Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)

Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)

У статті розглянуто роль релігії як однієї з важливих складових культури; висвітлено вплив релігійного чинника на етнічну й національну ідентифікацію окремого індивіда та конкретних людських спільнот; проаналізовано перебіг релігійних процесів в Україні (зокрема на Житомирщині) за часів незалежності...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2012
1. Verfasser: Щербак, І.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Schriftenreihe:Народна творчість та етнологія
Schlagworte:
З історії і теорії науки
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201553
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини) / І. Щербак // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 42-49. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201553
record_format dspace
spelling irk-123456789-2015532025-01-23T12:59:48Z Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини) Щербак, І. З історії і теорії науки У статті розглянуто роль релігії як однієї з важливих складових культури; висвітлено вплив релігійного чинника на етнічну й національну ідентифікацію окремого індивіда та конкретних людських спільнот; проаналізовано перебіг релігійних процесів в Україні (зокрема на Житомирщині) за часів незалежності; наголошено на тому, що сучасна Житомирщина – це регіон України, де живуть етнічно різні групи, що у свою чергу зумовило конфесійне різноманіття релігійної карти краю. The article deals with the role of religion as one of the important constituents of culture: disclosure of religious factor’s impact on ethnic and national identifications of individual and specific human communities; analysis of the march of the religious processes in Ukraine (particularly on Zhytomyrshchyna) over the independence; emphasis upon a fact that modern Zhytomyrshchyna is a Ukrainian region with the ethnically different inhabitants that in turn has caused a confessional diversity of regional religious map. 2012 Article Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини) / І. Щербак // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 42-49. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201553 316.347(477.42) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic З історії і теорії науки
З історії і теорії науки
spellingShingle З історії і теорії науки
З історії і теорії науки
Щербак, І.
Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
Народна творчість та етнологія
description У статті розглянуто роль релігії як однієї з важливих складових культури; висвітлено вплив релігійного чинника на етнічну й національну ідентифікацію окремого індивіда та конкретних людських спільнот; проаналізовано перебіг релігійних процесів в Україні (зокрема на Житомирщині) за часів незалежності; наголошено на тому, що сучасна Житомирщина – це регіон України, де живуть етнічно різні групи, що у свою чергу зумовило конфесійне різноманіття релігійної карти краю.
format Article
author Щербак, І.
author_facet Щербак, І.
author_sort Щербак, І.
title Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
title_short Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
title_full Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
title_fullStr Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
title_full_unstemmed Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини)
title_sort релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах житомирщини)
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet З історії і теорії науки
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201553
citation_txt Релігійні процеси в поліетнічному середовищі (на матеріалах Житомирщини) / І. Щербак // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 42-49. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT ŝerbakí relígíjníprocesivpolíetníčnomuseredoviŝínamateríalahžitomirŝini
first_indexed 2025-07-17T08:45:47Z
last_indexed 2025-07-17T08:45:47Z
_version_ 1837883140828299264
