"Ніжинці" у Франції

"Ніжинці" у Франції

У статті розглянута діяльність на теренах Франції уродженців Ніжинщини чи людей, певним чином пов’язаних з цим регіоном. Простежуються взаємини між Ніжином і Францією від часу виникнення ймовірних перших контактів між ними до сьогодення....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2010
1. Verfasser: Луняк, Є.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК 2010
Schriftenreihe:Ніжинська старовина
Schlagworte:
Ретроспективні огляди
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24194
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:"Ніжинці" у Франції / Є. Луняк // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2010. — Вип. 9(12). — С. 47-65. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-24194
record_format dspace
spelling irk-123456789-241942013-02-13T03:22:56Z "Ніжинці" у Франції Луняк, Є. Ретроспективні огляди У статті розглянута діяльність на теренах Франції уродженців Ніжинщини чи людей, певним чином пов’язаних з цим регіоном. Простежуються взаємини між Ніжином і Францією від часу виникнення ймовірних перших контактів між ними до сьогодення. В статье рассмотрена деятельность на территории Франции уроженцев Нежинщины или же людей, определенным образом связанных с этим регионом. Прослеживаются взаимоотношения между Нежином и Францией от момента возможных первых контактов между ними до современности. This thesis cover the activity of the Nizhyn’s natives and men connecting with Nizhin region too, who lives in France. There are traced Nizhyn–France relations, which have place from time of the first contacts in ancient time to the up-to-date time in this article. 2010 Article "Ніжинці" у Франції / Є. Луняк // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2010. — Вип. 9(12). — С. 47-65. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 2078-063X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24194 uk Ніжинська старовина Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Ретроспективні огляди
Ретроспективні огляди
spellingShingle Ретроспективні огляди
Ретроспективні огляди
Луняк, Є.
"Ніжинці" у Франції
Ніжинська старовина
description У статті розглянута діяльність на теренах Франції уродженців Ніжинщини чи людей, певним чином пов’язаних з цим регіоном. Простежуються взаємини між Ніжином і Францією від часу виникнення ймовірних перших контактів між ними до сьогодення.
format Article
author Луняк, Є.
author_facet Луняк, Є.
author_sort Луняк, Є.
title "Ніжинці" у Франції
title_short "Ніжинці" у Франції
title_full "Ніжинці" у Франції
title_fullStr "Ніжинці" у Франції
title_full_unstemmed "Ніжинці" у Франції
title_sort "ніжинці" у франції
publisher Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК
publishDate 2010
topic_facet Ретроспективні огляди
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24194
citation_txt "Ніжинці" у Франції / Є. Луняк // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2010. — Вип. 9(12). — С. 47-65. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
series Ніжинська старовина
work_keys_str_mv AT lunâkê nížincíufrancíí
first_indexed 2025-07-03T01:33:50Z
last_indexed 2025-07-03T01:33:50Z
_version_ 1836587607269572608
fulltext НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 47 Н I Ж И Н С Ь К А С Т А Р О В И Н А В и п . 9 ( 1 2 ) К И ї В 2 0 1 0 РЕТРОСПЕКТИВНІ ОГЛЯДИ Євген ЛУНЯК (Ніжин) “Ніжинці” у Франції Питання еміграційних процесів з України, формування та розвитку української діаспори нині є дуже актуальними. Бли- зько п’ятої частини української нації представлено зараз зако- рдонними українцями. Діяльність українських осередків за межами етнічної Батьківщини стала темою багатьох наукових досліджень. Великий інтерес для істориків представляє різно- планова діяльність українців у Франції. Ця провідна країна не лише Європи, але й цілого світу, була привабливою для бага- тьох хвиль мігрантів з різних континентів. Минуле українства у Франції є цікавою, хоча й недостатньо вивченою темою. Іс- торії української діаспори у цій країні присвячено низку окре- мих публікацій і дисертаційних досліджень [3; 8; 10; 12; 20–21]. У даній історичній розвідці буде розглянуто регіональний аспект діяльності українства у Франції, а саме участь предста- вників Ніжинщини в політичних, економічних, культурних, наукових і військових процесах, що були пов’язані з життям цієї західноєвропейської держави протягом століть. Звичайно, під визначенням “ніжинці” тут будуть розумітися не лише особи, що народилися в сучасному місті Ніжині найближчій окрузі. До умовної сукупності “ніжинців” будемо зараховувати людей, що походили з Ніжинської землі, вважали її рідною й визнавали свою належність до неї різного часу. Щоправда, саме поняття “Ніжинщина” історично не є сталим. Тут можна говорити про досить велику територію Ніжинського козаць- кого полку, що за розмірами перевищував деякі сучасні області України; територію Ніжинського повіту чи, пізніше, району. Відтак, із повним правом до “ніжинців” можна зарахувати уродженців інших регіонів чи навіть країн, які довгий час жили, навчалися чи працювали в Ніжині, маючи теж повне право вважати це місто рідним. Звичайно, дослідити різноаспектну діяльність всіх “ніжин- ців” у Франції не уявляється можливим. Тож головна увага буде приділена відомим особистостям, що жили та працювали у цій країні й були тісно пов’язані з Ніжинщиною. Визначити найдавніший час потрапляння стародавніх вихід- ців із цього регіону до Франції зараз навряд чи можливо – це біль- НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 48 ше належить до гіпотетичної сфери історичного фантазування. Цілком ймовірно, що за великих міграційних процесів давнини люди з цієї місцевості могли потрапити на територію сучасної Франції. Згадаймо, хоча б походи Аттіли, який із території сучас- ної України досяг кордонів сучасної Франції. Можна припустити, що в складі гунсь- кого війська могли перебувати представники слов’янських племен, що осідали тери- торію навкруги сучасного Ніжина. Проте, таких припущень можна побудувати безліч й усі вони будуть цікавими, але бездоказовими й необґрунтованими. До того ж, вини- кнення безпосередньо міста на території сучасного Ніжина (літописних Нежатина, Уненежа, Нежатиної ниви) відноситься до кінця Х – ХІ ст. Подібним чином можна побудувати ще кілька теоретичних, але бездоказових припу- щень, що ґрунтуються на давніх зв’язках між територією сучасної України та Францією. Перший зафіксований контакт між Києвом і Парижем є загальновідомим. Це одру- ження близько 1049 р. княжни Анни Ярославни, дочки Великого князя київського Ярослава Мудрого з французьким королем Генріхом І. Так само безпідставно можна припускати наявність у почті княжни, що виїхала на чужину, присутність підданих Русі з будь-якого регіону, підвладного Києву, в т.ч. й з Надостер’я. Так само можна припускати наявність когось з “ніжинців” в оточенні єпископа Пет- ра Акеровича, якого інколи називають митрополитом Русі, відправленого до Франції князем Михайлом Чернігівським (згодом канонізованого за мученицьку смерть за ві- ру від рук монголів) для участі в Ліонському соборі в 1245 р., щоб закликати латинян організувати хрестовий похід проти татар. Більш вірогідним є потрапляння представників Ніжинщини до півдня Франції (що- правда, не з доброї волі) у ХІV–ХVІІ ст. Причиною насильницького переселення лю- дей з цього регіону України могли слугувати напади кримських татар. Степові заво- йовники часто приходили на землі Лівобережжя, збираючи ясир. Доля полонених бу- ла сумною. На кримських невільничих ринках їх продавали у рабство. Работоргівці (насамперед, генуезці) розвозили руських рабів по всьому Середземномор’ю. Відомий історик Іван Лучицький у своєму дослідженні “Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХІV и ХV вв.” (1886), спираючись на зібраний у Франції та Іспанії значний архівний матеріал, виявив помітний приток невільників із Русі в пізньому Середньовіччі до цієї французької провінції, що розташована між Піренеями та Середземним морем. Мож- на не сумніватися, що до найбільш крупних портів Середземномор’я – Перпіньяна (столиці Русільйона) та Марселя (столиці Провансу) впродовж зазначеного періоду до- ставлялися работоргівцями сотні руських рабів. Як зазначав автор у цій розвідці: “Го- ловним чином рабів купували в Русільйоні для задоволення землеробських потреб <…> Рабиню руську, завжди молоду, купували безумовно, і згодом після закінчення певного часу її дитина чи діти продавалися чи відправлялися до притулку, а вона сама передава- лася у тимчасове користування іншій особі в якості більшою мірою годувальниці <…> Це було справою вкрай вигідною для рабовласника. Купуючи за досить високу ціну ру- ську рабиню, рабовласник легко повертав свої гроші шляхом здавання