Етнокультурна спадщина козацького краю

Етнокультурна спадщина козацького краю

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2012
Hauptverfasser: Бідношия, Ю., Бондаренко, Г., Буйських, Ю., Величко, Т., Соболєва, О., Таран, О.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Schriftenreihe:Народна творчість та етнологія
Schlagworte:
Експедиційні дослідження
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201505
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Етнокультурна спадщина козацького краю / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, Т. Величко, О. Соболєва, О. Таран // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 79-88. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201505
record_format dspace
spelling irk-123456789-2015052025-01-21T11:00:00Z Етнокультурна спадщина козацького краю Бідношия, Ю. Бондаренко, Г. Буйських, Ю. Величко, Т. Соболєва, О. Таран, О. Експедиційні дослідження 2012 Article Етнокультурна спадщина козацького краю / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, Т. Величко, О. Соболєва, О. Таран // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 79-88. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201505 uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Експедиційні дослідження
Експедиційні дослідження
spellingShingle Експедиційні дослідження
Експедиційні дослідження
Бідношия, Ю.
Бондаренко, Г.
Буйських, Ю.
Величко, Т.
Соболєва, О.
Таран, О.
Етнокультурна спадщина козацького краю
Народна творчість та етнологія
format Article
author Бідношия, Ю.
Бондаренко, Г.
Буйських, Ю.
Величко, Т.
Соболєва, О.
Таран, О.
author_facet Бідношия, Ю.
Бондаренко, Г.
Буйських, Ю.
Величко, Т.
Соболєва, О.
Таран, О.
author_sort Бідношия, Ю.
title Етнокультурна спадщина козацького краю
title_short Етнокультурна спадщина козацького краю
title_full Етнокультурна спадщина козацького краю
title_fullStr Етнокультурна спадщина козацького краю
title_full_unstemmed Етнокультурна спадщина козацького краю
title_sort етнокультурна спадщина козацького краю
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Експедиційні дослідження
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201505
citation_txt Етнокультурна спадщина козацького краю / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, Т. Величко, О. Соболєва, О. Таран // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 79-88. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT bídnošiâû etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
AT bondarenkog etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
AT bujsʹkihû etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
AT veličkot etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
AT sobolêvao etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
AT tarano etnokulʹturnaspadŝinakozacʹkogokraû
first_indexed 2025-07-17T08:41:16Z
last_indexed 2025-07-17T08:41:16Z
_version_ 1837882857147596800
fulltext 79 Одним  із  масштабних  наукових  про­ ектів,  що  виконуються  в  Інституті  мисте­ цтвознавства,  фольклористики  та  етнології  ім. М. Т. Рильського НАН України, є підго­ товка багатотомного видання «Етнографічний  образ України». У запланованих працях буде  репрезентовано все розмаїття  традиційно­по­ бутової  культури  українців  та  національних  меншин  різних  регіонів  країни.  З  метою  по­ повнення бази даних матеріалами з етнографії  Нижньої Наддніпрянщини у вересні минулого  року  (20–22.09.2011)  співробітники  Україн­ ського  етнологічного  центру  ІМФЕ:  Галина  Бондаренко (керівник), Юрій Бідношия, Юлія  Буйських,  Тетяна  Величко,  Олена  Соболє­ ва  та  Олена  Таран  –  здійснили  комплексну  експедицію  до  Запорізької  області.  У  1920­х  роках у зв’язку зі спорудженням ДніпроГЕСу  чимало    прилеглих  до  території  майбутньої  станції сіл були затоплені, їх мешканців пере­ селяли, часто об’єднуючи декілька сіл в один  населений  пункт  з  новою  назвою.  Об’єктами  експедиційного  обстеження  стали  так  звані  поміщицькі  села,  засновані  землевласниками  в кінці ХVІІІ ст.  і заселені селянами з Київ­ щини, Полтавщини, Чернігівщини, Курщини.  Це с. Біленьке Запорізького району, с. Мала  Токмачка  Оріхівського  району,  сс.  