Василь Верховинець — етнограф

The article is dedicated to unknown pages of ethnographic activity of outstanding cultural worker Vasyl Verkhovynets.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Верховинець, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2008
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнографія
Schlagworte:	З історії вітчизняної та зарубіжної науки
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20253
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Василь Верховинець — етнограф / Я. Верховинець // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 5. — С. 82-91. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20253
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-202532011-05-25T12:04:13Z Василь Верховинець — етнограф Верховинець, Я. З історії вітчизняної та зарубіжної науки The article is dedicated to unknown pages of ethnographic activity of outstanding cultural worker Vasyl Verkhovynets. 2008 Article Василь Верховинець — етнограф / Я. Верховинець // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 5. — С. 82-91. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20253 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії вітчизняної та зарубіжної науки З історії вітчизняної та зарубіжної науки
spellingShingle	З історії вітчизняної та зарубіжної науки З історії вітчизняної та зарубіжної науки Верховинець, Я. Василь Верховинець — етнограф Народна творчість та етнографія
description	The article is dedicated to unknown pages of ethnographic activity of outstanding cultural worker Vasyl Verkhovynets.
format	Article
author	Верховинець, Я.
author_facet	Верховинець, Я.
author_sort	Верховинець, Я.
title	Василь Верховинець — етнограф
title_short	Василь Верховинець — етнограф
title_full	Василь Верховинець — етнограф
title_fullStr	Василь Верховинець — етнограф
title_full_unstemmed	Василь Верховинець — етнограф
title_sort	василь верховинець — етнограф
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	З історії вітчизняної та зарубіжної науки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20253
citation_txt	Василь Верховинець — етнограф / Я. Верховинець // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 5. — С. 82-91. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT verhovinecʹâ vasilʹverhovinecʹetnograf
first_indexed	2025-07-02T20:54:27Z
last_indexed	2025-07-02T20:54:27Z
_version_	1836570030280540160
fulltext	8282 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 5/2008 Ярослав Верховинець В АСИ ЛЬ ВЕРХОВИНЕЦ Ь – ЕТ НОГ РАФ Вищу музично-теоретичну освіту здобув у Київській музично-драматичній школі М. Лисенка під керівництвом професора Г. Любомирського, а також М. Лисенка, від якого одержав фундаментальні знання з основ музичної композиції та фольклору (1907– 1910). Проте постійна жага до поглиблення своєї освіченості в суміжних галузях фольклористики привела В. Верховинця до Київського музею старожитностей міста. (Тепер – Національний художній музей України) 1. Одним із засновників цього му- зею, а з 1902 по 1923 рік – його директором був археолог і етнограф, академік АН УРСР Микола Федорович Біляшівський. Відділ народного мистецтва в музеї очо- лював з 1910 по 1927 рік мистецтвознавець Д. Щербаківський. На тлі безцінних експона- тів свого відділу, він регулярно влаштовував різнотематичні читання та наукові дискусії, активним учасником яких став і В. Верхови- нець. Глибинну сутність своїх лекцій та наукових дискусій Д. Щербаківський завжди спрямову- вав у практичну площину. Як вельми досвід- чений і мудрий педагог, він розпізнав в особі В. Верховинця майбутнього вченого. Він поба- чив, як той щиро кохається і добре розумієть- ся у фольклорі, особливо у хореографічному, а На титульній сторінці “Українського весіл- ля” є дарчий напис: “Дорогому учителю Да- нилу Щербаківському на пам’ять. В. Костів. Київ 7. 06. 1914”. Що ж спонукало Василя Верховинця на- ректи Данила Щербаківського “Дорогим учителем”, і яку роль відіграв останній у фор- муванні особистості автора як фахового до- слідника українського фольклору? Молодий В. Верховинець постійно праг- нув до примноження й удосконалення сво- їх знань. Вищу педагогічну освіту він здо- був в учительській семінарії міста Самбора (1899), спеціальну вокальну освіту у Кра- ківській консерваторії та приватно в О. Ми- шуги – всесвітньо відомого українського співака (1900), блискучу школу сценічної майстерності – у М. Садовського, коли працював у його театрі як актор-співак лірико-драматичного амплуа, а затим на по- саді хореографа, хормейстера і диригента. 