Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм

This article dwells on household edifices and the buildings of little architectural forms of Transcarpatic region.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Федака, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2007
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Розвідки і матеріали
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20191
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм / П. Федака // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 5. — С. 34-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20191
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-201912011-05-23T12:03:20Z Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм Федака, П. Розвідки і матеріали This article dwells on household edifices and the buildings of little architectural forms of Transcarpatic region. 2007 Article Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм / П. Федака // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 5. — С. 34-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20191 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки і матеріали Розвідки і матеріали
spellingShingle	Розвідки і матеріали Розвідки і матеріали Федака, П. Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм Народна творчість та етнографія
description	This article dwells on household edifices and the buildings of little architectural forms of Transcarpatic region.
format	Article
author	Федака, П.
author_facet	Федака, П.
author_sort	Федака, П.
title	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
title_short	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
title_full	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
title_fullStr	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
title_full_unstemmed	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
title_sort	господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Розвідки і матеріали
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20191
citation_txt	Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм / П. Федака // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 5. — С. 34-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT fedakap gospodarsʹkíbudívlítasporudimaliharhítekturnihform
first_indexed	2025-07-02T20:52:42Z
last_indexed	2025-07-02T20:52:42Z
_version_	1836569919805718528
fulltext	3333 4444 ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 5/2007ISSN 0130�6936 Важливою й невід’ємною частиною се� лянської садиби є будівлі господарського при� значення. Заняття населення Закарпаття в минулому переважно сільським господарством (вирощування зернових культур, розведення великої рогатої худоби, дрібних тварин і до� машньої птиці) зумовило появу відповідних приміщень та будівель, які охороняли тварин від негоди, служили місцем зберігання кормів і харчів, їх обробки, місцем складання знарядь праці, різних побутових речей тощо. За функціональним використанням госпо� дарські будівлі на Закарпатті можна поділити на такі групи: будівлі для збереження зерна й про� дуктів харчування; будівлі для утримання худоби й птиці; споруди для обробки зернових культур і зберігання кормів; будівлі малих архітектурних форм. Ми не включаємо сюди виробничі спору� ди – млини, сукновальні, кузні, пилорами, греблі тощо, оскільки вони становлять окрему ділянку народного будівництва й структурно не позв’язані з селянською садибою. Найпоширенішими будівлями для утриман� ня свійських тварин, а разом з тим взагалі най� поширенішими видами господарських будівель на Закарпатті були хліви (“хлів”, “стайня”, “шталів”), які