Миролю­ бівка  та  Михайло­Лукашеве  Вільнянського  району, у яких і до сьогодні зберігся однорід­ ний  склад  населення  –  переважно  українці.  Тут порівняно добре збереглася соціальна інф­ раструктура: села газифіковані, діючі фермер­ ські  господарства та агрофірми забезпечують  населення  певною  кількістю  робочих  місць,  за  аренду  землі  селяни  отримують  зерно  й  борошно, працюють дитсадки (більше 100 ді­ тей)  та  загальноосвітні  школи,  є  по  декілька  магазинів, діють ФАПи, а в с. Біленьке навіть  є  лікарня.  Культурні  запити  селян  частково  задовольняють будинки культури, бібліотеки.  При будинках культури (у сс. Біленьке і Мала  Токмачка) відкрито народознавчі музейні кім­ нати,  працюють  колективи  художньої  само­ діяльності,  у  с.  Біленьке  є  власна  футбольна  команда.  Конфесійні  уподобання    мешканців  розподіляються  між  прихильниками  право­ славної церкви (УПЦ МП) та євангельськи­ ми  християнами­баптистами;  їхня  громада  зареєстрована в с. Біленьке,  а в с. Михайло­ Лукашеве  свої  зібрання  проводить  громада,  зареєстрована  у  м.  Вільнянськ.  Церковні  бу­ дівлі в селах були знищені за радянської влади,  етнокультуРна спадщина козацького кРаю Юрій Бідношия, Галина Бондаренко, Юлія Буйських, Тетяна Величко, Олена Соболєва, Олена Таран Козацький хрест. с. Мала Токмачка Оріхівського р-ну Запорізької обл. 2011. Світлина Ю. Буйських http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 80 81 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 експедиційні дослідження сільного обряду (реєстрація у сільраді, викуп  молодої,  катання  хрещених  батьків,    купання  сватів, циганщина), а також із проводів. Здій­ снювалася фотофіксація музейних експозицій,  старих житлових приміщень (переважно хат зі  стінами, збудованими з глиносолом’яних валь­ ків), прикрас на фронтонах будівель, кладови­ ща  у  с.  Мала  Токмачка,  де  було  зафіксовано  два  старовинні  кам’яні  хрести  (імовірно,  ко­ зацької доби). Записано топонімічний матеріал: оповідан­ ня  про  походження  села,  назв  його  кутків,  вулиць,  історичні  оповідання  про  козаччину,  чумаків.  За  повідомленням  місцевого  крає­ знавця П. Кралєва (с. Біленьке), на місці те­ перішніх вулиць Партизанська (колишня Рю­ хівка),  Озерна  і  Козача  при  заснуванні  села  поселилися жителі, перевезені власником зем­ лі  Михайлом  Міклашевським  з  Полтавщини  та Стародубщини. Також він забрав туди всіх  запорожців,  які  лишилися  на  його  землях  із  часів  зруйнування  Січі.  Можна  припустити,  що згодом частина родин зі Стародубщини пе­ реселилася  в  с.  Михайло­Лукашеве.  Житель  цього  села  Григорій  Олександрович  Калюж­ ний  (1951  р.  н.)  повідомив:  «...нас  називали  литвинами і казали: “у вас води не випросиш”.  До  води  треба  було  йти  півтора  кілометра»  (записала  Г.  Бондаренко).  Зауважимо,  що  «литвинами»  називали  всіх  громадян    Вели­ кого князівства Литовського, до складу якого  раніше входила Сіверщина.  У народній пам’яті залишилися спогади про  відомих історичних осіб, які проживали чи по­ бували  на  території  села.  Так,  уродженцем  с. Біленьке був Сава Білий – один з ініціаторів  переселення запорожців на Кубань. За місце­ вими переказами, художник Ілля Рєпін портрет  запорожця без сорочки у картині «Запорожці  пишуть  листа»  написав  під  впливом  розпо­ відей  місцевого  діда­козака.  У  пісні,  що  вва­ жається  гімном с. Мала Токмачка (автор слів  –  учителька  Марія  Миколаївна  Грицаненко,  1925 р. н.),  ідеться про те, що «колись козаки  тут їздили верхи, Раєвський і Пушкін трясли­ ся в візку, в комуну на бричці спішив Максим  Горький, Покришкін літав над селом в літаку»  (записала Г. Бондаренко зі  слів Ольги Степа­ нівни Заєць, 1936 р. н.). За повідомленням цієї  ж інформаторки, льотчик Олександр Покриш­ кін, пізніше – тричі Герой Радянського Союзу  – був збитий над селом. Пораненого врятувала  місцева жителька Олена Семенівна Рябо шлик.  У  мирний  час  знаменитий  гість  приїздив  у  Малу Токмачку, перевідуючи свою рятівницю,  і досить своєрідно віддячив їй. Він знайшов по­ трібні  аргументи  для  того,  щоб  парубок,  який  покинув її доньку з малою дитиною, одружився  з нею і визнав дитину. На жаль, токмачанам не  відомо, що в 1860 році в їхньому селі народився  Георгій  Онисимович  Булашев,  відомий  своїми  етнографічними працями. Більшість  жителів  обстежених  сіл  роз­ мовляють  місцевою  українською  говіркою,  яку  вони  самі  вважають  суржиком:  «Ми  не  розмовляємо,  ми  балакаєм»  (с.  