Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття
In the article within the limits of the systemic-functional approach the major features of family education traditions family of Byelorussians in XIXth –XXth centuries are considered; education and socialisation problems; mechanisms of transmission of cultural values of a family to the following gen...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Народна творчість та етнографія |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20389 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття / Л. Ракова // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 35-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-20389 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-203892011-05-28T12:03:54Z Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття Ракова, Л. Етнос і культура, соціальне життя In the article within the limits of the systemic-functional approach the major features of family education traditions family of Byelorussians in XIXth –XXth centuries are considered; education and socialisation problems; mechanisms of transmission of cultural values of a family to the following generations; the role of labour activity as basic tradition of education of children at Byelorussians is analyzed. У артыкуле ў рамках сістэмна-функцыянальнага падыходу разглядаюцца найбольш важныя асаблівасці традыцый сямейнага выхавання беларусаў у XIX—XX ст.; праблемы выхавання і сацыялізацыі; механізмы трансмісіі культурных каштоўнасцей сям'і наступным пакаленням; аналізуецца роля працоўнай дзейнасці як важнейшай традыцыі выхавання дзяцей у беларусаў. 2009 Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття / Л. Ракова // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 35-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20389 uk Народна творчість та етнографія Article Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнос і культура, соціальне життя Етнос і культура, соціальне життя |
| spellingShingle |
Етнос і культура, соціальне життя Етнос і культура, соціальне життя Ракова, Л. Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття Народна творчість та етнографія |
| description |
In the article within the limits of the systemic-functional approach the major features of family education traditions family of Byelorussians in XIXth –XXth centuries are considered; education and socialisation problems; mechanisms of transmission of cultural values of a family to the following generations; the role of labour activity as basic tradition of education of children at Byelorussians is analyzed. |
| author |
Ракова, Л. |
| author_facet |
Ракова, Л. |
| author_sort |
Ракова, Л. |
| title |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття |
| title_short |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття |
| title_full |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття |
| title_fullStr |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття |
| title_full_unstemmed |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття |
| title_sort |
особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян хіх–хх століття |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Етнос і культура, соціальне життя |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20389 |
| citation_txt |
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ століття / Л. Ракова // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 35-41. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT rakoval osoblivostítradicíjnogovihovannâvsímâhbílorusʹkihselânhíhhhstolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-02T20:59:21Z |
| last_indexed |
2025-07-02T20:59:21Z |
| _version_ |
1836570337940078592 |
| fulltext |
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
35
Кожний народ має свої традиції, які в тій чи іншій
мірі збереженості передає нащадкам. Найважливіші з
них – виховні традиції як ядро, стрижень національної
культури загалом. Білоруси протягом століть випра-
цювали оптимальну систему виховання й навчання
дітей, підлітків, молоді, яка повинна була передавати
життєво необхідні навички, уміння, знання про при-
роду й соціальні зв’язки в громаді. Їх необхідно тран-
слювати всіма засобами: через сім’ю, літературу,
школу й позашкільні та культурні установи, радіо,
телебачення – для вирішення головного завдання –
виховання морально-досконалого, розумного, фізич-
но загартованого громадянина. Селянство як група –
основа нації, а селянська сім’я з її функціями: репро-
дуктивною, виховною, господарсько-побутовою,
соціально-статусною, економічною, рекреаційною,
емоційною – охоронець найкращих національних тра-
дицій виховання. Проте частка сільських сімей щодо
загальної кількості населення неухильно зменшувала-
ся – з 86,5 % наприкінці ХІХ ст. (1896–1897 рр.) до
28 % на початку ХХ ст. (2005 р.) [27, с. 61]. Разом із
руйнацією традиційного способу життя селянина від-
бувалася й руйнація традицій.
Динамічні процеси, що відбуваються сьогодні в сус-
пільстві, зумовили зміни традиційних базових ціннос-
тей сім’ї, норм і правил, які відповідно викликали онов-
лення соціокультурного досвіду, хоча й не завжди
позитивного характеру. Сім’я, у тому числі й сільська,
поступово втрачає статус основного інституту соціалі-
зації дітей, посилюється вплив молодіжної субкультури
та засобів масової інформації, які нав’язують їй не най-
кращі зразки суспільної поведінки. Нинішнє білоруське
суспільство потребує системних змін у вихованні й
соціалізації, але в підґрунтя таких змін потрібно заклас-
ти характерні особливості етнічної культури. Відсутність
цілісного історичного аналізу процесу виховання та
соціалізації дітей, теоретичного осмислення й обґрун-
тування еволюційних змін, що відбулися в сімейних
традиціях селянської сім’ї протягом двох століть, акту-
алізує дане дослідження.
Наукові публікації ХІХ – першої половини ХХ ст.
(М. Довнар-Запольський, М. Никифоровський,
Е. Романов, П. Шейн, М. Федаровський, Ю. Крачковський,
П. Шпілевський, М. Касперович та ін.), які містять дослі-
дження про дитячий вік білорусів, функції і становість
окремих вікових груп у традиційній сім’ї та громаді,
заняття, ігри (забави), долучення до роботи, свята й
обряди, ґрунтуються на етнопедагогічному підході; вони
нечисленні, здебільшого описового характеру та свід-
чать про вузькопедагогічний погляд на проблему. Окрім
того, у працях означеного періоду недостатньо уваги
приділено статевовіковій проблематиці, ролі сім’ї та
роду у вихованні й соціалізації дітей тощо.