8383 З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки Фрагмент “шпичинського” весільного об- ряду (сцена заручин у хаті молодої) увійшов до постановки кінофільму “Коліївщина”, де молоду грала видатна українська актриса П. Нятко (Оксана), матір молодої – Є. Доля- Верховинець, батька молодої грав В. Верхови- нець, а артистки “Жінхорансу” були дружками молодої і виконували весільні пісні 6. Востаннє фрагменти “українського весілля” використовувались у постановці опери М. Лисенка “Наталка Полтавка” на сцені Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, коли дружками Наталки, поряд з артистками опери, виступали і артистки “Жінхорансу”. (Театральний сезон 1935–1936) 7. У прем’єрному буклеті до згаданої виста- ви є допис диригента, композитора і музич- ного редактора цієї постановки В. Йориша під назвою “Музика опери Наталка Полтав- ка” [С. 16–20], де автор повідомляє: “… В ці- лому довелося дописати нових 35 номерів, так що зараз Наталка Полтавка нараховує 47 му- зичних номерів, куди входять хори, арії, тріо, секстети, ансамблі з хором і танки. Танкові номери побудовані за матеріалами і консультацією майстра української етнографії, композитора В. Верховинця”. тому запропонував йому реалізувати свої мож- ливості у дослідженні обрядового фольклору. З цією метою Д. Щербаківський та його брат – археолог і етнограф Вадим Щербаківський і ху- дожник Василь Кричевський запросили В. Вер- ховинця до с. Шпичинці 2, де навесні 1912 року мало відбутися весілля. І при доброму сприянні сільського священика Михайла Щербаківського (батька Данила та Вадима Щербаківських), дослідник здійснив повний запис багатоденного весілля з музикою і текстом. Про свої творчі здобутки в с. Шпичинці В. Верховинець повідомляє В. Гнатюку 3. В листі на його ім’я від 18 квітня 1912 року є такі рядки: “В Шпичинцях списав я 25 веснянок, ціле весілля з церемоніями і піснями. Пісень весільних списав 140, мелодій – до 70. Ціле весілля буде у нас у цьому сезоні так поставлене, як я бачив” 4. Ми не маємо достовірних даних про поста- новку у театрі М. Садовського цілого “шпи- чинського весілля”, але його фрагменти широко використовувались у побутових п’єсах, де мало місце розгорнуте весільне дійство. “Шпичин- ські” весільні пісні звучали, також, у виконанні артисток “Жінхорансу” 5. “Шпичинські” весільні пісні у виконанні артисток “Жінхорансу” 8484 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 5/2008 На сторінках того ж буклету читаємо рядки і самого В. Верховинця. У своєму дописі “Про фольклор в опері Наталка Полтавка [С. 30– 35] він пише: “… Моє завдання у Наталці Полтавці показати чотири моменти фолькло- ру, зв’язаних безпосередньо з п’єсою за заду- мом авторів, режисера і композитора опери. Перший момент – це хоровод Король. Його водять дівчата різноманітними візерун- ками під пісню Король по городу ходить. Дру- гий момент – пісні передвесільні. Це ридання подруг Наталки-сироти, в якої нема батька, – Нема порадоньки бідній сироті. Третій мо- мент – звичайний дівочий танок дружечок , простий, не надуманий, з приходом музик під кінець другої дії. Четвертий момент – це фі- нал третьої дії, в який входить радісний танок Плескач , що починає молода Наталка з дру- жечками і весільними гостями. Танок закінчу- ється п’ятим моментом – Вільним козаком *. Перші чотири моменти ідуть за участю об’єднаних хорів і балету оперного театру, а Вільний козак – широкий, розмашистий – ви- конується виключно силами артистів балету”. Одночасно з весіллям дослідник здійснив у с. Шпичинці ще й запис трьох народних танців: “Василиха”, “Рибка” і “Шевчик”. А в с. Криве, що знаходиться неподалік від рідної Максиму Рильському с. Романівки (теж по сусідству зі Шпичинцями), він занотував за допомогою братів поета ще й мальовничий танець “Ро- ман” та “Гопак”, якому дав назву “Гопак з села Криве”. Останні два танці, за повідомленням самого В. Верховинця, постійно прикрашали хореографічні вечори, які він влаштовував на сцені театру М. Садовського та у заснованому М. Лисенком клубі “Родина” 8. Отже, “шпичинська” експедиція 1912 р. була