Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини

This article is a result of the field expeditionary research in villages of Lemky in Verkhni Bereziv region. The author tells about the archaic forms of farming.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Гайова, Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2008
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	З експедиційних досліджень
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20231
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини / Є. Гайова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 3. — С. 71-82. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20231
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-202312011-05-24T12:03:36Z Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини Гайова, Є. З експедиційних досліджень This article is a result of the field expeditionary research in villages of Lemky in Verkhni Bereziv region. The author tells about the archaic forms of farming. 2008 Article Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини / Є. Гайова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 3. — С. 71-82. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20231 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З експедиційних досліджень З експедиційних досліджень
spellingShingle	З експедиційних досліджень З експедиційних досліджень Гайова, Є. Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини Народна творчість та етнографія
description	This article is a result of the field expeditionary research in villages of Lemky in Verkhni Bereziv region. The author tells about the archaic forms of farming.
format	Article
author	Гайова, Є.
author_facet	Гайова, Є.
author_sort	Гайова, Є.
title	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини
title_short	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини
title_full	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини
title_fullStr	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини
title_full_unstemmed	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини
title_sort	архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах великоберезнянщини
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	З експедиційних досліджень
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20231
citation_txt	Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини / Є. Гайова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 3. — С. 71-82. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT gajovaê arhaíčníformiobrobítkuzemlívlemkívsʹkihselahvelikobereznânŝini
first_indexed	2025-07-02T20:53:36Z
last_indexed	2025-07-02T20:53:36Z
_version_	1836569977262440448
fulltext	7171 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень Великоберезнянський р-н (до 1953 року — Великоберезнянський округ) розміщена на північному заході Закарпатської обл. Межує з Турківським р-ном Львівської обл., Перечин- ським і Воловецьким р-нами Закарпатської обл. На заході — із Словаччиною, а на пів- ночі — з Польщею (див. карту). Район цікавий тим, що його південно-захід- на частина теріторіально сумісна зі сло ваць ко- польським етнічним пограниччям лемків [1], а на півночі — з бойками [2]. Історико-етнографічне районування Вели- коберезнянського р-ну заслуговує на більш детальне вивчення, оскільки по-різному вчені позначають на картах кордон між Лемківщи- ною та Бойківщиною. Зібраний і опрацьований експедиційний польовий матеріал (2002–2005 рр.) у селах Стричава, Княгиня, Загорб, Стужиця, До- машино, Ужок, Волосянка, Тихий, Гусний, Люта, Сухий, Смерекове, Буківцеве, Чорно- голова, Мирча, Сіль, Великий Березний пере- конує, що північна частина району, яка приля- гає до Турківського р-ну Львівської обл. і до Воловецького р-ну Закарпатської обл., — це лемківсько-бойківське пограниччя, яке