Важливий внесок у дослідження особливостей тради-
ційного виховання дітей білоруського села зробив доре-
волюційний педагог, етнограф і фольклорист
А. Богданович, висунувши ідею застосування народної
педагогіки в цьому процесі. Збираючи етнографічний і
фольклорний матеріали в різних регіонах Білорусі, систе-
матизуючи знання, спостерігаючи за життям селян, нау-
ковець виокремив щодо обговорюваного питання важли-
ві принципи: природоздатність, виховання роботою і в
роботі, пріоритет сімейного виховання перед громад-
ським, врахувавши вікові особливості дітей [14; 15]. Він
дійшов висновку, що народні виховні традиції мають гли-
боке коріння – чітке розуміння народом необхідності
виховання відповідно до своїх ідеалів. Сімейне виховання
усвідомлювалось як цілеспрямований вплив на розумові,
моральні, фізичні сили й спрямування здібностей дити-
ни, адже воно впливає й на все подальше життя людини.
Тому батьки відповідали за вчинки й поведінку своїх
нащадків. Ці постулати і сьогодні актуальні.
У працях А. Богдановича важливе місце відведено
залученню дітей до праці, вихованню працьовитості як
основної доброчинності. Ця ідея закладена в підґрунтя
системи народного виховання і має прагматичну спря-
Любов Ракова
Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських
селян хіх–хх століття
In the article within the limits of the systemic-functional approach the major features of family education traditions family
of Byelorussians in XIXth –XXth centuries are considered; education and socialisation problems; mechanisms of transmission of
cultural values of a family to the following generations; the role of labour activity as basic tradition of education of children at
Byelorussians is analyzed.
У артыкуле ў рамках сістэмна-функцыянальнага падыходу разглядаюцца найбольш важныя асаблівасці традыцый
сямейнага выхавання беларусаў у XIX—XX ст.; праблемы выхавання і сацыялізацыі; механізмы трансмісіі культурных
каштоўнасцей сям'і наступным пакаленням; аналізуецца роля працоўнай дзейнасці як важнейшай традыцыі выхавання
дзяцей у беларусаў.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
36 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
мованість. Науковець звернув увагу і на виховний
потенціал фольклору, де зафіксовано історико-
педагогічний досвід народу. На думку педагога, цей
досвід необхідно використовувати як джерело вивчен-
ня традицій сімейного виховання білорусів. Одне з най-
важливіших теоретико-методологічних положень
А. Богдановича – взаємодія та взаємозбагачення народ-
ної і наукової думки для вдосконалення виховного про-
цесу, збереження й розвиток етнічної культури.
Незважаючи на певні недоліки, праці дореволюційних
дослідників і нині мають неабияку цінність.
Аналітичний огляд літератури засвідчив, що для
вивчення традицій сімейного виховання в другій поло-
вині ХІХ ст. вже був базис; до наукового обігу введено
численні емпіричні дані. Без цих досліджень здійснити
реконструкцію сімейних виховних традицій білорусів
ХІХ ст. було б неможливо.
У 1990-і роки педагоги разом із психологами, соціо-
логами, медиками провели комплексне вивчення проблем
сімейного виховання, виховання дітей у дошкільних і
шкільних закладах, що мало й прикладне значення.
Дослідження з народної педагогіки проводили
С. Снапковська, І. Калачова [19], В. Балбас [16], В. Чечат
та ін. Більша частина цих праць мала практичне спря-
мування і призначалася не лише батькам, але й викла-
дачам, вихователям, соціальним педагогам шкіл тощо.
У коло зацікавлень фахівців увійшли також морально-
виховний потенціал народної педагогіки, роль етнопе-
дагогіки в системі педагогічної культури, вплив на
сімейне виховання зовнішніх і внутрішніх факторів,
питання послуговування традиціями народної педаго-
гіки в сучасному вихованні тощо. За І. Коном, «історія
дитинства, як і його етнографія, не може існувати поза
широким соціокультурним контекстом; враховує ево-
люцію засобів виробництва, статевовікової стратифі-
кації, типів сім’ї, системи споріднених, сусідських та
інших міжособових відносин, а також ціннісних орієн-
тацій культури» [20, с. 54].
В етнографічному вивченні традицій виховання важ-
ливе значення мають праці Т. Кухаронок [22; 23],
Г. Курилович [21], І. Чаквіна [28]. Ґрунтуючись на досто-
вірних джерелах (архівні, наративні, соціологічні), вони
чимало уваги приділили темі еволюції сім’ї, аналізу
значного фактичного матеріалу про селянський побут,
статусні гендерні ролі, свята й обряди. У їхніх працях
акцентовано увагу на традиційності селян у всьому: в
одязі, харчуванні, землеробських заняттях тощо.
Результатом роботи над розділами державної теми
«Традиційні форми побуту і матеріальної культури
білоруського етносу», яка виконана у відділі етнології
ІМЕФ НАН Білорусі (1999–2000), є монографія
«Еволюція традицій сімейного виховання білорусів у
ХІХ–ХХ ст.», розділ «Традиції виховання» у п’ятому томі
багатотомного видання «Білоруси», а також понад 30
публікацій у різних виданнях.
Сім’я білорусів як інститут виховання і соціалізації.
У будь-якій громаді сім’я функціонує як інститут від-
творення людини, її виховання й соціалізації в культурі
етносу. При цьому сім’я є інститутом, де формується
перший і найцінніший досвід, де діти набувають важ-
ливих трудових навичок, засвоюють основні норми та
правила поведінки. Селянська сім’я в традиційному
білоруському суспільстві становила соціальний інсти-
тут з упорядкованим механізмом внутрішньосімейних
відносин, із чітко фіксованими обов’язками кожного її
члена відповідно до статевовікових розподілів праці.
Джерелом духовно-морального виховання були молит-
ви, відвідування церкви або костьолу, іконошанування.
