Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль
In the article on the basis of litererature and field researches features of adaptation of traditional calendar ceremonialism of Byelorussians, formations of calendar system of holidays in present conditions are investigated. Main directions of transformation of traditional holidays of a national ca...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнографія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20391 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль / Т. Кухаронок // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 50-59. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-20391 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-203912011-05-28T12:03:49Z Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль Кухаронок, Т. Етнос і культура, соціальне життя In the article on the basis of litererature and field researches features of adaptation of traditional calendar ceremonialism of Byelorussians, formations of calendar system of holidays in present conditions are investigated. Main directions of transformation of traditional holidays of a national calendar during the modern period, leaders from which are synthesis of natural-economic and Christian calendars, the activization of regional (local) subcultures, change of ethnocultural dominants in folkloreethnographic holidays are revealed and interpreted. У артыкуле на базе літаратурных і экспедыцыйнных палявых матэрыялаў даследаваны асаблівасці адаптацыі традыцыйнай каляндарной абраднасці белорусаў, формавання каляндарнай сістэмы святаў у сучасных умовах. Праяўлены і інтэрпрэтаваны асноўныя накірункі трансформацыі традыцыйных святаў народнага календара ў сучасны перыяд, вядучымі з якіх з’яўляюцца сінтэз прыродна-гаспадарчага і хрысціянскага календароў, актывізацыя рэгіянальных/ лакальных субкультур, змена этнакультурных дамінантаў у фальклорна-этнаграфічных святах і інш. 2009 Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль / Т. Кухаронок // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 50-59. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20391 uk Народна творчість та етнографія Article Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнос і культура, соціальне життя Етнос і культура, соціальне життя |
| spellingShingle |
Етнос і культура, соціальне життя Етнос і культура, соціальне життя Кухаронок, Т. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль Народна творчість та етнографія |
| description |
In the article on the basis of litererature and field researches features of adaptation of traditional calendar ceremonialism of Byelorussians, formations of calendar system of holidays in present conditions are investigated. Main directions of transformation of traditional holidays of a national calendar during the modern period, leaders from which are synthesis of natural-economic and Christian calendars, the activization of regional (local) subcultures, change of ethnocultural dominants in folkloreethnographic holidays are revealed and interpreted. |
| author |
Кухаронок, Т. |
| author_facet |
Кухаронок, Т. |
| author_sort |
Кухаронок, Т. |
| title |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| title_short |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| title_full |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| title_fullStr |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| title_full_unstemmed |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| title_sort |
адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Етнос і культура, соціальне життя |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20391 |
| citation_txt |
Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів та її сучасна роль / Т. Кухаронок // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 6. — С. 50-59. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT kuharonokt adaptivnívlastivostítradicíjnoíkalendarnoíobrâdovostíbílorusívtaíísučasnarolʹ |
| first_indexed |
2025-07-02T20:59:27Z |
| last_indexed |
2025-07-02T20:59:27Z |
| _version_ |
1836570344116191232 |
| fulltext |
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
50 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
Тетяна Кухаронок
Адаптивні властивості традиційної календарної
обрядовості білорусів та її сучасна роль
In the article on the basis of litererature and field researches features of adaptation of traditional calendar ceremonialism of
Byelorussians, formations of calendar system of holidays in present conditions are investigated. Main directions of transformation
of traditional holidays of a national calendar during the modern period, leaders from which are synthesis of natural-economic
and Christian calendars, the activization of regional (local) subcultures, change of ethnocultural dominants in folklore-
ethnographic holidays are revealed and interpreted.
У артыкуле на базе літаратурных і экспедыцыйнных палявых матэрыялаў даследаваны асаблівасці адаптацыі
традыцыйнай каляндарной абраднасці белорусаў, формавання каляндарнай сістэмы святаў у сучасных умовах.
Праяўлены і інтэрпрэтаваны асноўныя накірункі трансформацыі традыцыйных святаў народнага календара ў сучасны
перыяд, вядучымі з якіх з’яўляюцца сінтэз прыродна-гаспадарчага і хрысціянскага календароў, актывізацыя рэгіянальных/
лакальных субкультур, змена этнакультурных дамінантаў у фальклорна-этнаграфічных святах і інш.
Особливістю сучасної святкової культури є її полі-
функціональність, мобільність, адаптивність до етно-
культурної ситуації в соціально-культурному оточенні,
яке швидко змінюється. Головними напрямами форму-
вання в незалежній Республіці Білорусь нової кален-
дарної системи є використання національних святко-
вих традицій, синтез природно-господарського та хрис-
тиянського календаря, а також актуалізація регіональ-
них (локальних) субкультур, зміна етнокультурних
домінант у фольклорно-етнографічних святах та ін.
Самобутні календарні свята, звичаї та обряди біло-
русів є однією з найважливіших частин духовної куль-
тури, яка тісно пов’язана з історією народу, його життє-
вим укладом на різних етапах розвитку, з природними
та соціальними умовами, а також відображає давні
контакти із сусідніми народами, що проявилися в різно-
часових за походженням елементах календарної обря-
довості. Традиційні календарні свята, звичаї та обряди
разом з іншими автентичними формами народної куль-
тури – це основа і ядро всієї етнічної культури білору-
сів. Традиційна календарна обрядовість на сучасному
етапі характеризується життєздатністю і має локально-
типологічну різноманітність. Однією з головних про-
блем, яка в умовах глобалізації стає основною, є про-
блема збереження національної ідентичності. Останнє
десятиліття в культурному житті країни було часом
становлення традиційної культури як самостійної галу-
зі державної відомчої сфери культури. На державному
рівні були створені правові, соціально-економічні,
організаційні умови для збереження цінностей тради-
ційної культури. Закон «Про культуру в Республіці
Білорусь» сформулював мету й основні напрями куль-
турної політики, визначив як найважливіший її пріори-
тет відродження, збереження, розвиток і популяриза-
цію білоруської національної культури.
Активізація місцевої локальної субкультури пов’язана
з об’єднанням локальних і загальнобілоруських тради-
цій, які спрямовані на конкретну людину в її життєді-
яльності. На регіональну і локальну специфіку кален-
дарних свят, звичаїв, обрядів білорусів вплинуло багато
факторів, у тому числі взаємодія інших етнічних куль-
турних традицій: білоруської, російської, української,
польської; тривале співіснування православної і като-
лицької конфесій; спільне проживання в багатьох насе-
лених пунктах православних і католиків, постійна
релігійна і культурна взаємодія між ними. Для таких
поліконфесійних регіонів, як Наднімання і Надозер’я,
де більшість білорусів, що проживають тут, належать
до однієї з основних християнських конфесій –
православ’я чи католицизму, характерне розширення
святкового часового простору, який стосується най-
більш значних річних свят і святкових періодів (Різдво,
Благовіщення, Великдень, Трійця та інші). Під час від-
значення головних католицьких свят у православних
допустиме порушення буденного (профанного) окціо-
нального і вербального простору, що виявляється як у
відмові від роботи в дні, які є святковими для представ-
ників іншої конфесії, так і у включенні обрядово-
святкових елементів у буденний, щобільше, профанний
простір. Місцеві білоруси-католики відзначають свята,
яких немає в офіційному католицькому календарі:
Юрія весняного, Першого Спаса, Покрови та ін.
У зв’язку з тим що народний календар був тісно
пов’язаний із християнським, у сучасній Білорусі біль-
шість традиційних свят приурочено до церковно-
християнського календаря. Частина календарних свят
має постійну дату проведення, частину (т. з. рухливі) від-
значають залежно від дати проведення Пасхи
(Великодня) – коливається від 4 квітня до 8 травня у
православних, від 22 березня до 25 квітня – у католиків.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
51Тетяна Кухаронок. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів
та її сучасна роль
Народний календар православних і католиків відріз-
няється системами вимірювання часу: юліанською і
григоріанською (різниця 13 діб), складом церковних
свят, певними розбіжностями на рівні великих риту-
альних комплексів і окремих елементів конкретного
обряду, складними сполученнями різноетнічних та різно-
конфесійних елементів.
У сучасний період найсприятливіші умови для існу-
вання традиційних календарних свят є там, де зберегли-
ся до наших днів традиційні форми соціокультурної та
господарської діяльності. Функціонування традицій-
них календарних звичаїв, обрядів та вірувань у сіль-
ській спільноті багато в чому зумовлюють світоглядні
уявлення, які підтримують їх збереження і включення
в систему обрядового життя локальних спільнот, упо-
рядковують народний календар, визначають семанти-
ку його вузлових точок і відрізків. Структура ж народ-
ного календаря визначається чергуванням свят та буд-
нів, ієрархією самих свят, їх відношенням між собою.