Біленьке).  У с. Михайло­Лукашеве нащадки російських  переселенців із Курщини давно асимілювали­ ся.  За  свідченням  Ганни  Олександрівни  Ба­ бенко (1938 р. н.), через чотири роки після їх­ нього переїзду до Запорізької області з Росії в  родині Мікотіних батьки говорили російською  мовою, діти – місцевою говіркою. Для Ганни  Олександрівни мовою щоденного спілкування  є українська, що підтверджує потужність аси­ міляційних  процесів  у  близькоспорідненому  мовному середовищі. тож  відправи  відбуваються  у  пристосованих  приміщеннях.  З  архітектурних  пам’яток  збе­ реглася лише частина садиби Міклашевських  (с.  Біленьке)  –  флігель,  у  приміщенні  якого  розміщуються  початкові  класи  місцевої  шко­ ли  та  шкільний  народознавчий  музей.  Серед  офіційних урочистих заходів, що відбуваються  в цих населених пунктах, – відзначення Дня  незалежності, Дня села, Дня пам’яті жертв го­ лодомору, 8 Березня, 9 Травня. У сс. Біленьке  та  Михайло­Лукашеве  фермерські  господар­ ства відзначають обжинки, у с. Миролюбівка  з  ініціативи  працівників  культури  відновлено  святкування Івана Купала. Жителі с. Білень­ ке, які пишаються своєю козацькою історією,  відзначають свято Покрови не лише як релі­ гійне  свято,  а  ще  і  як  День  козацької  слави,  що відбувається за участю представників ад­ міністрації, духовенства, сучасного козацтва і  супроводжується частуванням. За  останнє  десятиліття  набули  розвитку  регіональні  історико­краєзнавчі  дослідження,  активізувалося  вивчення  історії  козацтва  й  історії Півдня України в цілому. Утім, у поле  зору багатьох науковців і, зокрема, авторсько­ го колективу  10­томного видання «Усна  істо­ рія Степової України» 1 не потрапили питання  етнографії  краю.  Розповіді  опитаних  містять  лише  окремі  фрагменти  етнографічної  інфор­ мації,  яка  могла  стати  більш  розгорнутою  за  наявності відповідних питальників. Фольклорно­етнографічні  матеріали,  зі­ брані  нами  за  нетривалий  експедиційний  пе­ ріод,  досить  повно  представляють  народну  традиційну культуру регіону. Опитано близь­ ко  шістдесяти  інформаторів,  вік  більшості  з  яких становив у середньому 80–95 років. За  їхньою згодою в названих селах було перефо­ тографовано  понад  30  оригінальних  світлин  1950–1990­х  років  з  різними  моментами  ве­ Гарбузи вродили. с. Мала Токмачка Вільнянського р-ну Запорізької обл. Світлина О. Таран Традиційне житло. с. Миролюбівка Вільнянського р-ну Запорізької обл. друга половина XX ст. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 82 83 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 експедиційні дослідження ших національностей обумовили значне місце  тут овочевих культур (помідори, огірки, «сині»  (баклажани), солодкий (болгарський) перець)  не тільки у святковому, але й у повсякденному  раціоні. Борщ – не лише найуживаніша стра­ ва (має бути щодня на обід), його обов’язково  готують на поминальний обід, весілля, на стіл  у  Святвечір  тощо.  Рецепти  борщів,  записані  під час експедиції в селах Запорізької області,  відбивають особливості його приготування на  Півдні: із цибулі, моркви, томатів роблять за­ смажку, влітку обов’язково додають солодкий  перець, затовкують вареними курячими яйця­ ми («крашанками»). Сьогодні буряк майже не  квасять, рецепти борщів  із квашеного буряка  залишаються  лише  в  спогадах  респондентів.  Побутує борщ із галушками. Хліб  є  найбільш  значимим  елементом  української  традиційної  їжі.  Тепер  хлібні  ви­ роби зазвичай купують у магазинах, водночас  традиції поважного ставлення до хліба збері­ гаються й сьогодні. Замінник хліба у вигляді  коржа («коржуна») – перепічку – випікають  нашвидкоруч і сьогодні (коли, скажімо, вдома  хліб закінчився, а магазин зачинений). У спо­ гадах респондентів про звичаї, пов’язані з ви­ піканням  хліба  в  печі,  постійно  згадуються  часи (приблизно друга половина 1940–1960­х  рр.), коли домінуючим інгредієнтом для замісу  тіста була кукурудзяна мука.  