Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)

У статті розглянуто основні моменти становлення та розвитку вищого законодавчого органу України. Проаналізовано аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Окрему увагу автор приділяє аналізу спроби Президента Л. Кучми посилити президентську владу, критично оцінює точки зору голів Верхо...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Полякова, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України 2010
Schriftenreihe:	Схід
Schlagworte:	Історія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/22169
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.) / Л. Полякова // Схід. — 2010. — № 5 (105). — С. 103-108. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-22169
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-221692011-06-21T12:08:56Z Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.) Полякова, Л. Історія У статті розглянуто основні моменти становлення та розвитку вищого законодавчого органу України. Проаналізовано аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Окрему увагу автор приділяє аналізу спроби Президента Л. Кучми посилити президентську владу, критично оцінює точки зору голів Верховної Ради попередніх скликань на проблеми розвитку парламентаризму в Україні й необхідність політичної реформи. The main moments of the formation and development of legislative body, the aspects of interaction between the President of Ukraine and the Verkhovna Rada. The attempts of the President L. Kuchma to strengthen the presidential power. The viewpoint of the heads of the Verkhovna Rada of previous legislature on the problems of development of parliamentarism in Ukraine and the necessity of political reform. 2010 Article Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.) / Л. Полякова // Схід. — 2010. — № 5 (105). — С. 103-108. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 1728-9343 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/22169 35.075.31:328.1(477) "1994/2004" uk Схід Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія Історія
spellingShingle	Історія Історія Полякова, Л. Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.) Схід
description	У статті розглянуто основні моменти становлення та розвитку вищого законодавчого органу України. Проаналізовано аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Окрему увагу автор приділяє аналізу спроби Президента Л. Кучми посилити президентську владу, критично оцінює точки зору голів Верховної Ради попередніх скликань на проблеми розвитку парламентаризму в Україні й необхідність політичної реформи.
format	Article
author	Полякова, Л.
author_facet	Полякова, Л.
author_sort	Полякова, Л.
title	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
title_short	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
title_full	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
title_fullStr	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
title_full_unstemmed	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
title_sort	аспекти взаємодії президента україни і верховної ради. спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)
publisher	Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/22169
citation_txt	Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.) / Л. Полякова // Схід. — 2010. — № 5 (105). — С. 103-108. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
series	Схід
work_keys_str_mv	AT polâkoval aspektivzaêmodííprezidentaukraíniíverhovnoíradisprobaposilennâprezidentsʹkoívladi19942004rr
first_indexed	2025-07-02T22:05:39Z
last_indexed	2025-07-02T22:05:39Z
_version_	1836574509856980992
fulltext	№ 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА 103 УДК 35.075.31:328.1(477) "1994/2004" ÀÑÏÅÊÒÈ ÂÇÀªÌÎÄ²¯ ÏÐÅÇÈÄÅÍÒÀ ÓÊÐÀ¯ÍÈ ² ÂÅÐÕÎÂÍÎ¯ ÐÀÄÈ. ÑÏÐÎÁÀ ÏÎÑÈËÅÍÍß ÏÐÅÇÈÄÅÍÒÑÜÊÎ¯ ÂËÀÄÈ (1994-2004 ðð.) ЛАРИСА ПОЛЯКОВА, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького, докторант Запорізького національного університету У статті розглянуто основні моменти становлення та розвитку вищого законодавчого органу України. Проаналізовано аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Ок- рему увагу автор приділяє аналізу спроби Президента Л. Кучми посилити президентську владу, критично оцінює точки зору голів Верховної Ради попередніх скликань на проблеми розвитку парламентаризму в Україні й необхідність політичної реформи. Ключові слова: політична реформа, Президент України, Верховна Рада України, взаємодія. Постановка проблеми і стан її вивчення. Склад- на політична ситуація в Україні вимагає від дослід- ників більш ретельного вивчення політичних процесів з моменту проголошення незалежності України. Ана- ліз їх перебігу в цей період показує, що процес роз- будови держави супроводжувався постійними проти- стояннями гілок державної влади, спробами посилен- ня однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої. Подібні