У сучасний період селяни усвідомлюють протиставлен-
ня свята і буднів. Для старших носіїв традицій властиве
глибоке шанування свята як такого. Наведемо най-
більш типові відповіді щодо цього, зафіксовані автором
під час польових експедицій у різні регіони Білорусі в
2006–2009 рр.: «Благавешчанне празнікавалі, не рабілі.
І Мікола, і Юр’я, і Ушэсце – усе празнікі, не работалі,
празнікавалі. А Вы думаеце, эта хіба добра – рабіць? Е й
граза, і бура – эта ўсе празніка нада глядзець»;
«Стрэчанне было, а як жа, святкуем. Нічога ня дзела-
ем, святкуем, ого!»; «Стараюцца на Благавешчанне
нічога не рабіць, у цэркві багаслужэнне, эта благавесны
дзень. Яго запамінаюць і як картошку капаць, стара-
юцца ў эты дзень засыпаць, бывая ў лес ідуць, кажа,
назаві ў які дзень было Благавешчанне, дапусцім у срэду
ці чацвер, каб ня бачыць вужакаў»; «Дзве Прачыстыя,
ніхто нічога не робіць»; «Мікола зімовы – празнік, проста
не работаем у гэты дзень»; «Ушэсце тожа празнуем,
бальшы празнік»; «Казанскую так атмячаюць, за праз-
нік, ужэ нічаго ня дзелаюць»; «Мы ў любое свята не
работаем, хіба якога свята ня знаем. А так ня работа-
ем»; «Пакроў ё, свята бальшое, няльзя нічога дзелаць.
Савы, Варвары, Міколы – усе етыя празнікі ідуць адзін
за адным. Нічога ня дзелаем. На свята няльзя рабо-
таць»; «Дождалі празніка і нічога не робім, мы саблю-
даем. Старыя люды расказвалы, колысь пышлы на
Дэвятуха сіно грэбсты, хватаемо, хмара йдэ. Згрэблы
тое сіно, грымнуло – і спалыло тое сіно. Воровіты
свята. Усё ат Бога. Вот за гэто і нэ робымо,
прыдэржымаемса»; «Увядзенне, ідуць у цэркаўку і проста
празнуюць і ўсё».
Важливим принципом регуляції народного календа-
ря є вирізнення свят великих і малих, так званих при-
святків. Для кожного з них наявна своя система забо-
рон, в основі яких лежать традиційні вірування,
пов’язані з категорією часу (заборонені дні або години
доби). Наслідком порушення встановленого порядку в
«заборонені дні» є неминуче покарання: «Празнік быў,
Юр’я. Я і думаю, пайду к саседу баршча яму звару, а то
ён баршча прасіў. Ён мне курыцу дастаў с халадзільніка,
ну, да хай бы ж сам пасек. А я гавару: – «Дай я». Курыцу
на калодку, тапаром – шах, адсекла сабе паўпальца, во.
За то, што тапор у рукі ўзяла на Юр’я. Няльзя» (Софія
Шевцова, 1927 р.н., с. Губичі, Буда-Кошелевський
район, Гомельська область); «Варвары – яны крывыя
дужа, гавораць. На Варвары шыць, кажуць, ня можна,
бо будуць пальцы рваць. Іголкаю шыць няльзя. Увесь
дзекабр – святы і святы. Крывыя, значыць, няльзя нічо-
га дзелаць, бо як сдзелаеш, то і скажацца. У нашай
дзярэўні было: гнуў на якое-та свята, у Каляды, кажац-
ца, палазы. Жонка была бярэменная, а ён дзелаў санкі і
гнуў палазы. І радзілася дзевачка – ножкі былі назад
завернуты. І тая дзевачка доўга ляжала ў бальніцы,
больш года ляжала ў гіпсах. І ціпер яна прыхрамвае»
(Марія Сергієнко, 1945 р. н., с. Хизів, Кормянський
район, Гомельська область); «Градавая серада, сухі чац-
вер, кажа, на гэтыя празнікі нельга нічога ў агародзе
рабіць, ні палоць, ні садзіць, таму што град паб’е або
засуха засушыць» (Віра Дашко, 1932 р.н., с. Костеши,
Узденський район, Мінська область); «Колысь, дзід
кажа, каб закопать картошку ў яму. А баба кажа: «Ні
йдэмо, сённі Чудо». А дзід: «Йдэмо». Ну, і закопалы тую
картошку. І прышлося іі на вісні откопываты – згніла
вся. Одна ямка. І на Чудо вжэ більш нэ робылы ніяк»
(Марія Сергієвич, 1937 р. н., с. Оса, Кобринський
район, Брестська область).
Етнічна специфіка відзначення свят найкраще відо-
бражена на сімейному рівні і в сільському соціумі.
У різдвяному обрядовому комплексі нинішніх сіль-
ських білорусів можна виділити три кульмінаційні
моменти: Різдво Христове і вечір напередодні; Новий
рік і щедрий (багатий) вечір; Водохреща і вечір напере-
додні. Сьогодні Різдво святкують у багатьох сім’ях.
Відвідування церкви (костьолу) – необхідний компо-
нент свята, передусім для вірян. Напередодні Різдва
багато хто дотримується традиційного пісного
Святвечора. Традиційно на щедрий вечір у селі припа-
дала основна кількість ворожінь, тому й сучасна молодь
прагне ворожити саме в цей час. Білоруські дівчата, як
і раніше, напередодні щедрого вечора («старого Нового
року») ворожать на свою майбутню долю, але все це
здійснюється у вигляді святкового жартівливого розі-
грашу (наприклад, дівчата опівночі набирають по
мобільному телефону будь-який номер і коли потрапля-
ють на чоловіка, питають його ім’я, вважаючи, що таке
ім’я буде в майбутнього чоловіка) та ін.
Обряд колядування займає одне з центральних місць
у різдвяному обрядовому комплексі, однак кількість
варіантів святкових різдвяних обходів зменшилася,
хоча деякі регіональні та локальні особливості тради-
ційного колядування зберігаються в сільській місце-
вості. На Поліссі, Надніманні, Надозер’ї побутує тип
обходів, що здійснюються напередодні або в перший
день Різдва, коли ходять групи, які носять зірку і вико-
нують релігійні колядки. Крім того, такі групи викону-
ють одну-дві традиційні колядки, присвячені господа-
реві або його дружині чи дітям.
Сьогодні найбільш поширені групи колядників за
участю переодягнених персонажів. Велика заслуга в
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
52 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
цьому належить культпрацівникам, що відроджують
місцеві різдвяні свята, звичаї, обряди, пісні, маски. Це
знаходить підтримку в жителів кожного конкретного
населеного пункту.
Як характерний приклад такого стану можна при-
вести с. Семежаву Копильского району Мінської облас-
ті, де місцеві культпрацівники разом із білоруськими
етнографами в 1990-і роки на основі спогадів старожи-
лів відродили унікальний обряд «Різдвяні царі», приу-
рочений до щедрого вечора (з 13-го на 14-е січня).
Односельці прийняли з радістю «своїх царів» і, почина-
ючи з 1998 року, по вулицях Семежави щорічно ходить
колядувати кілька груп.
На Брестщині й Гомельщині сучасний обряд щедру-
вання (колядування) – це весела гра з піснями, танця-
ми, інтермедіями. Справжнім карнавальним центром є
смт Давид-Городок Столинського району Брестської
області, де з 1986 р. відродили місцевий різдвяний
обряд «коніки». Група переодягнених («коніки») ходить
на щедрий вечір. У неї входять різні зооморфні і антропо-
морфні персонажі. Головний персонаж, символ свята –
«кінь», якого роблять традиційно, і «їздовий» («езда-
вой») – молодий неодружений хлопець. Крім нього, до
групи входять традиційні маски Баби-Яги, ведмедя,
вовка, чорта, бика, корови, зайця, «смерті», а також
сучасні персонажі – Дід Мороз, Снігуронька, Червона
Шапочка, мушкетери, півень, слон, Вєрка Сердючка,
Міккі Маус, Попандопало, кат, «ніч». «Коник» ходить
довго, поки всіх не обійде. Після цього збираються на
площі біля міської ялинки і танцюють там усі разом.
Проводять також огляд-конкурс груп і масок, куди зби-
раються місцеві мешканці та численні гості. Міський
будинок культури нагороджує переможців у різних
номінаціях: за кращий костюм, за краще привітання.
На сьогодні цей обряд став улюбленим загальним свя-
том давидгородчан.