прос- тягається по селах Ставне, Лубня, Волосянка, Тихий, Сухий, Люта, Костринська Розтока. Особливості цього порубіжжя проявилися в побудові дерев’яних храмів ХVІІ–ХІХ ст., в яких поєднано традиційні бойківські та лем- ківські школи культової архітектури, у тради- ційних типах сільських поселень, характерній однорядній забудові двору, типах і варіантах народного житла, внутрішньому плануванні жилого приміщення, мові. Вивчення про трудову діяльність лемків до- сліджених сіл Стричава, Княгиня, Загорб, Сту- жиця, Домашино, Смерекове, Буківцеве, Чор- ноголова, Мирча, Сіль, Великий Березний із літературних джерел та експедиційних польових матеріалів автора за 2000–2006 рр. виявили, що в ХІХ ст.– 40-х роках ХХ ст. основу ви- робництва становило натуральне господарство. Основне заняття жителів — землеробство, скотарство. Значною мірою були розвинені Євгенія ГАЙОВА А РХ А Ї ЧНІ ФОРМИ ОБРОБІ Т КУ ЗЕМ ЛІ В ЛЕМК ІВСЬК И Х СЕ Л А Х ВЕ ЛИКОБЕРЕЗН Я НЩ ИНИ Подовжена хата в плані: хата-сіни-комора-пивниця-стайня 7272 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 домашні промисли й ремесла, насамперед, що пов’язані з веденням сільського господарства. Оскільки промисловість не забезпечувала селянина різноманітними знаряддями пра- ці, і купівельна спроможність була низькою («купувати не було за що»), то їх виробляли селяни-хлібороби, які поєднували основне за- няття з ремісництвом. Промисли при землеробстві були додат- ковим заняттям, мали сезонний характер і 7373 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень припадали на час, вільний від землеробських робіт, заготівлі сіна — осінь, зиму та ранню весну. Лемки працювали на тартаках, гутах, фабриках, млинах, лісосіках, на залізниці, у кар’єрах. Працювали столярами, стельмаха- ми, пічниками, будівельниками, боднарами, ковалями. Возили кльоци, тесали дерево, за- готовляли клепки, луб’я, гонти, різали вручну дошки, будували будинки. Щоб вижити, люди, окрім землеробства і скотарства, займалися бджільництвом, ри- бальством, полюванням, збиранням грибів та ягід. У досліджених селах були розвинені різні ремесла: ковальство, римарство, стельмаху- вання, теслярство, столярство, бондарство. У домашніх умовах виготовляли речі що- денного вжитку: одяг, взуття, домашнє на- чиння. Ткали полотно, виготовляли саморобне сукно, шили постоли, чоботи, плели личаки. Професійних шевців, ткачів було мало, бо на їхні вироби накладали великі податки. Етнографічне дослідження (2001–2006 рр.) традиційних форм сільського господарства у Великоберезнянському р-ні довело, що в лем- ківських селах Стричава, Княгиня, Загорб, Стужиця, Домашино, Ужок, Волосянка, Ти- хий, Гусний, Смерекове, Буківцеве, Чорного- лова, Мирча ще залишилися давні традиційні архаїчні форми підготовки землі під посів, об- робітку землі, сільськогосподарської техніки й знарядь праці. Це, зокрема, знаходило своє відповідне звучання в діалекті досліджува- них сіл: у назвах кутків (гуштаків), вулиць, полонин, лісових полян, зворів, які містяться в селах і навколо них. Наприклад: «Посіч», «Поруб», «Лазовиця», «Хаща», «Діб ро ва», «Мочар», «Дубник», «Гниляк», «Горб», «Чер- тіж» (звільнена від лісу площа), «Згар», «По- гар», «Зруб», «Пасіка». Більшість територій досліджених сіл Ве- ликоберезнянщини вкрито лісами, решту ви- користовують під пасовиська, луки, перелоги, незначна частина загальної сільськогоспо- дарської площі є орною землею. Наприклад, села Стричава, Княгиня, Загорб, Стужиця, Ужок оточені горами, які сягають від 700 м до 3000 м над рівнем моря. Гори покриті бу- ковими й смерековими лісами, полонинами; на схилах кожен господар мав частину землі, відведену для заготівлі сіна. Це підтверджує і Й. Касара в статті «Короткій опис с. Ужка» (зберігається в шкільному краєзнавчому му- зеї) 1901 року: «Земля в селі гориста і скалис- та, найбільше угрів