Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Баран, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнографія
Schlagworte:	Польові етнографічні дослідження
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20374
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття) / О. Баран // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 105-110. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20374
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-203742011-05-28T12:03:42Z Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття) Баран, О. Польові етнографічні дослідження 2009 Article Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття) / О. Баран // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 105-110. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20374 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Польові етнографічні дослідження Польові етнографічні дослідження
spellingShingle	Польові етнографічні дослідження Польові етнографічні дослідження Баран, О. Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття) Народна творчість та етнографія
format	Article
author	Баран, О.
author_facet	Баран, О.
author_sort	Баран, О.
title	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)
title_short	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)
title_full	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)
title_fullStr	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)
title_full_unstemmed	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)
title_sort	побут українців, виселених до сибіру (50–60-ті роки хх століття)
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Польові етнографічні дослідження
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20374
citation_txt	Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття) / О. Баран // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 105-110. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT barano pobutukraíncívviselenihdosibíru5060tírokihhstolíttâ
first_indexed	2025-07-02T20:58:44Z
last_indexed	2025-07-02T20:58:44Z
_version_	1836570299297955840
fulltext	105105 Польові етнографічні дослідженняПольові етнографічні дослідження рішень, що стосувалися виховання дітей і гос- подарювання. Нащадки козаків з особливою повагою ставляться до своїх матерів, дружин, а на питання «Хто повинен бути головою роди- ни?» жартують: «У нас так: як батько сказав, так воно по-материному і буде». Нещодавно на околиці Тамані, біля Лисої гори, у центрі ста- ниці Атамань, посадили дуба. «Его высадили в центре станицы, как и положено, у здания станичного правления, в знак крепости каза- чьего духа, а еще посадили калину – символ женского долготерпения и хозяйской сноровки казачек». (От Тмутаракани до Атамани! // http://slavakubani.ru/read.php?id=765). Ідея по- будови, до того ж в рекордно-короткий термін (за два місяці), станиці Атамань – етнокуль- турного комплексу козацької культури – ка- жуть, належить віце-губернатору краю Галині Золіній, тому тут його ще називають «Золін- град». Музей відкрито 5–6 вересня – до 217-ї річниці висадки козаків на Тамані. Тут можна побачити козацькі хати та господарчі споруди з різних станиць з конов’язями та кабицями у дворах, станичне управління, млин, сторожові козацькі вишки, шинок «У козака Цибульки», хату цирульника, літній кінотеатр. Швидкобуд має кітчевий вигляд. Таким його, власне, вва- жають і тутешні фахівці, проте за відсутності справжнього етнографічного музею козацтва, цей його сурогат популярний серед приїжджих і місцевого населення. У жовтні музей зачини- ли на зиму, і чи працюватиме він знову вес- ною – питання проблематичне. Новобудовами в багатьох таманських ста- ницях є церкви, каплиці: люди власним ко- штом і за