Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду

У статті розглянуто історію виникнення й розвитку нового напряму в українській науці – етнології сучасності; описано політичний вплив на становлення української науки в 1920–1980-х роках; проаналізовано головні протиріччя у сфері гуманітарних студій, що виникли внаслідок політичного тиску на українс...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Борисенко, М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2015
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнологія
Schlagworte:	З історії та теорії науки
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201730
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 2. — С. 23-31. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-201730
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2017302025-01-30T10:06:39Z Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду Борисенко, М. З історії та теорії науки У статті розглянуто історію виникнення й розвитку нового напряму в українській науці – етнології сучасності; описано політичний вплив на становлення української науки в 1920–1980-х роках; проаналізовано головні протиріччя у сфері гуманітарних студій, що виникли внаслідок політичного тиску на українських науковців; висвітлено методи пасивного спротиву академічного середовища ідеологічній диктатурі. В статье рассматривается история возникновения и развития нового направления в украинской науке – этнологии современности; описывается политическое влияние на развитие украинской науки в 1920–1980-х годах; анализируются главные противоречия в сфере гуманитарных студий, которые происходили вследствие давления на украинских ученых; освещаются методы пассивного сопротивления академической среды идеологической диктатуре. The article reviews the history of the establishment and development of a new trend in the Ukrainian science – ethnology of modernity. It also describes the political influence on the formation of Ukrainian science in the 1920s–1980s. The paper analyzes the main contradictions in the humanities that have arisen as a result of political pressure on Ukrainian scholars, as well as covers the methods of passive resistance of the academic environment to ideological dictatorship. 2015 Article Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 2. — С. 23-31. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201730 39(477)“19/20” uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії та теорії науки З історії та теорії науки
spellingShingle	З історії та теорії науки З історії та теорії науки Борисенко, М. Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду Народна творчість та етнологія
description	У статті розглянуто історію виникнення й розвитку нового напряму в українській науці – етнології сучасності; описано політичний вплив на становлення української науки в 1920–1980-х роках; проаналізовано головні протиріччя у сфері гуманітарних студій, що виникли внаслідок політичного тиску на українських науковців; висвітлено методи пасивного спротиву академічного середовища ідеологічній диктатурі.
format	Article
author	Борисенко, М.
author_facet	Борисенко, М.
author_sort	Борисенко, М.
title	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду
title_short	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду
title_full	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду
title_fullStr	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду
title_full_unstemmed	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду
title_sort	етнологія сучасності в україні: досвід та уроки радянського періоду
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2015
topic_facet	З історії та теорії науки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201730
citation_txt	Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 2. — С. 23-31. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT borisenkom etnologíâsučasnostívukraínídosvídtaurokiradânsʹkogoperíodu
first_indexed	2025-07-17T09:08:15Z
last_indexed	2025-07-17T09:08:15Z
_version_	1837884559083962368