fulltext 42 43 З історії і теорії науки У сучасних суспільних  і гуманітарних нау­ ках  під  терміном  «релігія»,  зокрема,  розумі­ ють «будь­яку систему поглядів і дій, яку до­ тримується  певна  група  людей  і  яка  служить  індивідові  схемою  орієнтації  та  об’єктом  по­ клоніння» 1. Першим,  хто  запропонував  такий  підхід  до  релігії,  був  один  з  основоположників  фі­ лософії  позитивізму  –  французький  учений  Огюст  Конт  (1798–1857).  Він  претендував  на те, щоб перетворити своє атеїстичне вчення  про всесильність  ідей у якусь «наукову», «іс­ тинну»  релігію,  що  мала  стати  новим  чинни­ ком  згуртування  суспільства.  «Ідеї,  –  писав  О. Конт, – керують і перевертають світ, весь  соціальний  механізм  базується,  урешті­решт,  на думках» 2. Без  віри  жоден  народ  або  суспільство  іс­ нувати не можуть. Історія не знає безрелігій­ них  суспільств  і  народів.  Неможливо  уявити  людське життя, яке б не спиралося на певний  комплекс вірувань – від найпримітивніших до  найскладніших філософських систем. Людина  як психобіологічна істота просто не може існу­ вати без віри в  істинність свого світобачення.  Якщо цього немає, то немає  і самої Людини.  Віра, як у її сучасній ідеологічній іпостасі, так і  в традиційній, була й залишається найважли­ вішою складовою будь­якої культури.  Найбільша  заслуга  в  усвідомленні  релігії  як  найголовнішого  чинника  соціокультурної  інтеграції та суспільної стабільності належить  французькому  вченому  Емілю  Дюркгейму  (1858–1917)  та  німецькому  соціологу,  філо­ софу й  історику Максу Веберу (1864–1920).  Саме  вони  показали  зв’язок  релігії  з  іншими  формами суспільної свідомості: ідеологічними,  моральними, правовими, економічними тощо.  Е.  Дюркгейм,  розглядаючи  суспільство  як саморегулюючий  і схильний до соціальних  хвороб  «організм»,  уважав  державу  «розу­ мом», а релігію – «колективною душею» цьо­ го організму. Визнаючи дуальність людини як  істоти,  з  одного  боку,  біологічної,  а  з  друго­ го, – соціальної, учений шукав витоки релігії  не в анімізмі або в схилянні перед природними  силами, а в самому факті формування соціаль­ ного  середовища.  Релігія  для  нього  –  це  су­ купність символів, на основі яких відбувається  суспільна  інтеграція,  зародження  культури  й передача з покоління в покоління  її ціннос­ тей. У праці «Елементарні форми релігійного  релігійні Процеси в ПоліетнічномУ середовиЩі (на матеріалах Житомирщини) Інна Щербак УДК 316.347(477.42) У статті розглянуто роль релігії як однієї з важливих складових культури; висвітлено вплив релігійного чинника  на етнічну й національну ідентифікацію окремого індивіда та конкретних людських спільнот; проаналізовано пере­ біг релігійних процесів в Україні (зокрема на Житомирщині) за часів незалежності; наголошено на тому, що сучасна  Житомирщина – це регіон України, де живуть етнічно різні групи, що у свою чергу зумовило конфесійне різнома­ ніття релігійної карти краю.  Ключові слова: релігія, ідентичність, етноконфесія, старовіри, католики.  The article deals with a role of religion as one of  the  important constituents of culture: disclosure of religious factor’s  impact  on  ethnic  and national  identifications  of  an  individual  and  specific  human  communities;  analyze  of march of  the  religious processes in Ukraine (particularly on Zhytomyrshchyna) over the independence; emphasis upon a fact that modern  Zhytomyrshchyna  is  a  Ukrainian  region  with  the  ethnically  different  inhabitants  that  in  turn  has  caused  a  confessional  diversity of regional religious map. Key words: religion, identity, ethno­confession, old believers, Catholics. життя...» (1912) він простежує первісні витоки  релігії та прагне показати її всеосяжний вплив  на  формування  людських  спільнот.  По  суті,  за  Е.  Дюркгеймом,  будь­яке  суспільство  –  і  продукт,  і  головне  «божество»  релігії,  основ­ на  соціальна  функція  якої  –  пробудження  людської  солідарності  й  висунення  ідеалів,  цінностей  і норм, що стимулюють суспільний  розвиток.  Таким  чином,  релігія  і  ширше  –  віра є для французького соціолога чи не єди­ ним  культуроутворювальним  чинником.  Для  нього, зрештою, не важливо, що саме лежить  в  основі  згуртованості  та  процвітання  тієї  чи  іншої  людської  групи  –  християнство,  іслам  чи  марксистська  доктрина,  якби  тільки  люди  були досить міцно об’єднані й відчували себе  щасливими. Головним  об’єктом  наукових  роздумів  М. Вебера був вплив релігії та її етичних норм  не на суспільство як таке, а на його економіч­ не життя в конкретних  історико­географічних  проявах. І якщо Е. Дюркгейм намагався пока­ зати особливу роль релігійної свідомості  та  її  похідної – культури – у формуванні людських  груп  і  колективів  узагалі,  то М. Вебер пішов  іншим шляхом. У своїй знаменитій праці «Протестантська  етика і дух капіталізму» (1904–1905) німець­ кий учений, не претендуючи на пояснення ге­ нези  капіталістичних  відносин  як  певної  гос­ подарської системи, прагнув установити таке:  «Чи  відігравав  також  і  релігійний  вплив  –  і  якою мірою – певну роль у якісному форму­ ванні та кількісній експансії “капіталістичного  духу” і які конкретні сторони, що склалися на  капіталістичній основі культури, сягають цьо­ го релігійного впливу» 3. М.  