водночас є й найстародавніши� ми за походженням. У більшості випадків у Перечинському, Ужгородському, Великобе� резнянському, Воловецькому, західній частині Міжгірського, а спорадично в Мукачівському, Свалявському, Іршавському районах хлів бу� дували під одним дахом із житлом 1. У старіших будовах він знаходився безпосе� редньо за сіньми чи коморою, а в будовах кінця XIX – початку XX ст. його розташу� вання переносять на кінець будівлі – за стодо� лу. У більшості ж районів хлів будували окре� мо від житла. У розміщенні його можна виділити два варіанти. Перший, переважаю� чий, коли хлів розміщався в одному блоці під спільним дахом зі стодолою (“пелевня”, “сто� дола”, “боїще”). Другий – коли він будувався окремо. У заможних селян в одному окремо розташованому блоці могло знаходитися два хліви (окремо для корів і коней) 2. Слово “хлів”, як назва приміщення для утри� мання худоби, найбільш уживане на Закарпатті, зокрема в низинних і передгірських районах, а в гірських поряд з ним вживалися назви “стайня”, у гуцулів – “шталів” 3. У хлівах утримували здебільшого корів і коней, але часто відводили в них і окремі кутки (“кутець”) для свиней, кіз чи овець (“загородки”). Невеликі за розміром хліви, які будувалися окремо і в яких утримували свиней чи кіз, називались “хлівча”, “кутець”, “куча”, “стаєнка”. Для овець відводили “приту� ли” за хатою (“дах на вівці”, “шталовик”). Вони мали окремі зрубні стіни, але були під спільним дахом з житлом, який на місці переходу від жит� ла до притулу заломлювався, ставав менш крутим і спадистим (дах із заломом). У гуцульських садибах притули добудовува� лись щільно до житла з одного (здебільшого північного), іноді двох і навіть трьох боків 4. Будівельні матеріали й будівельна техніка, що вжива� лися при зведенні хлівів, були ті ж, що й при спорудженні житла, однак гіршої якості, а зведення зрубу й обробка стін не досягали такої майстер� ності та вміння, як при будівництві хат.Стодола (пеливня) і дровітня в селі Глибоке Ужгородського району Павло ФЕДАКА ÃÎ ÑÏÎÄÀÐ ÑÜÊ² ÁÓÄ²Â Ë² ÒÀ ÑÏÎÐÓÄÈ ÌÀ ËÈÕ ÀÐÕ²ÒÅÊ ÒÓÐÍÈÕ Ô ÎÐÌ 3333 5555 РРРР оооо зззз вввв іііі дддд кккк ииии іііі мммм аааа тттт ееее рррр іііі аааа лллл ииии З будівельних матеріалів використовува� ли – у низинних і передгірних районах – най� частіше бук, рідше дуб, ясен, вільху, тополю, осику, у гірських районах – ялину і смереку 5. У зв’язку з тим, що при будівництві хлівів часто використовувалось нерівне дерево, проміжки між горизонтально кладеними вінцями затикали мохом, іноді обмазували гли� ною, а в передгір’ї й низині обмазували жов� тою глиною всю будівлю, а часто й білили 6. Як відомо, господарські будівлі довше за� лишають на собі архаїчні риси. Однією з таких рис можна вважати горизонтальне укладання зрубу хліва з кругляків із випусками по краях. Однак у кінці XIX – на початку XX ст. при зведенні хлівів іноді вживалась і каркасна кон� струкція: дерев’яний каркас заповнювався ко� роткими дерев’яними брусами “ринглями” 7. Хлів мав одні двері, приблизно у центрі го� ловного фасаду або з торцевого боку. У старі� ших зразках хлівів двері, подібно до хатніх, конструювались на веріях і бігунах, щоправ� да, – з гіршого матеріалу, іноді біля дверей прорубували невеличке віконце, яке в зимові місяці затикалося сіном чи соломою. Конструкція даху подібна до житлової: на по� парно з’єднані крокви (“роги”, “кізли”) кріпили� ся лати, на які стелили покрівлю (“верх”, “вирьх”) з соломи або дранки. Форма даху на всій території – чотирисхила, у Рахівському рай� оні (Гуцульщина) переважала двосхила. Со� лом’яне покриття побутувало у всіх районах, крім Рахівського й