Разом із тим обряд щедрування належить до найарха-
їчніших новорічних віншувальних обходових обрядів,
які поширені переважно на Білоруському Поліссі в багато-
варіантних місцевих проявах. До нашого часу в ньому
найбільш чітко проглядається класична трійчаста струк-
тура обхідного обряду, у якій виділяються такі головні
етапи: 1) звернення до господарів із проханням дозволи-
ти щедрувати; 2) виконання обрядового тексту та гри-
вистави, 3) обдаровування, що супроводжується при-
прошуваннями і словами подяки. Наприклад, обряд
«Шчодрик» у с. Ріг Солігорського району Мінської облас-
ті відбувається за участю традиційних маскованих пер-
сонажів, як зооморфних – кози, журавля, коня, так і
антропоморфних – діда, баби, «цигана» і «циганки» з
«дитиною» (лялькою) в «колисці». Найбільш унікальний
персонаж у групі щедрувальників у с. Ріг – це дід і його
берестяна маска, аналогів якої більше немає в Білорусі.
У сучасний період виготовляють маски, використо-
вуючи різноманітні матеріали. Дуже гарні й досконалі
маски «кози» плетуть із соломи і лози і дбайливо їх збе-
рігають до наступного Різдва.
Як свідчать експедиційні матеріали, сьогодні досить
часто різдвяна група організовується стихійно за дві-
три години до початку різдвяного обходу. Якщо ж вона
формується заздалегідь, то навіть буває, що її учасники
домовляються з господарями, у які будинки вони при-
йдуть. Треба відзначити, що це абсолютно нове явище
в обряді колядування, яке яскраво свідчить про значну
трансформацію традиції, адже в минулому столітті
колядники починали свій обхід із кінця села і не обми-
нали жодної хати. Трапляються зовсім нові форми
колядування: «Я ету зіму не хадзіла калядаваць, а па
целефону калядавала, набяру номер: «Святы вечар,
добры вечар, дазвольце калядаваць, Вам песню паспя-
ваць». Хто скажа: «Калядуйце», я песню прапею, хто
скажа: «Нека», я лажу трубку» (Катерина Агейчик,
1940 р. н., с. Теребов, Петриківський район, Гомельска
область. Зап. А. Боганевої).
Колядники, як і в минулому, отримують дари від гос-
подарів, у чиї хати вони заходять; колядування завер-
шується вечіркою. До останнього часу живе уявлення
селян про залежність майбутнього добробуту від
щедрості частування колядників.
Традиційна різдвяна гра «Одруження Терешки»
(«Жаніцьба Цярэшкі»), яку проводять у закладах куль-
тури Вітебщини, є святково-розважальною грою, що
має водночас і пізнавальне значення. У північних райо-
нах Брестщини, на Гродненському Надніманні,
Вітебському Наддвінні зрідка трапляються обходи з
вертепом.
З колядками тісно переплітається і святкування
Нового року, який є найулюбленішим святом дорослих
і маленьких мешканців нашої країни. У сучасному сус-
пільстві залишилося небагато свят, які б об’єднували
різні верстви урбанізованого суспільства, об’єднували
в ритуалі, форма якого відносно стабільна протягом
десятиліть. Первісна семантика новорічного ритуалу
збереглася в цьому святі досить добре, і міфологічні
коріння символіки простежуються досить яскраво.
Більшості людей важко уявити собі Новий рік поза
звичними формами. Ритуал визначає не тільки і не
стільки дії, скільки переживання, тобто призначення
ритуалу на психічному рівні – ввести емоції в потрібне
русло, поновити вже одного разу пережите емоційне
піднесення. Чому саме Новий рік зберіг у сучасному
світі ритуальні риси? Щоб народився новий рік, старий
повинен померти. Але час – невід’ємний фактор усієї
картини світу, розрив у часі (смерть року) є нібито роз-
ривом буття, світоустрою, тобто з кінцем року світ
гине, і повинен народитися новий. Щорічний крах і від-
родження світу – ось що таке в основі своїй будь-який
новорічний ритуал [1, с.10, 13,22,32,38]. І не дивно, що
він зберігся навіть тоді, коли всі інші традиційні ритуа-
ли зникли з нашого життя. Подарунки, як і сам Дід
Мороз, приходять з іншого світу. Діти точно знають, що
в мішку Діда Мороза подарунків вистачить на всіх (ось
вони незліченні багатства!). Звідки взявся звичай дару-
вати один одному подарунки на Новий рік? Перед нами
елемент своєрідної магії: подарунки у святкову ніч
магічно забезпечують добробут і багатство в новому
році. Б’ють куранти, гучно вистрілює пляшка шампан-
ського, дзвенять келихи, а з телевізора звучить гімн.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
53Тетяна Кухаронок. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів
та її сучасна роль
Різноманітні звуки супроводжують перехід із одного
року в інший, новий. Саме в 90-і роки минулого століт-
тя в нас з’явився звичай запускати феєрверк. З давнини
музика, спів, шум, крики є ритуальним входом у будь-
який новий стан людини чи природи, зокрема і в при-
йдешній новий рік. Будь-яке свято – явище масове.
Колективність святкування Нового року дворівнева: це
свято водночас і родинне, і загальне. Оскільки свято
необхідно відзначити і там, і там, то воно розтягується
в часі: гуляння починаються задовго до 1 січня й закін-
чуються десь у його середині.
Зимові різдвяні свята завершуються Водохрещем *.
Нині серед молоді популярне хрещенське купання у від-
критих водоймах. За народним уявленням, освячена в
храмі хрещенська вода володіє незвичайними власти-
востями, саме тому її використовують як універсальний
засіб допомоги і захисту від усього лихого. Гілки ялинки
після освячення води забирають додому для захисту
садиби від блискавки та пожежі. Під час свята католики,
наприклад, освячують також крейду, якою після бого-
служіння господарі малюють на дверях своїх будинків
три хрести i перші літери (частіше латиницею) iмен
трьох королів: С, М, В (Каспар, Мельхiор i Балтазар).
Великдень – те свято, яке обов’язково збирає в рідному
батьківському домі вже дорослих дітей зі своїми сім’ями.
Страви господині готують у суботу. Передусім потрібно
пофарбувати в червоний колір яйця, які є символом цього
свята – Воскресіння Ісуса Христа. Друга обов’язкова обря-
дова страва на Великдень – пироги: «Яйкі фарбавалі ў
цыбульніку, я і цяпер так фарбую, як мая маці фарбавала,
у печ стаўлю і варацца. Многа яек фарбую. Шэсць унукаў у
мяне, усе як сабяруцца: дзеці, унукі, цэлае застолле, два-
наццаць чалавек. Пірагі пяклі абязацельна.
Я спяку пірог, выразаю кусочак, стаўлю туда соль
свянцоную» (Ганна Пушкарчук, 1947 р. н., с. Кам’янка,
Узденський район, Мінська область).
Не можна уявити собі великоднього столу і без
м’ясних страв, тому їх готують у великій кількості.
У сучасний період дуже поширений звичай, згідно з
яким до своїх похресників на Великдень приходять хре-
щені батьки і приносять подарунки: фарбовані яйця,
пироги, цукерки, іграшки. В інших селах, відповідно до
місцевих традицій, самі діти, обов’язково наряджені в
святковий одяг, відвідують своїх хрещених батьків,
родичів, відносять їм пиріг, одержуючи натомість від
них подарунки. Сучасний Великдень включає майже
всі традиційні структурні елементи: святкування в
родині, відвідування церкви (костьолу), обмін пода-
рунками між хрещениками і їхніми хрещеними батька-
ми, ходіння «волочильників».
На Вітебському Наддвінні, Гродненському
Надніманні волочильний обряд зберігся до наших днів.
Волочильники обходять будинки своїх односельців і
співають вітальні пісні, за що господарі їх обдаровують.
* За православним календарем 19 січня відзначають Святе Богоявлення,
Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. За католицьким кален-
дарем 6 січня – свято Хрещення Господнього, яке традиційно називають свя-
том Трьох Королів.
Порівняно з класичним волочильним обрядом зараз
багато чого змінилося в його виконанні. По-перше,
кількісно зменшився склад (три–вісім осіб), по-друге,
склад групи став мішаний: чоловіки, жінки, а іноді й
діти. Центральне місце в обряді займали і продовжу-
ють займати волочильні пісні. Носії традицій старшого
покоління ще їх пам’ятають. Але що «молодший» склад
групи, то в більш редукованому вигляді виконують ці
пісні, від яких іноді залишаються тільки зачин і кінців-
ка – вимога подарунка.