Вебер  уважав,  що  саме  раціоналізм,  прагматичний розрахунок, відмова від «магіч­ ного» й «ідеалістичного» розуміння життя ха­ рактеризували і до цього часу характеризують  економічне й духовне життя Західної Європи  та Північної Америки, на відміну від інших ре­ гіонів світу. У цьому сенсі погляди М. Вебера  перегукуються  з  концепцією  американського  соціолога П. Сорокіна, який пропонував роз­ різняти  ідеаціональний,  чуттєвий  та  ідеаліс­ тичний типи людських культур.  Крім того, дуже близька до культурологіч­ них поглядів П. Сорокіна і веберівська теорія  про три типи держави (держави, влади): «ле­ гально­раціональний»  (наприклад,  у  США  та  більшості  країн  Європи),  «традиційний»  (приміром,  у  дореволюційній  Росії)  і  «хариз­ матичний» (наприклад,  у СРСР періоду  ста­ лінізму або нині на Кубі тощо), заснований на  особистих  якостях  «вождя».  Кожному  типу  панування (влади) відповідає певна організа­ ція суспільства й особливий характер культу­ ри.  Загальна  ідея  М.  Вебера  була  розвинена  німецьким  соціологом  не  тільки  на  прикладі  протестантизму,  але  й  стосовно  інших  світо­ вих конфесій –  індуїзму, буддизму, конфуці­ анства,  даосизму,  іудаїзму  та  ін.  До  того  ж   великі  релігії  Азії  М.  Вебер  розглядав  як   менш раціоналістичні й більш «магічні».  У  психоаналізі  й  соціальній  психології  по­ мітний слід стосовно природи релігії залишили  З. Фройд і К. Юнг. Вони досліджували вплив  релігійного чинника на окремо взяту людську  особистість.  І  перший,  і  другий  були  непо­ хитними матеріалістами й атеїстами, проте як  медики  і  як  великі  вчені  у  своїй  галузі  науки  при оцінці ролі релігійної свідомості З. Фройд  і  К.  Юнг  не  піддавалися  спокусі  захопитися  ідеологічними, а тим паче політичними вподо­ баннями. З.  Фройд,  зокрема,  уважаючи,  що  кожна  культура базується на примусі до праці, нега­ тивно  оцінював  релігію  як  чинник  духов ного  закріпачення.  На  його  думку,  релігія  зав­ жди  виконувала  і  продовжує  виконувати  три  важливі  стабілізуючі  й  організуючі  функції:  по­перше, вона «задовольняє людську допит­ ливість»;  по­друге,  «применшує  страх  людей  перед  небезпеками  і  мінливостями  життя»,  «утішає їх в нещастях»; по­третє, «дає розпо­ рядження»,  «проголошує  заборони  та  обме­ ження». Саме тому до релігії слід ставитися з  належним розумінням, допоки вона існує.  Погляди  З.  Фройда  на  релігію  як  на  «нав’язливий  дитячий  невроз»,  захисну  реа­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 44 45 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 З історії і теорії науки кцію  людства  проти  загрожуючих  йому  не­ безпек природи, долі й самого суспільства не  заперечував К. Юнг.  Для  праць  останнього,  присвячених  художній  творчості,  міфології  та  фольклору,  характерне  прагнення  «примири­ ти» науку й віру, психологію і релігію, акцен­ тування  на  величезних  терапевтичних  силах  останньої. Свою  працю  «Психологія  та  релігія»  К. Юнг закінчує так: «Релігійний досвід аб­ солютний.  Він  безсумнівний.  Не  важливо,  що світ думає про релігійний досвід; для того,  хто ним володіє, – це великий скарб, джерело  життя, сенсу і краси, яке додає нового блиску  світу і людству» 4. Релігія  і  нація  –  суспільні  феномени,  що  перебувають у складному співвідношенні. Не  відіграючи  визначальної  ролі  в  розвитку  ет­ нічних спільнот, національної  самосвідомості,  не будучи їхньою детермінантою, неодмінною  складовою,  релігія,  залежно  від  конкретних  історичних умов свого функціонування в сус­ пільному  організмі,  може  бути  важливим,  а  часом  і  вирішальним модусом етноутворення,  етноінтеграції,  а  то  й  етнодезінтеграції.  За  різних обставин вона набуває етновідрізняль­ них й етноінтегративних функцій. Національні  риси релігій формуються не під впливом особ­ ливостей  їхніх віровчень або культу, а зумов­ люються переважно конкретними історичними  чи географічними умовами життя тих народів,  серед яких виникають або поширюються, спе­ цифікою їхньої національної духовності.  