Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Сегеда, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Розвідки і матеріали
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20286
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі / С. Сегеда // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 2. — С. 55-62. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20286
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-202862011-05-28T02:32:45Z Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі Сегеда, С. Розвідки і матеріали 2009 Article Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі / С. Сегеда // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 2. — С. 55-62. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20286 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки і матеріали Розвідки і матеріали
spellingShingle	Розвідки і матеріали Розвідки і матеріали Сегеда, С. Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі Народна творчість та етнографія
format	Article
author	Сегеда, С.
author_facet	Сегеда, С.
author_sort	Сегеда, С.
title	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі
title_short	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі
title_full	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі
title_fullStr	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі
title_full_unstemmed	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі
title_sort	київська русь і давньопольська держава: історичні паралелі
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Розвідки і матеріали
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20286
citation_txt	Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі / С. Сегеда // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 2. — С. 55-62. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT segedas kiívsʹkarusʹídavnʹopolʹsʹkaderžavaístoričníparalelí
first_indexed	2025-07-02T20:55:38Z
last_indexed	2025-07-02T20:55:38Z
_version_	1836570104383406080
fulltext	5555 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали Очевидно, що ці та численні інші припущення потрібно підтверджувати порівняльним мате- ріалом, якого ще (особливо його осмислення) для цілісної історичної концепції родин і хрес- тин поки є замало. 15 «Дані етнографії дозволяють реконструювати первісне суспільство у найскладніших його проявах, але не дають підстав для визначення хронологічних рамок існування реконстру- йованої моделі. Археологічні матеріали через свою фрагментарність, навпаки, непридатні для відтворення складних, функціонально зв’язаних систем, якими є суспільство, зате до- зволяють досить точно датувати досліджува- не історичне явище. Тому перепони на шляху відтворення первісної історії, які окремо сто- ять перед археологією та етнографією, можуть бути подолані при взаємодії цих наук» (За- лізняк Л. Передісторія України Х – V тис. до н. е. – К., 1998. – С. 60 – 61). 16 Малинка А. Родыны и хрестыны (Материал со- бран в м. Мрине, Нежинского уезда) // КСС. – 1898. – Кн. V – С. 254–286. Мрин – містечко на правому березі р. Остер. За Гетьманщини було центром особливої сотні ніжинського, потім – київського полку. Тепер – Носівського р-ну. У Мрині народився О. Малинка. 17 Відомості про О. Малинку див.: Прозовий фоль- клор села Плоске на Чернігівщині: Тексти та розвідки. [Упоряд.] О. Бріцина, І. Головаха. Див. матеріали до життєпису О. Малинки (7. 08. 1865 – 22. 05. 1941): Якимович С. Малин- ка [Олександр Никифорович (некролог).– К., 2004. С. 349–359; публікація Довженок Г. за Науковими архівними фондами рукописів та фондописів ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, рукопис С. Якимовича датовано 11. 06. 1941. 18 Малинка А. Родини і христини... – № 18. 19 Иваницкий А. Типологическая характеристика некоторых принципов формообразования в украинском фольклоре // Музыкальная фоль- клористика. – М., 1978. – Вып. 2. – С. 90–116. 20 «Хрестильні пісні білорусів, у тім числі й “ку- мівські”, уже в епоху феодалізму помітно втра- тили свій колишній обрядово-магічний сенс і набули жартівливого характеру, забавляючи й звеселяючи гостей» (Грынблат М. Беларуская радзiнная паэзія. – С. 32). 