Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2006
1. Verfasser:	Голобородько, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2006
Schlagworte:	Постаті
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/2252
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-2252
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-22522008-09-17T12:00:45Z Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка Голобородько, Я. Постаті 2006 Article Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/2252 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Постаті Постаті
spellingShingle	Постаті Постаті Голобородько, Я. Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
format	Article
author	Голобородько, Я.
author_facet	Голобородько, Я.
author_sort	Голобородько, Я.
title	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_short	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_full	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_fullStr	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_full_unstemmed	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_sort	мегазірка української меритократії. до 150-річчя від дня народження івана франка
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Постаті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/2252
citation_txt	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр.
work_keys_str_mv	AT goloborodʹkoâ megazírkaukraínsʹkoímeritokratíído150ríččâvíddnânarodžennâívanafranka
first_indexed	2025-07-02T05:35:09Z
last_indexed	2025-07-02T05:35:09Z
_version_	1836512192877297664
fulltext	ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 31 ПОСТАТI Лідер української меритократії — поет, прозаїк, публіцист і драматург Іван Франко — давно став символом величі національного духу, гідності й подвижни� цтва. Все написане, організоване, видане ним дає підстави говорити про нього не інакше, як про людину�віху, людину�добу, людину�континент. Усе зроблене ним відсвічує, виблискує і випромінює ауру життєствердності та життєстійкості. Все створене ним ставить його в ряд найвидатніших постатей людства й гума� ністичної цивілізації, яким, урешті, й була адресована Франкова діяльність. Я. ГОЛОБОРОДЬКО МЕГАЗІРКА УКРАЇНСЬКОЇ МЕРИТОКРАТІЇ До 150*річчя від дня народження Івана Франка © ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук. Завідувач кафедри українознавства Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів (Херсон). 2006. Д оля Івана Франка, що властиво прак� тично всім великим особистостям, складалася драматично у своїй величності. Його духовними константами, що визначи� ли життєву й світоглядну путь, стали безпе� рервна праця, інтенсивний розвиток і націо� нальна цілезосередженість. Його інтереси ви� різнялися багатогранністю й масштабністю. Його життя і діяльність, як наголошували Є. Кирилюк та Ф. Погребенник, були пов’я� зані з «широким географічним ареалом, вони проходили не лише на його батьківщині, а й у Росії, Польщі, Чехословаччині, Австрії, Італії». Він духовно й інтелектуально охопив свій час — від другої половини ХІХ і до по� чатку ХХ століття, ставши його речником, аналітиком і художником. Євген Кирилюк — один із найглибших і найпроникливіших біографів Івана Франка — зазначав, що «народився письменник 27 серп� ня (нового стилю) 1856 року в присілку Гора, біля с. Нагуєвичі, Дрогобицького повіту, в ро� дині рільника (хлібороба) і разом із тим кова� ля». Щоправда, у примітці до дати поетового народження вчений зауважував, що йдеться про задокументоване, офіційно зареєстроване число, яке могло розходитися з датою реаль� ного народження. При цьому Є. Кирилюк по� силався на такий факт: «І. Франко розповідав своєму товаришеві по школі К. Бандрівсько� му зі слів матері, що народився він 25 серпня, а до «свідоцтва уродин і хрещення» його за� писано в день хрещення 27 серпня». Батько поета — Яків (Яць) Іванович — був людиною хоча й неписьменною, проте авто� ритетною серед односельців, про що І. Фран� ко розповідав в одному з листів до М. Драго� манова: «Як чоловік і ремісник, він мав вели� ку повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі». Мати — Марія Миколаївна Куль� чицька — походила з роду здрібнілого шлях� тича із сусіднього села Ясениці Сільної. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 832 1862 року Івана було віддано до початко� вої школи, що містилася в Ясениці Сільній. «Школа була і в Нагуєвичах, — зауважував Є. Кирилюк, — але далеко від присілку Гора, в горішній частині. До того ж школа в Ясе� ниці вважалася кращою». У школі майбутній письменник�універсал, митець�інтелектуал загалом оволодів німецькою та польською мовами, української ж навчився у свого дядь� ка — Павла Кульчицького, в якого жив у пері� од навчання в Ясениці Сільній. Завершивши перший його етап, Іван Франко з ініціативи батька вступив до дру� гого класу так званої нормальної німецької школи в Дрогобичі, заснованої уніатським духовним орденом отців василіян. Основною мовою навчання тут була німецька, а в ста� тусі навчальних предметів вивчалися поль� ська й українська. Невдовзі Іван став най� кращим учнем «і вийшов на перше місце в кінці навчального року» (Є. Кирилюк). 