Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)

Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)

У статті розглянуто комплекс весільних звичаїв та обрядів українського й чеського населення, яке проживає на території Запорізької області. У ході порівняльного аналізу виявлено групу традиційних чеських весільних обрядів, наявність яких допомагає чехам усвідомлювати свою належність до певної культу...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Курінна, М.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201654
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області) / М. Курінна // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 38-45. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201654
record_format dspace
spelling irk-123456789-2016542025-01-27T11:30:06Z Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області) Курінна, М. Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи У статті розглянуто комплекс весільних звичаїв та обрядів українського й чеського населення, яке проживає на території Запорізької області. У ході порівняльного аналізу виявлено групу традиційних чеських весільних обрядів, наявність яких допомагає чехам усвідомлювати свою належність до певної культурної спільноти і створює сприятливе підґрунтя для збереження їх ідентичності. Окремо виділено групу обрядів, що виникли в чеському середовищі внаслідок міжетнічної інтеграції. The article deals with a complex of the wedding customs and rites belonging to the Ukrainian and Czech inhabitants of the Zaporizhzhia Region. In the course of comparative analysis, a group of Czech traditional wedding rites was revealed. Its existence would help the Czechs to be aware of their cultural identity and to create favorable conditions for preserving their national and cultural integrity. Also, there is an analysis of a singled-out group of the ceremonies that arose in the Czech milieu as a result of the interethnic integration. 2012 Article Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області) / М. Курінна // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 38-45. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201654 [392.5:303.446](477.64=162.3=161.2) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
spellingShingle Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Курінна, М.
Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
Народна творчість та етнологія
description У статті розглянуто комплекс весільних звичаїв та обрядів українського й чеського населення, яке проживає на території Запорізької області. У ході порівняльного аналізу виявлено групу традиційних чеських весільних обрядів, наявність яких допомагає чехам усвідомлювати свою належність до певної культурної спільноти і створює сприятливе підґрунтя для збереження їх ідентичності. Окремо виділено групу обрядів, що виникли в чеському середовищі внаслідок міжетнічної інтеграції.
format Article
author Курінна, М.
author_facet Курінна, М.
author_sort Курінна, М.
title Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
title_short Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
title_full Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
title_fullStr Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
title_full_unstemmed Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області)
title_sort весільна обрядовість запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення запорізької області)
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201654
citation_txt Весільна обрядовість Запорізького регіону: міжетнічні взаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області) / М. Курінна // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 38-45. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT kurínnam vesílʹnaobrâdovístʹzaporízʹkogoregíonumížetníčnívzaêmovplivizamateríalamietnografíčnihdoslídženʹukraínsʹkogotačesʹkogonaselennâzaporízʹkoíoblastí
first_indexed 2025-07-17T08:58:08Z
last_indexed 2025-07-17T08:58:08Z
_version_ 1837883919885664256