для В. Верховинця вельми плідною і важ- ливою, бо її багатий етнографічний здобуток у великій мірі дозволяв йому виношувати цікаві творчі плани на майбутнє – на здійснення тео- ретичних розробок, на практичне використання фольклорного матеріалу у театральній справі. Першою науковою працею автора стала збірка “Українське весілля”. Тут варто зазна- чити, що це один з перших на Україні творів де, крім повного запису багатоденного весіль- Фрагмент “шпичинського” весільного обряду (заручин у хаті молодої) 8585 З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки ного обряду, широко представлений музичний матеріал і здійснено цінні і цікаві теоретичні узагальнення. Задля всеохоплюючого дослідження весіль- них пісень з різних районів України, В. Верхо- винець за порадою Д. Щербаківського, залучив до своєї роботи ще й ряд інших весільних збірок, укладених відомими українськими етнографами і фольклористами. А саме: запис весілля П. Чу- бинського (1877 р.) в с. Бориспіль Переяслав- ського пов. Полтавської губ. (мелодії до тексту поклав на ноти М. Лисенко); запис весілля І. Демченка у містечку Монастирище Липовець- кого пов. Київської губ. (1896–1900 років), опу- бліковано 1905 р. в Одесі, а також неповна збірка М. Лисенка та Галицька збірка С. Людкевича. І на основі такого об’ємного матеріалу до- слідник у своїй роботі ретельно опрацьовує пісні українського весільного обряду. Він розглядає їх ритмічну структуру: ви- значає її як непостійну і різноманітну, котра за його словами – “непомітна для слуху, а трудна тільки для виведення її на папір. Ритм мело- дії цілком зв’язаний з поезією”. І ще: “Акценти музичні і пісенні відповідають собі взаємно”. Цей органічний взаємозв’язок між музикою й словом добре відчутний там, де залежно від ритміки віршованого тесту, відповідно зміню- ються і довжини нот, тобто укрупнюються або подрібнюються певні долі такту. При цьому строго зберігаються усі музичні інтервали по- між звуками, тому й мелодичний рисунок пісні завжди залишається незмінним. Аналізуючи ладо-тональну побудову ве- сільних мелодій, В. Верховинець спостерігає за її видозмінами у піснях: “Благослови, Боже”, “Хміль лугами”, “Кісоньки мої”, “Та через сі- нечки”. Особливо зацікавили і схвилювали ав- тора дві останні пісні, в яких, на його погляд, сучасне виконання затерло еолійський лад, і тепер вони співаються в мелодичному мінорі. Поряд з тим, дослідник здійснює чітку кла- сифікацію усіх весільних мелодій за спільними ознаками, розподіливши їх на три основні гру- пи з відповідними нотними прикладами і дає вичерпну характеристику кожній з них. Аналізуючи пісні з київських збірок, зо- крема “Віночку мій перловий”, “Місяцю пере- крою” та “Похилеє дерево” і порівнюючи їх з галицькими мелодіями, зібраними С. Людке- вичем та Роздольним, В. Верховинець знахо- дить поміж ними багато схожих рис, які гарно простежується у мелодичному рисунку та в кінцевих каденційних тактах. Така обставина дозволила автору зроби- ти висновок, що “весільні мелодії з російської (Східної – Я. В.) України теж споріднені з мелодіями закордонної (Західної – Я. В.) України, яка зберегла не тільки цілі мелодії з їх рисунком, але задержала ще й дотепер орієн- талізм в мелодіях весільних”. Особливу увагу дослідник звертає на існу- ючу різницю між звичайними народними піс- нями і весільними мелодіями. За словами автора відмінність останніх по- лягає в тому, що: “1) усі вони співаються в один голос; 2) вони вузькі по діапазону; 3) побудо- вані на строгім діатонізмі; 4) деякі з них по- будовані на орієнтальній (мадярській) гамі” 9. Визначаючи специфічні риси, притаманні по- будові і форми весільних пісень, В. Верхови- нець констатує: “Характерні ці прикмети свідчать про архаїзм весільних мелодій, про ту добу їх творення, коли у нашого народу не було ще й поняття про спів многоголосний. І не дивно, весілля – це обряд старовинний, сягаючий давніх предслав’янських часів, установлений самим громадським життям, самим народом”. “Можливо, що з введенням християнства відбулися деякі зміни в весільних церемоніях, але той факт, що на усьому просторі України зустрічаємо ті самі мелодії, доводиться засвід- чити, що зміни не торкались самих мелодій”. “Наш народ, як відомо, під час виконання обрядових церемоній дуже консервативний, свої старинні обряди любить і оберігає, а осо- бливо такі, де виступає багато дійових осіб, так як, приміром, на весіллі”. 