1867 року Іван Франко після закінчення німецької школи вступає до Дрогобицької гім� назії, у якій провідною мовою викладання ста� ла польська. Як і в німецькій школі, у гімназії він досить швидко посідає місце серед най� сильніших учнів, одним із наслідків стала ухвала від 9 травня 1868 року, за якою шкільна рада звільнила його від платні за навчання. У гімназійний період свого розвою Іван Фран� ко багато читав, віддаючи перевагу ук� раїнській та польській літературам. В авто� біографії письменник підкреслював, що це був час становлення його літературних заці� кавлень, коли він ґрунтовно ознайомився з творами Гомера, Софокла, Таціта, Шекспіра, Гете, Шіллера, Ежена Сю, Міцкевича, Слова� цького. Серед перших українських книжок, від яких розпочалося його заглиблення в лоно української культури, були твори М. Ко� стомарова, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Ку� ліша, С. Руданського, Панаса Мирного, а най� сильніше художнє враження на нього спра� вили Тарас Шевченко, Марко Вовчок і Панас Мирний. У гімназійний період Іван Франко звер� тається до перших літературних занять, що були досить активними й систематичними. За свідченням самого письменника, перші художні спроби він зробив 1868 року. Серед них були вірш «На Великдень», що став від� гуком на смерть батька у ніч з 15 на 16 квітня 1865 р., а також інтимні поезії, більшість із яких уважаються втраченими. Згодом, у той� таки гімназійний період, він зробив переклад двох пісень «Одіссеї» Гомера, «Антігони» й «Електри» Софокла, кількох частин із «Пісні про Нібелунгів». «Серед перших своїх ори� гінальних спроб, — повідомляв цікаві факти Є. Кирилюк, — І. Франко згадував ще віршовану початкову історію Риму, віршова� ну драму польською мовою «Югурта», поча� ток драми німецькою мовою «Ромул і Рем». Перша літературна (поетична) публікація Іва� на Франка припала на 1874 рік і відбулася у львівському журналі «Друг», де він виступив під псевдонімом Джеджалик, яким певний час користувався. Восени 1875 року Іван Франко вступив до Львівського університету на філософський факультет, де записався до напряму класич� ної філології. У Львові майбутній письменник потрапив у новий для себе соціум, у якому йому спочатку було досить складно зорієн� туватися. В університетській атмосфері, заз� начав Іван Франко в автобіографії, «я опи� нився раптом серед спорів язикових і націо� нальних, котрі для мене були досі майже зовсім чужі і незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік». Значний вплив у цей час на формування Франкового світогляду справля� ють постать і погляди Михайла Драгоманова, який видрукував у журналі «Друг» низку відкритих листів. У них він висловив кри� тичні судження щодо поширених у тогочас� ній Галичині культурно�світоглядних тен� денцій та окреслив нову перспективу, серед складників якої — звернення до найновішої (на той час) культури, літератури і розвиток ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 33 мислячих кіл галицького суспільства суго� лосно «з найкращими ідеями українського літературного й громадського руху». Під впливом цих програмових закликів Іван Франко починає ґрунтовно знайомитися з тодішньою європейською літературою, у структурі якої він виділяв російську худож� ньо�образну партію. Свою першу повість «Петрії й Довбущу� ки», надруковану в журналі «Друг» про� тягом 1875–1876 років, Іван Франко згодом схарактеризував досить стримано, наголо� сивши на тому, що це — «документ молодечо� го романтизму». Дослідники відзначали, що перші його твори (і серед них — романтична повість «Петрії й Довбущуки») були напи� сані так званим «язичієм» — себто сумішшю української, російської, церковнослов’ян� ської, польської та німецької лексики. І ще вони зосереджували увагу на тому, що, роз� почавши літературну діяльність, Франко практично водночас звертається до різних творчих сфер — поезії, прози, драматургії, публіцистики, літературної критики, засвід� чивши надзвичайно широку царину духовно� інтелектуальних зацікавлень. Франкову дра� му (в трьох діях) «Три князі на один престол» у березні 1876 року поставив аматорський студентський гурток. Першою літературно� критичною розвідкою молодого автора ста� ла рецензія на твори галицького літератора Корнила Устияновича, видрукувана в жур� налі «Друг» на початку 1876 року. 1876 року Іван Франко випускає першу поетичну книжку, що мала назву «Баляди і розскази». Підкреслюючи її скромний в усіх сенсах характер, П. Колесник писав: «У збі� рочці було 14 віршів, здебільшого це переспі� ви з російських і німецьких поетів». І виок� ремлював ту обставину, що «тільки 1887 року, будучи вже відомим громадським діячем і пи� сьменником, Франко зважився нарешті ви� дати по суті першу збірку своїх поезій під наз� вою «З вершин і низин». Протягом 1876 року він дедалі відчутніше й рельєфніше усвідомлює себе як письменни� ка, про що свідчать автобіографічні нотатки, у яких Іван Франко підкреслював: «В тім же році під впливом белетристики великору� ської, особливо Льва Толстого і Тургенєва, а також Ем. Золя, зачав я писати ряд дрібних ескізів і новел («галицьких образків»), в кот� рих задумав ... змалювати життя галицького народу у всіх його верствах і проявах». Нев� довзі Франко друкує цикл нових оповідань — «Борислав (картини з життя підгірського на� роду)» (1877), що стали етапними у його творчості. 