Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис)
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК
2006
|
| Назва видання: | Ніжинська старовина |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20162 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) / С. Павленко // Ніжинська старовина: Науковий історико-культурологічний збірник. — 2006. — Вип. 2(5). — С. 26-31. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-20162 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-201622013-02-13T03:20:40Z Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) Павленко, С. Хроніка козацької доби 2006 Article Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) / С. Павленко // Ніжинська старовина: Науковий історико-культурологічний збірник. — 2006. — Вип. 2(5). — С. 26-31. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. 2078-063X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20162 uk Ніжинська старовина Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Хроніка козацької доби Хроніка козацької доби |
| spellingShingle |
Хроніка козацької доби Хроніка козацької доби Павленко, С. Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) Ніжинська старовина |
| format |
Article |
| author |
Павленко, С. |
| author_facet |
Павленко, С. |
| author_sort |
Павленко, С. |
| title |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| title_short |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| title_full |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| title_fullStr |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| title_full_unstemmed |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| title_sort |
ніжинський полковник іван павлович обидовськй (історико-біографічний нарис) |
| publisher |
Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК |
| publishDate |
2006 |
| topic_facet |
Хроніка козацької доби |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20162 |
| citation_txt |
Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовськй (історико-біографічний нарис) / С. Павленко // Ніжинська старовина: Науковий історико-культурологічний збірник. — 2006. — Вип. 2(5). — С. 26-31. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
| series |
Ніжинська старовина |
| work_keys_str_mv |
AT pavlenkos nížinsʹkijpolkovnikívanpavlovičobidovsʹkjístorikobíografíčnijnaris |
| first_indexed |
2025-07-02T20:51:33Z |
| last_indexed |
2025-07-02T20:51:33Z |
| _version_ |
1836569847340728320 |
| fulltext |
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
26
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
ХРОНІКА
КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
Сергій Павленко (Чернігів)
НІЖИНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК
ІВАН ПАВЛОВИЧ ОБИДОВСЬКИЙ
(історико-біографічний нарис)
Хоча багато дослідників, зокрема О.Оглоблин, вважають, що небіж І.Мазепи
народився у 1676 р. [1], є ряд моментів, які дають серйозні підстави засумніватися в
цьому. Якщо прийняти згадану дату як дійсну, то вийде, що в 1689 р., тобто коли
І.Обидовському сповнилося 13 років, Петро І дав йому вже титул стольника, а також
подарував у нільській волості слободу з двадцятьма селянами [2].
Найімовірніше, перший син сестри гетьмана Олександри народився дещо раніше,
орієнтовно у 1671-1672 роках. Тобто він був ровесником Петра І, П.Орлика. У серпні
1691 р. на публічному диспуті в Києво-Могилянському колегіумі він уже успішно
захищав свої Conclusiones Теоlоgicae [3]. Відомий гравер І.Щирський виготовив йому
з приводу цього оголошення у вигляді академічних тез [4]. У вересні того ж року
молодий Обидовський із викладачами колегіуму, префектом Сілуаном Озірським,
студентами А.Лизогубом та Я.Лизогубом їздили до Москви до патріарха Андріана [5]
з проханням надати допомогу навчальному закладу. На зустрічі з царями вони
подарували їм академічні філософські й богословські гравіровані тези, демонструючи
цим, що в їхньому навчальному закладі панує дух науки [6].
Оскільки в Київському колегіумі навчання тривало 12 років [7], з них чотири
останні присвячувалися вивченню теології [8], то завершальні студії племінника
І.Мазепи (Conclusiones Теоlоgicae) вказують, що він був у 1692-1693 р. уже
випускником навчального закладу. А отже, мав тоді 21-22 роки.
Військова кар’єра І.Обидовського почалась у Батурині. «Его царского пресвітлого
величества столник» відразу посів високий щабель у гетьманській ієрархії. 18
листопада 1695 р. в листі до Івана Забіли він дякував останньому за борошно,
«высланое от вашесци мосци пана, до двору ясновельможного добродія» [9],
В.Кочубей повідомляв одному прохачу в листі від 27 листопада 1696 р. про те, що «о
сюм теды ділі докладал его милости добродіеви и его милость пан Обідовский по
тому велможнаго пана желанию» [10].