поселень вздовж верхніх течій Те� ресви й Тереблі, де переважало покриття хлівів дранкою 8. Стеля у хлівах кінця XIX – початку XX ст. дощата, у старіших зразках – з дрючків (жердин), на які зверху накидали солому чи сіно. Іноді місце вздовж стіни хліва з переднього фасаду, на рівні виносу даху, вимощували кам’яними плитами, які обмазували глиною. Воно називалось “пудстайня”, “пудхлів”, “підстайня”, “підхлів” – аналогічно до того, як місце під хатою носить назву “пудхижа”, “підхижа”, “призьба”. Напроти хліва, у дворі, влаштовувалось гноїще (“гноївка”, “гноюв� ка”), яке іноді огороджувалось. Усередині хліва, під стінами, з одного (якщо хлів малий, тобто для малої кількості великої Хлів кінця ХІХ ст. у селі Копинівці Мукачівського району. Вхід з торцевого боку. Фото автора 3333 6666 ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 5/2007ISSN 0130�6936 рогатої худоби) або з двох (якщо хлів великий, тобто у заможних ґазд) боків влаштовано ясла; посередині – прохід для гноївки; один з кутків часто відводився під “кутець”, “кучу” для сви� ней, який зводився з відходів дерева 9. Підлогу (поміст) у хлівах настеляли з товстих дощок. Невеликі хлівці (“хлівча”, “куча”, “ку� тиць”), як зазначено вище, будували й окремо. Старіші зразки були зрубними, з початку XX ст. входять у побут каркасної будови. Ча� сто над таким хлівцем зводили курник для ку� рей, а в багатьох випадках над ними влаштову� вали оборіг для сіна 10. У суворі зими дрібних свійських тварин та курей тримали в житловому приміщенні (ягнята і телята – під ліжком, кури – під припічком). Для курей часто відводилось місце в одному з кутів сіней (як правило, під драбиною, що вела на горище, а часто кури сиділи просто на дра� бині). Поширеним був і такий спосіб утримання курей, коли до стелі в сінях прикріплювали жердки чи дошки, на які сідали кури. Утримува� ли курей і в окремих будівлях простої конст� рукції з відходів будматеріалів (з односхилою або двосхилою покрівлею) – вони побутували на рівнині і в передгір’ї, де лагідніший клімат. Назва приміщення для утримання худоби однакова у східних і західних слов’ян (рос. “хлев”, укр. “хлів”, “хлівець”, “хлівча”, біло� руське “хлеу”, польське “chlew”, “chiewnia”, чеське, словацьке “chliev”), що є підтверджен� ням давнього походження хліва, очевидно, в часи загальнослов’янської спільності. Другою важливою будів� лею селянського обійстя була стодола, у якій зберігали кор� ми для худоби (сіно, солому), а іноді й обмолочували зерно (“стодола”, “пелевня”, “бої� ще”, “чурь”). Найчастіше стодолу розташовували в од� ному блоці з хлівом – під од� ною з ним покрівлею; у західній частині області (Ве� ликоберезнянський, Пере� чинський, Ужгородський рай� они) – в одному блоці з хатою під спільним з нею дахом (довгі хати), а в низинних районах – і окремо – як одно� зрубна будівля з горизонталь� но кладених брусів, проміжки між якими для кращого провітрювання не обмазували глиною й не затикали мохом. Здебільшого стодола складалася з двох приміщень: перше – для об� молоту збіжжя (“боїско”, “боїще”, “стодола”, “пеливня”, “гумно”, “чурь”), у ньому також часто тримали віз, інший сільськогосподарсь� кий реманент, а з 20�х років і соломорізки (“січкарні”), друге – для зберігання необмо� лочених снопів і сіна (“перило”, “стодола”, “пеливня”, “сіняник”, “сінашув”, “сакаст”) 11. У довгих хатах стодола (“пеливня”) своїх зрубних стін не мала, дві протилежні стіни ста� новили відповідно – зрубна стіна комори чи сіней та зрубна стіна хліва, а інші дві влашто� вувалися з дощок чи плетива, причому перед� ню (фасадну) стіну становили ворота (“ворот� ниця”), з боку яких знаходилася