fulltext	23 ЕТНОЛОГІЯ СУЧАСНОСТІ В УКРАЇНІ: ДОСВІД ТА УРОКИ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ Мирослав Борисенко УДК 39(477)“19/20” У статті розглянуто історію виникнення й розвитку нового напряму в українській науці – етнології сучасності; описано політичний вплив на становлення української науки в 1920–1980-х роках; проаналізовано головні проти- річчя у сфері гуманітарних студій, що виникли внаслідок політичного тиску на українських науковців; висвітлено методи пасивного спротиву академічного середовища ідеологічній диктатурі. Ключові слова: етнологія сучасності, методологія, наукове пізнання, дискусія. В статье рассматривается история возникновения и развития нового направления в украинской науке – этнологии современности; описывается политическое влияние на развитие украинской науки в 1920–1980-х годах; анализи- руются главные противоречия в сфере гуманитарных студий, которые происходили вследствие давления на украин- ских ученых; освещаются методы пассивного сопротивления академической среды идеологической диктатуре. Ключевые слова: этнология современности, методология, научное познание, дискуссия. The article reviews the history of establishment and development of a new trend in the Ukrainian science – ethnology of modernity. It also describes the political influence on the formation of Ukrainian science in the 1920s–1980s. The paper analyzes the main contradictions in the humanities which have arisen as a result of political pressure on Ukrainian scholars, as well as covers the methods of passive resistance of academic environment to ideological dictatorship. Keywords: ethnology of modernity, methodology, scientific cognition, discussion. Останні кілька років в українській етно- логії спостерігається зростання широкомасш- табної тематичної палітри, що характерно для сучасного наукового пізнання, яке базується на поліваріативності підходів, плюралізмі ду- мок. Здобули право на існування цілі галузі, сформувалися нові школи. Характерною озна- кою багатьох модерних досліджень стала їхня інтерполяція на сучасність, постійні зв’язки із проблематикою сьогодення, що помітно навіть у тих працях, де сучасність як предметний про- стір не артикульована. Останні кілька років майже в кожному номері журналу «Народна творчість та етнологія» й часопису «Народо- знавчі зошити» трапляються статті, присвячені вивченню сучасності. Нині дослідження таких проблем, як новітній фольклор, антропологія міста, сучасна обрядовість тощо, не просто декларуються, а справді плідно розробляють- ся вченими по всій Україні. Очевидно, що ці зміни відбулися в останнє десятиріччя. Ще зов- сім недавно міська етнологія лише вважалася надзвичайно актуальним напрямом [19, с. 8], однак сьогодні можемо навіть підбити певні історіо графічні підсумки [17, с. 19–20]. Зви- чайно, дедалі зростаюча популярність такого напряму має цілий комплекс причин, які лежать у площині загальноцивілізаційного поступу людства. Проте існує цілий ряд суб’єктивних чинників, пов’язаних із розвитком української науки у ХХ – на початку ХХІ ст. Коли йдеться про сучасні процеси в рам- ках етнологічних студій, то зазвичай диску- сія виходить на дуже широкі узагальнення теоретико-методологічного рівня. Насампе- ред обговорюється визначення предметного поля етнології, відповідно з’ясовується, що ж повинна вивчати ця наука та як вона має на- зиватися – етнологія, етнографія, культур- на антропологія. Досить часто ставлення до проб лематики сучасності тут виходить на перший план. Іноді навіть головну відмінність між етно логією (етнографією) та культурною антропо логією вбачають у тому, що остання вивчає переважно сучасне суспільство, у яко- му живе дослідник [2, с. 23]. Ця дискусія розгорілася ще на початку ХХ ст. і не вщухає до сьогодні. Видатні вчені http://www.etnolog.org.ua 24 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2015 того часу – Ф. Вовк, І. Франко, Є. Кагаров – по-різному трактували предмет етно логії [7, с. 708–709]. Звичайно, сучасна оцін- ка – більш прагматична. Нині зрозуміло, що осмислення важливих соціокультурних явищ у контексті етнізації та глобалізації спільнот, як уважає Г. Скрипник, потребує нових методо- логічних підходів, і саме в межах цих методо- логічних пошуків можливі дискусії [28, с. 5]. Зрештою, цілком допустиме паралельне існу- вання обох термінів – «етнологія сучасності» й «культурна антропологія». Вивчення явищ культури в динаміці було притаманне українським народознавцям ще в період становлення вітчизняної етнографії, починаючи з кінця ХІХ ст. На рівні сучас- ної етно графічної науки І. Франко порушував проб лему дослідження механізму народження, збереження та відмирання традиційних форм культури [див.: 21, с. 727]. Видатний учений цікавився тогочасним побутом робітників, сі- мейними стосунками, обрядами, використо- вуючи у своїх студіях етнографічну методику [див.: 23, с. 12]. Таким чином, народна культура ніколи не розглядалася як явище нерухоме й неживе. Українські корифеї народознавства В. Гна- тюк, І. Франко, М. Драгоманов, О. Потеб- ня, Ф. Колесса неодноразово повторювали, що процес духовної творчості не може при- пинитися, і доки існує народ, доти буде роз- виватися, змінюватися народна поезія [30, с. 211]. Народність, автентичність фольклору вбачалася не тільки в її архаїчності, але й у широкому побутуванні, зв’язку з історич- ними та культурними процесами в етнічно- му середо вищі. Дослідники, які виступали