моменти мають місце й на сучасному етапі державотворення. Актуальність теми зумовлена та- кож необхідністю проведення політичної реформи й вирішення проблеми розподілу влади в державі, плідної взаємодії гілок державної влади на користь українського народу. Проблематика взаємозв'язку принципів поділу вла- ди та взаємодії різних гілок влади знайшла відобра- ження в монографічних дослідженнях вітчизняних на- уковців: О. Каневського [1], В. Шаповала [2], О. Скрип- нюка [3], Ю. Тодики, В. Яворського [4], В. Журавсько- го [5], В. Кременя, В. Ткаченка [6] та ін. Проблематика реформування механізму влади й перегляду становища вищих органів державної влади в системі її поділу також була предметом аналізу [7]. Мета дослідження - охарактеризувати етапи ево- люції Парламенту України, визначити їх особливості, проаналізувати політику Президента Л. Кучми щодо взаємодії з Верховною Радою України. Виклад основного матеріалу. На підставі робіт політологів Л. Кривенко, В. Шаповала, О. Бандурки, співробітників Українського центру економічних і по- літичних досліджень імені Олександра Разумкова, на основі власних досліджень [15] були визначені етапи еволюції парламенту. Вони були пов'язані з певною по- літичною ситуацією в країні, напрямами взаємодії гілок державної влади та визначенням їх основних моментів у законодавчих актах. Кожен етап має свої характери- стики. Перший етап (1990-1994 рр.) характеризується як етап виняткових повноважень Верховної Ради. Дру- гий етап (1994-1996 рр.) запам'ятався в історії зміною характеру стосунків між гілками влади (між законодав- чою і виконавчою), боротьбою за правове оформлен- ня владних повноважень у Конституції України. Третій етап (1996-2000 рр.) визначається політичною бороть- бою навколо законодавчого визначення повноважень Президента та Парламенту України відповідно до Кон- ституції України. Четвертий етап (2000-2002 рр.) вклю- чає події формування в 2000 р. пропрезидентської більшості, зміну керівництва Парламенту "силовим" шляхом та намагання обмежити повноваження Вер- ховної Ради. П'ятий етап - 2002-2004 рр. У ці роки клю- човою ознакою еволюції Парламенту вважають зміну стосунків між його опозиційною частиною та Президен- том України, що пов'язано з наближенням президен- тських виборів 2004 р. [8, с. 3]. Рамки цього дослідження охоплюють 1994-2004 рр., тому актуальним є дослідити детальніше другий, третій, четвертий та п'ятий етапи. Другий етап розпочинається з обрання в 1994 р. на посаду Президента України Л. Кучми й завершуєть- ся ухваленням Конституції України. Протистояння Пре- зидента і Верховної Ради відбуваються навколо виз- начення конституційних повноважень гілок державної влади. Конфлікт між Верховною Радою і Президентом, узгодження повноважень був завершений прийняттям "Конституційного договору", а згодом, у 1996 році, - Конституції України. На третьому етапі політична структуризація Вер- ховної Ради відбувається по лінії "пропрезидентські- антипрезидентські сили". Стійкої політичної більшості в парламенті створено не було, політична структура Верховної Ради була нестабільною. Фахівці поясню- ють це відсутністю в парламентської більшості важелів впливу на формування Уряду та втручанням глави держави в процес формування фракцій у парламенті. Наприкінці 1996 р. стає очевидним, що тимчасове за- тишшя в стосунках між Парламентом і Президентом ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com 104 № 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА після прийняття Конституції завершилося. Об'єктивною причиною вважають спробу змінити баланс повнова- жень між гілками влади, суб'єктивною - особисті сто- сунки між Л. Кучмою та Головою Верховної Ради О. Морозом. Причини конфлікту полягають у намаганні останнього внести зміни до Конституції з метою пере- розподілу повноважень на користь Верховної Ради. Літо 1997 р. стало апогеєм протистояння між гілками влади, у Парламенті говорилося про можливість уне- сення змін до Конституції з метою обмеження повно- важень Президента. Постійні конфлікти точилися на- вколо прийняття законів, які б мали регулювати повно- важення органів влади як у центрі, так і на місцях. То- чилася боротьба за призначення посадових осіб, на- приклад, у жовтні 1996 р. виник конфлікт між Верхов- ною Радою і Президентом з приводу призначення го- лови Державного комітету телебачення і радіомовлен- ня України без згоди законодавчого органу, що озна- чало спробу глави держави фактично встановити кон- троль над четвертою гілкою влади. Л. Кучма намагається створити підконтрольний парламент. Адміністрація Президента та органи вико- навчої влади вдаються до різних способів контролю виборів до Парламенту з метою отримання більшості у Верховній Раді пропрезидентських сил. Для цього на березневих 1998 р. виборах були застосовані всі можливі засоби тиску на громадян. Далі президентські структури формують у Парламенті нові пропрези- дентські фракції ("Відродження регіонів", "Трудова Україна"). За допомогою телебачення та друкованих органів у суспільстві формується негативна думка про діяльність законодавчого органу. Таким чином, діяльність Президента призводить до посилення його впливу та послаблення позицій Вер- ховної Ради. З 2000 року (четвертий етап) відбуваються події, які значно посилюють позиції Президента Л. Кучми й обмежують повноваження Парламенту (проведення всеукраїнського референдуму у квітні 2000 р.). У цей період формується нова структура Парламенту та встановлюються нові стосунки між Президентом та Парламентом. 