Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми

In the article modern concepts of an origin and an ethnic history of the Byelarussian people are considered. New directions in studying of the given problems and prospect of the further researches are marked.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Чаквін, І.
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Історіографія проблеми етногенезу народу
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20384
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми / І. Чаквін // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 6-13. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-20384
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-203842011-05-28T12:03:31Z Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми Чаквін, І. Історіографія проблеми етногенезу народу In the article modern concepts of an origin and an ethnic history of the Byelarussian people are considered. New directions in studying of the given problems and prospect of the further researches are marked. У артыкуле разглядаюцца сучасныя канцэпцыі паходжання і этнічнай гісторыі беларускага народа. Адзначаны новыя накірункі ў вывучэнні данай праблематыкі і перспектывы далейшых даследаванняў. 2009 Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми / І. Чаквін // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 6-13. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20384 uk Народна творчість та етнографія Article Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографія проблеми етногенезу народу Історіографія проблеми етногенезу народу
spellingShingle	Історіографія проблеми етногенезу народу Історіографія проблеми етногенезу народу Чаквін, І. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми Народна творчість та етнографія
description	In the article modern concepts of an origin and an ethnic history of the Byelarussian people are considered. New directions in studying of the given problems and prospect of the further researches are marked.
author	Чаквін, І.
author_facet	Чаквін, І.
author_sort	Чаквін, І.
title	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми
title_short	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми
title_full	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми
title_fullStr	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми
title_full_unstemmed	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми
title_sort	походження білорусів. сучасна історіографія проблеми
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Історіографія проблеми етногенезу народу
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20384
citation_txt	Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми / І. Чаквін // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 6-13. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT čakvíní pohodžennâbílorusívsučasnaístoríografíâproblemi
first_indexed	2025-07-02T20:59:09Z
last_indexed	2025-07-02T20:59:09Z
_version_	1836570325766111232
fulltext	ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 6 З чотирнадцяти слов’янських народів білоруси за кількістю займають п’яте місце після росіян, українців, поляків і чехів. Однак якщо історичні свідчення про росіян (русів, русичів, русинів), поляків (ляхів), чехів, сербів, хорватів та ін. трапляються в письмових джере- лах уже з кінця I – початку II тис. н. е., то назви «біло- руси», «білорусці», «Біла Русь» з’являються в літературі лише з XIV–XVII ст. Коли ж виник білоруський народ як осібна слов’янська етнічна спільнота, де його етногенетичні корені, які стародавні племена й народи заклали його етногене- тичне підґрунтя, якою мірою він близький чи спорідне- ний з іншими слов’янськими народами і що стало при- чиною виникнення етнічної своєрідності білорусів – ці питання визначають суспільну й наукову актуальність зазначеної проблеми і в наш час. Рідко якому зі слов’янських народів була присвячена така багата й часом суперечлива за своєю суттю наукова література, як білорусам. Так, щодо проблеми етнічної належності стародавніх предків білорусів у структурі слов’янства єдиної думки довгий час не було. Переважна більшість дослідників уже давно переконливо констатує східнослов’янські етногенетичні корені білорусів та їхніх предків, однак історіографія цього питання знає значну кількість праць, де йдеться про західнослов’янське похо- дження предків білорусів. Білоруський народ оголошу- вали то місцевою діалектно-етнографічною групою поляків чи росіян, то штучно поділяли на самостійні регіональні угруповання – «поліщуків», «литвинів», «білорусців» (які споконвіку перебували під культурно- мовним впливом сусідніх слов’янських народів), то роз- глядали як осібний слов’янський етнос зі своїми особли- востями мови, матеріальної і духовної культури, тради- ціями, самосвідомістю, що історично виникли. Такі погляди на білорусів усталилися в науці тільки в кінці XIX – на початку ХХ ст., коли були сформульовані майже всі основні думки про етногенез і етнічну історію цього народу. Дальший свій розвиток і фактологічну обґрунто- ваність більшість із них отримала переважно в останній третині ХХ – на початку XXI ст., коли дослідження в цари- ні походження слов’янських народів, у т. ч. білорусів, були відновлені в значному обсязі. Наприклад, потужно- го розвитку набула відома з історіографії XIX–XX ст. кон- цепція єдиної давньоруської народності як етнічної основи трьох східнослов’янських народів. У межах дав- ньоруської народності (у літературі XIX ст. – «слов’яно- руського народу давньої Русі»), згідно з цією концепці- єю, були об’єднані і сконсолідовані всі східнослов’янські племена, які до Х ст. були, по суті, мішаними спільнота- ми слов’янських груп із субстратним, більш-менш слов’янізованим, балтським, фіно-угорським та ірано- мовним населенням Східної Європи. Власне, у період Руської держави (у літературі – Київська Русь, Давня Русь) східнослов’янський етнокультурний і лінгвістич- ний комплекс набуває тих характерних єдиних рис, які в наступні часи будуть властиві росіянам, українцям та білорусам. Згідно з цією концепцією, слов’янські етно- культурні традиції поширилися в Східній Європі не тіль- ки внаслідок міграцій і розселення давніх слов’янських племен, але й унаслідок їхньої політичної, етнокультур- ної, мовної (певною мірою конфесійної) інтеграції й консолідації в Х–XIII ст. у межах давньої