має Кмент — 30 угрів, а останнє по малих частках належить селянам. Буковий, дубовий, ясеновий, яворовий, яловий ліси в більшій частині завжди належали дер- жаві. Полонин не є зовсім. Земля тут непло- дородна. Орні землі знаходяться на гористих місцях, котрі тяжко гноїти і орати. Із того, що тут довга і морозна зима люди сіють лиш овес, яроє жито «ярець», кромплі (картоплю), ка- пусту, зеленину». Краєвиди с. Стричава. Гора Княгиниця. На горі висаджено тичену «фасую», картоплю «крумплі», буряк, моркву, кропець 7474 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 Дерев’яні граблі. Ручка з «рощепу» «ліски» не парить руку під час роботи Мотики. Гірську кам’янисту землю очищали від лісу, пнів, каменю мотиками і чеканом. Чекан був двосторонній — одним кінцем камінь підважувався, а другим — вибирався із землі Чекан Мотика Знаряддя: 1. Плуг (а — полиця, б — «широке залізо», в — чепіги, г — гряділь, ґ — «довге залізо» (чересло); 2. Борона; 3. «Кусник», «курчак», кісник із каменем; 4. Коса (а — «куся», б — «коблук» на зерно); 5. Граблі (а — ручка з рощепу «ліски» (ліщини) — це дерево не парить шкіру руки під час роботи, б — зубки, в — валок); 6. Дерев’яні вила для скиртування соломи («вили»); 7. Дерев’яні вила для скиртування сіна; 8. Ціп (а — головка, б — билень із бука, ґлоґа); 9. Ціп (а — билень, б — зв’язь із шкіри, в — «ципельнянка»); 10. Мотика; 11. Млинець (а — основа з бука, б — «столець», в — опалачка (дерев’яна миска-довбанка), г — ручка). 7575 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень Як свідчать інформатори й літературні дже- рела, для збільшення посівних площ потрібно було розчищати лісові території. Така форма поповнення посівних площ у гірсько-лісовому ландшафті — традиційна, для якої характерне вирубно-вогневе господарство — від підсічки до орного поля. Поселившись у високогірній частині За- карпаття, лемки викорчовували та випалювали лісові простори, щоб мати землю для посіву. У перші роки оброблена земля давала селянину хороший урожай, проте поступово перетаорю- валася на маловрожайну. Її залишали перело- гом і заготовляли під посів іншу ділянку, а на перелозі, що заростав травою, пасли худобу, одночасно удобрюючи землю. Через кілька років переліг орали, а худобу випасали на ін- шому місці. Частину землі, що обробляли й засівали, називали цариною, а іншу, яку зали- шали для випасання худоби, — толокою. Таку систему господарювання найменували дво- пільною. У досліджених високогірних селах із поширеним заняттям скотарства двопільність існувала до 50-х років ХХ ст. С. Павлюк наголосив, що на Лемківщині була вироблена дворічна, т. зв. толоко-царинна, система, коли регулярно частину поля в пер- ший рік засівали вівсом, а на другий — випа- сали худобу [3, 104]. На зміну двопільній системі господарювання прийшла трипільна. Усі землі, які належали селу, ділили на три частини: на одному полі засівали ярину, на другому — озимину, а третє поле за- лишали перелогом, де випасали худобу. Така система господарювання існувала протягом сто- літь і ніхто із селян її не порушував. Зі середини ХІХ ст., із впровадженням нових сільськогос- подарських культур (картопля, кукурудза) та розведенням великої рогатої худоби, трипільна система господарювання почала занепадати. Процес підготовки ґрунту до посіву в гір- ських селах Лемківщини формувався на основі традиційної культури землеробства, яка була розповсюджена в регіоні Карпат. Потрібно на- голосити на регіонально-етнічній особливості підготовки ґрунту для посіву — вирубно- вогневому землеробстві, характерному для Великоберезнянщини, яке масово було поши- рене до 50-х років ХХ ст. і побутує ще й нині. За опитуванням, наділяли землю кожному по-різному: хто скільки придбав, очистив від лісу, розробив, перейшло від родини. Залежно від того, «хто кулько мав поля, то стільки ж і худоби було, бувало