з позицій історико-антропологічної школи, неодноразово наголошували на необхідності вивчення новотворів, оскільки в них відбива- ються історичні події [30, с. 214]. О. Сапеляк наголошує, що вчені Наукового товариства імені Шевченка також вивчали етнокультур- ні процеси з огляду на «біжучий момент» [25, с. 157]. Однак цей підхід навряд чи можна було б назвати етнографією сучасності. Для вчених ХІХ–ХХ ст. новотвори були лише ключем до розуміння історичного минулого, вони немов стали кроком назад – у той час, коли етнографія сучасності, навпаки, вико- ристовувала знання про найдавніші епохи як початок шляху до розуміння сучасних про- цесів. Це як дорога із двостороннім рухом. Власне, рухаючись у протилежних напрямках по одній дорозі, обидва суб’єкти рано чи пізно мають зустрітися. Ця точка зустрічі, напевно, і є кордоном, нижчою хронологічною межею етнології сучасності. Справжнє становлення етнології сучасності припадає на 1920–1930-ті роки. Дослідниця з Росії Н. Юхньова писала, що такі досліджен- ня розпочалися в колишньому СРСР лише в 1970-х роках [34]. Однак мовиться про різні етапи становлення цього наукового напряму, яке відбувалося в надзвичайно складних по- літичних умовах, про що йтиметься далі. Етнографія сучасності як окремий науко- вий напрям є досить молодою галуззю. Вона виникла в 1920–1930-х роках як виклик на масове захоплення пошуками пережитків дав- ніх культур у сучасності, що було характерно в роки домінування еволюціоністських підходів до етнографії [24, с. 194]. З іншого боку, цей напрям сформувався тоді, коли еволюціонізм було піддано всебічній критиці, а в науці запа- нували соціологічний та функціональний ме- тоди, які й визначали розвиток етно графії на кілька наступних десятиріч. Ці надпопулярні в той час напрями не були б можливі без по- стійних посилань на сучасність. Зважаючи на особливість політичної ситуа- ції в УРСР, етнографія сучасності в 1920-х ро- ках отримала широку підтримку з боку влади насамперед як дослідження «змін у побуті міс- та та села». Зі створення Етнографічної комісії розпочалося «дослідження... селянського та міського побуту» [29, с. 4]. У 1925 році відома українська вчена Н. Заглада закликала шир- ше вивчати етнографію міста. Вона окреслила основні напрями (побут, матеріальна культура, фольклор, маргінальні верстви суспільства, девіантна поведінка) і навіть запропонува- http://www.etnolog.org.ua 25 З історії та теорії науки ла вивчати буржуазні прошарки городян [10, с. 51–53]. Н. Заглада вперше підготувала спеціальну наукову програму з вивчення всіх прошарків населення міста: робітників, реміс- ників, торговців, перекупок, наймитів, нянь, візників, ганчірників, вуличних співців, же- браків, ворожок та ін. Враховуючи актуальність робітничої тема- тики наприкінці 1920-х років, культуру робіт- ників промислових регіонів почали досліджу- вати М. Гайдай та В. Білецька. Як зазначає Г. Скрипник, вивчення побуту робітників та- кож передбачалося основними програмними документами Кабінету-музею антропології та етнології ім. Ф. К. Вовка [27, с. 117]. Цікаво, що вже тоді дослідження сучасних етнокультурних процесів давалося непросто. В. Петров ще в середині 1920-х років засте- рігав дослідників: «Коли хто думає, що новий побут – це “звіздини”, запис у Загсі й похорон без попа, – то він помиляється. <...> Новий побут, звіздини і записи у Загсі – це побут, стверджений декретами. Його легко дослі- джувати, бо він певних і завершених набуває рис. <...> Значно важче стежити за змінами приватного, замкнутого побуту з його каприз- ною несталістю і суперечністю форм» [22, c. 41]. Забігаючи наперед, варто зауважити, що саме такий – легший – спосіб вивчення побуту через «декрети» (офіційні документи партії) став єдиноможливим для багатьох ра- дянських українських етнологів аж до кінця 1980-х років. У 1931 році Етнографічна комісія Все- української академії наук розробила програ- му для дослідження побуту робітників Києва й Донбасу [31, с. 17]. Програма складалася з окремих розділів, присвячених виробничому, сімейному та громадському побуту робітників. Важко сказати, чи її автори планували про- водити такі дослідження насправді, чи просто склали її для демонстрації лояльності більшо- вицькій партії. Уже на початку 1930-х років вітчизняна іс- торіографія перетворилася на поле подвійних смислів. Можна згадати цікаву експедицію з вивчення культури й побуту українців Поліс- ся, що її в 1934 році провели Н. Заглада та Ю. Павлович. У звіті Н. Заглада писала, що перед ними були два головні завдання – ви- вчення пережитків у матеріальній культурі й побуті селян та зростання «колгоспного бу- дівництва». Однак авторка зазначила, що за браком часу та підготовлених працівників вони «не змогли охопити дослідами усього пройденого