хвіртка (“дверці”, “дверичка”) 12. У цьому випадку фа� садний (вхідний) бік пе�левні висунутий дещо вперед (1 м) від усієї довгої будівлі, у бік дво� ру. У стодолі відсутня стеля, у верхній її час� тині встановлювали довгі дрючки (“подря”), на які складали сіно. Поверхня току (тік часто виносився за межі приміщення, перед стодолою) вимощувалась з добре утрамбованої глини, змішаної з половою й відходами тварин, і була гладкою, рівною й твердою. Це місце називалось “гумно”, “гу� мення”, “гологомниця”, “гологумниця”. У деяких областях Російської Федерації слово “половень” (Орловська обл.), “пелевня” (Новгородська обл.), як і в західних районах Хлів і стодола (пеливня) кінця ХІХ ст. у селі Балашівці Мукачівського району. Фото автора 3333 7777 РРРР оооо зззз вввв іііі дддд кккк ииии іііі мммм аааа тттт ееее рррр іііі аааа лллл ииии Закарпаття (“пелевня”, “пеливня”) означає приміщення для складання соломи, а не поло� ви, хоча цей, ще давньослов’янський термін мав би означати місце для полови (“плеви”) 13. Цей же термін (“плевник”, “плевня”) побутує в болгар 14, що засвідчує стародавнє походжен� ня цього типу господарської будівлі. Корми і підстилку для худоби (сіно, солому, листя, полову) зберігали також у плетених або збитих із дощок, зрідка рублених, прибудо� вах – притулах, влаштованих вздовж глухих стін хати та господарських будівель. Покрівлею притулів було продовження схилу даху. Прибудови значно утеплювали житло й хлів. У різних районах Закарпаття вони мали різні назви: “половник”, “пе�ливник”, “зага� та”, “плитарь”, “газовба” 15. Сіно й солому зберігали також в оборогах. Конструкція оборогу складається з чотирьох високих (4–5 м) дерев’яних стовпів, встанов� лених на квадратній рамі з таких же дерев’яних кругляків, та рухомого дашка, який, залежно від кількості сіна чи соломи, підіймали чи опу� скали. Покрівля оборогів у бойків, лемків і до� линян – чотирисхила, пірамідальна, покрита соломою, а в гуцулів – двосхила, покрита дранкою 16. Іноді, як ми вже згадували вище, низ оборога обшивали дошками або обплітали лозою й обмазували глиною. Зверху накладали дошки або дрючки, поверх них – сіно або со� лому. Утворене таким чином приміщення вико� ристовували для свиней (“ку� ча”, “кутиць”). Обороги роз� міщувались здебільшого у кінці двору, а часто – поза двором. Сіно також зберігали в ко� пицях, на так званих “остров� ках” – 2–3 метрових смере� кових стромах з обрізаними гілками. На таких сучкуватих стромах сіно могло довго зберігатися, стійко протисто� яти вітрові й дощу. Важливе місце в госпо� дарському житті селянської родини займали зерно й кар� топля. Зерно зберігали в спеціальних дерев’яних пря� мокутних скринях (“сусіках”), а також у “кадубах”, “кадов� бах” – великих дерев’яних по� судинах циліндричної форми, видовбаних з тов� стих стовбурів дерев. Зрізану колоду довжиною понад 2 метри і близько 1,5 м в діаметрі продов� бували наскрізь, залишаючи краї товщиною 2–3 см. Сусіки й кадовби держали на горищах хат. Тут же знаходились плетені з лози або со� ломи коші (“кіш”, “куш”) для зерна, близькі за формою до прямокутника. Зсередини такі коші вимащували глиною, змішаною з половою. За� можніші селяни зводили у дворі “комори”, “кліті”, “сипарні” однозрубні, без вікон, прямо� кутні або близькі до квадрата будівлі розміром 3 × 4 м, 4 × 5 м, 2,5 × 2,8 м 17. Прикметною деталлю селянського двору були коші для зберігання кукурудзи (“кіш”, “куш”). Старіші коші – це плетені з пруття, еліпсовидної форми будівлі висотою 2–2,2 м. Покривали коші дво� або чотирисхилим со� лом’яним, драночним чи ґонтовим дашком, який можна знімати для засипання кукурузних качанів. У нижній