21 Більш виражені тенденції проступають у регі- ональних музичних формах родин, хрестин і колискових. Але це тема окремого досліджен- ня. До нього доцільно приступати тоді, коли буде створено комплексний етнографічно– поетично–музикознавчий звід родильно- хрестильної пісенності. The musical typology of birth and baptize celebration which is not noted by rhythm- structure unity is typical for calendar and wedding party”s tunes. It can be explained by domination of ritual- ethnographic bases. In the birth and baptize ethnographic complex lullaby melodies take a very important place. As Ukrainian birth–baptize songs are not well studied and reflected in the special literature, the task of the complex investigation of ritual ethnography is demanded. Сергій Cегеда к иївськ а русь і д а вНьопольськ а держ а ва : істори чНі п а ра ле лі У розвитку продуктивних сил слов’яни дося- гли значних успіхів у VII–XIII ст. Одночасно в їхньому середовищі відбувався процес роз- кладу первісного ладу, супроводжений фор- муванням сусідсько-територіальної громади; поглиблювалося майнове й соціальне розша- рування; зростала роль племінної верхівки, яка зосередила у своїх руках виконавчу та військо- ву владу; формувалися елементи державного управління. Верховним органом слов’янських племен залишалося віче, що обирало правителя – князя, який керував повсякденними справа- ми і військом. Поступово функції військового керівника були передані воєводам. Такі соціально-економічні й політичні змі- ни супроводжувалися формуванням великих племінних союзів, яких в історичній літерату- рі називають або етнічними групами, або те- риторіальними, політично-географічними чи політично-племінними об’єднаннями 1. Ство- 5656 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 2/2009 рення племінних союзів підготувало ґрунт для виникнення перших слов’янських держав. Назви племінних об’єднань слов’ян, що передували зародженню Давньопольської держави, містить т. зв. «Баварський географ», укладений невідомим автором у Баварії орієн- товно 843 року, коли за Верденським едиктом (договором) онуки Карла Великого розділили Імперію Франків на три частини. Перерахо- вуючи союзи племен на північ від Дунаю, він згадує велючан, які жили біля гирла Одри; пирічан нижньої течії Одри 2; ґоплан над о. Ґопло в Куявії; слензян Нижньої Силезії; дзядошан Північного Заходу Силезії; ополян Центральної Силезії; ґолєнчиць Верхньої Си- лезії; віслян басейну Верхньої Вісли і лендзян, які, за Г. Ловмянським, локалізувалися на Сандомирсько-Люблінській землі 3. Про лен- дзян [назву виводять від слів «ląd» (оброблю- вана земля) чи «leda» (ляда)], ідеться також у творі візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного «Про управляння імпе- рією» (середина Х ст.). На думку багатьох учених, саме від назви «лендзяни» походить етнонім «лях», яким давньоруські джерела послуговувалися на означення всіх польських племен. Похідним від неї є також литовське Lenkas і мадьярське Lengyel 4. Уважають, що до «Баварського географа» потрапили далеко не всі племінні союзи захід- них слов’ян, що утворилися в середині ІХ ст. на історичних польських землях 5. Східними сусідами лендзян були дуліби. Їхній ареал, за даними топоніміки і підсумка- ми археологічних розкопок, охоплював басейн Західного Бугу і Сяну на заході, Дніпра – на сході, Прип’яті – на півночі, Верхньої Наддні- стрянщини – на півдні 6. У VI ст. дуліби, на думку багатьох дослідників, створили на те- ренах Волині і Прикарпаття міцний племінний союз, з яким пов’язують початки слов’янської державності в Східній Європі 7. На початку VIІ ст. він був розгромлений аварами (обрами), які, за свідченням ченця Києво-Печерської лаври Нестора – автора знаменитого літо- писного давньоруського зводу ХІІ ст. «По- вість врем’яних літ», «... воювали проти словін. І пригнітили дулібів, теж словінів, і насилля чинили над жінками дулібськими: якщо треба поїхати обрину, то не давав впрягти ні коня, ні вола, а велів впрягти три, або чотири, або й п’ять жінок у телігу і вести обрина; і так мучили дулібів. Були обри тілом великі, а умом горді, і винищив їх бог, і померли всі, і не залишилося жодного обрина; і є на Русі донині прислів’я; “погибоша аки обры”, і нема ні племені його, ні наслідника» 8. Нащадки дулібів – волиняни, найменуван- ня яких дослідники