держави Русь, її князівств і нової східнослов’янської етнічної спільності. Стосовно питання про прабатьківщину давніх слов’ян, у т. ч. й предків білорусів, то в історичній науці так само довгий час існує два протилежні підходи – концепція автохтонного походження і міграційна концепція. Представники першого наукового напряму доводять виникнення ранніх слов’янських груп і їхній безперерв- ний розвиток на тих територіях, де слов’янські народи, у т. ч. білоруси, проживали в часи Середньовіччя, нового і новітнього часу, від часів перших письмових згадок про племена цих же земель (наприклад, у Білорусі – з часів Тацитових венедів I ст. н. е.). Прихильники міграційної концепції вважають, що слов’яни, у т. ч. предки білору- сів, почали заселяти більшість своїх територій лише з VI–VIII ст. н. е. внаслідок міграції зі своєї прабатьківщи- ни. Білорусь, на їхній погляд, була колонізована слов’янськими племенами в VI–IX (Х) ст. Різниця в хро- нології появи слов’янських старожитностей у Білорусі, згідно з цими протилежними концепціями, становить від 700 до 1000 і більше років. Подібні протилежні погляди відображала й історіо- графія ХХ ст., незважаючи на те, що розвиток ряду Ігор чаквін Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми In the article modern concepts of an origin and an ethnic history of the Byelarussian people are considered. New directions in studying of the given problems and prospect of the further researches are marked. У артыкуле разглядаюцца сучасныя канцэпцыі паходжання і этнічнай гісторыі беларускага народа. Адзначаны новыя накірункі ў вывучэнні данай праблематыкі і перспектывы далейшых даследаванняў. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 7Ігор Чаквін. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми наук – археології, лінгвістики, етнології та ін., а також накопичений ними великий фактологічний матеріал і теоретичні розроблення свідчать, що найбільш аргу- ментованою є концепція прихильників міграціонізму. У наш час більшість дослідників дійшла висновку, що територією прабатьківщини слов’янства була широка область між Віслою та Одером, басейном Прип’яті, Середнім Дніпром і Карпатами. Південна частина земель Білорусі – Правобережне Полісся – входила до північної області слов’янської прабатьківщини. Як найважливіший складник тематики наукових програм ІМЕФ НАН Білорусі, проблема походження й етнічної історії білоруського народу була поставлена перед етнографами в 60-х роках ХХ ст. До цього часу дослідження в царині етногенезу білорусів були преро- гативою здебільшого істориків, археологів та лінгвістів і тільки побічно – етнографів та антропологів. Недостатнє розроблення цієї тематики з погляду етнографії було доповнене першим етнографічним дослідженням, проведеним у межах наукових програм інституту М. Я. Грінблатом, який у 1968 р. надрукував монографію «Білоруси: нариси походження й етнічної історії». На підставі широкого кола історіографічних, історичних, лінгвістичних, фольклорних і польових етнографічних даних М. Я. Грінблат зробив спробу комплексного дослідження цієї проблеми. В основу своєї етногенетичної концепції він поклав розроблену в історіографії кінця XIX – першої половини ХХ ст. кон- цепцію давньоруської народності IX–XIII ст. як безпо- середньої етнічної основи майбутніх білоруської, росій- ської та української народностей XIV–XVI ст. Етнічна територія білоруської народності, на його думку, сфор- мувалася з територій розселення в минулому племен полоцьких і вітебсько-смоленських кривичів, дрегови- чів та радимичів. На думку М. Я. Грінблата, етнічні (у т. ч. мовні й культурні) особливості цих угруповань справили істотний вплив на формування діалектів білоруської мови й етнографічних особливостей різних регіонів Білорусі. У часи Київської Русі IX–XIII ст. пле- мінні особливості були, на його думку, значною мірою нівельовані загальними східнослов’янськими соціально-політичними, культурно-мовними й конфе- сійними процесами, які зумовили виникнення єдиного давньоруського етнокультурного комплексу, що згодом забезпечив подібність культур білоруської, російської та української народностей, але давні племінні особли- вості продовжували чинити вплив на мову і традиційну культуру білорусів. Пізніше (у 90-х роках ХХ ст.) М. Ф. Пилипенко, аналі- зуючи різні концепції походження білорусів, відзначив, що аргументацію М. Я. Грінблата, як і його висновки з цього питання, не можна вважати правильними. Вони засновані на двох істотно помилкових передумовах – на надмірній архаїзації рис білоруської мови й традиційної культури, а також на ігноруванні даних порівняльного просторового аналізу явищ культури та мови білорусів. Суперечливим, зокрема, є міркування, що просторові ареали мов дреговичів, радимичів і кривичів залишили свої сліди в діалектах білоруської мови. М. Ф. Пилипенко підкреслював, що, згідно з міркуван- ням М. Я. Грінблата, слід говорити про тисячолітнє (Х–ХІХ ст.) просторове, без змін, побутування осібних елементів мов кривичів, дреговичів і радимичів. Насправді діалектні відмінності в розмовній мові східнослов’янського населення на території Білорусі в епоху феодалізму зміни- лися принаймні двічі: першого разу в період формування і розвитку загальносхіднослов’янської етнічної спільнос- ті, другого – у період формування білоруського етносу, виникнення Білорусі як етнічної території білоруського народу. Своєрідним каталізатором активізації етногенетич- них досліджень ученими ІМЕФ НАН Білорусі в 60-х роках стали наукові розроблення московського архео- лога й антрополога В. В. Сєдова, який спробував обґрун- тувати т. з. «балтську» концепцію, відповідно до якої предками білорусів були як слов’яни, так і давні місцеві балтські племена. Згідно з однією концепцією, етнолінгвальні й етно- культурні особливості білорусів сформувалися внаслідок асиміляції рядом східнослов’янських груп у VI–XIII ст. давнього балтського населення Білорусі, яке є субстра- том білоруського етносу XIV–XVI ст. Існування давньо- руської народності в IX–XIII ст. В. В. Сєдов не піддавав сумніву, однак доволі суперечливо вважав, що в її складі продовжували існувати осібні племінні культурно- лінгвальні комплекси. Надрукована 1967 р. в «Советской этнографии» (№ 2) стаття В. В. Сєдова «До походження білорусів (проблема балтського субстрату в етногенезі білорусів)» викликала щонайгострішу полеміку в біло- руських, російських і українських наукових