етапу соцбудівництва» [11, с. 444]. Цей прийом потім часто використовували радянські етнологи: власною, надуманою, методо логічною слабкістю вони просто ви- правдовували небажання вивчати «гігантські успіхи соціалістичних перетворень». У резуль- таті цієї поїздки етнологи зібрали унікаль- ні етнографічні дані про побут і матеріальну культуру українців Полісся. Одночасно вони виробили специфічний тип подачі цього ма- теріалу, що був характерний і для досліджень у подальші періоди. Щоб уникнути звинува- чень, на початку статті автори не скупилися на різні оціночні судження про наявність за- бобон, пережитків, відсталих форм, які «були колись, але тепер відходять у минуле» тощо. Усі ці реверанси на користь влади, як зазначає М. Глушко, мають для сучасної етнографічної науки неабияку цінність [8, с. 502]. Дійсно, ми бачимо, що в ті часи сформувалася своєрідна тактика, яку надалі широко використовували радянські етнологи, – предмет вивчення від- разу оголошували пережитком, реліктом, що начебто вже зник, однак існує в окремому селі виключно як етнографічна рідкість. Унаслідок цього втрачається реальна об’єктивна картина побутування того чи іншого явища. У часи, коли в містах України панувала страшна криза – голод, карткова система, розруха, хвороби тощо, результати реальних досліджень з етнології сучасності стали б про- сто вироком для тих, хто їх проводив. Науков- ці це дуже добре розуміли. Таким чином, на початку 1930-х років експедиційна робота й вивчення сучасного суспільства в українській етнографії зокрема та радянській загалом май- же повністю припинилися [26, с. 120]. http://www.etnolog.org.ua 26 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2015 У 1930-х роках влада, а точніше ціла армія висуванців, які самостійно обрядилися в ман- тії наукових авторитетів, дорікали етнографам за відсутність будь-яких праць із вивчення сучасності. Для більшовицьких культергерів етно логія мала стати практичним інструмен- том, що повинен демонструвати зміни в побу- ті та ментальності населення. Однак реальні зміни були невтішні, точніше – катастрофічні, влада вирішила просто відмовитися від таких досліджень. Ця ситуація подібна до історії людини, котра безуспішно намагається схуд- нути і, урешті-решт, вирішує, що винна не її пристрасть до солодощів та булочок, а домаш- ні ваги, які показують «неправильну цифру». Соціальні науки (цілі наукові напрями, а не окремі вчені або школи) були розгромлені чи навіть заборонені. Етнологія як наука фор- мально продовжувала існувати, але їй відво- дилася роль лише збирача й фіксатора старо- житностей (поряд з археологією). Зрештою, сам термін «етнологія» поступився терміну «етнографія», що чіткіше відображав її голов- не завдання – описувати та фіксувати. Оста- точна відмова від назви «етнологія» відбулася в травні 1932 року на Всеросійській археоло- гічно-етнографічній нараді [26, с. 119]. Термін «етнографія» на означення дисципліни по- бутував у вітчизняній науці аж до 1992 року, а слово «етнологія» вживали лише тоді, коли мовилося про розвиток науки на Заході, до того ж переважно в негативному значенні. Офіційним рішенням цього з’їзду етнографії заборонялося «претендувати» на роль окремої «повноправної» науки, яка може розвиватися поза суворим підпорядкуванням історичній науці [18, с. 372]. Як зауважив С. Алимов, новий етап у ви- вченні етнографії сучасності розпочався на- прикінці 1940-х років (і досить невдало) [1]. Публікації навіть відомих у ті часи науковців були настільки слабкими, що отримали скеп- тичну оцінку в рецензіях. Прикладом може слугувати стаття М. Чебоксарова в «Совет- ской этнографии», присвячена вивченню по- буту робітників Москви. Очевидно, цю тему йому просто нав’язали, оскільки автор по- тім ніколи до неї не повертався. Так само був змушений вивчати побут селян-колгоспників і відомий російський етнограф В. Кушнер. Під час відвідин «показових» колгоспів автор ви- крив безглуздя радянських «потьомкінських» сіл ХХ ст. – так званих колгоспів-мільйоне- рів, які слугували лише грубо розмальованим фанерним фасадом, що прикривав кризу кол- госпної системи. Радянські етнографи мусили писати про нове типове житлове будівництво, що начебто витісняло старі форми, нові обряди та способи проведення дозвілля, які виникали під впливом поширення клубної мережі [1]. Насправді, як зазначав В. Кушнер, нові цегля- ні будинки для колгоспників – малопридатні для життя, їх використовували лише для де- монстрації іноземним делегаціям, клуби – по- рожні, а музичні інструменти просто звалені в кутку й покриті товстим шаром пилу [див.: 1]. Реальна картина життя колгоспників була ще суворішою – важка праця без техніки і гро- шей, повне безправ’я селян, ліквідація старих форм молодіжного дозвілля й поширення різ- них