пов’язують із назвою м. Ве- линь, яке стояло на мисі між Західним Бугом і його притокою Гучвою (сучасне городище Замчисько в Грудеку Надбузькому на Півден- ному Сході Польщі). У літописах їх також на- зивають «бужанами» (від назви р. Буг). Південно-західними сусідами дулібів були хорвати, пам’ятки яких відомі в Посянні та ба- сейні Верхнього Бугу, у Верхньому Подністров’ї, Закарпатті й інших регіонів, що нині розміщені на територіях України, Польщі, Словаччини, Угорщини. Л. Нідерле припускав існування в давнину напівдержавного утворення хорватів, із центром у Кракові. Можливо, саме про нього згадують арабські джерела під назвою Хордаб (Джерваб, Джрават, Хрваб, Храват) 9. У 560 році на хорватів напали войовничі авари, спри- чинивши переселення певної частини народу (т. зв. «білих» хорватів) на Балканський півострів і у верхів’я Ельби. У грамоті Празького єпископ- ства 1086 року про них згадано як про одне із чеських племен 10. На думку деяких польських учених, навіть після навали аварів у Прикар- патті продовжував існувати хорватський пле- мінний союз, що розпався на кілька окремих племен (включаючи віслян і лендзян) лише на рубежі VIІІ – ІХ ст. після смерті його вождя Крака 11. Отже, тісно споріднені між собою народи хорватського племінного союзу долучилися до формування багатьох сучасних нинішніх народів – поляків, українців, чехів, словаків, хорватів. Західні сусіди волинян – древляни, на- зва яких походить від залісненої місцевості 5757 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали («оскільки сиділи в лісах»12). Племінним цен- тром древлян було м. Іскоростень. На південний схід від древлян розміщува- лися поляни, за словами Нестора Літописця – «тямущі і мудрі» 13. Центром полянсько- го племінного союзу було м. Київ. Цікаво, що фахівцям-археологам серед речових комплек- сів давньоруських пам’яток досі не вдалося виокремити власне «полянські» ознаки. Як зауважили дослідники, полянське об’єднання сформувалося на різноплемінній основі, а Київ ще на світанку своєї історії відігравав роль міжплемінного центру 14. На схід від полян жили сіверяни «сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називались сівера» 15. На думку вчених, в їхній матеріальній куль- турі відчутний вплив іранського (аланського) компонента. Висловлено припущення, що на- віть етнонім «сівера» має іранське коріння 16. Алани істотно вплинули і на формування ан- тропологічного складу давньоруської людності Дніпровського лівобережжя – нащадків літо- писних сіверян 17. Сіверянський племінний союз брав активну участь у колонізації Балкан. Південний захід східнослов’янських племен займали літописні тиверці – Нижня Наддні- прянщина й лівобережжя Нижнього Дунаю, і уличі, розселені по р. Тясмин, у середній течій Південного Бугу й Нижній Наддніпрянщині. На північ від українських земель на тере- нах Білорусі та європейської частини Росії розміщувалися інші східнослов’янські племена – дреговичі (між Прип’яттю і Західною Дві- ною); полочани, розселившись по басейну По- лоті – притоки Західної Двіни; радимичі (між верхів’ями Дніпра і Сожу); кривичі, ареал яких охоплював верхів’я Дніпра, Західної Двіни та Волги; в’ятичі жили у верхній і середній течії Оки та її притоці – р. Москва словени, або словени ільменські, займали басейн о. Ільмень і р. Волхов. Прикметно, що особливу роль у створен- ні Давньопольської держави і Київської Русі відіграли племінні об’єднання з однаковою назвою – поляни. Збіг цих етнонімів дослід- ники помітили давно. Дехто навіть намагався обґрунтувати гіпотезу про спорідненість велико- польських і надніпрянських полян. Було вислов- лено думку про формування ще в VI–VII ст. на Волині полянського союзу що згодом розпався на дві групи племен, які емігрували в різних напрямках: до Дніпра і на Захід до Вісли й Одри 18. Символічним є збіг хронології створення визначних пам’яток середньовічної польської і давньоруської літератури – уже згадуваного літописного зведення «Повісті врем’яних літ», перша редакція якого належить перу Нестора, і «Хроніки Ґалла Аноніма», написаної інозем- цем, який ще замолоду прибув до Польщі (оче- видно, із Франції), назавжди тут оселившись. Обидва твори були написані на початку ХІІ ст. Ними охоплено історію країн від найдавні- ших часів