fulltext 38 весільна обрядовість ЗапоріЗького регіону: міжетнічні вЗаємовпливи (за матеріалами етнографічних досліджень українського та чеського населення Запорізької області) Марина Курінна УДК [392.5:303.446](477.64=162.3=161.2) У статті розглянуто комплекс весільних звичаїв та обрядів українського й чеського населення, яке проживає на  території Запорізької області. У ході порівняльного аналізу виявлено групу традиційних чеських весільних обрядів,  наявність яких допомагає чехам усвідомлювати свою належність до певної культурної спільноти і створює сприят­ ливе підґрунтя для збереження їх ідентичності. Окремо виділено групу обрядів, що виникли в чеському середовищі  внаслідок міжетнічної інтеграції. Ключові слова: українці, чехи, весільна обрядовість, традиційна культура, етнічна ідентичність. The article deals with a complex of the wedding customs and rites belonging to the Ukrainian and Czech inhabitants of  the Zaporizhzhia Region.  In the course of comparative analysis, a group of Czech traditional wedding rites was revealed. Its  existence would help the Czechs to be aware of their cultural identity and to create favourable conditions for preserving their  national and cultural integrity. Also there is an analysis of a singled­out group of the ceremonies arisen in the Czech milieu as a  result of the interethnic integration. Keywords: Ukrainians, Czechs, wedding ceremonies, traditional culture, ethnic identity. У сучасній Запорізькій області поряд з ко­ рінним  населенням  –  українцями  –  мешка­ ють представники близько 100 національнос­ тей.  Окреме  місце  серед  них  займають  чехи,  які  проживають  на  теренах  півдня  регіону  вже понад 140 років. Найбільша концентрація  сільського  населення  чеської  національності  спостерігається  в  с.  Новгородківка  Меліто­ польського  району  Запорізької  області  (за  офіційними  даними  голови  чеського  НКПТ  «Чехоград» С. Чубар – 800 осіб ).  На  території  Запорізького  краю  чехи  з’явилися 1869 року. Раніше, у 1864 році в Кри­ му (Перекопському повіті) ними було засновано  чотири колонії, проте, оскільки земля виявилася  непридатною  для  землеробства,  частина  чесь­ ких  емігрантів  отримала  дозвіл  на  нове  місце  переселення. Таким чином, у Мелітопольсько­ му повіті Таврійської  губернії  з’явилася чеська  колонія  Чехоград,  яка  ввійшла  до  складу  ні­ мецької Ейгенфельдської колоніальної волості.  Протягом  наступних  десятиліть  спостерігався  значний  соціально­економічний  та  культурний  розвиток  чеських  селянських  господарств  за­ вдяки  значній  фінансовій  допомозі  з  боку  гу­ бернського та повітового уряду. Сільськогосподарська діяльність  та  націо­ нально­культурне життя чеських переселенців  Мелітопольщини могли плідно розвиватися й  надалі,  але  жовтневі  події  1917  року,  грома­ дянська  війна,  розкуркулення  та  виселення,  примусова  трудова  повинність  зруйнували  систему  економічного  й  культурного  життя  чехів.  Великого  удару  по  етнічній  цілісності  завдало  скасування  1938  року  національної   школи;  важкою  подією  стало  закриття  в  1930 році місцевого костелу та перейменуван­ ня  поселення  Чехоград  у  с.  Новгородківка  в  листопаді 1946 року.  Радянська  індустріалізація  сприяла  ак­ тивному розселенню чехів у межах Запорізь­ кої області й водночас спричинювала занепад  їх  етнокультурного  розвитку.  Відроджен­ ня  само бутньої  чеської  культури  почалося  з  проголошенням  незалежності  України  в  1991 році. Унаслідок тривалого спільного проживан­ ня  в  чеській  весільній  звичаєвості  виникло  чимало  рис,  притаманних  місцевому  укра­ їнському  весіллю.  Мета  цієї  розвідки  –  до­ слідити наслідки міжетнічних взаємовпливів,  які призвели до формування локальних особ­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 39 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи ливостей у весільній обрядовості чехів Запо­ різької області. Відзначимо,  що  весільні  традиції  пів­ денно­східних  областей  України  неоднора­ зово  обговорювалися  в  працях  вітчизняних  науковців  –  В.  Борисенко,  Н.  Здоровеги,  М.  Кокошинського,  О.  Правдюк,  М.  Шу­ бравської  1  та  ін.  В  основу  цієї  публікації   покладено власний польовий матеріал автора,  а також відомості, зібрані науковцями ІМФЕ  ім. М. Т. Рильського НАН України протягом  2010–2011  років.  Вік  опитаних  інформаторів  дає змогу визначити хронологічні рамки дослі­ дження – 50–90­ті роки ХХ ст. Згідно  із  загальноприйнятим  у  вітчизня­ ній науці розподілом, українське весілля За­ порізького регіону можна умовно поділити на  три  етапи:  передвесільний,  власне  весільний  та післявесільний. До першого з них належало  традиційне весільне сватання, або могорич,  коли  молодий  разом  з  батьками  та  сватами  (старостами) вперше офіційно йшов до моло­ дої. Традиційною формою привітання гостей  була формула пошуку «голубки» («Чули, шо  у  вас  продається  голубка,  а  у  нас  є  хоро- ший голуб, то, може, ми посвáтємось, чи,  може,  ми  в  обмєн  возьмем?  Купимо  у  вас  голубку, а вам продамо голуба...») 2 або «ку­ ниці» («Тут десь живе куниця, красна діви- ця, а в нас є сокіл...») 3, їх хотіли «купити» чи  «виміняти».  