негативних явищ у суспільному житті та побуті колгоспного села. Подібна картина простежувалася і в Украї- ні. Учені здійснювали довготривалі стаціонар- ні польові дослідження в межах одного села, колгоспу або містечка з метою комплексного вивчення розвитку матеріальної та духовної культури [6, с. 36]. Досить часто дослідники (зокрема Л. Шевченко, П. Салій) поєднува- ли роботу на замовлення – «висвітлення ко- лективного побуту» та «соціалістичних пере- творень» – із працею для «душі», збираючи й систематизуючи матеріал із зовсім інших тем [6, с. 38]. Як і їхні російські колеги, вони му- сили замовчувати реальний стан справ у кол- госпному селі або бараковому містечку. Дуже часто польові матеріали замінювали передовицями та статтями з місцевої або цен- тральної преси, у якій уже давно було втрачено межу між бажаним і реальним. Однак з кож- ним роком таких досліджень ставало дедалі більше, підвищувався їхній науковий рівень, http://www.etnolog.org.ua 27 З історії та теорії науки формувалася методика збору, класифікації та аналізу. С. Макарчук цікаво відгукнувся про пра- цю свого вчителя Ю. Гошка у спогадах, вида- них нещодавно. Він зазначив, що звернення до вивчення побуту міської людності «було свого роду обранням випереджального напряму в науці, з чим фактично солідаризується світова етнологічна наука» [16, с. 149]. У європейській етнології в той час були популярними подібні дослідження. Напри- клад, у повоєнний період у Франції вийшли у світ праці Л. Берно, Р. Бланкара, Л. Вайлі, Л. Дюмона, побудовані на принципі моногра- фічного дослідження однієї комуни (або села) та вивчення й інтерпретації соціонормативної культури, обрядовості сучасності [15, с. 37]. Однак українські дослідники етнології міста, а саме культури й побуту робітничого класу, були змушені працювати в жорстких рамках політичної кон’юнктури, що вплинуло на нау- кову цінність їхніх праць. На сьогодні проб- леми становлення цього важливого напряму у вітчизняній історіографії частково висвітлені у працях М. Борисенка, Т. Момот, С. Павлюка та інших дослідників, адже в містах проживає близько 70 % населення. Про негативну роль радянської цензури в розвитку етнографії сучасності цікаво відгук- нувся В. Басілов: «Цензура надзвичайно зву- жувала можливість виконання однієї з двох функцій етнографії – вивчення сучасності. З одного боку, на необхідність вивчати проце- си сучасності етнографам постійно й вимог ливо вказували високі чиновники. З другого боку, вчені прекрасно знали, чого від них очікують» [3, с. 4]. Більше того, науковці не просто здо- гадувалися, а й мали дуже чіткі «методичні» вказівки, які саме результати дослідження вони повинні отримати. Своєрідний шаблон для молодих етноло- гів озвучив К. Гуслистий на науковій нараді з питань розвитку гуманітарних наук в УРСР. Окресливши коло проблем, навколо яких має розвиватися етнографічне дослідження робіт- ничого побуту (житло, одяг, харчування, гро- мадський та сімейний побут), учений наголо- шував: «У галузі вивчення житла робітників України треба показати зростання і розквіт робітничих міст і селищ..., дослідження одя- гу радянських робітників має на меті показа- ти зміни в одязі, викликані поліпшенням його якості і асортименту. <...> На фоні піднесення життєвого рівня радянських робітників слід показати значне поліпшення їжі, розширення асортименту страв і підвищення калорійності» [9, с. 12]. Таким чином, молодим ученим, котрі мали розробляти цю проблему, уже завчасно запропонували певний стандарт майбутніх досліджень, відмовитися від якого було не- можливо. Пізніше статтю К. Гуслистого було покладено в основу своєрідної «методички», у якій чітко вказувалося, як саме треба висвіт- лювати новий побут. Ці поради засновані на таких зворотах: «зростання і розквіт», «поліп- шення якості та асортименту одягу», «розши- рення асортименту і підвищення калорійності» [9, с. 12]. Таким чином, складалася парадок- сальна наукова ситуація, коли дослідження – ще не розпочаті, а висновки – уже відомі. У 1951 році Інститут етнографії АН СРСР провів спеціальну дискусію про завдан- ня й методику вивчення робітничого класу [14, с. 41]. Однак після цієї дискусії ні серед україн ських, ні серед російських учених не спостерігалося інтересу до означеної пробле- ми. У 1954 році відбулася аналогічна нарада у Львові, на якій знову українських етнографів закликали ширше розробляти робітничу тема- тику. У 1956 році було проведено Всесоюзну нараду з питань вивчення побуту робітників. У 1959 році керівництво КПРС знову від- крито, через центральну пресу, закликало іс- ториків активніше досліджувати (демонстру- вати та пропагувати) зростання матеріального добробуту трудящих [13, с. 21]. Як правило, далі декларацій справа не рухалася. У Києві були затверджені дисертаційні