Релігійні  вірування  не  є  самодостатніми  сутностями, а  існують лише серед конкретних  людських спільнот, яким притаманні свої мова,  традиції, самосвідомість, психологічний склад,  спосіб господарювання тощо. Носієм релігії, се­ редовищем для її відтворення завжди є певний  етнос. «Зв’язок між національністю і релігією в  історії  людства, – зауважує видатний дослід­ ник церковної історії Іван Власовський, – треба  признати явищем цілком природним» 5. Релігійна  карта  України  ніколи  не  була  моноконфесійною.  Найпомітнішу  зміну  в  неї  внесла Берестейська унія 1596 року: вона кон­ фесійно розділила українців на православних і  греко­католиків. Толерантність  українців  у  їх  ставленні  до  інших  релігій  дала  можливість  знаходити  на  українських  теренах  притулок  послідовникам  різних  гнаних  у  сусідніх  країнах,  переважно  Росії,  конфесій:  старообрядцям,  духоборам,  молоканам  та  ін.  З  Польщі  на  Волинь  ще  в  ХVІІ ст. прийшли соціани, антитринітарії. За часів колоніального поневолення Украї­ ни Росією, коли в духовному житті домінува­ ло  своєрідне  поєднання  в  ідеї  «православної  Русі  царизму  і  православ’я»,  закони  держави  не лише всіляко протистояли поширенню но­ вих вірувань, але й обмежували діяльність усіх  інших конфесій, окрім православної, яка мала  статус державної. На  українських  землях,  які  перебували  у  складі Австро­Угорщини й Польщі, відносно  успішно в ХІХ – на початку ХХ ст.  розви­ валася мережа православних і греко­католиць­ ких парафій. У  повоєнну  добу  релігійна  діяльність  в  Україні  всіляко  обмежувалася.  Якщо  на  по­ чатку  20­х  років  ХХ  ст.  храми  існували  в  кожному селі, навіть на більшості хуторів, то  наприкінці  1940­х  їх  залишилося  втричі  мен­ ше.  Державна  політика  войовничого  атеїзму,  яка здійснювалася аж до середини 80­х років  минулого століття, призвела до значного ско­ рочення релігійної мережі.  Пожвавлення  релігійної  діяльності  різних  конфесій  України  настало  лише  з  початком  «перебудови».  Воно  захопило  переважно  за­ хідні  й  центральні  області  країни.  Основною  передумовою активізації церковно­релігійного  життя в Україні було розгортання демократич­ них процесів у суспільному житті. У 1988 році  виходить  з  підпілля  Українська  греко­като­ лицька  церква.  У  лютому  1989  року  заявила  про себе Українська автокефальна православ­ на церква. Не лише почався період повернен­ ня культових  споруд різним конфесіям,  але й  розгорнулося будівництво нових. У 1991 році  в Україні вже діяли 12 962 релігійні  громади  (Українська православна церква Московсько­ го  патріархату  –  5469;  Українська  автоке­ фальна  православна  церква    –  1489;  греко­ католицька – 2643; римо­католицька – 452). Значні  суспільні  зміни,  що  відбулися  в  Україні  впродовж  останніх  двадцяти  років,  спричинили якісно нову ситуацію в релігійно­ му  житті  країни.  За  історично  короткий  час  відбулася переорієнтація свідомості мільйонів  людей на ті світоглядні й морально­етичні цін­ ності, які раніше нехтувалися й переслідували­ ся офіційно пануючою ідеологічною системою. Райони  змішаного  розселення  репрезен­ тантів  різних  етносів  завжди  викликали  до­ слідницький  інтерес  особливостями  свого  історичного,  етнокультурного  та  релігійного  розвитку. Сучасна Житомирська область (пів­ денно­західні райони якої були частиною істо­ рико­етнографічної Волині 6) є одним з регіо­ нів  України,  де  впродовж  віків  формувалося  поліетнічне й поліконфесійне середовище. За  підсумками  Всеукраїнського  перепису  населення  2001  року  українці  є  найчисельні­ шою національністю в усіх районах Житомир­ ської області (90,3 %). Друге місце посідають  росіяни – 5 % від загальної кількості населен­ ня (місця компактного проживання – у містах  області,  с.  Великі  Кошарища  Коростишів­ ського р­ну), третє – поляки (найчисельніша  діаспора в Україні з­поміж польської – близь­ ко 50 тис. осіб) – 3,5 %. Найбільше поляків  проживає  в  Баранівському  районі  –  10,7  %  від кількості жителів (близько 5 тис. осіб). За  даними  перепису  1989  року  євреїв  в  області  налічувалося  21  749  осіб,  а  в  2001  році  їхня  кількість  зменшилася  на  87,7  %  і  становила  2670 осіб. Це пояснюється значним еміграцій­ ним рухом громадян єврейської національності  за межі України.  