її в найми на час. Особливо покращилися в цьому відношенні його шанси, коли в Перпіньяні увійшло з другої половини ХV ст. у загальну моду тримати руських годувальниць” [13]. Можна припускати потрапляння “ніжинців” до Франції в ХІV–ХVІІ ст. і мирним шляхом із торгівельною чи освітньою метою. Відомо, що тут діють одні з найстарі- НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 49 ших університетів світу – в Парижі, Монпельє, Тулузі, Страсбурзі. На той час значне число представників козацької старшини та шляхетства отримувало освіту в західно- європейських вищих навчальних закладах. У списках студентів середньовічної Сор- бонни згадуються учні “з Рутенії” (1353, 1369), “рутенської нації з Києва” (1463, 1469) чи “Natione Ruthenia de Ucraina” (1567)*1. До ХVІІ ст. відноситься й перші згадки перебування на французькій території заго- нів українського козацтва. Це пов’язано з подіями Тридцятирічної війни (1618–1648). Є свідчення, що у лютому 1636 р. двохтисячний кінний загін козаків брав участь у бойових діях на землях Шампані*2. Близько 2400 козаків у складі армії відомого французького полководця принца Лю- довика де Конде в 1645–1646 роках узяли участь в облозі Дюнкерка, що утримували іспанці, й прославилися своєю військовою майстерністю і звитягою. Серед козацьких ватажків у Франції прийнято називати таких видатних українських лідерів як Богдан Хмельницький та Іван Сірко, хоча точних підтверджень цьому наразі немає. Наяв- ність уродженців Ніжинщини серед цих козацьких найманців у Франції також доку- ментально поки не підтверджена, але має високу вірогідність. Слід зауважити, що життя обох зазначених легендарних українських полководців до певної міри пов’язане з Ніжином. Безумовно, обидва бували в цьому важливому місті, яке було центром потужного Ніжинського козацького полку. Наприклад, третьою й останньою дружиною гетьмана Богдана Хмельницького була Ганна Золотаренко, сестра ніжин- ських полковників Івана та Василя Золотаренків. Вони побралися в 1651 р. За одними джерелами це урочисте дійство відбулося у Корсуні, звідки походила родина Золота- ренків, за іншими – Богдан і Ганна обвінчалися в Ніжині у Миколаївському соборі, поряд із яким нині стоїть погруддя уславленому гетьману. Кошовий отаман Іван Сір- ко взагалі був ніжинським полковником за призначенням гетьмана Петра Дорошенка (щоправда, впродовж дуже короткого часу), з яким потім розійшовся у поглядах. Не ви- ключена можливість і його особистої участі в Чорній раді під Ніжином в 1663 р.*3. Є звістки, що у якості найманців українські козаки з’являлися у Франції й в інші ча- си [18, с. 65–66]. У французькій мові з того часу міцно закріпилися поняття “Cosaques”, “Zaporogues” (“козаки”, “запорожці”). У межах Ніжинського полку були розташовані дві гетьманські столиці кінця ХVІІ– ХVІІІ ст. – Батурин і Глухів. Шлях до них із Києва пролягав саме через Ніжин. Тож, усі гетьмани України цього часу мусили проїжджати через Ніжин, долаючи шлях між Києвом і столицею. Якщо у випадку з Б. Хмельницьким і І. Сірком їхнє перебування у Франції є лише вірогідним. То факт присутності у цій країні видатного гетьмана Івана Мазепи напри- *1 Українсько-французькі відносини // Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс]: http://uk. wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA %D0%BE-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D1%96_ %D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8 *2 Козаки у Тридцятирічній війні // Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс]: http://uk.wiki- pedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8_%D1%83_%D0%A2%D1%80%D 0%B8%D0%B4%D1%86%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%D0% B9_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96 *3 Сірко Іван Дмитрович // Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/ wiki/%D0%A1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%BE НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 50 кінці 1650–х років не викликає жодного сумніву. Майбутній гетьман побував у Фран- ції під час свого навчання в західноєвропейських університетах, куди він був вирядже- ний за наказом польського короля Яна-Казимира. В 1704 р. сам І. Мазепа, приймаючи в Батурині французького посла Жана де Балюза, згадував, що “в молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був на прийомі в Луврі, коли святкували Піренейський мир”. Гетьман і дипломат спілкувалися латиною та польською мовами. І. Мазепа зізна- вся де Балюзу, що погано володіє французькою, хоча посол і зазначав у своїх спогадах наявність у гетьмана французьких і голландських газет [7, с. 438; 16, с. 27; 18, с. 123]. У ХVІІІ–ХІХ ст. образ Мазепи як українського патріотичного авантюриста стане над- звичайно популярним у Франції й буде увічнений у літературі та живописі. Першим достеменним так би мовити “ніжинцем” у Франції можна вважати Григора Орлика. Народжений у 1702 р. в Батурині, син відомого гетьмана Пилипа Орлика, ав- тора козацької “Конституції”, сподвижника І. Мазепи, він у семирічному віці (разом із батьком) фактично став вигнанцем. Наприкінці 1720–х років він оселився у Франції, де був прийнятий на королівську службу, під час якої виявив блискучі військові та дипломатичні здібності, ставши близькою людиною в оточенні короля Людовика ХV й отримавши титул графа та чин генерал-лейтенанта. Г. Орлик дружні стосунки з Во- льтером, якому надавав інформацію про Україну. Основні прагнення Григора Орлика були зосереджені на те, щоб здобути підтримку Франції щодо ідеї відродження самостійної козацької держави. Король Людовик ХV був зацікавлений в українських справах. Це пояснювалося з одного боку намаганням Фран- ції домінувати на європейській арені, а з іншого – родинними зв’язками французького монарха. Король був одружений з польською принцесою Марією Лєщинською. Шлюб відбувся коли нареченій було 22 роки, а нареченому лише 15. Її батько Станіслав Лє- щинський двічі був королем Речі Посполитої. В 1704 р. він зійшов на польський престол за підтримки шведського короля Карла ХІІ, який на той момент контролював більшу ча- стину Польщі. Після поразки шведів під Полтавою Станіслав втратив владу; вдруге він став королем у 1733 р. за підтримки свого вінценосного зятя, але вже за рік знову зрікся престолу й назавжди оселився у Франції, де правили його зять і дочка. Станіслав Лє- щинський став останнім герцогом Лотарингії, історичної області на сході країни. З того часу серед французів укорінилося дивне слов’янське ім’я Станіслас. Нині центральна площа лотаринзької столиці Нансі названа ім’ям останнього місцевого герцога. З ім’ям Григора Орлика досить часто пов’язують назву французького аеропорту Орлі у Парижі, яка начебто пішла від імені господаря маєтку, розташованого тут раніше. Це твердження базується на співзвучності імен, але не підтверджується документально. Григір Орлик все життя намагався популяризувати серед французів ідею козацької України, яка має право на відновлення своєї самостійності. Це було можливо лише в разі створення великої європейської коаліції проти Російської імперії. Неодноразово він бував при дворах різних сусідніх із Україною правителів – польського короля, ту- рецького султана, кримського хана. Побував гетьманич таємно й на українських зем- лях підконтрольних російському уряду. Г. Орлик навіть виношував ідею перенесення Запорозької Січі на Рейн. Працював він і над твором з історії України, який так і ли- шився незавершеним (“Notes sur l’Ukraine et les Cosaques qui sont peu connus en Europe” (=“Замітки про Україну та козаків, яких мало знають в Європі”)). До останніх НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 51 днів свого життя Григір Орлик намагався допомогти своєму народу, нехай і живучи у далекій Франції [17, с. 123–272; 23]. До когорти “ніжинців” можна умовно зарахувати гетьманську родину Розумовсь- ких. Останній гетьман України Кирило Розумовський, що прагнув повернути столи- цю до Батурина, зруйнованого за наказом Петра І в 1708 р., вперше відвідав Францію ще в 1743–1745 роках. За наказом свого старшого брата Олексія, фаворита, а згодом морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни, Кирило мав вивчати євро- пейські науки, мови, манери. Деякий час майбутній гетьман перебував у Берліні при дворі прусського короля Фрідріха Великого (друга та шанувальника Вольтера), де у загальному вжитку була якраз французька мова. Є свідчення, що К. Розумовський на- вчався в університеті Страсбурга. Непрямим підтвердженням цього може бути факт, що через 20 років він відправив саме до цього закладу навчатися своїх дітей. Кирило Розумовський перебував у Європі під іменем дворянина Івана Івановича Обідовського (цікаво, що саме так звали загиблого в Прибалтиці на початку ХVІІІ ст. під час Північної війни небожа І. Мазепи, – то чи не шукав російський уряд зв’язків із мазепинцями у Франції, зокрема, з тим самим Григором Орликом?). Прізвище було змінено, оскільки за кордоном були відомі обставини возвеличення Розумовських. Тому Кирило їхав під іншим іменем, аби не зашкодити інтересам імперії [4, с. 27, 57]. Олексій дав молодшому брату детальну інструкцію про поводження себе за кордо- ном: “При отправлении вас в чужестранные государства <…> как для изучения по- лезных наук, так и пристойных честному кавалеру добрых поступок, рассудил я за потребное при желании вам к тому намерению Божия благословения, дать следую- щую, к собственной вашей пользе, братскую инструкцию. По силе оной должны вы поступать: 1. Вести себя пристойно, сохранять традиции <…> православного грече- ского исповедания. 