Господарем, главою сім’ї вважали батька. Сім’я для
дітей – природний осередок проживання та виховання,
яке уособлюють батьки, рідні. Для успішного виконан-
ня традиційною сім’єю своєї важливої функції, яка була
основою добробуту, потрібна була значна кількість
дітей, що стимулювало народження в пореформений
період великої кількості дітей.
Під час виховного процесу, а також під впливом
культурного осередку цілеспрямовано передавали
народні культурні цінності. На думку Г. Волкова, спад-
коємність поколінь забезпечується передусім вихован-
ням у сімейних традиціях, які характеризуються стій-
кими стереотипами поведінки, однаковим образом
мислення [17, с. 179–185]. При цьому стрижневим ком-
понентом системи виховання дослідник уважає
працю [17, с. 205, 209].
У традиційній сім’ї наслідування та спадкоємність
цінностей культури здійснювалися за допомогою закріплен-
ня у свідомості інформації про норми людської поведін-
ки на основі конкретного прикладу – традиції, тобто
збереженні, оновленні й передачі з покоління в поко-
ління відібраних громадською думкою зразків культу-
ри і насамперед випробуваних способів діяльності,
поведінки. Дітей у сім’ї з наймолодшого віку долучали-
ся до традицій протягом багатьох століть. Найбільш
стійкі й досконалі національні традиції дійшли до
нашого часу і мають велике виховне значення. Це тра-
диції працелюбства, колективізму, взаємопідтримки й
взаємодопомоги, духовно-морального виховання,
моральної поведінки дітей і молоді, слухняності, пова-
ги до батьків і старших узагалі, поваги до традицій
предків, знання свояків і членів роду. Сімейні традиції
виховання включають звичаї, духовні цінності, норми і
правила поведінки, усталені в сім’ї методи та способи
виховання, які транслюються кожному новому поко-
лінню. Велику роль у цьому відведено сімейно-
побутовим звичаям, святам і обрядам, які регулюють
життя окремої сім’ї, маркують найважливіші події сім’ї
загалом і кожного її члена зокрема.
Кожне нове покоління не випрацьовує і не може
випрацювати заново всієї сукупності ціннісних уяв-
лень, необхідних для нормального функціонування
суспільства. Тому воно використовує набір акумульова-
них цінностей попереднього покоління, з яких і формує
свою своєрідну систему цінностей. Найбільш стабільні
етнічні цінності, які завдяки процесу трансляції набу-
вають властивостей нормативного впливу на особу
через виховання, звичаї, обряди тощо. Сільська сім’я
залучає дитину до духовного досвіду білорусів: виховує
чуйність до близьких, зберігає і передає рідну мову,
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
37Любов Ракова. Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ ст.
культурну спадщину народу, формує національну сві-
домість та самоідентифікацію, принципи етичного
поводження тощо. Спадкоємність цінностей, які нако-
пичені попередніми поколіннями, відбувається в ході
соціалізації. Головна ідея наукового дослідження поля-
гає в тому, що створення й нормальне функціонування
повноцінних національних систем виховання можливе
лише на основі наукової концепції збереження та вико-
ристання всього комплексу народних виховних тради-
цій, які є здобутком не лише національної білоруської,
але й загальнолюдської культури.
Найбільш активно й успішно функцію виховання
та соціалізації дітей, починаючи з раннього віку,
здійснювала традиційна сільська сім’я, що проісну-
вала до 1920-х років. Вона була господарською оди-
ницею, де потреба трудового внеску кожного члена в
скарбницю сім’ї досить велика. Батьки в такій сім’ї,
яка була окремою соціальною спільністю, орієнтува-
ли дітей на колективну діяльність, співпрацю, взає-
мовиручку в сім’ї та індивідуальні соціальні досяг-
нення поза домом, і це зумовлювало спрямованість її
виховних традицій. У першому випадку намагання
батьків спрямовані на єднання сім’ї як колективу, у
другому – проглядається орієнтація на індивідуаль-
ність. Успішність соціалізації дітей пов’язана зі здат-
ністю батьків урівноважувати обидва напрями сімей-
ної стратегії, які відігравали важливу роль у житті
людини. У сім’ї була і залишається гендерна спадко-
ємність зразків поведінки та ролей, які транслювали-
ся від батька – синові, а від матері – дочці.
Соціалізація – загальний процес засвоювання соці-
альних ролей через взаємини між людьми впродовж
усього життя [24, с. 242]. Ефективність соціалізації,
яка стає результатом виховання, безпосередньо
пов’язана з методами виховання в сім’ї (підтримка,
авторитет, влада, контроль, співробітництво та ін.), з
урахуванням психологічних особливостей дитини,
факторів росту, статі, а також структури сім’ї (велика
патріархальна, нуклеарна, неповна, розширена тощо),
з наявністю біологічних батьків, зростанням членів
сім’ї та ін. Впливають такі історичні й культурні факто-
ри, як умови життя поколінь, етнічна та релігійна
належність сім’ї. За різких відмінностей в умовах життя
та відповідно в життєвому досвіді поколінь, зразків
їхньої поведінки відбувається скорочення їхнього вза-
єморозуміння й послаблення інтерналізації сімейних
цінностей. Етнічна й релігійна належність сім’ї впливає
на соціалізацію дітей як культурний фактор, коли діти
повинні узгоджувати культурологічні норми сім’ї з нор-
мами соціального оточення, а батьки допомагають їм
адаптуватися для комфортнішого входження в нього.
Роль факторів структури сім’ї помітна на прикладі
великої патріархальної сім’ї, яка краще адаптує дітей
до практично-орієнтованої діяльності («усі повинні
працювати»). Наявність у сім’ях представників старшо-
го покоління (дідусь, бабуся) компенсує здебільшого
втрату батька чи матері та виконує замісну функцію.