до 1113 року, коли Нестор завершив свою титанічну працю, а автор «Хроніки» обі- рвав оповідь, можливо, померши. У підґрунтя творів покладено народні легенди і перекази, що висвітлюють зародження давньоруської та польської державностей; документи кня- зівських архівів, до яких обидва автори мали вільний доступ; найдавніші літописні зведен- ня, що назавжди для нас утрачені; розповіді безпосередніх учасників історичних подій та власні спостереження. За даними писемних і археологічних дже- рел колискою давньоруської держави на ру- бежі ІХ–Х ст. була «Руська земля», тобто ті регіони східнослов’янської ойкумени, які згодом увійшли до складу Київського, Чер- нігівського, Переяславського та Галицько- Волинського князівств. У її ареалі відомо близько півсотні літописних градів (міст): на заході – у верхів’ях Сану та в середній течії Західного Бугу, на півночі – на лівобережжі Прип’яті й середній течії Десни, на сході – у верхів’ях Сейму, на півдні – у верхів’ях Пів- денного Бугу й Пороссі 19. Основними центра- ми «Руської землі» були Київ – колишня сто- лиця полянського племінного союзу, Чернігів і Переяслав. У межах «Руської землі» сфор- мувалися етнографічні та мовні особливості українського етносу, тут уперше зафіксовано 5858 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 2/2009 етнонім «Україна», семантика якого пов’язана зі значеннями «відрізок, шматок землі», «тери- торія племені», «князівство» 20. Розповідаючи про смерть переяславського князя Володими- ра Глібовича в 1187 році, який уславився бо- ротьбою з кочовиками-половцями, літописець зауважив: «И плакашася по нем вси Переяс- лавци, о нем же Оукраина много постона» 21. Протягом наступних століть назва «Україна», якою тривалий час послуговувалися паралель- но з етнонімом «Русь», поступово поширилася на всі історичні українські землі, остаточно утвердившись у ХІХ ст. Що ж до сучасної на- зви «Росія» і похідних від неї етнонімів «рус- ский», «россиянин», то вона виникла лише на початку ХVIII ст., коли цар Петро І, проголо- шений імператором, заборонив уживати назви «Московія» і «Московське царство». Це було зроблено з ідеологічних міркувань: Московію, перейменовану в Росію, оголосили правона- ступницею Київської Русі та «збиральницею земель Великої, Малої і Білої Русі». Територіальним і політичним ядром Дав- ньопольської держави стала північна частина Великопольщі над Вартою – територія пле- мінного союзу полян із центрами в Крувіце, Гнєзно і Познані 22. Етнонім «поляни», на думку дослідників, походить від слова «поле». Уперше у формі «Polonie» він зафіксований на сторінках житій св. Войцеха – християнсько- го святого, патрона Давньопольської держави, убитого 997 року під час емісійної подорожі на землі прусів-язичників. Згодом, у хроніці єпископа Тітмара Мерзебурзького прочитуємо як «Poleni». Певний час новостворена держава мала назву Полянська, а з ХІ ст. – Польська. Назва Польщі «Polska» виникла від прикмет- ника у словосполученні «Polska ziemia». Пер- шою столицею Давньопольської держави до кінця 30-х років ХІ ст. було м. Ґнєзно 23. Багато істориків уважає, що перша про- українська держава на берегах Дніпра існувала задовго до того, як 882 року варязький князь Олег із роду Рюриковичів хитрістю оволодів Києвом, убивши київських князів Аскольда і Діра – останніх представників місцевої кня- зівської династії полянського племінного союзу – Києвичів (від легендарного будівничого Ки- єва князя Кия). Розповідаючи про заснування столиці України, Нестор Літописець через від- сутність писемних свідчень був змушений по- слуговуватися народними переказами, що не завадило йому рішуче і недвозначно наполягти на князівському походженні Кия, його братів Щека й Хорива та сестри Либідь. «Інші, – пи- сав він із цього приводу, – не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говори- ли: “на перевіз на Київ”, а коли б Кий був пере- візником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого – не знаю, але тільки знаю те, як перека- зують, що велику честь мав від царя, якого – не знаю і при якому приходив царі» 24. На фольклорній традиції ґрунтується й опо- відь Ґалла Аноніма про попередників князя Мешка Першого – його батька Семомисла, діда Лешека (Лестька) і прадіда Семовіта – сина колісника