2. Слушатися советов свого попечителя [Григорія Теплова – авт.]. 3. Старательно учитися разным полезным наукам” [4, с. 24–25]. Інструкція, що була надана Олексієм Розумовським Г. Теплову, складалася з 16 пунктів і була більш деталізованою. Так, наприклад, пункт 5 приписував: “Перво всего, я думаю, учиться Кириле Григорьевичу немецкого языка, а когда в том несколько навыкнет, то и фран- цузский начать надобно, дабы, во Францию приехавши, мог он хотя несколько по- французски говорить…” [4, с. 25–26]. Навесні 1745 р. він повернувся до Петербурга й наступного року одружився з роди- чкою імператриці Катериною Наришкіною, давши початок вельми великому сімейст- ву: Іван (помер у дитинстві), Олексій, Андрій, Петро, Лев, Григорій, Наталія, Єлизаве- та, Анна, Параска. У той час, коли майбутній гетьман студіював науки та мови в Західній Європі, його брат з таємною вінценосною дружиною влітку-восени 1744 р. відвідали рідний їм Козе- лець, де імператриця познайомилася зі своєю свекрухою Наталією Дем’янівною та її дочками. Жіноцтво Розумихи проводжало Єлизавету й Олексія з Козельця до Ніжина й отримало запрошення на весілля спадкоємця престолу великого князя Петра Федорови- ча [4, с. 53]. Ймовірно в Ніжині почет зустрічав ще один представник нового старшин- ського роду – небіж чоловіка імператриці, ніжинський полковник Петро Розумовський. За імператорства Єлизавети титули та подарунки сипалися на Кирила як з рогу до- статку. Ясновельможний гетьман, граф, генерал-фельдмаршал, президент Петербур- НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 52 зької академії наук – козацькому сину з Лемешів годі було в дитинстві про таке й мрі- яти! Проте, з приходом до влади Катерини ІІ (до чого сам гетьман доклав немало зу- силь) становище змінилося. 10 листопада 1764 р. указом нової імператриці гетьманст- во було скасоване. К. Розумовський, зрікшись булави й отримавши солідну пенсію у якості відступного, виїхав за кордон зі своїми старшими синами. Колишній гетьман прихильно був прийнятий при дворі французького короля Людовика ХV, а його діти – як уже згадувалося – здобували освіту в Страсбурзькому університеті. Згодом К. Ро- зумовський жив то в Петербурзі, то за кордоном. Лише наприкінці життя старий Ки- рило Григорович повернувся до Батурина, де провів останні роки свого життя. Тут він помер у 1803 р. і був похований у Вознесенській церкві, яку сам і збудував. Особливо цікавою є доля Андрія Кириловича, третього з шести синів гетьмана. Він народився в Глухові 22 жовтня 1752 р. Хрещеними батьками хлопчика стали Олексій Григорович Розумовський і Наталія Дем’янівна Розумовська. В грудні 1764 р Андрій разом із братами та батьком вирушив до Страсбурга, де його учителем був відомий у Європі професор Шенфлін. Гетьманич досконало оволодів європейськими мовами, серед яких французька була тоді найуживанішою [5, с. 4–5]. У 1769 р. 17–річний Андрій повернувся до Росії й 6 років служив на флоті, відзна- чившись під час російсько-турецької війни в знаменитій Чесменській битві в Егейсь- кому морі (1770). З 1779 р. він перебував на дипломатичній роботі, очолюючи по- сольські місії в Неаполітанському королівстві, Данії, Швеції й Австрії. За його безпо- середньої участі були здійснені поділи Речі Посполитої та створені військові коаліції проти революційної Франції. Від 1801 р. і до своєї смерті в 1836 р. А.К. Розумовський проживав, здебільшого, у Відні, виконуючи різні дипломатичні місії. Будучи переко- наним ворогом революційних ідей і Наполеона І, залишаючись відданим захисником монархізму та легітимізму, Андрій Кирилович був відправлений у відставку Олексан- дром І після Тільзітського миру (1807). Він залишився жити у Відні, де мав славу ще- дрого мецената й демонстрував свої музичні здібності; мав дружні взаємини з Бетхо- веном (останній, навіть, присвятив йому кілька симфоній), Моцартом і Гайдном. В умо- вах нової війни з Наполеоном І, імператор повернув А. Розумовського на дипломатичну службу. На початку 1814 р. Андрій Кирилович представляв російську сторону на мирних переговорах із французами в Шатільйоні. Його жорстка й безкомпромісна позиція, спря- мована на обмеження могутності Франції, не була прийнята французьким імператором, і переговори були припинені [6, с. 461]. Проте, вже в березні 1814 р. російська армія всту- пила до Парижа. Незабаром туди прибув і сам Олександр І разом із А. Розумовським. Здивовані парижани з подивом бачили на своїх тісних вуличках роз’їзди донського козацтва. Мешканці французької столиці, що знали про козаків як жорстоких і безжа- льних шибайголів, були дуже налякані вступом до їхнього міста, що вважався осеред- ком цивілізації, диких варварських східних орд, які – за уявленнями французів – жили лише війною. Про свої дитячі враження від цього небаченого видовища пізніше зга- дували відомі французькі історики, що цікавилися минулим України, 15–річний Жуль Мішле та 11–річний Проспер Меріме, які мешкали тоді в Парижі. Все життя корифей французької історіографії Ж. Мішле буде дивитися на Росію з пересторогою та триво- гою [24], а ось письменника й історика П. Меріме козаки наштовхнуть на низку істо- ричних досліджень про їхнє минуле [1, с. 116]. НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 53 Однак, жахливі очікування виявилися перебільшеними. Париж практично не зазнав руйнувань, знайомство з містичними козаками було достатньо мирним. Щоправда, пам’ять про себе вони залишили. Наприклад, відоме французьке слово бістро, що увійш- ло до нашої мови в якості означення швидкої закусочної, легко відкриває свою етимоло- гію російського слова «быстро». Саме це слово чули паризькі ресторатори від нетерпля- чих російських завойовників, коли ті вимагали дати їм нашвидкуруч якусь їжу. Слово у Франції прижилось, а згодом повернулося й до нас у вигляді легких закусочних. Серед інших запозичень можна назвати й широкі лопатоподібні бороди, яких Захід- на Європа до початку ХІХ ст. практично не знала. Саме такі бороди, бачені у російсь- ких козаків, через півстоліття носитимуть і пишатимуться ними багато чоловіків. Про поширення широких борід свідчать портрети західноєвропейських діячів другої поло- вини ХІХ ст. Погляньмо на Чарльза Дарвіна, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Джу- зеппе Гарібальді, серед відомих французів борода прикрашала обличчя паризьких ко- мунарів Шарля Луї Делеклюза, Луї Варлена, Ежена Пот’є, письменників Стендаля, Жуля Верна, Альфонса Доде, Альфреда де Мюссе, Віктора Гюго та Анатоля Франса, композиторів Жоржа Бізе та Клода Дебюсі, науковця Луї Пастера, художника Клода Моне, інженера Гюстава Ейфеля, а також президентів ІІІ республіки Жуля Греві, Саді Карно, Раймона Пуанкаре й інших. А.К. Розумовський відігравав неабияку роль у роботі Віденського конгресу й укла- данні остаточного миру з Францією в 1815 р. Тут, у Парижі А. Розумовський особис- то познайомився з Великим князем Миколою Павловичем, майбутнім імператором. За дипломатичний талант і вміння організувати вигідні для Росії переговори, вдячний імператор Олександр І надав А. Розумовському титул світлійшого князя [6, с.575]. Після завершення наполеонівських війн, А. Розумовський жив у Відні, час від часу виїжджаючи до Італії чи Франції. Звикнувши жити на широку ногу, він в останні роки наробив боргів і жив у скруті. За кілька років до смерті під впливом своєї дружини графині Тюргейм А. Розумовський прийняв католицтво. Нині віденці зберігають пам’ять про щедрого й обдарованого князя-мецената: одна з вулиць австрійської сто- лиці носить його ім’я, а в музеї Бетховена висить його портрет [7, с. 662]. Серед інших відомих земляків, що навчалися й проживали у Франції, можна згадати талановитого художника-портретиста Антона Павловича Лосенка (1737–1773). Наро- дившись у Глухові, він у семирічному віці був вивезений до Петербурга, де навчався живопису в Академії мистецтв. У 1760–1765 роках А. Лосенко вдосконалював свої малярські здібності в Парижі, згодом у Римі. Повернувшись до Петербурга в 1769 р., він став професором, академіком, а з 1772 р. – директором Академії мистецтв. Проте, рання смерть перервала його творчий злет. Безпосередньо ніжинцем за народженням, дотичним до французької історії, є Юрій Федорович Лисянський (1773–1837), відомий мореплавець, котрий першим у вітчиз- няній історії здійснив навколосвітню подорож разом із Іваном Федоровичем Крузен- штерном. Народившись у родині ніжинського протоієрея, хлопчик мав мрію стати моряком. Поступивши до Морського кадетського корпусу, він познайомився з І. Крузентштерном, з яким згодом здійснять свій науковий подвиг. Уже в 15–річному віці гардемарин Ю. Лисянський брав участь у морських битвах зі шведами. Після за- вершення російсько-шведської війни був відправлений у числі кращих морських офі- церів на навчання в Англію, найбільшу морську державу світу, де провів 4 роки, до- сконало вивчивши англійську мову. Брав участь у морських битвах із французами, НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 54 особливо відзначившись при взятті у полон французького фрегата “Елізабет”. У скла- ді англійських ескадр Ю. Лисянський побував у США, був особисто знайомий із Джорджем Вашингтоном, багато плавав у водах Атлантики та Індійського океану. 