Зі  здобуттям  Україною  незалежності  ме­ режа релігійних організацій у Житомирській  області набула істотних змін. Станом на 1 січ­ ня  2006  року  в  регіоні  налічувалося  1240  релігійних  організацій,  25  християнських  і  нехристиянських  напрямів.  Спостерігається  бурхливий розвиток протестантських церков,  їхні  намагання  бути  наявними  в  суспільно­ му  житті  –  здійснення  соціальних  програм  (створення  реабілітаційних  центрів  для  по­ страждалих  від  алкоголізму  та  наркоманії,  боротьба  з  дитячою  безпритульністю  тощо).  Нині в області діють 566 організацій УПЦ,  139 – УПЦ КП, 5 – УАПЦ, 7 старообряд­ ницьких церков, 4 громади Російської істин­ но­православної  церкви.  Статистичні  дані  доводять, що понад 50 % від загальної кіль­ кості  всіх  релігійних  організацій  становлять  православні 7. Сформованою  є  мережа  католицьких  і  право славних  церков  (серед  громад:  564  –   УПЦ, 178 – УПЦ КП, 116 – РКЦ, 130 –   ЄХБ, 89 – ХВЄ, 35 – АСД, 27 – харизма­ тичних, 13 – іудеїв) 8. Отже,  сучасна  Житомирщина  –  це  регіон  України, де живуть етнічно різні групи, що зу­ мовило  у  свою  чергу  конфесійне  різноманіття  релігійної карти краю.  На Житомирщині впродовж багатьох сто­ літь  існував  один  з  основних  осередків  етно­ конфесійної  спільноти  росіян­старообрядців.  Україна стала головним притулком для старо­ вірів, які втікали від репресій з боку світської  влади  царської  Росії,  ще  з  другої  половини  XVII  ст.  Від  початку  свого  існування  старо­ обрядництво поділилося на дві течії – попів­ ці та безпопівці. Безпопівці становили значну  частину  старообрядців.  Вони  заперечували  православну  церковну  ієрархію,  відмовилися  від  священиків  (звідси  й  назва),  замінивши  їх  виборними  наставниками  та  начотниками,  проголосили  принцип  усезагального  священ­ ства,  оскільки  «благодать  священства  взята  на  небеса».  Безпопівці  виходили  з  догматич­ ної тези, що настав час Антихриста духовного,  під яким мали на увазі «панівну» православну  церкву,  або  особистого,  що  «знайшов  плоть»  у  конкретних  людях,  як  правило  в  монархах.  Усіх, хто жив за межами безпопівських общин,  уважали  «мирськими»,  належними  до  «миру  Антихриста» 9. Волинська губернія, а саме та її частина, що  ближче розташована до губернського Житоми­ ра,  та  її  південно­західні  райони  стали  місцем  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 46 47 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 З історії і теорії науки компактного  розселення  старообрядців­безпо­ півців.  Серед  громад  старовірів­безпопівців  в  Україні найчисельнішою була і є так звана «По­ морська (Виговська) згода»,  яка налічує зага­ лом в Україні понад 30 громад, у Житомирській  області їх найбільше – 13 10.  Загальноросійський  перепис  населення  1897  року  дав  таку  кількість  старообряд­ ців  у  Волинській    губернії:  4088  чоловіків  і  4194 жінки на 2 989 000 населення. Серед них  у містах – 926 чоловіків і 847 жінок; у повітах  без міст – 3162 чоловіків і 3320 жінок. У Жи­ томирському повіті старообрядців – 1945 чо­ ловіків і 2146 жінок; у Новоград­Волинському  повіті – 895 чоловіків і 969 жінок; в Овруць­ кому повіті – 887 чоловіків і 959 жінок 11.  Заможні старообрядці намагалися допома­ гати в поселенні  своїм одновірцям. Так, кми­ тівський  поміщик­старовір  Хорошаєв  надав  притулок 250 утікачам, які стали засновника­ ми с. Великі Кошарища (нині – Коростишів­ ський р­н Житомирської обл.). Місцеві жителі  розповідають, що раніше на місці села розмі­ щувалися кошари для овець, від яких нібито й  походить його назва. Консервативними, у дусі  старообрядниць­ кої релігійної догматики, були звичаї місцевих  (кошарищанських) старовірів: «Колись, якщо  чужий попросить попити води,  то не  відмов­ лять,  а  кружку  після  нього  в  той  час  і  вики­ нуть. Не можна було й одружуватися на “на­ волочі” – так називали людей не  їхньої віри.  Але  жили  дружно,  можна  сказати,  широко.  Посварившись, могли підпалити дім образни­ ка, а помирившись, в один день його відбуду­ вати» 12. Нині  в  Житомирській  області  налічуєть­ ся  шість  Древньоправославних  поморських  церков.  Тут  ще  й  до  сьогодні  розташовані  компакт ні поселення старовірів, які через свою  самобутність,  відданість  старій  православній  вірі та звичаям зберегли національну й конфе­ сійну ідентичність. Одним  з  таких  поселень  є  с.  