При цьому досягнення основної мети соціалізації –
набування дитиною соціальної компетентності (нави-
чок, ролей, моральної та фізичної зрілості, високого
ступеня незалежності) – можливе при дотриманні
принципів задоволення потреб самої дитини, потреб
інших членів сім’ї як цілісної системи [18, с. 27].
Процес «розселянювання», який активізувався в
кінці 1920-х років, сприяв процесу урбанізації, швидко-
му зменшенню кількості сільських сімей і збільшенню
міських. Тільки за 30 років (1959–1989 рр.) у Білорусі
частка сільських сімей зменшилася із 69 % до 36 %, а на
2005 рік їх залишилося лише 28 %. Відомо, що від ста-
більності й стійкості сім’ї, як найвпливовішого соціаль-
ного інституту, залежить не тільки репродукція нових
поколінь, відтворення та збереження культури, але й
стабільність і стійкість розвитку самого суспільства.
Сім’я в будь-якому суспільстві – основний носій соціо-
культурних зразків (господарчих, морально-етичних та
ін.), які накопичуються багатьма поколіннями, тран-
слюються з покоління в покоління, виконуючи таким
чином важливу роль щодо збереження цілісності соці-
альної системи. Культурні цінності у сфері побуту, які є
основним зберігачем історичної пам’яті культури,
менше піддаються змінам. Цінності побутової культури
формуються та існують у межах сім’ї і найяскравіше
проявляються в традиціях сімейного виховання.
Сімейні традиції – основа становлення особистості
дитини, формування її ціннісних орієнтирів і цілісної
свідомості. У культурі білорусів побутували такі важли-
ві традиції сімейного виховання, які дозволяли народу
протягом століть зберігати культурні надбання й вихо-
вальні парадигми, що сприяють розвитку суспільства
та тлі збереження національних традицій.
Традиційна (патріархальна) сільська сім’я, що проіс-
нувала декілька століть і була найбільш архаїчним
типом, спиралася у виховному процесі на звичаї і тра-
диції родини, її традиційну культуру, мала численні
апробовані часом способи та методи виховання.
Прищеплюючи високі моральні якості, прийняті стар-
шим поколінням, вона була опорою традиційної біло-
руської культури та цінностей. У традиційній сім’ї етно-
культурний і соціальний досвід, сімейні традиції, обря-
ди, звичаї, статевовікові ролі, стиль стосунків і поведін-
ки засвоювалися цілеспрямовано, поступово й ефек-
тивно, починаючи з раннього дитинства. Норми, що
формували традицію сімейного виховання традицій-
ного суспільства, були обов’язковими («так треба», «так
робили наші діди»). Вони характеризують аксіологіч-
ний спосіб передачі традиції від одного покоління до
іншого.
Мета сімейного виховання – соціалізація молоді,
вироблення навичок життя в суспільстві, які формува-
лися на основі народного уявлення про ідеального
члена традиційної спільноти. Увесь уклад життя селя-
нина сприяв вихованню дитини працею і в праці, вихо-
вував повагу до старших і турботливе ставлення до
молодших. Найважливішими традиціями були: суво-
рість і вимогливість у сімейних взаєминах, особиста
відповідальність кожного члена сім’ї за доручену йому
справу, взаємодопомога та взаємовиручка, повага до
батьків і старших узагалі, батьківське благословіння,
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
38 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
сумлінність, доброзичливість, скромність, повага до
праці та людини, провідна роль родинних стосунків та
ін. У традиційній сім’ї родинні стосунки були просякну-
ті духом патерналізму. У ній одностайно визнавали
владу батька (господаря), а всі сфери життя сім’ї регу-
лювалися патріархальною традицією поваги до глави
сім’ї, якому належала вирішальна роль у розв’язанні
внутрішньосімейних проблем. Літні люди виступали
беззаперечними авторитетами в релігійно-моральній
та обрядовій традиції, зберігачами історичних знань.
Основним напрямом етнографічного вивчення
родинних зв’язків і їхньої ролі у вихованні та соціаліза-
ції дітей і молоді було дослідження нормативних народ-
них уявлень про рідню та свояків та їхньої терміноло-
гічної інтерпретації. Реальна практика поведінки між
рідними у вітчизняній науковій літературі майже не
висвітлена, за винятком відносин між найближчими
родичами (батьки – діти, брати – сестри, дідусь, бабу-
ся – онуки). Тому в даній роботі було поставлено
завдання проаналізувати ширший спектр соціальних
зв’язків: між подружжям, батьками й дітьми, братами й
сестрами (у тому числі двоюрідними й троюрідними),
кумами та хрещеними батьками тощо.
У колишній сім’ї родинно-свояцькі зв’язки ефектив-
ніше, ніж сьогодні, виконували свою роль. Від широко-
го кола близької рідні діти засвоювали соціальні прави-
ла, які назавжди залишалися з ними й формували їхні
майбутні соціальні ролі. Опора на традиційний досвід
забезпечувала тісний зв’язок між поколіннями,
об’єднуючи їх в одне ціле. Найбільшу роль відігравала
близька рідня, яку об’єднував обов’язок взаємодопомо-
ги, моральної та матеріальної підтримки. У традицій-
ній сім’ї діти з великою приязню ставилися до батьків,
а також одне до одного. Рідня об’єднувала родичів по
чоловічій і жіночій лінії. У ХІХ – ХХ ст. родинні відноси-
ни відігравали роль солідарності й підтримки у важких
ситуаціях, дисциплінарного впливу на особу. Рідня
брала активну участь у вихованні дітей.
