Українська культура як джерело державного самоствердження нації
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Музейний збірник |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20571 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українська культура як джерело державного самоствердження нації / Г. Скрипни // Музейний збірник: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — С. 3-8. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-20571 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-205712011-06-02T12:03:49Z Українська культура як джерело державного самоствердження нації Скрипник, Г. 2008 Article Українська культура як джерело державного самоствердження нації / Г. Скрипни // Музейний збірник: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — С. 3-8. — укр. XXXX-0071 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20571 uk Музейний збірник Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Скрипник, Г. |
| spellingShingle |
Скрипник, Г. Українська культура як джерело державного самоствердження нації Музейний збірник |
| author_facet |
Скрипник, Г. |
| author_sort |
Скрипник, Г. |
| title |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| title_short |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| title_full |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| title_fullStr |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| title_full_unstemmed |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| title_sort |
українська культура як джерело державного самоствердження нації |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/20571 |
| citation_txt |
Українська культура як джерело державного самоствердження нації / Г. Скрипни // Музейний збірник: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — С. 3-8. — укр. |
| series |
Музейний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT skripnikg ukraínsʹkakulʹturaâkdžereloderžavnogosamostverdžennânacíí |
| first_indexed |
2025-07-02T21:09:08Z |
| last_indexed |
2025-07-02T21:09:08Z |
| _version_ |
1836570953847406592 |
| fulltext |
УкраЇнська кУльтУра Як джерело державного самоствердженнЯ нацІЇ
Національна культура – важливий
державноконсолідуючий чинник як у
традиційних, так і в модерних суспіль-
ствах, заснованих на принципах
громадянської нації. Ініціативи ЮНе-
ско в гуманітарній сфері актуалізу-
ють потребу ефективнішого використа-
ння здобутків національних культур
для гармонізації суспільного життя,
міжетнічних контактів та цивілізацій-
ного поступу країн в цілому. відтак,
культура має посісти пріоритетне
становище у внутрішній політиці
кожної держави, передусім у вирішенні
гуманітарних проблем.
культура виконує важливі для
життєзабезпечення суспільства
інтегра-тивні й комунікативні функції,
тому формування єдиного для всіх
членів певного соціуму культурного
простору виступає чинником цілісності
і стабіль-ності націй і держав.
за визначенням всесвітньої кон-
ференції з питань культурної політики,
проведеної під егідою ЮНеско 1982
року, культура - це комплекс характе-
рних матеріальних, духовних, інтелек-
туальних і емоційних рис суспільства,
що включає не лише різні мистецтва, а
й спосіб життя, основні правила люд-
ського буття, системи обрядів, традицій
і вірувань. оскільки саме "через культ-
уру народу індивід отримує все необ-
хідне для життя, всі засоби для існува-
ння: мову, цілі, способи життє-
діяльності, орієнтири для дій, психоло-
гічний автоматизм", то зрозумілими є
деструктивні для особистості і цілих
спільнот наслідки руйнації націо-
нальних культур.
тим-то опіка над культурою і
підтримка національної культурної
спадщини, удоступнення її для всіх
соціальних прошарків, засвоєння
культурних набутків у контексті
європейських цивілізаційних підходів
постають важливими внутрішньо-
політичними завданнями, реалізація
яких слугуватиме гарантією збере-
ження культурно-національної іденти-
чності народу на тлі сучасних
т р а н с ф о р м а ц і й н о - н і в е л я ц і й н и х
процесів. захист культурно-націо-
нальної ідентичності, національних
лінгво-культурних особливостей є
пріоритетами культурної політики
сучасних європейських держав, які за
умов прискореної культурної нівеляції
застосовують різні форми самоз-
береження. На державному рівні
розробляються і діють програми
за-хисту культурного середовища у
фран-ції, що проявляється у протидії
замінам французької термінології
іноземною, у відстоюванні традиційної
моделі харчу-вання, наданні переваги
національній кінопродукції і масовій
музичній куль-турі тощо. активне
включення у світові економічні процеси
Японії не супро-воджується втратою її
наУкове вИданнЯ
украЇНська культура Як джерело державНого
самостверджеННЯ НацІЇ
Ãàííà Ñêðèïíèê (ì. Êè¿â)
3
ганна скрИпнИк
4
етнокультурної своєрідності передовсім
завдяки актив-ній державній підтримці
культури власного народу. відкритість
до суч-асної культури і водночас
стійкий кон-серватизм (у позитивному
його значе-нні) традиційно демонструє
великоб-ританія.