Поширеним  елементом  у  раціоні  харчу­ вання жителів досліджуваних сіл є риба, при­ готовлена  різними  способами:  варіння,  сма­ ження, соління тощо. За уявленнями жителів  с. Біленьке Запорізького району, саме «юшка  по­білянські»  посідає  перше  місце  в  переліку  місцевих  страв,  якими  пишаються  селяни  і  обов’язково частують поважних гостей. Побу­ тує  кілька  варіантів  приготування  юшки.  За  одним із рецептів, для юшки готують жирний  бульйон з півнів, а потім у ньому відварюють  рибу (за словами колишнього сільського голо­ ви,  краєзнавця  П.  Кралєва,  саме  така  юшка  «робиться на третій день свадьби там, або гуль­ Весільна пара з дружкою та хрещеною матір’ю. с. Біленьке Запорізького р-ну Запорізької обл. 1950-ті роки Під  час  експедиції  здійснювались  аудіо­  та  відеозаписи  зразків  місцевого  фольклору.  У  с.  Мала  Токмачка  Оріхівського  району  від  учасниць  фольклорного  колективу  «Токмача­ ночка» Галини Дмитрівни Левченко (1947 р. н.,  керівник  колективу),  Раїси  Павлівни  Маслак  (1938 р. н.) та Євгенії Митрофанівни Гаврилен­ ко (1946 р. н.) записано понад 20 старовинних  пісень, у тому числі «Ой не жаль мені...», «Ой у  полі та вітер повіва...», «Ой на крутій горі...», «А  вже двісті років...», «Пісня про ляха». Г. Левчен­ ко також продемонструвала манеру гри на народ­ них музичних інструментах – на гребені й бубні  (записав Ю. Бідношия). Від учасниці колективу  Клавдії Степанівни Аршинцевої (1943 р. н.) за­ писані  балади про дівчину Катерину,  ліричні  й  соціально­побутові пісні, жорстокі романси з ро­ динного репертуару її батьків, що їх вони співа­ ли вдома під час роботи: батько – за шевством,  мати  –  за  тканням  чи  шиттям  («це  папашина  пісня, а це мамина»). Жителька цього ж села Ка­ терина Семенівна Фурс (1925 р. н.) повідомила,  що під час перебування на примусових роботах  у Німеччині саме народна пісня об’єднувала ви­ хідців з України: «У неділю нам розрішали по­ гулять. От ми зберемось дівчат 25 на вулиці, та й  починаємо співать: “Ой візьму я з рожі цвіт, та й  пущу на воду, пливи, / Пливи, з рожі цвіт, аж до  мого роду”. А тоді всі 25 разом як заголосимо»  (записала Г. Бондаренко). Зібраний усний матеріал буде корисним  і  з  погляду діалектології, оскільки в записах вияв­ лено діалектизми, не зафіксовані в чотиритом­ ному «Словнику говірок Нижньої Наддніпрян­ щини»  В.  А.  Чабаненка  (Запоріжжя,  1992).  Наприклад, у говірках сіл Вільнянського райо­ ну  прислівник  зразу  має  значення  «тепер,  за­ раз»: «Ми вопше [про народження дітей] нічого  не понімали, а наші діти, може, чуть­чуть… а  зразу діти – то їх не обдуриш!»; «Раньше дити­ ні до годіка зеркало не показували, а зразу його  крутять перед зеркалом: тіки народилося – уже  й  показують»  (с.  Михайло­Лукашеве);  «Ко­ лись робили такий… “дивень” називався, така  гил ка,  обмотують…  та  й  зразу  ще  роблять»  (с. Миролюбівка, записав Ю. Бідношия). Серед  явищ  матеріальної  культури  найкра­ ще збереженими виявилися традиції народного  будівництва та харчування. Хати робили з гли­ ни, руду глину місили з кізяком, такими валь­ ками  викладали  стіни.  Будували  і  з  лампачу:  у  спеціальних  формах  біля  ставу  виготовляли  брикети із суміші глини та соломи, підсушували  їх, а вже тоді використовували для будівництва.  Дахи вкривали соломою та очеретом, шифером,  рідше  черепицею.  У  с.  Біленьке  діяв  завод  із  виготовлення шиферу. Біля хати була призьба:  «Призьба? Була обізатєльно. А де ж сідати?».  Хати білили всередині і знадвору, призьбу під­ водили чорною сажею. Глуху стіну мазали ру­ дою  глиною  (с.  Михайло­Лукашеве).  Найпо­ ширенішим  був  три­  або  чотирикамерний  тип  житла:  сіни–хата–комора  або  сіни–комора– хата–хатина.  До  70­х  років  ХХ  ст.  з’явилося  багато будівель із цегли, старі глиняні хати зго­ дом почали використовувати як літні кухні або  господарські споруди. У сучасному будівництві  застосовують нові будівельні матеріали, за фі­ нансових можливостей родини навіть старі хати  обладнують з урахуванням сучасних гігієнічних  потреб. У пристосовані приміщення (часто в ко­ мору або в кухню) за рахунок викидання печі  вмонтовують  ванну  або  душову  кабіну,  підво­ дять каналізацію тощо).  При  зборі  матеріалів  з  української  народ­ ної  кухні  значну  увагу дослідники приділяли  питанням  повсякденного  харчування.  