що і до 10 корів мав ґаз- да» (с. Смерекове). Кожен із жителів ствер- джував, що «гірську землю важко обробляти під «ярь» (посів), вона кам’яниста і потребує очищення від лісу, пнів, каменю, доброго угно- єння» — багато часу витрачали на підготов- ку землі під посів [4]. Проте лемки любили землю. «З полем завжди говорили, так як і з живою людиною. Земля для людей була всім, Польові колиски. Фото Є. Гайова 7676 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 бо «тут, крім землі, гір та лісу нічого більш не- має». У кожного поле було не на одному місці, а розміщене більшими чи меншими частинами по горах, горбах, у долинах. Інколи до свого наділу добиралися довго, тому в поле йшли на цілий день. Як і колись, так і зараз під час робіт розкладають багаття, навіть літом, коли копають картоплю, складають сіно, проте не відразу, а «коли починає допікати мошва різна, то дим її відганяє» (с. Стричава). Вогнище завжди хрестили, промовляю- чи: «Всі ангели прилітайте, а чорти тікайте». Коли йшли з поля, то з ним, як з людиною, прощалися: «На добраніч, полечко», або «По- лечко, живи щасливо», а також гасили вогонь або навколо добре обкопували чи обсапували («обібрували»), щоби нічого не загорілося. «Поле кожен собі збільшував завдяки рубці лісу (сікли ліс) — то були нові пасіки» (с. Сме- рекове, Буківцеве). Ділянку під пасіку знахо- дили індивідуально. Якщо це був громадський ліс, то всі питання з’ясовували з громадою. У поміщицьких, попівських лісах підсічки про- водили за згодою власника і здебільшого тоді, коли вирубували деревину для певних потреб або впорядковували лісовий масив [5]. Підготовку землі під посів починали з по- валення дерев, вирубування кущів, які росли на цій ділянці. Кожен господар, вибравши ді- лянку, визначав для себе час рубки — час «па- січити». Чітко встановленої пори вирубування не було, про що свідчать інформатори в експе- диційних дослідженнях. Рубати дерево най- краще в літню пору — воно швидко просихає і добре згорає, але в давні часи дерево валили лише взимку та пізньою осінню (селяни мали більше вільного часу, а в дереві припинявся рух соку). Траплялося, що підсікали і навесні, коли добре відстає кора від дерева. Зрубану ділянку називали «зруб», «пасі- ка», «чертіж» (села Чорноголова, Стричава, Гусний, Волосянка), що зафіксовано в бага- тьох селах у назвах кутків, гуштаків, пагорбів, полонин [6]. Наступний етап вирубно-вогневого хлі- боробства — спалення добре просохлого по- валеного або підсіченого дерева, хмизу. На ділянках із підсіченими стовбурами спочатку спалювали підсохле листя, гілля, хмиз. Від вогню водночас загоралися і підсічені підсо- хлі дерева. На таких ділянках залишалися ще пні — орати плугом було незручно, тому сіяли зерно, просо, льон, коноплю, картоплю. Кожен селянин мав досвід, переданий від прадідів, скільки часу потрібно для пропа- лювання ґрунту, щоб не перепалити його, не знищити верхній родючий шар. Наприклад, піщані ґрунти пропалювали недовго. Глинисті також могли затвердіти від високої температу- ри вогню. «Вогонь при вмілому дозуванні хоч і Сухе скошене сіно складають у копиці. Скошену команицю (конюшину для просушування) навішують на “стріпачку” (с. Сіль) 7777 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень випалював частину гумусу, проте покращував фізичні властивості ґрунту (здатність поглина- ти повітря і засвоювати вологу), що позитивно впливало на ріст і розвиток рослин. Крім того, рослинні рештки після пропалювання перетво- рювалися у мінеральне добриво для висіяних культур, які підживлювалися ще і добутим по- пелом» [7, 57]. Випалені ділянки в дослідже- них селах називали «згар», «погар», «палена пасіка». Попіл рівномірно розгрібали по всій пасіці, прибирали не спалені частини. Висівали зерно на другий чи третій день, аби все вихоло- ло. На пасіках сіяли по-різному: було так, що