Згадане вказує на те, що небіж Мазепи у Батурині залагоджував делікатні справи,
був фактичним ад’ютантом-секретарем гетьмана. При цьому останній «наимилшого
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
27
племінника нашого» [11] (так він іноді називався у гетьманських універсалах) готував
до серйозної військової кар’єри.
Як повідомляв Лизогубівський літопис, перший невдалий похід під Азов 1695 р.
не обійшовся без українців: «Там же был Обидовский наказний гетман з козацким
войском» [12]. Улітку 1697 р. він очолив кількатисячний загін, який вирушив правим
берегом Дніпра до Казикермена. Родич І.Мазепи прибув туди після 25 липня й
отаборився з військом у шанцях [13], аби обороняти фортецю, яку намагалися
повернути ханські війська. Незабаром почали з’являтися загони татар. Білгородська
орда 2 серпня напала на козаків Обидовського. Вдавши, що відступають, татари
виманили загін Четвертинського і порубали, взяли у полон чимало козаків. Гетьман
змушений був передислокувати військо небожа під надійніший захист [14].
У травні 1698 р. гетьман інформував царя про обрання І.Обидовського, свого
родича «во младых літах», полковником у Ніжині [15].
Того ж року у Батурині відбулося його одруження з дочкою В.Кочубея Ганною.
На урочистій шлюбній церемонії Стефан Яворським виголосив «Весельное казанье,
при благословенном венчании Иоанна з Обедова Обедовского, стольника й
полковника Нежинского в церкви Свято-Троицкой Батуринской, названное Виноград
Христов» [15], а консисторський писар Київської митрополії Пилип Орлик –
панегірик «Нірроmеnes Sarmaski» [16]. В останньому автор, порівнюючи полковника
«в юних літах» [17] з Ганнібалом [18], зазначав:
« Ти той Перун, власне, Иване,
на бісурман ти наслання,
Знати, Беллона до тебе прихильна,
Бо в Казикерменські шанці
не змогли ввійти поганці,
Де був над військом регімент твій пильний» [19].
Іван Обидовський активно взявся за впорядкування справ у своєму полку. 2
листопада 1699 р. він видав універсал, з якого дізнаємося, що люди, які належали до
ніжинської ратуші, називаючи себе козацькими підсусідками, не сплачували жодної
повинності і водночас не брали участі у відбуванні походів. Тож ніжинський
полковник своїм наказом зобов’язав їх, аби вони «отбували би повинность» [20]. 8
липня 1700 р. він наказав отаманам «не употреблять людей», які належать ратуші, для
заготівлі сіна полку [21].
Весілля І.Обидовського та Г.Кочубей поєднувало роди І.Мазепи та В.Кочубея.
Відтак гетьман, який остерігався генеральського писаря і тримався з ним тривалий
час на відстані, в такий спосіб ніби уклав з ним неофіційну союзницьку угоду, що
пов’язувала їхні сім’ї та припиняла конфронтацію 1692 р. [23]. Тепер із В.Кочубеєм
можна було ділитися потаємними планами, думками без страху за підступну зраду. У
січні 1700 р. Василій Кочубей, будучи з Мазепою в Москві, отримав почесне звання
стольника [24], а на традиційному великодньому з’їзді старшин у квітні подав у
відставку. «Цій несподіваний його, Кочубея, зміні, – писав у літопису С. Величко, –
не тільки полковники і вся старшина, але й гетьман здивувалися, а бувши задоволені
його справністю у писарських ділах і до себе зичливою схильністю, зашуміли були
знову постановити його, Кочубея, на писарському уряді, але він, дуже те
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
28
заперечуючи, відразу ж від’їхав із гетьманського дому до дому свого, і хоч, здавши з
себе писарство, бажав після великих писарських трудів відпочити у спасенній тиші
свого дому, провівши решту свого життя спокійно» [25].