1876 року він входить до складу редакції журналу «Друг» і разом із М. Павликом та І. Белеєм надає йому підкреслено демократич� ного спрямування. Радикальні ідеї та орієн� тації цього видання стали причиною того, що на керівництво часопису почали здійснюва� ти тиск. Спочатку було двічі заарештовано М. Павлика, який брав участь у нелегально� му русі. 11 червня 1877 року в Івана Франка зробили обшук, а наступного дня його за� арештували. Судовий процес завершився ви� роком від 21 січня 1878 р., за яким І. Франко був засуджений на шість тижнів суворого арешту, а М. Павлик — на три місяці. Вийшовши на волю, Іван Якович продов� жує навчання в університеті, слухаючи лекції з філософії, політичної економії, римського права, антропології, психології, історії німе� цької літератури, руської (української) мови та літератури. Оскільки журнал «Друг» після арешту його організаторів було закрито, Франко бере участь у заснуванні нового часо� пису, що одержав доволі символічну назву — «Громадський друг», видрукувавши в ньому низку власних творів. Коли й «Громадського друга» за радикальні настрої і тексти було закрито, Михайло Павлик та Іван Франко випускають збірку «Дзвін». Саме у цьому ви� данні було опубліковано вірш�подію, вірш� маніфест, вірш�емблему — «Каменярі». Не� вдовзі зі «Дзвоном» сталося те саме, що й із ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 834 «Другом» і «Громадським другом», — видан� ня було заборонено. Тоді видавці змінюють його назву на «Молот» і видають із підзаго� ловком «галицько�українська збірка», однак 1879 року вона теж пережила долю попе� редніх видань. Водночас Іван Франко співпрацює з польською пресою демократич� ного спрямування, де друкує прозовий цикл «Рутенці (типи й портрети галицьких лю� дей)». Значно пізніше, 1912 року, він зробив переклад тих оповідань з польської мови на українську й видав їх окремою збіркою за такою самою назвою — «Рутенці» (1913). 1878 року І. Франко та М. Павлик розпо� чали видання популярних брошур «Дрібна бібліотека», що була розрахована на різні верстви галицької громади й ставила про� світницькі завдання. 1879 року Франко під� готував підручник із політичної економії, спи� раючись на економічні концепції Дж. Мілля, М. Чернишевського, К. Маркса і на сербський варіант такого підручника, виконаний Свєто� заром Марковичем. Лише 1883 року частина підручника вийшла друком під назвою «Роз� мова про гроші й скарби». На початку березня 1880 р. Івана Франка знову заарештовують. У коломийській в’яз� ниці він провів три місяці й у перших числах червня був звільнений, після чого сталися чи не найдраматичніші події його життя. «Ос� кільки він походив з іншого повіту, його 6 черв� ня наказали приставити шупасом (етапом) в рідне село Нагуєвичі», — зазначав Є. Кири� люк. Про перипетії, що спіткали його у цей час, Франко пізніше розповідав так: «Цей транспорт по поліцейських арештах в Коло� миї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі нале� жить до найтяжчих моментів в моїм життю. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гаряч� кою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі «На дні», відти ще того самого дня ... послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатися до Геника (Кирило Ге� ник — учитель і приятель Івана Франка, яко� го він готував до іспитів на атестат зрілості — Я.Г.), прожив там страшенний тиждень в готе� лі, написав повістку «На дні» і на останні гро� ші вислав її до Львова, опісля жив трьома цен� тами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в го� телю і лежав в гарячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя». Ці не� милосердні дні минули, й Франко почав оду� жувати. Восени 1880 року він повертається до Львова і продовжує відвідувати універси� тетські заняття. За його діяльною участю по� чинає виходити журнал «Світ», з яким спів� працювали М. Драгоманов, М. Старицький, І. Нечуй�Левицький, М. Лисенко, Б. Грінчен� ко, О. Кониський та інші відомі діячі україн� ської культури. У цьому часописі Франко виступає в різних амплуа — і як соціальний аналітик, і як мислитель, і як літературозна� вець та критик, і як автор літературних І.Я. Франко Фото 1903 р. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 35 творів, і як перекладач. У жовтні 1883 року при студентському товаристві «Академічне братство» з Франкової ініціативи засновано етнографічно�статистичний гурток. На початку 1885 року І. Франко відвідує Київ, де зустрічається з багатьма членами київської «Громади» — О. Кониським, К. Ми� хальчуком, П. Житецьким, М. Ковалевським, О. Андрієвським та ін. Іван Франко мав широ� кі контакти з представниками різних україн� ських регіонів і підтримував зв’язки з М. Ко� цюбинським, А. Кримським, Лесею Україн� кою, проте його взаємини з багатьма діячами української культури були доволі складними. Це стосувалося і М. Драгоманова, й О. Ко� ниського, і М. Грушевського, і навіть духовно близького до нього М. Павлика. Я кими б справами не переймався Іван Франко — видавничими, просвіти� тельськими, організаційними, дослідницьки� ми — найголовнішою сферою його діяльності практично завжди залишалася художня творчість. У 80�ті роки він пише й випускає чимало творів, що стали класичними й знако� вими для української літератури. Це насампе� ред повість «Борислав сміється», друкована в журналі «Світ» протягом 1881—1882 років, та історична повість «Захар Беркут», створе� на 1882 р. для літературного конкурсу, оголо� шеного журналом «Зоря» (була видрукува� на 1883�го й відзначена третьою премією). Окремим виданням виходить ще одна Фран� кова повість — «Boa Сonstrictor» (1884). Не� вдовзі побачила світ прозова збірка «Галицькі образки» (1885), до якої ввійшли оповідан� ня «Грицева шкільна наука», «Малий Ми� рон» тощо. Поетична збірка Франка «З вер� шин і низин» (1887) стала явищем в ук� раїнській ліриці, а 1893 року вийшло друком друге, доповнене видання, серед нових творів у якому були цикли «Зів’яле листя» і «Ле� генди». Помежів’я 80–90�х років стало для митця так само плідним, як і попередні роки. У цей період Іван Франко видає поему «Смерть Каїна» (1889), прозову збірку «В поті чола» (1890), польською мовою пише повість «Для домашнього огнища» (1892), яка пізніше ви� йшла друком й українською мовою. Особли� ве місце серед його творів цього часу посідає п’єса «Украдене щастя» (над нею він працю� вав упродовж 1893 року). «Украдене щастя» — найвідоміший драма� тичний твір Франка, що наступного року був надрукований у журналі «Зоря» й тоді ж по� бачив світ окремим виданням. Драматургією митець почав цікавитися ще з гімназійних часів. Франкова спадщина містить сім завер� шених п’єс, нерідко заснованих на сюжетах із побуту й життя галицького села. Найбільший успіх випав на сценічну долю «Украденого щастя», твору, що мав своїм підзаголовком «драма з сільського життя». Після постанов� ки п’єси на сцені львівського театру «Руська бесіда» в листопаді 1893 р. газета «Kurier Lwowski», передаючи реакцію та настрої га� лицької публіки, зазначала, що «в українській драматичній літературі вона займе видатне місце» і «про це можна судити з того прийо� му, який вона мала серед громадськості». Успіх у глядача здобула ще одна Франкова п’єса — комедія «Учитель» (1893–1894), вперше по� ставлена 16 вересня 1894 року на сцені «Ру� ської бесіди». Тоді ж митець створює віршо� вану драму�казку «Сон князя Святослава» й одноактну поетичну драму «Кам’яна душа» (обидві — 1895), позначені романтичними стилістикою і спрямуванням. 16 серпня 1889 р. Івана Франка заарешто� вано втретє, а наприкінці жовтня того само� го року відпущено. Разом із М. Павликом він бере участь в організації Русько�української радикальної партії, перший з’їзд якої відбув� ся на початку жовтня 1890 року. Невдовзі, у травні 1891�го, Франко їде до Праги, де висту� пає із промовою на з’їзді слов’янської молоді. Цей з’їзд залишив у нього критичні вражен� ня, їх він виклав у листі до М. Драгоманова: «Мені здається, що з’їзд сей був імпровізацією ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 836 і що більша часть слов’ян не була пригото� вана до серйозних розмов про конкретні справи». Такі аспекти й сфери, як слов’янські куль� тури, славістика, слов’янство, постійно пере� бували у центрі Франкових рефлексій. Його надзвичайно цікавили проблеми духовної та історичної місії слов’янських народів, яким були присвячені статті «Праця чехів у галузі освіти» (1891), «Лев Толстой» (1892), «Літе� ратурне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар» (1893), «Леся Українка» (1898), «Сучасні польські поети» (1899), «Ярослав Врхліцький» (1899), «Максим Горький» (1905), «Українська література в 1906 році» (1907), де слов’янські культури розглядаю� ться і як етнодуховна самоцінність, й у зв’яз� ках із світовим культурно�духовним рухом. Цілком закономірно, що провідне місце у фольклорних, культурологічних і літерату� рознавчих студіях митця посідала культура України. Це знайшло своє втілення у стат� тях та розвідках «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Руський театр у Галичині» (1885), «Адам Міцкевич в укра� їнській літературі» (1885), «Українська літе� ратура в Галичині за рік 1886» (1887), «Ук� раїнська альманахова література» (1887), «Галицько�українська література в 1888 р.» (1889), «Слово про критику» (1896), «Южно�русская литература» (1904), «До історії українського вертепа» (1906), «При� чинки до української ономастики» (1906), «Літературна мова і діалекти» (1907), «Нові матеріали до історії українського вертепа» (1908). Національна колористика розробле� на й репрезентована Іваном Франком у та� ких ґрунтовних працях, як «Нарис історії українсько�руської літератури до 1890 р.» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), «Галицько�руські народні приповідки» (1906–1910), де на багатому фактичному матеріалі оприявнюється й ут� верджується думка про самобутність україн� ської ментальності й духу. За Франковою концепцією, серцевиною української культури є постать і спадщина Тараса Шевченка, у яких він убачав зосере� дження та вираження віковічних національ� них устремлінь. Творець «Кобзаря» був по� справжньому культовою особистістю для Франка, який написав не тільки «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка» (1881— 1882), а й розвідку «Із секретів поетичної творчості» (1898—1899), також звернену до спадщини Шевченка. 1908 року за Франко� вою редакцією побачило світ двотомне ви� дання поетичних творів Кобзаря. Переклада� ючи письменників світового рівня, таких як Й.�В. Гете, Дж. Байрон, В. Гюго, Г. Гейне, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, М. Салтиков� Щедрін, М. Некрасов, Марк Твен, він звер� тався і до Шевченка, передаючи його твори німецькою мовою. Наприкінці 80�х років Іван Франко активі� зував діяльність із написання докторської дисертації. З різних причин йому доводило� ся кілька разів змінювати її тему. Спочатку він волів працювати над проблемою «Літе� ратурний рух русинів 1848 р.», потім — над політичною поезією Тараса Шевченка 1840— 1846 років, згодом — над церковними пісня� ми. Врешті спинився у своєму виборі й підго� тував дисертацію, присвячену діяльності й творчості Івана Вишенського, яку закінчив на межі листопада — грудня 1890 року, про що написав: «Скінчив я свою дисертацію про Вишенського, вийшла величенька книжка в 300 сторінок». Проте її просування склада� лося важко, й спроби захистити дисертацію у Львівському та Чернівецькому університе� тах успіху не мали. На початку жовтня 1892 року Франко приїздить до Відня, де при університеті по� чинає працювати над абсолютно новою те� мою дисертації (німецькою мовою) «Варла� ам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Україн� ською мовою її було надруковано в середині 90�х років у «Записках Наукового товариства ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 37 імені Шевченка» й окремою працею видано у Львові 1897 року. В червні 1893 р. Іван Франко склав докторські іспити з латини, фі� лософії та виступив із доповіддю за матеріа� лами дисертації під патронатом професора Ватрослава Ягича. Захист докторської від� бувся 1 липня 1893 року й пройшов успішно. Після цього І. Франко, за порадою професора В. Ягича, спробував боротися за доцентуру у Львівському університеті, щоб мати право на викладання історії руської (української) літератури, але посади доцента української літератури не отримав. У 90�ті роки Іван Франко продовжує над� звичайно активно писати й друкуватися, ста� ючи, безперечно, центральною постаттю в тогочасній українській інтелектуальній та художній культурі. Його творчі інтереси від� значаються унікальною багатогранністю. І. Франко поспіль випускає дві збірки пое� зій — «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896) та «Мій Ізмарагд» (1898), що утвердилися в статусі ліричної класики української літера� тури. П. Колесник, аналізуючи першу з них, наголошував на тому, що «Зів’яле листя» вра� жає читача великою внутрішньою сконцен� трованістю ліричного чуття, незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тон� кою грою емоцій, і це виявляється у мінли� вості метру, рими, ритму, строфіки. Тут знай� демо вірші розповідні, описові, медитативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Не випадково ж лірика «Зів’ялого лис� тя» притягала й притягає увагу компози� торів. Ці спостереження дали дослідникові підстави для тонких літературознавчих й об� разних узагальнень: «...Лірична драма Фран� ка «Зів’яле листя» — це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Пісні її — це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’я� ле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно». Назва наступної Франкової збірки була підкреслено концептуальною, оскільки, як неодноразово зазначалося у франкознавстві, «у староруській літературі «Ізмарагдами» на� зивалися збірки статей та притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя». Отже, у збірці «Мій Ізмарагд» відчувалася со� ціумна проекція психологічних шукань, реп� резентована рефлексіями і медитаціями лі� ричного героя. Поезії Івана Франка власти� ва широка палітра інтонацій та настроєвих виявів — пафосних, ліричних, елегійних, мі� норних, журливих, ностальгійних, бунтівних, патетичних. Ця палітра ретранслює складне, напружене й внутрішньо драматичне буття його ліричного героя — натури тонкої, чут� ливої, діяльної, енергетичної, творчої, інте� лектуальної. Гостре соціумне спрямування мали такі Франкові твори, як казка «Опозиція», напи� сана на початку 90�х років ХІХ ст. і видруку� вана 1897 року, оповідання «Чиста раса» (1896), «Панщизняний хліб» (1896), повість «Основи суспільності» (1894–1895). Тоді ж він випускає прозові збірки «Obrazki gali� cyjskie» (1897) та «Полуйка і інші борислав� ські оповідання» (1899), у яких знаходить своє продовження один із лейтмотивних