26 липня 1803 р. шлюпи “Нева” та “Надєжда” вийшли з Кронштадта, щоб здійснити першу російську навколосвітню подорож. “Невою” командував Ю. Лисянський. У гу- стому тумані він незабаром загубив інший корабель, котрим командував І. Крузенш- терн, тож майже вся подорож – мало не три роки – була здійснена ним самостійно. Через Балтійське та Північне море мандрівники вийшли у води Атлантики. Обігнув- ши Південну Америку мореплавці досягли Тихого океану. Близько року Ю. Лисянський провів біля берегів Російської Америки – Аляски, допомагаючи в об- лаштуванні російських колоній, а потім взяв курс на Китай. Досягнувши китайського порту Макао, капітан дізнався, що почалася нова війна з французами, тож зустріч у морі з французькою ескадрою для “Неви” не віщувала нічого доброго. Зваживши на- явні ресурси, Ю. Лисянський прийняв безпрецедентне на той час рішення: провести свій корабель від китайського Макао до англійського Портсмута, не заходячи в жоден порт. Нечуване доти плавання завершилося успішно. 22 липня 1806 р. “Нева” повер- нулася до Кронштадту, випередивши “Надєжду”. Таким чином, Ю. Лисянський і його екіпаж стали першими вітчизняним навколосвітніми мандрівниками*4. Якщо морський офіцер Ю.Ф. Лисянський був пов’язаний із морем і його перебу- вання у Франції обмежувалося палубами французьких кораблів, французькими тери- торіальними водами й окремими портами, то інший уродженець Ніжина побував без- посередньо на території континентальної Франції – діяльність цього ніжинця була та- кож пов’язана з воєнними діями. Петро Християнович Вітгенштейн (1769–1843) на- родився в Ніжині (щоправда, за іншими даними – в Переяславі) в родині німецького офіцера, що прибув на російську військову службу. Рано почавши військову кар’єру, він у 30–річному віці вже став генералом. Відзначився у бойових діях в Польщі та на Кавказі, прославився у військових кампаніях проти французів і турків. Особливо від- значився військовий талант П.Х. Вітгенштейна під час франко-російської війни 1812– 1813 років. Після смерті М. Кутузова в 1813 р. Петро Християнович деякий час за на- казом Олександра І був головнокомандуючим російськими та прусськими арміями. 16–19 жовтня 1813 р. він командував однією з армій у “Битві народів” під Лейпцигом, де наполеонівська армія зазнала тяжкої поразки. Після цієї перемоги антифранцузька коаліція перенесла бойові дії безпосередньо на територію Франції. 27 лютого 1814 р. експедиційний корпус П.Х. Вітгенштейна за підтримки баварців і австрійців узяв участь у битві поблизу містечка Бар-сюр-Об у провінції Шампань. Найбільш запеклі бої відбувалися біля селища Аїльвіль. Коли атака російських єгерів була відбита французьким генералом Монфором, П. Вітгенштейн особисто повів Псковський кірасирський полк у наступ і в ході битви був поранений кулею в ногу навиліт. Французи були розбиті й відступили*5. Отримавши поранення, полководець змушений був відійти від військових дій на лікування. *4 Лисянский, Юрий Федорович (1773–1837) // Кругосвет. Онлайн энциклопедия [Електронний ресурс]: http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/LISYANSKI_YURI_FEDOROVICH.html *5 Сражение при Бар-сюр-Обе // Википедия. Свободная энциклопедия [Електронний ресурс]: http://ru. wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5_%D0%BF %D1%80%D0%B8_%D0%91%D0%B0%D1%80-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%9E%D0%B1%D0%B5 НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 55 За правління Миколи І П.Х. Вітгенштейн отримав чин генерал-фельдмаршала й ти- тул світлійшого князя, що на той час було винятковим проявом монаршої прихильно- сті. Страждаючи від старих ран і хвороб, полководець змушений був часто їздити на лікування. Під час однієї з таких подорожей, перебуваючи у Львові він помер на ру- ках у дружини*6. Так закінчилося дивовижне життя воєначальника, що, будучи нім- цем, народився й помер в Україні, все життя віддано служив Росії, воюючи з поляка- ми, турками та французами. Після завершення наполеонівських війн вітчизняна історія протягом століття не має великих військових конфліктів з Францією, за винятком Кримської війни 1853–1856 років, основні бойові дії якої велися на території Південної України, зокрема, Криму. Загалом, упродовж ХІХ ст. зв’язки між Францією та Україною мали мирний характер. До Франції часто приїжджали діячі української й зарубіжної науки та культури, які бували чи жили в Ніжині. Подорожуючи Україною, через Ніжин в 1825 р. проїжджав видатний польський по- ет і суспільно-політичний діяч Адам Міцкевич (1798–1855). Він любив Україну, яку вважав історичною складовою Речі Посполитої, цікавився культурою та минулим українського народу. З 1832 р. і майже до смерті А. Міцкевич проживав у Парижі. Восени 1836 – взимку 1837 рр. у французькій столиці побував Микола Васильович Гоголь, життя якого було тісно пов’язане з Ніжином [19, с. 242]. Візит молодого Го- голя до Парижа був спричинений проблемами із здоров’ям. Письменник лікувався у місцевих лікарів, спілкувався з тутешнім літературним бомондом, удосконалював своє знання французької, яку вивчав ще в Гімназії Вищих Наук у Ніжині. У різний час Францію відвідували такі діячі української культури й науки як М.І. Костомаров, П.О. Куліш, Марко Вовчок, М.С. Грушевський та інші, які хоча б раз у житті відвідували Ніжин. Достатньо добрий зв’язок із Францією мав Юридичний ліцей князя Безбородька (зреформований у 1875 р. в Історико-філологічний інститут князя Безбородька). Но- винки книжної продукції з цієї країни у великій кількості потрапляли до бібліотеки сучасного Гоголівського навчального закладу. Один із ніжинських професорів, що вважався одним з кращих представників вітчизняної медієвістики, Володимир Костя- нтинович Піскорський (1867–1910) кілька років провів у Франції й Іспанії*7. Маловідомим є факт, що більше трьох років свого дитинства у Ніжині провела ві- дома російська поетеса Зинаїда Гіппіус (1869–1945). В цьому місті працював чинов- ником її батько Микола Романович. Дівчинка навчалася вдома, де уроки її давали ви- кладачі місцевого Юридичного ліцею. Батько майбутньої літераторки захоплювався творчістю видатного вихованця ніжинського ліцею Миколи Гоголя, ставив імпровізо- вані вистави за мотивами його творів і сам залюбки грав у них ролі. Микола Гіппіус брав активну участь у відкритті в Ніжині першого в світі пам’ятника М.В. Гоголю. *6 Витгенштейн, Пётр Христианович // Википедия. Свободная энциклопедия [Електронний ресурс]: http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%82%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%88%D1%82%D 0%B5%D0%B9%D0%BD,_%D0%9F%D1%91%D1%82%D1%80_%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D 1%82%D0%B8%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 *7 Пискорский Владимир Константинович // Руський библиографический словарь [Електронний ре- сурс]: http://rulex.ru/01160638.htm НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 56 На жаль, у 1881 р. він помер від застуди й родина Гіппіусів незабаром залишила Ні- жин і переїхала до Москви. Після революції Зинаїда Миколаївна, не сприйнявши вла- ду більшовиків, разом із чоловіком – відомим письменником, публіцистом, філосо- фом Дмитром Мережковським – виїхала за кордон. Останні роки життя подружжя провело в Парижі, де обидва померли і були поховані у спільній могилі на цвинтарі Сен-Женев’єв-де-Буа*8. У 1895 р. в Ніжині фабрикантом і меценатом П.Ф. Кушакевичем було відкрито тех- нічне училище, назване ним на честь свого дядька А.