частині залишали невеликий прямокутний або квадратний отвір (30 × 40 см, 30 × 30 см) для виймання ка� чанів. В албанців, а також чехів і словаків ана� логічні споруди називаються “кошар” 18. Пізніші коші – прямокутні будівлі з дощок, з одно�, дво� чи чотирисхилою ґонтовою, дра� ночною або черепичною покрівлею. З другої половини XIX ст. входять у по� бут, здебільшого в низовинних районах, двоя� Хлів кінця ХІХ ст. у селі Сокирниця Хустського району. Фото автора 3333 8888 ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 5/2007ISSN 0130�6936 русні коші, у нижній частині яких знаходилася комора, у верхній – власне кіш. Комора (нижній ярус) була рубленою, переважно з дубових пластин�плах (фоштів), з’єднаних на кутах у замки, а кіш (верхній ярус) мав кар� касну конструкцію, обшиту вертикально при� битими латами. Підвалини цих споруд встановлювали на не� високий кам’яний фундамент з сухою в’язкою. Верхній вінець зрубу комори закріплювали попе� речними брусами, на які настелялися дошки, що утворювали стелю комори й підлогу коша. Кар� касна конструкція коша складалася з нижнього й верхнього вінців, з’єднаних вертикально вставле� ними брусами (сулаками) та поперечними й по� хилими розпірками. Зсередини до брусів на відстані 2–3 м одна від одної прибивали лати. Усередині вздовж стін коша робили спеціальні відсіки (кліті), які відокремлювали від центру приміщення перегородками з аналогічних лат. Дахи кошів – чотирисхилі, вкриті ґонтом (шинґлями). З зовнішнього боку над зрубом комори по всьому периметру робили невели� кий дашок (стріху), захищаючи її таким чином від атмосферних опадів. Качани кукурудзи просушували у згаданих відсіках�клітях. Далі їх лущили на спеціально� му пристрої, а зерно зсипали через отвори в підлозі в комору, де його мололи на крупу. Комора служила для зберігання зерна та муки в дерев’яних сусіках (фершлоґах) і де� рев’яних бочкоподібних посудинах�ґелетках. У ній також знаходилися різні мірки на зерно й муку, знаряддя праці тощо. Коші здебільшого встановлювали перед вікнами хати, ближче до дороги, де більше продував вітер, сприяючи швидшому просушу� ванню кукурудзи 19. Картоплю зберігали різними способами. Дуже давнім слід вважати звичай збереження картоплі в кімнаті (зустрічається частіше) та в сінях (побутував рідше). Для цього викопува� ли, здебільшого під ліжком, прямокутну яму (“яма”, “рупа”) глибиною 2 м і прикривали її дошками. Нерідко картоплю зберігали і в ко� морі, як у ямі, так і просто на долівці. Але частіше комору використовували для збере� ження одягу, муки, інших продуктів харчуван� ня, а з початку XX ст. вона поступово пере� творюється в житлове приміщення. За стародавній можна вважати й спосіб зберігання картоплі в ямах у дворі. Така яма (глибиною близько 2 м, прямокутна або квад� ратна в плані, розміром 2 × 1 м; 2 × 2 м; 2 × 3 м; 3 × 3 м; 4 × 4,5 м і т. д., залежно від заможності) має назву “рупа”. Конструктивно “рупу” зводять у такий спосіб: на низький фундамент з каменю (або на камені по кутах ями) горизонтально кладуть під�валинки – основу невисокого (60–80 см) зрубу, на них кладуть кілька кругляків, з’єднаних на кутах у “цівку” з випусками. На верхній обв’язці цьо� го зрубу роблять зарубки, в які попарно встав� ляють 3 пари крокв (“роги”, “кізли”), а якщо дах трисхилий, то з бо� ку третього схилу кріплять ще одну крок� ву – коротшу. Крокви латять, а потім на них настеляють солом’яне чи драночне покриття. З переднього боку – дверцята, верх над зру� бом з цього боку обби� тий дошками, іноді зверху – усічений фронтон 20. Рупи зводи� ли з другосортних буді� вельних матеріалів або з будівельних відходів. Стародавнім