„Культурний ландшафт епохи”: український вимір
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський лiтопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24896 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | „Культурний ландшафт епохи”: український вимір / Т. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 1. — С. 101-104. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-24896 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-248962013-02-13T02:05:12Z „Культурний ландшафт епохи”: український вимір Дзюба, Т. Розвідки 2009 Article „Культурний ландшафт епохи”: український вимір / Т. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 1. — С. 101-104. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24896 uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Дзюба, Т. „Культурний ландшафт епохи”: український вимір Сiверянський лiтопис |
| format |
Article |
| author |
Дзюба, Т. |
| author_facet |
Дзюба, Т. |
| author_sort |
Дзюба, Т. |
| title |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| title_short |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| title_full |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| title_fullStr |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| title_full_unstemmed |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| title_sort |
„культурний ландшафт епохи”: український вимір |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/24896 |
| citation_txt |
„Культурний ландшафт епохи”: український вимір / Т. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 1. — С. 101-104. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський лiтопис |
| work_keys_str_mv |
AT dzûbat kulʹturnijlandšaftepohiukraínsʹkijvimír |
| first_indexed |
2025-07-03T04:17:45Z |
| last_indexed |
2025-07-03T04:17:45Z |
| _version_ |
1836597920245219328 |
| fulltext |
Сіверянський літопис 101
Тетяна Дзюба
�
„КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ ЕПОХИ”:
УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР
У статті розглядаються різноманітні аспекти епістолярії М.Коцюбинського,
насамперед історико+культорологічний, „лист як автопортрет”, місце епістолярії
в системі творення наукової біографії митця. Здійснюється спроба відтворити
україноцентричний континуум кінця XIX століття, внести уточнення до коментарів
та ідентифікувати особу згаданого письменником Гегели – цікаву і несправедливо
забуту постать в українському русі.
Наприкінці 2007 р. у київському видавництві „Ярославів Вал” з’явилася друком
книга „Я так поріднився з тобою” (Листи М.Коцюбинського до дружини).
Упорядники листування – працівники Чернігівського літературно+меморіального
музею+заповідника М.Коцюбинського, анонсуючи книгу в пресі, відзначали, що
ця епістолярія вперше подається без цензури й цілісно, а тому й сприймається як
художньо+епістолярний роман, до сюжету якого, крім головних дійових осіб,
Михайла і Віри, вплетено чимало цікавих персоналій та подій. Їх характеристики
подані у примітках.
У листі від 26 вересня (за старим стилем) 1896 р. М.Коцюбинський повідомляв
з Алушти дружині: „Обізвався врешті і Гегела. Пише, що посилає 6 примірників
„Св[ятого] пис[ьма] по 1 карб., та ще має 15 прим.”1 У коментарях на С.36
зазначається: „Гегела – особа не встановлена”, а щодо „Святого письма” –
„Можливо, розділи з Біблії, перекладені на українську мову П.Кулішем та
І.Пулюєм”.2 В академічному семитомному виданні, з яким, очевидно, і
узгоджувалися примітки, висловлюється припущення, що Гегела, не виключено,
псевдо Миколи Вороного – „... можливо, Микола Вороний”.3 А хто ж насправді? І
чи випадає це встановити сьогодні?
Дослідники І.Войцехівська та І.Ляхоцький вдаються до диференціації термінів
„епістолографія” та „епістолологія”, зауважуючи, що перший застосовується „для
визначення листування, епістолярної спадщини, епістолярної літератури, листів,
послань тощо”, другий – „для визначення дисципліни, що вивчає окремий вид
джерела – листи, відповідає дефініціям інших спеціальних дисциплін”, серед яких
автори згадують зокрема вексилологію, філігранологію, геортологію.4 Хоча значно
частіше науковці послуговуються цими означниками як синонімічними.
У залежності від окресленого кола проблем до аналізу епістолярії долучаються
і такі вузькі допоміжні дисципліни, як дипломатика, палеографія, текстологія,
однак дипломатико+палеографічні та історико+текстологічні особливості листів
М.Коцюбинського – за межами нашого дослідження, оскільки нас, насамперед,
цікавить їх історико+культорологічний аспект, можливості у плані унаочнення
життєвого і творчого шляху письменника.