фінансової підтримки підприємств (наприклад, заводу «Фанагорія» в селищі Сінний) зводять їх замість зруйнованих біль- шовиками в Сінній, Ахтанизівці, селищі «За Родіну». Питанням віри, відродження право- славної культури на Кубані багато уваги при- діляє крайова преса. Окрім почутого та поба- ченого, Кубань вразила нас чистотою узбіч і вулиць. Щедрі традиції місцевої гостинності, розмови з добрими, щирими людьми, які люблять свій край, знають і поважають його історію, викликали бажання повертатися сюди зно- ву і знову. Учасники експедиції висловлюють щиру подяку всім, хто допомагав у її здійснен- ні: колегам-науковцям Анатолію Авраменку, Ірині Скибіцькій, Володимиру Пукішу, Сер- гію Самовтору та краєзнавцям – Валерію Ка- мишану, Іларіону Загуті, Віктору Любенку, Володимиру Якименку. 1 Петренко Є. Звідки і чому з’явилися українці на Кубані // Доступно з: http://www.ukrlife.org/ main/kubann/where.html. 2 Гулый Н. Восстание казаков на Таманском полу- острове в мае 1918 г. – Доступно з: 264 http:// www.dk1868.ru/history/TAMAN.htm. 3 Зубов А., Волков С., Толстой Н., Струев Н., Ка- лихман Д. и др. История России. 20 век. – М., 2008. – Т. 1, 2. – С. 13. 4 Тернавський М. Фольклор як один з головних чин- ників етнічного самовизначення кубанських козаків // www.etno.us.org.ua/lib/ternawski.html Респондент: Іваськів (дівоче Вітрів) Марія Кузьмівна, 1931 р. н.; українка; народилася в с. Су- лятичі Жидачівського р-ну Львівської обл.; освіта: 3 класи школи; пенсіонерка; проживає за адресою: с. Старе Село Жидачівського р-ну Львівської обл. Записала Баран Оксана 25. 01. 2008 р. у с. Ста- ре Село Жидачівського р-ну Львівської обл. Я народилася 31 січня 1931 року в с. Су- лятичі (тепер Жидачівського району Львів- Оксана Баран поБУ т У к ра їнЦів, висе лени х до сиБірУ (50 – 60-т і рок и х х ст ол іт тя) 106106 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 ської області). Ми були середняки, у сім’ї було п’ятеро дітей: старший брат по тату (перша дружина померла, тато оженився вдруге), від другої жінки нас було четверо (три дівчини і наймолодший брат). Брат старший з 1921 року, сестра з 1926 року, друга з 1929 року, я з 1931 року і брат менший з 1934 року. Ще за польської влади ходила до школи, перший і другий клас було важко вчитись, вчи- тилі були дуже строгі. Не пам’ятаю як звати вчителя, але запам’яталось як лінійкою по ру- ках били, особливо хлопців, що руки не чисті. А руки як могли бути чисті, коли вони від ро- боти посідались й виглядали, що брудні. Мій тато був ранений ще на австрійській війні, храмав на ногу. Я якраз була під хатою, як жовнір на коні прискакав і щось у тата хотів. Хотів може коні чи віз, щось тато відказав, він тата своїм гарапом [батогом. – О. Б.] по ногах вдарив. Що ми пережили, один Бог знає, і забрав що хотів. Пам’ятаю у школі був портрет Пілсудсько- го. У школі вчили українську мову полячки, не довго були, рік чи ні, а потім совєти прийшли. Я всього закінчила три класи. У 1941, році десь у першій половині липня, коли збіжжя було ще на полі, була у нас вода велика. У нас в селі падав три дня і три ночі дощ. Ми жили «на куті», так називали, там було 70 номерів. Кругом того кута протікав по- тік і з’єднувався з річкою Свічею. Той потік був декуда великий і глибокий, а куди можна було пройти по камінню. За потоком було людське поле, а коло хатів мали городи. Поза той кут паслися гуси, далі було пасовисько для худоби, називалося «копані», за Свічов ліс до гори йшов, «дрочів» називався. Ми туди на гриби ходили і старші пастухи пасли коні, знали де є брід. Коли вночі вода почала прибувати, то най- більше на нашому куті. Решта село було у без- пеці, там такої води не було. У нас в хаті води було по вікна. Під вікном вода зробила яму і через хату попід друге виходила. Хата була нова дерев’яна, тому і вистояла. Тато, старший брат і сестра з палицями все що було в коморі перенесли на піч, прорізали діру в стрісі і все що мали винесли на під [горище. – О. Б.]