виданнях. З критикою концепції «балтського субстрату» виступи- ли від Інституту М. Я. Грінблат («Советская этнография», 1968, № 5) і В. К. Бондарчик («Народна творчість та етнографія», 1976, № 1), пізніше також М. Ф. Пилипенко («Виникнення Білорусі». – Мінськ, 1991). Основне вістря критики «балтської» концепції, по суті, спрямоване на визначення міри і ступеня впливу балтських субстратних елементів культури й мови на етнокультурні, мовні та антропологічні особливості білорусів. Більшість опонентів В. В. Сєдова, у т. ч. і росій- ські дослідники, вважала, що цей вплив був незначним. Другий аспект критики «балтської» концепції В. В. Сєдова стосувався хронологічно-стадіальної непо- слідовності в його етногенетичних розробленнях. Відзначено, наприклад, що давні культурно-мовні осо- бливості, які виникли в східнослов’янського населення Білорусі в процесі асиміляції балтів, творилися спочат- ку в союзі племен кривичів, дреговичів і радимичів, потім у західній групі давньоруської народності, а не перейшли безпосередньо від балтів до білорусів. До XII–XIII ст. на території Білорусі збереглися лише неве- ликі острівці балтів, асиміляція яких не визначала основного напрямку етнічних процесів. Його визнача- ли в цей час уже східнослов’янські групи населення. Асиміляція основної маси балтів, яка справила істот- ний вплив на особливості сформованих східнослов’янських «племінних» етнічних спільностей, відбулася раніше. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 8 Етнос і культура, соціальне життя Як відзначав М. Ф. Пилипенко, хронологічні межі цього важливого процесу не можуть ґрунтуватися лише на археологічних матеріалах, які показують початок змішання різних етнічних спільностей, але можуть слу- гувати головним аргументом для визначення завер- шення основної стадії асиміляції (зазвичай вона завер- шується зміною етнічної самосвідомості). Його можна визначити на підставі виникнення нових форм само- свідомості – т. зв. етнічних самоназв (етнонімів). Стосовно перших східнослов’янських етнонімів (криви- чі, дреговичі, радимичі), які змінили балтські, то в пер- ших століттях ІІ-го тисячоліття, зокрема в середині XII ст., вони не те що тільки з’явилися, підкреслював М. Ф. Пилипенко, а вже зникли. Матеріали археології й свідчення писемних джерел дають підстави для висновку, що асиміляція слов’янами балтів на сучасній території Білорусі завершилася переважно до IX–X ст. У цей час на основі змішання слов’ян із балтами сформувалися східнослов’янські етнічні спільності кривичів, дрегови- чів і радимичів, згадки про яких зникають у літописах у середині ХІІ ст., що свідчить про повну асиміляцію балтського етнічного комплексу. З цим згодився навіть В. В. Сєдов, який у своїх пізніших працях відзначав, що метисація нетутешніх слов’ян зі слов’янізованими бал- тами в X–XII ст. зайшла так далеко, що розмежування прийшлого й місцевого населення для цього часу за археологічними матеріалами нереальне. Суспільний інтерес до етногенетичних проблем і наукові дискусії з цього питання визначили рішення провести в Мінську в 1973 р. на базі Інституту спеціаль- ну конференцію «Этногенез білорусів», у якій, як перед- бачалося, візьмуть участь більше як 80 науковців із Білорусі, Росії, України та Литви. У надрукованому до конференції збірнику були представлені тези доповідей майже всіх секторів і груп Інституту. Проблема похо- дження й етнічної історії білорусів була представлена в доповідях етнографів В. К. Бондарчика, М. Я. Грінблата, Л. А. Молчанової і вперше антропологів – М. Ф. Нікітенка, Л. І. Тягака, І. І. Салівон, А. І. Микулича. Участь антропо- логів у розробленні етногенетичної проблематики істот- но розширила фактичну базу досліджень і визначила деякі їхні нові напрями. Зокрема, було відзначено певну подібність антропологічних типів давнього й сучасного населення Східної Прибалтики, Центральної і Північної Білорусі та суміжних регіонів Росії, що зумовлено актив- ними контактами слов’ян і балтів у їхньому історичному минулому. Зауважено також, що палеоантропологічні дані дають змогу виявити тенденції й розміри антропо- генетичних міжетнічних процесів, однак не здатні сха- рактеризувати особливості самого етногенезу, які визна- чаються формуванням перш за все мови, культури і самосвідомості кожної етнічної спільності. У 1982 р. до IX міжнародного з’їзду славістів у Києві В. К. Бондарчик та І. В. Чаквін підготували брошуру «Проблеми етногенезу білорусів у працях слов’янських учених», де всебічно проаналізовано різні погляди, гіпо- тези та концепції, висловлені щодо проблеми походження й етнічного становища білорусів російськими, україн- ськими, білоруськими, польськими, чеськими та ін. дослідниками XIX–ХХ ст. Відзначено, що впродовж цього періоду політичні погляди на проблему, які були харак- терні для історіографії другої половини XIX – першої тре- тини ХХ ст., у другій половині ХХ ст. поступово змінилися на переважно наукові погляди й підходи до її розв’язання. Це непрямо свідчило про визнання білорусів самостійним слов’янським етносом із власною етнічною історією, мовою, культурою, самосвідомістю і територією. Вивченню процесів формування й часу виникнення білоруської етнічної спільності, її походженню і дальшій еволюції в II тисячолітті н. е. була присвячена колектив- на монографія «Етнографія білорусів: історіографія, этногенез та етнічна історія» (Мінськ, 1985), авторами якої були етнографи В. К. Бондарчик, І. В. Чаквін, І. Г. Вуглик, П. У. Терешкович, Г. І. Касперович. У моно- графії вперше узагальнено та проаналізовано майже всю відому на той час історіографію проблеми похо- дження й етнічної історії білорусів, відзначено основні чинники, які сприяли процесові формування білорусь- кої народності в XIV–XVI ст., особливості її еволюції в XVII–XVIII ст., виявлено основні тенденції формування і розвитку білоруської нації в XIX–XX ст. Окремі розділи монографії присвячені розвитку й еволюції культури населення білоруських земель зі стародавніх часів. У 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХI ст. етногенетич- ну проблематику активно розробляє М. Ф. Пилипенко. 