З’ясовуючи спроможність епістолярної спадщини як біографічного джерела,
слід зауважити його специфічність, що полягає в іманентних властивостях –
суб’єктивності, поетиці.
Ще І.Франко вказував на наявність суб’єктивно+об’єктивного начала в
епістолографії, синтез у ній документального і творчого, „фактичної інформації”
та художнього елементу.5
Отож попри різну адресність і цілепокладання, частина дослідників листування
розглядає серед таких біографічних джерел, як щоденникові записи та мемуари.
Безпосередність, фіксація проминальної миттєвості, яскрава
102 Сіверянський літопис
самохарактеристика адресанта – основні ідентифікаційні ознаки епістолярного
роду, які дали підстави М.Коцюбинській трактувати „лист як автопортрет”,
звернути увагу на притаманну йому „ауру автентичності”.6
Хоча листи до дружини М.Коцюбинського лише нещодавно з’явилися окремим
виданням, спроби скласти портретну характеристику літератора на їх підставі
здійснювалися давно (адже, як уже зазначалося, більша частина епістолярію була
вміщена у найповнішому – семитомному – виданні творчості М.Коцюбинського).
Найрезонансніша – Соломії Павличко, котра у 12 номері „Сучасності” за 1994 рік
опублікувала статтю „Пристрасть і їда: особиста драма М.Коцюбинського”. У ній
науковець намагалася внести корективи до усталеного „іміджу” Коцюбинського
як естета, створюючи натомість образ „хворого мужа” (проблемам зі здоров’ям у
листах до Віри Устимівни відведено надзвичайно багато місця) та „змученого
чеканням зустрічей коханця”. Хоча у висліді письменник виявляється
інфантильним у ставленні до обох жінок. А ще дослідниця звернула увагу на
абсолютизацію „гастрономічної теми” у митця.
Інтроверсивні, протилежні думки висловила М.Коцюбинська у книзі
„Зафіксоване і нетлінне”.7 Однак зредукувати до кінця тези С.Павличко їй,
вочевидь, так і не вдалося. Власне, у С.Павличко і йшлося не про поруйнування
мистецьких авторитетів, а про розділення літературної й людської іпостасі
письменника – вони не завжди витворюють цілісність. Підставою для
розмежування дослідниця обрала епістолярію.
Навіть приватна, найінтимніша кореспонденція, як у випадку листування
М.Коцюбинського з дружиною, зазвичай містить громадський, суспільний
компонент. З неї ми дізнаємося про Гегелу. Припущення, що під таким прибраним
ім’ям міг ховатися Микола Вороний, відпадає з кількох причин. По+перше, свої
наміри того періоду поет описував таким чином: „Мене манила Європа, а головне
– манила таємнича постать „властителя дум” радикальної соціалістичної молоді
професора Михайла Драгоманова. Від нього хотілось набути наукового знання і з
його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд”. Задля
цього М.Вороний збирався „махнути до Софійського університету і, ставши перед
очі Михайла Петровича, чемненько попрохати: „Будь ласка, батьку, зробіть з
мене людину”.8
У дорозі, довідавшись про смерть М.Драгоманова, Вороний повернув до Відня,
де вступив на філософський факультет університету. Потреби обирати псевдонім
у цей час у нього немає, розповсюдженням книг він також не займається, на відміну
від покійного М.Драгоманова, котрий мав зносини з П.Кулішем з приводу
„Святого письма”, – обидва були невдоволені роботою галичан з його поширення.
Характеристику взаємин П.Куліша з галичанами М.Драгоманов подав у листі
до І.Франка від 26 вересня 1884 р.: „Партицький насилу вернув (за гроші) Кулішеві
його листи, котрі грозив оддати поліції російській. А з Вол. Барвінським вже я
сам по довіреності Куліша переписувався в справі видання псалмів, причому не
добивсь од нього ні рахунків, ні грошей за продані екземпляри, ні навіть оставшихся
екземплярів (а я тоді мав моготу перепустити все видання євангелія й псалмів
штундистам), євангеліє од Пулюя добув+таки, од львів’ян не добув майже нічого,
а од Вол. Барвінського – зовсім нічого... Коли я склав Кулішеві всю справу і питав,
що далі робити, то Куліш одповів: „Застановити слідство і обертатись з Вл.