українська культура, маючи за
пе-ріод свого тисячолітнього розвитку
досягнення світового рівня, вийшла з
недавнього тоталітарного та бездер-
жавного минулого неповною. На рівень
її розвитку й особливості функціо-
нування негативно впливали такі соціо-
культурні реалії та політичні чинники
минулого:
- існування її на маргінесі культ-
урної політики чужих держав, функці-
онування в межах чужого культурного
простору та чужого мовного режиму;
- процес духовного занепаду, що
розпочався підпорядкуванням україн-
ської церкви москві у 1696 році та мас-
ове переміщення інтелектуальної еліти
до росії й перетворення україни на
провінційну область "з великим
історичним минулим", з недорозвину-
тою інфраструктурою культурного
життя;
- фізичний терор проти україн-
ської інтелігенції - як великомасштабна
далекосяжна акція, що вела до
духовного спустошення народу, маргі-
налізації української культури.
унаслідок лінгвоцидної і культуро-
цидної політики колоніальних властей
українській культурі було цілеспрямо-
вано прищеплено комплекс меншовар-
тості, національно-культурної непов-
ноцінності, з яким вона увійшла в третє
тисячоліття, позначене нівеляційно-
руйнівними процесами уніфікації та
глобалізації. цей своєрідний сучасний
"культурний імперіалізм", який
засобами мас-медіа проголошується
єдинодемократичним і перспективним,
становить пряму загрозу культурно-
національній ідентичності. від-
повідаючи на виклики світових інтегра-
ційних процесів, все ж, щоб остаточно
не втратити своєї культурно-
національної ідентичності, запере-
чуваної століттями неволі і загроженої
сучасними космополітичними тенд-
енціями україні слід виробити систему
державних заходів на підтримку
національної культури, на дбайливе
виявлення, облікування і збереження її
здобутків, на засвоєння кожним
громадянином національного культур-
ного досвіду та його модернізацію.
відтак набуває актуальності потреба
збалансування власної культурно-
національної ідентичності і реалій
постіндустріального світу.
українська культура досі terra
incognita для сучасного пересічного
українця. Набутки власної культури,
національні культурні обрії ще належно
не осягнуті українською людиною; не
створено самодостатнього українського
культурно-інформацій-ного та
духовного простору. українство й до
нині незахищене своєрідним
культурним полем перед загрозою
розчинення в чужих культур-них
системах.
украй складний історичний та суспільно-
політичний контекст форму-вання
українського культурного прос-тору
жорстоко регламентував не лише характер,
особливості функціонування та досягнення
української культури в минулому, а й
детермінує її реальний сьогоднішній стан,
пояснює позитиви і недоліки, здобутки і
втрати. з огляду на цей контекст
увиразнюється одно-значний факт, що,
усупереч багатові-ковій протидії розвитку
української культури, "придушення її всіма
засо-бами чужої держави", вона все таки
засвідчила свою життєздатність як на рівні
народнокультурної традиції, так і
професійного мистецтва. у першому
випадку йдеться про довершені
народномистецькі зразки виробів народного
мистецтва, про сакральну архітектуру та
житлове будівництво, одяг та уснопоетичну
творчість - власне про всі складники
етнокультури, які за умов відсутності
державних механізмів збереження етносу і
його культурно-національної самобутності
виконували етноінтегративну і
етнозберігаючу роль.
в україні саме народна культура
була чи не єдиним фактором націо-
нального самоствердження, виконувала
функції національної школи і релігії,
була засобом крізьвікових контактів і
передачі етнокультурної інформації.
завдяки безперервному живому побу-
туванню традиційної культури, наро-
дне середовище спромоглося зберегти
відчуття національної окремішності,
"жертовно живити національно-
визвольні змагання народу на різних
етапах історії, стихійно протидіяти
асиміляційній політиці окупаційних
режимів", висувати нові й нові покоління
національно-свідомої інтел-ігенції,
учених і мистців натомість
зденаціоналізованої еліти. Невтрачена
здатність породжувати нові культуро-
творчі сили, плекати і відроджувати в
нових виявах національно-мистецькі
традиції є свідченням життєстійкості
народної складової національної
культури.