сіяли в попіл, а потім прикопували мотиками, або спочатку прокопували всю площу мотика- Нижня частина пивниці-сипанець — складена з каменю, в якій зберігали городину Фрагмент чолової стіни, де під хатнім вікном у фундаменті є “вушко” (вікно) в пивницю, куди зручно зсипати-гарбузи-(картоплю) назиму. Його закривали деревом, сіном, каменем. «Вузерéць», «вукно» ми, змішували попіл із землею, а поверх сіяли зерно й загрібали дерев’яними граблями. Сіяли руками з мішка («сіючи, розкидали зерно пра- вою рукою — вона май удатна»), який закрі- плювали за спиною. На таких пасіках ніколи не застосовували плуга та коси, скошували лише серпом, оскільки ще залишалися пні. На другий рік землю обробляли мотиками, викорчовували трухляві пні, що залишалися після спалювання, чеканами вибирали камін- ня. Чекан був двосторонній (з однієї сторони, гострим кінцем, підважували камінь, а другим кінцем — мотикою — вигрібали його із землі). Пасіку використовували доти, доки попіл за- лишався в землі як добриво, яке давало гарний урожай. Старожили стверджують, що таку па- сіку використовували не більше чотирьох років. Попелом удобрювали не тільки пасіку, але й орну землю. Хто мав свій ліс, то привозив Рупа для зберігання овочів в с. Загорб Пивниці будували окремо від хат на узвишшях, пагорбах, на сухих місцях, в яких зберігали овочі, фрукти. Фото Є. Гайова 7878 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 дерева просто на поле. Їх обрубували від гіл- ля, сушили, потім спалювали, інколи додавали стару солому, хмиз. Попіл рівномірно розки- дали по ріллі й приорювали. За умов маловрожайної лемківської землі та сильних морозів вирощували лише овес та ячмінь. У високогірних селах жито і пшениця часто вимерзали. Якісно оброблену й удобрену землю засівали більш вибагливими культурами (коноплі, льон, картопля), а в пісну, виснажену — менш виба- гливими. Кожен свої шматки землі, обдумуючи, що буде сіяти на наступний рік, розподіляв на по- сіви зернових, садіння картоплі, під пасовиська. На землях, що прилягають ближче до села, вирощували, як правило, коноплі, «лен» і різну городину. Цю землю і зараз щороку обробля- ють й угноюють. У с. Стричава старожили розповідали, що до 90-х років ХІХ ст. землю обробляли дерев’яним плугом, на початку ХХ ст. з’явився в плузі металевий наральник, який виготовля- ли в селі ковачі (ковалі), «купувати фабричний плуг не було за що». У плуг впрягали волів, рідше — коней. Оскільки селяни мали небагато орної зем- лі, а зерно цінували («кусень хліба кожен хотів мати»), то і до сьогодні зберегли чимало народ- них вірувань, пов’язаних із майбутнім урожаєм. Усіх цікавило: а яка ж погода буде цього року, що найкраще сіяти, садити, на що буде гарний урожай? Тому на Святий вечір у кожній хижі (хаті) ворожили. «В п’єцу на черінь клали до- щечку, на яку викладали жарини: на картоплю, жито, овес, яблука.., а вранці дивилися — ко- трий вуглик прогорів дотла, на те буде врожай, а котрий погас — урожаю не буде» (майже в кожному досліджуваному селі). По селах будь-яку роботу люди починали зі словами: «Господи, Боже, поможи, дай добрий урожай», або «Господи, дай в добру пору поча- ти, та й в здоров’ї зібрати», або «Господи, благо- слови, щоб росло», перехрещувалися і починали робити. Також дотримувалися впродовж усього року ритуально-традиційних обрядів, замов- лянь, які зберегли досвід і практику засівання, вирощування та збирання хороших врожаїв. «Ярувати» (орати, сіяти) починали в бе- резні, приповідали, що «настає марець (бере- зень) — треба вчасно посіяти ярець (жито)». Сіяли з приходом весни, переважно після свята Благовіщення, коли «ярь прийшла лем» (с. Стричава), «з плахтини, яку прив’язували спереду, лівою рукою її притримували, а пра- вою («лем удатніша») розкидали зерно по полю» (села Мирча, Чорноголова, Сіль). Перший виїзд господаря в поле з плугом