Барвінським так, мовбито він порядний чоловік, то, може, він сам постидається
далі так поступати”.9
Варто наголосити, що у листі М.Коцюбинського до дружини йдеться саме про
„Святе письмо” в українському перекладі П.Куліша та І.Пулюя. Як відомо,
завершував роботу з перекладу вже сам І.Пулюй. А в ідеї переклад релігійної
літератури, Біблії насамперед, існував у багатьох українських письменників –
Г.Квітки, М.Костомарова, І.Нечуя+Левицького та ін.
Цікаво, що М.Драгоманов релігійні книги українською мовою вважав
насамперед потрібними сектантам та штундистам, щоб ті не зросійщувались і не
Сіверянський літопис 103
полонізувались. Його ці течії цікавили як каталізатор духовного життя, так само
як і протестантизм. Російське імперське (зрощене з державою) православ’я він не
сприймав, а корені релігії українців вбачав у маніхейсько+богумильських течіях.
Ідентифікувати особу Гегели вдалося завдяки епістолярній спадщині іншого
його сучасника – М.Ф.Комарова – близького знайомого Михайла Коцюбинського,
критика, фольклориста, перекладача, громадського діяча, учасника Одеського
бібліографічного товариства, упорядника альманаху „Вінок Т.Шевченкові із
віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів” (Одеса,
1912 р.), одного з укладачів чотиритомного „Словаря російсько+українського”
(Львів, 1893+1898), батька товаришки дитинства Лесі Українки, яка стала
прообразом піаністки в її оповіданні „Голосні струни”. (На жаль, у примітках до
книги „Я так поріднився з тобою...” назва альманаху „Вінок Т.Шевченкові...”, серед
авторів якого значились І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Старицький,
А.Кримський, М.Некрасов, Янка Купала, Б.Залєський та ін., відтворена неточно –
пропущено слово „галицьких”. Роки виходу чотиритомного „Словаря російсько+
українського” зазначені 1895+1900 рр., насправді – 1893+1898).
Серед адресатів Михайла Комарова і Василь Петрович Гегело. Отже, як
бачимо, реальна постать, правильне написання прізвища – Гегело. Слід відзначити,
що великих зусиль для опрацювання та уведення епістолярії Михайла Комарова
в науковий обіг доклав дослідник з Одеси Григорій Зленко, адже саме у відділі
рідкісних книг і рукописів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М.Горького
зберігається основний корпус листування Комарова, в тому числі 11 листів
(хронологічні рамки 1888+1900 рр.) Василя Петровича до Михайла Федоровича.
Багато чого пов’язувало цих людей. Гегело – земляк Комарова, останній народився
в селі Дмитрівка Павлоградського повіту, що на Катеринославщині (нині це
Дніпропетровська область). За освітою, як і Комаров, правник, – служив в
окружному суді, а коли облишив службу, став дільничним мировим суддею, жив
у батьківському маєтку.
Про приїзд до Алупки Гегели М.Комарову сповістив близький приятель
М.Коцюбинського по роботі в протифілоксерній комісії Олександр Урсин+
Німцевич. Комаров, як відомо, був знайомий з Гегелою, а Михайлу Михайловичу
посприяв із працевлаштуванням до вже згаданої комісії. Гегела прибув до Криму
перевідати сестру, яка вийшла заміж за місцевого винороба.
Слабке здоров’я змусило перебути частину 1895+1896 рр. у Криму Олександра
Кониського, цей біографічний факт зафіксований і в його листуванні з
М.Коцюбинським. Весну і літо 1896 р. проводить там разом із чоловіком Віра
Устимівна Коцюбинська. Таким чином, з різних життєвих причин помітні
представники українського культурного руху в один час опинилися на Кримському
півострові.