Для розуміння соціалізаційного осердя важливе зна-
чення мають виховальні приписи батьків (їхні відноси-
ни до народження дітей, хто має їх виховувати). Більшість
опитаних мешканців вважає, що виховну функцію повинні
виконувати обоє батьків однаковою мірою, хоча кожен
із них виховує по-своєму. Опитування показало, що в
середовищі молоді виховання й соціалізація зберігають
елементи традиційного виховання в сім’ї: старшинство
батьків, авторитет батьків, старших братів і сестер,
необхідність турботи старших про молодших, висока
ціннісна орієнтація на сім’ю, розподіл обов’язків у сім’ї за
віковим і гендерним принципом тощо.
Традиції трудової діяльності дітей. Трудова діяль-
ність завжди відігравала важливу роль у процесах вихо-
вання й соціалізації дітей. Вона сприяє засвоєнню та
пізнанню дітьми соціальних норм, ролей, приписів,
зразків поведінки, звичаїв тощо. Селянин добре усвідом-
лював роль праці як основи свого життя, тому вбачав у
ній головний засіб і метод виховання. Виховання в праці
та працею, по суті, є стрижнем народної педагогіки біло-
русів. У процесі взаємодії дітей і дорослих діти спочатку
є об’єктом відносин і лише з набуттям трудових знань,
умінь, навичок отримують статус суб’єкта своєї соціалі-
зації, одночасно змінюється і їхній статус у сім’ї.
Господарські обов’язки розподіляли за статево-
віковим принципом. Хоча бували й відхилення від тра-
диційних правил. За спогадом респондентки з
Могильовщини (кінець ХІХ ст.), син ходив разом із
дівчатами «у ночлежки» (різновид «папрадак»), де пряв
куделю. У селі був хлопець, який добре ткав [6, арк.43].
Повсюдно можна було натрапити на дівчат, які вміли
косити, рубати дрова, носити важкі мішки зі збіжжям
тощо. Таке відхилення від традиційного розподілу праці
на чоловічу й жіночу було пов’язане з небагатодітністю
(коли в сім’ї була одна дочка чи один син), а також зі
смертю одного з батьків, що змушувало виконувати
незвичні, важкі, але потрібні обов’язки. У великих
сім’ях виникала необхідність віддавати дітей у родини
далеких родичів чи заможних селян: пасти домашню
птицю й худобу, допомагати на кухні, полі, городі тощо.
Ця традиція, за свідченням респондентів, проіснувала
до 1920–1940-х років.
Традиції праці, життя й виховання «у людзях» відомі
багатьом народам із докласового й ранньокласового
суспільства, де культивували обов’язкове виховання
поза рідною сім’єю («аталицтво» в абхазів, «дядькуван-
ня» в білорусів та ін.). Такий інститут виховання, як
«дядькування» активно пропагувала шляхта, віддаючи
своїх дітей магнатові чи в селянську сім’ю для соціалі-
зації: засвоєння селянського трудового й морального
досвіду, навичок праці, долучення до культурних цін-
ностей, найважливішими з яких були рідна мова, зви-
чаї, обряди, традиції.
Родинні традиції ґрунтувалися як на особистому
сімейному досвіді й моральних цінностях, так і на
досвіді всього роду, а також на національних педагогіч-
них традиціях білорусів загалом. Історична пам’ять
народу зберегла їх у фольклорних творах. Важливими
засобами традиційного виховання були афоризми:
приказки, примовки, загадки, побажання тощо.
Білоруси незалежно від соціального, вікового, інтелек-
туального статусу вживали їх у повсякденному житті,
пристосовуючи до зручної ситуації. Афоризми, короткі
й місткі, пронизували всю систему виховання й були
дотичні до будь-яких ситуацій. Вони повинні були роз-
вивати й підтримувати в дитині найкращі людські
якості, що уможливлювала їхня зручна для
запам’ятовування й пізнання народних педагогічних
заповідей форма, коротка й стисла, яка зберігалася
протягом багатьох століть і полегшувала трансляцію
афоризмів новим поколінням. Використання різнома-
нітних фразеологізмів у сімейному вихованні допома-
гало дітям краще засвоїти конструкти рольової пове-
дінки, а також життєві норми та цінності.
Сім’я, що характеризується найбільшою інтенсив-
ністю емоційних зв’язків – перший і головний у житті
дитини аспект соціалізації, порівняно з іншими
(дошкільні заклади, школа, громада однолітків).
Особливо важливою була її роль у традиційному сус-
пільстві Білорусі XIX ст., де сім’я накопичувала досвід
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
39Любов Ракова. Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ ст.
попередніх поколінь у формі традицій і ціннісних
орієнтацій. Згідно з етнографічними даними, най-
стійкішими виявилися засвоєні в сім’ї в ранньому
дитинстві взірці поведінки («змалку рабіла ўсё па
доме», «бацьку шанавалі з дзяцінства», «дапамагалі
адзін аднаму заўсягды») [13, арк. 14, 23, 26]. Це було
зумовлено високим ступенем адаптації дитини саме
в ранньому віці.
Роль праці у вихованні людини підкреслював відо-
мий учений у галузі етнопедагогіки Г. Волков, який
писав: «Праця – початок виховання у справжньому
сенсі цього слова, працелюбство – кінцевий результат
виховання і наслідок формування підростаючого поко-
ління» [17, с. 147]. Працю на землі білоруси розглядали
не лише як необхідність, але і як священний борг перед
пращурами. Традиційне білоруське працелюбство й
нині є їхньою етновизначальною рисою. У кожній сім’ї
батьки привчали дітей до практичного життя та своїм
власним прикладом показували, як треба жити: «не
чыні іншаму, што табе не міла».
У селянській сім’ї, яка була господарською одини-
цею, існувала велика потреба в робочих руках. Тому всі
діти (навіть коли їх багато) сприймалися не як тягар, а
як помічники, що змушувало селянина змалку привча-
ти їх до праці. Селянське розуміння того, що «ўсе
павінны працавать», висувало принцип поступового
поетапного привчання до праці з дитинства з метою
формування звички до неї. Привчання відбувалося
поступово, у міру зростання дитини.