Ф. Кушакевича, який і заповів основні кошти на його заснування. Одним із перших директорів училища став батько відомої радянської дослідниці декабристського руху, академіка АН СРСР Міліци Ва- силівни Нєчкіної (1901–1985), яка народилася саме в Ніжині. За короткий час Ніжин- ське технічне училище А.Ф. Кушакевича набуло такої відомості, що найкращі вироби його учнів, навіть, експонувалися на Всесвітній виставці у Парижі. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Франції, головне у Парижі, формується потужна інтелектуальна українська громада з науковців, письменників, революціонерів, службов- ців. Деякі представники цього товариства були безпосередньо пов’язані з Ніжином. Особливою увагою слід відмітити видатного українського антрополога, етнографа, археолога й громадського діяча Федора (Хведора) Кіндратовича Вовка (1847–1918). Він народився та виріс в Україні (на Полтавщині) й усе життя присвятив служінню Батькі- вщині. Навіть, маючи від народження російське прізвище Волков, він його згодом сам українізував. Давній друг Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича, Ф.К. Вовк став одним із перший українських емігрантів, проживши більше двох десятиріч у Па- рижі, де навчався, а потім викладав у місцевій Школі антропології (й інших закладах), був членом Історичного та Антропологічного товариств у Парижі. З Ніжином відомого науковця пов’язували дитячі спогади про роки навчання у місцевій гімназії*9. Іншим відомим “ніжинцем” у Франції можна вважати історика, літературознавця й публіциста, активного діяча УНР Федора Яковича Савченка (1892 – після 1936). Як і Федір Вовк, він народився на Полтавщині. В Ніжині він здобував вищу освіту в Істо- рико-філологічному інституті князя Безбородька, а з 1914 р. продовжив наукові студії в Парижі. З початком Української революції Ф. Савченко взяв активну участь у дер- жавотворчих процесах. У 1918 р. він був одним з організаторів українсько- французького товариства “Cercle d’etudes franco-ukrainiennes” (“Франко-українське дослідницьке коло”) і був редактором видання цього товариства – тижневика “La France et l’Ukraine”. В 1919 р. Ф. Савченко входив до делегації УНР у Парижі. Проте, серце тужило за Батьківщиною. Переживаючи за долю України, він зблизився з Ми- хайлом Грушевським, який також тяжко переживав розлуку з Батьківщиною, а також зблизився із закордонною групою УПСР. Після повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва й включення його в активну наукову роботу, Ф. Савченко *8 Вульф В. Декадентская мадонна (начало) // Виталий Вульф (персональный сайт) [Електронний ре- сурс]: http://www.v-vulf.ru/officiel/officiel-41-1.htm; Литературное творчество З.Н. Гиппиус конца XIX – начала XX века (1893-1904 гг.): религиозно-философские аспекты // Планета диссертаций [Електронний ресурс] // http://planetadisser.com/see/dis_25107.html *9 Федір Вовк // Українці в світі [Електронний ресурс]: http://www.ukrainians-world.org.ua/ peoples/f4907b7351b21f20 НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 57 попрохав допомоги у “батька української історії”, щоб він посприяв і його повернен- ню до України. В 1925 р. Федір Якович отримав дозвіл від радянської влади й зміг повернутися додому. У Києві він увійшов до історичної секції ВУАН, став керівни- ком Комісії заходознавства-та-американознавства та Комісії Західної України, актив- но друкувався в журналах “Україна” та “За сто літ”, редагованих М.С. Грушевським. Але співпраця з академіком, український патріотизм і участь у будівництві добільшо- вицької незалежної України дорого обійшлися науковцю. В 1931 р. він був заарешто- ваний і незабаром засуджений до 5 років позбавлення волі. Перебуваючи в ув’язненні він до останнього намагався не полишати наукової діяльності. Проте, після 1936 р. його доля невідома. Ймовірно, як і сотні інших репресованих українських інтелігентів Ф.Я. Савченко став жертвою кривавих сталінських катів і загинув. Корінним ніжинцем був український революціонер, соціал-демократ Овксентій (Оксен) Миколайович Лола (псевдонім Степанюк) (1884–1919). Будучи одним з орга- нізаторів РУП, він після революції 1905 р. зблизився з більшовиками. Через переслі- дування О. Лола був змушений емігрувати. Виїхавши до Франції, він став активним діячем Паризької секції закордонних організацій РСДРП. О. Лола-Степанюк активно захищав права українців на свою мову та культуру, друкувався у “Правді” й іншій бі- льшовицькій пресі. Відомо, що відбувалося постійне листування між ним і Володи- миром Леніним. Від українського революціонера “вождь світового пролетаріату” отримував цінну інформацію про поширення революційного руху в Україні, ставлен- ня українців до більшовиків. Отримані свідчення дозволили В. Леніну краще проду- мати політику своєї партії в Україні. В 1919 р. О. Лола загинув у Києві [11, с. 134]*10. Після революції 1917 р. та громадянської війни з України за кордон линув великий потік емігрантів. Цих вигнанців прийнято вважати другою хвилею української еміг- рації, на противагу першій хвилі кінця ХІХ – початку ХХ ст, здебільшого трудовій. Багато хто з цих людей осів у Франції, декому пощастило облаштуватися там досить добре. Майбутній прем’єр-міністр цієї країни в 1992–1993 рр. при президентові Фран- суа Міттерані, активний учасник Руху Опору П’єр Береговуа або Петро Адріянович Береговий (1925–1993), народився в родині саме таких емігрантів із України. У Фран- ції знайшли притулок такі українські політичні діячі як Симон Петлюра, Нестор Мах- но, Володимир Винниченко й інші. Не обійшлося серед таких біженців і без уродженців Ніжинщини. Серед пореволю- ційних вигнанців особливо виділяється постать Осипа Матвійовича Твердовського (1891–1930), активного учасника Української революції, героя Крут. О.М. Твардов- ський (справжнє прізвище Твердун) народився в Ніжині, навчався у місцевій гімназії, звідси відправився на фронти І Світової війни, де отримав кілька поранень. У 1917 р. включився в революційну діяльність. Брав участь в організації захисту щойно створе- ної Української Народної Республіки від більшовицької навали. Місце майбутньої би- тви за Україну під станцією Крути знаходилося зовсім поряд із його малою батьків- щиною – Ніжином. У запеклому бойовищі йому пощастило вижити. Після поразки національно-визвольних змагань він емігрував. За кордоном вступив до ОУН, був од- *10 Зазерский Е., Любарский А. Ленин. Эмиграция и Россия. – М., 1975. – Ч. ІІ. // Концепция двух продо- лжений [Електронний ресурс]: http://nounivers.narod.ru/bibl/zalb_24.htm НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 58 ним із керівників відділення організації в Люксембургу. Тяжко працюючи на індуст- ріальних підприємствах Східної Франції та Люксембурга, О. Твердовський зароблені кошти витрачав на українську справу, мріючи про час, коли його Україна стане віль- ною державою. 16 квітня 1930 р. він помер і був похований там-таки в Люксембургу. В некролозі, вміщеному в газеті “Розбудова нації”, сповіщалося: “Бл[аженої] п[ам’яті] О. Твердовський [народився] 1.XI.1891 р. в Ніжині на Чернігівщині, в заможній коза- цькій родині. Середню освіту отримав при ніжинський гімназії. З вибухом світової війни служив в 176 переволоченськім полку, де скінчив школу хорунжих. За великої війни був ранений, як людина надзвичайно хоробра нагороджений був численними відзнаками аж по орден св. Юрія [тобто орден Св. Георгія – авт.] включно. На почат- ку революції 1917 р. приймає участь в боях як командант українізованого куреня під Тарнополем, де по-друге ранений в голову. По загоєнню рани замість дати зробити собі конче потрібну операцію голови та основно лікуватися, втікає під час навали бо- льшевиків (наступ Муравйова) зі шпиталю, продирається до Ніжина, де й організує український відділ та вирушає зі своїм братом бл.п. Матвієм на ст. Крути проти армії Муравйова, що тоді наступала на Україну. Враз із студентським відділом, що й собі туди прибув, боронить станцію Крути; оточений із усіх боків та не маючи вільного шляху до відступу, він з рештками свого відділу та з окликом “Слава Україні” проди- рається через густі ворожі лави та відходить до Ніжина. По занятті того міста боль- шевиками, переховується зі своїм відділом по лісах, звідки робить безперестанні ви- пади до опанованого большевиками міста; по тяжких боях виганяє большевиків із мі- ста та опановує його до приходу німців. Тоді вступає в київську інструкторську шко- лу, по закінченні якої призначений є до брацлавського полку м. Тульчин. Там, як один із найкращих старшин, стає командантом підстаршинської інструкторської сотні. Не- вдовзі відкомандирований до 1-го київського сердюцького полку, але відмовляється в ньому служить тому, що складався він майже з самих московських старшин, настроє- них ворожо до українців та повертає до брацлавського полку. Під час протигетьман- ського повстання бере активну участь у боротьбі з московськими карними відділами. За часів Директорії УНР був заступником команданта броневого поїзду “Помста” (ко- ли командантом був його брат), а невдовзі й командантом та вславився низькою геро- їчних вчинків. Ранений у боротьбі з большевиками попадає в польський полон (Лан- цут, Бересть Лит[овський]); там незабаром вступає до 6 стр[ілецької] дивізії армії У.