дослідження молодих науковців – М. Приходька, В. Зіни- ча та ін. Майже всі вони були залучені до під- готовки історико-етнографічного дослідження «Українці». Багато хто з представників молод- http://www.etnolog.org.ua 28 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2015 шої генерації етнологів намагався відмовитися від цієї проблематики. Як зазначив В. Козлов, після війни виник своєрідний феномен інте- лектуального дисидентства, що проявився та- кож у науці. Багато вчених просто намагалися відійти від актуальних тем висвітлення сього- дення, поринаючи в історичне минуле. Цьому також сприяла інституційна підпорядкована роль радянської етнографії як історичної нау- ки, унаслідок чого дуже мало хто з молодих учених був мотивований до вивчення сього- дення [12, с. 12]. Дослідження сучасності, насамперед ро- бітничого побуту, у 1950-х роках відбувалося надзвичайно мляво, незважаючи на постійний тиск із боку партійних структур. Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років учені роз- робили програму з дослідження побуту ро- бітників і колгоспників та почали її активно розповсюджувати. У зазначений період відбу- валося активне накопичення фактичного ма- теріалу [23, с. 4], відшліфовувалися методики польових досліджень, розроблялися програми й анкети. Зрештою, на початку 1970-х років відбувся якісно новий стрибок у вивченні місь- кого побуту завдяки залученню соціологічних методів збору й обробки матеріалів. Значний вплив на формування етнографії сучасності в колишньому СРСР чинили ко- леги з країн Східної Європи. Водночас у нау- кових працях із цієї проблематики зовсім не згадуються здобутки соціальної антропології на Заході. Наприклад, Н. Юхньова в стат- ті опирається на близький їй досвід учених із Болгарії, Чехословаччини, Німецької Де- мократичної Республіки [34]. Таким чином, нау ково-методологічна трансмісія знань була однобокою. У 1977 році відбулася тематична конферен- ція з вивчення сучасності. На ній були сфор- мульовані головні завдання нового напряму в етнографічній науці. Офіційну позицію ви- кладено у виступі академіка Ю. Бромлея, що був опублікований пізніше як окрема стаття [4, с. 3–18]. Ця позиція цілком відповіда- ла тогочасній концепції трактування етнічних процесів та ідеї формування єдиного загально- радянського етносу. Автор звертав увагу чита- чів насамперед на розвиток етносоціологічних студій, звичайно, не заперечуючи використан- ня інших методик. Однак головне завдання було цілком зрозу- міле. Етнографи мали фіксувати етнодиферен- ціюючі елементи матеріальної культури – ет- нічні особливості в одязі, їжі, житлі, що цілком вкладалося в концепцію формування єдиного «мегаетносу». На жаль, навіть ті праці, що ґрунтувалися на використанні нових соціоло- гічних методик, обмежувалися тільки вивчен- ням залишків етнічних особливостей в одязі (сам одяг не було розглянуто) або народних традицій у сучасній кулінарії (оминалася тема щоденного харчового раціону «будівничого комунізму»). Дослідники віддавали перевагу кількісним параметрам, ігноруючи якісні. Зо- середившись на соціальних параметрах етносу, учені надзвичайно мало приділяли уваги куль- турі робітників або жителів колгоспного села. Незважаючи на значну кількість праць із по- буту робітників (а їх у середині 1970-х рр., за свідченням Л. Труфанова, нараховувалося по- над 150), внутрішній світ «радянської людини» так і залишався невідомим. Звуження тематичної палітри при вивчен- ні побуту городян, як уважає Т. Момот, по- яснюється насамперед відсутністю доступу до зарубіжних джерел та консервативністю під- ходів [17, с. 21]. Однак цей процес має ширший контекст. Гуманітарний дискурс перебував у полоні соціологічних ілюзій, а соціальні підхо- ди стали своєрідним трендом в історичній нау- ці. Як наслідок, більшість молодих науковців не використовували стаціонарних експедицій- них досліджень для збору матеріалів. Уже на згаданій конференції С. Абрамзон зауважив, що необхідно ширше використовувати метод прямого спостереження на основі довготрива- лого перебування дослідника в межах одного колгоспу, села чи міста [див.: 5, с. 103]. Отже, на початку 1980-х років тогочасна етнографія як наука мала достатній потенціал для серйозного вивчення сучасності, однак http://www.etnolog.org.ua 29 З історії та теорії науки політична ангажованість, цензура й диктат з боку численних контролюючих і направляю- чих органів стримували та загалом негативно впливали на розвиток цього перспективного напряму. Наприклад, Н. Юхньова наголо- шувала, що часовий вимір предмета етнографії сучасності в неї не викликав жодних супереч- ностей, а стадіальний вимір дійсно був диску- сійним питанням [34, с. 12]. Із цього приводу дослідниця також зазначала, що в кожному випадку для періодизації