8686 ISSN 01306936 НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 5/2008 Торкаючись ладової побудови весільних пісень, автор звертає увагу на музичне мис- лення наших далеких предків, а також просте- жує за генетичним розвитком ладової системи від давніх часів до сьогодення. Так він пише: “… Правда, мелодії іонійського і еолійсько- го лада дуже ясно вказують на наш мажор і мінор, але ми про мінори і мажори згадувати не можемо, бо тоді їх музика не знала, бо як сказано було вище, це був час одноголосного самостійного стиля”. У той спосіб дослідник вкотре підкреслює тезу про давнє походження українського ве- сільного обряду, адже відомо, що давньоруська ладова система зародилась у ІХ–Х ст., тобто у дохристиянську добу. Ще далі вглиб віків заглядає автор “Укра- їнського весілля”, коли пише: “Особливої уваги заслуговують мелодії, котрі свідчать про споріднення їх з сербськими піснями. Про подібність українських пісень з піснями сербськими згадує М. Лисенко в своїй студії “Характеристика музыкальных особенностей малороссийских дум, исполняемых кобзарем О. Вересаем”, а цю студію розширює Ф. Ко- лесса 10 в своїй праці “Про мелодії українських дум”, де він наводить кілька прикладів пісень турецьких, сербських, болгарських”. Виникає питання, яким чином могло від- бутись споріднення сербських і болгарських пісень з українськими? Вірогідніше, це є від- луння Великого переселення народів, котре відбувалося впродовж V–VІІ ст. Відомо, що у болгар, а особливо у сербів, є багато українських слів. Перебуваючи певний час на території України, болгари та сербо- хорвати запозичили від українців певні мовні і музичні елементи і одночасно залишили у нашому фольклорі свій болгарський і сербський слід. А це означає, що в період Великого переселення народів існували і були сильними українська музика і мова. Вельми розгорнутий теоретичний розділ “Українського весілля” разом із практичним, охоплює цілий спектр питань, який стосується обраної дослідником теми. Розширює перед нами рамки інформаційного простору від сьогодення до найдавніших історичних часів нашої Батьківщини. Дає можливість зробити екскурс до витоків народної обрядовості, як складової частини української національної культури і простежити за її розвитком з часів родового суспільства до нашої епохи. Подібної думки дотримується і видатний український композитор і науковець П. Козицький, який в рецензії на “Українське весілля” пише (зберігаємо мову оригіналу): “В. Верховинец весь песенный материал ве- сілля разбивает на три группы. Если принять во внимание, что песни первой группы встре- чаются во всех записях, т. е. исполняются по всей Украине, что они связаны с теми момен- тами свадебного обряда, который возник в ро- довом обществе, что народные массы с особой бережливостью сохранили ритуальную сторо- ну свадьбы, пронеся ее без изменений через века – в условиях многовековой насильствен- ной христианизации, – то станет возможным рассматривать эти песни (их текст и мелодию) как дошедшие до нас памятники музыкального языка эпохи родового общества” 11. В своїх спостереженнях і висновках щодо древніх витоків українського пісенного фольклору і архаїчності весільного обряду, дослідник не відчував себе самотнім. Підтримку своїм поглядам він знаходить у роботах, які належать професору М. Сумцову 12 і тому на сторінках “Українського весілля” повідомляє: “В статтях професора М. Сумцова Культурные переживания, друкованих свого часу в Київ- ській старині, дуже гарно представлена архаїч- ність народного весілля”. Спробуємо навести декілька цитат із праць М. Сумцова, які напевно мав на увазі В. Верхо- винець, коли посилався на авторитет професора: К истории южно-русских свадебных обычаев (Тут і далі зберігаємо мову ори- гіналу). “Бурный поток народной жизни увлекал священо и церковнослужителей, ставил их даже против их воли и желания на крестьян- скую точку зрения … вносил в религиозно- 8787 З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки церковную сферу чисто народные элементы, как, собственно, украинские, так и сохранив- шиеся на украинской почве элементы старо- славянские, языческие” 13. Религиозно-мифическое значение мало- русской свадьбы. “Религиозно-мифические элементы свадьбы у одних славянских народов