спосо� бом зберігання кар� топлі було укладання її Стайня і стодола (боїще) початку ХХ ст. в одному блоці в селі Пилипець Міжгірського району. Фото автора 33339999 ДДДД оооо сссс лллл іііі дддд жжжж ееее нннн нннн яяяя зззз іііі сссс тттт оооо рррр іііі їїїї нннн аааа уууу кккк ииии тттт аааа кккк уууу лллл ьььь тттт уууу рррр ииии в копицях (“навилках”, “ко� пах”). Для цього викопували неглибоку (20–30 см) округлу яму, яку встеляли соломою, на солому насипали картоплю, знову накривали її соломою і присипали глиною. Такий нави� лок мав конічну форму, а вели� чина його залежала від замож� ності господаря 21. З 20�х років XX ст. для зберігання картоплі й інших продуктів харчування, а також вина в бочках, заможніші селя� ни будували “пивниці” – муро� вані споруди, криті соломою, ґонтами, дерном або камінними плитами. В цей же час з’явля� лися пивниці й під хатою, унаслідок чого відбувся розви� ток житла по вертикалі, оскільки з боку пивниці влаш� товували високу підмурівку 22. З інших господарських будівель слід відзначити дровітні (“дровітня”, “дривут� ня”, “колишня”) – легкі споруди з дощок чи з відходів будматеріалів, “шопи” (“возівня”, “во� зарня”, “шопа”, “підшопа”, “шопка”, “шофа”) для утримання воза та іншого сільськогоспо� дарського реманенту. Шопи часто добудовува� лись безпосередньо до житла або до госпо� дарських будівель. У гуцульських ґраждах за таку “шопу” служили навіси у бік двору 23. З 20–30�х років XX ст. у багатьох селах функціональне призначення “шопи” змінюється. Один з кутів відводився для дровітні, інший – для літньої кухні (тут знахо� дилася піч для випікання хліба та плита для приготування кормів та їжі, стіл і стільці), ще інший – для столярного верстата, винного пре� са (“шахта”, “шахтів”). З шопи входили в пив� ницю (село Кальник Мукачівського району, садиба 20�х років XX ст. Михайла Федаки) 24. Важливу роль на селянській садибі відігра� вали й споруди малих архітектурних форм (ко� лодязі, ворота, хвіртки, вулики тощо), які, крім відповідного функціонального виужиткування, надавали садибі і поселенням у цілому архітек� турно�художньої довершеності, своєрідності і неповторного локального колориту. Колодязі у минулому сторіччі по селах За� карпаття були рідкістю – два�три на село, як правило, коло корчми, школи та в заможних ґазд. Воду брали з потоку чи річки, а також з джерел (“кирниць”, “кирничок”). У гірських районах такі кринички поглиблювали і встав� ляли в них дерев’яні “кадуби”, “кадовби” – видовбані з твердих порід дерев бочки, які іноді накривали одно� чи двосхилим дашком, а частіше просто дошками. З 20�х років XX ст. входять у побут муровані колодязі (“коло� дязь”, “студня”) з рубленим або дощатим ця� мринням, перекриті чотирисхилим, двосхилим, а часто й конічним ґонтовим (чи драночним) дашком. Як правило, колодязі виносились у чистий двір, ближче до вулиць, біля них влаш� товувались лавички, щоб перехожі могли відпочити, попити води. Іноді колодязі розта� шовували між хатою й головною господарсь� кою будівлею і біля них влаштовували масивні довбані “валови” для водопою худоби (ті ґаз� ди, які мали більше худоби). Воду з колодязів брали (та й зараз частково беруть) за допомо� гою довгої палиці з гаком на кінці (“клюка”, “клюбака”) або залізного колеса (корби), Комора з пивницею внизу в селі Врочево Перечинського рLну. 44440000 ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 5/2007ISSN 0130�6936 обертаючи яке разом з прикріпленим до нього валом, намотують або розмотують ланцюг чи мотузку з відром. Часто за таку корбу служи� ли колеса з воза або січкарні. Дуже поширені на Закарпатті колодязі з журавлями (“журавель”, “журав”, “жура� вин”). В основу роботи такого “журавля” по� кладено принцип противаги: з одного боку довгого дрючка навішується клюка з гаком для відра, а з другого – камені або дерев’яні важкі пні 25. Журавлі надають садибі, окремим місцям у поселенні та й цілому поселенню не� повторної краси та самобутності. Ворота (“ворота”, “воротниця”, “брама”, “порта”, “капура”) в сільських садибах можна розділити на декілька видів. У гірських райо� нах, де побутували огорожі з горизонтально закріплених жердин (“вориння”, “ворини”), функцію воріт виконував один з прольотів ого� рожі з жердинами, які знімалися. У низовинних і передгірних районах перева� жали плетені ворота, виконані технікою гори� зонтального або вертикального плетіння. Де� рев’яна рама воріт обпліталася ліщиновими, березовими, вербовими, буковими, грабовими прутами. Цікаві ворота, з противагою, побуту� вали в селах Хустщини (Крайниково, Данило� во, Сокирниця, Стеблівка). Верхню поперечи� ну витісували з однієї колоди таким чином, що тонка (стесана) частина була верхньою обв’яз� кою воріт, а неотесана, дуже масивна частина, виступаючи за раму воріт, виконувала роль противаги. Дощаті ворота з’явились у Закарпатті порівняно недавно й побутували в кількох варіантах. Перший, коли дошки щільно приля� гали одна до одної у горизонтальному напрям� ку. Другий – коли їх горизонтально укладали з певними проміжками між собою. Третій – коли до рами у вертикальному напрямку при� бивали штахетник (“штафети”, “штифітки”). Плетені ворота (“ліски”) і ворота з проти� вагою завжди були одностул�часті, дощаті – переважно двостулчасті 26. Біля воріт влаштовували хвіртки (“хвірт� ки”, “дверці”, “дверцята”, “дверичка”), які бу� ли схожі з воротами конструкцією, і виконува� ли їх в одному стильовому ключі. У селах південної частини Хустського, Тячівського і Рахівського районів над хвіртками, як і над во� ротами, зводили двосхилі дашки. Важливим компонентом селянського обійстя українців Закарпаття були огорожі. Вони нада� вали садибі композиційної завершеності, а в поєднанні з деревами – своєрідний колорит і мальовничість. У той же час огорожі захищали город, сад, сінокоси і всю садибу від худоби і домашньої птиці, а також позначали її межі. В українців Закарпаття побутувало декілька типів огорож. У гірських районах (Гу� цульщина, Бойківщина, бойківсько�лемківське пограниччя) поширеною була огорожа з гори� зонтальних жердин (“ворини”, “вориння”). Вона складалася з вертикальних коликів, гори� зонтальних жердин, перев’язки (“гужва”, “гу� жовка”, “вужовка”) і підкладок (“підніжок”). Гужва з’єднувала попарно вбиті у землю кілки і ворини. Відстань між коликами (“пресло”) за� лежала від довжини ворин, а кількість ворин в одному прольоті (пряслі) – від висоти огорожі. У гірських районах, особливо в селах, роз� ташованих у вузьких долинах вздовж потоків, мурували кам’яні огорожі (“мур”, “мури”). На полянах, полонинах, пасовищах, сінокісних угіддях за огорожу використовували молоді смереки з необрубаними гілками або гілки зі старших смерек (“ломи”). Ломи часто служи� ли огорожею для худоби. Пліт (“пліт”, “плут”), найближчий за варіантами до тину, був поширений на низовині і в передгір’ї, побутував і в гірських районах. Зустрічалося кілька різновидів плотів: гори� зонтального, вертикального й навскісного (по діагоналі) плетіння. У першому випадку пара� лельно до землі молодим пруттям ліщини, бере� зи, лози переплітали вбиті в землю кілки. У другому – раму з горизонтально прибитих до стовпів жердин обплітали пруттям почерго� во (з одного і другого боків). Особливою маль� овничістю відзначалися горизонтальні плоти, коли плели