Пяста, який скинув з ґнєзненсько- го престолу князя Попеля. Усе ж фахівцями- істориками висунуто серйозні аргументи на користь достовірності народних переказів про перших представників династії Пястів 25. Формування Київської Русі розпочалося наприкінці ІХ – на початку Х ст., коли князь Олег (882 – 912) об’єднав племінні союзи по- лян, древлян, сіверян, радимичів і здійснив успішний похід на Візантію, де його воїни, за словами літописця, «повісили щити свої на во- ротях [Царгорода. – С. С.] на знак перемоги» 26. Наступник Олега – князь Ігор – продовжив політику попередника: він підкорив уличів і ти- верців, двічі ходив на Візантію. Загинув під час походу на древлян, з яких намагався вдруге по- спіль зібрати данину. Дружина Ігоря – кня- гиня Ольга – жорстоко помстилася древлянам, але була змушена врегулювати процес збирання данини, чітко визначивши її розмір. Син Іго- ря і Ольги – князь Святослав, якого М. Гру- шевський назвав «козаком на престолі», – усе життя провів у походах і поєдинках із ворога- ми, підкоривши в’ятичів і розгромивши Хазар- ський каганат – могутнє державне утворення в межиріччі Дону і Волги. До утворення Київ- 5959 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали ської Русі в’ятичі, сіверян і поляни певний час платили данину князю Святославу. Він також оволодів землями ясів (осетинів) і касогів (чер- кесів) на Північному Кавказі, здійснив кілька походів за Дунай у володіння Візантії, куди хотів перенести столицю. Зрештою, відважний воїн був убитий кочовиками-печенігами: «В літо 6481 (973). І прийшов Святослав до порогів, і напав на нього Куря, князь печенізький, і убив Святослава. І взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, і золотом окувавши, пили з неї» 27. За часів князювання сина Святослава – Володимира (980–1015) – Київська Русь досягла найвищої могутності й розквіту. Він остаточно підкорив непокірних в’ятичів і ра- димичів, розширив кордони держави на за- ході, вів успішну боротьбу з печенігами. На початку ХІ ст. Київська Русь охоплювала зна- чну територію Східної Європи: від р. Ладога на півночі до Таманського півострова на пів- дні, від Карпат на заході до Поволжя і басейну р. Ока на сході. Перша згадка про Давньопольську держа- ву, датована 960 роком, належить німецькому хроністу Відукінду з Корве. Ідеться про бо- ротьбу князя Мешка Першого (близько 960 – 992), який у той час володів Великопольщею, Мазовією, Куявією і Любуською землею, з лютичами (величаними) у Західному Помор’ї. Зіткнувшись із безжальним супротивом Лю- тицького союзу, він уклав договір з імперато- ром Німецької імперії Оттоном Першим, за яким визнано претензії Давньопольської дер- жави на землі, розміщені на схід від Нижньої Одри 28. Одночасно Мешко Перший увів до складу держави Малопольщу і Силезію, яки- ми із середини ІХ ст. володіла Чехія. За час свого правління територію Давньопольської держави він збільшив більш ніж удвічі. Наступник Мешка Першого – Болеслав Перший Хоробрий (992–1025) – продовжив політику батька, розширивши межі володінь на заході, півдні та сході. Він активно втручався в у внутрішні справи своїх сусідів, допомагаючи своїм союзникам боротися за владу. У квітні 1015 року Болеслав Хоробрий проголосив себе королем, увінчавши голову короною в столиці держави – м. Гнєзно. Невдовзі після цієї ак- ції, яка викликала негативну реакцію римської курії, він помер. Велике історичне значення мало офіційне запровадження в Польській державі Мешком Першим і на Русі Володимиром Святославови- чем християнства. Обидва володарі виходили з того, що відмова від язичництва зміцнить міжна- родні позиції і сприятиме внутрішній консоліда- ції їхніх держав. Історичні джерела свідчать, що в другій половині Х ст. християнство вже було добре відоме як у межах Польської держави, так і на Русі. Цьому сприяли зближення князя Мешка Першого з правителем Німецької імперії Оттоном Першим і чеським князем Болесла- вом, а також тісні контакти русичів із Візантією (відомо, що першою християнкою з родини Рю- риковичів була княгиня Ольга, яку охрестили в Константинополі під час зустрічі з візантійським імператором). Важливе значення мала також ді- яльність християнських місіонерів із чеських зе- мель у Силезії та Малопольщі, результатом якої було освячення краківського храму патрона Чехії св. Вацлава 29. За свідченням «Чеської хроніки» Козьми Празького (1086), вони прагнули поши- рити християнство і на Волинь 30. 