сохрани- лись лучше, у других слабее. Юго-восточные славяне в этом отношении оказались более консервативными, чем западные”. “Малороссийское вильце или гильце – боль- шая ветвь, зимой всегда сосновая, летом яблуне- вая, грушевая, вишневая или черемуховая”. “Обыкновение “вить вильце” встречается в Малороссии почти повсеместно. Свадебное вильце – символ жизни”. “обхождение вокруг зеленого дерева вхо- дило в древнеславянский свадебный ритуал, и свадебное вильце служило заменой этого обычая в зимнее время”. “Особенность малороссийской свадьбы со- стоит в том, что в ней встречаются в большей или меньшей степени все проявления религиозно- мифического мировоззрения, причем проявле- ния торжественные и поэтические сохранились в замечательной чистоте и отчетливости”. “Наибольшей архаичностью отличается свадьба в глубине Малороссии, в Полтавщине и Киевщине”. “Жестоко ошибается тот, кто, судя по религиозно-мифической архаичности ма- лорусской свадьбы, придет к мысли, что в нравственно-культурном отношении малорос- сийский народ отстал от других славянских народов. Архаичность его свадебных обрядов и песен стоит рядом с проявлением мягкости и нежности его семейных отношений, уважения к личности человека, женщины в частности. В нем, например, нет того резкого выражения подчиненности женщины, какое удержалось от времени дикости в великоруской свадебной об- рядовости и выражается в том, что отец, в при- сутствии жениха и родственников, подходит к своей засватаной дочери и дает ей пощечину”. “В малорусском свадебном ритуале, при всей его обрядовой архаичности, нет ни одной черты, оскорбляющей нравственное достоин- ство невесты”. “Свадьба в целости, со всеми своими религиозно-мифическими, юридическими и житейски-бытовыми чертами, служит до- вольно полным и весьма ярким проявлени- ем личности народа, как живого организма, выражением его материальной и социальной развитости и культуры” 14. Палка сватов. “В сочинении О свадебных обычаях я высказал мнение, что в древности палка сва- тов служила символом солнечного луча или, может быть древом жизни” 15. Дослідження українського пісенного фольклору та весільної обрядовості В. Вер- ховинець поєднує із студіюванням україн- ського народного танцю. У нас немає точної дати започаткування цієї праці, проте, в “Українському весіллі” можна натрапити на такі рядки: “Сама найкраща музика не піддержує так веселості весільної, як танкова пісня ... але про танкові мелодії буде ширша розмова тоді, коли прийдеться сказати дещо про українські народні танки”. Ці рядки свідчать про те, що працюючи над “Українським весіллям”, дослідник уже мав у своєму розпорядженні необхідний для теоретичної обробки танцювальний матеріал, який дозволив йому, після опублікування “Українського весілля”, невдовзі сказати своє вагоме слово і в галузі хореографії. Отже, другою науковою працею В. Верховинця стала “Теорія українського народного танцю” 16, де автор ґрунтовно сис- тематизував і узагальнив досягнення україн- ської нації на терені народно-танцювального мистецтва. Потім вийшла в світ і третя наукова праця автора під назвою “Весняночка”, яка є збіркою рухливих ігор з піснями й танцями для дітей дошкільного віку та молодших школярів. Про започаткування і створення “Весня- ночки” автор повідомляє в передмові до її пер- шого видання, коли пише 17: “Складання цього підручника почато 1912 року в Києві на корот- 8888 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 5/2008 кострокових дошкільних курсах і у Фребелів- ському інституті” 18. Щирий прихильник С. Русової 19, її діяльності на культурно-освітній ниві та з огляду на її науковий і практичний доробок в галузі педагогіки, В. Верховинець розробив і запропонував у “Весняночці” свій метод виховання дітей та юнацтва засобами мистецтва з використанням рухливих ігор і пісень, танців та забав. Цей метод широко використовується і в сучасних виховних та учбових закладах. Звичайно “Українське весілля”, “Теорія українського народного танцю” і “Весняночка”, видавались в різні роки. Але, якщо простежити за конкретним періодом укладання кожної з них, то можна дійти висновку, що усі три наукові праці В. Верховинця були задумані ним одночасно, як комплексна розробка трьох галузей фольклористики – народної обрядовості, хореографії та педагогіки, які особливо цікавили його і хвилювали. І в цьому