15 січня 2000 р. Президент видав Указ № 65 "Про проголошення всеукраїнського референдуму за на- родною ініціативою". На референдум виносилися пи- тання, які в тому числі стосувалися безпосередньо взаємовідносин між Президентом та Верховною Ра- дою, зокрема права Президента достроково припи- няти повноваження ВР. 84,6 % громадян, які взяли участь у референдумі 16.04.2000 р., висловилися за таке доповнення ст. 90 Конституції України [16]. Але Л. Кучмі не вдалося скористатися результатами ре- ферендуму, які б дозволили йому посилити вплив на Верховну Раду. Парламент тоді не надав їм законо- давчого статусу, який би закріпив результати референ- думу. Для досягнення повного контролю над роботою Парламенту в лютому 2000 р. була створена пропре- зидентська парламентська більшість. На цьому етапі вплив Президента на діяльність Верховної Ради мав вирішальний характер. Про рівноправну взаємодію гілок влади взагалі не йдеться. Не останню роль відігравали фінансові кола, представлені в Парла- менті. Але більшість у силу різних причин виявилася нестійкою, розпад відбувся під час загострення сус- пільно-політичної ситуації, у зв'язку з відставкою уря- ду В. Ющенка й справою Г. Гонгадзе. Етап характери- зується сильною позицією Президента, слабкою - Парламенту, постійним загостренням відносин між Президентом й опозиційною частиною Парламенту. П'ятий етап характеризується зміною стосунків між опозиційною частиною Парламенту та Президентом, загостренням боротьби між ними, зумовленим набли- женням президентських виборів 2004 р. Етап розпо- чався парламентськими виборами 2002 р. За оцінка- ми політологів, вибори мали недемократичний харак- тер. Президент Л. Кучма продовжував політику вста- новлення контролю над Парламентом. Це проявило- ся у втручанні в процеси обрання керівництва Вер- ховної Ради, розподілу керівних посад у парламентсь- ких комітетах, формування коаліційного Уряду. Після відставки Уряду А. Кінаха, 21 листопада 2002 р. Вер- ховна Рада дає згоду на призначення В. Януковича Прем'єр-міністром України. 7 грудня 2002 р. між Прем'єр-міністром В. Януковичем, спікером В. Литви- ном та керівниками фракцій і груп була підписана "Полі- тична угода про співпрацю і солідарну відповідаль- ність". Спроба формування стабільної більшості вия- вилася неефективною, а чинний Кабінет Міністрів був коаліційним лише формально. Він був сформований без спільної політичної програми, були також відсутні чіткі механізми взаємодії Парламенту та Уряду. Не з'я- сованими та не прописаними законодавчо були меха- нізми впливу законодавчого органу на формування Уряду та реалізація солідарної відповідальності за результати його діяльності, тому взаємодія законо- давчого й виконавчого органу повністю контролюва- лася Президентом [8, с. 6-9]. Окремі політичні події й процеси, які безпосеред- ньо відображали взаємодію й протистояння цих двох найважливіших гілок влади в Україні - Парламенту та Президента - проаналізуємо більш детально. 11 травня 1994 р. Верховна Рада другого скликан- ня розпочала свою роботу. На той час у її складі було 338 народних депутатів, із них 168 належали до різних партій. Близько 25 % репрезентували Комуністичну партію України, Народний рух України - 5,9 %, Селянсь- ку партію - 5,3 %, Соціалістичну - 4,15 %. Отримали місця в парламенті також представники УРН, КУН, ХДПУ, ПДВУ, ДемПУ, Партії праці, СДПУ, УКРП, ГКУ. У цілому Парламент додав у плані політичного представ- ництва: якщо у Верховній Раді першого скликання були представники 5 політичних партій, то другого - 20 [9]. Вибори показали, що пропрезидентські сили були недостатньо організовані й не мали суттєвих успіхів. Тут головною причиною була економічна криза, а та- кож відсутність єдиної відкрито проурядової партії, яка так і не була створена. Перша конфліктна ситуація в новообраній Вер- ховній Раді виникла у зв'язку з обранням Голови Вер- ховної Ради. Це було цілком закономірним, якщо вра- хувати той факт, що Голова Парламенту в Україні - не просто спікер, що головує на засіданнях, а одна з най- вищих посадових осіб держави, організатор діяльності законодавчого органу влади, тобто людина, яка має великі повноваження, владу й політичну вагу. На поса- ду Голови Верховної Ради було висунуто 9 кандидатур, але після самовідводів п'ятьох претендентів залиши- лося четверо: О. Мороз (лідер СПУ), В. Дурдинець (ке- рівник депутатської групи "Центр"), Ю. Тима (представ- ник УНА - УНСО), О. Карпов, але основна боротьба розгорнулася між О. Морозом і В. Дурдинцем. В. Дурдинця підтримував Президент Л. Кравчук і значна група центристів та правоцентристів. Вони досить переконливо аргументували свою позицію тим, що очолювати Верховну Раду повинен центрист, а не лідер якоїсь партії, оскільки останнє призведе до за- гострення конфліктів у Парламенті. Але головою ВР було обрано О. Мороза, що в прин- ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com № 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА 105 ципі теж влаштовувало Л. Кравчука, тим більше що О. Мороз у своїй програмі чітко визначив свою дер- жавницьку позицію [10]. Крім того, на думку В. Чорно- вола, Л. Кравчук цим позбавлявся конкурента в бо- ротьбі за президентство. Як показав час - це була по- милкова точка зору. На попередньому етапі політич- ної боротьби О. Мороз переграв усіх. Щоправда, Головою Верховної Ради він став із порушенням регламенту. Парламент залишався "недо- укомплектованим". Замість 450 депутатів у першому раунді виборів було обрано лише 334, але при обранні спікера все одно потрібна була більшість у 226 го- лосів, тобто більшість від конституційного складу де- путатського корпусу. Навіть О. Ткаченко, який тоді був заступником О. Мороза, говорить, що О. Мороз "чоти- ри роки був нелегітимним Головою Верховної Ради" [7, с. 107]. Порівняно швидко відбулася політична структури- зація Верховної Ради. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і на- родовладдя" (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); група "Єдність" (25); група "Дер- жавність" (25); Міжрегіональна депутатська група (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до скла- ду жодних фракцій і груп. Вибори у Верховну Раду стали своєрідною пре- людією до виборів Президента. Боротьбу за цю по- саду розпочали спочатку 11 претендентів, але до бю- летенів у кінцевому рахунку були включені 7 осіб: Л. Кравчук, І. Плющ, В. Бабич, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, П. Таланчук. У першому турі найбільшу кількість голосів набрали Л. Кравчук (37,68 %) та Л. Кучма (31,25 %). У другому турі виборів 10 липня за Л. Кучму проголосувало понад 52 % виборців, а за Л. Кравчука - 45 % [7, с. 109]. Так в Україні мирним, демократичним шляхом відбулася зміна Президента. Як і очікували, перші суттєві кроки у своїй діяльності новообраний Прези- дент розпочинає з реформування системи влади, з намагання посилити президентську владу. З метою недопущення конфліктів між окремими гілками вла- ди уже 19 липня 1994 р. Л. Кучма, О. Мороз та Прем'єр-міністр В. Масол опублікували спільну зая- ву, у якій зробили акцент на необхідності узгодженої діяльності гілок влади як важливої умови добробуту суспільства, а також на зміцненні регулярних кон- тактів з метою консолідації суспільства й конструк- тивної взаємодії різних політичних сил. На початку грудня 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект конституційного Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", аргументуючи його тим, що в Україні давно назріло питання про чіткий розподіл влади й припинення недо- речної конкуренції різних її гілок. Згідно з проектом, Верховна Рада має займатися законодавчим проце- сом, а Президент - здійснювати виконавчо-розпорядчі функції. Проект торкався самих основ Конституції 1978 р., побудованої, як і всі попередні радянські кон- ституції, на принципі неподільності влади. Відповідно до цього документа, Верховна Рада мала віддати Президенту істотну частину владних по- вноважень. Фактично з уведенням посади Президен- та він виступає як глава держави і глава виконавчої влади. Голова Верховної Ради О. Мороз зауважує, що цей законопроект, названий малим конституційним проек- том, до краю загострив політичну боротьбу в суспіль- стві, особливо всередині Верховної Ради [11]. Але все ж після тривалих і гострих дискусій 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державну владу й місцеве самоврядування". Відповідно до нього Пре- зидент ставав одноосібним главою уряду, склад яко- го він мав формувати сам, без узгоджень і затверд- жень Верховною Радою. Він також очолював і систе- му місцевих органів державної виконавчої влади. Органами державної влади від обласного до район- ного рівнів ставали держадміністрації, главами яких Президент мав призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залиша- лися обмежені повноваження, у тому числі право зат- вердження місцевого бюджету й програм територіаль- ного розвитку, заслуховування звітів голів адмініст- рацій. Усі інші повноваження передавалися держад- міністраціям. Таким чином, із прийняттям цього Зако- ну радикально змінювалась форма правління в країні, оскільки змінювалась організація верховної держав- ної влади, її центральних органів, компетенція й поря- док утворення цих