Н.Р. та при відході дивізії на фронт є призначений на бронепотяг. Попавши по- друге на інтерновання до Польщі, працює як робітник у Каліші, жертвуючи з зароб- лених грошей великі суми на ріжні національні потреби (напр. 1000.000 мп. на “Укра- їнську Трибуну”). Але незабаром залишає Польщу та переїзджає до Західної Європи. Працює тяжко в копальнях у Франції, потім на фабриці, а вкінці переноситься до Люксембургу. З тяжко зароблених грошей залишає собі мінімальну частину; решту віддає ріжним українським установам та організаціям, як рівно ж допомагає батькам, [які] залишилися без кусника хліба <…> Будучи заклятим ворогом орієнтації на оку- пантів України, вступає до “Організації Українських Націоналістів”, де й веде актив- ну роботу; зокрема – спільно з п. Чубом закладає Відділ ОУН у Люксембурзі та всю свою енергію вкладає для його поширення та зміцнення”я*11. *11 Бутко С. Організація Українських Націоналістів галичанського походження? [Електронний ресурс]: НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 59 Важливо зазначити, що героїчну смерть за Україну прийняв під Крутами бойовий побратим О. Твердовського Володимир Якович Шульгин (1894–1918), лідер Україн- ської студентської громади в Києві, старший брат якого Олександр (1889–1960) був активним діячем УНР і входив до керівництва новоствореного українського диплома- тичного відомства. В 1919 р. Олександр Шульгин представляв інтереси України на Паризькій мирній конференції. Після поразки Української революції залишився в Па- рижі, де помер і похований. Упродовж усього життя активно публікувався у францу- зьких виданнях, поширюючи відомості про Україну серед місцевої громадськості, зо- крема, й про Крути, де наклав головою його брат. Серед політичних емігрантів особливою яскравістю виділяється подружжя Дмитра та Наталії Дорошенків, тісно пов’язаного з Ніжином. Дмитро Іванович Дорошенко (1882–1951) відомий український історик, активний діяч Центральної Ради (зокрема, в 1917–1918 роках губернський комісар на Чернігівщині) та міністр закордонних справ в уряді Павла Скоропадського, завжди підкреслював, що походив з давнього козацько- старшинського роду на Глухівщині. З 1919 р. Дорошенки на еміграції. В 1921–1951 ро- ках Дмитро Іванович був професором кафедри історії Українського Вільного Універси- тету у Відні (згодом у Празі й Мюнхені). Він став першим президентом Української Ві- льної Академії Наук, утвореної в 1945 р. В тіні свого чоловіка менш відомою залиша- ється Наталія Михайлівна Дорошенко (у дівоцтві Васильченко). Вона народилася 1 ве- ресня 1888 р. в Ніжині. У 18-річному віці вийшла за Д.І. Дорошенка. Відзначалася пал- кою любов’ю до України. Маючи неабиякий театральний талант, прославилася як укра- їнська драматична актриса. Багато зробила для розвитку українського театру. Була ак- тивним членом катеринославської “Просвіти”. Залишивши в 1919 р. Батьківщину, На- талія Михайлівна завжди сумувала за рідним краєм: “Всі ми тяжко сумуємо і хочемо скорійше вернутись на Україну. Я ж ніколи зроду не звикну до чужини, тільки й марю про Київ”. За кордоном, живучи в Австрії, Німеччині, Чехословаччині, час від часу по- дружжя Дорошенків проводило відпочинок у Франції, налагоджували співпрацю між українцями в різних країнах Західної Європи. Наталія Михайлівна надовго пережила чоловіка й померла в 1970 р. (за іншими даними – в 1980 р.) [14–15]*12. Певним чином із Францією було пов’язане життя мистецтвознавця, археолога, етно- графа Вадима Михайловича Щербаківського (1876–1957), який свого часу навчався в Ніжинській гімназії. Після революції він опинився в еміграції. В 1922–1945 роках працював професором Українського Вільного Університету в Празі, а в 1945–1951 роках, після перенесення цього закладу до Мюнхена, став його ректором. Був членом багатьох міжнародних наукових товариств, зокрема й Міжнародного Антропологіч- ного Інституту у Франції. Помер і похований у Лондоні. Не можна оминути увагою тих ніжинців, яких традиційно відносять до російського культурного простору. Насамперед мова йде про Ольгу Степанівну Хохлову. Вона народилася в Ніжині 17 червня 1891 р. у родині полковника російської армії. Ще ма- ленькою дівчинкою Ольга захопилася балетом. Особливо невгамовним її потяг до http://209.85.129.132/search?q=cache%3Ab04Hsxuv0WQJ%3Acenter.uct.ua%2Fdoslidzh%2FB(6).pdf+%D0% 9E%D1%81%D0%B8%D0%BF+%D0%A2%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1% 81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9&hl=ru&gl=ua *12 Дмитро Дорошенко // Ізборник [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/cultur/cult30.htm НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 60 цього мистецтва став після того, як вона побачила у Франції виступи мадам Шрьо- сонт. Незабаром вродлива тендітна дівчина стала танцівницею “Російського балета” Сергія Дягілева, що мав величезний успіх серед французької публіки. 18 травня 1917 р. вона танцювала на прем’єрі балету “Парад” у паризькому театрі Шатле. Серед ав- торів цієї вистави були Сергій Дягілев, Ерік Саті та Жан Кокто. За костюми і декора- ції відповідав не менш зірковий чоловік – Пабло Пікасо. Іспанський митець одразу закохався у чарівну росіянку й попросив її руки. Та відповіла йому взаємністю. Неза- баром він привіз її до Барселони і познайомив зі своєю родиною. Щоб зменшити опір матері, яка була не в захваті від шлюбу з чужоземкою, П. Пікасо намалював Ольгу в традиційному іспанському наряді. 12 липня 1918 р. Ольга і Пабло зареєстрували шлюб в мерії 7–го паризького округу. Звідти вони вирушили до російського право- славного собору Олександра Невського на вул. Дарю, де відбулося вінчання. Свідка- ми на весіллі були Жан Кокто та Макс Жакоб, серед гостей – Сергій Дягілев, Анрі Матіс, Гертруда Стайн, Гійом Аполінер. Молодята почали спільне життя в будинку на вул. Бьоті, а згодом переїхали в центр столиці на вул. Ля Бовсі. Будинок П. Пікасо став справжнім осередком культурної еліти Парижа, а Ольга та Пабло – в центрі уваги громадськості. В 1921 р. у них народився син Пауло (Поль). Проте, скоро стосунки подружжя почали псуватися. Запальний іспанець мав бурхливі романи на стороні. Подружні зради виводили Ольгу з себе. В 1935 р. між ними стався остаточний розрив. Забравши сина, мадам Пікасо виїхала на південь Франції, де й проживала до смерті. Незважаючи на це, юридичний шлюб між подружжям тривав до кінця її життя. О. Хохлова померла 11 лютого 1955 р. в Каннах від раку. Портрети Ольги пензля П. Пікасо на світових аукціонах нині оцінюються в мільйони доларів*13. Цікавою є доля ще одного ніжинця – Миколи Володимировича Скобліна (1894– 1937(1938)). Дворянин за походженням, після закінчення Чугуївського військового училища він одразу потрапив на фронт під час І Світової війни. Протягом 4 років пройшов шлях від прапорщика до штабс-капітана, за особистий героїзм і мужність у боях із австрійцями був нагороджений орденом Св. Георгія 4–го ступеня. З 1917 р. ак- тивний учасник білого руху – полковник Добровольчої армії генерала Лавра Корніло- ва, отримав чин генерал-майор від барона Петра Врангеля. З 1920 р. – на еміграції. Опинився у Парижі, де був близьким до генерала Олександра Кутєпова, призначеного Великим князем Миколою Миколайовичем керівником Російського загальновійськово- го союзу (РЗВС). Вважається, що з 1930 р. М. Скоблін співпрацював з ДПУ-НКВС, пе- редавав фальшиву інформацію німецькому абверу й був причетний до викрадення ра- дянськими агентами керівників РЗВС у Парижі генералів О. Кутепова (1930) та Євгена Міллера (1937). Після здійснення останньої акції, уникаючи розправи, М, Скоблін утік до Іспанії, де загинув у 1937 чи 1938 р., ймовірно, від рук агентів НКВС*14. Ще одним відомим ніжинцем у Франції був Феодосій Георгійович Спаський (1897– 1979). Випускник Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя Безборо- дька, він разом із двома братами Георгієм і Василем після революції емігрував до Юго- *13 Ольга Степановна Хохлова // Люди [Електронний ресурс]: http://www.peoples.ru/love/hohlova-picasso /history.html *14 Скоблин [Електронний ресурс]: http://armen-gasparyan.livejournal.com/tag/%D0%A1%D0%BA%D0% BE%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D0%BD НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 61 славії, згодом – до Франції (відповідно, старша сестра Євгенія і наймолодший із братів Іван залишилися в Ніжині, згодом стали відомими науковцями, зазнали репресій). Ф.