творчому процесі 1912 рік виявився етапним для В. Верховинця – фольклориста, оскільки поєднував два основні періоди його дослідницької роботи, якщо до 1912 року був період активного нагромадження практичного матеріалу, то далі настав період його теоретичного осмислення, період послідовної публікації упорядкованих і підготовлених до друку праць. При детальному розгляді наукового доробку В. Верховинця, звертає на себе увагу та вельми важлива обставина, що автор, як етнограф, міцно стояв на позиціях збереження фольклорного матеріалу в його чистому, недоторканому вигляді. Адже фольклор у всіх його проявах – це колективна пам’ять народу, це своєрідний генофонд нації, в якому закодована інформація про її менталітет, про її найголовніші, найхарактерніші риси та особливості, які передаються з покоління в покоління від етнічних витоків до сьогодення. Зберегти в недоторканості цей етнофонд, цей інформаційний ланцюжок, що надійшов до нас із глибини віків, значить зберегти націю. Отже, всяка свідома чи несвідома ревізія усталених канонів того чи іншого творчого процесу, який успадкувало народне мистецтво від предків, спотворює не тільки мистецтво, але й ту інформацію, яку воно несе в собі, подає у викривленому вигляді або нагло її розриває. В. Верховинець – етнограф відчував у собі покликання стояти на захисті фольклорних надбань українського народу в галузі обрядо- вості, пісенності та хореографії, аби зберегти для нащадків їх глибинну внутрішню суть, їхню природну, незайману красу і тим самим оборонити від спотворення інформаційного зв’язку між минулим і сучасністю. Боротьбу з руйнівними силами та негатив- ними проявами фальсифікації, які проникали до народного мистецтва і завдавали йому ве- ликої шкоди, В. Верховинець провадив у двох площинах – теоретичній та практичній. Як теоретик, він у своїх дослідженнях та публікаціях, перш за все, подавав вичерпу- ючі відомості про історичні витоки багатьох видів українського фольклору. Так, в перед- мові до першого видання “Теорії українського народного танцю”, автор повідомляє: “Коли приглянемось ближче до пісенного матеріалу, який до цього часу зібрали наші етнографи, то побачимо, що деякі пісні – особливо обрядові, веснянки, купальські та весільні, що початком своїм сягають давньої давнини – збереглися з іграми, танками та хороводами” 20. Про древні витоки українського фольклору йдеться і в другому виданні “Теорії україн- ського народного танцю” 21, де на С. 67, роз- ділу ІV під пунктом 61, В. Верховинець зазна- чає: “Питання, які відносяться до танка, треба ставити й до ігор з танками, що міцно зв’язані з народними обрядовими піснями, тобто веснян- ками, купальськими піснями, які є найвірніші початкові джерела народної хореографії”. В тому ж ключі, опираючись на фольклор- ний матеріал, В. Верховинець викладає свої погляди на історію розвитку українського мис- тецтва, коли читає лекції студентам Полтав- ського інституту народної освіти 22, в якому з 8989 З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки 1920 по 1933 роки очолював кафедру мисте- цтвознавства. Збереглись програми його лекцій, призна- чених для студентів ІІ курсу, де він поділяє іс- торію культури України на шість діб. З тих шести діб звернімо пильну увагу на перші три доби, а саме: “І доба – родового побуту (дохристиянські часи). Ця доба дала нам обрядові пісні, весіль- ні, купальські, веснянкові, ловецькі, аграрні, похоронні, колискові. ІІ доба – раннього феодалізму. Доба колядок, билин, дум, дружинних та історичних пісень. ІІІ доба – українське середньовіччя. З’явились нові форми історичної пісні, кобзар- ська дума. Поширюється кобзарський рух”. Таким чином, здійснивши музично- етнографічну розвідку нашого далекого ми- нулого, В. Верховинець в своїх працях та на лекціях перед студентами переконливо до- вів, що український фольклор, а відтак і його творець – український етнос, має виключно древню тисячолітню історію, витоки якої зна- ходяться у конкретному періоді, а саме в добі дохристиянській. Як бачимо, зібраний у працях дослідника вагомий етнографічний матеріал сконцентру- вав в собі найціннішу інформацію про етнічні корені української нації. Цей матеріал, упо- рядкований і осмислений, дає нам вичерпну відповідь на споконвічне запитання: хто ми і звідки ми? Таке запитання не втратило актуальності і в наш