органів. Форма правління в Україні стала наближатися до президентської республіки, оск- ільки така форма характеризується в першу чергу тим, що обраний глава держави одночасно є главою уря- ду, який він сам і формує. Україна до набуття чинності Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування", а потім і Конститу- ційного договору ставала напівпрезидентською рес- публікою. Але Конституція не закріплювала цього по- ложення, що давало можливість довільного тлумачен- ня Основного Закону, чим не раз користувалися й за- конодавчі органи, і Президент. За час свого президен- тства Л. Кучма не раз намагався посилити позицію Президента. Політологи до сьогодні вважають, що прийняття указів про створення Державної податко- вої адміністрації, склад Кабінету Міністрів, Адмініст- рацію Президента, Раду національної безпеки та обо- рони тощо суперечать Основному Закону. Виниклих протиріч між гілками влади на початко- вому етапі державотворення не змогла розв'язати й нова Конституція України, прийнята в 1996 році. Про- довжувався політичний конфлікт між гілками влади за перерозподіл повноважень, Парламент мав обмеже- ний вплив на формування уряду, а це суттєво зменшу- вало його значення в політичній системі держави. У глави держави була відсутня політична відповідаль- ність, й одночасно він мав вирішальний вплив на орга- ни виконавчої влади, судової влади, що суперечить закону про розподіл державної влади, де всі гілки вла- ди повинні мати рівні права та обов'язки. Відсутні були дієві механізми відповідальності депутатських фрак- цій і груп за діяльність в Уряді висунутих ними канди- датур та реалізації солідарності відповідальності пар- ламентської більшості й Кабінету Міністрів. Така ситуація вимагала проведення реформ у суспільстві з метою налагодження взаємодії між Президентом, Парламентом й Урядом. У липні 1997 р. Л. Кучма підписав Указ "Про дер- жавну комісію з проведення адміністративної рефор- ми". Головою комісії Президент призначив Л. Кравчу- ка. Про спроби реформування свідчить поява близь- ко 100 указів Президента і 300 постанов уряду, спря- мованих на впорядкування органів виконавчої влади. Президент намагався створити свою команду. У цьому випадку він діяв за принципом "земляцтва". У команді Л. Кучми були представлені вихідці з Дніпро- петровщини (200 призначень) та Київщини. Серед прем'єрів Президент найбільше довіряв В. Пустовой- ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com 106 № 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА тенку, який очолював Народно-демократичну партію. НДП свого ж часу називали і "партією влади", і "партією виконавчої влади". У цьому випадку можна констату- вати, що в середині 1990-х рр. реальну владу мала виконавча гілка й вона переважала як законодавчу, так і судову. З кінця 1997 р. Президент розширив коло своїх по- вноважень. Політологи зауважують, що державна влада в Україні набула ознак президентської форми правління. З початку 1997 р. починається обговорен- ня наступних президентських виборів і все голосніше говориться про те, що Л. Кучму буде переобрано на новий президентський термін. В українській пресі, у Парламенті лунають заклики до "урізання" впливу пре- зидентської вертикалі влади й унесення відповідних змін до Конституції України, а також уведення в дію закону про імпічмент Президенту. Березневі парла- ментські вибори 1998 р. деякі політичні сили прово- дили під гаслами опозиційності до президента Л. Куч- ми. Попри це, на президентських виборах 1999 р. перемогу здобув Л. Кучма. Ставши вдруге президентом, Л. Кучма вирішив "на- лагодити" стосунки з Парламентом, посиливши на нього свій вплив. Для цього ініціював референдум. Міжна- родні організації зауважили, що проведення референ- думу суперечить Конституції республіки. Але Конститу- ційний Суд України ухвалив рішення на користь глави держави. Українські експерти зауважували, що мета референдуму - нелегітимне посилення президентсь- кої гілки влади в Україні, злам традиційних структур ук- раїнського парламентаризму. Після проведення й от- римання результатів референдуму 16 квітня 2000 р. Парламент не приступив до імплементації його ре- зультатів. Приводом до чергового конфлікту між Президен- том і Парламентом став "касетний скандал". У 2000 р. уперше організовано про себе заявила опозиція, ліде- рами якої стали Г. Удовенко, Ю. Костенко, О. Мороз, Ю. Тимошенко. Україною прокотилися акції протесту "Україна без Кучми", у яких узяли участь близько 300 тис. осіб. У лютому 2001 р. за ініціативою опозиційних сил виник Форум національного порятунку, основними цілями якого були істотне обмеження повноважень Президента та ініціювання у Верховній Раді імпічмен- ту. 7.11.2001 р. ФНП було перейменовано на вибор- чий блок Юлії Тимошенко з метою, як вона сама пояс- нила, "персоніфікації відповідальності за все, що відбу- вається в політичному житті країни". Дослідження про- цесу політичної авторизації