супроводжували багатовіковими традиційни- ми магічно-ритуальними обрядами, які збере- глися до наших днів. «Коли в яри йшли», то брали із собою проскурку, яку подрібнювали на мілкі крихти і додавали до зерна, яке ви- Краєвиди с. Мирча. Поле у селянина було розкидане кусками по долинах, горах навколо села 7979 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень сівали (села Смерекове, Княгиня). Перед ви- ходом в «ярь» свяченою водою окроплювали сіяча, воли, плуг — всіх і промовляли: «Бий, Бог, благословив, бий би родило» (с. Сіль), мо- лилися. «А вечерком, коли приходив челядник з першої оранки, а я ся сховала за двері, взяла у канточку (горня) студеної води і вилила йому у твар (обличчя), аби він здригнувся, аби лем його сон не імав (не брав) під час оранки. Так нам ще дітям робили старші (лляли воду в об- личчя), коли ми вперше виганяли пастися ху- добу на пашу, аби не спали, пасучи лем маргу (худобу), та не потратили (згубили) її» [8]. У селах Стричава, Стужиця старожили розповідали, що вперше йшли в поле на свято Сорок святих (22 березня): «Прийшовши до поля, клали огень і сіяли розсаду на капусту. І з цього часу починали ярувати, орати». Донині в селах Смерекове, Волосянка, Гус- ний, Стужиця зберігся такий звичаї: виходячи на першу оранку, у плуг із запряженими волами клали яйце, а челядник мусив так із худобою і плугом пройти, щоб яйце залишилося цілим. Ґазда забирав його і приорював у першій бороз- ні. У селах Стричава і Княгиня, коли вперше ярували, зав’язували в шматину хліб, клали по- середині ярма, а бики цілий день його носили, «так робили для того, аби лем хліб родив» [9]. З городніх культур наприкінці ХІХ ст. пе- реважно садили картоплю («гарбузи», «крумп- лі»), а також тичену «фасулю» (квасолю), ка- пусту, часник, цибулю; сіяли «огурки», буряк, моркву, кропець (кріп), петрушку, «редьков» (редька), колораб, горох, брукву. Серед технічних культур здавна найпоши- ренішими були льон та коноплі. З осені сіяли зимове жито. Навесні сів- бу починали з вівса або ярого жита, ячменю («ярець»), потім орали під кукурудзу, білу і чорну «татарку» (гречка), «бор» (просо), ко- ноплі, «гарбузи» (картопля), різну городину. Поблизу хиж орали землю під коноплі, горо- дину [10]. Коноплі сіяли в травні, коли земля вже була прогріта. Турбота про гарний врожай виявлялась як у практичних, так і магічних заходах, що від- бувалися під час календарних свят. Щоб зі- брати гарний врожай, після посіву оберігали поля. Наприклад, у селах Смерекове, Стри- чава, Буківцеве, Стужиця, Княгиня в липні, коли на зернових наливався колос, освячували поля, аби дозрів урожай, аби град не понівечив поле, не спалила перелетиця (блискавка), аби від злив колос не поліг. Після служби Божої вся процесія йшла в поля: «Жони лем із жита сплітали віночки, клали на хоругви, священ- ник в полі читав Євангелію і освячував поле на чотири сторони». «Раніше робили і тепер так, щоб не понищило поля. Коли на село надхо- Кут «Поруб» у селі Буківцеве 8080 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 дить буря, церковник йде дзвонити і розбиває дзвоном бурю, відводить її від села. У дзвін раніше дзвонили, коли траплявся в селі по- жар, таким способом скликали людей на допо- могу» [11]. Користувалися і різними ритуально-міс- тич ними діями, які передавали з покоління в покоління. А було і так, що обітниці на збе- реження врожаю давало ціле село і протягом століть виконувало їх. Наприклад, у с. Смере- кове в середині ХІХ ст. декілька літ поспіль злива нищила достиглі поля, і всі люди перед Богом у церкві дали обітницю, про яку розпо- вів мені Іван Попович: «В нашому селі всю ро- боту і давно, і тепер починають робити у вівто- рок, і ніхто не косить у п’ятницю. Колись при великій зливі й бурі старі люди зреклися цілим селом у церкві, що в п’ятницю ніхто не буде ко- сити, просили Бога, щоби