966 року Мешко Перший узяв шлюб із До- бронравою донькою чеського князя Болеслава Першого, і за умовою шлюбної угоди, разом зі своїм оточенням, прийняв християнство за латинським обрядом. Так було зроблено пер- ший рішучий крок на шляху християнізації людності польських історичних земель. Значно складнішим і довготривалішим був процес запровадження християнства на Русі, якому передувала спроба Володи- мира об’єднати язичницькою вірою різні східнослов’янські племена і створити в Києві пантеон язичницьких богів. Здобувши владу, він, за повідомленням «Повісті врем’яних літ», «поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сі- марагла, і Мокош. І жертви їм приносили, на- 6060 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 2/2009 зиваючи богами, і приводили до них синів сво- їх» 31. Згодом князь зрозумів, що дідівська язичницька віра як чинник державотворення повністю вичерпала себе. Обираючи монотеїстичну релігію, ки- ївський правитель зупинився на східному, грецькому, варіанті християнства, яке найкра- ще відповідало соціально-економічному стану і політичному устрою давньоруського суспіль- ства. За літописними свідченнями, хрещення Русі відбулося 988 року. Цьому передували взяття руською дружиною Корсуня (Херсо- неса) у Криму, який належав Візантії, і вимо- ги князем Володимиром видати за нього за- між Анну – сестру візантійських імператорів Василя і Костянтина. Шлюб, на який неохоче погодилися візантійські очільники, зумовив хрещення самого Володимира, а після повер- нення до Києва – хрещення киян у водах Дні- пра. Подібна акція відбулася і в Новгороді. Це була подія величезної культурної та політичної ваги, яка поставила Київську Русь на один щабель з іншими християнськими державами Європи. Одночасний вибір князем Мешком Першим західного (католицького), а Володи- миром Святославовичем східного (православ- ного) варіантів християнства, незалежно від їхньої волі й устремлінь, створив передумо- ви для майбутнього цивілізаційного розлому слов’янського світу, наслідки якого виявилися через кілька століть і відчутні нині. У перші десятиліття існування Київської Русі і Давньопольської держави між ними на- лагодилися доволі тісні контакти, закріплені шлюбами між представниками правлячих ди- настій. Інколи керівники держав втручалися у внутрішні справи своїх сусідів, не зупиняючись перед організацією військових актів – най- дієвішим аргументом середньовічної «дипло- матії». Так, Болеслав Хоробрий двічі – 1013 і 1018 років – ходив на Русь, прагнучи захис- тити інтереси зятя, князя Святополка. Коли ж після смерті Болеслава між його синами роз- горнулася запекла боротьба за владу, київський князь Ярослав Мудрий разом зі своїм братом Мстиславом допомогли посісти ґнєзненський престол одному з претендентів – Безприму. Вони здійснили похід у глибину Польщі і ово- лоділи Червенськими містами, захопивши в по- лон чисельну польську людність. «В літо 6539 (1031) Ярослав і Мстислав зібрали воїв багато і пішли на ляхів, і знову зайняли городи Чер- воноруські, і звоювали Лядську землю, і багато ляхів привели, і поділили їх між собою. І поса- див Ярослав своїх по Рсі, і живуть вони там і по цей день» 32. Полонених розселили на південних кордонах Русі, що в першій половині ХІ ст. проходили по правому березі, р. Рось (Середня Наддніпрян- щина). Цікаві відомості щодо цієї події отрима- ли археологи під час розкопок селищ на берегах вищеназваної річки поблизу Миколаївського городища – колишнього міста-фортеці, нині затопленого водами одного з водосховищ. У ході дослідження вони виявили не типову для даної місцевості кераміку – уламки горщиків із вертикальною шийкою та горизонтально віді- гнутими вінцями т. зв. «дорогичинського» типу, характерну для пам’яток ХІ ст. з польсько- руського порубіжжя 33. Крім того, у ґрунтовому некрополі цього часу, який стояв на правому бе- резі Росі, знайдено прикраси, властиві західним слов’янам 34. Перед переселенцями з польських земель було поставлено завдання захищати південні рубежі Київської Русі від нападів печенігів і споріднених із ними племен – тюркомов- них