у добу незалежності українська
культура увійшла як самодостатня
національноувиразнена система духов-
них цінностей, розвинутої народної
творчості та професійних мистецтв,
високої академічної культури. водно-
час вона відрізняється від сучасної
культури державних народів непо-
внотою своєї структури, часто -
провінційністю виконавської манери,
ідей і змісту.
сучасні трансформації в сфері
культури позначилися на ідеологічно-
світоглядній, організаційно-правовій та
фінансово-економічній її складових.
аналізуючи специфіку перехідного
періоду, усвідомлюємо вагу цих
існуючих складнощів і проблем,
осмислення яких із необхідністю
передбачає окреслення української
специфіки як у контексті недержавного
історичного минулого, тягара
колоніальної спадщини, так і неодно-
значної сучасної суспільно-політичної
ситуації в країні, ускладненої
розбалансованою економічною систе-
мою, домінуванням у політиці та
економіці корпоративних інтересів
клановоолігархічних структур над
зага-льнонаціональними інтересами,
глоба-лізаційними викликами західного
світу.
культуротворення в сучасній
україні потерпає також від тіньових
аспектів сучасного українського ринку,
що характеризується недорозвиненістю
українського підприємництва, цині-
чною експансією іноземного проду-
цента, який на ґрунті української
культури виявляє чітке антиукраїнське
спрямування, зміцнюючи русифікатор-
ські тенденції.
проте, попри складний сучасний
економічний і суспільно-політичний
контекст, українська культура має й
певні позитивні зрушення. пос-
лаблення прямого диктату адміні-
стративних органів і звільнення
ініціативи знизу, поява альтернативних
можливостей інвестування мистецьких
проектів, ліквідація обмежень у
творчості, видавничій справі, пересу-
ванні, художніх об'єднаннях умож-
ливили організацію приватних галерей,
антикварних салонів і музеїв, спри-
чинили вибух виставкової діяльності,
появу десятків незалежних художніх
часописів і зростання кількості виданих
книжок, інтенсифікацію художньо-
мистецького життя загалом.
свобода слова й думки, вільний доступ
до раніше прихованої інформації, легалізація
табуйованих попередніми режимами
персоналій і національних за суттю
мистецьких явищ сприяли заповненню так
званих існуючих "білих плям", оновленню і
розширенню тема-тичних обріїв української
культури та актуалізації українського
історичного, суспільно-політичного і
мистецькокуль-турного досвіду -
замовчуваного і забороненого за часів
бездержавності. тобто йдеться про реалії,
котрі якісно змінили картину сучасного
культурного буття нації, додали йому нових
сил, сформували резерви для подальшого
розвитку.
передусім до зазначених позитивів
спричинилися державні заходи у сфері
культури: реформування системи
організації культурного життя; окрес-
лення пріоритетів державної культур-
ної політики; створення необхідної
правової бази функціонування закладів
5
УкраЇнська кУльтУра Як джерело державного самоствердженнЯ нацІЇ
ганна скрИпнИк
6
культури. у рамках "основ законо-
давства україни про культуру" було
прийнято низку законів, що регламен-
тували організаційні засади та
функціонування конкретних галузей
культури. зокрема, було прийнято
закони "про музеї та музейну справу в
україни", "про охорону культурної
спадщини", "про бібліотеки та бібліо-
течну діяльність в україні" та ін.
Національною академією наук була
розроблена "концепція гуманітарного
розвитку", в якій означено основні
пріоритети і у сфері мистецтвознавства
та культурології, окреслені механізми
та шляхи подолання кризового стану
розвитку української культури.
сучасна україна - це багата і
неповторна фольклорна культура
(пісенна, інструментальна, танцюва-
льна), але, на жаль, спримітизована
радянським трибом життя та спро-
фанована сучасними змІ як "хуто-
рянська" і "шароварницька". Не дивно,
що в суспільній свідомості українська
етнокультура не достатньо поцінована.