Пилипівка  Чуднівського  району  Житомирської  області.   Місцеві  жителі  поділяють  його  умовно  на   «русськіє»  Пилипи,  де  живуть  росіяни­ста­ ровіри,  і  «українські»  Пилипи.  Наводимо  показовий у цьому контексті фрагмент нашо­ го  інтерв’ю  з  мешканкою  російської  частини  с. Пилипівка:  – Церква є в селі? – Є в нас церква, «часовня» називається.  – А хто там править? – Батюшка в спортівном костюмі. – А що то за батюшка? –  В  нас  колись  в  давніну  був  батюшка.  У нас самогудські батюшки. – Так що, він не справжній батюшка? –  Нє,  нє.  Просто  кацап.  Сам.  Вибрали  люди. – А Ви хто? – Ми тоже кацапи. – Ви себе називаєте «кацапами»? – Ну, це так кажуть «русскій», «кацап». Ми   щитаємось кацапами від дідів, від прадідів. – А як у вас називають українців? – «Гадами» (сміється). – А чому так? – Не знаю, чого так. – А батьки обоє були росіяни? – Да, два кацапи. – Це місцеві? – Да, бєженци. – Звідки біженці? –  Ну,  при  Єкатєріні  там  чи  шо...  Чи  при  Пєтру І… Ото як вєру... жили в Росії... – А де в Росії жили? Не казали? – Нє, не знаю.  – А як це Ви за «гада», як Ви кажете, за­ між вийшли? –  Ну,  як  я  вийшла?  Вже  года  поджімалі,  27.  Сєстра  двоюродная  прівєла,  а  він  її  кум.  Він з рейса приїхав, моряк багатий. – А батьки не проти були, що він з «укра­ їнських» Пилипів? – Та чо там протів, аби оддать. А раньше в  нас виходілі замуж або женілісь только сугубо  мєжду собою. – А це коли – раніше? – Ну, це вже давно. Це ще наші батьки, нє,  діди, навєрно... 13. На  території  Житомирщини  мешкає  етно­ конфесійна  група  –  поляки,  яка  належить  до  католицької  конфесії  християнства.  Тут  жи­ вуть  потомки  переважно  двох  груп  поляків,  які  в минулому мали певні  особливості  в  тра­ диційній культурі, – так звані мазури, у мину­ лому – бідні селяни, переселенці з Мазовії, та   «шляхта» – нащадки дрібної польської шляхти. Наявність значної кількості етноспецифіч­ них  рис  у  традиційній  матеріальній  культурі  польського населення поєднується  з  етнічни­ ми особливостями поляків у сфері традиційно­ духовної  культури – мові,  звичаях, правових  нормах, обрядовості, вірі, різних видах мисте­ цтва та народної творчості – усіх тих явищах  національної культури, де етноспецифічні риси  народу зберігаються найдовше.  Упродовж багатьох століть потужним чин­ ником  етнічної  та  релігійної  консолідованос­ ті  поляків  на  Житомирщині,  як  і  загалом  на   Правобережній  Україні,  була  і  є  римо­като­ лицька церква. Традиційним  місцем  проживання  україн­ ських поляків є Довбиш (у 1927–1935 рр. –  Мархлевськ, у 1939–1944 рр. – Щорськ) –  селище міського типу в Баранівському районі  Житомирської  області.  У  1927  році  Довбиш  був  перейменований  у  Мархлевськ  (на  честь  польського  комуніста  Ю.  Мархлевського)  і  став  центром  Мархлевського  польського  на­ ціонального  району,  де  більшість  населен­ ня  становили  поляки.  Мархлевськ  –  символ  польськості регіону, і навіть після повернення  історичної назви Довбиш серед старших меш­ канців дотепер побутує ця назва. У час  існу­ вання національного району місцева польсько­ мовна  газета  «Marchlewszczyzna  Radziecka»  виходила  накладом  25  тис.  примірників.  До  початку  комуністичних  репресій  у  1930­х  ро­ ках у районі діяли три костели, дві каплиці, чо­ тири  парохи,  було  зареєстровано  п’ятнадцять  римо­католицьких громад. У 1935 році польський національний район  було ліквідовано, а більшість поляків депорто­ вано до Казахстану. Мархлевськ був перейме­ нований  спочатку на  селище  Щорськ  (1939),  а 1944 року йому повернули  історичну назву.  У  1957 році район був  скасований як  такий  і  приєднаний до Баранівського. Уже в наш час чимало жителів повернуло­ ся  до  своєї  польської  самоідентифікації  –  у  селищі  відновлено  римо­католицьку  парафію  (1990),  працюють  три  священики,  у  2000­х  збудовано величний костел в ім’я Фатимської  Богородиці 14, діє орден паллотинів 15. На хра­ мове свято до Довбиша з’їжджаються поляки  з усієї Житомирщини – до 3,5 тис. осіб. Цьо­ му немало, зокрема коштами й організаційно,  сприяє безпосередньо Польща. Більш ніж 150  жителів  Довбиша  мають  карту  закордонного  поляка;  чимало  молоді  звідси  (навіть  україн­ ської), завдяки сприянню польської держави,  навчається, живе і працює в Польщі.  Довбиш – це селище, у якому більшість на­ селення  –  етнічні  поляки  й  католики  за  віро­ сповіданням.  