Упро­ довж другої половини ХХ ст. у весняно­літній  період  зберігався  чотириразовий  прийом  їжі:  сніданок, обід, полудень, вечеря. На сніданок  готували  переважно  молочні  страви  та  каші  (поширеною в 40–70­х роках ХХ ст. була ку­ курудзяна  каша),  на  обід  обов’язково  варили  борщ, на полудень: улітку вживали свіжі ягоди  й фрукти, а в інші пори року – фрукти із узвару  («озвар»), на вечерю – «лапшу або кар топлю»  (денний раціон записала Т.   Величко у с. Бі­ леньке  від  Агрипини  Дмитрівни  Хутренок,  1926  р.  н.).  Також  популярними  щоденними  стравами  були  затірка,  галушки,  картопляні  страви. Кліматичні  умови Півдня України  та  етнокультурні  контакти з представниками  ін­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 84 85 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 експедиційні дослідження помагала  баба­повитуха,  яку  називали  тут  «пупорізною  бабою»,  «бабушкою»,  «пови­ тухою». Однак жодних свідчень про особли­ вий  статус  баби­повитухи  та  її  надприродні  знання,  записано  не  було.  Одноразово  нами  була  зафіксована  інформація  про  «важку»  смерть баби­повитухи,  коли для полегшення  агонії  останній,  подібно  до  відьми,  пробива­ ли  дірку  в  стелі  (с.  Біленьке).  Про  обрядо­ во­ритуальний  характер  передпологового  та  власне  пологового  етапу  відомостей  немає.  Невиразною  видається  також  інформація,  що стосується післяпологового періоду. Так,  майже не було записано матеріалу про обря­ додії  з пуповиною та послідом. Тим не мен­ ше, в обстежених селах протягом радянської  доби стійкою залишалася традиція хрещення  дитини,  хоча  це  робилося  далеко  не  всіма,  часто  не  в  рідному  селі  (їздили  в  районний  чи  обласний  центр),  бо  «нікому  було  хрес­ тить»,  «батюшкі  не  було»,  і,  як  правило,  та­ ємно. Зважаючи на записаний нами матеріал,  можна  припустити,  що  в  обстежених  селах  після  Другої  світової  війни  інститут  народ­ ного акушерства фактично припинив своє іс­ нування. Народне  весілля,  зберігаючи  центральне  місце в системі сімейної обрядовості, найбільш  підвладне трансформаціям та сучасним ново­ введенням.  Саме  тому,  на  відміну  від  похо­ вальної  обрядовості,  воно увібрало низку но­ вих рис. Багато обрядів весільного комплексу  нині фігурують лише в спогадах респондентів,  остаточно вийшовши з ужитку. Під час сватання в с. Біленьке побутували  примовки, у яких розігрувався сценарій купів­ лі­продажу:  «Чули,  шо  у  вас  продається  го­ лубка, а в нас є хороший голуб. То, може, ми  посватає́мось, чи, може, ми в обмєн воз́ьмем?  Купимо  у  вас  голубку,  а  вам  продамо  голу­ ба» 2. У с. Мала Токмачка свати промовляли:  «Тут десь живе куниця, красна дівиця, а в нас  є сокіл» 3. Ця ж респондентка зазначила, що  окремим  етапом  передвесільних  домовлянь  Катання хрещених батьків на другий день весілля. с. Біленьке Запорізького р-ну Запорізької обл. 1962 ня якась, або приймають гостей зарубіжних»).  Згідно з другим варіантом приготування цієї  страви,  спочатку варять відвар з дрібної риби  («краснопьорки»),  потім  її  виймають  і  в  цьо­ му бульйоні готують крупну рибу (лящ, короп,  сазан).  Обидві  юшки  вирізняються  знач ною  жирністю та калорійністю, що й обумовлює її  популярність  серед  місцевих  жителів,  адже,  як вони  самі  зізнаються, «Ви можете випити  грам  150  водкі,  і  вона  вже  Вас  брать  не  бу­ дет – така жирна» (записала Т. Величко від  І.  Кралєва  в  с.  Біленьке  Запорізького  р­ну).  Чимало  респондентів  обов’язковим  інгредієн­ том юшки називають томатну пасту або терті  помідори. Рибу також часто додають у пісний  борщ.  Сьогодні  зберігаються  традиції  приго­ тування  й  таких  обрядових  страв,  як  кутя  та  узвар  («узвару»),  паска,  коровай,  пиріжки  з  різноманітною начинкою. Дослідження сімейного побуту засвідчує ва­ гому роль чоловіка в родині, хоча, на думку ін­ форматорів, їхні батьки, народжені в 90­х роках  ХІХ ст. найчастіше дотримувалися паритетних  взаємин. Зберігався розподіл на жіночу та чо­ ловічу роботу. Межа між нею почала зникати у  воєнний та повєнний часи, коли жінки змушені  були займатися будівельними, ремонтними ро­ ботами, навіть орати на собі поле. Батьків на­ зивали на «Ви», звертаючись до них «папаша»,  «мамаша» («“тато” – це так западенці кажуть»,  с.  