Невід’ємними  атрибутами  сватання  були  хліб (символ благополуччя та домашнього до­ бробуту),  горілка  (своєрідна  запорука  май­ бутніх  веселощів),  рушник  (або  просто  тка­ нина), а також окремі елементи одягу (хустка  чи  «платок»,  вишита  сорочка),  якими  молода  перев’язувала молодого, його батьків та сватів  на  знак  власної  згоди.  Відзначимо,  що  існу­ вали певні заборони щодо сватання: уважали,  що не можна йти свататися під час постів, на  великі релігійні свята й упродовж двох тижнів  після Великодня. Через тиждень після сватан­ ня відбувалися оглядини, під час яких родина  молодої  їхала  до  батьків  молодого  остаточно  домовлятися про весілля.  У чехів с. Новгородківка весілля мало на­ зву  сварба.  Традиційне  сватання  (нáмлоуві)  відбувалося в суботу в будинку батьків наре­ ченої. Під час нього молоді засвідчували своє  добровільне бажання вступити в шлюб, а їхні  родичі  домовлялися  про  весілля,  планували  урочистості  та розподіляли  витрати. За  свід­ ченням  місцевих  респондентів,  до  середини  70­х років ХХ ст. сватання супроводжувалося  традиційною стріляниною з рушниць, але че­ рез трагічні обставини, коли під час родинного  свята загинула людина, цей звичай було забо­ ронено місцевою владою 4. В українців у п’ятницю напередодні весіл­ ля  в  будинку  молодої  відбувалося  випікання  весільного печива (короваї, шишки, «дивень»,  хліб)  та  виготовлення  весільного  гільця.  Для  замісу  тіста  запрошували  хрещену  матір  дів­ чини або молодицю, яка гарно жила із чолові­ ком у шлюбі. Випікали два короваї (круглі за  формою). Перший з них мав декоративні оздоб­ лення  з  тіста  та  прикрашався  гільцем;  його  розрізали  наприкінці  першого  дня  весілля.  На другий коровай після випікання клали дві  дерев’яні  ложки,  перев’язані  червоною  стріч­ кою, поряд ставили дві пляшки шампанського  та житні колоски. Батькам, хрещеним та сва­ там готували спеціальні шишки, значно більші  за  розміром,  ніж  ті,  що  їх  отримувала  решта  запрошених  на  весілля.  До  кожної  шишки  додавалося  невелике  гільце.  Інколи  гільце  із  сосни  робили  окремо,  прикрашаючи  його  як   новорічну ялинку 5. Відзначимо,  що  здебільшого  в  Україні  перевезення  посагу  молодої  відбувалося  на  другий  день  весілля.  На  відміну  від  цього,  в  українських  селах  Запорізької  області  по­ саг  молодої  перевозили  напередодні  весілля  в п’ятницю ввечері. Перевезення посагу мало  декілька  варіантів.  Приміром,  у  с.  Примпа­ сад Мелітопольського району молода не бра­ ла участі в цьому процесі: «Вот, допустим,  в субботу свадьба, а в пятницу привозят  вещи невестки. У нее комод, кровать, по- стельное,  подушки.  Вот  это  они  при- возят  у  пятницу.  [...]  Не  невестка  при- http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 40 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 возит  вещи,  а  ее  сваты.  Невестка  сюда  не касается. Ее нет. Привозят те, хто у  них там на свадьбе гулять будет. Сваты,  сестра,  может,  двоюридная  или  родная,  подруга,  может,  какая.  Человека  четыре  приезжает.  Они  привезли,  их  там  угос- тили свекруха, свекр. А уже на другой день  начинается  свадьба...»  6.  У  селах  Оріхів­ ського району (с. Мала Токмачка), навпаки,  перевезення посагу молодої в будинок моло­ дого  закінчувалося  «вечоринкою»,  протягом  якої наречені разом із запрошеною місцевою  молоддю  частувалися,  співали,  танцювали,  жартували:  «Він  вечором  їде  бере  молоду,  погуляли там, і він її ночью же і одвозить  додому. Дома в молодого роблять вечорин- ку. [...] Танцюють там, обична свадьба, но  ніхто не дарить. Гуляють у нього. І ще як  їдуть, беруть молоду, забирають придане  і привозять придане...» 7. У чеському поселенні Новгородківка пере­ везення  посагу  молодої  відбувалося  через  тиждень  після  весілля.  Увесь  цей  час  молоді  мешкали  в  будинку  батьків  нареченої.  Посаг  (шафу для одягу, перини, подушки, постільну  білизну  тощо)  перевозили,  як  правило,  вве­ чері близькі родичі молодої (рідний або двою­ рідний брат, чоловік сестри, хрещений та  ін.).  У  дворі  молоде  подружжя  зустрічали  батьки  молодого та найближчі родичі. В  українських  селах  весілля  зазвичай  тривало два­три дні (субота – неділя – по­ неділок, інколи – вівторок). Післявоєнне по­ коління  респондентів  Запорізького  району  згадує,  що  в  суботу  зранку молода  разом  із  дружками запрошувала родичів та знайомих  на весілля, переміщуючись по селу на конях.  «Раньше ж у нас було так, шо молода ка- тається  на  тачанках  у  суботу.  Це  вона  їде приглашає. Можна і в п’ятницю, но же- латєльно в суботу, бо раньше так казали,  шо  не  положено  два  рази  фату  надівать.  