буря обходила село і не нищила хліба. У п’ятницю роблять різну роботу, лем не косять. І до сьогоднішнього дня ми цієї клятви дотримуємося, і не порушуємо даної Богу ще прадідами й дідами обітниці». Діти теж мали роботу, «вони сокотили (охороняли) від потят (птахів) свої поля з пше- ницею аж до жнив. Кожен на своєму полі ро- бив такий стільчик, і то лем діточки на нього ставали і цоркотіли деркачами». На Святу неділю (Трійця) освячували поля після служби в церкві, усі йшли до нив, плели невеличкі віночки на павіси (хоругви). Свяще- ник і «нарід» (народ) молилися, читали захис- ні молитви «Отче наш», «Богородице, Діво, радуйся», щоб врожаї залишалися неушко- дженими бурею, вогнем, градом. По всіх селах влітку кропили йорданською водою поля, коли приходила посуха. Залежно від погоди та стиглості зерна, по- чинали жати: коли вже скошували сіно, коли з південних районів Словаччини поверталися із сезонних робіт селяни, де зерно дозрівало раніше. У першій половині серпня косили — «серпи гріли». Відтак народ зберіг приповідку: «Август багач на новий калач, ще й про запас збирач». Зерно намагалися зібрати до першого осін- нього свята Іллі: «Ілля громами мече — у поле жати кличе». Тому що після Іллі могли по- чатися затяжні осінні дощі. Людська пам’ять зберегла роки, коли «прийшов Ілля і наробив Краєвиди лемківського селі Княгиня. Фото Є. Гайова 8181 З експедиційних дослідженьЗ експедиційних досліджень у полі гнилля», бо перестигле жито важко зби- рати з розмоклих полів. Коли розпочинали жати, ставали перед ни- вою навколішки. Помолившись, брали жмути стеблин, скручували перевесло і опоясувалися ним. При цьому промовляли: «Дав лем, Боже, жнив дочекати, дай нам сили й здоров’я урожай зібрати». Хрестилися і проказували: «Госпо- ди, Боже, помагай усім людям і нам» — і по- чинали жати. До 30–50-х років ХХ ст. жали переважно серпом. Косою спочатку косили ячмінь і не- високий овес. Косили лише чоловіки. Ячмінь і овес збирали на покоси, на землю (на валок), залишали їх на два-три дні просохнути, а потім перевеслом зв’язували в снопи. Верхній сніп називали «ряса», нижній — «гузиря». Снопи складали в копи «мандель» (10–30 снопів). Інколи снопи накладали навколо палиці, за- битої в землю. Жито жали дозріле, але таке, яке не сипало- ся. Усе в’язали в снопи, складали в напівкопи в хрестці — колоссям у середину, а гузирем назовні. Зверху накривали снопом «попом» і так «схло» (сохло). Звозили додому й моло- тили ціпами в пиливні, потім — молотарками («вони були лем у заможних селян»), віяли з дерев’яного корита на верету. «У кориті упала- ли (підкидали), щоби полова увіяла гет (віді- йшла)», або в пиливні відчиняли обоє дверей, щоб був протяг, і дерев’яною віячкою підкида- ли його в напрямку вітру. Вітер відносив поло- ву та більш якісне зерно вперед. Те, що впало попереду, відбирали для посіву, а гірше — на їжу. Посуд, яким міряли зерно, називали ко- рець (25 кг), півкорець, четвертина, восьмин- ка. Чотири кірця становили один коблик. Солому й сіно складали в обороги. Це чо- тири рухомі стовпи з рухомою стріхою, яку опускали та підіймали, кріпили чопами. Обмо- лочували від осені й до Різдв’яних свят. Очищене зерно мололи на млинках (жор- на), зберігали в засіках, які стояли в коморах, сінях, на подах (горищах). Жорна робили з бу- кового дерева, а ручку — з ясеня. Городину зберігали в ямах. Копали на су- хих горбах круглі неглибокі ями, зсипали ово- чі, прикривали листям, отавою, а зверху — Кліть із с. Стричава для зберігання овочів у сипанці. Струблена кліть – верхня частина пивниць, дах покрито жупами-(сніпками) 8282 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2008 землею. Такі ями називають «рупа», «копа». У с. Стричава яблука зсипали на землю, при- кривши глиною, землею. У досліджених селах городину та фрукти і нині зберігають у «струблених» (зрубних) пив- ницях (сипанець) — яма, розміром 4 м 2,5 м, яка всередині обкладена каменем. Зверху над нею виведені букові стіни, які прикриті чоти- рисхилим дахом, вкритим «жупами» (житні снопи) або ґонтом. Також поширений тради- ційний вид зберігання городини — у пивни- цях, які вимурувані під щитовою (причілко- вою) стіною хижі. За умови великих перепадів ґрунту на місці, де мали закласти хижу, площу вирівнювали каменем. Інколи такі фундаменти сягали 1 м–1,5 м заввишки, і їх використову- вали під пивниці [12]. Під час експедиційних відряджень у с. За- горб доводилося бачити у дводільній напів- курній хижі початку ХХ ст., уздовж затильної стіни, у сінях високу загороду, збиту з дощок, куди восени зсипають картоплю. В іншому ви- падку (хижі) (зафіксовано в садибі Дяковця Василя Федоровича) зберігають картоплю в «рупі» (яма), викопаній у сінях, яку накрито дошкою. Спускаються всередину по лазиві (драбині) [13]. У високогірному с. Буківцеве у дводільних «струблених» (зрубних) хижах початку ХХ ст. спостережено й інші «рупи» посередині хижі, в яких у морози городина не промерзає, а в сі- нях у «рупі» може промерзнути. Такі ями були традиційні і для сіл Стричава та Княгиня. У кожній сім’ї існував певний розподіл пра- ці на жіночу та чоловічу. Чоловіки здебільшого працювали в полі, а жінки — у городі. Хоча при заготівлі сіна жінки допомагали чоловікам просушувати, перевертати сіно. Дорослі діти допомагали батькам у полі й городі, менші ді- вчатка бавили дітей, а хлопчики пасли худобу. 1. Подолак Я. Деякі архаїчні форми обробітку зем- лі в районі Верхньої Цирохи // Наук. зб. Музею української культури. — Пряшів, 1979. — Т. 9. — Ч. 2; Удварі І., Сополига М. До питань соціально- економічного становища русинсько-українського населення Спиша в часи Марії-Терезії // Наук. зб. Музею української культури. — Пряшів, 1992. — № 13; Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. — Кн. 1 (1918–1939). — Братіслава — Пряшів, 1979; Тарнович Ю. Ма- теріальна культура Лемківщини. — Краків, 1941; Мушинка М. Нариси етнографії: Південь // Лем- ківщина: Земля, люди, історія, культура. — Нью- Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988; Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини. — Братіслава; Пряшів, 1991; Парікова М. Традиційні види зимового транспорту в районі Верхньої Ци- рохи // Наук. зб. Музею української культури. — Пряшів, 1979. — Т. 9. — Кн. 2. — С. 167–181; Мушинка М. Народні промисли та ремесла // Лем- ківщина. — Т. 2. 2. Бойківщина: Історико-етнографічне досліджен- ня. — К., 1983; Павлюк С. Традиційне хлібороб- ство України. — К., 1991; Павлюк С. Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХІХ — початку ХХ ст. — К., 1986. 3. Павлюк С. Традиційне хліборобство України. — К., 1991. 4. Польові дослідження автора за 2002 р. 5. Подолак Я. Деякі архаїчні форми обробітку землі в районі верхньої Цирохи // Наук. зб. Музею укра- їнської культури в Свиднику. — Пряшів, 1979. — № 3. 6. Гайова Є. Наукове обґрунтування до тематико- експозиційного плану хати із с. Стричава Велико- березнянського р-ну Закарпатської обл. 2006 р. 7. Павлюк С. Традиційне хліборобство України. — К., 1991. 8. Польові дослідження автора за 2005 р. 9. Польові дослідження автора за 2002 р. 10. Польові дослідження автора за 2002 р. і 2004 р. 11. Польові дослідження автора за 2005 р. 12. Гайова Є. Наукове обґрунтування до тематико- експлуатаційного плану хати із с. Стричава Вели- коберезнянського р-ну Закарпатської обл. 2006 р. Розділ «Архітектурно-конструктивні особливості буді вель». 13. Польові дослідження автора за 2004 р. This article is a result of the field expeditionary research in villages of Lemky in Verkhni Bereziv region. The author tells about the archaic forms of farming.

Архаїчні форми обробітку землі в лемківських селах Великоберезнянщини

Репозитарії

Схожі ресурси