потрібно конкретно вивчати, коли саме відбувалася зміна тради- ційної побутової культури на індустріально- урбаністичну – це й буде межа сучасності для кожної країни [34, с. 13]. З погляду радян- ської пропаганди таке твердження виглядало більш ніж абсурдно та підозріло, адже новий час і сучасність мали цілком конкретну точку відліку – 1917 рік. Тому радянські вчені на- віть змушені були відмовитися від соціально- економічних та політичних параметрів як голов них показників динамічного розвитку етносу і звернутися до більш звичного та все- охоплюючого показника – культури [34, с. 13]. Досить прохолодно ставилися тогочасні вчені до настійливих вимог оціночних вис- новків, що мали стати результатом кожної праці, присвяченої сучасності. Наприклад, К. Чистов в одній зі своїх публікацій, у якій підбито підсумки методологічного розвитку радянської етнографії, спочатку зазначив, що аксіологічний підхід потрібний при вивченні сучасності, але відразу зробив численні по- правки, які заперечили це твердження [33, с. 9]. Головну увагу вчений пропонував звер- нути насамперед на міжпоколінну й соціальну трансмісію традиційних уявлень та культурно- побутових практик. Дослідник писав, що і в минулому, і нині етнічні функції були властиві не окремим елементам культури, а переважно системі культури окремого етносу або групі близьких етносів, або ж тих, що активно кон- тактують між собою. Етнічні особливості, на думку К. Чистова, закладені не так у речах, як у людській свідомості. Тобто вони містять- ся переважно в психології людей і, як правило, можуть бути виявлені у сферах сучасного ма- теріального побуту, де зберігаються елементи виробництва (їжа, частково одяг) чи в яких особ ливо важливий вибір та комбінування (одяг, інтер’єр) [33, с. 15–16]. Загалом пошук етнічних особливостей у духовній, а більше – у матеріальній, куль- турі народів тогочасного СРСР став про- відним напрямом в етнології сучасності в 1970–1980-х роках, коли праці з цієї тематики стали здобувати визнання в наукових колах. На жаль, цей підхід можна назвати одно боким або поверховим. Цікаво, що ще наприкінці 1960-х років відомий дослідник С. Токарев виділив три основні блоки проблем, що мали стати предметом вивчення етнологів. Пер- ший – зародження індустріально-урбаніс- тичних форм побуту та їхні закономірності, другий – вплив цих форм на етнічну струк- туру народу, їхня взаємодія, третій – зміни в стандартно-уніфікованому матеріальному середовищі на основі використання етнічних особливостей [32, с. 137]. Таким чином, історія становлення вивчення сучасності етнологічними методами є досить цікава та не може трактуватися виключно як період занепаду й деградації. Незважаючи на ізольованість науково-теоретичної атмосфери від зовнішнього світу, поява і розвиток цього напряму на теренах колишнього СРСР зага- лом та України зокрема були цілком об’єктивні й відповідали світовим тенденціям. На перший погляд це виглядає дивним, але треба визнати, що партійні структури, які були зацікавлені в розвитку цього напряму, навпаки, своїм втру- чанням суттєво гальмували наукове вивчен- ня сучасності. Зрештою, радянська, зокрема українська, наука була змушена, балансуючи в межах ідеологічних догм, шукати відповіді на питання, що й сьогодні визначають методоло- гічну дискусію в українській етнографії: пред- мет науки, роль «поля», використання соціо- логічних методів тощо. Таким чином, на початку 1980-х років ра- дянська українська етнографія була цілком готова до об’єктивного висвітлення сучас- http://www.etnolog.org.ua 30 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2015 них етнокультурних процесів. Однак реальні висновки вчених часто суперечили радян- ським ідеологічним догмам, просто ігноруючи «капітальні» основи «марксистсько-ленінської теорії». Рівень наукової свободи в колишньо- му СРСР відверто не відповідав теоретико- методо логічному рівню розвитку етнології, що призвело до кризи й поступового заморожу- вання етнології сучасності в колишньому СРСР у 1980-х роках. Таким чином, у науці визрів конфлікт, що міг бути вирішений лише за межа ми суто академічних дискусій. 1. Алымов С. Неслучайное село. Советские этнографы и колхозники на пути от «старо- го к новому» и обратно [Электронный ресурс] / С. Алымов // НЛО. – 2010. – № 101. – Режим до- ступа : http://magazines.russ.ru/nlo/2010/101/alk7 pr.html. 2. Арутюнов С. Культурная антропология / С. Арутюнов. – М. : Весь мир, 2004. – 116 с. 3. Басилов В. Этнография: есть ли у нее бу- дущее? / В. Басилов // Этнографическое обозре- ние. – 1992. – № 4. – С. 3–17. 4. Бромлей Ю. К вопросу об особенностях этнографического изучения современности / Ю. Бромлей // Советская этнография. – 1977. – № 1. – С. 3–18. 