Г. Спаський Свято-Сергієвський православний богословський інститут в Парижі (1928), згодом викладав у ньому сектознавство, латинську та грецьку мови, літургіку та Святе Письмо; працював бібліотекарем, секретарем і скарбником. Окрім того, служив псаломщиком Свято-Введенської православної церкви в Парижі та керував чоловічим церковним хором. Похований на російському цвинтарі Сен-Женев’єв де Буа в Парижі*15. Друга світова війна не лише стала найбільшою трагедією в історії людства, але й при- звела до колосальних міграційних процесів. Україна опинилася в епіцентрі цих полі- тичних катаклізмів. Важко сказати напевно, чи опинялися уродженці Ніжинщини на території Франції в період цієї війни. Проте, таке припущення видається цілком обґрун- тованим, зважаючи на наявність у цій країні німецьких концентраційних таборів для військовополонених, а також підприємств, на яких використовувалася праця підневіль- них рабів із України. Отже, ніжинці у якості полонених червоноармійців або остарбай- терів цілком могли опинитися й у Франції. Можна згадати українців, що пристали до французького Руху Опору, й у першу чергу Василя Васильовича Порика, лейтенанта Червоної армії, Героя Радянського Союзу, національного героя Франції, активного уча- сника боротьби з німецькими окупантами. Після втечі з німецького полону він очолив французький партизанський загін. У 1944 р. був захоплений і розстріляний німцями. З 1944 р. з України на захід линула т.зв. третя хвиля української еміграції. Це були люди, що не хотіли знову опинитися під ярмом нелюдської сталінської тиранії. Багато з них емігрували, побоюючись потрапити до радянських таборів – або через співпра- цю з німцями під час окупації, або, через участь у нерадянському русі опору, або, на- віть, через неучасть у радянському русі опору – який могли розцінити як співпрацю з окупантами. Через Польщу, Чехословаччину й Австрію такі мігранти потрапляли до Німеччини, а згодом виїжджали за океан, переважно до США, Канади чи Австралії. Частина переселенців тимчасово чи постійно осідала у Франції. Після війни група емігрантів-інтелектуалів з України заснувала у паризькому пе- редмісті Сарселі осередок НТШ у Франції. Серед цих ентузіастів були Володимир Кубійович, Зенон Кузеля й інші. До кола цих діячів можна зарахувати відомого літе- ратурознавця, письменника, перекладача Івана Кошелівця (1907–1999). Його справж- нє ім’я – Іван Максимович Ярешко. Народився у с. Кошелівка на Ніжинщині – звідси й псевдонім. У 1930 р. він закінчив Ніжинський інститут народної освіти (це колиш- ній НІФІ). Але науковій і літературній кар’єрі завадив вир сталінських репресій, що знищив цвіт української інтелігенції. І. Кошелівцю пощастило вижити. Опинившись у 1941 р. під німецькою окупацією. Заснував і короткий час редагував міську газету “Ніжинські вісті”. Коли стало зрозуміло наприкінці літа 1943 р., що німці не втрима- ються на Ніжинщині, він вирішив більше не потрапляти під деспотію Сталіна. Разом із іншими втікачами І. Кошелівець вирушив на Захід. У 1950 р. він брав активну участь у заснуванні осередку НТШ в Сарселі й підтримував його діяльність упродовж усього життя. Маючи житло в Мюнхені, він постійно навідувався до Сарселя, Парижа й інших міст Франції, зустрічався з колегами й земляками [2, с. 474; 9, с. 11]. *15 Спасский Феодосий Георгиевич // Российское Генеалогическое Древо [Електронний ресурс]: http://r- g-d.ru/S/sofronov.htm НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 62 Кілька років у повоєнному Парижі прожив відомий письменник український діаспо- ри, діяч національного руху Леонід Полтава (1921–1990). Справжнє ім’я цієї людини Леонід Едвардович Пархомович (інколи вказують подвійне прізвище Єнсен-Пархомо- вич). Доля остарбайтера перетворила його на емігранта. З Ніжином його пов’язували роки навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті (1938–1940). Зали- шивши Париж, він згодом у Мадриді очолив український відділ Іспанського радіо, по- тім працював на радіо “Свобода” в Мюнхені, а в 1958 р. переїхав до США, де працював в українській редакції радіо “Голос Америки”, був редактором щоденнику “Свобода”. На відміну від інших, ще один відомий “ніжинець” відомий український історик Микола Неонович Петровський (1894–1951) в Парижі опинився не в якості емігранта. В 1915–1919 роках він навчався на історичному відділенні Історико-філологічного ін- ституту імені князя Безбородька, згодом викладав у цьому інституті історичні дисци- пліни. Підтримував тісні контакти з М. Грушевським, був співробітником кількох до- слідницьких установ під орудою академіка. В 1933 р. М.Н. Петровський був звинува- чений у націоналізмі і зазнав політичних гонінь, був звільнений з роботи в Ніжинсь- кому інституті соціального виховання (це наступник інститут народної освіті і попе- редних педагогічного інституту в Ніжині). З 1937 р. працював у тільки-но створеному Інституті історії України АН УРСР, в 1942–1947 роках (починаючи з його евакуації до Уфи) – директор цього інституту. З 1945 р. – член-кореспондент АН УРСР. Входив до складу делегацій Української РСР на асамблеях ООН у Сан-Франціско (1945), та Лондоні (1946). У 1946–1947 роках М. Петровський брав участь у роботі Паризької мирної конференції, яка поставила крапку в подіях ІІ Світової війни. Проте, наприкі- нці 1940–х років історик знову зазнав нищівної критики, був знову звинувачений у націоналізмі й ідеологічних перекрученнях, був знятий із посади і своєї смерті в 1954 р. працював завідувачем відділу археографії згаданої академічної установи. Згідно опитуванню серед росіян, проведеного газетою “Комсомольська правда”, найвродливішою жінкою ХХ ст. визнана Народна артистка СРСР Еліна Авраамівна Бистрицька. Ніжинці пишаються тим, що свої юні роки, майбутня зірка радянського кіно, що зіграла незабутні ролі в “Тихому Доні”, “Добровольцях” й інших радянських повоєнних кінострічках, провела в місті на берегах Остра. Еліна Аврамівна народила- ся в 1928 р. в Києві у родині військового лікаря. Незадовго до початку ІІ Світової вій- ни родина Бистрицьких переїхала до Ніжина. Швидке наближення загарбників змуси- ло їх евакуюватися – це був єдиний порятунок, оскільки шансу пережити нацистську окупацію у євреїв Бистрицьких не було. В листопаді 1944 р. вони повернулися до Ні- жина, де Еліна вступила до місцевого медичного технікуму, після закінчення якого отримала диплом акушера-гінеколога. Проте, дівчину вабила сцена, вона завжди мрі- яла поступити до театрального закладу. Струнка красуня з мелодійним голосом і ве- ликими очима бездоганно танцювала й мала чарівну посмішку. Але під тиском батька вона змушена була тимчасово відмовитися від кар’єри актриси й поступити до Ні- жинського педінституту на філологічний факультет. Свої найзаповітніші мрії вона могла реалізовувати лише на маленьких сценах під час самодіяльних вистав. Але про- явивши вольовий характер, попри всі негаразди в 1951 р. вона вступила до Київського театрального інституту імені І.К. Карпенка-Карого. Фортуна посміхнулась: вона одра- зу ж отримала невеличку роль у фільмі “Тарас Шевченко”, де роль Великого Кобзаря НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 63 геніально зіграв Сергій Бондарчук. У 1955 р. Е. Бистрицька із С. Бондарчуком зіграли головні ролі в романтичній картині “Незакінчена повість”. Молода актриса мала ве- ликий успіх. У грудні 1955 р. разом із уславленими метрами сцени – Миколою Черка- совим, Сергієм Бондарчуком, Людмилою Целіковською, Еліна Бистрицька входила до складу делегації на тижні радянського кіно в Парижі. Французька столиця була вра- жена професійною майстерністю радянських акторів. Згодом будуть незабутня Аксі- нья з “Тихого Дону”, Льоля з “Добровольців”. Е. Бистрицька завжди підтримувала культурний зв’язок із зарубіжжям. Певну протекцію в цьому їй надавав чоловік – Ми- кола Семенович Патолічев (1908–1989), який довгий час був заступником міністра за- кордонних справ СРСР, а згодом – міністром зовнішньої торгівлі СРСР. Окрім того, Е. Бистрицька довгий час очолювала федерацію художньої гімнастики СРСР (згодом – Російської Федерації). Одна з останніх ролей актриси – княгиня Ольга у стрічці Бу- лата Мансурова “Теплі вітри давніх булгар”*16. Не припиняються контакти між Ніжином і Францією за доби незалежності України (звісно, не враховуючи чисельні ділові та туристичні відвідини ніжинцями країни га- льских півнів, модних кутюр’є та столиці всіх закоханих). Велику роль у поширенні української музичної культури в світі відіграє молодіжний хор “Світич”, який існує при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя з 1993 р. За час сво- го існування цей колектив удостоївся багатьох престижних міжнародних нагород. Ко- лектив став володарем Золотої медалі Першої всесвітньої хорової Олімпіади “Лінц- 2000”, переможцем Національного хорового конкурсу імені Миколи Леонтовича; окремі виконавці хору стали лауреатами міжнародних