кон� структів його творчості — характери, ситуації та психологічні малюнки західноукраїнсько� го буття. Iван Франко був і залишається одним із найвидатніших українських публіцистів, думка якого помітно впливала на загально� інтелектуальну ситуацію в Галичині та інших регіонах України. У своїх публіцистичних статтях він розмірковував над розмаїтим ко� лом питань і проблем, торкаючись аспектів політичних, економічних, соціокультурних. З�поміж безмежжя Франкової публіцистики варто виділити такі статті й огляди, як «Банк крайовий» (1883), «Воскресеніє чи погре� беніє» (1884), «Галицьке українофільство» ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 838 (1885), «Z ruchu robotniczego w Austrii» (1886), «Земельна власність у Галичині» (1887), «Задушні дні у Львові 1848 р.» (1888), «Українські народовці і радикали» (1891), «Русько�українська радикальна партія і загальне голосування» (1891), «Емі� грація галицьких селян» (1892), «Найновіші галицькі вибори» (1895), «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904), «Подуви весни в Росії» (1904), «Сво� бода і автономія» (1907), «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» (1904), у яких обстоюються й утверджуються ідеали справедливої соціальної життєорганізації, суспільної свободи, людської гідності та сво� бодомислення. У публіцистиці І. Франко поставав інте� лектуалом�аналітиком, котрий досконало знає предмет розгляду та рефлексій, широко й масштабно охоплює порушену соціодухов� ну проблему, переконливо й експресивно її оцінює, обстоює інтереси широких народних верств. У публіцистичних статтях втілюва� лася його пристрасна художня натура, яка завжди відгукувалася на найновіші події, явища, тенденції з життя сучасного йому сус� пільства. Життєві й соціопсихологічні колізії для Івана Франка складалися так, що він співпра� цював — нерідко вимушено — з багатьма пе� ріодичними виданнями, які виступали реч� никами різних ідеологічних і світоглядних цінностей, за що його досить різко критику� вали сучасники. Проте при цьому він не� змінно утверджував цінності демократично� го, загальнолюдського ґатунку. Франко дру� кувався у різних періодичних виданнях: львівській польській «Praca», «Kurier Lwow� ski», польській петербурзькій «Kraj», поль� ських «Kurier Warszawski», «Przyjaciel ludu», «Prawda», «Діло», «Хлібороб», «Громада», «Новий громадський голос», віденських «Arbeitszeitung», «Die Zeit» російській газеті «Вольное слово», що її М. Драгоманов вида� вав у Женеві, тижневику «Неділя», двотиж� невику «Радикал», журналах «Світ», «Зоря», «Нове зеркало», «Народ», «Житє і слово», «Літературно�науковий вісник», «Киевская старина», «Жизнь», «Записках Наукового то� вариства імені Шевченка», альманахах «Дні� стрянка», «За красою», «Багаття», «З пото� ку життя», «Варта», «Ілюстрованому кален� дарі товариства «Просвіта», «Буковинському православному календарі», календарі «Льво� в’янин», журналі для дітей «Дзвінок», гумо� ристичному журналі «Зеркало». Творчі інтереси й інтенції Івана Франка відзначаються унікальною багатогранні� стю. Він був митцем�генератором, творцем� мегаінтелектуалом, справжнім деміургом, який умів усе й працював у найрізноманіт� ніших жанрах і сферах, залишаючи в них ета� лони духовно�інтелектуальної діяльності. На межі ХІХ–ХХ століть І. Франко видає книгу «Поеми» (1899), гостросоціальну по� вість «Перехресні стежки» (1899) і повість із відчутними соціумними мотивами «Великий шум» (1907), збірку казок для дітей «Коли ще звірі говорили» (1899), збірку сатирично� го спрямування «Сім казок» (1900), збірки поезій «Із днів журби» (1900) та «Semper ti� ro» (1906). Особливі художні здобутки при� таманні Франковим повістям, у яких із над� звичайною виразністю і повнотою втілило� ся його прагнення художніх експериментів. Розмірковуючи над цією рисою та якістю письменницького мислення, П. Колесник відзначав: «Франко і в великій епічній формі лишився самим собою — невтомним експе� риментатором, постійним шукачем нового... Щоб повніше розкрити образ, Франко не раз вдавався до засобів натуралістичних у дусі Золя («Boa Constriсtor», «Основи суспільно� сті»), до романтики в дусі Шпільгагена («За� хар Беркут», «Лель і Полель»), до містики в дусі Достоєвського («Перехресні стежки», «Великий шум»)». Оцінюючи здобутки Іва� на Франка у жанрі повісті, варто враховува� ти, що вони могли б бути ще вагомішими, ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 39 якби всі творчі задуми доводилися до пов� нокровного текстового завершення. Специфі� кою Франкової повістярської спадщини є те, що не всі тексти були завершеними. Це сто� сується як широко відомої повісті «Борислав сміється» (1881–1882), так і менш відомих повістей «Не спитавши броду» (1886) та «Лель і Полель» (1887), написаної польською мовою, переклад якої здійснив М. Возняк. На початку ХХ ст. Франко активізує видан� ня збірок прози, і тоді побачили світ такі книж� ки, як «Добрий заробок і інші оповідання» (1902), «Малий Мирон і інші оповідання» (1903), «На лоні природи і інші оповідання» (1905), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1906), «Місія. Чума. Казки і сатири» (1906), «Батьківщина і інші оповідання» (1911). Вза� галі у річищі малої прози Іван Франко зали� шив близько сотні творів, ставши одним із найпродуктивніших і найбільш значущих ук� раїнських оповідачів. У своїй великій та малій прозі він змальовував картини народного жит� тя, волелюбних рухів у Галичині та Польщі, сучасного йому українського села, звичаїв та психології «бориславської території», авто� біографічної минувшини, цінностей і менталь� ності «верхів суспільства», духовних шукань української інтелігенції. 