Михайло­Лукашеве).  З  поваги  до  батьків,  одружені  діти,  які  жили  разом  з  ними,  мали  віддавати  зароблені  гроші  матері.  Свекруха  сама  розпоряджалася  ними  і  навчала  невістку  хазяйнувати,  інколи дуже строго. «Після  того  як свекруха не дала нам грошей на кіно, чоло­ вік сказав: “Буду гроші жінці давати”»; «Мою  маму  свекруха  по  руках  била,  як  вчила  хліб  пекти»  (с.  Михайло­Лукашеве,  Н.  Шумило,  1936 р.  н.). Батьки наших літніх  інформаторів  ще ходили до церкви та дотримувалися посту,  перед Великоднем говіли (сповідалися та при­ чащалися). Після наступу радянської влади на  церкву по хатах з інспекцією ходили уповнова­ жені, перевіряючи наявність культових предме­ тів. Під цим тиском багато людей повиносили  ікони на горище або зовсім «розкуражили  їх».  Родини  були  багатодітними  –  по  5–6  дітей;  «строго  держали  дітей»,  навчали  працювати,  не  брехати,  не  красти.  Старші  діти  доглядали  менших. До 60­х років ХХ ст. сільські дівчата,  з’являючись  на  людях,  обов’язково  покривали  голову. Засуджувався публічний прояв почут­ тів,  парубок  міг  провести  додому  дівчину,  що  йому сподобалася, лише затемна.  Традиційна  календарна  обрядовість  че­ рез свою прив’язку до церковного календаря  суттєво  трансформувалася  і  після  закриття  храмів майже зникла. Збереглися звичаї ко­ лядування, засівання зерном, маланкування,  які  виконуються  тільки  дітьми,  що  свідчить  про занепад цих обрядів. Є спогади про об­ ходи  полів  на  Юрія,  жниварські  обряди  (зав’язування бороди). На Великдень печуть  паски,  фарбують  яйця.  На  Трійцю  хати  та  подвір’я прикрашали зеленню. У с. Михайло­  Лукашеве  згадують  про  13­ту  середу  (від  Паски): дівчата збиралися разом і цілувалися  одна  з  одною  на  знак  посестринства.  Оче­ видно, мова йде про обряди «кумління», що  побутували на Сіверщині і відбувалися після  Трійці.  Дівчата  завивали  вінок  на  березі  й  «кумилися»,  цілуючись  через  вінок.  Обра­ на  таким  чином  подруга  давала  згоду  стати  в  майбутньому  справжньою  кумою.  Улітку  молодь  збиралася  на  святкування  Купала,  дів чата прикрашали голову вінками. Це свято  єдине  з  традиційної  обрядовості  потрапило  до святкового радянського календаря. Комплекс  родильних  звичаїв  та  обря­ дів  характеризується  неабиякою  редукцією  традиції  та,  відповідно,  спрощеними  форма­ ми.  Більшість  інформаторів  могла  говорити  лише про  власний  досвід  (і  досить  скупо),  а  не  про  місцеву  традицію  загалом.  Були  за­ писані  традиційні  формули­відповіді  на  за­ питання  про  походження  дітей,  наприклад:  «у капусті піймали» (с. Біленьке), «пішла до  ставка, а воно пливе до мене на руки, я його  тіки – хоп та й принесла додому» (с. Миро­ любівка)  та  ін.  Нам  вдалося  опитати  кіль­ кох  жінок,  яким  перших  дітей  народити  до­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 86 87 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 експедиційні дослідження чої  цноти. На  хаті  молодої  ставили  «прапор»  і білили комин (комин білили навіть на хаті її  хрещеної, с. Михайло­Лукашеве). Кращою  збереженістю  традиційних  форм  відрізняється  комплекс  поховальної  обрядо­ вості. Попри десятиліттями насаджуваний ате­ їстичний  світогляд,  дотримання  встановлених  ритуальних дій щодо душі померлого вважало­ ся й вважається пріоритетним завданням роди­ чів померлого. Основою поховального обряду є  християнський (православний) ритуал. Струк­ тура  поховально­поминального  обряду  доволі  чітко  простежується  та  складається  з  кількох  послідовних  обрядових  комплексів:  передпо- ховального (сповіщення  про  смерть  –  «нада  ворота  одкрить»,  обмивання  –  «самі  чужі»  (с. Мала Токмачка)  та  спорядження померло­ го),  поховального  та  поминального  («снідать  носили», «пом’янушечки», «Проводи»́) циклів. Значною  інформативністю  характеризу­ ються передпоховальні звичаї та обряди – по­ чинаючи від традиційних прикмет на смерть  і  закінчуючи  нічним  перебуванням  біля  по­ мерлого  («мертвяка»)  в  хаті.  Речі  на  смерть  традиційно готують заздалегідь: «У мене на  смерть  приготовляно  уже  більше  тридцяти  год,  а  я  ніяк  не  вмираю»  (записано  в  с.  