Під час календарних свят освячують певні предмети,
насамперед хрещенську воду, стрітенські свічки, вер-
бові гілочки, які використовують як обереги й ліки про-
тягом року: «На Грамніцы я абязацельна хажу ў цэркву
і бяру грамнічную свечку ад гразы. Я як прыхожу с
цэрквы, з ёю абхожу ўсе свае пастройкі, хату, сараі, у
хаце кажды вугалочак – с парога начынаю і, кажуць,
нада па сонцу хату абыходзіць» (Ганна Пушкарчук,
1947 р. н., с. Кам’янка, Узденський район, Мінська
область); «Вербная нядзеля – прыгатаўліваюцца, праз-
нуюць. Сабіраюць галінкі із вярбы, раней за нядзель
тры паставяць яе ў ваду, яна пусціць пасыначкі такія
зялёненькія, тады яе ўкрашваюць самадзельнымі цвят-
камі, панавязваюць – яна такая красівенькая,
прыбраная і нясуць у цэркаў. Там памоліцца бацюшка,
усю вярбу эту пасвенціць і нясуць яе дадому, каго ўжо
стрэнуць, б’юць вярбой:
Не я б’ю – вярба б’е,
За тыдзень – Вялікдзень,
Будзь здароў на ўвесь год,
Такі як лёд.
І ўжо дзяржаць эту вярбіцу дома, за іконку паста-
вяць, патом выганяюць кароўку ў поле, эты дубчык
бяруць і кароўку прыганяюць з этым дубчыкам, каб яе
Бог сахраніў у полі» (Віра Дашко, 1932 р. н., с. Костеші,
Узденський район, Мінська область).
Сьогодні майже всі обряди, здійснювані раніше про-
тягом усього масляного тижня, відбуваються в його
останній день. У багатьох сім’ях печуть і їдять млинці.
Поширеним є звичай гостювання зятів у тещі ( «до тещі
на млинці»).
Благовіщення * належить до нерухомих свят біло-
руського народного календаря, його дуже шанують у
народі. При цьому ряд ритуальних обмежень на цей
день досить широкий. Донині найперша заборона
покладається на будь-яку роботу. Поряд із святкуван-
ням Благовіщення на Поліссі поширене сприйняття
цього дня як особливо небезпечного. У цьому ж регіоні,
особливо на Західному Поліссі, до Благовіщення тради-
ційно очікують прильоту лелек (буслів), для яких печуть
печиво у вигляді буслевої («бусневай») лапки. Як саме
печиво, так і ритуали, супроводжувальні висловлюван-
ня, пов’язані з ним, становлять особливість західнопо-
ліської весняної традиції.
Під час святкування Вербної неділі регіональну своєрід-
ність спостерігаємо насамперед у вербальних компонентах:
* За православним календарем Благовіщення Пресвятої Богородиці –
07.04, за католицьким Благовіщення Пана – 25.03.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
54 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
зафіксовано велику кількість різноманітних висловів, що
добре збереглися і активно побутують при битті вербою.
Білоруси-католики виробляють до свята т. з. «пальми».
На Надніманні, а також на заході Наддвіння широко
побутує культ святої Агати та пов’язаний із ним комп-
лекс вірувань, особливо серед білорусів-католиків.
Календарні свята якоюсь мірою визначають і події
щоденного життя, пов’язаного зі збереженням здоров’я.
До сьогодні в багатьох сім’ях наявне регламентоване
вживання в їжу фруктів, овочів, меду та інших продуктів
нового врожаю, які починають споживати тільки після
освячення: «А ўжо да Спаса яблыкаў ня ядзім, у мяне
маленькі памёр. У цэркаў не пойдам, далёка, дак возьмем
яблыкі паложым на крышу. Эта 19 жніўня – Яблычны
Спас. Бацюшка гаворыць, што ён ужо, як свеця, кругом
цэрквы ходзя і свеця, значыць, па ўсяму свету ета ўжо
свяшчэннае расходзіцца – і яблыкі пасвецяцца. Тады ўжо
гэты яблычак з’ем нашча, на Спаса. А тады ўжо дзеці ў
Гомлі пасвецюць, ходзя нявестка, у яе тожа первы памёр
і чараз нядзелю прывязуць мне з цэркві: і грушы пасве-
цяць, і яблыкі. У каго дзеці памерлі, ня должан да Спаса
есці яблыкаў, бо малому на тым свеце не дадуць яблыка»
(Наталя Сапоженко, 1941 р. н., с. Жовтневе, Кормянський
район, Гомельська область).
Усюди в Білорусі до сьогодні побутує повір’я, згідно з
яким після свята Іллі (2 серпня) заборонено купатися, щоб
не зашкодити своєму здоров’ю, «бо Ілля нарабіў гнілля».
За народним календарем четвер передвеликоднього
тижня називають Чистим (Страсним) четвергом. Серед
сільських жителів Білорусі Чистий четвер до нині має
велике значення і супроводжується звичаями, обрядо-
вими діями, прикметами й повір’ями, які групуються
навколо ідеї очищення душі, тіла і впорядкування
навколишнього життєвого простору. Широко побутує
звичай уночі напередодні Чистого четверга ставити
сіль і хліб на дворі, після чого, вважають, вони набува-
ють незвичайних цілющих властивостей.
Ушанування померлих у Білорусі – відбиття тради-
ційної культури, стійкий феномен, який продовжує
своє побутування і на початку XXI ст. Сьогодні повсюди
зберігається повір’я, що спілкування з померлими пред-
ками, як представниками «того світу», можливе тільки
в певні поминальні дні та конкретні відрізки часу і від-
бувається тільки в певні локальні традиційні періоди.
На більшій частині території Білорусі відвідують
кладовища й поминають предків на Радуницю, на
Надніманні – у неділю й понеділок тижня Хоми («про-
відної неділі» і «провідного понеділка»); у деяких райо-
нах Гродненщини, Гомельщини, Брестщини – у перший
або другий день Великодня. На Західному Поліссі й у
деяких районах Наднімання і Східного Полісся виділя-
ють два дні для вшанування померлих: четвер на вели-
кодньому тижні – «Навскі четвер» («Навскі чэтвэр»);
«Нав(-м)инський Великдень» («Нав(-м)скі Вэлыкдэнь»);
«Навське Великодня» («Наўскае Велікодне»); «Паска
померлих» («Паска умершых»); «Поминальниця»
(«Помэнальніца») і Проводи.
Вірування концентровано об’єднує навколо себе
цілий пласт народних міфологічних уявлень, світо-
глядних цінностей і норм символічної поведінки: «Усе
і цяпер сабіраюцца на кладбішчы на Радаўніцу, і з
Мінска папрыязджаюць, і з дзярэўні папрыходзяць – як
які празнік. Усе свае прысмакі разложваюць і тамака
п’юць і ядуць, гамоняць» (Віра Дашко, 1932 р. н.,
с. Костеші, Узденський район, Мінська область); «У
чэцвер – Вяліканне мёртвых, стараемся абкапаць
магілкі, а ў ваўторак – Раданіца. Каму няма ўрэмя –
тыя ў суботу абкапаюць. А старэйшыя стараюцца ў
чэцвер. Усё ўбіраем: трава, лісце, а тады носім чысты,
жоўценькі пясочак на магілкі. Аграды красім да етага,
фартушкі, лентачкі вешаем: фартушкі – жанчынам,
а мужчынам – лентачкі ці рушнічкі купляем. На
Раданіцу ідзём, гасцюем. Дома бяром усю яду: і пасху, і
булку, і катлеты, і мяса – ўсе прадукты. Засцілаем
магілкі і садзімся абедаем, часам к дзвянаццаці. Сядзем
кучкамі, сядзім, гамонім, устрачаюцца ўсе,
прыязжаюць. На магілках мы не абедаем, абедаем за
сталамі радам. І ім (нябожчыкам – Т.К.) атальем у
чарачкі, маленькім – вадзічкі, яды атложым. Усе ста-
раюцца, халодна – не халодна, нясем ужо еты абед, каб
там паабедаць. Паабедаем і ідзем дамоў. Хто ўжо
раз’язжаецца, а мы-дома» (Наталя Сапоженко, 1941
р. н., с. Жовтневе, Кормянський район, Гомельська
область); «Ходзяць на Радаўніцу, з’язжаюцца ўсе-ўсе.
Цяпер мае ўнукі бегаюць, качаюць яечкі крашаныя.
Яечкі білі, расціралі і раскрышвалі па магілках. Яду
тожа нада расціраць, штоб птушачкі склеўвалі»
(Марія Сергієнко, 1945 р. н., с. Хизів, Кормянський
район, Гомельська область).