Хоча  до  кордону  з  історичною  батьківщиною більше 500 км,  збереження на­ ціональної  тотожності  для  місцевих  –  це  не  тимчасова мода, а данина пам’яті батьків і дідів. «Батьки  обоє  були  сироти,  вважалися  тут  радше  бідними  –  мали  одну  корівку.  Батька  взяли у сільську раду “виконавцем” – не знаю,  що  ті  “виконавці”  виконували.  Ліквідовували  самогонні апарати, забрали і в голови селищної  ради. У  ту  саму ніч мого батька взяв  “чорний  ворон”»,  –  оповідає  80­річна  Галина  (Гелена)  Іванівна Трибель. Її батько, Ян Трибель, відбув  на засланні 20 років, за ним поїхали й доньки,  одна з яких померла в дорозі. Щоб самореалі­ зуватися й мати кусень хліба, пані Гелена пос­ тійно вчилася: у Якутії вивчала російську мову,  а після повернення до Довбиша – українську.  Польську ж призабула, хоча коли в костелі пра­ виться «по­місцевому», тобто своєрідною міша­ ниною мов, то пані Гелена каже: «Розумію все».  «Ми зуміли зберегти свою польськість за­ вдяки старшим людям: нашим бабцям, дідам,  усім, хто вірив. А вірили міцно.  Ішли  і в Си­ бір,  і  в  Казахстан,  але  знали,  що  вони  като­ лики», – розповідає місцева мешканка Марія  Горецька.  Польською  пані  Марія  говорить  «по­місцевому»,  хоча  й  вивчала  мову  батьків  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 48 49 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 З історії і теорії науки на заняттях при Товаристві поляків імені Яна­ Павла  ІІ, що  існує в  селищі. А  її  син вивчив  польську так добре, що зміг вільно навчатися  в  Люблінському  католицькому  університеті.  З 1996 року польську мову викладають у міс­ цевій школі, де коштом голови Товариства по­ ляків Стефана Кур’яти та його доньки облаш­ товано спеціалізовані класи.  Довбиш заселявся вихідцями  із централь­ них районів Польщі з початку ХІХ ст. Насам­ перед  це  були  представники  збіднілої  шлях­ ти. Їхня ментальність яскраво проявилася під  час колективізації: якщо в 1932 році в Україні  примусом  було  колективізовано  вже  61,5  %  господарств, то в тутешньому районі – лише  16,9 %. Покарання з боку радянської влади не  забарилося. Таких, як Гелена Трибель, звідси  масово депортували: 12 тис. осіб. Поляки були  одним з перших етносів у СРСР, що постраж­ дав за національною ознакою. Крім  католиків,  у  селищі  є  релігійні  гро­ мади  протестантів­баптистів  і  православ­ них.  Проводяться  спільні  панахиди  біля  пам’ятника на місці поховань під час Голодо­ мору 1933 року за Довбишем, неподалік уже  неіснуючого  села  Адамівка.  Отож,  у  меш­ канців села є толерантне ставлення до пред­ ставників  інших  конфесій  і  національностей  та спільні духовні цінності, які консолідують  сільську  громаду.  Про  характер  міжетніч­ них  стосунків  можемо  судити,  зокрема,  і  зі  свідчень Світлани Корнійчук: «Батько мій –  українець, а сини... Старший пишеться укра­ їнцем,  а  менший  –  поляком.  У  мами  менша  сестра була за росіянином, племінниця відпо­ відно вважає себе росіянкою» 16. Слід  зазначити,  що  існує  певний  стерео­ тип  сприйняття  представників  однієї  націо­ нальності  іншими,  який,  зокрема,  виявля­ ється в номінаціях національностей, проте це  радше інерція мислення, ніж вияв зневаги чи  образи. Наводимо фрагмент одного з наших  інтерв’ю: – Хто у вас у селі живе? – Українці. Пару поляків є. – Давно тут поляки живуть? – Давно, роджені вони тут. Єдній вже 90  в  листопаді  буде,  а  друга  така,  як  я.  Нє,  на  рік  старша.  Оце  стільки  поляків.  А  в  Рудні,  в сусідньому селі, то там дуже багато поляків.  В Гаю дуже багато. У Рудні сваха моя поляч­ ка, це сестри моєї свекруха. Тоже 90 їй буде.  Ну,  там  багато  поляків.  Свєта,  моя  невістка,  звідти родом.  – А вона полячка? – Нє, мужичка. – Мужичка? А що, поляки – то не «му­ жики»? – Нє, то поляки, то пані «пшеця». А  це «ге». –  А  українці  –  «мужики»?  Це  хто  так  каже,  поляки  на  українців?  Чи  самі  українці  себе так називають? –  Чо  самі?  Поляки  так  кажуть.  А  шо,  вони  ж  не  святкують  з  нами.  У  їх  раньше  і  Великдень, і Різдво 25 грудня, а в нас 7 січня  Різдво.  – А в гості ходите до поляків на їхні свята? – А чо ж нє? Ходимо ми до їх, вони до нас. –  А  що,  вони  інакше  живуть,  по­іншому  господарство ведуть? – Єднаково господарство ведуть  і все єд­ наково. Но вони все одно одрізняються од нас. – А чим же вони відрізняються? – А так, одрізняються вони геть од нас. От  хай у нас в селі помре мужик, то в нас ці йдуть,  ці  пару  поляків.  