Про спілкування невеличкого гуртка українців В.Гегело згадує в іншому
посланні до М.Комарова – від 7 (19) травня1896 р.: „... варили куліш у мене в
Хоба+Тубі – були Кониський, Коцюбинські і Німцевич. Раніше не можна було, бо
така погода холодна і дождлива була, що татари старі кажуть, що на їх віку не було
такої зими й весни”.10 Тут же йдеться про те, що Коцюбинський надіслав Гегелі
„Байки” Л.Глібова, видрукувані 1895 р. в Чернігові. З пізнішого епістолярію Гегели
до Комарова дізнаємось про лист Віри Устимівни з Вінниці. Вона звідомлює, що
Михайло Михайлович нездужає, нагадує прохання письменника вислати галицьке
видання 1871р. „Святого письма” у перекладі українською П.Куліша. Гегело
віднайшов у Катеринославі і переслав 15 примірників, до цього 6 примірників
ним були відправлені у Крим.
В.Гегело був знайомий з багатьма представниками тодішнього українського
руху, цікавився проектами пам’ятників І.Котляревському – у Полтаві, Г.Квітці –
у Харкові, взяв участь у XIII археологічному з’їзді, що відбувся 1905 р. у
Катеринославі, входив до кількох товариств, зокрема заснованого 1898 р. у
Петербурзі Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих
104 Сіверянський літопис
книжок. Неодноразово робив пожертви на різноманітні видавничі проекти та
проукраїнські заходи. Загалом відповідав „канону” українця+інтелігента, котрий
безвідплатно, зазвичай анонімно, дбав про потреби української справи.
Безперечно, субсидії В.Гегели були скромнішими, аніж відомих меценатів, –
скажімо, власника цукроварень Платона Симиренка, коштом якого видрукуваний
„Кобзар” Т.Шевченка (1860 р.) чи, приміром, землевласника та банкіра Олексія
Алчевського, котрий надав гроші на перший пам’ятник Тарасу Григоровичу, або ж
полтавської поміщиці Є.Милорадович, на пожертви якої організовано Товариство
імені Шевченка у Львові, прообраз майбутньої Академії Наук (велику суму вніс
на його створення, щоправда, і Михайло Жученко). Один із представників роду
Тарновських, власник Качанівки – Василь Васильович Тарновський – надавав
кошти на спорудження пам’ятників: Миколі Гоголю – в Ніжині, Богдану
Хмельницькому – в Києві, Івану Котляревському – в Полтаві, на заснування
друкарні „Громади” – в Женеві, де побачило світ перше безцензурне українське
видання – аналог „Колокола” М.Герцена.
Само собою зрозумілими здавалися Лесі Українці її анонімні пожертви на
дослідження фольклору Філарету Колессі. Заходом П.Куліша в Галичині
друкувалася „Правда”. Субсидуючи культурні проекти, позбувся родового майна
М.Старицький і змушений був заробляти журнальною працею. М.Драгоманов,
перебуваючи на еміграції, у листі до „Старої громади” засвідчував готовність
просити матір, щоб продала частину хутора задля можливості завершити видання
творів Т.Шевченка.
З добровільних пожертв меценатів складалася матеріальна основа українського
руху. Підтримувати своє національне – формант неписаного морального кодексу
українського інтелігента XIX ст. За сприяння В.П. Гегели з’явився згаданий
чотиритомний „Словар російсько+український”, укладений М.Комаровим та
однодумцями. Допомагав він друкувати праці і відомому історикові Дмитру
Яворницькому.
Джерела та література:
1. Я так поріднився з тобою / Упоряд.: О.Єрмоленко та ін. – К.: Ярославів Вал, 2007. – С.34.
2. Там само. – С.36.
3. Коцюбинський М.М. Твори: В 7 т. – К., 1974. – Т.5: Листи (1886+1904). – С.366.
4. Войцехівська І.Н., Ляхоцький В.П. Епістолологія. Короткий історичний нарис. – К., 1998.
– С.20.
5. Франко І. до А.Кримського, лютий 1894 // Франко І. Зібр. тв.: У 50+ти т. – Т. 49. – К.:
Наук. думка, 1986. – С.462.
6. Коцюбинська М. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і
літера, 2001. – С.18.
7. Там само. – С.27+30.
8. Вороний М. Твори. – К., 1989. – С.667.
9. Драгоманов М.П. Літературно+публіцистичні праці у 2+х т. – Т.2. – К.: Наук. думка, 1970.
– С.505.
10. Відділ рідкісних книг і рукописів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М.Горького.
– Ф. 28 (М.В.Комарова). – Карт. 2. – Од. зб. 481. – Арк. 42.
|