5. Гаврилюк Н., Пономарьов А., Попов Б. Все- союзна конференція з питань етнографічного ви- вчення сучасності / Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, Б. Попов // Народна творчість та етнографія. – 1977. – № 5. – С. 101–106. 6. Гілевич І. Українська етнографічна наука у першому повоєнному десятилітті та польові до- слідження Полісся / Ігор Гілевич // Вісник Львів- ського університету. – Л., 2008. – Вип. 43. – С. 34– 53. – (Серія історична). 7. Глушко М. Дефініції і предмет студій в НТШ (кінець ХІХ – 30ті рр. ХХ ст.) / Михайло Глуш- ко // Народознавчі зошити. – 2010. – № 5–6. – С. 707–712. 8. Глушко М. Остання експедиція Н. Заглади. Замість післямови / Михайло Глушко // ЗНТШ. – 2001. – Вип. 242. – С. 499–505. 9. Гуслистий К. Стан і завдання розвитку етно графічної науки в Українській РСР / Кость Гуслистий // Народна творчість та етнографія. – 1958. – № 4. – С. 3–15. 10. Заглада Н. В справі дослідження міської людности / Ніна Заглада // Записки Етнографіч- ного товариства. – К., 1925. – Кн. 1. – С. 51–53. 11. Заглада Н. Із звіту експедиції 1934 р. / Ніна Заглада // ЗНТШ. – 2001. – Вип. 242. – С. 443–468. 12. Козлов В. Между этнографией, этнологией и жизнью / В. Козлов // Этнографическое обозре- ние. – 1992. – № 3. – С. 3–15. 13. Кульчицький С., Сарбей В. Проблеми істо- рії робітничого класу / С. Кульчицький // Україн ський історичний журнал. – 1986. – № 7. – С. 21. 14. Купянская В. К вопросу о проблематике и методике этнографического изучения советского рабочего класса / В. Купянская // Вопросы исто- рии. – 1960. – № 11. – С. 41–49. 15. Кюїзеньє Ж. Етнологія Франції / Жан Кюї зеньє ; Інститут мистецтвознавства, фольклорис- тики та етнології НАН України. – К., 2007. 16. Макарчук С. А. Побачене, почуте, пережи- те : Мемуарні мініатюри / Степан Макарчук. – К. : Атіка, 2015. – 220 с. 17. Момот Т. Етнологія міста в Україні: ста- новлення та історія / Тіна Момот // Етнічна історія народів Європи. – 2014. – Вип. 42. – С. 19–24. 18. Отюцкий Г. П. История социальной (куль- турной) антропологии / Г. Отюцкий. – М. : Акаде- мический проект, 2003. – 400 с. 19. Павлюк С. Етнічна самоідентифікація сучасного українського міста: тенденції і про- яви / Степан Павлюк // Етнокультурні проце- си в україн ському урбанізованому середовищі ХХ століття. – ІваноФранківськ, 2004. – С. 3–13. 20. Павлюк С. Етнографічні дослідження по- буту робітників в 50–60х роках ХХ ст. // Вісник Львівського університету. – Л., 2012. – Вип. 47. – (Серія історична). 21. Павлюк С. Погляд І. Франка на тогочасні теоретичні підходи і методику польових етногра- фічних досліджень / Степан Павлюк // Народо- знавчі зошити. – 2006. – № 5–6. – С. 726–727. 22. Петров В. Старий і новий побут / Віктор Петров // Життя і революція. – 1925. – № 8. – С. 41–44. 23. Пономарьов А. П. Сучасна сім’я і сімейний побут робітників Донбасу / Анатолій Понома- рьов. – К. : Наукова думка, 1978. – 142 с. 24. Прігарін О. У пошуках матеріальної осно- ви: історіографічні колізії етнографії сучаснос- ті / Олександр Прігарін // Ейдос. – 2011/2012. – Вип. 6. – С. 192–203. 25. Сапеляк О. Етнографічні студії в науко- вому товаристві ім. Шевченка (1898–1939 р.р.) / Оксана Сапеляк. – Л., 2000. – 208 с. http://www.etnolog.org.ua 31 З історії та теорії науки 26. Селезкин Ю. Советская этнография в нокдау не / Ю. Селезкин // Этнографическое обо- зрение. – 1993. – № 2. – С. 113–125. 27. Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток / Ганна Скрипник. – К., 1989. – 301 с. 28. Скрипник Г. Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Ганна Скрипник // Матеріали з української етнології : зб. наук. пр. – 2008. – Вип. 7 (10). – С. 3–7. 29. Скрипник Г. Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильсько- го – 85 років / Ганна Скрипник // Народна твор- чість та етнографія. – 2006. – № 5. – С. 4–13. 30. Сокіл Г. Інтерпретація фольклорних новотворів у науковому доробку галицьких дослідників кін. ХІХ – поч. ХХ ст. / Галина Сокіл // Народознавчі зошити. – 2008. – № 3–4. – С. 210–214. 31. Стельмах Г. Ю. Етнографічні досліджен- ня в Академії наук Української РСР за 40 років / Г. Стельмах // Народна творчість та етнографія. – 1959. – № 4. – С. 17. 32. Токарев С. А. О задачах этнографического изучения индустриальных стран / С. Токарев // Советская этнография. – 1967. – № 5. – С. 133–142. 33. Чистов К. Из истории советской этнографии 30–80гг. ХХ века / К. Чистов // Со- ветская этнография. – 1983. – № 3. – С. 3–20. 34. Юхнева Н. В. Что такое «этнография совре- менности?» / Н. В. Юхнева // Этнографические аспекты изучения современности / ред. : С. Абрам- зон, И. Вдовин ; Институт этнографии Академии наук СССР. – Ленинград : Наука, 1980. – С. 7–15. http://www.etnolog.org.ua

Етнологія сучасності в Україні: досвід та уроки радянського періоду

Institution

Ähnliche Einträge