. Ми всі також повилазили на під. На поді стояли лати, тато і старший брат взяли лати і відштовхували від хати всяке дерево що плило, щоб її не розвалило. Потім вода стала спадати, старші пішли хата від хати з палицями, як вода зовсім спала на городі нічого не лишилося, вода все забра- ла. Бульби як горішки, подекуди люди збира- ли. Настав голод. Люди стали їхати на Поді- лля, що хто мав з одягу чи убутись возили на Поділля, міняли на зерно. Пам’ятаю тато мав шкіру на чоботи, взяв ту шкіру, ще що мав, і поїхав щоб заміняти зерна. Заміняв на зерно, віз додому, німці зерно ві- добрали ще й набили, тато приїхав без нічого. Ми плачемо..., добре що корова була, їли мати- ну, конюшину, кропиву, що попало. Я була десь три класи закінчила і захотіла їхати на Поділля, щоб з голоду не померти. Пам’ятаю, як сідали у поїзд, людей хмара – і старі, і малі, всякі. Мій двоюрідний брат заліз у поїзд, а старший брат (з 1921 року) мене під- няв і повз всіх людей мене в поїзд запхав. Так я опинилася в с. Дібще десь біля Козови і Бе- режан. Мене взяли газди бавити хлопчика, він був з 1940 року. Називався Богдан. Ще не хо- див, пам’ятаю, що він по бамбетелеві (дерев’яне розсувне ліжко) поступався, я думала, що він ходить, і не втримала, а він впав. Але мене не сварили, гарно до мене відносилися. Газди були заможними, їсти було що. У них була велика господарка: корова, коза, свиня і пару коней. Хата під бляхою, з ліва від сіней знаходилася велика кімната, там поселився німецький гарні- зон, ще була кухня, кімната, де жили господарі і мала кімната, де був запічок, там я спала і малий бавився зі мною. У Богдана був старший брат з того року що я, він ходив до школи. Я не ходила до школи. Були із мого села такі діти, що сільра- да направляла, щоб годували і до школи ходили, але чи в тому селі такі були, я не знаю. Моя сестра теж була на заробітках, але в іншому селі і поїхала додому, як і ті діти. А я була на Поділлі до 1946 року. Господар писався Ненза Іван, він був дуже добрий, в армію не пішов, бо не мав здоров’я. 107107 Польові етнографічні дослідженняПольові етнографічні дослідження Один раз німці напились, один зайшов до нас до хати, розклав посеред кімнати вогонь. Малий був у колисці, він забрав дитину з ко- лиски і хотів спекти. Я не давала і брат Мико- ла теж. Другий німець влетів і з криком «найн кляїн» малого віддав нам. Того взяв за об- шивку і вивів на двір. З тої малої кімнати, де я спала, ми відкрили вікно на город. Микола пе- реліз, я подала Богдана і сама перелізла, горо- дами пішли до тети і чекали газдиню. Газдиня була в полі з кіньми. Де був тоді господар не пам’ятаю. Газдиня з поля везла снопи і заїхала до тети, додому вже не йшла, а рано пішла до їхнього начальника і того німця наказали. Потім, коли я вже стала більша, мене брали в поле. Брали з кожної хати на шарварок, то я і ще одна дівчина Мирося копали траншеї на фронт. Дивлюся, фіри їдуть, людей евакуйо- вують, заду фір люди йдуть, обдерті такі, не- щасні. Дивлюся, йде ніби моя дворідна сестра і дивиться на мене, а я на неї. Так як би нам мову повідбирало, ні слова не сказали. Якби з нас хтось обізвався, вона би лишилася зі мною. Пізніше, ми з нею говорили про цей випадок і дуже жаліли, що не обізвалися одна до одної. Коли Богдан вже був більший, я з газдинею у поле ходила і сама за плугом ходила. Коли до млина поїхали молоти у млині була черга, газди- ня лишилася молоти до ранку, а я з кіньми додо- му поїхала. Дала їм дома їсти, а рано запрягла і поїхала по муку до млина. Мені тоді було десь