Як нам видається, генеральний писар, утаємничений напередодні у плани Мазепи
(можливо, через І.Обидовського), вирішив завчасно залишити уряд, аби в разі провалу
гетьманських задумів його сім’я не зазнала репресій. Очевидно, він був
проінформований про донос Д.Забіли [26], намагання допомогти останньому
Б.Шереметьєва, який у розмові з полковниками прохопився, що хоче випросити у
царя впливовий уряд [27] у Гетьманщині.
Старшини, незважаючи на слізні прохання В.Кочубея та його відмови,
призначили відставника генеральним суддею. Таким чином, усупереч власній волі й
обережності, він ставав свідком небажаного для нього розвитку подій, співучасником
гетьмана та його радикальних однодумців. Не випадково І.Мазепа пізніше, в 1702-
1707 роках, відкрито говорив із ним як зі свояком про наболіле, висловлював
антицарські міркування.
Важко сказати, чи був племінник І.Мазепи І.Обидовський утаємничений більш
детально у плани свого дядька. У доносі на гетьмана 1696 р. згадується і його небіж;
«Начальние люди теперь в войске малороссийском все поляки (так називалися
переселенці з Правобережжя України – авт.), при Обидовском, племяннике Мазепы,
нет ни одного слуги козака» [28]. Як засвідчують ці рядки, в оточенні Обидовського
переважали правобережці, на яких гетьман і його племінник робили ставку.
Поведінка ніжинського полковника, його доля прямо залежали від І.Мазепи. А тому
немає сумніву в прогнозі його дій у 1708 р. Втім, ніжинський полковник не дожив до
повстання проти Москви.
У 1700 р. за наказом царя І.Мазепа послав корпус козаків у Прибалтику на
допомогу московській армії, яка вступила у війну з шведським королівством.
Наказним гетьманом над Полтавським, Київським та Ніжинським полками був
призначений І.Обидовський [29].
Мазепа, доручаючи племіннику велике козацьке з’єднання, явно сприяв його
загартуванню, змужнінню, набуттю досвіду в нелегких умовах війни. Та полки у
складі 7290 вояків [30] прибули до Нарви запізно: росіяни 19 листопада зазнали
поразки.
Згодом із Гетьманщини надійшли нові козацькі підрозділи. Загалом, у грудні 1700
р. під командуванням І.Обидовського було 4000 ніжинських козаків, 4000 –
чернігівських, по 1000 – київських, миргородських та стародубських, 500 –
прилуцьких, чотири охотницькі полки Пашковського, Федора Степановича, Дмитра
Чечеля та Лук’яна Шульги (понад 2000 чоловік) [31].
Корпус, розташувавшись у Печорському монастирі під Ізборськом та Гдові,
здійснював успішні вилазки проти шведів в Естляндії й Ліфляндії [32].
Так, 16 грудня 1700 р. козацький загін, очолюваний І.Обидовським, за 30
кілометрів від Дерпта напав на півтисячний загін шведів, примусив його відступати.
Наступного ж дня українці, атакувавши більший підрозділ противника, після
годинного бою відступили. Згодом козаки здобули перемогу поблизу Нейгаузена, при
обороні Гдова, у поході на Сиренськ [33]. Поява в Прибалтиці корпусу
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
29
І.Обидовського, несподівані рейди українських козаків углиб території шведів
примусили Карла XII роззосередити війська в прикордонних фортецях [34], постійно
жити в напруженому очікуванні нападу. Командування противника вирішило
провести каральну експедицію проти вояків з України. Однак чотиритисячний корпус
генерала Кліпслера, підійшовши до Гдова, не наважився штурмувати місто, оскільки
в ньому було більше захисників, ніж нападників [35].
Січень 1701 р. козаки провели в щотижневих походах до Марієнбурга, інших
порубіжних містечок.
Як видно з анонімного старшинського доносу, написаного в 1701 р., у
Печерському монастирі під час зустрічі царського посланця Апраксіна відбувся
старшинський бенкет-прийом, у ході якого п’яний київський полковник Костянтин
Мокієвський «пана Обидовского вельми лаял и блазном (молокосос, дурень, олух [36]
– авт.) называл и як хотел обезчестил, до шабли порываючися, от того пан
Обідовский вельми плакал, а й перед тим на розних місцях перед всіми многократне
пана стольника Обідовскаго зневажил и лаял, шо ревне бувало плаче й тужить» [37].