проте ефективне використання набу-
тків національної культури та етно-
графічної спадщини, зокрема, має стати
важливим аспектом розвитку
гуманітарної сфери. проблеми екології
етнокультурної спадщини займають
поважне місце і в програмах між-
народних культурологічних та пам'я-
ткоохоронних організацій. На
реалізацію рекомендацій конференції
ЮНеско по збереженню традиційної
культури і фольклору було проведено
низку наукових регіо-нальних і
субрегіональних семінарів: у стражниці
(Чехія, 1995) для країн центральної і
східної Європи; у мехіко (мексика,
1997) - для країн латинської америки і
карибського басейну; у токіо (Японія,
1998) - для країн азії; у йоенсуу
(фінляндія, 1998) - для країн західної
Європи; у ташкенті (узбекистан, 1998)
- для кра-їн центральної азії кавказу;
в аккрі (гана, 1999) - для африканського
регіону; у Новій каледонії, (ліван, 1999)
- для арабських країн. На конференції
"глобальна оцінка реко-мендацій 1989
р. по збереженню традиційної культури
і фольклору: можливості на місцях і
міжнародне співробітництво"
(вашингтон, 1999), було розроблено
загальний план заходів по збереженню
і відродженню нематеріальної
культурної спадщини.
в констатуючій частині цього доку-
мента зроблено акцент на особливій
природі і значенні традиційної культ-
ури і фольклору як невід'ємної скла-
дової спадщини людства, якій має
належати чільне місце в житті сучасного
суспільства. мова йде про те, що
благополуччя носіїв традиційної
культури, потенціал і чисельність яких
потерпають від тотальних переселень,
руйнації природного середовища
проживання, нав'язування чужої
філософії, витіснення на маргінеси
суспільно-економічного буття, повинні
бути в центрі національної і міжна-
родної політики в галузі культури.
у резолюції цієї авторитетної
конференції етнокультура розгля-
дається як ефективна противага руй-
нації довкілля, акцентується доконеч-
ність впровадження системи державних
заходів (у вигляді проектів і програм),
спрямованих на громадське визнання
етнокультури, на забезпечення гідного
життя носіям-охоронцям національної
традиційності, "розробку й прийняття
етичних кодексів, які б забезпечували
належне і дбайливе відношення до
традиційної культури і фольклору".
створення сприятливих передумов
для відродження і розвитку етно-
культурної традиції у сфері культури
україни сприятиме оздоровленню
ду-ховності народу, гармонізації між-
національного спілкування.
культурне розмаїття є важливим
соціокультурним адаптативним меха-
нізмом. відтак підтримка та заохочення
культурної диверсифікації у всіх її
формах - завдання великої державної
ваги. Чим більше культурно
диверсифікована система, чим більше
вона має варіантів і альтернативних
ф о р м м а т е р і а л ь н о г о
життєзабезпечення і, що важливо
підкреслити, духовних структур
психологічного комфорту, включно з
найрізноманітнішими гро-мадськими
інституціями і формами колективного
дозвілля, тим вища життєстійкість
такої системи. отже, мова йде не лише
про актуальність і значимість
збереження матеріального, а й, що не
менш важливо, духовного розмаїття
національної культури.
культурне надбання народу - це
фундамент її національної самобутності
і національної самоідентифікації. тому
сьогодні, коли молода держава торує
шлях до визнання, ретельне дослід-
ження та накреслення шляхів повер-
нення в україну величезної, розпо-
рошеної по світах частини її культурної
спадщини є справою надзвичайно важ-
ливою. до українських культурних
цінностей за кордоном відносимо вироби
мистецтва і предмети побуту часів
київської русі та різних археологічних
культур із території україни, цінності,
пов'язані із цер-ковним життям, а
також вироби народ-ного мистецтва.
проблема реєстрації та пошуку
втрачених пам'яток, дослідження мож-
ливостей повернення їх в україну - це
справа загальнодержавна. у нас
донедавна практично не велися
підрахунки загального фонду історико-
культурної спадщини, не порушу-
валися питання фінансового еквіва-
лента втраченого, хоча в інших країнах
відповідні установи десятиліттями
ретельно фіксували й досліджували
втрати свого культурного надбання.
Щоб надолужити прогаяне в цій сфері
та охопити науковими дослідженнями
величезну кількість українських
пам'яток, які з різних причин перебу-
вають за межами нашої країни, потрі-
бна копітка праця.
На рівні відповідних державних
структур роботу слід розгорнути у двох
напрямках:
а) напрацювання (із залученням
міжнародного досвіду) належної націо-
нальної правової бази;
б) створення загальнонаціонального
реєстру втрачених культурних пам'яток,
котрий, має містити по змозі, окрім описів,
також ілюстративний ряд.