тільки тринадцять–чотирнадцять років. Потім, коли німці відступили, за якийсь час прийшли москалі. То було як чума, у німців ні одної жінки не бачила, а тут всі жінки сунули. Мені здається десь у 1946 році старша се- стра приїхала за мною, переночувала і поїхала ще по двоюрідну сестру. Нас забрали додому. Газдиня нас не пускала, просила, щоб я лиши- лася, але ми поїхали додому. Дома вже їсти все було, але не було спокою. Один раз ми (я, дворідного брата жінка, інші жінки) на полі пшеницю жали. З Журавна [ра- йонний центр у Львівській обл. – О. Б.] їхали совіти, а у лісі були хлопці з УПА. Почалася стрілянина, ми опинилися посередині, полягали у борозди і почали повзти до гостинця. При- повзли до села, а у своячки вся п’ята у крові. Я подивилася на мій серп, а він у крові. Я за нею повзла і поранила, а вона зі страху і не відчула. Почалися арешти за співпрацю з УПА. Мій брат Йосиф був у Радянській Армії, лежав по- ранений у Самборі в лікарні. Коли був у лікарні, тато їздили до нього. Не знаю коли він вирішив, але брат пішов у повстанці. Ми одержали пові- домлення, що він пропав безвісті. Тепер знаємо, що він похований як невідомий у с. Володимир- ці Жидачівського району Львівської області у братській могилі. Крім нього, там поховано п’ятнадцять хлопців. Йосиф загинув зі ще дво- ма повстанцями в криївці у цьому селі. Видно хтось доказав про Йосифа, тата аре- штували. Сестра продавала у склепі, прийшли облавці, зробили обшук у пивниці, знайшли присипаний бульбою ящик масла, який вона мала передати повстанцям. Коли тато повер- нувся після арешту, то на його плечах ні одного чистого місця не було. Ми стали плакати, тато сказав бути тихо, щоб ніхто не чув, вікна за- слонили і навіть нічого не хотіли розказувати. Через кілька років розказав, що двоє чоловіків на стіл стали і за вуха піднімали догори. 21 жовтня 1947 року почали вивозити на Сибір. Забрали тата, маму, сестру Параню, наймолодшого брата Василя і мене. Сестра Рузя з фіри втекла, всі розбіглися її шукати. Серед них старший Котлеїв крикнув одному, що коли знайде, щоб убив як собаку. Вона втекла до свого стрия, він прийшов з Радянської Ар- мії і в нього не шукали. Вона дуже багато пе- режила, в полі під копицею спала. Вона мала хлопця, то він на ровері відвіз її у с. Гніздичів до свого вуйка. Потім, десь через рік чи два вона ще трохи ходила до школи, але все пере- живала, чи не зайде до класу той Котлеїв. Усього з села Сулятичі вивезли десь вісім- надцять родин. Коли нас вивозили, то дозво- лили взяти з собою їжу. Взяли одяг, подушки, хліб, готову їжу і погрузили на підводу. Вивози- ли у товарних вагонах чоловіків і жінок разом. У підлозі зробили дирку для туалету. Прибули 8 листопада у м. Омськ. Там якраз святкували 108108 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 річницю революції. Коли привезли, то погнали усіх у баню. Всіх скинули у cтарий дерев’яний клуб, пам’ятаю, що сиділи на сцені з речами. Розселили частину у бараки, а частину у землянки. Ми попали у бараки. Стіни бара- ків дощані, проміжок між дошками заповне- ний шлаком. Зверху барак був покритий ру- біроїдом («толь»). Барак мав три секції: ми і ще десь десять сімей жили у середній секції, у третій жило вісім сімей (близько тридцяти чо- ловік). Були сім’ї, де шість–сім чоловік. У на- шій сім’ї – п’ять чоловік: я, мама, тато, сестра і молодший брат. Весь барак міг мати 150 метрів у довжину, а секція – близько 30 метрів. У кожну секцію вів окремий вхід через невеликий ганок – сінки. У секції були два маленькі віконця, тому завжди вдень і вночі світили світло. Посередині секції стояв само- робний стіл, кругом металеві односпальні ліж- ка. Дехто спали по двоє на ліжку: на сім’ю з шести чоловік могло припадати тільки три ліж- ка. На