У кожній культурі відомі свої стандарти, згідно з
якими початкове привчання до праці починалося в
певному віці. В одних народів працювати починали з
шести–семи років, в інших – з чотирьох–п’яти. Вік 4–5
років вважали періодом раннього привчання до праці,
що характерно й для білорусів. Згідно з етнографічни-
ми даними більшості респондентів, перший досвід
навчання праці починався з трьох років і навіть рані-
ше, коли дорослі навмисно доручали дітям принести
чи подати яку-небудь річ. Участь кожної дитини в тру-
довій діяльності була необхідною і цінною тому, що
навіть найнезначніша, на перший погляд, дитяча
робота вивільняла дорослим час для важливіших
справ у господарстві. При цьому в сім’ї заохочували
бажання найменших виконати будь-яку роботу, яку
вони спочатку виконували невміло, але поступово
навчалися й набували стійких навичок [3, арк. 10; 13,
арк. 22; 13, арк. 4 та ін.]. Уже п’ятирічні діти мали
певні обов’язки, їм доручали підмести в хаті, на дворі,
доглядати за молодшими братами й сестрами, а в
літню пору нарвати трави для свиней, кролів, пильну-
вати город від курей і худоби тощо. До семи літ діти
були вже справжніми помічниками батьків, добре
виконуючи нескладну домашню роботу.
Окрім участі в трудовій діяльності, яка для білорусь-
ких дітей традиційно починалася з п’яти–шести років,
а іноді й раніше, вони знайомилися із системою мір і
ваги, привчалися бережно ставитися до домашньої
живності, знаходити й правильно використовувати
лікарські рослини. Моральних істин діти навчалися з
конкретних життєвих ситуацій. Змалечку набували
навичок поводження з маленькими братами й сестра-
ми, від матері навчалися співати колискові, забавляти
немовлят тощо. Маленька няня вміла перепеленати
дитину, дати їй сусолку (соску), погойдати на руках.
Перелік трудових дитячих обов’язків був чималий,
мав сезонний характер і включав рільництво, городни-
цтво, садівництво, тваринництво, збиральництво.
Дещо більше вільного часу було взимку, але й тоді для
дітей знаходили якусь справу: нагодувати худобу, при-
нести води з криниці, прибрати в хаті та ін. Довгими
зимовими вечорами діти (переважно дівчатка) разом
із мамою скубли пір’я для подушок, прали, вишивали,
шили, плели мереживо. Частина селянства, не маючи
змоги впоратися із сільськогосподарською роботою
влітку, коли її було найбільше, залишала на зиму част-
ку висушених снопів для обмолоту в клуні, і молотьба
часом тривала до Коляд [13, арк. 7]. Важливим занят-
тям малих дітей улітку було збирання грибів, ягід,
лікарських рослин, які взимку суттєво доповнювали
раціон селянина. Дитячим обов’язком було надерти
лика або нарізати лози для личаків, кошиків та інших
речей. Жодну селянську дитину в традиційній сім’ї не
минало таке заняття, як пастухування. З п’яти – шести
років діти пасли домашню птицю (курей, гусей, качок),
пізніше – кіз, свиней, корів, коней. Це нескладне, на
перший погляд, заняття вимагало від дітей відповідаль-
ності за шкоду, яку при недогляді завдавала худоба чи
птиця. До того ж треба було вставати вдосвіта, щоб
пасти коней, корів. У спекотні літні дні дітям нелегко
було втримати худобу на пасовищі, тому що її непокої-
ли ґедзі, мухи.
Характеризуючи працю дітей у традиційній сім’ї, відо-
мий білоруський історик та етнограф М. Довнар-
Запольський писав, що діти з ранніх років виконують
певні господарські обов’язки, і що менша сім’я, то раніше
сільський підліток знайомиться із важкою працею. З п’яти
років дитина доглядає своїх маленьких братів і сестер, із
семи – восьми – уже пастух. З 12-и років хлопчик починає
практикуватися в землеробстві: загрібає сіно, боронує, з
15-и років косить, з 17-и працює із сохою, стаючи до 20-и
вже справжнім хліборобом. Дівчина також у віці 17–18-и
років знає всі жіночі роботи.
Трудове виховання в сім’ї було основним засобом
передачі досвіду та знань молодому поколінню. Восени
довгими й темними вечорами сім’я збиралася біля
каганця й робила те, що відповідало цій порі року:
батько плів ятір, жінки пряли, а син гнув обручі для
різних бочок.
Добра праця, згідно з уявленнями білорусів, вважа-
лася основою добробуту, престижу сім’ї. А працелюб-
ство, як традиція, було найважливішою ознакою певної
сім’ї та роду [1, арк. 4; 16, арк. 12; 6, арк. 2 та ін.].
Недарма здатність молоді (дівчини або хлопця) до
праці завжди враховували, вибираючи нареченого чи
наречену, і цінували як важливу рису характеру люди-
ни, що була головним критерієм її оцінювання. У біло-
русів здавна існував звичай взаємодопомоги. «Талака»,
«помачы» – форма колективної роботи всіх мешканців
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
40 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
села під час будівництва хати, збирання врожаю в сусі-
дів, свояків, у якій брали участь і діти, осягаючи соці-
альні норми, цінності й зразки поведінки: навички
колективізму, взаємодопомоги й взаємовиручки в без-
посередній діяльності, в атмосфері шанобливого й
доброчесного ставлення до праці. На полі сусіда, згідно
зі звичаєвим правом, треба було працювати старанні-
ше й краще [6, арк. 34].