1991 р. він надрукував монографію «Виникнення Білорусі: Нова концепція», у якій проаналізував основні положення, досягнення та недоліки попередньої історі- ографії цієї проблеми, визначив методи і коло джерел, необхідних для дослідження етногенетичної проблема- тики та показав необхідність її комплексного вивчення із залученням даних археології, писемних джерел, східнослов’янської етнографії й фольклористики, тео- ретичної етнології, мовознавства, антропології. Розглядаючи основні періоди давньої історії, він визначив кілька етапів істотної зміни етнічного складу населення на території сучасної Білорусі. Одним із таких найважливіших етапів він назвав період ранньо- го Середньовіччя – час масового розселення слов’ян на теренах Білорусі, асиміляції місцевого балтського насе- лення та формування перших східнослов’янських етніч- них спільностей – дреговичів, кривичів і радимичів. На його думку, саме вони з’явилися внаслідок змішання слов’ян та балтів. У мовно-культурному середовищі цих етнічних угруповань переважали слов’янські риси. Власне вони, а не наступні етнічні об’єднання Білорусі, увібрали в себе т. зв. «балтський субстрат». Другий етап етнічної історії населення Білорусі був пов’язаний, на його думку, з консолідацією цих етнічних об’єднань, а також їхньою інтеграцією з іншими східнослов’янськими угрупованнями – полян, деревлян, волинян, сіверян, в’ятичів, ільменських словен та ін. – у загальносхіднослов’янську етнічну і соціально- культурну спільність – давньоруську народність. Формування цієї спільності починається з IX–X ст. і про- являється в наступні часи в процесі поширення понят- тя «Русь» у територіально-культурному, соціально- культурному, конфесійному та ін. сенсах. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 9Ігор Чаквін. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми Землі й населення Білорусі були втягнуті в цей про- цес десь із середини XII ст., коли попередні етноніми дреговичі, радимичі, кривичі зникають, а їхнє місце займає загальносхіднослов’янське поняття Русь. Тоді ж починають виникати нові історико-етнографічні облас- ті. На землях сучасної Білорусі в той і пізніший час чітко проявляються культурно-мовні особливості двох великих регіонів – наддвінсько-наддніпрянського і надприп’ятського, які, згідно з писемними джерелами, вже із XIII–XIV ст. отримали власні географічні назви – Біла Русь, Полісся, а пізніше й етнонімічні визначення – беларусы, беларусцы та палешукі, палещукі. Таким чином, одним із безпосередніх предків сучасних біло- русів були дві локальні групи східнослов’янської Русі – надприп’ятська, чи поліська, і наддвінсько- наддніпрянська, або білоруська. У монографії було від- значено також, що в склад білоруського етносу ввійшли ще й деякі іноетнічні групи західнослов’янського (поль- ського), балтського (литва, латгали, ятвяги та ін.) і тюркського (татари) населення. Порівняно зі східнослов’янським, вони сформували додатковий ком- понент етнодемографічного складу населення Білорусі. М. Ф. Пилипенко розглянув також політичні й соціально- економічні чинники та умови, які сприяли формуван- ню білоруської етносоціальної спільності в XIII–XVI ст. Праця отримала високу наукову оцінку, наприклад, у монографії В. К. Бондарчика «Білоруси. Т. 3. Історія етнологічного вивчення» (Мінськ, 1999), у якій автор, відзначаючи послідовність концепції М. Ф. Пилипенка, критикував інші етногенетичні схеми. Розвиток своєї концепції походження білорусів і Білорусі М. Ф. Пилипенко продовжив у тематичних розділах колективних видань: «Білорусь на межі тисячоліть» (Мінськ, 2000), «Білоруси. Т. 4. Витоки та етнічний роз- виток» (Мінськ, 2001). Дальший розвиток дослідження проблем етногенезу й етнічної історії білорусів знайшов відбиття у виданні 1998 р. в Москві при підтримці РАН колективної моно- графії «Білоруси. Народи і культури», у створенні якої взяли участь майже всі науковці відділу народознав- ства ІМЕФ НАН Білорусі. У монографії узагальнено всі досягнення білоруської етнографії та етнології за остан- ні десятиліття у вивченні походження та етнічної істо- рії білорусів, традиційної і професійної культури цього народу, еволюції його громадських традицій, форм сім’ї й родинних відносин, народних звичаїв та обрядів, конфесійної ситуації в минулому і в наш час, усно- поетичної творчості, літератури й мистецтва та ін. У розділі, присвяченому питанням походження й етніч- ної історії білорусів, було, зокрема, відзначено, що про- цес етноутворення почав виразно виявлятися вже в XIV–XV ст., коли землі й населення Білорусі ввійшли до складу Великого князівства Литовського (повна назва якого була «Велике князівство Литовське, Жомойтське, Новогородське і Руське»). Східнослов’янське населення з білоруських, українських і частково російських (Смоленщина) земель становило переважну більшість мешканців держави, «руська» мова була офіційною та найпоширенішою, довгий час побутували норми «русь- кого» права й судочинства і т. д. Ця теза, як і всі інші, висловлені раніше, погляди на походження й етнічну історію білорусів, була всебічно обґрунтована в спеці- альному виданні «Білоруси. Т. 4. Витоки та етнічний розвиток» (Мінськ, 2001). У праці було підкреслено, що процес формування білоруської етносоціальної спільності ґрунтувався на певних сприятливих для цього умовах, які часто назива- ють у сучасній етнології «етнотворчими чинниками». До них належать соціально-економічні, політичні, демогра- фічні, етногенетичні (спадкові), географічні та ін., однак роль кожного з них на різних етапах етноутворення, звичайно, різна, що й зумовлює їхнє значення в етноіс- торичному процесі. На початкових стадіях згуртування осібних територіальних груп населення в єдиний етніч- ний масив основну роль відіграв фактор політичного об’єднання, яке сприяє формуванню етнічної території народу, його компактному розселенню і активній дії в його межах процесу етносоціальної консолідації. Початок політичному об’єднанню західної частини східнослов’янських і сусідніх балтських земель у складі єдиної держави поклали історичні події XIII ст. – ордин- ська експансія зі сходу та агресія німецьких Тевтонського й Лівонського орденів із заходу. Як у той час, так і дещо раніше деякі східнослов’янські землі та князівства мали достатньо мирні й союзницькі відносини з балтським населенням суміжних територій. Частина земель Західної Білорусі взагалі не була в ті часи виразно етнічно диференційованою й об’єднувала як слов’янське, так і балтське населення. Політичне об’єднання білоруських земель і форму- вання основної етнічної території білорусів сприяли більш активному функціонуванню надзвичайно важ- ливого для процесів етноутворення соціально- економічного чинника, дієвість якого