в рамках ФНП не входить до задач нашого дослідження, зауважимо лише, що історичне значення цього політичного утворення по- лягало в тому, що йому вдалося утримати країну в руслі демократичного розвитку. За час другого президентського терміну Л. Кучма намагається безпосередньо формувати виконавчу владу, поширити свої повноваження на судову гілку влади: Президент призначав 6 із 18 суддів Конститу- ційного Суду, визначав мережу судів загальної юрис- дикції та спеціалізованих, кількісний склад місцевих апеляційних та вищих спеціальних судів, призначав на посаду професійних суддів терміном на 5 років. Крім того, він призначав 3 членів Вищої ради юстиції. За згодою Верховної Ради Президент призначав Гене- рального прокурора, звільняв з посади - самостійно. Він створював органи, яким указами надавав статус державних та затверджував їх персональний склад. Також до повноважень Президента входило при- значення та звільнення голів місцевих держадмініст- рацій в АР Крим. Із ним погоджували призначення й звільнення Голови Ради Міністрів АРК. Він міг скасо- вувати акти уряду АРК. Великого значення за період президентства Л. Кучми набуває така структура, як Адміністрація Президента. Особливого впливу вона набула, коли її очолив В. Медведчук. Навколо Президента утворилася більшість. Політо- логи, історики відмічають, що й парламентські вибори 2002 р. до Верховної Ради проходили під керівницт- вом Президента. Після виборів Парламент опинився під контролем Л. Кучми. У цьому випадку говорити про співпрацю і взаємодію не доводиться. Український центр економічних і політичних дослід- жень імені Олександра Разумкова в той час провів опитування голів парламенту попередніх скликань з метою з'ясувати їх думку щодо процесу становлення парламентаризму в Україні та його ролі в системі уп- равління державою [12, с. 30] Л. Кравчук, Голова Верховної Ради з липня 1990 р. до грудня 1991 р., відмічав, що процес становлення Парламенту в Україні продовжується, з моменту пе- реходу від радянської системи законодавства до ук- раїнської спостерігаються певні зрушення в організації роботи Верховної Ради, структуризації депутатського корпусу, підвищення його професіоналізму. На його думку, якщо йти шляхом парламентсько-президентсь- кої республіки, то уряд має формувати не Президент, а Парламент, а в законодавчому органі при цьому має бути сформована парламентська більшість. Отже, потрібна деталізація процедури імпічменту, а також процедури розпуску парламенту Президентом. Ця ви- мога необхідна для балансу між гілками влади. Ситуація в країні в 2004-2010 рр. доводить не- обхідність політичної реформи для конструктивної взає- модії гілок влади в Україні. Побажання Л. Кравчука, висловлені в 2003 р., мають актуальність до сьогодні. Він наголошував, що головне в процесі реформуван- ня не "заговорити" реформу, а набратися мужності й "провладним" силам, й "опозиціонерам", зробити крок назустріч одне одному та забезпечити реалізацію ре- форми [Там само, с. 31]. Олександр Мороз, голова Верховної Ради з трав- ня 1994 до травня 1998 р. на питання, чи вдалося Парламенту ствердитися як впливовому незалежно- му органу в системі державної влади в Україні, не зміг дати однозначної оцінки, пояснюючи це тим, що взає- мини між гілками влади і стан політичної системи - речі мінливі. Парламенту, як і всім іншим гілкам влади, не- залежність потрібна тією мірою, якою вона забезпе- чує загальну гармонію, баланс влади в державі. Ця позиція політика перегукується з загальною теорією розподілу влади в державі і знову підтверджує не- обхідність існування в державі рівноправних гілок державної влади, які взаємодіють на користь наро- ду. О. Мороз, аналізуючи загальну ситуацію в країні, зауважує, що демонстративна єдність поглядів про- відних посадовців з різних гілок влади може взагалі не відбивати необхідної оптимальності взаємовідно- син між владними інститутами, а навпаки - у загаль- ному випадку ці взаємовідносини мусять відбивати властиве для розвитку суспільства неантагоністичне протиріччя між гілками влади. Народ не завжди за- доволений діями влади, особливо виконавчої та су- дової, а волю намагається проявити через представ- ницькі органи влади. На думку О. Мороза, не завжди відносини між Пар- ламентом і Президентом були конфронтаційними. О. Мороз виділяє періоди "ідилії" - Л. Кучма й О. Ткачен- ко після "спікеріади" 1998 р. і півтора року Л. Кучми з І. Плющем після антиконституційного парламентського ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com № 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА 107 перевороту 2000 р. А також період 2002-2004 рр., коли на чолі Верховної Ради стояв В. Литвин [12, с. 32]. Аналізуючи діяльність Верховної Ради попередніх скликань, політик справедливо зауважує, що найбільш незалежним, впливовим був Парламент першого скли- кання. Центр політичного життя 1990-1991 рр. пере- містився тоді до Парламенту. Але вже в 