Удівали молоду рано, рано приїзжав кучер,  тачанка  чотирьохкольосна.  Коні  вквіт- чалися,  кучер  сидить  посередині,  а  дві  дружки сидять туди ж, лицем до молодої.  А тут іззаді на тачанці сиділо три друж- ки,  і в середньої сиділа молода на колінах.  І  оце  ж  їдемо  улицею,  а  співає  вже!  Шоб  уже чуть, шо молода їде. І оце як стоять  люди за двором, молода кланяється. А їдем  до того двору, кого вона хоче. Сусідів же ж  ближче  погукать,  а  то,  кажуть,  молода  їде,  шоб  не  розсилать  тії  откритки,  дає  шишку і приглашає на свадьбу...» 8. Інколи  молоді ходили запрошувати на весілля разом  або  окремо  (молоду  супроводжувала  старша  дружка). Просили прийти на весілля такими  словами:  «Запрошують  тато  і  мама,  і  я  запрошую».  У чехів запрошення на весілля (позвáнки)  розносили  на  весільному  тижні  (у  середу)  старша дрýжка нареченої та старший млáденец  нареченого. У четвер та п’ятницю відбувалися  необхідні святкові приготування, під час яких  широко використовувався звичай взаємодопо­ моги: родичі збирали продукти для святкового  столу, «качали» традиційну домашню локши­ ну (нýдле), різали курей, гусей, пекли весільну  випічку.  Інколи  для  приготування  їжі  запро­ шували декількох кухарок (наприкінці весілля  молоді  розраховувалися  з  ними  грошима  або  подарунками, приміром, постільною білизною  або кухонним посудом). Запрошена на весілля  молодь  у  ці  дні  допомагала  будувати  та  при­ крашати  весільний  «балаган»  (інколи  –  на  400–450 осіб), а також готувала для святку­ вання місцевий клуб, де в день весілля відбу­ валася чіжба (детально обряд чіжби буде роз­ глянуто далі). Новий час диктував нові умови для розвит­ ку  народної  традиції  –  в  українських  селах  «тачанки»  замінили  автомобілі,  але  звичай  прикрашати  їх,  як  колись  коней,  квітами  та  стрічками залишився недоторканним. За на­ шими  відомостями,  ще  в  70­х  роках  ХХ  ст.  існувала  традиція  використання  кожуха  як  весільного  атрибута  під  час  благословення  нареченого  батьками  на  шлюб  (с.  Примпа­ сад Мелітопольського р­ну)  9. До усталених  традицій належало виряджання молодого до  молодої,  коли  мати  виводила  нареченого  з  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 41 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи дому за невелику хустку («платочок») й про­ воджала до машини (с. Біленьке Запорізько­ го р­ну). Поверх сукні в матері був зав’язаний  фартух, у якому вона тримала горіхи, цукер­ ки, жито та дрібні гроші (для багатого й «со­ лодкого»  життя).  Ними  мати  обсипала  мо­ лодого, щоразу роблячи «хрест» у повітрі та  промовляючи благословення на шлюб. Після  цього  вона  кидала  хустку,  за  яку  виводила  сина з дому, на землю для того, щоб  її піді­ брала  дитина  (бажано  хлопчик).  Біля  двору  молодої  автомобільний  кортеж  молодого  зу­ стрічав влаштовану йому перейму: сусіди та  гості з боку нареченої вимагали за неї викуп.  Молодий  розраховувався  з  присутніми  цу­ керками,  шампанським  або  горілкою  та  гро­ шима.  Після  цього  він  заходив  до  будинку  нареченої, де батьки дівчини пригощали його  «чаркою» й проводжали молодих до машини  на реєстрацію шлюбу. Серед весільних чинів,  які  супроводжували  молодого,  фігурували:  свати;  дружки́  (або  бояри)  –  свита  моло­ дого;  свєтілка  –  молодша  сестра  молодого  (двоюрідна сестра або племінниця), яка три­ мала «світильник» – букет квітів зі  свічкою  всередині; свашки – рідні або двоюрідні се­ стри, братова дружина та ін. 10 Власне  весільні  урочистості  в  чехів  по­ чиналися  із  зустрічі  молодого  та  його  роду,  які  приходили  викупляти  молоду  з  будинку  її  батьків.  Серед  весільних  чинів  традицій­ не  місце  займали  млáденці  (або  запозичене  українське  –  бояри,  дружкú)  –  друзі  на­ реченого,  дрýжичкі  –  подруги  нареченої,  стáра  свáрбіє  та  дрýжба.  Останні  були  го­ ловними  розпорядниками  свята  (найближчі  родичі  молодих).  Викуп  нареченої  мав  кіль­ ка етапів. Перший раз молодий викуповував  ворота. Обійти їх та потрапити у двір іншим  шляхом вважалося  грубим порушенням дав­ ньої  традиції.  Удруге  наречений  сплачував  перед  дверима  в  будинок,  на  порозі  якого  його зустрічала підставна наречена з ляль­ кою в руках. Вона демонструвала присутнім  «спільну  дитину»,  нагадувала  молодому  про  «побачення»,  примушувала  хлопця  одружи­ тися  з  нею  і,  зрештою,  вимагала  від  нього  грошей на «утримання й виховання дитини».  Зазвичай після останнього викупу справжню  наречену  виводили  з  будинку,  але  в  деяких  випадках  молодий  ще  втретє  сплачував  її  братам та сестрам. У цьому, на нашу думку,  безпереч но, простежується вплив української  весільної традиції 11.  