відбивалася перш за все в загальному процесі розвитку феодальних відносин. Їх становлення відбувалося в Білорусі в попе- редні часи, а період формування народності характери- зувався їх подальшим розвитком. Однак у XIV–XV ст. ще зберігалася певна соціально-економічна і політична роз’єднаність ряду земель Білорусі, які мали різні юри- дичні права й політичну автономію, з перевагою зовнішньоекономічних зв’язків над внутрідержавними, а кожна з великих адміністративно-політичних терито- рій становила осібний економічний ринок. В умовах феодального способу виробництва, з його натуральною системою господарювання і перевагою зональних економічних орієнтацій, об’єднувальні про- цеси часом обмежувалися регіональними земляцьки- ми зв’язками, що сприяло становленню передусім вузько- локальних форм етносоціального згуртування населен- ня. Подальша консолідація та інтеграція цих спільнот у єдиний етносоціальний організм (етнос) залежала від зміцнення економічних, соціальних, політичних, куль- турних, мовних та ін. відносин між різними територі- альними групами населення. Підставою для цього було утворення єдиного загальнодержавного економічного ринку, який формувався в разі об’єднання дрібніших територіальних ринків. Значну роль при цьому відігра- ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 10 Етнос і культура, соціальне життя вали міста і містечка, частка торгово-ремісничого насе- лення яких у цей період значно зросла, а торговельні зв’язки між ними зміцнилися. Міста й містечка викону- вали функцію інтеграції соціальних, релігійних, торгово-ремісничих, військових, культурних центрів певних адміністративних територій (волостей, повітів, земель, удільних князівств, воєводств). Процеси державно-політичної та соціально- економічної інтеграції неоднаково відбилися на різних етнічних характеристиках білорусів. Найменше в XIV – першій половині XVII ст. вони зачепили сфери тради- ційної культури, самосвідомості та форми етнічного самовизначення, найбільше – конфесійну і мовну сфери, професійну культуру. Однак необхідно зауважи- ти, що цей процес був зумовлений не стільки етнічним, скільки соціальним чинником станової належності. Тому в різних станах суспільства іноетнічний вплив поєднувався з деякими особливостями їхнього конфе- сійного, демографічного й етнічного становища. В етнічному плані основну масу населення Білорусі становила східнослов’янська людність, зокрема білору- си, православна частина яких називалася в той час русинами, руськими, русичами, руссю. Ареал проживан- ня білорусів був загалом цілісним і охоплював у XIV – першій половині XVII ст. майже всю країну, за винят- ком деяких західних районів, де мешкало балтське (лето-литовське й західнобалтське) населення. Поміж ними та східними слов’янами на західних теренах Білорусі жили численні групи обілорусілого балтського населення, мова, культура й самосвідомість якого були специфічними. Підставою для розмежування зон роз- селення етнічно різнорідного населення як у XIV– XVII ст., так і раніше можуть бути ареали традиційного поширення таких назв, як Русь та Литва. Значний інтерес становить дослідження рівнів само- свідомості населення Білорусі XIV–XVII ст., які відбива- ли також ієрархію об’єднавчих етнічних процесів, що характеризували перебіг етноутворення білорусів. У цьому тематичному розділі відзначено, що основною рисою, яка характеризує рівні й ступінь консолідації різних етнічних груп населення, є самосвідомість. Найяскравіше вона відбивається в етнонімах, до яких належать самоназви, назви з боку сусідів, а також урбо- німах (назви міського населення), етніконах (вузько- локальні назви), конфесіонімах (назви на підставі віросповідання) і політонімах (державно-політичні назви). Етнічні форми самосвідомості в усій їхній варі- ативності з’являються внаслідок усвідомлення людьми своєї єдності в межах відповідних спільностей (наприклад, сільської, міської, земляцької, станово-класової, релі- гійної, етнічної, державної і т. д.) на підставі порівнян- ня та зіставлення «ми – вони». Тому в кожного народу зазвичай наявна певна ієрархія самовизначень, осно- вним серед яких є етнонім – назва всього народу. Дані писемних джерел свідчать, що в Білорусі з давніх-давен були поширені різні форми самовизначен- ня. Залежно від конкретної ситуації вони могли взаємо- замінюватись і доповнювати одна одну, однак кожна з них була елементом народної самосвідомості. В епоху феодалізму різні соціальні й територіальні групи насе- лення часто усвідомлювали себе як осібні одиниці з певними рисами культури і побуту, мовою, історичним минулим, а також реальною чи міфічною єдністю похо- дження. Найбільш детальна й ґрунтовна інформація про форми самовизначення населення Білорусі міститься в різних історичних писемних джерелах XV–XVIII ст. (літописах, хроніках, діаріушах, актах, грамотах, приві- леях, люстраціях та ін.). На підставі вміщених там даних можна зробити висновок, що в Білорусі, як і в інших країнах Східної й Центральної Європи, у той час функціонувала складна ієрархічна система самоназв населення. Найвужчим ареалом поширення характе- ризувалися самоназви жителів окремих сіл (сільських, територіальних общин), наприклад: дубаўлянцы, выганашчы, завалачане, мачане та ін. Населення неве- ликих сіл найчастіше визначало себе за назвою, утво- реною від назви волості. Волосна община об’єднувала під єдиною назвою жителів центральної садиби й селян навколишніх сіл, наприклад: людзі усвятские, мужы озерищские, чи свіслочане, бобровцы, або просто вала- шане. Мешканці інших волостей визначалися як чужеволостьцы або відповідними аналогічними волос- ними етніконами. Волость, як одна з первинних сходинок територіаль- ної організації населення, була безпосередньою лан- кою дії етнотворчих чинників, а волосна община стано- вила феодальну територіальну спільноту, до якої входи- ли давніші за формою сільські й сусідські общини. Аналогічні форми об’єднання населення збереглися в Білорусі (наприклад, на Поліссі) майже до ХХ ст., коли мешканці різних сіл, які входили до складу однієї общи- ни волосного типу, визначали себе за назвою централь- ного поселення (великого села, погосту чи містечка). У ширшому масштабі об’єднання населення за форма- ми самовизначення зафіксовано на рівні окремих земель – повітів, князівств і воєводств. Загальною назвою в таких випадках виступав урбонім – назва меш- канців центрального поселення – міста чи містечка, наприклад: мазыране, рэчычане, магілёўцы, бабруяне, аршанцы, случане, пінчукі і т. д. У деяких документах, коли треба було розмежувати на етнонімному рівні городян (жителів міста) і валашан (сільське населення), перших із них називали просто, наприклад, берасцяне, а других – людзі берасцейскія; піняне і людзі пінскія. Але не менш часто сільське населення всіх волостей повіту, князівства чи воєводства разом із міським визначалося основною урбанізованою самоназвою. Коли люди потрапляли в іноетнічне середовище, то земляцькі самовизначення часто трансформувалися в мянушкі (прізвиська). Наприклад, у ряді російських, українських, польських документів епохи феодалізму зафіксовані деякі прізвиська, чи мянушкі, відповідні місцю походження переселенців із білоруських земель: Мозирянин, Пінчук, Пінчукович, Случанин, Турівець, Полочанин, Бобруйко. Іноді така характеристика була більш широкою в регіональному сенсі: Литвин, Литвинович, Литвинчик, Литвак. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 11Ігор Чаквін. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми Міста Білорусі та Великого князівства Литовського вза- галі були центрами відносно великих територіально- земляцьких спільностей (у межах відповідних повітів, князівств, воєводств). Міські етнікони (урбоніми) були широковідомі й часом поширювалися на населення всьо- го земляцтва. Цей процес відбивав зміцнення соціально- економічних, політичних, адміністративно-юридичних і навіть внутріетнічних земляцьких зв’язків між міським та сільським населенням, яке складалося як із селян і горо- дян, так і шляхти, бояр, зем’ян, магнатів та ін. Це зафіксу- вали деякі сучасники на прикладі Полоччини. Відображення цього взаємозв’язку проступає в історич- ному документальному матеріалі, де поняття «волошани» і «міщани» об’єднуються (наприклад, «мещаном и воло- шаном полоцким...»). Тісні земляцькі зв’язки населення Полоччини етногенетично сягають ще давніх періодів існування літописних полочан, територіально-земляцький рівень організації яких зміцнювався політичним факто- ром існування в IX–XIII ст. самостійного князівства – землі, пізніше (до середини XVI ст.) – збереженням авто- номії в складі Великого князівства Литовського. Земляцький етнікон полочани охоплював як православ- не, так і католицьке населення Полоцька (з цих двох кон- фесій на виборні міські посади в Полоцьку обирали рай- ців, лавників, війтів, бурмістрів). Земляцька самосвідомість була властива білорусько- му просвітителю Ф. Скорині, який постійно підкреслю- вав своє походження з Полоцька. Ще на початку свого творчого шляху в 1504 р. в Краківському університеті він був записаний як «Франциск Лукич з Полоцька». У своїх виданнях 1517–1522 років він також постійно називає себе «сином із Полоцька», «з Полоцька града славного», «сином зі славного града Полоцька». Земляцькі спільності феодальних часів становили складний тип етносоціальної організації населення не лише в східнослов’янських, але навіть і в усіх європей- ських народів. Не буде помилкою твердити, що біло- руська народність формувалася власне із сукупності земляцьких об’єднань, кожне з яких ще з давньорусь- ких часів становило осібну потестарно-субетнічну спільність зі своєю певною соціальною структурою, своїми особливостями мови, культури і самосвідомос- ті. Тому не випадково, що в XIV–XVIII ст. земляцькі етнікони (як форми місцевої самосвідомості) були доволі стійкими та репрезентативними як у Великому князівстві Литовському, так і за його межами. Процеси консолідації населення в ширшому, ніж земляцтва, масштабі можна реконструювати на підста- ві самовизначення різних груп населення Білорусі за допомогою назв із коренем рус- (руські, русини) і лит- вини. Співвідношення цих назв упродовж XIV–XVIII ст. було різним і складним. Уже в XII–XIII ст. руськими, русичами, русинами, руссю в літописах називалося насе- лення майже всіх великих міст Білорусі, у тому числі Полоцька, Вітебська, Заславля, Берестя, Турова, Пінська, Мінська, Городні, Новогродка та ін. Ареал назв із коренем рус- окреслювався переважно східними й центральними землями Білорусі, був тісно пов’язаний із поняттям «Русі», «Руської землі», а відпо- відно і з православ’ям. Носіями етнонімів із коренем рус- були переважно східні слов’яни. Однак, як і в попе- редні часи, деякі представники неслов’янського насе- лення, що прийняли православне віросповідання, так само називалися русинами, руськими і т. д. Залежно від цього ареал самовизначень із коренем рус- поширював- ся на землі, де проживало православне населення різно- го етнічного походження, як було, наприклад, у Латгалії, на Підляшші, в Аукштайтії. У той же час ця назва поши- рювалася серед інших східнослов’янських народів (вели- коросів і українців), що взагалі значно розширило ареал конфесійних макроетнонімів із коренем рус- відповідно на схід, північ і південь від земель Білорусі. Певну роль у стабільному збереженні назв Русь і руські на землях Білорусі відіграв той факт, що інші «руські» землі Великого князівства Литовського (Україна) відійшли в другій половині XVI ст. під юрис- дикцію Польського королівства, тоді як білоруські області залишилися в складі «литовської» частини Речі Посполитої. Вірогідно, що різні кольорові (Біла, Чорна, Червона) та інші диференціальні (Велика, Мала) назви Русі, які існували з давніх часів, теж відбивали певну смислову різницю в етнічній і етногеографічній нео- днорідності загального поняття «Русь». Різні групи населення в той час усвідомлювали свою етнічність неоднаково. Етнічна самосвідомість узагалі найбільш чітко, концентровано проявляється в процесі контактів між представниками різних етносів – на етнічному порубіжжі, в іноетнічному середовищі, у містах із поліетнічним населенням, тобто там, де вини- кає можливість міжетнічного порівняння. У гомоген- них, однорідних зонах розселення певних груп народу їхня етнічна самосвідомість знижена, неактуальна і часто замінюється іншими, нейтральними формами самосвідомості (наприклад, валашане, тубильцы, тутэйшыя і т. д.). Це ж стосується й етнічних визна- чень із боку сусідів, які часто не збігаються із самовиз- наченями. Так, у політичних цілях і залежно від проце- сів власного етноутворення в росіян, українців і біло- русів була сформована досить чітка диференціація населення на рівні самосвідомості і самовизначення. Представники кожного з цих етносів вважали «русь- ким» лише свій народ, а