Серед сучасних сільських жителів немає одностай-
ності в поглядах щодо залишення страв і напоїв на
могилах, проте звичай залишати їх сьогодні досить рід-
кісний через церковні заборони: «На Радаўніцу раней
хадзілі, яйцы крашаныя насілі, елі там. Но некаторыя
гавораць: «Эта няправільна, там гасцяваць» – і бацюш-
ка так гаворыць, і па радзіву выступаюць. Трэба адве-
даць, палаценца на крыж павесіць, а дадому ўжо іці,
гасцяваць, піць і есці» (Олена Савянок, 1924 р. н.,
с. Дудзичі, Калинкавицький р-н, Гомельска область).
Абільныя трапезы на могілках выклікаюць сёння най-
больш нараканняў у асяроддзі старэйшых мясцовых
жыхароў: «Калісь на Раданіцу не хадзілі, а на Мяртвы
дзень Вялікання. Эта чацвёрты дзень ад Пасхі, чацвер.
Эта ўжо хадзілі родсцвеннічкаў сваіх магілкі абглядава-
лі. Магілкі абкапвалі. Няслі пакойнікам яйцы красныя.
А больш нічога не насілі: ні спіртнога, ні яды. Не пілі.
Эта цяпер панапіваюцца, гулібішчы, а калісь этага не
было» (Ганна Яременко, 1930 р. н., с. Морозовичі, Буда-
Кошелевський район, Гомельська область).
У багатьох білоруських селах і сьогодні побутують
звичаї прикрашати зеленню («маєм») на Сьомуху (зеле-
ні свята – четвер перед Трійцею) свої будинки і садиби
(«М[-Н]авський Великдень»). На Вітебщині кажуть: «Не
прышло свята ў лес, а лес прыйшоў на свята». «Май»
(«клечання») у багатьох сім’ях потім використовують із
захисною метою: кладуть під сіно, картоплю, щоб миші
не водилися, а також як оберіг від блискавки. Русальний
тиждень старші носії традицій вважають несприятли-
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
55Тетяна Кухаронок. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів
та її сучасна роль
вим для людини, що супроводжується комплексом
повір’їв, заборон на ті чи інші господарські роботи.
У сільській місцевості зберігається традиція збору
купальських трав і їх освячення в церкві (храмі). Багато
селян зберігає освячені трави протягом року як оберіг,
використовуючи їх також у народній медицині.
Перший Спас (Маковія) святкують 14 серпня. Уранці
люди йдуть до церкви на святкову службу, після якої відбува-
ється освячення меду, води, плодів нового врожаю і лікар-
ських рослин. Наприклад, серед жителів Гродненського
Наднімання поширене повір’я про надзвичайно цілющі
властивості освяченої на Маковія води. Під час свята відбу-
вається вшанування місцевих святинь – джерел. Наприклад,
у с. Добриці Славгородського району Могильовської області
є джерело «галубая» з цілющою водою, куди на «Маковея»
з’їжджаються тисячі людей з усієї Білорусі та з країн близько-
го зарубіжжя. Після хресного ходу та освячення джерела
священиком люди п’ють воду, набирають її для подальшого
зберігання та використання, обмиваються нею, купаються
самі й купають хворих дітей. Поблизу влаштовують ярма-
рок, де продають різноманітну сільськогосподарську про-
дукцію. Особливо багато купують меду, вважаючи його
надзвичайно корисним.
Перша Пречиста («Спленне», «Зелна», «Третій
Спас») – одне з найбільш шанованих у Білорусі свят: за
православним календарем його відзначають 28 серп-
ня – Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і
Пріснодіви Марії, за католицьким – 15 серпня – Успіння
Пресвятої Діви Марії. У свідомості сільських білорусів
до сьогодні Першу Пречисту сприймають як справжнє
свято врожаю, воно асоціюється насамперед із освя-
ченням у храмі хліба нового врожаю. Білоруси-католики
обов’язково несуть для освячення в церкві лікарські
рослини, які протягом року використовують не тільки
з лікувальною, але й захисною метою.
Свято Воздвиження * досить поширене серед сіль-
ських жителів Білорусі і пов’язане з цілим рядом повір’їв,
ознак і заборон, головна серед яких – не ходити в ліс –
спільна для всіх східних слов’ян.
Згідно з цим повір’ям, уранці й у день свята земля
починає рухатися і розступатися в певних місцях – у ці
провалля входять вужі, гадюки, ящірки, після чого
земля знову сходиться й замикається аж до
Благовіщення.
«Узвіжанне – эта свята такое, яно страшнае. У лес
няльзя хадзіць, хаваюцца усе змеі, вужакі. – Ай, ня нада
ў лес іці, а то пападзеш у такі клубок і ня выйдзеш, еслі
пападзеш у гэтат клубок вужак. І раньша не хадзілі ў
гэтат дзень у лес. Былі ж і грыбы і дажа ў грыбы не
хадзілі, баяліся этых вужак. Мой папа пашоў у лес у
этат дзень, ён не прызнаваў этага, не баяўся. І папаў у
гэтат клубок вужак і чуць-чуць вышаў. І сказаў, боль-
ша я нікагда ў гэтат день у лес не пайду» (Валентина
Шалак, 1930 р. н., с. Матирино, Ушацький район,
Вітебська область).
* Свято Воздвиження Пречесного і Животворного Хреста Господнього
відзначають, згідно з православним календарем, 27 вересня, з католиць-
ким – Воздвиження Святого Хреста – 14 вересня.
Діди * – один із найважливіших днів у традиційному
поминальному річному циклі білорусів. За традицією, у
багатьох родинах увечері відбувається поминальна тра-
пеза, яка до наших днів вимагає обов’язкової послідов-
ності обрядових дій, етичної та психологічної стрима-
ності. Сільські господині готують кутю з перловки або
інших круп, млинці, квас із грибів, варену капусту, рибу,
кисіль. Після її закінчення зі столу нічого не прибира-
ють, страви накривають зверху білою скатертиною і
залишають для покійних, які, за народними уявлення-
ми, прийдуть цієї ночі у свій будинок, у своєї родини їсти
і пити. У білорусів-католиків у цей день обов’язковим
вважають примирення всіх членів сім’ї. У народному
світогляді Діди належать до вічних і обов’язкових риту-
алів і займають важливе місце в житті сучасного біло-
руського села: «Я помню гэты абрад, як я толькі нарад-
зілася. Шэсць Дзядоў бываіць на гаду: первыя –
Грамнічныя, втарыя – Радаўніцкія, патом – Траецкія,
Узвіжанскія, Пакроўскія і Змітраўскія. На Дзяды б’юць
курыцу, вараць поліўку. Первае блюда ставяць на стол,
калі збіраецца ўся сям’я. Старэйшы член сям’і падае
блюда, пробуе і аткладвае дзядам. Стаіць асобна тарэ-
лачка для дзядоў. Первае блюда – эта куцця.
Унашай меснасці вараць куццю з пярлоўкі. Значыць,
папробвала, бабуля, скажам, папробвала і гаворыць:
«Дзяды, дзяды, хадзіце дзедаваць з намі. Самі йдзіця і
сваіх дзетак вядзіця». Атлажыла, і мы ўсе далжны
паесці хаця б па тры ложкі. Дзецям кажуць: «З’еш хаця
б тры ложкі, тады цябе летам ня будуць кусаць
камары». А патом падаецца поліўка. Поліўку тожа
далжны паесці па тры ложкі. Патом ядуць з поліўкі
мяса, курыцу. Курыца ўсігда варылась полнасцю, цалі-
ком, толькі лапкі і голаву адразалі. І галаву варылі, і
лапкі. І лапкі – эта любімая дзецкая яда. За лапкі білі-
ся. Мяса можаш есці немеряна. Глаўнае – эта куцця і
поліўка. Патом падаюцца клёцкі. Клёцкі варацца з дра-
най бульбы і начыненыя куском сала ці грыбамі. Грыбы
с салам перакручаныя. Клёцкі бальшыя, варацца ў
кіпятку. Хто сколькі с’едаіць. Я малая, дапусцім, с’едала
штук шэсць. Патом падаюцца малочныя клёцкі, яны
маленькія. Паелі клёцкі і паследняе блюда – эта яешня,
запечаная ў місках, бальшых алюміневых місках. Тожа
самае: па тры ложкі. Пры гэтым разліваецца гарэлка,
на Дзяды не чокаюцца, проста памінаюць дзядоў, рас-
казваюць пра дзядоў: які быў смешны той, што той
тварыў, што гэты казаў. І тожа атліваецца дзядам
гарэлка, у чарку. Сразу кладуць хлеб, льюць гарэлку і
потым усё-усё аткладваецца. Тры раза ўсё аткладва-
юць. После таго, як усё паелі, яшчэ пасядзяць, пагаво-
раць, таму што сабіраецца ўся сям’я. Звычайна сабіра-
ліся ў бабулі, у маленькай хатцы, з Мінска ўсе
прыязджалі, з Лепеля. Пасядзелі, пагаварылі і калі ўсе
разыходзяцца спаць, са стала нічога не прыбіралі.