Згаданий документ свідчить, що в родинному колі Мазепи ревниво ставились до
гетьманських улюбленців-висуванців. Київський полковник, маючи значно більший
досвід, ніж небіжа гетьмана, був невдоволений тим, що мав підлягати останньому. А
тому як родич не боявся приховувати свої думки. Молодому ж і вразливому
Обидовському важко було протистояти грубості, приниженням, задерикуватості
свояка.
Із анонімного доносу також випливає те, що київський полковник називав
полковників, які брали участь у боях у Прибалтиці, «измінниками государскими, и
особо примолвил такою зміною пану Обідовскому» [38].
На перший погляд, це лише словесне звинувачення. Однак, контекст грудня 1700
р. певною мірою давав підстави К.Мокієвському робити подібні заяви. Частина
українських козаків перейшла на бік Сапегів, союзників шведів [39]. Це магнатське
угруповання Великого князівства Литовського, борючись за незалежність країни,
проголошувало, «что не токмо де их, Речь Посполитую, бьют они, сапежане, но и
подданные царского величества казаки, и чтоб Речь Посполитая учинила союз против
царского величества с свейским королем» [40].
Українці зініціювали активізацію партизанського руху проти прихильників
проросійського табору Огинського. Налякана шляхта звернулася до Петра І з
проханням вжити заходів щодо прискореного повернення козаків додому. У грамоті
до малоросійської старшини від 9 січня 1702 р. цар дорікав їй, що «ваше
поспольство... призрев тое свою службу и радение, а нашу государску к себе милость,
от регимантарев своих отлучились й отечество своє оставили и в домы свои не пошли,
и пристали к другой стороне неведомо для чего, и нам, великому государю, слышать
о том прискорбно, однако ж мы... все атаманов и козаков и все поспольство
милостию... увешаем, дабы вы возвратились по прежнему в домы свои безо всякого
сумнения» [41].
Ніжинський полковник в одному з рейдів застудився. Очевидно, кпини
К.Мокієвського змушували його навіть хворого триматися в сідлі, продовжувати
керувати корпусом. Це загострило хворобу.
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
30
Як повідомляє Чернігівський літопис, 1701 р. (31 січня – авт.) «Иван
Обидовский, полковник ніжинський, будучи гетманом наказным, под Ругодевом
(старовинна назва Нарви; Обидовський помер у Пскові. – авт.), містом шведским,
помер, похован в Печерском монастыру киевском» [42].
Ніжинський полковник залишив після себе двох малолітніх синів – Михайла та
Івана [43]. 20 лютого 1702 р. цар надав їм у власність cела Крупичполе, Вишнівку,
Сваричівку, Коровинці та Перевод [44].
Родина Обидовського зазнала репресій після 1708 р. Незважаючи на те, що Ганна
була дочкою В.Кочубея, її утримували її Полтаві під вартою. Згодом, у березні 1710,
цар дозволив їй мешкати у Глухові «повольно без караулу» [45]. Однак удові
заборонялося відвідувати інші населені пункти [46]. У дружини племінника Мазепи
конфіскували землі. Гетьман Д.Апостол у 1731 р. звертався до російського уряду, аби
їх повернули вдові та її cинам [47]. Але це клопотання не задовольнили. Син
Обидовського Іван, здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, у Вроцлаві
(1721-1723) злидарював [48]. «Барзо оспуден естем на денги... – писав він до рідні. –
Суконки не маю за що справити, аж встид мне перед нашими людми появитися» [49].
Разом із тим, попри це, він, як зазначав у одному з листів, «на славу Божию и пользы
ради души моей» продовжував навчатися, бо «віра святая не может стояти без науки»
[50]. У 1724 р. онук І.Мазепи почав заробляти на хліб учителем у гімназії Феофана
Прокоповича [51]. Згодом за клопотанням останнього та гетьмана Д.Апостола став
перекладачем у Колегії іноземних справ [52].
ПОСИЛАННЯ
1. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К., 2003. – С. 20.
2. Бантиш-Каменский Д. Н. История Малой России. – К., 1993. – С. 560.