час, бо ще не перевелись прихильники давно розвінчаної теорії російського вченого М. Погодіна 23, згідно якої (цитуємо укра- їнського історика, професора Д. Дорошен- ка): “ніби в Україні і взагалі на середній Над- дніпрянщині до половини ХІІІ століття жили великоруси, котрі після татарської руїни 1240 року вимандрували на північ, де сьогодні зна- ходиться осередок великоруського племені. Натомість на порожні місця на півдні прийшли вже в ХІV столітті нові переселенці з Волині й Галичини, які й явились предками сьогодніш- ніх українців” 24. Але якщо погодитись з цією теорією, яка заперечує факт існування українського етносу протягом багатьох віків – від дохристиянської доби до ХІV ст., то правомірно виникає ще одне запитання: хто ж тоді створив численні народні обряди – весільні, купальські, свята Різдва – Зодіаку, Водохреща, Вербної неділі, щедрівки, колядки, культи Лади, Дани, Поле ля та інші, які зародились на території сучасної України ще за родового суспільства? Тут відповідь може бути тільки одна: цей потужний фольклорний пласт, що формувався протягом багатьох віків, був створений саме українським народом, далекі предки якого оді- дичили українську землю в незапам’ятні часи. Отже, одні лише етнографічні дані, зібрані у працях В. Верховинця, особливо в “Укра- їнському весіллі”, навіть без посилання на інші джерела, дають усі підстави категорич- но стверджувати, що ми – українці, ніколи не були переселенцями з якихось інших країв, що український етнос здавна народився і роз- вивався на території, яка належить сучасній українській державі, що український народ є автохтоном на своїй, українській землі. Ось так і інформаційний ланцюжок колек- тивної пам’яті народу, віками мандруючи до нас, приніс нам відомості про те, що давньоу- країнська держава Київська Русь є колискою саме українського народу. З цього випливає, що усі інші сусідні народи самостійно розви- вались поряд з українським. Вони, безумовно, взаємодіяли між собою, але кожен з них мав свою власну “колиску”, історію та культуру. В. Верховинець – етнограф, своїми праця- ми категорично відкидає зазіхання іноземних науковців на українські історико-культурні цінності. Його твори спростовують усі лже- теорії недружніх нам авторитетів стосовно українського етносу та фольклорних надбань української нації, бо, попри всілякі імперські забобони, В. Верховинець завжди мав власну, науково вивірену думку і міцно стояв на пе- редових позиціях вітчизняної науки, саме на тих позиціях, які знайшли абсолютне підтвер- дження у наші часи. 9090 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 5/2008 *** Такі думки навіяло студіювання “Україн- ського весілля”, яке В. Верховинець з ініціати- ви Д. Щербаківського записав у с. Шпичинці, а далі, після ґрунтовного опрацювання зібра- ного матеріалу, опублікував його при допо- мозі знову ж таки Д. Щербаківського у кни- зі “Український етнографічний збірник” (К., 1914, – Т. 1. – С. 71–121). І тоді на титульній сторінці твору з’явився дарчий напис, в теплих словах якого відчувається щиросердна вдяч- ність молодого автора видатному українсько- му вченому за допомогу у здійсненні і опри- людненні своєї першої наукової праці. Тут слід зазначити, що феномен твор- чої співдружності двох вчених-етнографів Д. Щербаківського і В. Верховинця проявився не лише у створенні і публікації “Українського весілля”. Він сягнув далі, бо відіграв певну по- зитивну роль у духовному житті країни. Як відомо, Данило Михайлович постійно дбав про збагачення колекції свого музейно- го відділу. З цією метою він закликав своїх слухачів і студентів, аби вони, повертаючись з канікул, привозили до музею хоча б один якийсь взірець місцевого образотворчого мистецтва. З подібною пропозицією Д. Щербаківський звернувся, також, до В. Верховинця і попросив його привезти із свого рідного села Старий Мізунь, Станіславської губ.25, декілька образів (ікон) роботи сільських іконописців. За допомогою односельчан, В. Верховинець зібрав чималу кількість образів, заповнив ними велику різьблену і інкрустовану материну скриню, привіз увесь цей скарб до Києва і подарував його музею. Д. Щербаківський безмежно радів дарунку, розмістивши витвори народних умільців Прикарпаття в музейній експозиції. Переживши лихоліття більшовицького панування, ці ікони і досі викликають щире захоплення у відвідувачів