Місцеві  чеські  респонденти  засвідчують,  що до початку 90­х років ХХ ст. на реєстра­ цію  шлюбу  до  сільської  ради  молоді  та  інші  представники  весілля  завжди  йшли  пішки.  Весільний поїзд мав певний порядок: в окре­ мих  випадках  попереду  –  хлопчик  з  дівчин­ кою  (свєтілочка),  але  їх  присутність  у  ве­ сільній  колоні  не  була  усталеною  традицією;  свати (свáрбіє  та дрýжба); наречені;  старший  млáденец  і  старша  дрýжичка;  родичі,  гості.  Усім  учасникам  весільного  поїзда  підколю­ вали до одягу  весільну квітку  (кíтічка): мо­ лодим  –  рожевого  кольору,  людям  старшого  віку – червоного. Увесь шлях учасники коло­ ни, за винятком наречених, співали; крім того,  існували так звані вéйськання – довгі високі  гортанні  звуки,  які  виконували  після  повер­ нення з реєстрації.  З  появою  автомобілів,  як  на  українських,  так і на чеських весіллях, молоді та гості виїж­ джали після реєстрації шлюбу дивитися місце­ ві  краєвиди,  де  фотографувалися,  влаштову­ вали невелике пригощання «на природі» тощо.  У  чехів  під  час  виїзду  весільного  кортежу  із  селища односельці кілька разів улаштовували  «перейму»: старі, молодь чи діти, тримаючись  за  руки,  ставали  поперек  дороги  або  перети­ нали шлях мотузкою, зупиняли автомобільну  колону та вимагали викупу. В українців з поверненням молодих додо­ му їх зустрічали батьки нареченої, які запро­ шували гостей до частування. Після третього  тосту  («третьої  чарки»)  відбувалося  дару- вання:  боярин  наливав  кожному  гостю  го­ рілку, дружка підносила шишку, у відповідь  лунали  побажання,  і  передавався  дарунок  або  гроші. Останні  інколи  збирали у  велику  трилітрову  банку,  яку  наприкінці  дарування  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 42 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 закривали  кришкою  й  передавали  молодим.  «Раніше  шо  дарили,  це  годів  50–60,  про- стині, підодіяльники, а в основном у нівєс- ти – отрєзи на платья, ткань. Так отих  свашок,  сестри  двоюрідні,  як  обв’яжуть  отими  тряпками,  отою  матерією,  шоб  усі бачили, яка багата нівєста, скільки їй   надарили...» 12. За  свідченням  чеських  респондентів,  у  с.  Новгородківка,  починаючи  із  70­х  років  ХХ  ст.,  з’явилася  нова  традиція  зустрічання  молодих  весільним  короваєм  (на  рушнику)  із  сільницею (або щіпкою солі) на середині. На­ речені ламали шматок короваю, вмочали його  в  сіль  та  куштували;  після  цього  приймали  коровай  у  батьків.  У  подальших  обрядодіях  коровай  як  весільний  атрибут  практично  не  фігурував. Застільні  урочистості  починалися  в  чехів  близько  п’ятої  години  вечора.  Під  час  ве­ сільного  частування  відбувався  збір  грошей  на колиску – дарування,  яке мало декілька  варіантів. Один з них: немолода жінка ряди­ лася нареченою і під акомпанемент музикан­ тів з тацею в руках обходила всіх присутніх,  збираючи  гроші «на колиску». В  іншому ва­ ріанті  гроші  збирали  дві  жінки;  одна  з  них  брала  заздалегідь  розбиту  тацю або  тарілку   й у той момент, коли з’являлася перед гостя­ ми,  жартома  удавала,  що  падає  й  розбиває  тацю  (до  того  таця  з’єднувалася  з  уламків).  Після  цього  вона  саджала  на  уламки  таці  ляльку, і в супроводі музикантів обидві жінки  обходили  присутніх  з  проханням  дати  гроші  на майбутню дитину. Можна припустити, що  розбита таця та поява ляльки символізували  момент  дефлорації  молодої  та  її  майбутню   вагітність 13. Весільний стіл у с. Новгородківка завжди  мав традиційний набір святкових страв: юшка  з курки з локшиною (полíвка, для її приготу­ вання  інколи  використовували  до  40  курей);  солодкий рис  із яблуками та тушкованою ку­ рятиною; картопля з тушкованим м’ясом (яло­ вичина  або  свинина);  холодець  (хлáдец).  Го­ тували  традиційні  чеські  салати: брáмборови  салат; ршéпа. Пізніше почали додавати роз­ повсюджені  в  усьому  регіоні  холодні  закус­ ки  (салати  «олів’є»,  «мімоза»,  «оселедець  під  шубою»  тощо),  різноманітні  нарізки  з  м’яса,  ковбас, риби та сирів. Традиційною весільною  випічкою донині залишаються в с. Новгород­ ківка  посипáні,  стрýдли,  колáче,  бухтічки,  булечки  тощо,  а  найпопулярнішими  солодо­ щами – снєжки (збиті білки з цукром, які ва­ рять у молоці з ваніллю) 14.  Як  в  українців,  так  і  в  чехів  під  час  ве­ сільного  частування  відбувалося  викрадання  черевика  молодої  –  традиція,  що,  вірогідно,  виникла в другій половині ХХ ст. Черевик ви­ крадав найспритніший гість; старший боярин,  на якого покладався обов’язок пильнувати за  взуттям молодої, «сплачував штраф за викра­ дення» – пив горілку з викраденого черевика.  