Бі­ леньке від інформаторки 1918 р. н.). Сталими  також  є  заборони  та  перестороги,  пов’язані  з  померлим  і  поховальними  атрибутами,  зо­ крема  з  путами  («мертвою  пов’язкою»)  та  водою,  якою обмивали  тіло  («мертва  вода»).  В  обстежених  селах  похорон  відбуваєть­ ся  зазвичай  на  другий  чи  третій  день  після  смерті  людини.  Поховання  самогубців  (на­ самперед  вішальників)  нині  здійснюється  на  спільному  цвинтарі  –  в  окремому  кутку.  Однак респонденти 1920­х років народження  Учасники фольклорно-етнографічної експедиції у Запорізьку обл. Ю. Буйських, Ю. Бідношия, О. Соболєва, Т. Величко, Г. Бондаренко, О. Таран. 2011 були оглядини, коли родичі дівчини приходили  в дім молодого.  Весілля  починалося  з  виготовлення  весіль­ них хлібів, але наші записи вказують на частко­ ву втрату ритуальності цього дійства. Скажімо,  в другій половині ХХ ст. вже не дотримувалися  народних  прикмет  під  час  виготовлення  хлі­ бів,  нині  коровай  дедалі  частіше  замовляють  у  сільських  їдальнях  4. У  с. Біленьке досі  для  випікання короваю запрошують коровайницю:  «Спєциально  єсть  така  мастєриця,  шо  пече  шишки і коровай. У нас наша кума цим заніма­ ється. До прошлого году все пекла в печі оце.  За платно. [...] Но желатєльно, той, вона дуже  гарно прожила з чоловіком своїм, це кума моя,  яка пече. Желатєльно. Ну шо ж, єслі єсть така  мастєриця, а долі не було, бо рано розішлася з  чоловіком, чи шо­небуть, тоді або мати хрьосна  оцієї молодої, або така жінка, шо харашо живе  в  парі,  вона  місила»  5.  У  сс.  Мала  Токмачка  та  Михайлове­Лукашеве  розвинені  ритуальні  функції мав обрядовий хліб «дивень». У Малій  Токмачці  сьогодні  він  фіксується  одночасно  з  весільним  короваєм,  а  в  с.  Михайлове­Лука­ шеве  він  мав  самостійне  значення  («оце  коро­ вай ми називали “дивнем”» 6). Це був високий  здобний хліб круглої форми, що його випікали  напередодні весілля в домі молодого та молодої.  У  «дивень»  встромляли  десятки  різок­очере­ тин, обліплених тістом і зав’язували їх червоною  стрічкою. Напередодні  шлюбу  влаштовували  моло­ діжний вечір – «вечоринку» (с. Мала Токмач­ ка).  У  молодої  прикрашали  весільне  деревце:  «Гільце було.  Зімою, хто міг, доставав сосну.  Ну, оце пока нівєсту до жениха не привезуть,  там  і  откуп  брали  за  те  гільце.  Ну,  знаю,  що  його  наряджали,  як  новорічну  ялинку.  Тепер  його  такого  вже  і  не  ставляють.  Нема.  Його  нес ли  до  жениха»  7.  Весільне  гільце  в  с.  Бі­ леньке  фігурувало  у  формі  обрядового  печи­ ва:  «Раньше  пекли  шишки.  Пекли  шишки  у  п’ятницю,  четвер.  І  гільця  пекли.  Отако  на  палки, з очерету паличка така узенька, різало­ ся  кісто  тако,  таковочки  розрізалося  і  кругом  палички,  і  накінці  уквітчувалося. Букетичок  і  канхвет висить на тому. Цвітний букетичок, із  бумажки і канфет. І воно таке красиве. І його в  хлібину. І каравай, ще ж шишки і каравай. І оце  гільце устромляли у цей каравай, і підв’язували  отако красною лєнтою. І він красіво так на столі  лежить. А другий каравай пікся тоже і на той  дві  ложки  дарав’яні  ложилося  і  красною  лєн­ точкою той.  І  ставилося дві бутилки шампан­ ського і обязатєльно колоски житні». У с. Біленьке в суботу вранці молода з дво­ ма дружками їздила на «тачанці» селом та за­ прошувала  найближчих  родичів  на  весілля,  даруючи шишку та листівку. Дорогою дівчата  співали пісень, «шоб уже чуть, шо молода їде».  Весілля в домі молодої розпочиналося із при­ ходом молодого та його роду. Після гостини в  домі молодої вирушали на «розпісь» до РАГСу.   За  радянських  часів  роль  головної  санкції  укладення  шлюбу  виконувала  офіційна  реє­ страція в сільському клубі, натомість вінчання  випало із системи весільних святкувань. Утім,  вдалося  зафіксувати  декілька  народних  уяв­ лень,  пов’язаних  саме  з  вінчанням.  Зокрема,  вірили,  що  наречена  може  «усіх  дівок  заміж  витягти», якщо погодиться волочити за собою  рушник ногою, під час обходу молодих довкола  алтаря (записано у с. Михайло­Лукашеве від  О. Заєць, яка вінчалася в 1953 році  і на про­ хання подруг, які через війну засиділися в дів­ ках, «витягла» всіх заміж).  