1905 рік у творчому розвої Івана Франка позначений тим, що він створює один із своїх вершинних текстів — поему «Мойсей», про яку витончений стиліст і поціновувач худож� ньо�образного слова Михайло Коцюбин� ський у листі до її автора від 29 листопада того самого року сказав: «З яким смаком, з яким насолодженням перечитав я її... Ще слу� хаючи її в Вашому виконанні (йдеться про фрагмент зустрічі письменників у Львові — Я.Г.), я був захоплений нею, а тепер, в цілості, вона зробила на мене ще більше враження». Іван Франко часто звертався до жанру поеми й за свою літературну діяльність написав по� над три десятки поем. Найсильнішими серед них є «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Страшний суд» і, безперечно, «Мойсей». Окрім цього, письменник продовжував пе� рейматися культурологічними й літературо� знавчими студіями, і, як зазначав Є. Кирилюк, «1896 року починається публікація багато� томного видання І. Франка «Апокрифи і ле� генди з українських рукописів» у серії «Па� м’ятки українсько�руської мови і літератури» (1896–1910)», що стала значним внеском у царину національної філології. Помежів’я ХІХ—ХХ століть прикметне тим, що саме тоді Франкові сучасники почи� нають масштабно й шанобливо усвідомлюва� ти його значення для української культури. Постать письменника стає морально�духов� ним й естетичним імперативом, а його твор� чість — синонімом служіння українським ін� тересам і суспільству. 1898 року виходить альманах «Привіт д�ру Іванові Франкові в 25�літній ювілей літера� турної його діяльності», у якому були видру� кувані твори І. Нечуя�Левицького, І. Карпен� ка�Карого, Лесі Українки, А. Кримського, Б. Грінченка та ін. Є. Кирилюк зазначав, що «за наукові заслуги І.Франка обрано членом� кореспондентом Чеського етнографічного то� вариства у Празі і Товариства австрійської ет� нографії у Відні (1901)» і виокремлював той факт, що «28. ІХ.1906 року Рада Харківського університету, де ректором тоді був відомий український учений Дмитро Багалій, одного� лосно надала І.Франкові почесний титул док� тора російської словесності honoris causa». 1913 року вийшла друком праця Михайла Возняка «Житє і значенє Івана Франка», що стала чи не найпершим монографічним дослі� дженням, присвяченим його постаті. 1916 року у Львові виходить том�збірка «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменської пра� ці, 1874–1914», де виступили Леся Українка, Лесь Мартович, Володимир Гнатюк, такі куль� тові представники російської культури, як Максим Горький, Володимир Короленко, ака� демік Олексій Шахматов, а також чеський поет Ян Рокита, болгарський письменник Петко То� доров, хорватський філолог, академік Санкт� 40 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 Петербурзької академії наук Ватрослав Ягич, шведський учений�славіст Альфред Єнсен. Твори і статті в цій збірці надруковані україн� ською, російською, чеською, болгарською, німецькою, польською мовами. В останній період життя Іван Франко про� довжує друкувати власні твори й дослі� дження. Він немовби підбиває підсумок зроб� леному й водночас приділяє увагу новим тво� рам, працям. У цей час побачили світ збірка поезій «Давнє й нове» (1911), збірка історич� них студій «Причинки до історії України�Ру� си» (1912), де містилися полемічні судження щодо концепції Михайла Грушевського, збір� ка поезій «Із літ моєї молодості» (1914), куди ввійшли ранні вірші, публіцистична збірка «В наймах у сусідів» (1914) — статті кінця ХІХ ст. Не стало Івана Яковича Франка 28 травня 1916 року. Дослідники неодноразово зазначали, що Іван Франко — один із емблематичних україн� ських письменників й інтелектуалів. Його постать, спадщина, естетична аксіологія, сві� тоглядні принципи досить давно стали пред� метом й об’єктом постійних літературознав� чих, лінгвістичних, етнокультурних, філо� софських досліджень. Л. Міщенко, Т. Панько, В. Чугайнов проголошували, що «ще за жит� тя письменника його творчість привертала увагу критиків, навколо неї точились дискусії, але узагальнюючих праць не було, публікува� лись тільки окремі нотатки, рецензії, окремі статті здебільшого оглядового характеру». Показником наукової та дослідницької популярності Франкової постаті слід уважа� ти і те, що вже досить значний час поширені такі поняття, як «франкознавство», «франко� знавча наука», «франкознавча література», а Є. Трущенко запропонував термін «літерату� рознавча франкіана». У річищі франкознав� чих студій працювало чимало відомих і ви� значних учених, культурних