, як інші представники Оксфордської школи, зокрема Деніель
Деннет (Deniel Dennet), обстоюють матеріалізм і біхевіоризм.
Не претендуючи на всеосяжність, ми сподіваємось, що аналіз ди-
наміки змісту одного з ключових термінів схоластичної філософії, який
підтверджує тезу про генетичну спорідненість ідей пізньої схоластики
з філософією Декарта, прояснює питання, пов’язані з виникненням кар-
Сіверянський літопис 157
тезіанської теорії психофізичного дуалізму. Крім цього, дане дослід-
ження опосередковано стосується проблем української філософії XVI
—XVIII ст., в якій також спостерігались різні тенденції в підході до
проблеми субстанції, в тому числі й картезіанство. Проте це має бути
темою окремої статті.
Джерела та література:
1. A. Koyre. Descartes und die Scholastik. — Bonn, 1971. — S. 155.
2. Там само. — S. 156.
3. Автор спирається на польський переклад творів Аристотеля за виданням: Arysto-
teles. Metafizyka. Ksiega substanij. tlum T. A. Zeleznik, // в M. A. Krapiec,
T. A. Zeleznik. Arystotelesa koncepja substancji. — Lublin, 1966. — S. 83—175,
(1028 в 33—36). На наш погляд, «канонічний» переклад Аристотеля (Аристотель.
Сочинения. — Т. 1 / Ред. Асмус В. Ф. — М., 1976. — С. 189) не повністю передає
смисл тексту. Поняття субстанції в російському перекладі «Метафізики» взагалі
відсутнє. Термін ousia у цьому тексті передається як сутність.
4. Ибн-Сина. Избранные философские труды. — М., 1980. — С. 107.
5. Аквинский Фома. О сущем и сущности / Пер. В. Кураповой. // Историко-философ-
ский ежегодник. — М., 1988. — С. 232.
6. Там само. — С. 245.
7. Загальновідомо, що у XVII ст. філософія Ф. Суареса викладалась не тільки у ка-
толицьких, але і в протестантських університетах, була відома в Україні. Крім
того, до останньої чверті XIX ст. його вчення неподільно панувало в ієзуїтських
навчальних закладах.
8. Франциско Суарес. Метафизические рассуждения. Раздел 1 Первого рассуждения
«О природе первой философии или метафизики» / Пер. Бургето М. Р. // Истори-
ко-философский ежегодник. — М., 1987. — С. 223—224.
9. Декарт. Сочинения. — М., 1989. — Т. 1. — С. 334.
10. Там само. — С. 340.
11. Там само. — С. 335.
12. Там само. — С. 341.
13. Українська філософія в XVII столітті активно взаємодіяла із західноєвропейським
філософським процесом. Наукові дискусії того часу знаходили жвавий відгук се-
ред українських філософів.
Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Т. Прокопович не тільки спирались на роботи
Дунса Скота, Вільяма Оккама, Анрі з Гента, Жака Бурідана та інших авторів,
але й полемізували з ними. Природно, проблематика української філософії в XVII
столітті формувалась під впливом проблемного поля власної та західноєвропей-
ської пізньосередньовічної традиції.
14. Рорти Р. Философия и зеркало природы / Пер. Целищева В. В. — Новосибирск,
1997. — С. 320.
158 Сіверянський літопис
|