кочовиків, які з кінця ІХ ст. безрозділь- но контролювали степову зону Північного Причорномор’я і Приазов’я. Київські князі, надто Володимир Великий і Ярослав Мудрий, постійно дбали про зміцнення кордонів, буду- ючи фортеці. Цій же меті було підпорядковане будівництво т. зв. Змійових валів – грандіозних дерев’яно-земляних споруд заввишки до 7 м, про- тяжність яких у Середній Наддніпрянщині по берегах Дніпра сягала майже тисячі кіло- метрів. Наприкінці ХІ ст., коли в степах Русі- України запанували нові тюркомовні кочови- ки – половці, київським князям для захисту кордонів своєї держави вдалося залучити ко- лишніх ворогів-«поганих» 35: торків, печені- 6161 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали гів, берендеїв, ковуїв, турпеїв, каєпичів, які в межиріччі річок Стугни і Росі утворили союз Чорних Клобуків, ведучи незвичний для себе напівосілий спосіб життя. Адміністративно- політичним центром чорноклобуцького По- росся було м. Торчеськ, залишки захистних валів якого збереглися досі 36. За підсумками антропологічних досліджень, саме в добу Ки- ївської Русі людність Поросся набула певної, хоча і незначної «східної» (монголоїдної) до- мішки, що і нині помітна в зовнішності україн- ців цього регіону 37. Майже відразу після смерті Болеслава Хороброго і Ярослава Мудрого в Давньо- польській державі та на Русі з’явилися перші ознаки політичної роздробленості, які згодом призвели до розпаду єдиного державного ор- ганізму та утворення незалежних князівств. Це трапилося одночасно – близько середини ХІІ ст. Але Польща, де на початок ХІІІ ст. ви- окремилися кілька центрів політичного життя [Малопольща з Краковом, який за часів князя Казимира Першого (1034–1058) набув ста- тусу загальнопольської столиці; Силезія, Ве- ликопольща, Мазовія, Куявія, Сандомирська і Любуська землі, Східне і Західне Помор’я], не стала здобиччю своїх сусідів. Наприкінці ХІІІ ст. правитель Великопольщі і Східно- го Помор’я князь Пшемисл ІІ отримав із рук єпископа в ґнєзненському кафедральному со- борі королівські регалії, започаткувавши про- цес відновлення польської держави. По-іншому склалася доля Київської Русі. Держава розпалася на кілька феодальних кня- зівств, правителі яких ворогували між собою. Київське, Новгород-Сіверське і Переяславське князівства, що колись становили ядро «Руської землі», унаслідок постійних нападів половців, відтоку населення і князівських чвар осла- бли економічно й політично. Натомість значно утвердилося Ростово-Суздальське князівство, яке містило т. зв. «Залеську землю» – між Вол- гою і Окою на далекій периферії києво-руської держави. За словами російського історика В. Ключевського, «це була країна, яка лежала поза старою, корінною, Руссю і в ХІ ст. була рад- ше чужорідною, ніж руською країною […] тут мешкали мурома, меря і весь [місцеві фіномовні племена. – С. С.]» 38. На берегах Москви-ріки, укритих густими лісами, князь Юрій Долгору- кий заснував місто, яке незабаром утвердилось як столиця нової державної потуги – Москов- ського князівства, Московії, Російської імперії, СРСР і, нарешті, новітньої російської держави. Починаючи із середньовічної доби, стосунки із цим державним утворенням стали важливим чинником політичного буття польського й укра- їнського народів. 1 Давня історія України: у 3 т. – К., 2000. – Т 3. – Слов’яно-Руська доба. – С. 94. 2 На думку вчених, велючани, або волиняни (від назви м. Волін), і пирічани належали до помор- ської групи західних слов’ян, нащадками яких є сучасні кашуби. 3 Łowmiański H. Początki Polski. – Warszawa, 1964. – T. II. – S. 66, 106. 4 Исаевич Я. Висляне и лензяне в ІХ – Х вв. // Фор- мирование раннефеодальных славянских на- родностей. – М., 1981. – С. 160. 5 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Л., 2002. – С. 17. 6 Детальніше про це див.: Łowmiański H. Początki Polski. – S. 106; Давня історія України. – С. 96. 7 Нидерле Л. Славянские древности. – М., 1956. – С. 155, 156; Ключевский В. Курс русской исто- рии // Сочинения в 9 т. – М., 1987. – Т. I. – ч. І. – С. 103, 104. 8 Повість врем’яних літ: літопис (за Іпатським списком). – К., 1990. – С. 21. 9 Нидерле Л. Славянские древности. – С. 155. 10 Niederle L. Slowanské Starožytnosti. I. Pǔwod a počátky národa slovanského. II. – Praga, 1906. – S. 244, 271. 