В українців у цей період широко побутува­ ли певні весільні прикмети та заборони: дощ,  який  іде під час весілля, провіщав нещасливе  подружнє  життя;  не  можна  було  переходити  молодим  дорогу  з  пустими  відрами;  наречені  постійно трималися за руки, щоб ніхто не міг  «розбити  їхнє  щастя»;  молода  не  мала  фото­ графуватися  сама  (це  пророкувало  їй  самот­ ність) тощо 15. Наприкінці  першого  дня  українського  ве­ сілля  завжди  відбувався  розподіл  короваю.  Дивилися на те, хто з наречених першим відло­ мить від нього шматок: якщо це робила молода,  то вважалося що вона буде дуже працелюбною  господинею  (с.  Біленьке  Запорізького  р­ну).  Інколи  нареченим  давали  переломити  просту  хлібину:  хто  перший  переламає,  «того  і  верх  буде в житті» (с. Мала Токмачка Оріхівського  р­ну).  Після  розподілу  короваю  молодий  за­ бирав молоду і перевозив до свого будинку, де  продовжувалося  частування.  Наприкінці  за­ стілля старша дружка знімала з нареченої фату  й вінок, а свекруха запинала її хусткою. Першу  шлюбну  ніч  молоде  подружжя  проводило  за­ звичай у будинку родичів (одруженого брата чи  заміжньої сестри). До 80­х років ХХ ст. збері­ галася традиція вивішувати червоний прапор у  випадку, якщо молода була «чесною». http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 43 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи У чехів  весільне  застілля продовжувалося  до півночі, після чого всі урочистості перено­ силися  до  сільського  клубу  (сал).  На  чúжбу  (саме  так  називалася  ця  частина  весілля)  йшли  колоною;  дорогою  вéйськали  та  співа­ ли. У клубі на весільний поїзд чекали місцевий  духовий оркестр та односельці, які приходили  подивитися на весілля. Присутніх пригощали  випічкою  та  горілкою.  За  традицією,  перші  дев’ять танців мали певний порядок: три тан­ ці – молодий з молодою; наступні три танці –  молода  зі  старшим  млáденцем,  а  молодий  зі  старшою дрýжичкою; ще три танці – молода з  дружбою, а молодий із свáрбією. Односельці,  які прийшли подивитися на весілля, не могли  брати участі в гулянні, але якщо учасники ве­ сілля пропонували окремим гостям потанцю­ вати,  ті  діставали  право  веселитися  разом  з  усіма. Як правило, чùжба тривала до 2–3 го­ дини ночі, після чого гості розходилися 16. В  українських  селах  Запорізької  області  зранку  другого  дня  весілля  свати  йшли  ди­ витися, «куди забрали молоду», батьки несли  доньці снідати (варена курка, котлети, пиріж­ ки тощо). Тих, що прийшли, обов’язково при­ гощали (тушкована картопля з м’ясом, голуб­ ці, смажена риба, різноманітні нарізки із сиру  та ковбас тощо). Водночас у будинку молодої  кухарки  готували борщ – традиційну страву  другого  дня  весілля.  Про  звичай  дарування  зятем чобіт тещі, що існував раніше, але по­ ступово  вийшов  з побутування,  свідчить піс­ ня,  яка  його  колись  супроводжувала  й  добре  збереглася донині – «Чоботи, чоботи, ви мої,  наробили  клопоту  ви  мені...».  У  селах  Запо­ різького району, коли звучала пісня, усі  гості  на чолі з батьками по черзі танцювали на роз­ стеленому  рядні,  водночас  кидаючи  на  нього  гроші. Після «перетанцьовування» молоді на­ магалися якнайшвидше зібрати у фартухи роз­ кидані  гроші,  які  призначалися  їм  на  спільне  використання 17. У  чехів  на  весільне  застілля  другого  дня  збиралися в обід у будинку батьків нареченої.  Святковий  стіл  готувало  молоде  подружжя,  якому  допомагали  млáденці  та  дрýжички.  Характерною  ознакою  вбрання  тих,  хто  сер­ вірував  та  обслуговував  застілля,  були  тра­ диційні  білі  фартухи  (свáребні  зáстери).  Обов’язковою  стравою  цього  дня  був  борщ.  Про  вагоме  значення  останньої  страви  в  по­ всякденному раціоні харчування місцевих жи­ телів свідчить запозичене українське прислів’я,  яке широко побутує серед чехів і зараз: «Чепу­ ха – вареники, святе діло – борщ!».  Характерною  ознакою  другого  дня  укра­ їнського  весілля  було  традиційне  рядження  в  «циган».  Зазвичай  у  «циганщині»  брали  участь виключно одружені та заміжні жінки  й  чоловіки  через  характер  та  форму  весело­ щів,  що  відбувалися  цього  дня:  «цигани»  влаштовували власне весілля, на якому жін­ ки переодягалися в чоловіків і навпаки, інко­ ли перебільшено підкреслюючи свою «нову»  стать  (приміром,  чоловіки  переодягалися  в  жіночий одяг та робили великі штучні груди  тощо), співаючи при цьому так званих соро­ міцьких пісень. У подальші десятиліття склад  «циган» помітно змінився за рахунок молоді,  яка  почала  поступово  приєднуватися  до  ря­ дження. Як правило, «цигани» катали бать­ ків на возику, везли їх до річки або будь­якого  іншого водоймища. У селах Запорізького ра­ йону  батьків  купали  лише  у  випадку,  коли  вони  віддавали  заміж  останню  доньку  або  одружували  останнього  сина.  «Щоб  батьків  не потопили», молоді мали право викупити їх  горілкою, солодощами та грошима. На зібра­ ні кошти «цигани» купували батькам жартів­ ливі подарунки: батькові – жіночу нічну со­ рочку, матері – чоловічі труси та майку тощо.  Інколи  «цигани»  вимагали  грошей  за  «уми­ вання»  присутніх  гостей.  «У  циганів  [пере­ вдягалися. – M. К.]. І в попів, і в матушку,  і в попа. І хату хрестили. Та то видумува- ли.  Гуляли  дуже  інтересно  раньше,  дуже.  [...]  Мужика  удівають  у  молоду,  мажуть  йому там усе, а жінка вдівається у моло- дого. Хто в воєнного, хто в моряка. З за- гранки  приїхав  моряк, там  все  рисують,  і  вуси. У кого хочуть вдіваються. Той врач,  а ті в циганів наряджаються, а ті можуть  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 44 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 вінок надіть, українське те... Ті платками  перев’язуються красивими такими...» 18. У чеському середовищі, за свідченням місце­ вих респондентів, рядження з переодяганням у  циган, запозичене від українців, почало широ­ ко розповсюджуватися на рубежі 40–50­х ро­ ків ХХ ст. Ряджені так само переодягалися у  строкатий  одяг,  яскраво  розмальовували  об­ личчя  й  розігрували  вуличну  виставу,  у  якій  кожен учасник грав певну роль. Передусім ци- гане влаштовували «власне» весілля, на якому  були свої наречені, млáденці, дрýжички (жіночі  ролі виконували чоловіки, а чоловічі – жінки);  найближчих родичів справжніх молодих (бать­ ків,  хрещених,  сестер,  братів  та  ін.)  катали  по  селу на возику  (кочáрек), «мили  їм ноги», не­ рідко обливаючи з ніг до голови водою і вима­ гаючи  за  свою  «працю»  грошової  винагороди;   пропонували  присутнім  гостям  викупити  ци­ ганські  спідниці  тощо.  «Их  сначала  нужно   найти  этих  родителей.  [...]  Они  ж  пря- чутся. Их находят  [...]  сажают, везут.  [...]  обязательно  должны  помыть  ноги…  То  ли  в луже, то ли снежком потереть… как уже  Бог  на  душу  положит!  То  ли  под  колоноч- ку  подвезут…  выгрузить  могут,  снять  носки,  постирать,  обратно  одеть  [смієть­ ся. – М. К.]… Ну, а уже чем там стирали…  то ли в грязи эти носки стирали, в туфли  одели… В общем, обязательно должны были  помыть ноги...» 19. На відміну від чеського весілля, яке трива­ ло  два  дні,  в  українців  родинне  свято  інколи  продовжувалося до чотирьох днів. Третій день  весілля  мав  назву  кури.  Цього  дня  весільні  гості зранку зносили в будинок батьків молодої  курей та гусей для вечірнього застілля (с. Бі­ леньке Запорізького р­ну). Інколи циганщину  та кури поєднували в один день (с. Примпа­ сад  Мелітопольського  р­ну).  Четвертий  день   українського весілля мав певні локальні назви:  «вбити муху» (с. Біленьке Запорізького р­ну),  коли гості приходили в будинок батьків моло­ дої й жартома удавали, що намагаються хлис­ тівкою  вбити  муху,  за  що  отримували  чарку  горілки  із  закускою;  або  заходили  «на  чай»  (с. Мала Токмачка Оріхівського р­ну). Остан­ нім етапом весільного циклу звичаїв та обрядів  опитані  в  українських  селах  інформатори  на­ зивали  посуботини  –  післявесільні  відвід­ ини, які відбувалися через тиждень у будинку  батьків нареченої, де для спільного частування  збиралися близькі родичі з обох родин. У  чехів  в  окремих  випадках  (переважно  у  змішаних  шлюбах  з  українцями)  також  від­ бувалися післявесільні відвідини, під час яких  родичі молодої йшли в гості до наречених. Під  час частування інколи відбувалися жартівливі  дарування,  приміром,  передавали  відріз  сит­ цевої тканини (для пелюшок) та тарілку з на­ сінням (якщо молоді вже встигли набриднути  одне одному, то їм буде чим зайнятися – мо­ жуть лузати насіння). Отже,  у  структурі  весільної  обрядовості  українського та чеського населення Запорізь­ кого регіону можна передусім виділити спільні  риси, притаманні загальнослов’янській весіль­ ній  обрядовій  культурі:  сватання,  підготовка  до  весілля,  виряджання  молодого  по  молоду,  благословення  на  шлюб,  «перейма»,  реєстра­ ція шлюбу, частування, дарування тощо.  Усвідомлення  власного  національного  коріння  допомогло  чехам  зберегти  в  нових  умовах  проживання  значну  частину  звичаїв  та  обрядів,  пов’язаних  із  традиційною  чесь­ кою  весільною  обрядовістю:  весільні  чини  (свáрбіє,  дрýжба,  дрýжичка,  млáденец),  обряд збору грошей на колиску, використан­ ня  весільної  атрибутики  (кітічки,  свáребні  зáстери),  чіжба  тощо.  