Стале  побутування  має  і  післявесільний  комплекс  обрядів  та  звичаїв,  що  насичений  карнавальними  елементами.  У  с.  Біленьке  на   другий день після весілля несли снідати моло­ дій і влаштовували циганщину, на третій день  ходили  на  «кури»,  на  четвертий  –  «забити  муху», а через тиждень «розбирали шалаша».  У с. Мала Токмачка на другий день після ве­ сілля  «вели  кланятись  молоду»  батькам,  у  понеділок були «кури», у вівторок приходили  на «чай»,  а  через  тиждень відзначали «посу­ ботини»,  коли  молода  разом  із  родичами  чо­ ловіка йшла відвідати своїх батьків. Тут ще й  досі відтворюється обряд «показувати межу»  нареченій  на  другий  день  весілля.  Тривалий  час  зберігалися  також  звичаї  перевірки  діво­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 88 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 1 Проект Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Ін- ституту історії України; Інституту усної істо- рії Запорізького національного університету, Запорізького наукового товариства ім. Я. Но- вицького. 2 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Валентини Іванівни Куліш (дівоче – Біла), 1940 р. н., у с. Біленьке Запорізького р-ну. 3 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Галини Снигирь (дівоче – Винаренко), 1953 р. н., у с. Мала Токмачка Оріхівського р-ну. 4 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Катерини Іванівни Сталєрової, 1934 р. н., у с. Михайло-Лукашеве Вільнянського р-ну. 5 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Валентини Іванівни Куліш (дівоче – Біла), 1940 р. н., у с. Біленьке Запорізького р-ну. 6 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Федора Веремійовича Сівакова, 1927 р. н., у с. Михайло-Лукашеве Вільнянського р-ну. 7 Записали О. Соболєва і Т. Величко 20.09.2011 від Галини Снигирь (дівоче – Винаренко), 1953 р. н., у с. Мала Токмачка Оріхівського р-ну. стверджували, що на  їхній пам’яті  таких не­ біжчиків  ховали  ще  «за  оградою»  цвинтаря.  Неодноразово старожили скаржилися нам на  спосіб проведення сучасних післяпохоронних  поминок, передусім на  їхню недоречну пиш­ ність та показовість: «готовлять, як на свадь­ бу». Традиційних міфологічних оповідей про  «ходячих»  мерців  зафіксовано  не  було,  од­ нак  було  записано  чимало  оповідей  про  ві­ щування  смерті  (через  сни,  крики  птахів),  про  померлих,  про  потойбічне  життя  та  ін.   Зауважимо, що традиція голосіння за помер­ лим у дослідженій місцевості не виявлена. Поширеними  є  оповіді  про  застосуван­ ня  традиційних  способів  полегшення  перед­ смертної  агонії  тих  людей,  які  «знали»  (відьми,  «знахурки»,  «пупорізної  баби»)  –  пробиття дірки у стелі. Привертає увагу один  опис  «важкої  смерті»,  зафіксований  нами  в  с.  Мала  Токмачка.  Для  полегшення  агонії  відьми стелю пробили саме на дев’ятій балці  (очевидно, біля димаря): «…і оце дев’ять до­ сок отщітали,  а  тоді  вже ото на етому б’ють  дірку,  шоб  вона  [відьма.  –  Ю. Буйських]  легше вмирала».  Під час експедиції записано матеріал з усної  історії  краю:  розповіді  старожилів  про  руйну­ вання храмів, голодомор, окупацію, перебуван­ ня на роботі в Німеччині. Цікавими  є розповіді  Юхима Антоновича Поїмського (1922 р. н.) –  переселенця  з  українського  села  Муругіль  Тульчинського  рацону  (Добруджа,  Румунія).  Він повідомив про звичаї та побут українських  рибалок на Дунаї, про міжнаціональні відноси­ ни в цьому регіоні (у сусідніх селах проживали  румуни,  татари,  росіяни­липовани),  про  підго­ товку українських дітей до навчання в румун­ ській  школі,  ставлення  румунської  влади  до  українського населення під час Другої світової  війни тощо. Ці деталі життя та світогляду укра­ їнців Добруджі доповнять наші знання про ту  частину української діаспори, яка в повоєнний  час почала стрімко асимілюватися.  Підсумовуючи результати експедиції, вар­ то відзначити, що навіть така короткотривала  наукова  розвідка  дозволяє  простежити  тяг­ лість  та  усталеність  української  культурної  традиції в регіоні, високий ступінь міжетнічної  та міжкультурної толерантності українців у їх  стосунках з представниками інших етносів.  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Ähnliche Einträge