11 Łowmiański H. Początki Polski. – S. 114–200; Galczyński P. Zarys dziejow pleminnych Małopolski // Rocznik przemyski. – 1968. – № 12. 12 Повість врем’яних літ… – С. 13. 13 Там само. – С. 17. 14 Детально про це: Толочко П. Роль Киева в эпоху формирования Древнерусского государства // Становление раннефеодальных славянских госу- дарств. – К., 1972. – С. 129; Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII вв. – М., 1982. – С. 98, 99; Брайчевский М. Восточнославянские союзы племен в эпоху формирования древнерус- ского государства // Древнерусское государство и славяне. – Минск, 1983. – С. 102 та ін. 6262 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 2/2009 15 Повість врем’яних літ… – С. 13. 16 Седов В. Восточные славяне в VI–VIII вв. – М., 1982. – С. 138. 17 Сегеда С. Деякі питання походження та етніч- ної історії населення Русі-України за даними антропології // Rutenika. – К., 2002. – К., 2002. – С. 97. 18 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993. – С. 77. 19 Моця О. Південна «Руська земля». – К., 2007. – С. 56. 20 Скляренко В. Звідки походить назва «Украї- на» // Україна. – 1991. – № 1. – С. 20, 39. 21 Ипатьевская летопись // Полное собрание рус- ских летописей. – М, 1962. – Т. 2. – С. 653. 22 Поряд із полянським центром, на історичних польських землях існували також інші давні осередки державотворення – у Малопольщі, Силезії, Помор’ї. 23 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – С. 18. 24 Повість врем’яних літ… – С. 19. 25 Див.: Buczek K. Zagadnienie wiarogodnosti dwu relacji o początkowych dziejach państwa polskiego // Prace z dziejów Polski feudalnej ofiarowane Romanowi Grodeckiemu w 70 rocznice urodzin. – Warszawa, 1969. 26 Повість врем’яних літ… – С. 47. 27 Там само. – С. 121. 28 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – С. 19, 20. 29 Там само. – С. 20. 30 Королюк В. Грамота 1806 г. в хронике Козьмы Пражского // Краткие сообщения. Институт славяноведения. – 1960. – Вып. 29. – С. 23. 31 Повість врем’яних літ… – С. 133. 32 Там само. – С. 237. 33 Моця О. Південна «Руська земля». – С. 74. 34 Там само. 35 Давньоруські літописи називали «поганими» кочовиків-язичників степової зони України – печенігів і половців, здебільшого вдаючись до негативних характеристик своїх агресив- них сусідів. «Так само і зараз, при нас, – пи- сав Нестор Літописець, – половці тримаються батьківських законів; кров проливають, ще й хваляться цим, їдять мертвячену і всіляку нечистоту, хом’яків і сусолів, і одружуються зі своїми мачухами та ятрівками, й інші оби- чаї батьків своїх [сповняють]» (Див.: Повість врем’яних літ… – С. 25). 36 Моця О. Південна «Руська земля». – С. 75. 37 Сегеда С. Антропологічний склад українського на- роду: етногенетичний аспект. – К., 2001. – С. 189. 38 Ключевский В. Курс русской истории.– СПб., – 1904. – Т. ІІ. – С. 366. Кунцевська Оксана ЗМІСТ І ОБСЯ Г ПОН Я Т Т Я «МІЩ А НСТ ВО » (е т н о іс т о р ич н и й п ід х ід) Постановка проблеми Переміщення центру ваги соціокультурно- го дискурсу в умови міського побутування не може не заторкувати й етнологічних розвідок. Якщо взяти цю тезу за вихідну, то передусім необхідно зосередити увагу на дефініції засад- ничих і суміжних понять етнографічного до- слідження міського населення: місто, міський побут тощо. Зокрема, йдеться про соціальну спільноту, яку прийнято називати городянами, мешканцями міста тощо, і яка має історію ви- никнення, становлення, розвиток та вкорінена у змісті й обсязі понять міщанство, міщанин. Саме щодо специфіки останніх можна вести мову, наприклад, про тяглість міської культу- ри, міського побуту. Власне аналіз становлен- ня поняття міщанин є предметом цієї статті. Дослідження джерел Одне з найпростіших визначень міщан (містичів) – це «ті, хто живе у місті, гор́оді» 1. Проте, як ми побачимо за більш детально- го розгляду, ця дефініція насправді не здатна операційно слугувати підґрунтям для озна- чення власне міщанства, бо постає необхід- ність перевірити тотожність понять «місто» і «гор́од». Стосовно цього сучасний науковець Л. Махновець зазначає: «У літописі чітко роз- різняється саме місто і гор́од-замок; далі ви-

Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі

Репозитарії

Схожі ресурси