У  результаті  міжет­ нічної  інтеграції  виникло  багато  спільних  з  українською  звичаєвістю  рис:  використання  весільного  короваю,  назви  та  функції  ве­ сільних  чинів  (свєтілки,  дружкú,  бояри),  наявність  підставної  нареченої,  рядження  в  циган,  катання  родичів  молодих  на  возику,  частування борщем як обов’язковою стравою  на другий день весільного застілля. Тим  часом  в  українців  високий  відсоток  місцевого  етнічного  компонента  у  весільному  комплексі  звичаїв  та  обрядів  не  лише  допо­ магав увесь цей час усвідомлювати власну на­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 45 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи 1 Борисенко  В. Нова весільна обрядовість у сучасному селі (на матеріалах південно­східних районів України) / В. Борисенко. – К., 1979; Бо- рисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні / В. Борисенко. – К., 1988; Весілля : у 2 кн. / упо- ряд. : М. Шубравська та О. Правдюк. – К., 1970; Здоровега Н. Нариси народної весільної обрядо- вості на Україні / Н. Здоровега. – К., 1974; Коко- шинський М. Родильні, весільні та поховальні тра- диції в домашній обрядовості українців Півдня: на матеріалах Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей / М. Кокошинський. – Запо- ріжжя, 2007. – 88 с. 2 Записали О. Соболєва та Т. Величко 20 верес- ня 2011 року в с. Біленьке Запорізького р­ну Запо- різької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у ді- воцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 3 Записали О. Соболєва та Т. Величко 21 верес- ня 2011 року в с. Мала Токмачка Оріхівського р­ну Запорізької обл. від Галини Снігирь, 1951 р. н. 4 Архівні наукові фонди рукописів та фоно- записів Інституту мистецтвознавства, фолькло- ристики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі – АНФРФ ІМФЕ). – Ф. 57, од. зб. 14: «Матеріали експедиції у Запорізьку область у липні 2011 р.», арк. 6. 5 Записали О. Соболєва та Т. Величко 20 верес- ня 2011 року в с. Біленьке Запорізького р­ну Запо- різької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у ді- воцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 6 Записала М. Курінна 3 вересня 2011 року в м. Мелітополі Запорізької обл. від Клавдії Іванів- ни Демідіон (родом із с. Примпасад Мелітополь- ського р­ну), 1932 р. н. 7 Записали О. Соболєва та Т. Величко 21 верес- ня 2011 року в с. Мала Токмачка Оріхівського р­ну Запорізької обл. від Галини Снігирь, 1951 р. н. 8 Записали О. Соболєва та Т. Велич- ко 20 вересня 2011 року в с. Біленьке Запо- різького р­ну Запорізької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у дівоцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 9 Записала М. Курінна 3 вересня 2011 року в м. Мелітополі Запорізької обл. від Клав- дії Іванівни Демідіон (родом із с. Примпасад Мелітопольського р­ну), 1932 р. н. 10 Записали О. Соболєва та Т. Величко 20 вересня 2011 року в с. Біленьке Запорізь­ кого р­ну Запорізької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у дівоцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 11 АНФРФ ІМФЕ. – Ф. 57, од. зб. 12: «Матеріали експедиції у Запорізьку область у липні 2000 р.», арк. 51. 12 Записали О. Соболєва та Т. Величко 21 ве- ресня 2011 року в с. Мала Токмачка Оріхівсько- го р­ну Запорізької обл. від Галини Снігирь, 1951 р. н. 13 АНФРФ ІМФЕ. – Ф. 57, од. зб. 12: «Матеріали експедиції у Запорізьку область у липні 2000 р.», арк. 50. 14 Там само. – Арк. 4, 12, 38, 51, 57. 15 Записала Ю. Буйських 21 вересня 2011 року в с. Мала Токмачка Оріхівського р­ну Запорізь- кої обл. від Світлани Лось, 1969 р. н. 16 АНФРФ ІМФЕ. – Ф. 57, од. зб. 13: «Матеріа­ ли експедиції у Запорізьку область 9–13 травня 2011 р.», арк. 16. 17 Записали О. Соболєва та Т. Величко 20 вересня 2011 року в с. Біленьке Запорізь­ кого р­ну Запорізької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у дівоцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 18 Записали О. Соболєва та Т. Велич- ко 20 вересня 2011 року в с. Біленьке Запорізь кого р­ну Запорізької обл. від Валентини Іванівни Куліш (у дівоцтві – Біла), 1940 р. н., та Михайла Семеновича Куліша, 1939 р. н. 19 АНФРФ ІМФЕ. – Ф. 57, од. зб. 12: «Матеріали експедиції у Запорізьку область у липні 2000 р.», арк. 52–53. лежність до певної культурної спільноти, але й  створив сприятливе підґрунтя для збереження  ідентичності, забезпечуючи необхідний баланс  спадковості її елементів. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Схожі ресурси