трьома�чотирма прутами навскіс, внаслідок чого створювався своєрідний орна� мент (“в ромбики”, “на коцку”), який співзвуч� ний вишиваним орнаментам. У низовинних і передгірних селах, особливо на півдні Хустського й Тя�чівського районів, побутували огорожі з горизонтально покладе� них одна на одну дощок або розколотих напо� ловину колод (пластин). Вони утворювали суцільну глуху стіну 27. З 30�х років XX ст. у низовинних і пе� редгірних районах Закарпаття починає поши� 4444 1111 РРРР оооо зззз вввв іііі дддд кккк ииии іііі мммм аааа тттт ееее рррр іііі аааа лллл ииии рюватися огорожа зі штафетника: колоті або різані вузькі дошки вертикально прибивали до дерев’яної рами. Для проходу з двора в огород, до сусідів то� що в огорожах робили перелази (“перелаз”), які відзначалися різноманітними конст� рукціями. Перелази як місце зустрічей моло� дих, оспівані в народних піснях і коломийках. Незважаючи на регіональні особливості, господарські будівлі українців Закарпаття ма� ють чимало спільних рис з цією ділянкою ма� теріальної культури інших регіонів України. Ця спільність прослідковується в зовнішньому ви� гляді, функціональному виужиткуванні примі� щень, конструктивних прийомах і техніці будівництва, назвах і т. д. 28 1 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 2 АА. Польові дослідження 1969–1978. – Зошит № 4. 3 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шити № 1,4. 4 АА. Польові дослідження 1970–1980 pp. – Зо� шити № 1–3. 5 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 6 АА. Польові дослідження 1970–1976 pp. – Зо� шит № 1. 7 АА. Польові дослідження 1970–1976 pp. – Зо� шит № 1. 8 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 9 АА. Польові дослідження 1969–1978. – Зошит № 4, 10 АА. Польові дослідження 1970–1976 pp. – Зо� шит № 1. 11 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шити № 1,4. 12 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 13 Бломквист Е. Крестьянские постройки русских, украинцев и белорусов // Восточнославянский этно� графический сборник. – М., 1956. – С. 315. 14 Там само. – С. 315. 15 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1,3. 16 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 17 АА. Польові дослідження 1970–1976 pp. – Зо� шит № 1. 18 Типы сельского жилища в странах зарубежной Европы. – С. 117. 19 Байрак Я., Федака П. Закарпатський музей народ� ної архітектури та побуту. – Ужгород, 1986. – С. 30–31. 20 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1,3. 21 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шит № 4. 22 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шит № 4. 23 АА. Польові дослідження 1977, 1979 pp. – Зо� шит № 2. 24 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шит № 4. 25 АЛ. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шит № 4. 26 АА. Польові дослідження 1969–1978 pp. – Зо� шити № 1,4. 27 АА. Польові дослідження 1969–1980 pp. – Зо� шити № 1–4. 28 Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. – К., 1970 і Самойлович В. Народное архитектурное творчество. – К., 1977; Косміна І. Сільське житло Поділля (кінець XIX–XX ст.). – К., 1980; Гудчен� ко З. Музей народної архітектури України. – К., 1981; Бойківщина: Історико�етнографічне дослідження. – К., 1983; Гуцульщина: Історико�етнографічне досліджен� ня. – К., 1987; Народна архітектура Українських Кар� пат XV–XX ст. – К., 1987; Данилюк А. Українська хата. – К., 1991 та інші праці. This article dwells on household edifices and the buildings of little architectural forms of Transcarpatic region.

Господарські будівлі та споруди малих архітектурних форм

Репозитарії

Схожі ресурси