1992-1993 рр. спостерігається послаблення Верховної Ради. У лю- тому 1994 р. Парламент і Президент намагалися зба- лансувати владні повноваження. На законодавчому рівні було закріплене обрання керівників областей замість призначення представників Президента, ліквідоване двовладдя і в районах. Але невдовзі Пре- зидент Л. Кучма своїми указами почав перепризнача- ти обраних посадовців в областях і районах. Тим са- мим слабкий баланс між гілками влади був порушений [Там само]. Як ми вже зауважували вище, Президент Л. Кучма намагався своїми указами посилити свою владу, а за часів прем'єрства він намагався посилити гілку вико- навчої влади. Найбільш плідна співпраця відбувалася між Парламентом і Президентом Л. Кравчуком. Як і Л. Кравчук, О. Мороз вважає, що Уряд має формувати- ся Парламентом. А ось підстави застосування проце- дури вето, на його думку, у Конституції України достатні. Іван Плющ, голова Верховної Ради України з груд- ня 1991 р. до квітня 1994 р. та з лютого 2000 р. до травня 2002 р., в інтерв'ю наголошував на тому, що перший Парламент був найбільш політично структуро- ваним, найбільш демократичним, найбільш дієвим. Велику роль у Парламенті відіграв тодішній Голова Верховної Ради Володимир Івашко. Його характери- зують як людину демократичну, що не вдавалася до тоталітарних методів. Найбільш плідно співпрацював з Верховною Радою, на думку І. Плюща, перший Пре- зидент. Він, наголошував І. Плющ, розумів сутність де- мократії, яка полягає в рівновазі влади. Як і голови Верховної Ради попередніх скликань, І. Плющ звертає увагу на намагання Президента Л. Кучми посилити вплив Президента на діяльність Парламенту. Вихід зі складної політичної ситуації політик убачає в посиленні функцій Верховної Ради у формуванні Уря- ду, Верховна Рада у своїй роботі не повинна відчува- ти тиску, а депутати мають відчути відповідальність за свою працю [12, с. 34]. Висновки Аналіз етапів еволюції українського Парламенту в контексті його політичної взаємодії з Президентом краї- ни показує мінливий характер цих стосунків, обумов- лений прагненням учасників взаємодії утримати по- літичне лідерство й зберегти вирішальний вплив на електорат. Зокрема, перший етап (1990-1994 рр.) визначаєть- ся виключними повноваженнями Верховної Ради. Дру- гий етап (1994-1996 рр.) - зміною характеру стосунків між гілками влади (між законодавчою і виконавчою), боротьбою за правове оформлення владних повнова- жень у Конституції України. Третій етап (1996-2000 рр.) характеризується політичною боротьбою навколо за- конодавчого визначення повноважень Президента та Парламенту України відповідно до Конституції Украї- ни. Четвертий етап (2000-2002 рр.) - відзначається формуванням у 2000 р. пропрезидентської більшості, зміною керівництва Парламенту "силовим" шляхом та намаганням обмежити повноваження Верховної Ради. П'ятий етап (2002-2004 рр.) - зміною стосунків між опо- зиційною частиною Парламенту та Президентом Украї- ни, що було пов'язано з наближенням президентських виборів 2004 р. Історичний аналіз подій з 1994 до 2004 рр. дово- дить, що реальні механізми впливу на формування уряду та вертикаль виконавчої влади зосереджували- ся в руках Президента Л. Кучми. 24 серпня 2002 р. Президент проголосив проведення політичної рефор- ми та започаткування парламентсько-президентської республіки. 5 березня 2003 р. Л. Кучма виніс на обго- ворення до Верховної Ради проект Закону "Про вне- сення змін до Конституції України", у якому передба- чалося реформування системи державної влади. Ана- лізуючи законопроект, бачимо, що він направлений на посилення влади Президента. Попри всі політичні змагання між двома найважли- вішими гілками влади, слід констатувати, що Україна в 1994-2004 рр. перебувала в руслі демократичних пе- ретворень, про що свідчить наявність сильного Пар- ламенту, сильного Президента та сильної опозиції. ЛІТЕРАТУРА: 1. Каневський О. Принципи розподілу влади в механізмі су- часної демократичної держави / О. Каневський. - Севастополь : Вид-во СевДПУ, 1999. - 47 с. 2. Шаповал В. М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні / В. М. Шаповал, В. І. Борденюк, Г. С. Журавльова. - К., 2000. - 214 с. 3. Скрипнюк О. Соціальна, правова держава в Україні: про- блеми теорії і практики. До 10 річчя незалежності України : [моно- графія] / О. Скрипнюк. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. - 600 с. 4. Тодыка Ю. Н. Президент Украины: конституционно-право- вой статус / Ю. Н. Тодыка, В. Д. Яворский. - Харьков : Факт, 1999. - 255 с. 5. Журавський В. С. Принципи формування та термін повно- важень палат двопалатного парламенту / В. С. Журавський // Правова держава. - 2001. - Вип. 12. - 175 с. 6. Кремень В. Г. Україна: альтернативи поступу (критика істо- ричного досвіду) / В. Г. Кремень, Д. В. Табачник, В. М. Ткаченко. - К. : АКС -ЦККАІМЕ, 1996. - 793 с. 7. Бандурка О. М. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть / О. М. Бандурка, В. А. Греченко. - Харків : УВС, 2000. - 303 с. 8. Парламент в Україні: тенденції та проблеми становлення (аналітична доповідь Центру Разумкова) // Національна безпе- ка. - 2003. - № 2 (38). - С. 2-30. 9. Виступ голови ЦВК І. Ємця при відкритті першої сесії Вер- ховної Ради України 11 травня 1994 р. // Голос України. - 1994. - 13 травня. 10. Прес-конференція Леоніда Кравчука // Урядовий кур'єр. - 1994. - 21 травня. 11. Мороз О. У складних умовах домінувала тенденція зрос- тання кількісних та якісних показників роботи парламенту : тези доповіді Голови Верховної XIII скликання про стан законодавчої бази в Україні / О. Мороз // Голос України. - 1998. - 14 травня. 12. Думки голів Парламенту попередніх скликань // Націо- нальна безпека. - 2003. - № 2 (38). - С. 30-35. 13. Архів Верховної Ради України. - Ф. 1. - Оп. 16. - Спр. 5467б. - Арк. 1-53. 14. Архів Верховної Ради України. - Ф. 1. - Оп. 35. - Спр. 134. 15. Полякова Л. І. Початок сучасного державотворення та основні моменти розвитку органів виконавчої влади в незалежній Україні (1991-1999 рр.) / Л. І. Полякова // Схід. - 2010. - № 1 (101). - С. 79-83. 16. Результати референдуму 16 квітня 2000 року [Електрон- ний ресурс]. - режим доступу : www.cvk.gov.ua/ows-doc/doc-ref/ rez.htm. ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com 108 № 5 (105) вересень 2010 р. ЕКОНОМІКА L. Polyakova ASPECTS OF INTERACTION BETWEEN THE PRESIDENT OF UKRAINE AND THE VERKHOVNA RADA. THE ATTEMPT TO STRENGTHEN THE PRESIDENTIAL POWER The main moments of the formation and development of legislative body, the aspects of interaction between the President of Ukraine and the Verkhovna Rada. The attempts of the President L. Kuchma to strengthen the presidential power. The viewpoint of the heads of the Verkhovna Rada of previous legislature on the problems of development of parliamentarism in Ukraine and the necessity of political reform. Key words: political reform, interaction, president, Verkhovna Rada. © Л. Полякова Надійшла до редакції 24.08.2010 УДК 94(475)"1666"(045) ÁÈÒÂÀ Ï²Ä ÌÎÍÒÂÀÌÈ (1666 ð.): ÅÏ²ÇÎÄ Ç ²ÑÒÎÐ²¯ ÃÐÎÌÀÄßÍÑÜÊÎ¯ Â²ÉÍÈ Â ÐÅ×² ÏÎÑÏÎËÈÒ²É ВОЛОДИМИР РОМАНЦОВ, доктор історичних наук, професор Маріупольського державного гуманітарного університету ЄВГЕН ГОРБ, магістр Маріупольського державного гуманітарного університету Аналізуються події громадянської війни в Речі Посполитій у 60-х роках ХVІІ ст., стосунки між королем Яном ІІ Казимиром та опозицією. Розглядається перебіг битви під Монтвами (1666 р.), її передумови, наслідки та значення для подальшої історії Речі Посполитої. Ключові слова: громадянська війна, магнатсько-шляхетська опозиція, "рокош", конфедерація. Постановка проблеми. Питання відносин між владою та опозицією завжди були важливі для розвитку будь-якої держави. Історичний досвід діяльності опо- зиції в Речі Посполитій становить значний інтерес для сучасної України, оскільки протягом тривалого часу Україна де факто складала з Польщею єдину державу і події в Польщі неминуче впливали на становище в Україні. З іншого боку, події військово-політичної кон- фронтації в польському суспільстві ХVІІ ст. необхідно розглядати з точки зору історичних уроків та пересто- рог для сучасного українського політичного життя, яке досить часто вирує невгамовними пристрастями. Річ Посполиту в середині 60-х років ХVІІ ст. розри- вала виснажлива громадянська війна, яка стала апо- геєм боротьби між реформістськими задумами коро- лівського оточення й непомірними амбіціями магна- терії. Ця подія, більше відома в історіографії як "ро- кош Любомирського" ("рокош" - збройний виступ шлях- ти). Однією з найбільш драматичних і вирішальних сто- рінок цієї боротьби була сумнозвісна битва під Монт- вами 1666 р. Аналіз досліджень і публікацій. Битва під Монт- вами не була предметом ґрунтовного аналізу в польській історіографії. Певну увагу приділили цим подіям Т. Корзон і В. Клячевський. Т. Корзон звинува- чував у поразці під Монтвами короля Яна Казимира, усіляко виправдовуючи та ідеалізуючи Я. Собеського [6, s. 433-440]. В. Клячевський наводить цікаву под- робицю щодо втрат королівського війська. Історик зазначає, що у самій битві загинуло лише три сотні дра- гунів, а всіх інших, взятих у полон, рокошани демонст- ративно вирізали на березі річки Нотець [4, s. 194-205]. Битва під Монтвами практично не висвітлювалася вітчизняними дослідниками. Серед праць українських істориків варто виділити лише статтю Ю. А. Мицика, яка є чи не єдиною публікацією із цієї проблеми в сучасній українській історіографії. Було опубліковано фрагмент так званої "Віршованої хроніки", присвячений битві під Монтвами із ґрунтовною вступною розвідкою [1, c. 79]. ІСТОРІЯ PDF создан испытательной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com http://www.pdffactory.com

Аспекти взаємодії Президента України і Верховної Ради. Спроба посилення президентської влади (1994-2004 рр.)

Institution

Ähnliche Einträge