Лічыцца, што ноччу прыдуць дзяды, будуць есці без нас.
Раніцай глядзелі-ці былі дзяды? Вырашылі занесці на
* Православне населення відзначає Діди в Дмитрівську поминальну субо-
ту (остання субота перед днем великомученика Дмитра Солунського, який
святкують 8 листопада), католицьке населення – на Спочин усіх померлих
вірян (Задушний день) – 2 листопада.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
56 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
кладбішча. Хто не прышоў, нада занесці на кладбішча. І
тое, што аткладвалі дзядам, нясуць на кладбішча. Па
капельке там разлілі: аднаму палажылі адно, другому –
другое. Мы абычна ходзім часікаў у дзесіць» (Ірина
Вершаловська, 1964 р. н., с. Велевщина, Лепельський
район, Вітебська область).
Майже повсюдно зберігаються до сьогодні традицій-
ні формули-звернення до покійних: «Памаліліся, тады
ўжо я, як мама дзелала, іду на крыльцо, пакрышчуся і
заву сваіх мёртвых: «Прадзедушкі і прабабушкі, бабушкі
і дзедушкі, папка і мама, цёткі і дзядзькі, сёстра мае і
брацья, пляменнікі -- усе хадзіця ка мне на вячэру. Каго
не звалі – усіх завіця с сабой, а малых – на руках нясіця,
большых – за ручкі вядзіця, і ўсе ка мне хадзіця». І хату
аткрою» (Валентина Шевцова, 1936 р. н., с. Степи,
Жлобинський район, Гомельська область).
Особливо суворою була й залишається вимога готу-
вати обов’язковий (у кожній місцевості свій) набір
страв на Діди: «На Радзіцелі нада абязацельна варыць
боршч, пякуць абязацельна бліны, першы блін пякуць-і
на стол. І сыплюць сахару ці мёду. І кашу варылі абяза-
цельна, і каўбасы, у каго што ёсць. Ставім чарачкі і
наліваем ім. Гавораць так, што на стале ёсць, то нада
ўсё папробаваць. Эта ж не для нас, а для іх. І на нач ужо
лажымся спаць, а тая чарачка і тарэлачка стаялі.
Гавораць, што няльзя браць с пола, калі што ўпадзе са
стала. Кажды нада, штоб Радзіцелі справіў дома»
(Наталя Сапоженко, 1941 р. н., с. Жовтневе,
Кормянський район, Гомельська область).
У сучасний період святково-обрядовий комплекс
став найважливішим елементом у діяльності багатьох
закладів культури і творчих об’єднань Білорусі, чиї
інтереси зосереджені на збереженні, освоєнні й відрод-
женні календарних традицій. Готуючись до свята,
культпрацівники спираються на місцеві локальні тра-
диції, акцентуючи увагу на використанні найбільш
естетично промовистих елементів із відповідних
обрядів, які стають символами того чи іншого кален-
дарного свята: на Масляну – катання на конях і часту-
вання млинцями, на Великдень – волочильний обхід
дворів та ігри з крашанками, на Сьомуху – прикра-
шання зеленню будинків, на Купала – плетіння вінків
і розведення Купальського вогню. Приурочені до кож-
ного свята обрядові пісні виконують учасники фоль-
клорних гуртів. Сьогодні розвиваються здебільшого
вторинні форми традиційної календарної обрядовості,
адаптовані культпрацівниками для сприймання сучас-
ною людиною.
Свята народного календаря організовують як у фоль-
клорних гуртках, так і для масової аудиторії. Великою
популярністю користуються музейні свята, оскільки
їхні організатори намагаються залучити глядачів до
всіх обрядових дій, що відбуваються на святі, справити
на них емоційно-позитивне враження. Нині повсюдно
побутують Різдво, Масляна, Великдень, Трійця.
Організовуючи святкування або потрапляючи в уже
організований святковий простір, людина обов’язково
налаштовується на естетичну рефлексію його ідеї,
образів, символів. Якщо духовні цінності, ідеї та сим-
воліко-ритуальний простір свята знаходять емоційно-
аксіологічний «відгук» у душі людини, яка святкує,
народжується святкове світосприйняття як індивіду-
альне переживання сенсу та доцільності цієї події.
Святкове світовідчуття стає кульмінаційним момен-
том естетичної рефлексії учасників події і переживаєть-
ся як «цілісність», охарактеризувати яку на емоційно-
психологічному рівні можна як радість, на когнітивно-
му – як фіксацію сенсу буття (цілісності екзистенції,
соціального життя і космосу), на рівні естетичних емо-
цій – як набуття міри величного чи піднесеного, на
рівні цілісного світовідчуття людини – як волю і справж-
нє щастя. Естетична рефлексія учасників свята вста-
новлює міру (межу), що визначає якість і цілісність
свята як системно-подієвого феномену, а святкове сві-
товідчуття, як результат динаміки естетичних пережи-
вань людини, слугує критерієм сенсу та доцільності
будь-якого свята [2, с. 3, 14, 17].
У білоруських містах після невеликої перерви напри-
кінці 80-х – на початку 90-х років сьогодні знову відзна-
чають Масляну як свято прощання із зимою. Зараз в
організацію її святкування з огляду на нові можливості
й технічне обладнання сучасних парків, палаців і будин-
ків культури, шкіл включено велику кількість ігрових
елементів. Республіканське свято проводів зими
«Масляна» у 2009 році відзначали 28 лютого в маєтку
білоруського Діда Мороза в Біловезькій Пущі. Свято
було організоване на восьми майданчиках. Там можна
було послухати виступи творчих колективів Брестської
області, подивитися ігрові програми, побувати на вис-
тавці майстрів будинків ремесел. Головним видовищем
на «Масляній» 2009 року була театралізована вистава
«12 місяців», де бог зими Зюзя передав свої права
богині весни Лялі, а на багатті було спалено опудало
Зими. Також проводжали Снігуроньку і Матір Зиму, які
покинули маєток Діда Мороза ще до грудня. А в
Білоруському державному музеї народної архітектури
та побуту в Строчицях відбулося спалювання опудала
ляльки Марени, яка втілювала не тільки зиму, що мину-
ла, а й усе недобре, шкідливе. Усі присутні могли спали-
ти на масляному багатті старі непотрібні речі, щоб
позбутися давніх турбот і проблем. У корчмі пригоща-
лися смачними млинцями.
У деяких сільських клубах і школах, фольклорно-ет-
нографічних гуртках на Стрітення Господнє організову-
ють театралізоване свято «Зима з літом зустрілася», осно-
ву якого становить драматичний конфлікт – зустріч зими
з літом, яких втілюють антропоморфні маски зими і літа.
Можливі також інсценування з використанням стрітенсь-
ких свічок. У святкування Стрітення Господнього його
організатори включають також весняні пісні, ігри, хоро-
води, проводять різноманітні конкурси, атракціони.
Сьогодні свято «гукання» (закликання) весни під різ-
ними назвами надзвичайно популярне в численних
дитячих і дорослих колективах Білорусі. Уже відпрацьо-
вано досить чіткий сценарій проведення сучасного
гукання весни як на селі, так і в місті, підібрано відповід-
ну символіку й атрибутику, закріплено персонажів і
предмети, які асоціюються з цим святом: гілки верби,
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
57Тетяна Кухаронок. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів
та її сучасна роль
берези та інших дерев, птахи із соломи, паперу або
випічка з тіста. Гукання весни супроводжується тради-
ційними весняними хороводами, іграми, піснями.
У 1990-і рр., коли Пасха (Великдень) як релігійне
свято було закріплене в офіційному державному кален-
дарі, воно набуло значного поширення на території
республіки. Культпрацівники почали влаштовувати
різноманітні заходи, використовуючи при їх проведенні
традиційну великодню і волочильну обрядовість та від-
повідні пісні, які найбільше збереглися в північно-захід-
них і центральних районах Білорусі, залучаючи самобут-
ні хороводи: «Лука» (Могильовська область), «Стрілки»
(Берестейщина), «Водіння Сули» (Гомельщина). У клу-
бах і будинках культури відбувається тетралізована
вистава на сцені, яка оформлена у вигляді селянської
хати, що знайомить присутніх із традиційними великод-
німи обрядами і звичаями білорусів.
На Берестейщині практикують таку форму роботи з
фольклорними колективами, як проведення регіональ-
них традиційних свят, в основу яких покладено традицій-
ні календарні обряди того чи іншого району: «Весняний
таночок» – у Дорогичинському, «Різдвяний фестиваль» – у
Столинському, «Червоні святки» – у Березовському.