3. Степовик Д. Іван Щирський. – К., 1988.– С. 88.
4. Степовик Д. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. – К., 1986.– С. 112.
5. Архив Юго-Западной России. – К., 1872 – Ч. І – Т. V. – С. 310; Хижняк 3. Обидовський Іван
Павлович // Києво-Могилянська академія в іменах. – К., 1999. – С. 399.
6. Там само. – С. 399.
7. Хижняк 3. Києво-Могилянська академія. – К., 1981– С. 56.
8. Захара І.С. Стефан Яворський. – Львів, 1991.– С. 18.
9. Письмо И.Обидовского к П.Забеле // Киевская старина. – 1883. – Т. VI. – Июнь. – С. 529.
10. Там само – С. 528.
11. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 3652, арк. 3; Універсали Івана Мазепи. – К., 1999. – С. 373.
12. Летопись или описание краткое знатнійших дійств й случаев, что в котором году діялось в Украйни
малороссийской – обіих сторон Дніпра й кто именно когда гетманом был козацьким (1506–1737). –
С. 38.
13. Заруба В. Н. Украинское козацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя
четверть XVII в.). – Харьков, 1993. – С. 134.
14. Там само. – С. 134.
15. Петровський М. Нариси історії України XVII – початку XVIII століть, – Харків, 1930 – С. 106.
16. Різниченко В. Пилип Орлик (гетьман-емігрант). Його життя діяльність. – К., 1918.– С. 9;
Максимович М. «Киевъ явился градомъ великимъ». – С. 335.
17. Максимович М. Вказана праця. – С. 337.
18. Марсове поле (поезія XVII століття, друга половина). – Молодь, 1989. – С. 174.
19. Там само. – С. 176.
ÕI∆»Õ–‹ ¿ –“¿—Œ¬»Õ¿
31
20. Там само. – С. 177.
21. Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. 7. – С. 426.
22. Там само. – С. 426.
23. Павленко С. Міф про Мазепу. – С. 114.
24. Костомаров Н. Мазепа. – С. 113.
25. Величко С. Літопис. – Т. 2.– С. 602-603.
26 Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантиш-Каменским. – Ч.ІІ.– С. 27, 30.
28. Соловьев С. История России с древнейших времен. – М., 1962. – Кн. VII. – Т.14. – С. 597.
29. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Львів, 1992.– Т. З. – С. 198.
30. Мельник А. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної
війни (1700-1702 рр.) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. – К.,
1999. – С. 107.
31. Бантыш-Каменский Д.Н. Вказана праця.– С. 564.
32. Мельник Л. Вказана праця. – С. 109.
33. Там само. – С. 109–110.
34. Там само. – С. 109–110.
35. Там само. – С. 109–110.
36. Словник української мови. Упор. Б.Грінченко. – К., 1996. – Т. 1. – С. 72.
37. Источники малороссийской истории… – Ч. II. – С. 29.
38. Там само. – Ч. ІІ. – С. 29.
39. Королюк В.Д. Вступление Речи Посполитой в Северную войну // Ученые записки Института
славяноведения. – М., 1954. – Т. X. – С. 245.
40. Там само. – С. 246.
41. Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 4. – С. 149.
42. Чернігівський літопис (підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика) // Сіверянський
літопис. – 1996. – № 4. – С. 114.
43. Чтения в Обществе изучения древностей руських (далі – ЧОИДР). – 1859.– Кн. 1. – С. 37.
44. Там само. – С. 38.
45. Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський. – С. 43.
46. ЦДІАК України, ф. 1219, оп. 2, спр. 976, арк. 1.
47. Морозов О. Ніжинські полковники. Іван Обидовський // Просвіта. – 1994. – № 4-5. – С. 7.
48. Горобець В.М. Обидовський Ів.Ів. // Києво-Могилянська академія в іменах. – К., 1999. – С. 399.
49. Там само. – С. 399.
50. Там само. – С. 399.
51. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К., 1898. – Т. II. – С. 13.
52. Горобець В.М. Вказана праця. – С. 399.
Лівобережний Ніжин. Гравюра середини ХІХ ст.
|