кожну родину видавали по тумбочці. Хто мав скриню, там зберігав свій одяг. Часто одяг просто клали під подушку. Ще били на стіні над ліжком цвяхи, щоб можна було по- вісити одяг. У кожній секції стояла пічка. Але спочатку спали в одязі, бо було дуже холодно. Прали одяг на вулиці. Коли прибирали в секції, то кожний мив підлогу біля свого ліжка і тумбочки. Ніякого чергування не організову- вали. Надокучали дуже воші. Наш барак стояв у районі, який називав- ся «Шинний посьолок». Там було ще багато інших бараків. Навіть лікарня там була. Ще той район називали «палаточний» городок, там жили всі переселенці – татари, українці зі східних областей. 11 листопада усіх погнали на роботу. Так як мій тато рахувався пічником (муляром), то всю сім’ю відправили на будівництво. Молодші но- сили цеглу. Моя сестра Параня возила цеглу. Я на носілках по драпі носила цеглу. Було дуже холодно, бо великі морози. Валянок не видали, то я взяла мамині чоботи, зверху онучами за- мотала. Щоб погрітися, була пічка-буржуйка. Тато мене жаліли і за мене носили цеглу. Рік так мучилися, потім нас взяли на шинний завод. Робота важка, але зате не холодно. Я возила протектори візком з другого поверху на третій, чи з одного кінця цеху на другий, потім на під- йомник. Сама сходами викачувала візок. Потім цех розширили, наставили зборочних станків і поставили конвеєр. Виготовляли протектори, там більшість працівників були українці. Нас було на зміні чотири жінки – одна росіянка і три українки. Робота була важка, тому наших людей на неї пхали. Були всякі протектора – вагою 16 кг і 28 кг, з конвеєра їх сама знімала. Сестра тоже на протекторах робила. Працюва- ли у чотири зміни, неділя вихідна. Ми кожний місяць ходили у комендатуру відмічатися. У 1952 році до нас приїхала сестра Рузя із своїм хлопцем, їх ніяк не хотіли приписувати. Їм зробили у Омску весілля, чоловік пішов на роботу, а вона шила у майстерні. Мала дуже доброго чоловіка, але хворіла на серце, у 1962 році пережила операцію. Вона померла 2000 року. Похована в Омску. Мама часто хворіли, бо були сильні морози. Ми самі на роботі кожний день у душ ходили, часто голову простуджували. Жили то у бараках, то у фінських доміках. Потім доміки стали продавати, нас знову ки- нули у бараки. У доміках в одну кімнату по- селяли по дві–три сім’ї. Нас поселили у домік, де були дві кімнати і маленька кухня. У більшу кімнату поселили нашу сім’ю з п’яти чоловік і другу сім’ю з трьох чоловік, у меншу кімнату третю сім’ю з шести чоловік. З другої сторони доміка був інший вхід, туди теж поселили три сім’ї. Палили дровами і вугіллям. То вже був десь 1949 рік. Таких доміків була ціла вулиця, усіх селили як голубці. У 1949 чи 1950 році моя старша сестра Параня вийшла заміж за хлоп- ця із Журавна (він тоже був вивезений) і пере- йшла жити до чоловіка. Їх дім стояв навпроти нашого. Потім доміки стали продавати, нас знову поселили у барак. Тепер ми попали у третю секцію, вона була меншою за попередні – там було десь сім чи вісім сімей. Це вже були знов інші родини, але всі українці з нашої сторони: 109109 Польові етнографічні дослідженняПольові етнографічні дослідження з Журавна, Сулятич, Старого Села, Гніздиче- ва, Корчівки, Рогізна. Їсти часто варили кулешу. Хліб давали по карткам. Спочатку давали по 700 г на робо- чого, а тим хто не працював (дітям, хворим, перестарілим) по 300 г. Коли знову переселили у бараки, я по- знайомилася з хлопцем з цієї секції Іваськів Євстахієм, уродженцем с. Старе Село (тепер Жидачівського району Львівської області). Ми робили в одній зміні на шинному заводі. Він працював у цеху вулканізації, а я у збороч- ному цеху. У 1953 році ми одружилися. Весілля справляли у бараку, просили всіх колишніх односельчан і співробітників по заво- ду, а