У деяких районах Гомельщини до Введення («Ушэсця»)
приурочено проведення обряду «поховання (водіння)
стріли». Широке побутування відродженого обряду спос-
терігаємо у Вєтківському районі, де він має багато локаль-
них відмінностей по селах.
У 90-і роки Трійцю (Сьомуху) почали відроджувати
культпрацівники республіки, спираючись на конкретний
місцевий фольклорно-етнографічний матеріал. Перші
рік-два підготоване таким чином свято організовує і пока-
зує фольклорний колектив, а потім воно поступово пере-
творюється на свято всього села. У багатьох районах
Брестської області відроджується регіональне Троїцьке
свято «Кущ». У тих білоруських селах, де до революції на
Трійцю були престольні (храмові) свята, вони знову
відроджуються з початку 90-х років. У їх організації і про-
веденні беруть участь і культпрацівники, і священики.
У багатьох селах Білорусі силами місцевих фоль-
клорних колективів було відроджено свято Купала.
Його відзначають і в білоруських містах, де воно пов-
ністю перетворилося на театралізовану виставу з
деякими зовнішніми атрибутами традиційної купаль-
ської обрядовості, як-от: урочисте підпалювання багат-
тя, факельна хода, хороводи, виконання купальських
пісень, спалювання опудал, хода до річки, зустріч
сонця, спостереження за його «купанням».
Обряд «Зажинки» сьогодні проводять у тих госпо-
дарствах, де є зацікавлені в цьому керівники та фоль-
клорні колективи, здатні його провести. Обов’язковими
компонентами сучасних Зажинків є зжинання серпом
першого снопа найбільш шанованою в селі жінкою,
вручення зажинкового снопа керівникові господарс-
тва, виконання обрядових зажинкових пісень, поба-
жання комбайнерам, які працюватимуть на жнивах.
У сучасний період небувалого розквіту у своєму роз-
витку зазнають «Дожинки», що підтримують спокон-
вічні ідеали працьовитості білорусів, демонструють
високу роль професії хліборобів у системі святкової
культури нашої країни й офіційне визнання їхніх заслуг
на державному рівні. Починаючи з 1996 року, свято
Дожинків у Білорусі організовують як республікан-
ський фестиваль-ярмарок трудівників села. Такі фести-
валі вже відбулися в усіх областях Білорусі: «Дожинки –
96» (м. Столне Брестської області), «Дожинки – 97»
(м. Масти Гродненської області), «Дожинки – 98»
(м. Несвіжі Мінської області), «Дожинки – 2000»
(м. Дзержинськ Мінської області), «Дожинки – 2001»
(м. Мозир Гомельської області), «Дожинки – 2002»
(м. Полоцьк Вітебської області), «Дожинки – 2003»
(м. Пружани Брестської області), «Дожинки – 2004»
(м. Волковиськ Гродненської області), «Дожинки –
2005» – (м. Слуцьк Мінської області), «Дожинки – 2006»
(м. Бобруйськ Могильовської області), «Дожинки –
2007» (м. Річиця Гомельської області), «Дожинки-2008»
(м. Орша Вітебської області), «Дожинки – 2009»
(м. Кобрин Брестської області). План підготовки свят-
кових і фестивальних заходів передбачає ремонт жит-
лового фонду малих міст, асфальтування вулиць, упо-
рядкування парків, побудову нових пунктів громад-
ського харчування, реставрацію пам’яток історії та
культури, введення в дію соціально-культурних
об’єктів.
Дожинки передбачають святкову ходу всіх учасни-
ків по центральній вулиці міста і вихід на центральну
площу, де розвивається Державний прапор Республіки
Білорусь. Попереду колони два хлопці і дві дівчини в
білоруських національних костюмах несуть розгорну-
тий прапор фестивалю-ярмарку, який має вигляд
світло-зеленого полотнища із зображенням емблеми
фестивалю – «золотого колосся». На площі після позив-
них фестивалю-ярмарку починається урочистий
мітинг, на якому виступають посадовці Ради міні-
стрів, Адміністрації Президента Республіки Білорусь,
місцевих облвиконкомів і райвиконкомів. Після мітин-
гу відбувається нагородження найкращих комбайне-
рів, шоферів, переможців жнивних змагань, вручення
їм цінних подарунків. Потім починається концерт
найкращих фольклорних колективів республіки.
Кожен фестиваль «Дожинки» супроводжували вистав-
ки робіт народних умільців усіх видів декоративно-
прикладного мистецтва, кулінарних виробів, дитячої
творчості. Свято триває два дні. На другий день фоль-
клорні колективи роз’їжджаються по району, а в само-
му місті відбувається виставка сільськогосподарської
продукції і техніки, що брала участь у збиранні вро-
жаю, урочисте проходження цієї техніки центральни-
ми вулицями міста. Тут також можна побачити старо-
винну сільськогосподарську техніку і традиційні зна-
ряддя праці для збирання зерна. Одночасно в місті
паралельно працює декілька майданчиків, на яких
проходять концерти професійних і самодіяльних
колективів, організовано безпрограшну лотерею, від-
буваються народні ігри та забави, різні спортивні
змагання. Охочі мають змогу відвідати ярмарок, де
свою продукцію виставляють найкращі республікан-
ські підприємства. Увечері відбувається гала-концерт,
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
58 Етнодемографічні та етнокультурні процеси: питання теорії та методики досліджень
факельна хода або салют, нічна дискотека для молоді
на відкритому майданчику.
Свято «Богач», або Друга Пречиста *, увібрало в себе
народні та християнські елементи і має синкретичний
характер: з одного боку, це свято на честь Божої Матері,
а з другого – землеробське свято на честь закінчення
збору врожаю. Культпрацівники разом із народними
колективами почали відроджувати його на місцевому
фольклорно-етнографічному матеріалі. Поступово в
деяких селах свято, підготоване артистами-аматорами,
перетворювалося на свято всього села. Так сталося в
Столбцовському, Слуцькому, Молодеченському,
Воложинському районах Мінської області, Кличевському,
Славгородському, Мстиславському, Хотимському райо-
нах Могильовської області та багатьох інших регіонах
Білорусі. Часто свято «богача» проводять у сільських
школах, куди діти приносять фрукти й овочі, вирощені
на власних городах і пришкільних ділянках, влаштову-
ють цього дня виставку своїх творчих робіт, організову-
ють концерт художньої самодіяльності.
Покровські свята на території Білорусі почали актив-
но відроджуватися в 1990-і рр. Вдалим вийшло свято
Покрови, проведене в 1992 році в м. Мстиславі
Могильовської області. У його підготовці брали участь
як культпрацівники, так і священнослужителі соборної
церкви Олександра Невського в м. Мстиславі. Найбільш
пам’ятними моментами цього свята стали духовна
музика, спів, звернення священика до вірян, ярмарок,
народні гуляння.
Останні десять років на Покрову відбуваються ярмар-
ки й масові народні гуляння в м. Кормах Гомельської
області та деяких селах цього району. Осінні ярмарки
приурочують до Покрови і на Вітебському Надозер’ї.
День Пам’яті, 2 листопада, значиться в офіційному
календарі державних свят і пам’ятних дат Республіки
Білорусь. У цей день у багатьох білоруських школах
проводять відповідні ранки й вечори, де фольклорні
колективи показують традиційні осінні поминальні
обряди, організовують камерні заходи – «Громадянська
тризна», «Мій родовід» та ін.
Перспективний шлях адаптації та актуалізації тра-
диційної народної культури (а в її межах і традиційної
календарної обрядовості) пов’язаний із передачею
дітям та молоді культурної спадщини, традиційних
норм, цінностей, знань, навичок і вмінь. Найбільшого
результату в цій справі досягають там, де вчителі пра-
цюють у тісному контакті з культпрацівниками, врахо-
вуючи стан місцевого фольклорно-етнографічного
середовища. У різних куточках Білорусі можна знайти
багато прикладів, коли дорослі розумно використову-
ють різноманітні жанри місцевого фольклору, тради-
ційні види ремесел і мистецтва як у свята, так і в
повсякденній роботі з дітьми.
Сьогодні найпоширенішою формою виховання
школярів засобами народного мистецтва є позакласні
* За православним календарем це свято відзначають 21 вересня в день
Різдва Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії, за като-
лицьким – 8 вересня в день Різдва Пресвятої Діви Марії.