сусіда визначали іншими етнічними формами. Наприклад, росіяни та українці називали білорусів литвинами, а білоруси їх – новго- родцями, псковичами, московитами; українців – воли- нянами, подолянами, черкасами та ін. Назва литвини для білорусів виступала насамперед у сенсі політоніма (визначення державного піддан- ства). У певному сенсі вона відображала найбільш широкий рівень консолідації всього білоруського наро- ду, а також його інтеграцію з литовцями-аукштайтами, які використовували також це визначення. Державно- територіальна назва литвини охоплювала в XIV–XVII ст. майже всі землі Білорусі, поширювалася на представ- ників різних напрямів і відгалужень християнства. Однак найбільш стабільно побутувала серед білорусь- ких жителів прикордонних земель із Литвою, Україною і Росією, а також у зонах мішаного балто-слов’янського ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 12 Етнос і культура, соціальне життя населення. Литвинами з другої половини XVI ст. ста- більно вважали себе і представники привілейованих феодальних кіл Великого князівства Литовського, іноді незалежно від віровизнання та етнічного походження. Такий узагальнений характер назви литвини зумовлю- вав іноді виникнення складних самовизначень, як-от: «литвины руского роду», «литвин руский по паходжа- ню», «родом он литвин латыш...», «литвины кгреческо- го закону люди», «по нацыянальнасці ліцвін, родам паляк» («nationale Lituaus, gente Polonus), «рускія князі літоўскага роду». Альтернативні форми самовизначен- ня з коренем рус-, які пов’язувалися спочатку з православ’ям, з кінця XVI ст. почали стосуватися й уні- атів (католики називали в той час уніатство «руською вірою», а великороси – «білоруською вірою»). У кінці XVI – XVII ст. в таких складних етнічних визначеннях дедалі частіше починає траплятися назва білорусці, «литвини білорусці». Так, в офіційних доку- ментах Московської держави XVII ст. дуже часті записи, що жителі частини центральних і східних земель Білорусі «на Москве ... при роспытах ... сказались лит- винами белорусцами», «белорусами пашенными мужи- ками из Литвы», «віцебчанін беларусец пасадскі чала- век» і т. д. Білорусці того часу – це переважно жителі літописної Білої Русі, локалізованої в Полоцькому, Смоленському, Вітебському, Мстиславському і частко- во Мінському воєводствах. Відомі також випадки, коли білорусцями називалися жителі західних білоруських земель, наприклад, «беларусец Лідскага павету». Аналогічно етнічному самовизначенню білорусці з XVII ст. у великій області басейну Прип’яті поширюють- ся назви палешукі, палешчукі, полышчукы, пов’язані з відомим іще з XIII ст. топонімом Полісся. На жаль, зовсім не відомі історичні документи до XVII ст., де трапля- лися б назви палешукі чи палешчукі, які застосовували- ся для визначення жителів Білоруського Полісся. Один із перших документів, де відзначено назву палешукі, стосується до XVII ст., і тільки в джерелах XVIII–XIX ст. цей етнонім досить поширений. За цими документами відомо, що самовизначення полешукі було характерне насамперед для сільського населення, яке розмовляло поліськими говірками, а в середовищі білоруськомов- них жителів і привілейованих станів замінювалося назвами руські, русини або литвини, поляки. З боку українських поліщуків усе населення Білоруського Полісся, що жило на північ від кордону Великого кня- зівства Литовського та Польського королівства, також визначалося як литвини. Так само, як землі Білої Русі, що були контактними територіями між білорусами та росіянами, Поліська область (Полісся) була зоною контактів білорусів і українців. Тому не випадково назва полешукі прикла- далася як до частини жителів Південної Білорусі, так і до суміжних частин українців, що проживали на Поліссі. Те саме можна сказати і про західні райони Білорусі та Східної Литви, де функціонували загальні топонім Литва і назва литвини (в етнографічному сенсі) і де спостерігаємо аналогічну ситуацію взаємодії білорусь- кого та литовського населення. Виникнення самостій- них етнонімів і топонімів у прикордонних областях (з мішаними формами етновизначальних ознак) дає під- стави вважати їх історико-етнографічними регіонами. Поширення в історико-етнографічних регіонах пев- них форм етнонімів і окремої самосвідомості свідчить про дію там процесів, характерних для субетнічних спільнот, що формуються так само, як і етноси (однак у більш вузьких демографічних, етнографічних, мовних та ін. межах). У Білорусі наприкінці XVI – XVII ст., до речі, як і дещо раніше, усе це було характерно, принаймні для трьох великих географічних регіонів – Наддніпрянської і Наддвінської Білої Русі, Надніманської й Надвілейської Литви і Полісся та Надприп’яття. Усі з перерахованих вище топонімів із відповідними (відтопонімними) формами самовизна- чення й самосвідомості, особливостями культури, мови і т. д. не обмежувалися кордонами Білорусі (у сучасно- му стані), а стосувалися також суміжних територій, населення яких характеризувалося схожими рисами основних етновизначальних ознак. Процеси, які об’єднували населення цих областей, були пов’язані із загальною етногенетичною спадщи- ною або з тенденціями загальнодержавної – у межах Великого князівства Литовського – інтеграції. Основним результатом дії комплексів соціальних, політичних, економічних та інших об’єднавчих проце- сів XIV – першої половини XVII ст. стало формування самостійної білоруської етносоціальної спільності фео- дального типу, з повною соціальною структурою, роз- виненою державно-потестарною системою, цілісним і компактним ареалом розселення людності, своєрідною мовою, поліконфесійною структурою, єдиною поліет- нічною, за формою «литовською», самосвідомістю, доповненою різними локальними самовизначеннями, одним із яких був етнонім білорусці (рідше білоруси), поширений у той час переважно в східних і централь- них районах Білорусі. У наступних розділах і главах монографії, що стосу- ються періодів другої половини XVII – XVIII, XIX й ХХ ст., автори періодично зверталися до питання еволюції етнічної самосвідомості білорусів. Відзначено поступо- ве географічне й демографічне розширення ареалу назви білоруси і перетворення її з локальної етнічної назви в справжній етнонім – назву всього народу. На першому рівні ієрархічної структури етнічної самосві- домості, як наголошено в монографії, тепер міцно утримується етнонім білоруси. У висновку дослідження підкреслено, що в 90-х роках назва білоруси набула ширшого змісту. Вона не тільки усталилася як назва білоруської етнічної спільності, а й стала позначати також білоруську політичну спільноту, до якої входять як білоруський етнос, так й інші етнічні спільності Республіки Білорусь. Останнім виданням, у якому розглянуто проблему етногенезу й етнічної історії білорусів, став черговий том «Білоруси. Т. 10. Слов’янські етнокультурні тради- ції» (Мінськ, 2007). Спеціальний розділ «Етногенетичні корені слов’янських етнокультурних традицій» присвя- чений найдавнішим етапам етногенезу слов’ян та їхній ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009 13Ігор Чаквін. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми прабатьківщині, розселенню на землях Білорусі, харак- теру взаємин із автохтонним населенням. Комплексний порівняльний аналіз даних різних наук свідчить, що перші безсумнівно слов’янські пам’ятки празько-корчацької археологічної культури з’явилися на землях Білорусі (Центральне Полісся) і в суміжних областях української Волині в VI–VII ст. Пошук більш давніх слов’янських або праслов’янських коренів у археологічних культурах Білорусі першої половини І тис. н. е. досить проблематичний. Є деякі підстави для твердження про праслов’янську етнічну належність зарубинецької, київської, колочинської та деяких інших культур переважно Південної Білорусі, проте безпосе- редньої й прямої типологічної наступності між ними і культурою типу Корчак не простежено, що було наслід- ком міграційних процесів IV–V ст. – Великого пересе- лення народів із Північно-Західної Європи через поль- ські, білоруські та українські землі на південь у Наддунав’я. У цьому регіоні археологи визначили міс- цевий варіант ранньослов’янської археологічної дзєдзіцько-суківської культури, етнічно спорідненої з празько-корчацькою, а також празько-пеньківською (землі України) і пшеворською (територія Польщі). Узагалі ареал ранньослов’янських культур охоплював у VI–VII ст. велику територію від Вісло-Одерського межи- річчя (на заході) до Волині та Прип’ятського Полісся (на півночі), басейну Середнього Дніпра (на сході), Карпат і лівобережжя Середнього Дунаю (на півдні). Для етнічного визначення давнього слов’янського населення цього регіону в писемних джерелах того часу вживані назви венеди, склавіни (склавени) і анти, зафіксовані переважно в порубіжних районах контак- тів слов’янських угруповань з іноетнічним населенням. Назва венеди збереглася в різних лексичних формах до нашого часу як назва деяких слов’янських народів (чехів, словенців, росіян) з боку германських і прибал- тійських, зокрема фіно-угорського, народів. Імовірно, що ця назва була найдавнішим етнонімом праслов’янських племен першої половини І тис. н. е. Проте історично більш стійкою виявилася назва слове- ни, яка вже у VIII–X ст. була найбільш типовою і загаль- ною для визначення майже всіх слов’янських спільнос- тей (у візантійських писемних джерелах Х ст. стосовно білоруських земель згадано, наприклад, ранньодер- жавні утворення – Славінії кривичів та дреговичів). Під натиском войовничих сусідів у VII ст. словени почали мігрувати з Наддунав’я на південь, захід і схід Європи, у т. ч. на землі Білорусі, які були колонізовані їхніми нащадками протягом VI–IX (Х) ст., у результаті чого етнічний склад населення, його етнокультурні й мовні характеристики істотно змінилися. Історична пам’ять про Дунайський етап життя давніх предків білорусів словен збереглася в літописах, історичних переказах, фольклорі, власних географічних назвах (особливо гідронімах) Білорусі до нашого часу. Основні аспекти дослідження проблеми походження білорусів можна підсумувати в такий спосіб. Перший аспект орієнтований на визначення витоків та причин виникнення особливостей культури, мови, самосвідо- мості білорусів. Другий – характеризується спробами виявлення етнічних, соціально-економічних і політич- них процесів, які привели до формування білоруської народності. Ще один аспект вивчення проблеми стосу- ється більш давніх етапів як східнослов’янського, так і спільнослов’янського етногенезу. Наукові розроблення в межах цього аспекту дають змогу виявити ті етнічні ознаки, які з минулих часів до сьогодення зближують і ріднять білорусів із усіма слов’янськими народами й насамперед – із росіянами та українцями. Подальший розвиток цих теоретичних положень і напрямів, комп- лексний підхід, накопичення нового матеріалу, розро- блення нових методів і методик забезпечать ґрунтов- ність і науковість розв’язання проблем етногенезу й етнічної історії білоруського народу. Бандарчык В., Чаквін І. У.1. Праблемы этнагенезу беларусаў у працах славянскіх вучоных. – Мінськ, 1982. Бандарчык В.2. Беларусы. Т. 3. Гісторыя этналагічнага выву- чэння. – Мінськ, 1999. Бондарчик В.3. До проблеми этногенезу білорусів і критика теорії «балтського субстрату» // Народна творчість та етнографія. – 1976. – № 1. 4. Гринблат М. Белорусы: очерки происхождения и этнической истории. – Минск, 1968. 5. Гринблат М. К происхождению белорусской народности (по поводу теории субстрата) // Советская этнография. – 1968. – № 5. Пилипенко М. 6. Возникновение Беларуси. Новая концепция. – Минск, 1991. Піліпенка М. 7. Вытокі Беларусі. Канцэпцыі ўзнікнення Беларусі. Старажытныя этнічныя супольнасці на тэрыторыі Беларусі. Фарміраванне Русі. Гістарычныя, сацыяльна-эканамічныя і палітычныя ўмовы ўзнікнення Беларусі // Беларусь на мяжы тысячагоддзяў. – Мінськ, 2000. Піліпенка М. 8. Вытокі // Беларусы. Т. 4. Вытокі і этнічнае развіццё. – Мінськ, 2001. Седов В. 9. К происхождению белорусов (проблемы балтского субстрата в этногенезе бело- русов) // Советская этнография. – 1967. – № 2. Седов В. 10. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. (Материалы и исследования по археологии СССР). – М., 1970. Седов В. 11. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979. Чаквін І. 12. Фарміраванне беларускай народнасці // Этнаграфія беларусаў. – Мінськ, 1985. Чаквин И.13. Этногенетические процессы XIII–XVII вв. Этнополитическое развитие в XVII–XVIII вв. // Белорусы. (Народы и культуры). – М., 1998. Чаквін І. 14. Этнічныя працэсы ў XIV – першай палове XVII ст. Беларускі этнас у другой палове XVII– XVIII ст. // Беларусы. – Т. 4. – Мінськ, 2001. Чаквін І. 15. Этнагенетычныя карані славянскіх этнакультурных традыцый // Беларусы. – Т. 10. – Мінськ, 2007. Література

Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми

Репозитарії

Схожі ресурси