музею, а велика ікона Божої Матері, котра намальована на дошці розміром 70х40 см, знаходиться на реставрації. Вельми показова і важлива та істина, що іконам із Старого Мізуня вклоняються і прихожани Києво-Печерської Лаври. Чотири ікони із колекції В. Верховинця, які ми публікуємо нижче, увійшли до ювілейного альбому “Від Різдва до Вознесіння”, створеного і виданого Національним художнім музеєм України до 2000-ліття Різдва Христового. Завдяки турботам співробітників музею, копії майже усіх ікон, вивезених в свій час дослідником з Прикарпаття, повернулись до Старого Мізуня і експонуються в шкільному музеї “Старожитності села” імені Василя Верховинця. * Це – “Полька”, яка занотована в “Українському весіллі” під № 164. “Плескач” занотований в “українському весіл- лі” під № 163. * “Вільний козак” занотований в “Українському весіллі” під № 162. 1 Будівля в стилі неокласицизму, споруджена видатним українським архітектором В. Городе- цьким (1897–1900). 2 Шпичинці – село Сквирського пов. на Київщині (тепер – Ружанського р-ну Житомирської обл.). 3 Гнатюк Володимир Михайлович – україн-ський фольклорист, етнограф, академік АН УРСР, член- кор. Петербурзької АН. 4 Лист до В. Гнатюка. Рукописний відділ Львівської Державної наукової бібліотеки. – Фонд В. Гнатюка, од. зб. 284. 5 “Жінхоранс” – жіночий хоровий театралізо- ваний ансамбль, створений В. Верховинцем та його дружиною Є. Верховинець-Костівою (Долею) у Полтаві (1930–1938). Ансамбль виконував пісні у театралізованому плані. 6 “Коліївщина” – кінофільм. Режисер-поста- новник І. Кавалерідзе – видатний український скульптор, кінорежисер, драматург. Композитори: В. Верховинець та П. Толстяков. Кіностудія ім. О. Довженка, м. Одеса, 1931–1933 рр. 7 “Наталка Полтавка”. Композитор М. Лисенко. Режисер-постановник і сценарист В. Манзій. Диригент і муз. редактор В. Йориш. Художник І. Курочка-Армашевський. Літ. редактор М. Риль- ський. Консультант з питань фольклористики та постановник обрядових сцен В. Верховинець. 8 Верховинець В. Теорія українського народного танцю. – К., 1990. – С. 126. 9 Венгерська гама – умовна назва ладу з двома збільшеними секундами: підвищені ІV і VІІ щаблі (мінорний лад), а також підвищені ІІ і VІ 9191 З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки щаблі (двічі гармонічний лад). Венгерський лад, відомий з Х століття н. е., є свідком древніх зв’язків венгерської і слов’янських культур. 10 Колесса Філарет Михайлович – український фольклорист-музикознавець, композитор, академік Всеукраїнської АН, професор. 11 Козицький П. Украинская народная пес- ня. – М., 1936. – № 8. – С. 23.12 Сумцов Микола Федорович – український фольклорист, етнограф, літературознавець, член-кор. Петербурзької АН, академік АН УРСР. 13 Сумцов М. Культурные переживания // Киевская старина. – 1883. – Т. 7. – Ноябрь-декабрь. – № 11. – С. 514. 14 Сумцов М. Культурные переживания // Киевская старина. – 1885. – Т. 11. – Март-апрель. – № 3. – C. 417–436. Вибіркові цитати із статті, в котрих йдеться про консерватизм та архаїчність україн- ського весільного обряду. 15 Сумцов М. Культурные переживания // Киевская старина. – 1889. – Т. 27. – Октябрь-декабрь. – С. 281. 16 Верховинець В. Теорія українського народного танцю. – К., 1919. 17 Верховинець В. Весняночка. – Х., 1925. – С. 5. 18 Фребелівський інститут – вищий жіночий педагогічний навчальний заклад у Києві для підготовки виховательок дітей дошкільного віку (1908–1920). 19 Русова Софія Федорівна – українська культурно-громадська діячка, педагог, автор праць з питань мистецтва, автор шкільних підручників та досліджень в галузі педагогіки. 20 Верховинець В. Теорія українського народного танцю. – К., 1919. – С. 11. 21 Верховинець В. Теорія українського народного танцю. – Полтава, 1920. 22 Тепер – Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Короленка. 23 Погодін Михайло Петрович – російський історик, письменник, публіцист, академік Петербурзької АН, професор. Один з натхненників “москвофілів”. 24 Дорошенко Д. Нарис історії України. Критичне бачення теорії М. Погодіна. – Мюнхен, 1966. – С. 64, 65. 25 Тепер – Івано-Франківська область. The article is dedicated to unknown pages of ethnographic activity of outstanding cultural worker Vasyl Verkhovynets. Much attention is paid to

Василь Верховинець — етнограф

Institution

Ähnliche Einträge