і позашкільні заняття у фольклорно-етнографічних
гуртках, де в найбільш ефективній синкретичній
формі поєднуються спів, танці, театральне й
декоративно-прикладне мистецтво. Основні принци-
пи народної педагогіки, а саме: поступовість, невиму-
шеність зростання дитини в процесі освоєння нею
святково-обрядової та фольклорної спадщини – були
взяті за основу при створенні сучасної системи вихо-
вання дітей засобами традиційного білоруського
народного мистецтва. Пропонована система спрямо-
вана на врахування місцевої конкретної фольклорно-
етнографічної ситуації кожного регіону, району, навіть
села. У тих білоруських селах, де досі живе фольклор-
на традиція, діти навчаються народних пісень, танців,
обрядів, традиційних ремесел безпосередньо від
дорослих носіїв усним шляхом. В інших селах, де різ-
номанітні жанри фольклору майже не побутують, але
ще живі в пам’яті представників старшого покоління,
учителі та культпрацівники виявляють цих людей,
записують від них необхідну інформацію, зберігають
її і знайомлять дітей із найкращими зразками народ-
ної творчості, найліпшими виконавцями та майстра-
ми. У місті і в урбанізованих селах на перше місце
виходить особистість наставника, керівника
фольклорно-етнографічного колективу. Учитель під-
бирає репертуар відповідно до віку дітей, поступово,
починаючи від простих дитячих творів, підводить їх
до складніших, які б діти самі могли зрозуміти й оці-
нити їхню красу. У деяких із цих гуртків головну увагу
приділяють вивченню народних танців та пісень, в
інших – навчанню народних ремесел і промислів, але
в більшості з них поєднуються всі види народного
мистецтва. Спадкоємність фольклорних традицій
забезпечують два основні способи: усна наступність і
письмові (друковані) джерела.
Перший, усний, спосіб передбачає спадкоємність
або через безпосередні неформальні контакти із живи-
ми носіями традицій, тобто природним шляхом «з уст
до уст», яким традиції передавалися віками (найчасті-
ше це відбувається в умовах сільського середовища);
або через аудіо- та відеозаписи автентичних форм тра-
диційної культури, коли безпосередньо контактувати з
живими носіями досить важко – такий спосіб перева-
жає в міських умовах.
Усний спосіб спадкоємності можливий без втручан-
ня керівництва ззовні, наприклад, у сім’ї. Але в умовах
сьогодення, коли природні міжпоколіннєві зв’язки
виявляються часто розірваними, а інститут сім’ї пере-
буває в кризовому стані, спадкоємність традицій усним
шляхом треба відновлювати і спеціальним чином орга-
нізовувати. Відтворити ці процеси зараз неможливо
без участі в них освічених і свідомих людей. Як показує
практика, такими особами часто стають працівники
культури і освіти, небайдужі до стану глибинної біло-
руської культури, які розуміють як її художні якості, так
і величезний виховний потенціал. Однак керівників-
організаторів такого роду явно не вистачає, щоб у спра-
ві спадкоємності традицій народної культури усним
шляхом перейти з рівня окремих, дуже вдалих спроб на
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №6 2009
59Тетяна Кухаронок. Адаптивні властивості традиційної календарної обрядовості білорусів
та її сучасна роль
рівень одного з провідних способів збереження і подаль-
шої передачі надбання корінної культури білорусів
наступним поколінням.
Більш звичне і розширене засвоєння традицій народ-
ного мистецтва через письмові джерела. Таким шляхом
іде абсолютна більшість колективів художньої самоді-
яльності, які очолюють керівники, що здобули спеці-
альну освіту й володіють методикою роботи з народно-
сценічними колективами. Джерелом їхнього репертуа-
ру стають всілякі оброблення фольклорних творів або
авторські сценічні композиції.
Той чи інший спосіб передачі традицій народного
мистецтва неоднаковий щодо якості засвоєння самих
традицій. Найбільш близький до автентичного стилю
усний спосіб, при якому дитячі або юнацькі групи
через деякий час настільки опановують цей стиль, що
можуть існувати в режимі художньої саморегуляції,
тобто самостійно опановувати будь-які народні пісні,
танці, ігри, розповідати казки, билини, історії і т. д.
Такому стилю властива абсолютна природність і свобо-
да поведінки, що особливо приваблює в дитячих і під-
літкових групах, де діти залишаються дітьми з прита-
манними їм безпосередністю та невимушеністю.
У таких групах обов’язково є стихійні лідери, провід-
ники, до чиєї думки прислухаються всі інші учасники.
Саме усний шлях найбільшою мірою забезпечує збере-
ження традицій у їх теперішньому вигляді. Усний спо-
сіб наслідування завжди пов’язаний із конкретною
традицією, і в цьому його практична значущість.
У багатьох сільських і міських школах учні за допо-
могою вчителів проводять протягом року традиційні
білоруські календарні свята, які відповідають їхньому
віку і містять величезний естетичний та емоційний
потенціал. Проведення уроків або позашкільних заходів
із використанням елементів фольклору, традиційної
обрядовості має свою специфіку, оскільки в цьому разі
вчитель виконує функцію передачі народних традицій.
Тому його спілкування з дітьми повинно бути природ-
ним, наближеним до умов сімейного виховання.
Сільські заклади культури базові для традиційної
культури, у тому числі й традиційної календарної
обрядовості. Саме на селі залишилися ті фольклорні
осередки, споконвічні національні свята, які мають
особливе значення для розвитку автентичної культу-
ри і підлягають охороні з боку держави. Поняття охо-
рони поширюється не тільки на вказані осередки, але
й на самих живих носіїв цієї традиції. Для допомоги в
побуті старшим носіям залучають дітей і підлітків.
У такому разі діти природно, органічно виховуються в
безпосередньому просторі традиційної моралі та
етики – поваги, чуйності до старших. При поширенні
місцевих традиційних календарних свят особливу
увагу акцентують на їхніх несценічних формах. У бага-
тьох білоруських селах відновлюються храмові (пре-
стольні) свята, народні ярмарки і традиційні форми
проведення дозвілля.
Популяризації та адаптації традиційних кален-
дарних свят до нових суспільно-соціальних і куль-
турних змін багато в чому сприяють фольклорно-
етнографічні фестивалі, які спрямовані на охорону і
збереження регіональної та локальної традиції
народної спадщини. Час проведення фестивалів
приурочують до традиційних календарних свят:
«Берегиня», яке проводять у смт Жовтневому
Гомельської області, де основну увагу спрямовано
на дітей і молодь (Трійця або Купали); «Казюкі» –
фестиваль народних промислів, який проходить у
Гродно 4 березня на честь святого Казимира, захис-
ника всіх ремісників та ін.
Фестивальні заходи врізноманітнюють побут горо-
дян, жителів віддалених сіл і містечок, які під час свят-
кових та фестивальних заходів відвідують артисти.
Фестивальна діяльність – потужний фактор позитивно-
го впливу на соціально-культурне середовище регіонів.
При належній організації суспільно-культурного життя,
управління художньо-культурною діяльністю фестива-
лі можуть стати ефективною формою збереження і роз-
витку регіональної святково-обрядової культури,
історико-культурної спадщини, потужним ресурсом
розвитку регіону.
Соціальна значущість фестивальної діяльності у
сфері народної художньої творчості й доцільність її роз-
ширення та поглиблення проявляються в тому, що
фестивальні заходи відроджують забуті пласти націо-
нальної та світової культури, стимулюють усі види
творчої активності, підвищують престиж та імідж своєї
місцевості, сприяють пожвавленню зв’язків між регіо-
нами, а також формуванню єдиного культурного про-
стору [3, с. 117–120].
Традиційні календарні свята зберігають своє прин-
ципове значення й місце в житті сучасної людини.
Національне свято не тільки відображає систему і спе-
цифіку духовно-моральних цінностей, але й водночас є
механізмом, що регулює соціальні відносини, сприяє
формуванню фундаментальних структур моральності
й духовних цінностей особистості.
У процесі адаптації і модернізації традиційних кален-
дарних свят провідна роль належить таким функціям:
соціальної інтеграції, соціально-нормативній, комуні-
кативній, розважально-рекреаційній.
Байбурин А. 1. Ритуал в традиционной
культуре. – СПб., 1993.
Гужова И. 2. Праздник как феномен
культуры в контексте целостного
подхода – Автореф. дисс... канд.
философ. наук. – Томск, 2006.
Сівурава Л. 3. Фестывальная
дзейнасць як фактар захавання і
развіцця культуры ў рэгіёнах
Беларусі // Павышэнне ролі
клубных устаноў у
сацыякультурным жыцці рэгіёнаў:
матэрыялы Рэсп. навук.-практ.
канф. (22–23 ліст. 2006 г.,
г. Мінск). – Мінск; 2006. – С. 116–
123.
Література
|