потрібно, незважаючи на небажання
і неготовність наших сусідів, і перед-
усім росії, вести діалог про умови і
терміни повернення пам'яток,
не-обхідна вивірена і наступальна
позиція держави у відстоюванні справи
повернення вилучених за часів без-
державності з музеїв та церков україни
і вивезених за кордон цінностей.
упродовж останніх років у пресі
з'явилася низка публікацій, що свід-
чать про вкрай незадовільний стан
охорони пам'яток археології. тисячі
стародавніх поселень, городищ, моги-
льників, які після розпаювання і
приватизації землі опинилися в межах
приватних володінь і по суті виявилися
відчуженими в держави, систематично
руйнуються внаслідок неконтро-
льованої господарської діяльності. Ще
більшої шкоди цій категорії пам'яток,
які представляють величезний пласт
історичної спадщини українського
народу, завдає злочинна діяльність так
званих "чорних" археологів. особливого
розмаху ці розкопки набули в південних
областях україни і в криму. спроби
громадськості привернути увагу до
вирішення цієї проблеми не мають
успіху: органи внутрішніх справ
реагують на сигнали про незаконні
розкопки вже після їх завершення та
фактичної руйнації пам'яток. боротьба
із "чорними" археологами, озброєними
новітніми технічними засобами, силами
громад-ськості є нерівною. в україні
має місце напівлегальний обіг речей,
добутих під час незаконних розкопок;
сформовано їх ринкові ціни. з'явилися
заможні колекціонери, які скуповують
ці речі для своїх колекцій. такі приватні
зібрання за багатством експонатів іноді
перевершують фонди державних
музеїв.
На нашу думку, громадськість має право
вимагати від влади певних контролюючих,
обмежувальних, заборонних і власне превентивно-
захисних заходів, спрямованих на захист
культурної спадщини, обстоювання національних
(автохтонних) символів, які підтримують
природній спосіб і ритм життя нації.
Необхідно відкорегувати закони, в яких
ідеться про охоронні функції щодо куль-
тури та культурної спадщини. подальший
7
УкраЇнська кУльтУра Як джерело державного самоствердженнЯ нацІЇ
розвиток національної культури немо-
жливий без державного протекціонізму.
потрібно забезпечити розробку і прийняття
відповідної загальної та цільових програм,
які б окреслили пріоритети і визначили
оптимальні співвідношення між націо-
нальним і іншонаціональним культурним
продуктом. Національна програма розвитку
культури повинна містити заходи на
гарантування культурної безпеки україни,
на мінімізацію неминучих культурних
утрат в умовах глобалізації, на виявлення,
збереження та підтримку пам'яток
етнокультурної спадщини.
у системі державних пам'ятко-
охоронних установ чільне місце
посідають музеї, що виконують важ-
ливі соціально-культурні та науково-
освітні функції. сучасний процес
національно-культурного відродження
в україні передбачає істотне зростання
їхньої ролі в культурно-виховному
процесі, у поширенні об'єктивних знань
про мистецькі здобутки, етно-генез,
історію народу та своєрідність його
етнокультури, у поглибленні
етнокультурної поінформованості
ши-рокого суспільного загалу.
Історико-краєзнавчі, етнографічні
та художні музеї україни, виступаючи
важливими центрами пропаганди
наукових історико-етнографічних
знань про самобутність національної
ку-льтури, сприяють піднесенню рівня
національної самосвідомості і гідності,
формуванню естетичних смаків.
водночас, пропагуючи пам'ятки
народної культури етнічних груп
україни, музеї зміцнюють взаємо-
розуміння та довіру між ними та корі-
нним етносом.
суспільно вагомою є роль музейних
закладів і як важливих пам'ятко-
охоронних центрів, употужнюється
науковий джерелознавчий потенціал
колекційних фондів - основи наукових
історичних та етнокультурних знань.
цінність колекційних фондів для
науково-дослідних робіт загально-
визнана. до того ж, у зв'язку з тенден-
цією звуження сфери побутування
традиційної культури, значення
музейного колекційного фонду,
зо-крема інформативного потенціалу
музеїв-скансенів, у сучасному науково-
освітньому процесі та культурно-
національному житті держави
зростатиме.
8
ганна скрИпнИк
|