діячів, з�поміж яких виділяються М. Грушевський, А. Крим� ський, С. Єфремов, О. Білецький, М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Гудзій, Д. Багалій, Є. Кирилюк, Ф. Погребенник. Їхні дослідження фактично сформували сис� тему мисленнєвих координат, у ній та з її до� помогою розвивається нинішня літературо� знавча франкіана. Однією з лейтмотивних тенденцій франко� знавства є прагнення якомога адекватніше осмислити масштаб і значущість митця у фор� маті панукраїнської культури й перспективи, що засвідчило себе вже у перші десятиліття ХХ століття. Ще 1925 року критик�аналітик і поет�неокласик Микола Зеров у передмові «Франко�поет» до збірки «Поезії» узагальню� вав: «Що автора «Каменярів» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого з представ� ників пошевченківської творчості, що його місце в історії українського письменства по� руч Шевченка і Лесі Українки — в цьому не сумнівається ніхто. Навіть новітні поети, яким раз�у�раз закидають неповагу до батьків і тра� дицій, — і ті ладні бувають визнати за Фран� ком певну дозу величності, хоч і обставляють своє признання низкою застережень». Російський учений П. Федосєєв, розмірко� вуючи над епохальністю постаті й творчості І. Франка, підкреслював, що це «гігантська, енциклопедична особистість», «достеменний титан у царині духу», «автор тисяч творів, на� писаних українською, російською, поль� ською і німецькою мовами». Український академік Леонід Новиченко наголошував на тому, що «колосальна, як на одну людину, творча спадщина І. Франка є явищем не тіль� ки національного, не тільки всеслов’янсько� го, а й світового масштабу». Розвиваючи влас� ну макротезу, він закцентував увагу на тому, що «праці Франка�літературознавця, крити� ка, мистецтвознавця, фольклориста, етногра� фа, історика, соціолога, філософа, економіста, публіциста … можуть вразити будь�кого ба� гатством і різногранністю свого змісту», ос� кільки це «могутня інтелектуальна база, у взаємодії з якою зросла творчість Франка� письменника, сформувався його художній ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 41 світ». Австрійський професор G. Wytrzens схарактеризував Франка як «велетня україн� ської літератури і культури». Нині, на початку ХХІ століття, аксіоматич� ним стало те, що Іван Франко належить не лише національній, а й світовій меритократії. Причому цей термін — «меритократія» — над� звичайно вдало виражає Франковий ореол і в буквальному сенсі («влада достойних»), і тим паче у науковому («влада інтелектуалів, інте� лектуальної еліти»). Творчість Івана Франка давно вже має художню, інтелектуальну і ду� ховну владу в суспільстві й тому, безперечно, є меритократичною. Власне, це і мав на увазі Юрій Мушкетик, коли говорив, що «не просто ... охопити всі сторони культурно�наукової і суспільно�по� літичної діяльності І. Франка», експресивно, образно й пафосно наголошуючи на тому, що він «піднявся до вершин людського духу, люд� ського генія; іскри вогню, які шугали з його горна і розлетілися по всьому світу, засвітили в багатьох серцях одвітний вогонь патріотиз� му, любові, жадоби пізнання, боротьби за щас� ну долю людства. Вони — у наших грудях. Підтримувати й далі той світлий вогонь, який допомагає розвиднюватися на вселюдських обріях, — благородна й прекрасна справа». Досі залишається незбагненним креативний феномен Великого Каменяра, ен� циклопедичність його знань, величезний обсяг, розмаїття і глибина розкриття тем, до яких звертався Франко�письменник і Франко�вчений. Одна з них по� требує нашої пильної уваги — це значення науки і наукознавства у творчій спад� щині галицького генія. С. ЗЛУПКО НАУКА І НАУКОЗНАВСТВО У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА © ЗЛУПКО Степан Миколайович. Доктор економічних наук. Завідувач кафедри економіки України Львівського національного університету ім. Івана Франка. 2006. Науковість — неодмінна характеристика творчого пошуку великого вченого. Про це, до речі, варто було б пам’ятати всім фран� кознавцям. Непримиренний до будь�яких за� яложених, консервативних поглядів, канонів і звичок, усілякого догматизму і закостенін� ня думки, Іван Франко, як справедливо за� значав А. Брагінець, нічого не брав на віру, до всього ставився критично, не боявся виявля� ти й аналізувати власні помилки 1. 1 А н д р і й Б р а г і н е ц ь . Філософські та суспіль� но�політичні погляди Івана Франка. — Львів, 1956. — С. 123. Такий підхід проявився ще у ранній його твор� чості, що випливало з великої поваги до науки, пошуку наукової істини. Так, у студентському дослідженні «Лукіан і його епоха» І. Франко від� значив, що «наука і філософія, не маючи під собою міцного фундаменту, позбавлені глибо� ких животворних ідей, заражені моральною гнилизною і зневажливим ставленням до всього людського й божественного, не могли визначити людині певного й належного місця, вкласти в певні рамки людської особистості» 2. 2 І в а н Ф р а н к о . Зібрання творів у 50�ти томах. — К., 1986. — Т. 45. — С. 19 .

Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка

Institution

Ähnliche Einträge