З давніх-давен найважливіші періоди сільськогоспо-
дарської праці супроводжувалися святами й обрядами
(окремі з яких збереглися дотепер), які підкреслювали
престиж старанної праці людини та сприяли зміцнен-
ню традицій. Так, наприклад, після закінчення толоки
під час будівництва хати, збирання врожаю тощо при-
йнято було частувати її учасників. Будь-яке свято чи
обрядове дійство обов’язково супроводжувалося пісня-
ми, доброзичливими побажаннями господарям і подя-
кою учасникам, що сприяло вихованню в дітей особли-
вого ставлення до праці як найважливішої потреби
людини, як священного обов’язку кожного зробити
свій посильний внесок у добробут сім’ї, роду, общини.
На нашу думку, пісні, які в традиційній культурі зазви-
чай супроводжували працю жінок (під час жнив, зби-
рання льону, сіна тощо), були тим чудовим фоном,
який полегшував саму роботу, надаючи більше бадьо-
рості, сили і, зрештою, естетичного задоволення тим,
хто її виконував. Передача цього досвіду спочатку йшла
шляхом горизонтальної трансмісії дітям від матері і
бабусі, згодом вертикальної – у молодіжній групі. Як
зазначали сільські респонденти, ця традиція існувала і
у радянські часи. У колгоспах і радгоспах усім селом
відзначали зажинки й дожинки, свята врожаю та інші
сільськогосподарські свята. Діти брали в них безпосе-
редню участь, оскільки працювали разом із батьками
під час літніх канікул.
У селянській сім’ї існувала велика потреба в робочих
руках. Сім’я як окрема соціальна спільнота мала пріо-
ритет у сфері орієнтації трудової діяльності дітей на
колективну роботу, кооперацію, взаємодопомогу в
сім’ї. «Усе павінны працавать» – народний принцип,
який диктувала селянська мораль і підтримувала
народна традиція.
Дане дослідження показало, що в білорусів до серед-
ини ХХ ст. передача традицій дітям здійснювалася
переважно шляхом вертикальної трансмісії від старшо-
го покоління, іноді – горизонтальної, коли культурний
досвід засвоювався у стосунках з однолітками, а також
непрямою трансмісією від сусідів, наставників тощо.
Сьогодні для багатьох сільських дітей транслятором
традиції часто стають однолітки чи школа, спеціальні
гуртки тощо. Інтерналізацію сімейних цінностей стри-
мує різка зміна умов життя поколінь, що призводить до
їх відчуження. Так, поширеною є ситуація, коли біль-
шість сімей складається з двох поколінь і не має змоги
користуватися досвідом найстаршого покоління –
носія, зберігача й транслятора традицій. Неспростовний
факт: що більше поколінь живе в сім’ї, то глибші тради-
ції. Добре відомо, що спільне проживання в сім’ї дідусів
і бабусь сприяє якнайскорішій соціалізації дітей.
Роз’єднання зв’язків між поколіннями (руйнування
співпраці та взаємодопомоги поміж близькими людь-
ми), родинних духовних цінностей (системи звичаїв,
традицій, які регулюють взаємини в сім’ї), культурно-
го механізму трансляції традицій (розрив зв’язкового
ланцюжка між поколіннями роду) послаблює процес
виховання та соціалізації дітей у сім’ї. Як свідчать
етнографічні дані, сьогодні в селі традиційні сімейні
цінності переважної частини білорусів, що сформува-
лися протягом багатьох століть, у цілому змінюються
в бік їх розширення й збагачення новими елементами
завдяки трансмісії традиційних форм діяльності,
уможливлюючи адаптування сім’ї як інституту до
сучасного етапу розвитку суспільства. Спостережено
й зворотну небезпечну тенденцію – відмова від переві-
рених часом традицій виховання, що зумовлено нега-
тивним впливом засобів масової інформації. Сім’я
поступово втрачає статус основного інституту вихо-
вання й соціалізації дітей на тлі зростання впливу
молодіжної субкульутри та засобів масової інформа-
ції. Тим часом сімейна соціалізація та виховання
виконують надзвичайно важливу роль у духовно-
моральному та соціальному формуванні молодого
покоління, визначаючи, по суті, долю суспільства
загалом. Це ставить перед державою найважливіше
стратегічне завдання підтримки сім’ї як інституту
виховання й соціалізації дітей.
Відбувся перехід від традиційного розподілу ролей у
сім’ї, коли батьки були суб’єктами соціалізації, а діти –
об’єктами, до усвідомлення нових, портнерських, взає-
мин між поколіннями. Дитина в таких сім’ях відповідає
за власні вчинки, а соціалізація ґрунтується на принци-
пі рівності права та власної відповідальності дитини.
Чимало батьків починає розуміти необхідність перехо-
ду від позиції жорсткого контролю, підпорядкування,
опіки над дітьми до надання їм більшої самостійності у
виборі життєвого шляху.
Відомо, що сучасна сільська сім’я здійснює перехід
від безпосередньої трансляції дітям традиційних
сімейних цінностей, багато з яких втратили свою
актуальність і значення, до формування нової цінніс-
ної структури сім’ї, інформацію про яку батьки нама-
гаються отримати через дітей. М. Мід вважала цю
особливість ознакою становлення нового виду культу-
ри – префігуративної. Діти завдяки новітнім засобам
масової інформації стають її носіями, у тому числі й
про культурні цінності.