також тих, хто мешкав у одній секції. На весіллі було десь 80 чоловік. З бараку винесли всі ліжка, столи поставили попри стіну кругом секції. При вході у барак поставили залізну бочку з пивом. Танці справляли у сусідному бараку. З музики були гармошка і цимбали. Я була одягнута у біле просте плаття і вінок, а не вельон. Дружки усім гостям чіпляли бу- кети. Серед весільних страв пам’ятаю буряки («бігус»), засипану капусту, бульбу, вінігред, кишки, м’ясне, рибу (камбалу), пельмені. Церква була дуже далеко, добиралися трамваєм, йшли до зупинки пішки 3 км і всю дорогу співали українські пісні. Росіяни згля- далися, що то робиться. Пам’ятаю, що один чоловік, наш земляк із Гніздичева, з моїм чоловіком записалися на прийом до заступника міністра хімічної про- мисловості Баденькова. Скаржилися, в яких умовах живуть, і нас переселили у двохповер- ховий дерев’яний дім, було чотири квартири на першому і чотири на другому поверсі. У тому домі було три квартири по дві кімнати і одна однокімнатна. Ми жили на другому поверсі, не було ні води, ні газу. Палили дровами і ву- гіллям. Мій чоловік писався Іваськів, а до нас підселили ще й другу сім’ю з таким прізвищем. Наша сім’я складалася з п’яти чоловік, дру- га – три чоловіка, я народила сина (у 1954 р.), стало – шість, далі – дочку (у 1957 р.) – вже сім. Ми жили в одній кімнаті площею 18 м2 . Друга сім’я жила у малій кімнаті, там теж діти народились, їх стало п’ятеро. В кухні не було навіть столика, тільки маленька лавочка. Ще була маленька кладовка. На дворі стояв туалет і сарай на вугілля, дрова. За водою ходили до водокачки, там купляли житони і жінка вклю- чала воду. На коромислі носили ведра. Незадовго, десь у 1956 році, з тюрми прий- шов мого чоловіка брат Семен, якому дали 25 років. Він відсидів десять років і приїхав до нас. Нас стало в кімнаті восьмеро. Він вла- штувався на завод, але не знаю чи рік проро- бив, бо захворів на туберкульоз. Помер у 1958 році. Пам’ятаю, коли його ховали, дуже багато прийшло народу. Молодь прийшла зі всьо- го Омска. Цвинтар був дуже далеко, його по черзі несли хлопці. Народу було повно, як за якимось міністром. Місто було дуже велике і там жило багато українців, то вони передавали один одному, що помер ще один українець. Так тоді люди дружно жили. Після похорону чоловікові не давали спо- кою, визивали у комендатуру, й питали хто були його друзі. Чоловік пішов вчитися у хіміко-механічний технікум на вечірнє відділення на механіка. З нами ще жив його молодший брат Мико- ла, він вчився на стаціонарі у технікумі. Коли вивозили, то мав вісім років. Коли чоловікові батьки поїхали на Україну, до нас перейшла моя мама, бо не було з ким залишити діти. Де- крету тоді давали 36 днів до родів і 36 після. Садочка дітям не давали, а на роботу запізню- ватися не можна було. В Омску дуже багато померло наших лю- дей, серед них мої мама і тато, стрийна. Мої батьки жили у вагончику коло заводу, там була пилорама і залізниця. Тато вимурував собі не- величку кухню і так жили тато, мама, сестра Рузя, чоловік і їх дитина. Постійно шум, бо пилорама гуде, їдуть поїзда. Моя мама часто хворіла, там вона і померла. У 1956 році нас зняли з обліку. Чоловікові тато і мама у 1958 році поїхали на Україну, а ми з чоловіком залишилися в Омску. Їх зняли з обліку, бо були вже перестарілі. Вони при- 110110 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 їхали у село, хату їм не повернули, тому пішли жити у комору. Одна жінка пустила їх до хати, а сама пішла жити до сина. Чоловік поїхав на Україну у 1961 році, а я у 1962 році, було багато проблем із припискою. Пів- року не була прописана, скандалили, штрафува- ли нас. Його направили на роботу в м. Рибниця (Молдавія). Він повернувся за мною і дітьми в м. Омск і