конкурсів і фестивалів у Біло- русі, Італії, Німеччини, Польщі, Угорщині, Туреччині, Сербії. Художні керівники та диригенти хору, багаторазові лауреати численних міжнародних конкурсів, Заслужені діячі мистецтв України – Людмила Юріївна Шумська та Людмила Василівна Костен- ко, концертмейстер – Галина Георгіївна Брюзгіна. У травні 2009 р. творчий колектив “Світича” взяв участь у ХV Міжнародному хоро- вому фестивалі “Nansy: Voix du monde” (“Нансі: голоси світу”). На цьому співочому форумі (який, до речі, цього року святкував тридцяту річницю існування), було пред- ставлено 18 хорових колективів з 15 країн світу – чудовий діалог мов, народів, куль- тур, адже ніщо так не об’єднує людей, як музика. Фестиваль відбувся у столиці Лота- рингії Нансі, оголошеною пам’яткою культури ЮНЕСКО. Відкриття фестивалю на пл. Станісласа (по неї у цьому огляді вже згадувалося) урочисто провела відома фра- нцузька співачка Катрін Лара. Французи люб’язно прийняли ніжинців. Ще з більшим захопленням вони насолоджувалися співом колективу “Світича”, який виконував кла- сичні та народні твори (“Цвіт папороті”, “Щедрик”, “Порізала пальчик”, “Засвічу сві- чу”, “Ave, Maria”, “Лев спить уночі”) у соборі Cв. Станісласа. Українська пісня поло- нила французькі серця своєю чуйністю, мелодійністю, красою. Не розуміючи україн- ських слів, французи – тим не менш – були зачаровані чудовим співом і, навіть, нама- галися підспівувати. Коли заспівала солістка Алла Хоменко, від її заворожуючого, зворушливого співу в багатьох слухачів на очах забриніли сльози. З нею потому охоче *16 Быстрицкая Элина Авраамовна // Советский экран [Електронний ресурс]: http://akter.kulichki.net/ bystrickaya.htm НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 64 фотографувалися, її виступ записували на диктофони та камери. Великий успіх мала також молода солістка, лауреат Всеукраїнських та Міжнародних фестивалів Яна Мо- гильна. Президент фестивалю Мішель Тіріон про виступ ніжинців відгукнувся так: “Ми горді приймати у себе хор “Світич”. Для нас важливо відкрити іншу країну, ін- ших людей. Нам дуже приємно, що Україна бере участь у фестивалі і як кажуть в Україні: “Многая літа!”. Завдяки “Світичу”, який французи сердечно прийняли та по- любили, голос України був почутий у Франції. Оргкомітет фестивалю визнав “Сві- тич” кращим хором фестивалю – тому він був удостоєний честі завершати великий заключний концерт. Також ніжинський колектив отримав “Почесний диплом” і спеці- альний приз – символ фестивалю. Відома французька газета “L’Est Républiquain” із захватом писала, що коли виступав “Світич”, потужні й чарівні голоси його хористів змушували публіку тремтіти від захоплення й хвилювання. Стаття мала підзаголовок “Фантастичні українці” [22]. Закінчилася ця гастрольна подорож святковим подарун- ком – дводенною екскурсією до Парижу. Ніжинці відвідали Лувр, парк Тюїльрі, Єли- сейські поля, Ейфелеву вежу, Собор Нотр-Дам де Парі, центр Шарля Помпіду, Мон- мартр й інші визначні пам’ятки столиці Франції*17. Безумовно, діяльність українців у Франції має багатовікове минуле. Серед осіб із рі- зних регіонів України, що зробили свій внесок в духовну, політичну чи військову іс- торію Франції, представники Ніжинщини посідають далеко не останнє місце. Поза всяким сумнівом, зважаючи на глобалізацію світу й інтеграцію України до європейсь- кого співтовариства, контакти між цим регіоном і цією західною державою будуть всіляко розвиватися та розширюватися. Ця публікація – лише перша спроба звести “ніжинців” у Франції у єдиний список; до того ж, спроба далека від повноти й довер- шеності. Подальший пошук покаже – наскільки повним такий список може бути. ______________________ 1. Боплан Г.Л. де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан Хмель- ницький / Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. – 301 с. 2. Бурім Д.В., Кучерук О.О., Маврін О.О. Наукова та видавнича діяльність Наукового товариства імені Шевченка в Європі. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевсько- го НАН України, 2007. – 528 с. 3. Вагіна О.М. Освітня діяльність української еміграції в країнах Європи (1918-1939): Дис. … кандида- та історичних наук за спеціальністю: 07.00.01 / Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 1999. – 230 арк. 4. Васильчиков А.А. Сeмейство Разумовских. Т.1. – Спб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1880. – 560 с. 5. Васильчиков А.А. Сeмейство Разумовских. Т.3. Ч.1. – Спб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1882. – 602 с. 6. Васильчиков А.А. Сeмейство Разумовских. Т.4. Ч.2. – Спб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1887. – 603 с. 7. Довідник з історії України / За заг. ред. І. Підкови та Р. Шуста. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с. 8. Дробот І.І. Державно-соборницька ідея в практиці українських суспільно-політичних сил в еміграції та на західноукраїнських землях (1920–1930–і рр.): Дис. … доктора історичних наук за спеціальністю: 07.00.01 / Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. – К., 2002. – 473 арк. 9. Жуковський А. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка в Європі. – Львів-Париж: Видавни- цтво НТШ, 2000. – 138 с. *17 Молодіжний хор “Світич” / Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia. org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%B9_ %D1%85%D0%BE%D1%80_%C2%AB%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%C2%BB; “Ніжин–Нансі–Париж”: ювілейний тур “Світича” / Сіверщина [Електронний ресурс]: http://siver.com. ua/news/2009-06-26-2213 НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА 65 10. Іваненко О.А. Культурні взаємини Франції та України наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.: Дис. … кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.02 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2004. – 198 арк. 11. Калібаба Д. Відомі діячі культури, науки, політики Чернігівщини. – Чернігів, 1998. – 256 с. 12. Кураєв О.О. Культурні зв’язки України і Франції у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис. … кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.03 / Академія наук України. Інститут історії України. – К., 1992. – 162 арк. 13. Лучицкий И.В. Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХІV и ХV вв. // Университетские известия [Киев]. – 1886. – №11. – Ч.2. Критика библиография. – С.191–219. 14. Наталія Дорошенко: в житті і на сцені // Свобода. – 2007. – 2 лютого. 15. Остання справа Дмитра Дорошенка: До 125-річчя з дня народження видатного історика // Свобода. – 2007. – 3 серпня. 16. Павленко С.О. Міф про Мазепу. – Чернігів: Деснянська правда, 1998. – 246 с. 17. Різниченко В. Пилип Орлик – Гетьман України / Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. Істо- ричні оповіді. – К.: Український письменник, 1996. – 304 с. 18. Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – К.: Довіра, 1992. – 256 с. 19. Труайя А. Николай Гоголь. – М.: Издательство Эксмо, 2004. – 640 с. 20. Череватюк В.Б. Громадська, культурно-освітня та наукова діяльність українських емігрантів у Франції в 20–30–і рр. ХХ ст.: Дис. … кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.02 / НАН України. Ін- ститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – К., 1996. – 197 арк. 21. Уткин А.И. Информационная деятельность политических, общественных и религиозных объединений украинской диаспоры в странах Запада (1945–1991).: Дисс. … доктора исторических наук по специа- льности: 07.00.01 / Киевский государственный университет им. Т.Г. Шевченко. – К., 1993. – 405 л. 22. Fantastiques Ukrainiens // L’Est Républiquain. Lundi. – 2009. – 25 mai. 23. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV. – Р.: Présence Ukrainienne. L’Harmattan. – 370 p. 24. Viallaneix Р. La Voie royale: essai sur l'idée du peuple dans l'œuvre de Michelet. – P.: Delagrave, 1959 – 541 р. nouv. éd. – Paris, Flammarion, 1971. Луняк Є. “Ніжинці” у Франції У статті розглянута діяльність на теренах Франції уродженців Ніжинщини чи людей, пе- вним чином пов’язаних з цим регіоном. Простежуються взаємини між Ніжином і Франці- єю від часу виникнення ймовірних перших контактів між ними до сьогодення. Луняк Е. “Нежинцы” во Франции В статье рассмотрена деятельность на территории Франции уроженцев Нежинщины или же людей, определенным образом связанных с этим регионом. Прослеживаются взаимо- отношения между Нежином и Францией от момента возможных первых контактов между ними до современности. Lunyak Ye. “Nizhynians” in France This thesis cover the activity of the Nizhyn’s natives and men connecting with Nizhin region too, who lives in France. There are traced Nizhyn–France relations, which have place from time of the first contacts in ancient time to the up-to-date time in this article.

Ähnliche Einträge