А  в  Рудні  ні  один  поляк  не  піде на похорон! – А на весілля? – На весілля, то ше молоді йдуть. А старі  не підуть, нє! –  А  чому  старі  не  ходять?  Що  вони  ка­ жуть? – Шо ж вони кажуть? Вони вірують в своє  і всьо! У них у Рудні є й капличка, такий кос­ тьол.  Купили  хату,  зробили  костьол.  Ходять  у костьол. – А у вас у селі церква є? – А в нас церква тоже там, в Рудні. В  їх  капличка,  в  нас  церква.  Ми  туди  ходимо  на  свята. –  А  якою  мовою  службу  відправляють:  українською чи церковнослов’янською? – Шо українською, шо славянською. А в  нас  тут  був  ксьондз  на  кладбищі,  то  він  ні  польською, ні словянською, а дуже­дуже укра­ їнською  мовою  все  читав,  дуже  правильною.  Гарно правив, дуже гарно. – А як поляки до українців ставляться?  – Все время по­доброму – і ми з ними, а  вони з нами.  – То це ви самі  себе називаєте «мужика­ ми»? – Це вони кажуть: «Це мужицька шкура». –  Це  поляки  так  кажуть?  І  то  так  по­ доброму? – Так, по­доброму. – А як українці на поляків кажуть? – Поляки, ляхи. Оце ляхівка така, така... 17.  Наші  інтерв’ю з мешканцями цих та бага­ тьох інших сіл Житомирської області свідчать  про толерантність і віротерпимість мешканців  сільських  громад  Житомирщини.  Можна  пе­ реконливо сказати, що це – єдиний соціаль­ ний організм,  своєрідна регіональна  субкуль­ тура, де релігійний фактор є одним з вагомих  елементів етнічності як складної системи сус­ пільних відносин, що зв’язує особу як носія ет­ нічних ознак з її етнічним середовищем: роди­ ною, сусідством, громадою, етнічною групою,  нацією чи суспільством загалом.  1 Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1990. – С. 140. 2 Конт О. Курс позитивной философии. – С.Пб., 1912. – Вып. 4. – С. 19. 3 Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – С. 106. 4 Юнг К. Г. Психология и религия. – С.Пб., 2001. – С. 283. 5 Власовський І. Нарис історії Української православної церкви : у 4 т. – К. : Либідь, 1998. – Т. 1. – С. 9. 6 Волинь – це територія басейну верхів’я пра- вих приток Прип’яті й середньої течії Західно- го Бугу, що охоплює південні райони теперіш- ніх Волинської та Рівненської, південно-західні Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етно- графічної Волині на заході дотичне лівобереж- не Побужжя – Східна Холмщина. Етнографічна Волинь переважно територіально збігається з давньоруською історичною областю «Волинська земля» без її північної зони – Західного Полісся. Давня назва жителів цього краю – «волиняни» – найменування однієї з локальних груп україн- ського народу. 7 За даними Житомирської обласної держав- ної адміністрації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uprzv. zhitomir-region.gov.ua/ index.php?mode=news&id=1475. 8 Державно-церковні відносини на Житомир- щині. – Прес-конференція начальника Управлін- ня по зв’язках з громадськістю Житомирської обл- держадміністрації Миколи Сюравчика. – [Цит. 2008, 13 листопада] [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу : http://www.zhitomir-region.gov.ua/ index.php? mode=news&id=1793. 9 Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 г. : энциклопедия / под общ. ред. А. М. Прохорова. – М. : Большая россий- ская энциклопедия, 1994. – Т. 1 (А–Д). – С. 216. 10 Подано за: risu.org.ua. 11 Натикач П. І., Поліщук Ю. М. Старообрядни- цтво на Україні (до історії питання) // Духовність українства : збірник наукових праць / редкол.: Ю. М. Білодід та ін. – Житомир : Ред.-вид. відділ ЖДПУ, 2001. – Вип. 3. – С. 145. 12 Данилова С. Современные беспоповцы жа- луются на утрату традиций // Місто. – 1999. – № 18 (120). – 29 квітня. 13 Записала 2 липня 2009 року І. Щербак від Майї Поліщук (дівоче – Громова), 1962 р. н., меш- канки с. Пилипівка Чуднівського р-ну Жито- мирської обл. 14 Фатимська Богородиця – Богоматір з Фати- ми (Португалія), яка являлася шість разів протя- гом 1916–1917 років трьом дітям. Уважається по- кровителькою паллотинів. 15 Паллотини – римо-католицький місіонер- ський орден, заснований на честь італійського священика Вікентія Палотті. 16 Кабачій Р. Польське у поліському // Україн- ський тиждень. – 2009. – № 21 (82). – 29 травня. – С. 43. 17 Записала 3 липня 2009 року І. Щербак від Н. М. Столяр, 1938 р. н., мешканки с. Соснівка Житомирського р-ну Житомирської обл. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Ähnliche Einträge