Таким чином, динамічні процеси, що відбуваються
в суспільстві, значно випереджають розвиток сімей-
ного виховання й соціалізації, яка має відповідати
новим історичним умовам, враховувати традиційний
народний досвід. Завдяки багаторічним дослідженням
етнографів білоруської традиційної культури, у тому
числі й виховальної, з’ясовано найважливіші характе-
ристики сімейного виховання, які дозволяли народу
протягом століть зберігати культурні надбання та
виховні парадигми, які й сьогодні сприяють розвитку
суспільства на тлі збереження й трансмісії національ-
них традицій.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
41Любов Ракова. Особливості традиційного виховання в сім’ях білоруських селян ХІХ–ХХ ст.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 1.
Брэсцкай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 2000 г. па
традыцыях выхавання дзяцей,
дзіцячым адзенні, шлюбах. –
Фонд 6. – Спр. 13. – Адз. зах. 128. –
Л. 1–60.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 2.
Брэсцкай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 2001 г. па дзі-
цячаму касцюму і выхаванні дзя-
цей у сям’і. – Фонд 6. – Спр. 13. –
Адз. зах. 129. – Л. 1–48.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 3.
В і ц е б с к а - Г р о д з е н с к а й
этнаграфічнай экспедыцыі аўтара
1999 г. па дзіцячым адзенні і
сямейным выхаванні. – Фонд 6. –
Спр. 13. – Адз. зах. 120. – Л. 1–58.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 4.
Віцебскай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 1996 г. па сям’і
і традыцыях выхавання. – Фонд 6. –
Спр. 13. – Адз. зах. 83. – Л. 1–79.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 5.
Віцебскай этнаграфічнай
эспедыцыі 1969 г. аддзела этналогіі
па адзенні. 1. – Фонд 6. – Воп. 11. –
Спр. 247. – Л. 1–13; 2. – Спр. 261. –
Л. 1–16; 3. – Спр. 273. – Сш. 13. –
Л. 1–30.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 6.
Віцебска-Магілёўска-Мінскай
этнаграфічнай экспедыцыі аўтара
1995 г. па традыцыях выхавання
дзяцей. – Фонд 6. – Воп. 13. –
Спр. 70. – Л. 1–47.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 7.
Г о м е л ь с к а - Б р э с ц к а й
этнаграфічнай экспедыцыі аўтара
2006 г. па адзенні, сям’і, абрадах,
выхаванні. – Фонд 6. – Спр. 14. –
Адз. зах. 127. – Л. 1–71.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 8.
Гомельска-Мінскай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 2005 г. па кас-
цюму, сям’і, выхаванні дзяцей. –
Фонд 6. – Спр. 14. – Адз. зах. 114. –
Л. 1–52.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 9.
Магілёўскай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 2001 г па кас-
цюму, сям’і, дзяцінству. – Фонд 6. –
Воп. 13. – Спр. 134. – Л. 1–59.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 10.
Магілёўскай этнаграфічнай
эспедыцыі 1967 г. аддзела этналогіі
па адзенні: 1. – Фонд 6. – Воп. 11. –
Спр. 558. – Л. 1–17; 2. – Спр. 578. –
Л. 1–12.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 11.
М а г і л ё ў с к а - М і н с к а й
этнаграфічнай экспедыцыі аўтара
2007 г. па традыцыях выхавання
дзяцей. – Фонд 6. – Воп. 14. –
Спр. 137. – Л. 1–34.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 12.
Мінскай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 1999 г. па шлю-
бах, сямейных традыцыях і
дзіцячым адзенні. – Фонд 6. –
Воп. 13. – Спр. 104. – Л. 1–67.
АІМЭФ НАН Беларусі. Матэрыялы 13.
Мінскай этнаграфічнай
экспедыцыі аўтара 2008 г. па
традыцыях выхавання. – Фонд 6. –
Воп. 14. – Адз. зах. 144. – Л. 1–40.
Богданович А.14. Педагогические
воззрения белорусского народа //
Минский листок. – 1886. – № 61. –
18 нояб.
Богданович А. 15. Пережитки древне-
го миросозерцания у белорусов:
Этнографический очерк / – Минск,
1995. – III.
Болбас В.16. Этычная педагогіка
беларусаў. – Мінск, 2004.
В17. олков Г. Этнопедагогика. –
Чебоксары, 1974.
Д18. ементьева И. Социализация
детей в семье в условиях транс-
формации: тенденции, факторы,
детерминанты. – Автореф. дис. на
соиск. уч. ст. доктора социол. наук:
22.00.04. – М., 2006.
К19. алачова І. Народныя традыцыі і
звычаі выхавання. Этнапеда-гагічная
спадчына народаў Беларусі / Мін-ва
адукацыі Рэспублікі Беларусь,
Нацыянальны інстытут адукацыі. –
Мінск, 1999.
К20. он И. Ребенок и общество
(Историко-этнографическая пер-
спектива). – М., 1988.
К21. урыловіч Г. Сялянская сям’я //
Сям’я і сямейны быт беларусаў /
В. Бандарчык [і ін.]. – Мінск,
1990.
К22. ухаронак Т. Семейные обряды //
Белорусы. – М., 1998.
К23. ухаронак Т. Радзінныя звычаі і
абрады беларусаў: канец ХІХ –
ХХ стст. – Мінск, 1993.
Г24. овард М. Сучасная культурная
антрапалогія / Пад рэд. П. Цера-
шковіча. – Мінск, 1995.
Р25. азумова И. Фольклорная тради-
ция семейно-родственных групп //
ЭО. – 1999. – № 1.
Р26. аков А. Демографический потенци-
ал современного села // Челове-
ческий потенциал белорусской
деревни / Р. Смирнова [и др.]. –
Минск, 2009.
Р27. акава Л. Эвалюцыя традыцый
сямейнага выхавання беларусаў у
XIX–XX стст. – Мінск, 2009.
Ч28. аквін І., Углік І. З гісторыі беларус-
кай сям’і // Сям’і і сямейны быт
беларусаў. – Мінск, 1990.
Література
|