забрав нас туди. Там ми пробули один– два місяці, після того переїхали у Рівненську область с. Квасилів. Там прожили десь два роки, отримали квартиру. З 1964 року по 1985 рік ми мешкали і працювали у м. Калуш Івано-Франківської області, а потім у с. Старе Село Жидачівського р-ну Львів- ської області, де і зараз живемо. Більшість людей, які були виселені разом з нами у Сибір, там або померли, або повернулися додому. Залишилися ті, хто одружився з росі- янами, або ті, хто не мав куди вже повертатися. Зараз там живе ще одна моя сестра Параня, її діти одружені вже з росіянами. Також там живе чоловік моєї покійної сестри Рузі Володимир, який майже щороку приїжджає в Україну. Респондент: Іваськів Євстахій Васильо- вич, 1931 р. н.; українець; народився у с. Ста- ре Село Жидачівського р-ну Львівської обл.; освіта: Омський хіміко-механічний технікум; пенсіонер; проживає за адресою: с. Старе Село Жидачівського р-ну Львівської обл. Записала Баран Оксана 25. 01. 2008 р. у с. Ста- ре Село Жидачівського р-ну Львівської обл. Я народився 6 жовтня 1931 року у с. Старе Село (тепер Жидачівського району Львівської області). Мій старший брат Михайло загинув у німецькому полоні, Іван загинув на фронті, Семен відсидів десять років у тюрмі і помер у Сибірі, Йосафата забрали на роботу у Ні- меччину, зараз він проживає у Канаді, має ступінь доктора теології. Брат Микола був зі мною репресований у Сибір, потім повернувся на Україну і помер у Калуші. У жовтні 1947 року нашу родину висели- ли у Сибір, кажуть через те, що тато, він був головою сільської ради, не хотів підписувати списки людей, яких планували вислати. А я думаю, що то могло бути через брата Семена, який співпрацював з повстанцями. Тато був неписьменний, за нього документи вів я. Нас забрали 21 жовтня 1947 року. Везли всіх у товарних вагонах, чоловіків і жінок ра- зом. Коли приїхали, то 8 листопада нам пока- зували кіно «Ленин в октябре». Поселили у землянку – дах з дощок, зверху насипана земля. Віконця дуже невеликі, світло світилося увесь час. Там колись був овочевий склад від шинного заводу. Мала у довжину десь 50 м, там жило близько 300 чоловік. Люди самі вклали там підлогу, бо ножки від залізних лі- жок увійшли в землю по саму сітку. Самі люди зробили собі кухню, пічки-буржуйки. Серед тих, хто жив у землянці, було багато мулярів і теслів, то все робили собі самі. Хто мав дитину, робив з полотна підвісну колиску і гойдали. Я робив у нічну зміну з 16 років. Вчився у вечірній школі, потім у технікумі. Одружився у 1953 році з Вітрів Марією, також виселеною з с. Сулятичі (тепер Жидачівського району Львів- ської області). Пам’ятаю, що коли записували до- кументи, то сім’ю записали на російський манер Іваськов, а не Іваськів. Коли ми побачили свої трудові книжки, то там так було написано. В якімось році, не пам’ятаю коли, прийшли до нас до хати робити перепис населення. Пита- ли у мене і жінки Марії, хто ми. Так і записали, що українці, а далі жінка, яка робила перепис питає за дітей, чи вони не рускі. Я як скочив до неї з криком, як вони можуть бути рускі, коли батьки українці. А та жінка каже, що «ані здесь роділісь». Отак тоді робились переписи. Ще на роботу приходили кореспонденти і записували мою біографію. Статтю опубліку- вали у газеті «Молодой сибиряк» у 1959 році. Цікаво, що вони навіть дома в нас не були, а в статті написали як я прийшов з роботи додому і разом з жінкою і дітьми сідаю їсти «вкусный украинский борщ». Написали ніби я в 1947 році закінчив 6 класів школи і пішов зразу на роботу на шинний завод, а про то, що жив і вчився в Україні і чого опинився у Сибірі, нічо- го не згадали. Така була тоді пропаганда.

Побут українців, виселених до Сибіру (50–60-ті роки ХХ століття)

Institution

Ähnliche Einträge